Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №24 за 2025 рік

16 с. · 38 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Про засади Державності

Минулого тижня в інформаційному агентстві “Наголос” під головуванням очільника ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павла Мовчана відбулося засідання круглого столу на тему “Історичні та правові засади Української Державності та ординської москви”. Після вступного слова Павла Мовчана до обговорення долучилися відомі політики, науковці і громадські діячі: Георгій Філіпчук, Євген Шевченко, Іван Заєць, Микола Васьків, Дмитро Ломачук, Петро Чернега, Сергій Присухін, Юрій Гандзюк, Галина Дацюк та інші. Звіт про подію можна переглянути на Ютуб-каналі. Власн. інф. МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Обдарований духовною силою

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 15 червня – День Івана Миколайчука! Не дожив до своєї “такої пізньої і такої теплої осені”. В той останній гарячий серª пень розпочався лише 47-й рік його житª тя. Великий аристократ національного духу, унікальний самородок із народу, диª вовижна душа української культури, про якого Ліна Костенко у вірші “Незнятий кадр незіграної ролі” скаже: …О, як натхненно вміє він не грати! Як мимоволі творить він красу! Бур’ян глушив жоржини біля хати, і в генах щось взялося за косу. У кожного власна забарвленість світовідчуттів від образу цієї постаті-легенди. Кожен по-своєму наділений суверенним правом сприймати, пізнавати, захоплюватися цим глибоким виразником народного духу. Проте є один спільний знаменник етичного виміру, що зветься національною пам’яттю. І хоча неможливо фізично, чуттєво, логічно зберегти всі скарби краси, сотворені людиною, народом, людством, однак є неперехідні цінності, які передаватимуться через покоління, оскільки вони з такою силою ввірвалися в душу Українця, що повік-віки заполонили Думку, Мрію, Ідею, Надію. Таке всезагальне сприйняття Івана Миколайчука. “Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко”, – щиросердно й правдиво сказав про нього великий Параджанов. Адже в ті часи лише один кінофільм здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів (24 Гран-прі) у 21 країні, при цьому Миколайчук зіграв 34 ролі, зокрема Тараса Шевченка в кінострічці “Сон” Володимира Денисенка, написав 9 кіносценаріїв, зняв два прекрасних фільми – “Вавилон ХХ” і “Така пізня, така тепла осінь”. Народна артистка, солістка відомого тріо “Золоті ключі” Валентина Ковальська в “Пісенному древі Івана Миколайчука” згадує вислів відомого польського режисера Януша Несфетера: “Щоб виник такий фільм (“Білий птах...”), потрібно добре знати свій народ, бути з цього народу. Таку картину ніхто б у світі не поставив, крім українського митця”. Справді, він із серцевини того Народу, що творить красою Світ. Але очевидно й те, що причинність зрощення цього феномену криється в рідному гнізді, з його “батьківською педагогікою”, “материнською школою”, традиціями роду, природою і Божою благодаттю. Дуже чутливо змалював цю красу Іванового втаємниченого довкілля Мирослав Лазарук у романі “Чорторийські марева-видіння”, де “долають шлях у тисячу літ, спершу навчаючись ходити, а відтак літати, оживлюючи вишні, яблуні і смереки, оберігаючи Різдво, Маланку, Василя і переберію для прийдешніх чорторийців, аби дивували Всесвіт своєю набожною величчю”. “О, яка ти прекрасна, Чорториє, де кожний закуточок мені рідний”, – говорив Миколайчук. Справді, хто там бував, той відчував, що це місце ніби освячене Творцем, бо в найлютіші морози в тій місцині виживають знамениті “чорторийські” лебедині зграї, не покидаючи насиджені роками заплави. А ще кажуть, що лебеді оселяються лише там, де живуть добрі люди, “з великими недоторканними душами”. Очевидно, це правда.
Національна еліта · “Іван – це не просто унікально незбагненне Красою поетичне кіно. Він – Будитель українського національного духу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лося б вкласти його ім’я в нішу містечковості, регіональності, закоркувати бунтарську душу Борця і Творця. Але не вийде. Бо він не підвладний ні “правнукам поганим”, ні манкуртам, “Що руку царську цілували, / Що слинили Петрову длань”. Тому для нас Він залишається оберегом неповторного духовного, волелюбного світу Нації, традиції Буття народу, символом високості злету національної культури, вплетених у вінок загальнолюдських надбань. Цей реперний духовний знак не дасть забути “Іванову науку”, що вчила нас бути Людьми, Українцями. Творець і співець Муз для свого Роду і Народу, до нестями закоханий в свою Україну, якої другої чи рівної для нього не було на світі. В архівах “Української кінохроніки” зберігається безцінна річ – “читання Сковороди” Іваном Миколайчуком (1972 рік). Верховинна Емоція Правди, яку не можна ні забути, ні передати словом. Величним дзвоном лунає через роки святозаповітна Заповідь Сковороди, відтворена пристрасним голосом Івана: “Кожен мусить пізнати свій Народ…” Великий Митець, пізнаючи свій народ у розмаїтті культурноісторичного буття, нестримно розпізнавав себе – у родинному колі, народній традиції, вірі, пісні, рідній мові, вишиванці й хатніх узорах, у пробудному Слові національного Славня “Ще не вмерла…”, у любові до рідної Землі. Він пам’ятав сковородинське правило, що “все добре на своєму місці й своєю мірою…”. У ті непрості й немилосердні до нього часи він чесно “перекладав” цю етику життя на свій лад, сповідуючи природний закон родового буття – якщо ти Українець, то будь Ним. Тому таким неперервним є хід до родинного гнізда Миколайчуків, де чути биття Іванового серця, обдарованого гідністю, совістю і незбагненною духовною силою. І нині, коли йде четвертий рік війни проти дикоординської московії, багато хто не стрінеться, не завітає в мальовничу Чорторию на “гостини до Івана”, на Буковину. Але людські серця, думки і добрі помисли в його День Ангела з ним, бо він серед нас, для нас, для України! Глибока шана Івану Миколайчуку – Будителю краси і сили духу Українського Народу, який безупинно шукав на Рідній Землі! Георгій ФІЛІПЧУК Фото з відкритих джерел
Національна еліта · “Іван – це не просто унікально незбагненне Красою поетичне кіно. Він – Будитель українського національного духу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Обдарований духовною силою», с. 1

Обдарований духовною силою

Закінчення. Поч. на стор. 1 Якось напередодні повномасштабної війни мені вдалося прочитати конкурсний учнівський твір із Брусницької школи, в якій свого часу навчався Миколайчук, із промовистою назвою “Білий птах Буковини” (про родовід видатного Українця). Там засвідчено передусім шану Матері, яка ростила, годувала, колисала, вчила, лікувала, ткала й вишивала, молилася й співала, “витягувала зі скрині “Кобзаря” і читала дітям вголос”. А їх було аж десятеро. Не дивно, що коли в голодний 1947 рік Фрозина (старша сестра) виходила заміж, то найбільше запам’яталося з її весілля те, що малий Іван заспівав гостям “Ще не вмерла України…”. Тоді батько, жартуючи, сказав: “Сина більше обдарували, ніж молодих в голодний рік”. Напевно, саме з таких дійств, із тих заборонених Книг “з мурашками по спині”, з невмирущих пісень і творилася невмируща сила та духовна невигасність Іванового роду. Бо кажуть старі мудрі люди, що коли родина до родини, то твориться Народ. Юнак із багатодітної родини, пройшовши через звичайні сільські школи, місцевий драматичний колектив, театральну студію Чернівецького муздрамтеатру ім. О. Кобилянської, зійшов на верховини муз, завоювавши світове визнання. Люди закохувалися в горду Іванову поставу. Недарма в ті роки американський астронавт Ніл Армстронґ на зустрічі з Актором сказав про готовність знову летіти з ним на Місяць. Певен, що світову шану принесла йому неймовірна сила спалаху українськості, народності, сконцентровані в його талановитості “збагнути Свого народу велич і красу”. Іван – це не просто унікально незбагненне Красою поетичне кіно. Він – Будитель українського національного духу. Бо Кіно Миколайчука, дароване Богом, стало невгасимим вогнем для українського серця і волі. А ще його побратими могли б ствердити, що Миколайчук – це Людяність. Колись, знудьгований за рідним краєм, Іван, ніби повернувшись знову на Буковину, скупо мовить: “Що прекрасне – то є прекрасне… Людино, заплач, коли тобі дуже важко, сльоза – це твоя замаскована людяність! А людяність – це Всесвітній бог. І я не стидаюсь людяності”. Дуже чутливо про цю людську чесноту Івана говорилося на презентації роману в новелах “Чорторийські марева)видіння” Мирослава Лазарука (перший прозовий твір про геніального кіномитця), що відбувалася в київському Будинку кіно. Очевидно, що саме завдяки цій душевній чистоті Він зумів сотворити в ті нелегкі часи знекорінення української долі таку ціннісну етично-естетичну парадигму сприйняття світу, що перетворювала людське горе в надію, а буденні ідеї у високі почуття, облагороджуючи людей, Народ, в яких пробуджувалися Гідність, Честь, спраглість Волі. Пригадуються далекі роки, коли якесь незвідане й утаємничене почуття, замуроване війнами, голодоморами, страхами і зневірою, зненацька захоплювало всіх – від великого до малого, заставивши на підсвідомості спалахувати людські душі, відчувши силу краси своєї неповторності у цьому світі, вперше побачивши “Сон”, “Тіні забутих предків”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Така пізня, така тепла осінь”, “Вавилон XX”, “Захар Беркут”. Тоді Миколайчук постав знаковим символом української культури, високої народної культури, оскільки зумів відчути глибинні витоки і прагнення Народу до самості, свободи, самостійності, об’єднуючи кращі вияви національного Злету. Творець дарував Івану змогу бачити заобрій з Його тонким і ранимим розумінням ментальности власного народу, наставляючи й надихаючи Митця своєю “культурою” оберігати і зрощувати Людину, Українця. Гортаючи сторінки його життя, сповнені як творчою енергією, так і відчуттями внутрішнього болю, але завжди непогамованою вірою в Людину, згадується ним сказане: “Найбільше потрясіння, коли бачиш очі людини і в них читаєш все”. Буває досить складно творити публічний образ Миколайчука після висловлених думок його дружиною Марічкою чи вірними побратимами й однодумцями (І. Драч, Ю. Іллєнко, С. Параджанов…). Вони були найближчими. Сьогодні їхні слова і душевна суголосність – найбільш вагомі, правдиві й справедливі, адже вони знали Івана, спільно творили і дружили, впливали на його сутність, доповнювали собою цей незбагненний романтизм, професійний лет, ніби “дошліфовуючи” унікальний і самобутній дарунок природи. Пригадую, як на похоронах Івана Драча Сергій Тримбач розповідав про одне інтерв’ю (поетичне кіно) 1980 року. Тоді Драч з Миколайчуком саме писав сценарій фільму про композитора Миколу Лисенка. “Оце ще один)два фільми, а потім стану письменником. Ну його, це кіно, все одно нічого не виходить по)справжньому”, – говорив Іван під впливом Івана. Скільки пам’ятаю Драча, щойно мова заходила про Миколайчука, він завжди загорявся споминами. Цю близькість взаємин і високої дружби він проніс через усе життя. Я дуже жалкував, що не вдалося побувати на 75-річному ювілеї. Бо коли з Павлом Мовчаном ми повернулися з Чорториї до Києва, Іван Федорович якось дуже з жалем сказав: “Чому я не на “гостинах у Івана”. Сьогодні, згадуючи цей епізод, відчуваю, що, мабуть, там, на тих “гостинах”, синергія душ цих двох великих Українців була б найбільш природною, відображаючи правдивість лету тієї епохи національного відродження, тих ренесансних протуберанців національної культури, твореної ними. Як ніхто інший, Миколайчук відчував усім серцем, що висока Культура народжується Народом. Тому так непогамовно завжди старався зрощувати й оберігати його душу, дух, духовність. “Чи потрібно якось спеціально турбуватися про те, щоб рятува) ти традиційну культуру? Мені здається, – стверджував Мико) лайчук, – що ні. Рятувати треба душу народу, душу своєї нації. Бо всі найбільші цінності – в серці народ) ному. Якщо збережемо духовне здо) ров’я, то не загубиться і його тра) диційна культура”. Його світлою метою було виховати Народ, що прагне Свободи, духовної і державної Суверенності. Він володів хистом пророчого погляду в майбутнє, а тому надзвичайно чутливо ставився до сакральних міт української культури, усвідомивши, що поза нею живий народ ставатиме мертвим, відбуватиметься процес його розкладу. Через те наголошував, що “Європа вже тепер наряджається в національний одяг. І це не тільки інтерес до етнографії, гри в минуле. За цим – серйозний потяг до справжніх і глибоких цінностей”. Своїми творчими задумами, природним світовідчуванням українського Роду він навертав до сторінок історії європейських народів, що боролися за своє визволення і побудову національних держав. Його тонке розуміння психології власного народу уможливлювало пошук виходів з приневолення. Згадаймо, коли бездержавна Польща в інтервалі 30-річчя повставала і знову потопала в крові та репресіях. Але прийшло усвідомлення: для здобуття волі варто готувати народ через школу, церкву, національну культуру, свідомість мас. Тоді поводирями необ’єднаної нації ставали духовні просвітники: Міцкевич, Шопен, Словацький, Лелевель, Дембовський, Іван Павло ІІ… Логічно, що за часів режиму сатрапії він не міг не потрапити в піняву коловороту гонінь, репресій, арештів, звинувачень у націоналізмі, з кваліфікацією “людини ворожої ідеології”. Проте що більшої екзекуції зазнавав Іван разом зі своїми побратимами, то сильнішим був людський пошанівок. Бо такі національні велети, одухотворені Україною, “ставлячи хрести на темне і старе”, прагнучи совісного, вибудовували найвеличніший Пантеон Українців – Свободу. Мені щастило бувати в різні часи на Івановому обійсті в Чорториї, яку називають ще “брамою Карпат”. Ось уже три десятиліття (з 90-х) бережу в своїй домашній “скрині” дарунок “навзаєм” від Іванової Матері – вишитий рушник і світлину про цю щемну мить… Мабуть, там найбільш почуттєво вникаєш у незбагненний світ краси Іванової життєтворчості, якось інакше й доступніше сприймається філософія життя народу, спасенність якого залежить (за Якутовичем) від “відсотка культури на душу населення”. Тоді зрозумілішими стають умовиводи знаного філософа культури Гердера (сучасника Г. Сковороди), який в “Ідеях до філософії історії людства” стверджував, що справжня культура, високий естетичний смак формується не при дворі меценатів, “високих” товариствах, а лише в Народі, і що в “кожного народу є свої поети, рівні Гомеру”. Саме вони здатні виховувати Думку, Серце і Душу. Однак для Миколайчука творення Краси, Розуму й Любові могло вершитися лише у стані Волі, а не в неволі-ярмі, оскільки пам’ятав пророче Слово Тараса, що “На чужому полі / Не співають веселої” (Давидові псалми). Свободолюбивість – найбільш притаманна риса Івана Миколайчука, який по праву перебуває серед найдостойніших духовних просвітителів в українському націєтворчому космосі. І хоча вистачає й донині тих, кому хоті-
Події, факти, коментарі · “Найгучніші й найуспішніші перемоги України – це часто втілення волі, розуму й ініціативи окремих патріотів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ні ж корови коштують від 45 до 48 тисяч і вище. “Втім, є й своєрідний економ-варіант: придбати теличку за ціною близько 18 тисяч і дочекатися, поки та підросте”, – зазначає видання. Понад 220 тисяч злотих (близько 2,4 мільйона гривень) було зібрано для підтримки Збройних Сил України під час Gremi Борщ Фест, який відбувся 8 червня у місті Катовіце, Польща. Це третій із десяти запланованих фестивалів борщу, організованих польським благодійним фондом Gremi Foundation на 2025 рік, повідомляє “Мета”. Організатори підрахували, що на фестивалі в Катовіце зібралися 9 тисяч гостей, які смакували 700 літрів борщу, 3900 вареників і 1000 млинців. Відвідувачі активно обмінювали донати на патріотичний мерч і долучались до благодійних зборів на підтримку ЗСУ. На Вінниччині помер військовослужбовець Дмитро Шаповалов, якого повернули з російського полону в рамках обміну 26 квітня 2023 року. Про це 12 червня повідомили керівниця Центрального регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Юлія Павлюк, а також дружина бійця Олена Шаповалова. “Зупинилося серце молодого героя, звільненого з полону Дмитра Шаповалова. Щирі співчуття рідним”, – написала Павлюк у своєму Instagram. Вона також поділилася відео з обміну 26 квітня, на якому захисник їсть яблуко після полону та говорить: “Я про нього рік мріяв, про яблуко”. Цей хвилюючий момент також зафіксований на фото, яке запам’яталося багатьом, повідомляє “Новинарня”. На фронті під час евакуації побратимів загинув воїн Орест Білінчук-Портяк з позивним “Сибіряк”. Позивний військовий взяв на честь діда, воїна УПА, який загинув через два місяці після народження сина в 1952 році. Про це повідомляє “Главком” із посиланням на Медичний добровольчий батальйон “Госпітальєри”, допис дружини полеглого воїна Юлії Білінчук-Портяк та КНУ імені Тараса Шевченка. “Главком” пише, що Орест “Сибіряк” пішов на війну, продовживши справу свого героїчного та незламного роду. Видання розповідає, що на момент загибелі воїна УПА “Сибіряка” його сину Василю було ледь два місяці. Василь Білінчук- Портяк став відомим українським письменником (“Крислачі” (1984), “У снігах” (2006), “Охоронителі Діви”, “Вибір Скорого” (2021) та сценаристом (“Нам дзвони не грали, коли ми вмирали”, “Атентат”, “Вишневі ночі”, “Нескорений”, “Залізна сотня”). Помер від хвороби у 2019 році. Підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі · “Найгучніші й найуспішніші перемоги України – це часто втілення волі, розуму й ініціативи окремих патріотів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

На думку підприємця і громадського діяча Владислава Смірнова, на світанку четвертого року Великої війни московії проти України стає більш очевидним: найгучніші й найуспішніші перемоги України – не завжди результат злагодженого стратегічного керівництва держави, а часто втілення волі, розуму й ініціативи окремих патріотів. “Вони воюють не завдяки системі, а поруч із нею – іноді незалежно, іноді паралельно. Вони створюють дрони, планують удари, виграють війни нового типу – без бюрократії, без зайвої процедури, без трибунної риторики. І кожна така операція – це не лише удар по росії. Це сигнал про потенціал, який ще не став системним”, – пише пан Смірнов на сайті телеканалу “Еспресо”. Автор вважає, що операції “Глибина” (удар по опорах Кримського мосту) та “Павутина” (знищення десятків літаків стратегічної авіації рф) увійдуть у підручники. Але не стільки як приклади централізованого державного менеджменту, скільки як вияв високого рівня ініціативи, інженерного генія та спроможності до автономних дій. Це не були помпезні акти. Це були точні, продумані, глибоко фахові удари. І саме тому – настільки ефективні. “Вони свідчать: в Україні є служби, є люди й групи, які здатні діяти у складних умовах, застосовуючи нестандартне мислення та асиметричні підходи. Їхня логіка – не бюрократична, а стратегічна. Не обмежена формою, а наповнена змістом. І в цьому – сила нового українського воєнного мислення”, – цитує медіа пана Смірнова. У ніч на 11 червня армія рф здійснила масовану атаку на Харків Внаслідок обстрілів загинуло троє людей, ще 60 поранених. Поки рятувальники витягували людей з-під завалів, українці почали співати гімн України. Відео моменту показав перший заступник начальника Департаменту патрульної поліції Олексій Білошицький в Telegram. “Ми були на місці одними з перших. Витягували людей з-під завалів, гасили полум’я, що палало просто на людях. І рятували. Ів цій темряві, серед пилу, диму й болю – чоловік під уламками співав гімн України”, – йдеться в дописі. Журналісти знайшли чоловіка, який співав гімн України, перебуваючи під завалами у Харкові. Це Данило Алпеєв, повідомляє “Суспільне”. Йому 21 рік. Він розповів, що гімн співав разом із молодшим братом, який також опинився під завалами. Вони, а також їхній батько та мати потрапили до лікарні. Їхнє житло повністю зруйноване. В ефірі телемарафону Алпеєв розповів, що, перебуваючи під завалами, згадав українських військових, які співають гімн перед смертю, і вирішив наслідувати їхній приклад, думаючи, що він може загинути. Коли він почав співати, його сім’ю почали діставати з-під завалів. “Проблема не в тому, що йде війна, а в тому, що ми живемо так, немов вона ось-ось закінчиться... А вона не закінчиться. Нам треба навчитися жити під час нескінченної війни... Війна буде довгою, а життя не можна відкладати на потім”, – цитує офіцера ЗСУ Юрія Касьянова газета “Сільські вісті” (№19, 15.05.25.). Росіяни мають єдину червону лінію – це те, що можлива нова мобілізація не повинна бути примусовою. Про це в ефірі телеканалу “Еспресо” сказав керівник Інституту конфліктології та анавам, представленим фахівчинею, присутні змогли промедитувати, визначити чинники, які призводять до емоційного виснаження, деперсоналізації, редукції персональних досягнень, професійного вигорання, дібрати потрібні інструменти для уникнення негативних наслідків як напруженої роботи, так і складних життєвих обставин, в яких нині перебувають українці. Модерувала зустріч Олена Федіна, доцент кафедри СГО КЗВО “ДАНО” ДОР”, яка підкреслила, що після непростого навчального року вчительству необхідно відновлювати сили, шукати баланс, поповнюватися енергетично, вчитися стійко реагувати на виклики воєнного часу, протидіяти негативним проявам тиску, маніпуляцій, агресії, ворожої пропаганди, а тому зустрічі з професіоналами – вагомий складник психологічної стабільності, рівноваги, ментального здоров’я. Софія ТЮТЮННИК, членкиня “Січеславської Просвіти” лізу Росії Олександр Шульга. “путін не готовий на це йти. Це єдине, що показують наші дослідження, це єдина червона лінія в росіян. Може бути незмінний президент, підвищення цін, але мобілізація не повинна бути примусовою. Гроші, звільнення з-під варти, списання кредитів, отримання громадянства – що завгодно, але якийсь бенефіт від підписання. Ніякої осені 2022 року”, – заявив він. На думку Шульги, росіяни – нігілісти, для них ця війна не стала ідеологічною. “Вони не готові нас безплатно вбивати. Вони не бачать в цьому нічого поганого, це теж проблема. Тому що жодна нова агресія не буде для них стопом, це вже рутинізувалося. Вони не хочуть робити, в першу чергу ризикувати своїм життям, задарма. Росіяни – дуже сильні нігілісти, це дійсно іронія, виходячи з того, що вони говорять про духовність і релігійність. Будь-яка робота (в їхньому уявленні. – Ред.) має бути оплачувана”, – підсумував експерт. “Народ котиться у злидні, “обрані” нарощують свої статки”, – під таким заголовком “Україна молода” (№21, 28.05.25.) зазначає, що зарплатам керівників державних підприємств можуть позаздрити президенти провідних країн. Наприклад, генеральний директор ДП “Ліси України” Юрій Болоховець має щомісячну зарплату 28 тисяч 169 доларів. А президент Польщі Анджей Дуда – 7 тисяч 500 доларів. Керівник “Укрпошти” отримує в півтора рази більше, ніж президент США. “Ще не народився такий президент США, який не мріяв би стати генеральним директором українських компаній “Нафтогаз”, “Укренерго”, “Укрпошта” або “Ліси України”, – пише газета. Народна депутатка з фракції “Європейська Солідарність” Ніна Южаніна відреагувала на обшуки в квартирі своїх трьох онуків. Вона заявила, що ті, хто віддав наказ на силове проникнення до житла дітей, давно вивезли свої родини з країни, а вона не збирається піддаватися залякуванням і складати мандат, повідомляє сайт “Патріот Донбасу”. У своєму дописі в соцмережі пані Южаніна розповіла, що її онуки – троє хлопчиків, які народилися в Києві і разом із сім’єю переживають усі труднощі війни: блекаути, сирени, ракетні удари, часто ночують у паркінгу. Вона наголосила, що родина не евакуювала дітей ні до Ізраїлю, ні до Британії чи інших країн. Газета “Україна молода” (№18, 07.05.25.) розповідає, що скандальна тема щодо покровительства керівником Офісу президента Андрієм Єрмаком російського проєкту Меморіалу в Бабиному Яру знову актуалізувалась. Історії цій уже понад десять років, але вона ще на шляху до логічного завершення. Українські євреї прямо звинувачують Андрія Єрмака в тому, що він забезпечує зелене світло всім ініціативам російського проєкту. Про це нещодавно говорив у відеоінтерв’ю для Ukraїner Q український громадський діяч та дисидент єврейського походження, діяч українського єврейського руху, виконавчий віцепрезидент Конгресу ВААД України національних громад України, який увесь цей час бореться проти російського впливу на меморіальний комплекс на території Бабиного Яру в Києві, просто великий патріот України Йосиф Зісельс. Він вважає, що Бабин Яр також став одним із важливих елементів російсько-української війни. “Я впевнений, що Україна переможе, хоча, як не гірко, це може бути дуже нескоро. А коли ми переможемо, то чимало проблем вирішиться самі собою. У тому числі проєкт Меморіалу в Бабиному Яру отримає своє природне походження і основу”, – цитує газета Йосифа Зісельса. На стіні пляжу “Аркадія” в Одесі з’явився новий мурал українського художника Сергія Брильова, що зображує відомого одеського Дюка як учасника українського Руху опору проти російської агресії. Про це телеканалу “Еспресо” повідомили ініціатори проєкту. Малюнок став першим із серії муралів “Стінописи Опору” в Одесі. Раніше патріотичний стріт-арт з цієї серії був створений у прифронтових містечках Запорізької області – Гуляйполі, Оріхові, Степногірську, а також у Запоріжжі. За словами академіка НААН Валерія Жука, “ми не повинні миритись із демагогією, що сільські поселення – це рудименти, що молоді там ніколи вже не буде тощо”. “Так, є величезні проблеми, й Україна вже не матиме близько 30 тисяч сіл, але принаймні третину з них ми можемо зберегти. І зберегти правильною політикою”, – цитує вченого газета “Сільські вісті” (№20, 26.05.25.). Вчені Національної академії наук України озвучили невтішний прогноз щодо майбутньої чисельності населення країни. За їхніми оцінками, Україну очікує значне скорочення кількості населення внаслідок війни, міграції, смертності та низької народжуваності – повідомляє портал “Експерт”. На сьогодні, за даними демографів, в Україні фактично залишилося близько 31 мільйона осіб. Проте вже до 2040 року ця цифра може скоротитися до 23–24 мільйонів. Якщо ж війна триватиме ще кілька років, кількість населення може зменшитись до 22 мільйонів. “Сільські вісті” (№16, 24.04.25.) повідомляють, що на Волині за звичайну корову-годувальницю нині в краї правлять від 25 до 37 тисяч гривень. Однак ціна може змінюватися. Племін-
Події, факти, коментарі · “Найгучніші й найуспішніші перемоги України – це часто втілення волі, розуму й ініціативи окремих патріотів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Простір для зцілення

Фахівці кафедри соціально-гуманітарної освіти КЗВО “ДАНО” ДОР” спільно з громадською організацією “Січеславська Просвіта” провели практичну конференцію для педагогічних працівників закладів загальної середньої освіти Дніпропетровської області “Професійне вигорання в освітньому середовищі: як його розпізнати, запобігти та відновити внутрішні ресурси”. Під час конференції голова “Січеславської Просвіти” Сергій Тютюнник розповів про заходи, заплановані найближчим часом, запросив педагогів області долучитись до “Простору зцілення” – безпечного місця зустрічей, де кожен гість зможе відновити гармонію, поділитися досвідом, відчути підтримку й опанувати нові практичні інструменти для відновлення внутрішньої рівноваги. Практичний блок конференції представила Олена Михлик, членкиня “Січеславської Просвіти”, лікар-психіатр, лікар-психотерапевт. Завдяки впра-
Суспільство · “Україна – прекрасна країна в самому серці Європи”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Урок з історії України в італійському Форлі

Юлія Євтушик: – Я дуже рада, що сьогодні маю можливість пре= зентувати вам книгу, яка мене глибоко вразила. Я також щасли= ва бачити тут багатьох людей, до= рогих мені: друзів, знайомих. Автор книги був парламентарем, це людина, зайнята в публічному житті, але для мене він особлива людина: він був нашим сусідом і добре знав моїх батьків. Він і досі є людиною, яка має багато ідей та ініціатив. Андрій Іванович запропонував мені перекласти ці дві повісті, що розповідають про трагедії, які відбулися в Україні у ХХ столітті: Голодомори, що призвели до втрати мільйонів людей. Ми хочемо розповісти про нашу історію і наше життя молоді і всім тим, хто цікавиться нами. Хочу подякувати своїм помічникам: Джанкарло Баббі, який із терпінням та ентузіазмом виправляв мої чернетки, Сарі Портолані, моїй дорогій подрузі, яка багато вечорів присвятила перечитуванню і систематизувала мапу, і Паоло Менгоцці, який виправив останні недоліки друку. Без вас ця робота була б неможливою, і я вам щиро вдячна за допомогу. Разом ми розповіли історію України, про її страждання і гідність. Для мене це не лише переклад, це – любов до мого коріння, міст між минулим і теперішнім, між моєю землею і тими, хто справді хоче знати її історію, бо пам’ять живе не лише в книжках, а й у серцях людей, які її передають. Мою Батьківщину було знівечено, знекровлено, розтоптано, зґвалтовано, бомбардовано, розстріляно. Хроніки війни дуже сумні, і часто я не можу їх слухати, бо серце стискається і мене огортає майже фізичний біль, коли я дізнаюся про бомбардування і про загиблих. Влітку 2024 року я поїхала в Україну, щоб відвідати свого сина та його родину. У минулому я працювала вчителькою історії. У нашому місті Ковелі, як і в усіх містах України, є Алея Пам’яті – завжди на центральній вулиці, де розміщені фотографії наших земляків, які загинули на війні. Знали б ви, скільки своїх колишніх учнів і знайомих я побачила на цих світлинах… Неможливо пройти цією Алеєю і не заплакати. Щодня о дев’ятій ранку все зупиняється. Звучить національний гімн – і всі вшановують пам’ять про загиблих хвилиною мовчання. Мені довелося бути присутньою на похоронах чоловіків, загиблих на війні. У нас не кажуть “загинув на війні”, у нас кажуть, як у стародавніх римлян: “повернувся на щиті”. Люди, які опинилися там випадково і бачать похоронну процесію з сиренами та прапорами, зупиняються і стають на коліна, щоб віддати останню шану воїну, бо для нас усі вони – воїни й герої. Ніколи не подумала б, що доведеться жити в часи війни, ненависті, руйнування, насилля. Ніколи не уявила б, що побачу землю, просякнуту кров’ю дітей, зруйновані будинки, театри, лікарні… Чому стільки ненависті до нашого народу уже тисячу років? Чому нам не дають змоги спокійно жити? Україна – прекрасна країна в самому серці Європи. Земля – Є на півночі Італії чудове старовинне місто Форлі, де мешкають 117 тисяч жителів. Се! ред них немало українців та вихідців з інших країн. Нещодавно там, в галереї Galleria del Monte, відбулась знакова для міста подія, яка виходить за рамки культурної, бо йшлося про трагічні події в історії українського народу, – Голодомори 1932–1933, 1946–1947 років, відтворені у двох художніх повістях моєї кни! ги “Уклін ангелу”. Український читач знайо! мий із нею, вона вийшла кілька років тому. Італійською мовою її переклала наша зем! лячка Юлія Євтушик, вчителька за професі! єю, яка давно живе і працює в Італії, грома! дянка двох країн, добре освоїла італійську, а рідну українську не знати педагогу – непрос! тимий гріх. Про діяльність української діаспо! ри у Форлі, де Юлія Іванівна на перших ролях, про її подвижництво для реалізації перекла! ду, видання книги, вже йшлося в одному з но! мерів “Слова Просвіти”. І ось вихід на суд публіки. Промоутером заходу став клуб Acli Lamberto Valli, а вів дій! ство Давіде Грей – колишній мер міста, член клубу. На початку до учасників презентації з аудіовідеословом звернувся автор книги, який анатоційно розповів про її зміст, події, подякував Італії за пам’ять про Голодомор, визнання його Геноцидом українського наро! ду. На екрані присутні побачили і рідне село автора, а в натурі – його солідну книгу про Сереховичі. родюча, ліси – вікові, є Карпатські гори, величезні річки, як от Дніпро, що перетинає всю країну, а також Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець, Дунай. У нас є все: мінерали, вугілля, газ, бурштин. Саме тому ми завжди були об’єктом війн і вторгнень. Монголи, литовці, угорці, поляки, московити – вони зневажали нашу культуру, казали, що українська – це лише селянський діалект, що у нас немає справжньої культури, а їхня цивілізація є вищою за інші. Але зупиніться на хвилину і подумайте. Ви всі знаєте “Війну і мир” Льва Толстого, правда? Чи помічали ви, що російські дворяни у романі говорять французькою, а не російською? Толстой змушує аристократію розмовляти мовою європейської знаті, а не народу. Для них французька була синонімом вишуканості та культури. А ми? Ми уже у 1798 році мали “Енеїду” Котляревського – твір, написаний українською, натхненний Вергілієм, але глибоко наш. Поема, яка ознаменувала початок сучасної української літератури, яка змогла описати і розповісти, хто ми є насправді. Натомість перша книга Олександра Пушкіна, якого вважають засновником сучасної російської літератури, вийшла у 1820 році – більш ніж через 20 років після нашої “Енеїди”. І сьогодні, коли ми знову воюємо з Росією, ми не можемо ігнорувати те, що ми бачимо на власні очі. Я слухала розповіді, дивилася репортажі та документальні фільми. На вулицях, названих на честь Пушкіна, Толстого, Достоєвського в Бучі, Ірпені, Маріуполі, лежали тіла наших зґвалтованих жінок і дітей, по яких їздили російські танки. Ми завжди боролися за нашу свободу та незалежність. Але і зазнавали поразок багато разів, як у 1921 році, коли припинила існування Українська Народна Республіка. У 1922 році були приєднані до Радянського Союзу з Леніним при владі, і державою почали керувати люди неосвічені, часто неграмотні, безжальні та готові на все. Вони хотіли знищити минуле, щоб побудувати новий світ на свій лад. Ленін підтримував ідеї, які сьогодні звучать моторошно: “Голод має змусити людей по-справжньому усвідомити, що таке радянська влада. Лише справжній голод може навчити селян це зрозуміти”. І саме тому, за його словами, всі зусилля мали бути спрямовані на те, щоб цей голод тривав якомога довше. Далі дійство розгорталось у двох частинах – художній і виступах. Читання уривків з кни! ги перепліталось з виступами українок – бан! дуристки Ірини Малюти, оперної співачки Анастасії Батіг. Відомий в Італії журналіст, есеїст, менеджер з комунікацій П’єтро Кару! зо зробив коментар. Охочі придбали книгу з автографом перекладачки, а ті, хто вже встиг прочитати, обмінювались враженнями. У залі галереї було багато людей, здебільшого іта! лійців, адже вони мало або взагалі нічого не знають про трагічні сторінки історії України, які росія продовжує сучасною війною. Презентація пройшла успішно. Її осер! дям, після 25!річної перерви педагогічної ро! боти, став наснажений минулим і сучасним, емоційний публіцистичний урок – виступ Юлії Євтушик перед численною італійською публі! кою, який викликав інтерес. Вважаю, що його публікація на сторінках тижневика є доціль! ною. Нам би мати таких кликунів у кожному місті закордоння! То була б дієва відповідь на ІПСО гавкаючих ротів кремля. За жертовність, зусилля, яких доклала на! ша землячка, аби зробити щось корисне для України і за кордоном, Юлія Євтушик заслу! говує глибокої вдячності. Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України 1!го скликання, м. Луцьк Так було спричинено голод 1921–1922 років, забрано всі ресурси, залишили помирати від голоду південь України, прилеглі регіони Поволжя та південь Росії. Лише завдяки гуманітарній допомозі Америки та Європи ми змогли врятуватися від трагедії, яка забрала півтора мільйона життів. Насильство та жорстокість були беззаперечними володарями 20–30-х років ХХ століття. Раніше ми були глибоко релігійним народом, але радянський режим, нав’язуючи атеїзм, зруйнував багато церков, які перетворили на склади, стайні або залишили в руїнах. Священників висилали до Сибіру або розстрілювали, позбавляючи нас незамінної частини нашої історичної та духовної спадщини. Лише 10% церков збереглися, захищені як історична спадщина, наприклад, чудовий Софійський собор у Києві. У 1934 році, за сталінського режиму, у Харкові організували фальшивий з’їзд кобзарів – сліпих співців, які століттями передавали нашу історичну пам’ять. Вони грали на кобзі, співали думи – епічні балади нашого народу. Їм пообіцяли місце в новій радянській культурі. Але ніхто з них так і не повернувся – усіх стратили. Багато українських інтелектуалів, письменників стали жертвами радянських репресій: їх заарештовували, висилали до ГУЛАГу або розстрілювали. Багато з цих інтелектуалів належали до групи, яку називають “Розстріляне відродження”, – цілого покоління українських митців, репресованих у 30-х роках. Усі знають Юрія Гагаріна – першу людину в космосі, але мало хто знає, що без українського інженера Сергія Корольова, уродженця Житомира, який вижив у ГУЛАГу, той політ ніколи б не відбувся. А сьогодні? Ленін усе ще там – забальзамований у мавзолеї на Червоній площі уже понад сто років. До речі, ви знали, що Кремль та Червону площу збудували у XV столітті після завершення монгольського панування за участю італійських архітекторів? Після смерті Леніна до влади прийшов Сталін – грузин, який навчався в духовній семінарії, звідки його виключили через революційні ідеї. За пограбування поштових потягів він кілька років провів у Сибіру, залишивши при цьому вагітною молоду дівчину. З початком революції він повернувся до Москви. Це була безпринципна, параноїдальна людина, справжній демон. Радянська держава, яка в 1929 році залишалася аграрною, вирішила провести індустріалізацію. Використавши кошти національних банків, вона зробила ставку на фінансування плану шляхом продажу зерна за кордон. Україна виробляла достатньо зерна, щоб прогодувати 400 мільйонів людей, але для фінансування індустріалізації режим конфіскував ресурси у селян і запровадив колгоспи, ліквідувавши приватну власність і встановивши повний контроль. Колективізація зустріла сильний опір: у 1931–1932 роках відбулося близько 4000 повстань. У 1932 році Сталін висловив занепокоєння цією ситуацією, заявивши: “Ситуація в Україні досить серйозна. Якщо ми зараз не візьмемося за українське питання, можемо втратити Україну”. Це доводить, що йшлося не лише про економіку, а й про політику. Сталін боявся, що в Україні може сформуватися національна свідомість і прагнення до незалежності. Колективну ферму називали колгоспом. Протягом століть селяни тяжко працювали, щоб купити шматок землі, худобу, знаряддя праці – і в один день у них забирали все. Земля ставала спільною, як і корови, коні, свині, навіть кури. Сім’ї були численні, і як вони могли прогодуватися? Вимушені були працювати в колгоспі, але не отримували грошей, лише на папері відмічали відроблений трудодень. Згори політичні керівники наказували здавати державі зерно. Квоти були нереальними для виконання. Тоді з’явилися бригади: комуністи з фабрик і селяни, яким нічого було втрачати, – вони ходили з хати в хату в пошуках прихованого зерна, останнього, що залишилося, щоб нагодувати дітей або на посів. З цинічною хитрістю навіть вчителі у школах допитували дітей, які по наївності розказували, де батьки ховали зерно. Незабаром приходили бригадисти і відбирали все. Це було великим принижен-
Суспільство · “Україна ніколи не корилася – ні під століттями окупації, ні за 70 років радянської влади, ні зараз”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ням для селян, що колись були вільними, а тепер стали безпорадними рабами. Держава впровадила жорстокі закони, щоб конфіскувати всі ресурси. Наприклад, існував податок на фруктові дерева, податок на бездітність, який стосувався чоловіків і жінок, що не були одружені (його скасували лише у 1991 році!). Але найжорстокішим і найзапеклішим був закон “Про п’ять колосків”. За ним було заборонено збирати навіть один колосок зерна, навіть для тих, хто помирав з голоду. Покарання було суворе: десять років таборів ГУЛАГу або від трьох до п’яти років ув’язнення. Цей закон скасували у 1947 році. За цим законом багато селян, у тому числі неповнолітніх, депортували до Сибіру. Багато хто такі не повернувся. Робота була виснажливою, клімат – суворим, їжі було мало або не було взагалі. Багато кісток українців залишилося там, вибілених снігом… Потім прийшов голод, а з голодом – смерть, найжахливіша з усіх смертей – довга, страшна, чорна. Від тієї смерті не було порятунку. Щоб запобігти втечі, села оточувала міліція. Люди вмирали всюди – на полях, на вулицях, у будинках. Іноді на вході до села майорів чорний прапор. Це означало, що там не залишилося жодної живої душі. Мертві тіла були повсюди. Час від часу проїжджали вози, які збирали тіла, щоб скинути їх у спільні могили. У 1990-х роках, після розпаду Радянського союзу, стали доступними архіви – запилені папки зі справами, іменами, датами. Усередині – докази, вироки, серед них – найстрашніше – випадки канібалізму. В архівах Міністерства внутрішніх справ було знайдено 1200 таких випадків. Ніхто не хоче в це вірити, але це було. Викрадені діти і розчленовані на частини. Торгівля людським м’ясом на ринках. Усе задокументовано. Усе замовчувалося десятиліттями. Це називають “джерелами”, але це не просто джерела, це крики душі, це руки, що дряпають землю, це очі, що згасають у темряві. А тим часом голод продовжував йти – забирав життя, спустошував хати, ховав правду. Потім настала тиша, але не для всіх. Серджо Граденіго, італійський консул у Харкові, писав Муссоліні, розповідаючи про те, що бачив. Спустошені села, діти з опухлими від голоду животами, смерть повсюди. Він усе зрозумів. Пізніше він казав, що без Голодомору в Україні не було б Голокосту, бо саме тут, в Україні, уперше було випробувано використання голоду як зброї масового знищення. А ще був Ґаррет Джонс, молодий англійський журналіст, який таємно подорожував і все бачив на власні очі. Його обмовляли, висміювали і переслідували. Журналісти, куплені режимом, робили все можливе, щоб його знищити. Саме завдяки його розповідям Джордж Орвелл написав “Ферму тварин” і “1984” – ці книги були не просто критикою тоталітаризму, а й потужним відлунням справжніх подій. Ґаррета Джонса знайшли мертвим у Маньчжурії у 1935 році, у віці 30 років. Офіційно це вважали викраденням. Але обставини досі залишаються нерозкритими. Його смерть досі оточена таємницею. Голодомор 1932–1933 років спричинив близько 10 мільйонів жертв. Його визнали геноцидом українського народу 28 держав, се= ред яких Італія у 2022 році. Велетенська територія півдня та центру України залишилася пусткою. Порожні занедбані будинки, жодних звуків тварин, жодного польоту птахів. Країна, що колись була живою та багатою на голоси і кольори, тепер стала тиха й сіра. Лише вітер відчиняв двері покинутих хат і стаєнь. Дощ допомагав рости бур’янам, і час від часу якась змія повзла серед снування селища Ярмолинці та 45-річчя утворення Хмельницької обласної організації НСПУ. “Літературний променад за участю Віталія Міхалевського, Ніни Шмурикової-Гаврилюк, Анатолія Ненцінського, Степана кропиви, щоб зігрітися на сонці. Щоб компенсувати знеселення українських територій, почали переселяти російське населення з Уралу, Сибіру та Центральної росії. Родина, про яку ідеться в книжці, як і багато інших російських сімей, була переселена на Донбас. Вони приїхали в мертве село й зайняли порожню хату, не ставлячи зайвих запитань. Вони не поцікавилися, хто там жив раніше і чому усе залишилося цілим, але безлюдним. Вони оселилися там, ніби це щось цілком природне, і продовжили своє життя серед мовчазних стін. У цьому будинку колись жив хлопець, який обрав свободу і взяв до рук зброю, щоб захистити Батьківщину. Деякий час по тому, у тому самому порожньому будинку оселився російський хлопець, який з часом став убивцею на службі режиму, став частиною режиму ГУЛАГу. В повісті “Одна хлібина на двох” переплітаються долі родин, позначених голодом, репресіями та мовчанням. Вирішувала не природа, а воля влади – хто має жити, а хто померти. Розповідаючи про ці зламані долі, ми повинні не забувати про це – це наш обов’язок. Друга світова війна була кривавою. Радянський союз вступив у неї 22 червня 1941 року. Після завершення війни у 1945 році Україна, через яку проходила лінія фронту, була спустошена. Міста розбомблені, села спалені, родини зруйновані. Майже в кожному домі оплакували загиблого. СРСР нараховував близько 20 мільйонів жертв. Високу ціну заплатила й Італія. Близько 54 тис. італійських солдатів воювали на Східному фронті разом із німецькими військами. Зних лише 10 тис. повернулися додому, тоді як 44 тис. загинули в радянських таборах для військовополонених, часто в Сибіру – від голоду, холоду й хвороб. Це маловідома і замовчувана трагедія. Дідусь Сари Портолані, яка допомагала мені з перекладом, був одним із полонених у тих вагонах, що їхали до Сибіру. Він тяжко захворів, і охоронці безжально його викинули з потяга на ходу – у сніг. Через багато років один із товаришів, що зміг вижити, розповів правду його дружині. Історія, розказана у фільмі “Соняшники” з Софією Лорен та Шкапія та Альони Радецької, а також членів літературного клубу “Автограф”, що діє при Ярмолинецькій центральній бібліотеці, – Алли Гуменюк, Ярослави Слободян, Альони Матвейцової, Жанни Олійник, Катерини Бучуляк, Волині – селянам, матерям, цілим родинам, які в роки голоду 1946–1947 років відкривали двері своїх осель і серця, щоб врятувати тих, хто прийшов зі сходу голодним та знесиленим. Пам’ятник зроблений не лише з бронзи й каменю, а із глибоких символів. У центрі стоїть Ангел як мовчазний захисник, а поруч із ним Хлопчик, дитина, що символізує малюків, які приходили просити милостиню. У нього стомлені очі і простягнуті руки. І Дівчинка, гідна і щедра, саме уособлення Волині – землі-матері, яка посеред труднощів не відвернулася, а обрала співчуття. В оповіданні “Уклін ангелові” головний герой Сергій прибув до Волині, доведений до відчаю. Але саме там, серед простих та щирих людей, він знайшов порятунок. Йому дали їсти, місце для відпочинку, вилікували від тифу – попри трагедію, яку він, сам того не бажаючи, приніс у дім людей, що його прийняли. У ті страшні роки – між 1946–1947 рр. – загинуло близько 3 мільйонів людей. Забута ця трагедія, страшний голод, що не був просто неврожаєм та засухою, а карою, помстою та насиллям над народом, який і так багато пережив. Україна ніколи не корилася – ні під століттями окупації, ні за 70 років радянської влади, ні зараз, коли нас намагаються змусити забути, хто ми є. Ми і зараз воюємо, але ми не самі. Нам потрібна підтримка світу. Україна, попри все, існує. Але якою ціною? Понад 3600 шкіл та університетів було пошкоджено. 600 тис. дітей були змушені покинути класи й навчатися дистанційно – в укриттях, далеко від друзів, далеко від мрій. Від 150 тис. до 300 тис. українських дітей було депортовано в Росію. Наші полонені, багато з яких – героїчні захисники Маріуполя та батальйону “Азов”, зазнають нелюдських катувань, побиття, опіків, голоду, ізоляції та принижень. Їх ламають тілом і душею, перетворюючи на інструменти пропаганди. Але Україна живе, Україна чинить опір, Україна незламна. І настане той день, коли ми повернемо собі все – нашу землю, наших дітей, наших братів і сестер, нашу гідність. Юлія ЄВТУШИК, м. Форлі, Італія
Суспільство · “Україна ніколи не корилася – ні під століттями окупації, ні за 70 років радянської влади, ні зараз”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Унікальні фрески

Марчелло Мастрояні, дуже гарна, але це рідкісний випадок. Реальність була зовсім іншою. Страшна смерть дідуся моєї подруги не була поодиноким випадком. Так поводилися з усіма: військовополоненими, політичними противниками, просто підозрюваними. Для режиму було достатньо найменшого приводу, аби оголосити людину ворогом народу. І тоді життя втрачало будь-яку цінність. Повернувшись із фронту, багато чоловіків знайшли свої домівки зруйнованими, а замість свободи їх чекало колгоспне рабство. У 1945 році скасували програму Ленд-ліз. З нею припинилася будь-яка зовнішня підтримка. Україна, яка вже була зламана, опинилася перед новою кризою. Дощів не було, і посуха вдарила сильно. І попри все, держава наказала здати 600 тис. тонн зерна. Села вже нічого не могли дати, та все ж комори були спорожнені, щоб задовольнити волю центральної влади. Саме так, у 1946–1947 роках Україна пережила ще одну трагедію – голод, який забрав життя сотень тисяч людей. Матері не знали чим годувати дітей, села повільно згасали, і все це відбувалося не під час війни, а в довгоочікуваний мирний час. Поки голод лютував на рівнинах Донбасу, у степових землях, у центральній та південній Україні, голодні родини шукали шлях порятунку. Чоловіки, жінки та діти залишали зруйновані села і вирушали на захід, до тієї частини України, яка до 1939 року була під Польщею і яка принаймні до цього часу не знала гніту колгоспів. Там, у селах на заході України, ще існувала приватна власність. Родини обробляли землю власноруч і зберігали деякі запаси зерна, мали худобу. Усе те, що дозволяло їм бути гідними селянами. І коли вони побачили, як ідуть ці голодні люди, змучені відчаєм, то не зачинили перед ними двері. Проте не всі змогли повернутися додому з тим, що мали. Багато тих, хто прибув у села Волині та заходу України в пошуках допомоги, на зворотному шляху зіштовхнулися з новими стражданнями – їх часто грабували та вбивали. Минули десятиліття, але пам’ять про ту солідарність не забута. У Луцьку, серці Волині, встановлено пам’ятник людям Тетяни Безушко проходив у навчальних закладах Ярмолинців. Об’єднавшись, ми дарували здобувачам освіти українське художнє слово”, – зазначає Альона Радецька. Власн. інф. У Києві є місце, де можна побачити фрески, створені у техніці, яку лише через кілька століть застосував Леонардо да Вінчі. Про це в інтерв’ю для РБК–Україна розповів завідувач сектора “Музей Кирилівська церква” Національного заповідника “Софія Київська” Андрій Петренко. Йдеться про Кирилівську церкву – пам’ятку XII століття, що зберегла дух давньої Русі та унікальні розписи, аналогів яким немає у світі. Петренко розповів, що в південній апсиді храму розміщено 13 фресок, виконаних у техніці фреско-секо – коли малюнок наносять на сухий тиньк. Саме так писав свою “Таємну вечерю” Леонардо. Але Кирилівські фрески з’явилися майже на три століття раніше.
Суспільство · “Україна ніколи не корилася – ні під століттями окупації, ні за 70 років радянської влади, ні зараз”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Зустрічі, що надихають

Так буває, що новина про добру подію, яка відбулася за кількасот кілометрів од Києва, прилітає до редакції через моря та океани. Зокрема, Віра Бодна= рук з Чикаго (США) днями переслала до “СП” коротеньку звістку від заступниці голови Хмельницької обласної “Просвіти” письменниці Ніни Шмурикової-Гаврилюк про події в культурному житті краю. Йдеться про книжковий форум у Хмельницькому, зустріч письменників-просвітян у Хмельницькій дитячій бібліотеці імені Т. Шевченка, зустріч з воїном і поетом Михайлом Цимбалюком. А з допису авторки “СП” і членкині НСПУ Альони Радецької ми дізналися, що фахівці Ярмолинецької центральної бібліотеки організували для членів НСПУ справжнє свято з нагоди відзначення 625-річчя з часу за-
На часі · “Україна – це культурна й економічна “закваска” Російської імперії”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Ключова проблема і ключі до неї

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України Рашистська навала на Україну, а раніше так звана “гібридна війна”, основою якої є незатихаюча ідеологічна агресія, породили з боку українського суспільства активний культурно-ідеологічний спротив. Він дав знати про себе у вигляді численних газетних і журнальних публікацій, де спростовувались вигадки та фальсифікації нашої історії, досліджувались і конкретизувались історичні корені українського народу. З початком брутальної військової агресії Росії вже з’явились ґрунтовні дослідження істориків, літературознавців, краєзнавців, які висвітлюють природу, зародження новочасного фашизму – рашизму, оскільки, по суті, цей, за визначенням Михайла Сидоржевського, “оновлений гібрид сталінізму і фашизму”, став офіційною ідеологією РФ. Серед таких дослідників особливе місце посідають науково-публіцистичні дослідження Дмитра Чобота – історика, публіциста, краєзнавця. Густина фактичного матеріалу, глибока аналітика, доступна й образна мова, публіцистична загостреність визначають стиль цих панорамних оглядів нашої історії, політики, географії, етногенезу, мови, культури та національних особливостей. Автор, з одного боку, спирається на достеменні свідчення авторитетних фахівців, а з іншого – залучає глибинні та вражаючі факти історично-суспільного життя, джерела “з перших уст”, які дають можливість об’ємного бачення тієї “внутрішньої достовірності”, що оживляє документи й літописи, фактографічні матеріали. Внаслідок широкомасштабної агресії Росії Україна опинилась у центрі світової історії, а війна набула загальноцивілізаційного значення, оскільки на боці України визнані світом національні та загальнолюдські гуманітарні ціннісні засади, а з боку Росії – відчайдушна спроба повернути назад хід історії, знову утвердити в світі культ сили й брутального диктату задля зміни усього світового порядку. Ця обставина висуває начебто регіональний воєнний конфлікт на глобальну політичну арену, через його призму проглядає або апокаліпсис планетарного масштабу, або остаточний крах людиноненависницьких концепцій, що їх рашисти намагаються “модернізувати” й “осучаснити” за допомогою небачених фальсифікацій і цинічного жонглювання фактами. Саме проти цього спрямований ідеологічний і публіцистичний пафос двотомника Дмитра Чобота “Ключі від миру і війни”. Послідовно досліджуючи характер російсько-українських взаємин, а вірніше, конфліктів, Дмитро Чобіт викриває ганебну роль російської інтелігенції, яка у своїй більшості “легітимізувала” загарбницькі устремління Російської імперії, виправдовувала імперіалістичні забаганки, що тягнуться ще з ординського минулого Росії. Відомий російський дисидент, письменник, режисер Міхаїл Зигар, який 24 лютого 2022 року, в день початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, написав відкритого листа проти війни, у книзі “Война и наказание. Как Россия уничтожала Украину” (2023 р.) стверджує: “Багато російських письменників та істориків винні в тому, що сприяли цій війні. Саме завдяки тому, що вони робили в останні 350 років, зародився і розквітнув російський фашизм”. Міхаїл Зигар справедливо наголошує, що так звана “велика російська культура” протягом цих століть принижувала інші країни і народи, зверхньо на них дивилася, пригнічувала, зневажала і знищувала їх. Як бачимо, це все стало нарешті очевидним для вкрай невеличкої частини російської інтелігенції, яка починає усвідомлювати, що нинішній шлях Росії, шлях агресії проти України веде цю країну, інфіковану міфом про “велику імперію”, в прірву. Дмитро Чобіт аргументовано “розгортає” багатовіковий історичний процес зміни міфологічних масок і доводить, коли і як ця ординська химера одягла на себе маску під назвою “русский мир”. А все розпочалося від того, як Московщина присвоїла назву Русь із метою одягнути на себе маску культурної, цивілізованої держави. Для цього Московія 22 жовтня 1721 року проголосила своє царство “Российской империей”, а московитів вирішено було Петром І називати “россиянами”. Імператриця Катерина ІІ вирішила витворити власну версію російської історії, в основі якої і був покладений міф про колиску трьох братніх народів і те, що першою російською державою була “Київська Русь”. Ці міфи, ці міфологеми продукувалися, поширювалися і впроваджувалися в суспільну свідомість народів Російської імперії, імперії СРСР і нинішньої Російської Федерації. Відомо, як у радянський період особливо інтенсивно, на всі лади оспівували “союз братніх народів”. Нинішня терористична агресія стала ще однією ремінісценцією біблійної історії про вбивство Каїном свого брата Авеля. Як і сумнозвісний Каїн, рашистська Росія робить вигляд, що вона непричетна до масових убивств, руйнування міст і сіл і розгнузданого терору цивільного населення. Д. Чобіт наголошує: відбувається реставрація “Великої Росії” через віроломну агресію рашистів. Він бачить витоки так званої СВО в каральних операціях у Чечні, війні в Афганістані… На чому ж базується ідеологічно сучасний гібрид фашизму – рашизм? Історик називає одіозне ім’я чорносотенного російського філософа Івана Ільїна, який, не надто вдаючись до філософських екзерсисів, прямо лякає світ апокаліпсисом розпаду Росії. З його спекулятивних суджень випливає, що народи світу не розуміють або не терплять російського різноманіття. Що таке це “російське різноманіття”, Д. Чобіт виразно показує у книзі “Імперське божевілля Московії”. Сюди входить убивство політичних опонентів: Борис Нємцов, Ганна Політковська, Олексій Навальний, “джихад” Російської православної церкви в якості однієї з головних “скрєп” рашистської ідеології, брехня про “вигадану Україну” з допомогою австрійського генштабу, “легітимізація” захоплення Криму, абсурдні вигадки-страшилки про Степана Бандеру і нацизм в Україні… Словом, ідеологічні пахолки Івана Ільїна, використовуючи новітні технології, прагнуть переставити мораль і політику з ніг на голову. Що й не дивно, бо саме Ільїн у своєму писанні “Про фашизм” оправдовував цю людиноненависницьку ідеологію як реакцію і противагу більшовизму. Нині в Росії активно діє “філософсько-політичний” клон “Ільїн – Олександр Дугін”. “Філософський шаманізм” Івана Ільїна, прикритий фіговим листком ніцшеанства та шпенглеризму, прямо зміщується в бік політичної платформи Путіна. Наступ рашизму відбувається по всьому фронту ідеологічної боротьби. З особливою послідовністю рашисти прагнуть підірвати наріжні камені нашої історії. Тут і одіозна “норманська теорія”, оскільки свій історичний шлях рашисти починають від Рюрика і Ладоги, і викривлення мовної історії нашого народу… Д. Чобіт посилається на незаперечний авторитет українського видатного мовознавця і лінгвіста Юрія Шевельова, який науково обґрунтовував, що система фонем і звуків праслов’янської мовив її кінечному варіанті, де він ще не виявляв поділів у цій мові, є тим вихідним пунктом, від якого слід вести історію рідної мови. Автор також наводить знамените “правило Аскольді” – відомого італійського мовознавця. Це правило гласить, що там, де найгустіша сітка діалектів, там прабатьківщина мови. Саме в Карпатах було зосереджено вісім говорів. Далі в цьому плані відзначаються Волинь і Поділля, хоча саме полтавські, черкаські та київські вимови, як найбільш виразні та однорідні, склали основу української літературної мови. Цікавим видається також міркування Дмитра Чобота про тотожність і синхронність понять “народ” і “мова”, оскільки насієм мови є народ. Таким чином він пропонує визнати початки українського етносу саме з того моменту, коли мова нашого етносу почала існувати самостійно, виокремилась із різнорідного мовного субстрату. Дослідник також підтверджує думку, що Україна – це культурна й економічна “закваска” Російської імперії. Саме українцями заселені й обжиті значні території Північного Кавказу, Центральної Азії, Уралу, Сибіру, Тихоокеанського поморія, Крайньої Півночі. До 1917 року вихідці з України становили 52% мешканців Далекого Сходу. Свого часу Ленін, а за ним Путін, твердив, що тільки під егідою Росії можлива суверенна Україна. Воно й не дивно, зазначає автор дослідження, російський етнос формувався у так званому Заліссі – басейні Оки, Верхньої та Середньої Волги. А російська мова сформувалась на цих теренах з діалектів прийшлих русів, новгородських словенів, кривичів, радимичів, в’ятичів. Однак для нинішньої російської диктатури історія у її науковому й фактологічному ракурсі не існує, вона повинна слугувати і виправдовувати імперіалістичні наміри кремлівських зверхників. То ж недарма вони цитують Івана Ільїна: “Доки національний диктатор не підбере собі чесний та ідейний урядовий апарат, здатний чесно скласти законні виборчі списки, доти говорити про вибори неможливо”. Хіба ці слова не прямий дороговказ для будь-якого, не тільки кремлівського диктатора? Дмитро Чобіт послуговується численними історичними пам’ятниками, літописами, зводами законів, правовими актами. Адже він сам виступає як історик, географ, етнограф, мовознавець і лінгвіст. Так він вписує в український контекст “Географію” Клавдія Птоломея, зокрема розділ “Європейська Сарматія”. Цікава його гіпотеза про вираз “Київ – матір міст руських”. У Птоломея зустрічаємо назву тодішнього Києва, як “Метрополь”. Літописець, який перекладав з грецької мови, знав, що “метро” – це українською “мати”, а “поль” – місто. Ми часто забуваємо, що здогадки, гіпотези, лінгвістичне розшифрування давніх легенд і переказів так само входять у процес історичного пошуку. Раніше, за радянських часів, це було фактично зведено до нуля, що значно збіднювало історичну науку. Тож цілком виправдані такі форми пошуку у Д. Чобота, який за допомогою низки історичних свідчень і фактів поставив питання про русинське походження першого короля Італії Одоакра. Метод історичного дослідження Д. Чобота певною мірою спирається на концептуальну спадщину відомого історика Льва Гумільова. Він, вважав, що потомки антів IV ст., які разом з роксоланами і гунами перемогли готів до початку ІХ ст., мають свій “каганат”, тобто суверенну державу з центром у Києві і царя по імені Дір. Варто зазначити, що енциклопедична обізнаність автора дозволяє йому ефективно аналізувати не тільки суто історичні проблеми, а й “ребуси” політичних схем російської пропаганди. Серед них – хоронім “Росія” та етнонім “русские”. Він звертає увагу, що в Російській Федерації немає Росії як суб’єкта федерації. Тому абсурдне твердження Путіна, що Росія не має кордонів, переростає у гротескну ситуацію: у росіян немає Батьківщини. Другий том двокнижжя Дмитра Чобота присвячений майже повністю історичному протистоянню Московії–Росії та України. Ареною безкомпромісного протистояння стало минуле українського народу, його мова і походження. У цій ситуації питання про витоки історії українського та російського народів набули величезного значення, бо без цього неможливо зрозуміти самої суті вікового протистояння, причин російсько-української війни. Дмитро Чобіт у своєму двокнижжі демонструє наступальну ідеологію, яка безкомпромісно визначає наші пріоритети. Його комплексне історично-політичне дослідження дає змогу українцям визначитися в національному і планетарному обширі… Разом із тим, це пройнята зболеною любов’ю сповідь про минуле й майбутнє рідного краю, який нині перебуває під перехресним вогнем явних і прихованих ворогів. Так, у книзі “Загибель Гути Пеняцької” Дмитро Чобіт дає гідну відповідь фальсифікаторам, які використовують трагічну історію села Гута Пеняцька для спотворення історії боротьби українців за незалежність. Завдяки багаторічній подвижницькій праці Д. Чобота вдалось встановити, що в ході каральної акції проти Гути Пеняцької жоден вояк УПА чи воїн дивізії СС “Галичина” не були причетні до цього злочину. Натомість автор з’ясував, що тісні контакти місцевого польського націоналістичного підпілля зі сталінськими диверсійними групами, які використовували село як базу для терористичних актів, і спричинило цю трагедію. Радянські партизани під проводом полковника НКВД Дмитра Медвєдєва не турбувались про долю місцевого населення. Дмитро Чобіт переконливо свідчить, що знищувала Гуту Пеняцьку бойова група “Рейнгольд” на чолі з оберштурмбаннфюрером СС Фрідріхом Боком. Вона складалась в основному з вояків 4-ї поліцейської моторизованої дивізії СС. А цю дивізію було сформовано у жовтні 1939 р. у Силезії з тамтешніх німців, поляків і чехів, які після розгрому Польщі стали громадянами Німеччини. Автор послідовно спростовує вигадки і фальсифікації польської сторони, яка обґрунтовує свої погляди на недостовірних радянських і російських джерелах. Прикро, що обороняти правду про той драматичний і трагедійний час доводиться українським історикам і краєзнавцям, тоді як польська сторона залучає потуж-
Пошта “СП” · “Є книги, від яких вибухає уява і яких не можна не читати”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ну пропагандивну машину, професійних істориків та політиків, які використовують історичні події для політичних дивідендів. Та повернімося до двокнижжя – науково-популярного дослідження “Ключі від миру і війни” надзвичайно відповідального за оприявлення історичної правди Дмитра Чобота, який ґрунтовно з’ясував, якою насправді є природа імперського божевілля Росії. Дослідник вияснив, що ключі безпеки Європи і світу таки лежать в Україні, а головна причина агресії путінської Росії проти України – заволодіти цими ключами. А це означає ліквідувати Україну як незалежну державу, розчленувати її і включити до складу Російської Федерації у вигляді окремих регіонів чи автономій. Це і є справжня причина та мета повномасштабного вторгнення Росії в Україну, оскільки без України Російська імперія не відновиться, а отже, не зможе далі здійснювати свою імперську загарбницьку політику. Здавалося, демократичний світ це розуміє, розуміємо це й ми, українці, героїчно захищаючись від цієї імперії Зла. Але далеко не всі на заході та й не всі в Україні усвідомлюють, чому саме Україна посідає ключове місце в цих новітніх колоніальних планах Росії. Дослідник завдяки аналітичному проникненню в суть глибинних процесів історичного протистояння України і Росії обґрунтовує: Україна “відігравала роль своєрідного замкового каменя, який тримає головну арку споруди” – Російську імперію. Без цього своєрідного замкового каменя ця імперська конструкція не втримається – розвалиться і поховає під своїми руїнами і саму Московію – Росію. Отже, відомий, надзвичайно трудолюбивий письменник, історик, політик і публіцист замірився на з’ясування причин оружного відновлення Кремлем Російської імперії та зміни усього світового порядку. Дмитро Чобіт мислить стратегічно, розглядаючи визначальне для Європи і світу питання: до якої міжнародної системи безпеки належатиме Україна? Якщо Україна програє в цій війні – програє Європа, програє і світ. Росія загарбанням і знищенням національної держави України поверне собі статус наддержави та продовжить силову зміну світового правопорядку. Отже, ні Україна, ні, звісно, Європа і світ не повинні програти, бо це буде програш не лише України, але й усього демократичного світу. Вражає огром проблем, які осмислює і розв’язує Дмитро Чобіт. Згадаю бодай одну, яку дослідник порушив першим і обґрунтовано розкрив. Це: чому агресивну війну проти України, розпочату 24 лютого 2022 року, назвали “спеціальною воєнною операцією”? Взагалі, це фундаментальне дослідження, побудоване на глибинному аналітичному осмисленні багатопланових і різночасових першоджерел, заслуговує на багатотиражне опублікування, поширення та вивчення в якості навчального посібника в середніх і вищих навчальних закладах, а також на переклад іноземними мовами. Дмитро Чобіт тому так рішуче і широко відкрив скриньку Пандори, якою є Російська імперія Зла, щоб у неї зазирнули всі, кому дорогий мир, справедливість і свобода, і вжахнулись від цієї смертельної загрози людству. що квітів не буде. Перший тиждень били кацапів виключно добровольці. 200 титанів. 200 богатирів зупинили наступ на Київ! Тому вимагаю – досить бути слабкими! Будемо сильними – нам будуть допомагати, але ніхто не буде битися за нас. Ворушимо міцне вогнище України і не даємо йому згасати! Не боїмося бути інакшими і доводити, що не той козак, який за течією пливе, а той, що проти неї. Нам є чим пишатися і з кого брати приклад”. Книга розрахована на широке коло читачів, не тільки ірпінців. Її треба читати, щоб розуміти, що зробили перші добровольці. Вони своїм героїзмом зламали всі плани окупантів. Зрозумівши, що через Ірпінь не пройдуть, загарбники терміново змінили плани і пішли на Мощун. Вони були згодні форсувати річку (а форсування річки – це втрати до 90% особового складу) і продовжувати наступ на Київ. І тут не вийшло, бо отримали по “зухвалій московський пиці” і стали боятися кожного кущика і будинку. Особовий склад деморалізований і наляканий. З’ясувалося, що українці – сміливі вояки, козаки-характерники. Саме ірпінці влаштували москальні пекло на Українській землі і навчили цих пацюків “чухати ногу об балалайку”.
Пошта “СП” · “Є книги, від яких вибухає уява і яких не можна не читати”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Як ірпінці русню відірпінили

Олександр НАКАЗНЕНКО Нещодавно в одеському видавництві “Астропринт” побачила світ нова книга Сергія Мартинюка “Позивний “Письменник”, або Як Ірпінці русню відірпінили”. Мав за честь погортати її і ознайомитися. Книга написана за щоденниковими записами письменника і передає дух спротиву та незламності перших ірпінських добровольців, які стали щитом на шляху ворога. Саме завдяки їхньому героїзму Україна вистояла і неодмінно переможе. Що впадає в очі? Книга позажанрова, хоча сам автор говорить, що написана вона військовими “лелечками” і передає всю драматичність і героїзм ірпінців у перші дні війни. Відкрив для себе декілька імен, яких не знав. Промайнуло вже понад три роки з моменту боїв у Приірпінні, але книга чіпляє спогадами, і ти заново переосмислюєш події лютого-березня 2022 року. Перші ірпінці “танцювали” перед загарбниками смертельний танок “герць”, як колись наші козаки. І цей двобій українці виграли саме тут, в Ірпені. Як стверджує автор, “Битва за Ірпінь визначила новітню історію України”. Книга складається з декількох розділів, але кожен – це окремий літопис перших днів сучасної війни. Назву деякі з них: Перед війною. Літопис подій, які запам’яталися; Ми всі чудово розуміли, що якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ. Тому стояли насмерть; Моя Україна сьогодні потребує солдата Мартинюка, а не письменника; Я Ірпінець, і мене не скорити. Ірпінці – нескорені люди; Тут Ірпінь. Московити, і не мрійте, важко збирати вибиті зуби поломаними руками; Ми всі боронили свою землю. Боронили так, як нам вистачало сил. Глибоко в душу запали прикінцеві “лелечанки”: Ірпінь. 25 лютого. Завалимо нацика, а нашим передамо відрізане вухо; Степняк, або “Разобрать деревню”: Бій на Ластівці; Смак кави і аромат сигари під вибухи мін; Бій на Караван Гала; Жираф. Позиція “Мішки”; Як ми втримали Ірпінь. Ти занурюєшся у водоверть подій і разом із письменником, його героями тиснеш на гачок автомата і ведеш вогонь, перечікуєш обстріли в недооблаштованому укритті. Ти разом із письменником під гаслом “З Україною в серці і зі зброєю в руках” зневажаєш окупанта-москаля і нотуєш літопис подій у записник. Уривок із книги, як на мене, цікавий і показний: “Десь по обіді, біля 15.30, підійшов до входу в штаб. Перевіряв пости біля залізничного мосту. При вході чатують двоє вартових. Мимоволі (почув знайомий голос) подивився на доріжку, яка вела до будинку Чоколова, і закляк на місці. Віталій Магістр розмовляє з моєю дружиною і молодшою дочкою. Усміхаються і про щось говорять. Забрало у мене падає миттєво. Щось сталося? Чого вони тут? Підійшов, привітався і запитливо дивлюсь на Марину. Магістр весело говорить: – Ось і наш командир. Не буду заважати, спілкуйтесь. Приємно було познайомитися, – і вже до мене тихенько: – У нас порядок, – і пішов у бік штаба. – Привіт, кохана. Щось сталося? Чого тут? – Ні. Все гаразд. Ми прийшли записатися в наш Ірпінський добровольчий загін, – Марина відповідає просто і очі у неї сміються. – І тебе заодно побачити. Як ти? – Нормально. – Татку, ми дійсно прийшли записатися в добровольці. Я добре стріляю, можу надавати медичну допомогу. – Тоня обіймає мене, і я нарешті розумію, що все нормально. Нічого не сталося, всі живі. – Мама сказала, що також гарно стріляла в школі і буде подавати мені патрони, – при цьому привітно усміхається. Ну все. Забрало у мене піднялося, і я спокійно видихнув. Обійняв моїх рідних і міцно пригорнув їх до себе. Так обійнявшись, простояли декілька хвилин. Ці декілька хвилин була найщасливішими в моєму житті. Війна, вибухи, болотяні вилупки Марта Дзюба яків Української Народної Республіки у містах Варшава, Ланцут, Каліш, а також “політичну активізацію української колонії в Польщі”. Ця остання фраза – зі спецдонесень КГБ: нам здавалося правильним нагородити за те, за що раніше переслідували – за силу пам’яті! Наша премія має скромні можливості, щоб запросити до церемонії наших закордонних лавреатів, але я маю велике сподівання: буде нагода на “другу селізуть, а ми гріємось в обіймах. Анаконда приставила до нас свою людину (замість Тренера), яка спілкується з новачками добровольцями, записує їхні координати в зошит. Надалі опікується ними і їхньою військовою долею. Підвів до нього свою родину. Щось він старанно записував у свій зошит, довгенько спілкувався. Провів Марину і Тоню до самісінького під’їзду, пообіцяв, що сьогодні обов’язково прийду на вечерю (що я мав сказати) і... зустрілися ми тільки після звільнення Ірпеня. Але я завжди пам’ятав ці щасливі 30 хвилин зустрічі в Будинку письменників. Як би важко нам не було, але точно не буде соромно”. Є люди, з якими завжди хочеться зустрічатися. Є місця, до яких прикипає душа. Є книги, від яких вибухає уява і яких не можна не читати. Так і з Мартинюком і його книгою про Ірпінь. Хочеться зустрічатися і читати. Декілька слів про обкладинку. На її звороті – розуміння сенсу книги. На обкладинці – есей Сергія Мартинюка “Чого я хочу від Українців?” Процитуємо його повністю: “Сергій Якович Мартинюк (літературний псевдонім – Світогор Лелеко, військовий позивний – Письменник). Родом зі стародавньої Балтщини. Чого я хочу? Хочу розуміння від Українців, що немає абсолютно ніякої різниці, хто буде при владі в США! Абсолютно не важливо, хто там головує в ЄС. Якщо ви слабкі – вас продадуть, подарують або обміняють на якусь цяцянку. Ми в Ірпені не чекали наказів. Ми знали, що за Україну треба вбивати, а не гинути. Нам треба було в перші три дні збити з москалів зухвалість і показати, рію” нагородження у Польщі та Франції!” Редакція “СП” радо долучається до привітань лавреатам. Особливо приємно за відзначення Марти Дзюби і її книги спогадів “Прожите і пережите”. Про презентацію і зміст цієї праці вийшла стаття Ігоря Зоца “Прожити своє” в попередньому номері тижневика. Нагадаємо також, що премія імені Леся Танюка надається за значний внесок зі збереження історичної пам’яті та актуалізації неспотвореної імперськими міфами української історії. Лесь Танюк усе своє свідоме життя досліджував правдиву історію України, підтвердженням чому є не лише його послідовна державотворча діяльність, але й численні історичні розвідки, якими рясніють сторінки багатотомного видання щоденників. Премія імені Леся Танюка “За збереження історичної пам’яті” заснована три роки тому. Її організаторами поряд з НЦТМ імені Леся Курбаса є Всеукраїнський “Меморіал” імені Василя Стуса та видавництво “Дух і Літера” Києво-Могилянської академії. Власн. інф. Фото з відкритих джерел
Пошта “СП” · “Є книги, від яких вибухає уява і яких не можна не читати”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Зберегти пам’ять

Днями у столичному Центрі Леся Курбаса відбулася церемонія нагородження лавреатів премії імені Леся Танюка “За збереження історичної пам’яті”–2025. Про це повідомив історик і журналіст Олександр Зінченко. Представляючи нагороджених, він, зокрема, написав: “Це насправді чудові люди, яким не байдуже не так минуле, як майбутнє. Адже пам’ять – це про те, ким ми є і ким ми не є, а значить – про те, ким ми будемо. Радомир Мокрик – за силу пам’яті про бунтівне покоління, Марта Дзюба – за силу пам’яті про своє і спільне, про прожите і пережите, Леся Бондарук – за силу пам’яті про прямостояння, Жорж Ніва – за силу слова Стуса французькою. Але з особливою приємністю я згадую в цьому списку неймовірну людину – Юрія Рейта: “За багаторічну громадську діяльність на користь перетворення місць спочинку полеглих українських героїв на місця пам’яті живих, невпинні зусилля задля відновлення меморіалів во-
Пошта “СП” · “Є книги, від яких вибухає уява і яких не можна не читати”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Вітання ювіляру

Правління Рівненського об# ласного об’єднання Всеукраїн# ського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка щиро ві# тає члена правління товариства Андрія Жив’юка з 65)річчям! Андрій Анатолійович Жив’юк – професор, доктор історичних наук, керівник науково#редакцій# ної групи книг “Реабілітовані іс# торією. Рівненська область”, го# лова Рівненської обласної органі# зації Національної спілки крає# знавців України, заслужений пра# цівник освіти України, нагород# жений орденом “За заслуги” III ступеня, Почесною грамотою Верховної Ради України. Просвітяни Рівненщини без# межно вдячні вам, Андрію Ана# толійовичу, за збереження істо# рії рідного краю, відновлення іс# торичної справедливості щодо реабілітованих краян, що вірно стоїте на чатах історичної правди. Неоціненним є ваш вне# сок у розвиток просвітянського руху на Рівненщині. Вдячні, що виз нами, і бажаємо в доброму здо# ров’ї, з новими здобутками зус# тріти нашу святу Перемогу!
Подія · “Відкривайте для себе нові книги і головне – читайте українське!” · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

центру “Академія”, що відбулась в Одеській обласній бібліотеці для юнацтва, де авторки Світлана Вертола та Влада Холод розповідали історії, народжені з особистих переживань про те, що болить, турбує, тішить молодь. 7 червня учасники фестивалю в межах виїзного Свята української книги та Всеукраїнської науково-практичної конференції “VІ ОдесаБібліоСаміт” відвідали м. Балту. Балтська громада нині є одним із лідерів у сфері культури регіону. Це досягається злагодженими діями очільника громади Сергія Мазура та команди фахівців на чолі з Анастасією Фокшею, які розглядають культуру як ключовий пункт для соціального та духовного зростання жителів. Їхня діяльність була відзначена почесними грамотами, врученими директоркою Департаменту культури Одеської обласної державної адміністрації Оленою Олійник. Балтяни зустрічали гостей на різних локаціях, поєднавши літературні події, музику, співи, народні ремесла й тепле спілкування. Так, в рамках свята відбулась панельна дискусія “Інноваційні та креативні бібліотечні послуги: реалізація Всеукраїнської програми ментального здоров’я “Ти як?””, участь у якій взяли бібліотечні фахівці з усієї країни. Куратором панельної фахової дискусії “Інноваційні та креативні бібліотечні послуги: Реалізація всеукраїнської програми ментального здоров’я “Ти як?” виступила Ольга Тарасова, модерувала Юліана Амельченко – директорка Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Грушевського. Дискусія відбувалася за участю радника голови Одеської обласної держадміністрації, регіональної координаторки Всеукраїнської програми ментального здоров’я “Ти як?” Анни Величко. У школі відбулась цікава презентація книги Людмила Вовк “Євген Чикаленко. Людина-магніт”, що стала лавреатом конкурсу “Краща книга виставки-форуму” в номінації “Художньо-публіцистичне видання”. Частина гостей разом із кандидатом філософських наук, засновником Одеського Музею геноцидів “Територія пам’яті” Павлом Козленком ознайомилась з історією міста та ходом робіт з відновлення синагоги в будівлі, що була викуплена в 2015 році іудейською громадою. За задумом Почесного громадянина м. Балти Вадима Вінярського, на першому поверсі давньої будівлі буде відновлено молитовне приміщення, а на другому розміститься музей. Охочі також відвідали цікавезний Балтський історичний музей, що був відкритий у 2011 році завдяки старанням його директора, почесного громадянина міста Петра Ткача. Тут є багата колекція експонатів, що відображають різні епохи та події на цих територіях, – від кісток мамонта і мастодонта до свідчень сучасної російсько-української війни. Паралельно на творчих майданчиках звучала музика – виступали місцеві вокалісти та ансамблі. Порадували глядачів і гості, які подарували слухачам низку пісень, що стали справжнім емоційним резонансом виставки-форуму. Це були миті щирого обміну енергією та сенсами. XXV Всеукраїнська виставка-форум “Українська книга на Одещині” завершилася підбиттям підсумків щорічного конкурсу “Краща книга виставки-форуму “Українська книга на Одещині”–2025” та виступом здобувачів освіти Комунального закладу “Одеський фаховий коледж мистецтв імені К. Данькевича” – квартету “Four/quarters” у складі Марії Євстаф’євої, Анастасії Бринзи, Азгуш Хачатрян і Анастасії Михайлової (керівниця – Юлія Костандова). Безперечно, для всіх учасників та відвідувачів захід ще довго відлунюватиме серйозними сенсами, радісними емоціями й теплом взаємодії. За допомогою зусиль потужного колективу Одеської національної наукової бібліотеки, очолюваного Іриною Бірюковою, вкотре доведено, що книга – це живий організм, який об’єднує, лікує, надихає, а кожен такий форум – це можливість емоційно та інтелектуально “підживитись”, надихнутись і рухатись далі. Закликаю всіх: відкривайте для себе нові книги і головне – читайте українське!
Подія · “Відкривайте для себе нові книги і головне – читайте українське!” · с. 8сторінка оригіналу ↗

Українська книга на Одещині

Ярослава РІЗНИКОВА, членкиня НСЖУ, м. Одеса Фото з відкритих джерел Завершилась ювілейна XXV Всеукраїнська виставка-форум “Українська книга на Одещині”, ініційована Одеською національною науковою бібліотекою. Ця масштабна подія вже чверть століття є символом глибокої поваги до книги, читання і національної культури та одним із найпомітніших культурних проєктів півдня України. Форум проходив під егідою Міністерства культури та стратегічних комунікацій України в партнерстві з Українським інститутом книги, Одеською обласною державною адміністрацією, Балтською міською радою, провідними бібліотеками області, видавництвами, культурними організаціями та громадськими інституціями. Його мета – популяризація української книги, підтримка культури читання, збереження національної пам’яті та нематеріальної культурної спадщини, а також діалог із читачами в найширшому сенсі слова. Цьогорічний захід вийшов за межі формальної виставки, перетворившись на багатогранний мистецький форум, що об’єднав авторів, понад 30 провідних видавництв України, бібліотекарів, дослідників, музикантів, митців, майстрів народної творчості та звичайних читачів, для яких українська книга – це і джерело знань, і спосіб тримати культурну лінію фронту. Понадстолітня книгозбірня з 6 по 8 червня стала живим центром інтелектуального, творчого й читацького єднання. Особливу увагу було приділено підтримці регіональних бібліотек та книгарень: виставка супроводжувалася благодійними акціями з передачею книжок. Значущим сегментом виставки стала популяризація нематеріальної культурної спадщини України, підготовлена у співпраці з Одеським обласним центром Української культури (директорка Валентина Вітос) та ГО “Український клуб Одеси”. Інтерактивні майданчики знайомили гостей з унікальними елементами традиційної культури, внесеними до Національного переліку спадщини. В межах форуму експонувалась виставка фотографій з проєкту “Чарівна Одещина”, автором якої є Сергій Гуменюк – відомий фотограф, журналіст, дослідник, громадський діяч, голова Одеської фотографічної асоціації, заслужений діяч мистецтв України. Перший день форуму ознаменувався енергетично зарядженим, драйвовим та змістовним виступом гурту “Друже музико” (лідер гурту – Макс Трубніков), презентацією нових українських видань, публічними інтерв’ю з улюбленими авторами та обговоренням викликів, з якими стикається галузь книговидання в умовах війни, про місію читання як чинника національної стійкості. Програма включала автограф-сесії, майстер-класи, панельні дискусії. Свої нові твори та видавничі проєкти представили знані письменники, які своїм словом формують сучасний літературний наратив України: Тарас Федюк, Валерій Пузік, Андрій Кокотюха, Дмитро Чекалкин, Любов Якимчук, Юлія Броварна, Олекса Різників, Сергій Мартинюк, Віталій Запека, Іванна Стеф’юк та інші – кожен з власним стилем, з глибоким меседжем до сучасного українського суспільства. Важливою для читачів Одещини була творча зустріч з Ігорем Стамболом – істориком, кандидатом історичних наук, доцентом Київського університету імені Б. Грінченка. Під час лекції-дискусії на основі книжкового репертуару видавництва “Темпора”, а також власних досліджень та публікацій лектора говорили про принципи, громадянську позицію, бачення ролі культури, підприємництва в умовах імперського тиску, ціннісні орієнтири провідних діячів українського національного руху ХІХ–ХХ століть: Івана та Юрія Лип, Михайла Комарова, Бориса Грінченка. Багатолюдною була зустріч з одеським поетом-дисидентом Олексою Різниковим та презентація його лімітованої книги “Під пресом репресій”. Додатковий тираж у 200 примірників було додруковано на кошти збору на суму 50000 грн, оголошеного ГО “Робимо вам нерви” (голова і засновниця – Катерина Мусієнко). Також у рамках форуму було представлено книгу “Кримськотатарські родини” Євгенія Генова та експонувалась книжкова виставка “Нескорені народи незламної країни” з фондів Одеської національної наукової бібліотеки. Важливою частиною новітньої історії України, однією з численних ланок у ланцюзі свідчень про перебіг російсько-української війни став роман-щоденник “Мої діти війни. Рік надії”, презентований у “Книгарні-кав’ярні” у Галини Дольник Іриною Ковальчук – кандидаткою юридичних наук, юристом, адвокатом, матір’ю трьох дітей, яка проживала в селищі Козацьке на Херсонщині, що було окуповане в перші години повномасштабного вторгнення РФ. Цікавою була презентація книги “Український Геродот з Верхньодніпровська” за участі автора-упорядника Євгена Безуса – заступника голови Верхньодніпровського районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка та члена правління Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України. Він не лише упорядкував цю ґрунтовну працю (а це понад 600 сторінок!), але й протягом довгих років невтомно працював у бібліотеках, архівах і музеях Дніпра, Києва, Одеси, щоб повернути із забуття постать Дмитра Васильовича Івашини (Геродота) – українського публіциста, фейлетоніста, поета, літературного критика, діяча Української Народної Республіки. Значну цікавість викликала презентація альбому-монографії “Геннадій Гармидер. Графіка, живопис”. Цей видавничий проєкт присвячено 80-річчю від дня народження видатного одеського художника Геннадія Гармидера (1945–2023), без якого неможливо уявити образотворче мистецтво Одеси другої половини XX – початку XXI століть. Цінною лексикографічною працею, що продовжує традицію українського медичного словникарства, стала праця “Українсько-англійський тлумачний словник медичних термінів”, представлена членами творчого колективу Одеського національного медичного університету. Щоденникові записи “Позивний “Письменник”, або як Ірпінці русню відірпінили” від Сергія Мартинюка зібрали багато позитивних відгуків читачів та отримали звання лавреата конкурсу “Краща книга виставки-форуму” в номінації “Літературно-художнє видання”. Камерністю і щирістю відзначилась презентація збірки “Усе буває вперше” від Видавничого
Пишуться вірші... “Душі – крапки неповернення”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

відчути “світ багряним сірником / запаленим у хижій тиші лісу, / аби вогонь стрибучий, як стебло, / рішуче взяти / і не обпалитись”. Вона крізь образ ліричної героїні знаходить безліч можливостей самореалізації, якими треба скористатися, допоки життя запустило своє “чорно-біле кіно”, допоки “мотається стрічка / стовпів, дереві хатин / і душі наші, як стрічки, / розмотуються, / з Гордіївих вузлів стають / Соломоновими”. Вимоги вітального чину стосуються потреби ідентифікації речей такими, якими вони є, без накладання на них сторонніх матриць (“Розлад аутистичного спектру”), стосуються найяскравіших екзистенціалів, здатних концентрувати в собі іманентні, трансцендентні, власне істотні ознаки особистості. Вони найповніше проявні в любовній ліриці, в креативних закоханих (котиться кружальцями синя напівтьма…”), гармонійній збіжності їх горизонтів розуміння (торкаєшся смичка і розтинаєш ніч…”), на вищих регістрах любовних осяянь, вподібнених до музики, де, як зізнається лірична героїня, найвищою, “тією нотою / стала я”. Водночас поезія Юлії Свириденко відображає психологічний портрет нашого молодого сучасника, здатного виборювати природне право на життя, на тлі трагічної доби.
Пишуться вірші... “Душі – крапки неповернення”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Ліричні витинанки Юлії Свириденко

Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії Юлія Свириденко, зважившись дебютувати в альманасі студентської поезії “Сві-й-танок” (КНУ імені Тараса Шевченка), у студентському періодичному виданні “Легіт”, випробовує можливості свого таланту як у верлібрах, так і в переважно акцентних віршах. Вони кострубаті, як і сувора дійсність, котра формує в молодій поетці-харків’янці (19 листопада 2005 р.) волю до життя (мандри Україною), до мистецтва (поезія, малювання, танці, гра на укулеле, ушу тощо), жагу пізнання істотного, пошуків себе шляхом “спроб і помилок”. Ставши студенткою Київського національного університету імені Тараса Шевченка, обираючи між перекладом з французької мови й українською філологією, студентка визначилася в українській літературі, зокрема сучасній, що відповідає її інтересам. Схильна до експериментування, Юлія Свириденко вдається до особистісного моделювання верлібрових блоків, котрі не взаємонанизуються, а “витікають” один із одного, до випробовувань метричних структур: вона полюбляє розкуті строфи й приблизні рими, дотримується відносного врівноваження кількості наголосів у версі при різній кількості ненаголошених скла- Юлія СВИРИДЕНКО 19.11.2024 Тисяча скошених маків, з кожної битої коробки – по сто зерен життів сипеться й сипеться в мерзлий чорнозем ...чи проростуть? В – витинанка Вертаюся, бачу ще здалеку: дім мені витинаєш. як в школі сніжинку з паперу: гнеш аркуш-стіну навпіл, ріжеш півколо вікна на згині, а клаптики-скалки кидаєш додолу – хтось прибере. різьбиш по ночах так, аби більше віконець лишилось нічийних, мов діряві саморобки – єдине, чого тебе вчили. кепський із тебе майстер: пальці грубіші дитячих (ще б пак, ти ж довгожителька) тнуть неохайно, недбало, скрізь тепер – самі ламані, мабуть, надихалася “Гернікою”? витинаєш, насвистуючи на таких децибелах, що валуни з усіх піків Землі зриваються й падають нам у груди, що всі сироти міста збігаються й тлумляться дів. Наближення поетичного мовлення до невимушеного повсякденного спілкування позначається на довільному синтаксисі й правописі, що мотивовано авторським відчуттям ліричного самовираження. Недарма вірші композиційно близькі до новели-вираження. Перебіг драматичного сюжету, часом завершуваного несподіваним пуантом, розгортають через певну подію. Метафорична історія з витинанками, виходячи за межі орнаментального різьблення візерунків з паперу, потребує вольових зусиль “на таких децибелах, / що валуни з усіх піків Землі зриваються”, випробовується “Герніками”, спрямовується на впорядкування розпорошеного довкілля в потоках хаосу, в якому “ні за що вчепитися, / а серцю – і поготів”. Творення дому, власне онтологічного космосу ще не сягає сподіваної мети серед правічних стихій, потребує часопросторової локалізації, з якою не просто визначитися (“куди б його тепер / почепити?”), а разом з нею з’ясувати й уточнити власну присутність у щойно сконструйованому екстер’єрі-інтер’єрі: “куди б його тепер / почепитися?”. Лірична героїня трактує своє явлення як “випадковість” (“ти, мов нечеканий гість приблудний, / пройдеш непевним кроком по вагону”), але здійснене тут-і-тепер, воно мусить стати екзистенційною закономірністю на шляху життєвих випробувань (“повз смерти вишкір, тінь страху відталу / сліпучий день гукає, рветься, / дає тобі, живучому, зухвало / майбутнього можливість…”), ставить питання руба, аби почути ствердну відповідь: “звершиш?”. Цей іспит здійснюється поколінням Юлії Свириденко через сувору ініціацію війною, символікою числівників “сто”, “тисяча” (“тисяча скошених маків”), яка може жахати атрибутом фатальної нескінченності (“по сто зерен життів / сипеться й сипеться / в мерзлий чорнозем”) – крізь неї пробивається надія, хай ще не зовсім певна: “...чи проростуть?”. Вірші Юлії Свириденко часом не мають ясної розв’язки. Запитання, котрими вони завершують текст, але не дійсність як таку, мають на меті активізувати ймовірного читача до пошуку сподіваної відповіді перед апокаліпсичним видінням занапащеного міста: “душі – крапки неповернення – / вбиті навік залишаться / дірами в місті безлюдному, / в моєму місті”. Поетка в деяких сюжетах з’ясовує для себе вихід з екстремальних ситуацій, зважується в метафорі невгнутої особистості
Пишуться вірші... “Душі – крапки неповернення”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“…Цей світ відчуєш блискавичним дотиком”

вервечками від лопаток до попереку просять нагодувати й прихистити а вигнати їх ніяк, і дати нічого. витинаєш і дратуєшся – бо не втрапляєш ножицями у намічений прямокутник, грюкаєш столом – в іншому місті чути. різьбиш мені дім, а він усе меншає і ось уже оку ні за що вчепитися, а серцю – і поготів витинаєш мені дім куди б його тепер почепити? куди б його тепер почепитися? *** промінний світ – і вмить спаде полуда з очей, оспаних залізничним гоном, і ти, мов нечеканий гість приблудний, пройдеш непевним кроком по вагону. і світло-дзвонні блики на руці з вйолетовою цівочкою вени, і часового колеса приціл – погрозливий, такий буденний. там лоно поля біле, ще цнотливе, відтеплює й підлещується лісу, де льоду півпрозорий тихий вилив, грудками набухаючи виблискує викрій дерев – то білі перлини, бісер. повз вереск, спазм, тремтіння лиць конечних, повз смерти вишкір, тінь страху відталу сліпучий день гукає, рветься, дає тобі, живучому, помалу майбутнього можливість… звершиш? *** …цей світ відчуєш блискавичним дотиком, що взяв та й мельки* промайнув по кисті – любов’ю пальці бубнявіють доти, допоки зможуть пальцям відповісти. і сивий січень свій похід прискориш, зірчастим сміхом розпадеться відчай, торканню скоришся, примружиш вічі. бодай сьогодні, в зорепадну мить, бодай на рік, чи на десятиріччя забудь, що знаком оклику лежить твій страх на всіх дорогах і узбіччях. відчуєш світ багряним сірником запаленим у хижій тиші лісу, аби вогонь стрибучий, як стебло, рішуче взяти і не обпалитись. *мельки – мигцем, бігло. *** котиться кружальцями синя напівтьма, котяться сорочкою пальці, бубнявіють. перчининку ока ловлю поміж вій і всотую до самого дна п’янку безневинність. бачу, ти – вже проростень з травня буйного пронеслися грозами, лишилася курява, електрична доза на зубах – не мудрости, дитинним поривом, ніби бігти голими слобожанським степом, накладати вето й тамувати страх синій напівтемний, холод гітари грифу, теплість твоїх вигинів, ти – вже проростень у моїх ґрунтах. страшний вірш про дозиметр крекче реченець Гейгера скреготом-реготом ривчастим альфа-частинок гейзери линуть променисті хижаться тріскитом блискавки чyєш? ломиться крига вогким вугіллям висновку шматтям мапи бліцкригу Цельсій малює хрестики (+...) шкал охолоджень реакторів вгору летять перелесники корчачи людям гримаси іонізуються атоми іронізуєш – житимем кардіограми ламана смерти химерний вигин ремствує реченець Гейгера ревом розколотим лине альфа-частинок гейзери ллються вздовж полонини місто висить на вістрі, шов його з тріском рветься, кігтем зі Сходу, в скельця, в безмірі скельць і кистей місто в хмари – випари згарищ, вісті скісною рискою в землю – тіло розхристане, в безвість надій і марень. вистогне місто, вистигнуть стигми вулиць порізаних, зорані зшерхлим залізом згладяться гострі виступи. тільки пусте ліжкомісце, вийми на знімках сімейних – душі – крапки неповернення – вбиті навік залишаться дірами в місті безлюдному, в моєму місті. 02.01.2024 р., Харків відчалення кульчик ліхтарний гойднувся у вусі вокзалу, жовто й лукаво шибки зішкірились – знають бо: не втечемо. чуєш оте торохтіння? чорно-біле кіно запустили світить прожектор, мотається стрічка стовпів, дерев і хатині душі наші, як стрічки, розмотуються, з Гордіївих вузлів стають Соломоновими тримайсь за цей край, щоб не заплуталось не загубилось
Погляд · “Час подумати про створення національного Диснейленду на базі не лише Франкових, а й загалом українських народних казок”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Збудуймо казковий “Замок Лиса Микити”

Роман ПАСТУХ, член НСПУ Хто з нас не знає, де у 1890 р. Іван Франко вибрав “резиденцію” для свого хитрого Лиса Микити з відомої поеми-казки “Лис Микита”? Так, у селі Лисовичах, заснованому приблизно в ХІІ–ХІІІ ст. біля нинішнього курортного міста Моршина Стрийського району на Львівщині. Процитую: Гей, хто в лісі не буває, Той не бачив, той не знає, Як Микита Лис жиє. Лисовичі – славний замок. Не один там хід і ґанок, Ям, скриток чимало є. Напевно, поет керувався народноетимологічною версією про походження назви села від лісового звіра лиса. Натомість правдоподібнішою видається версія про зв’язок топоніма з лісовими жителями – “лісовичами”. Крім того, І. Франко мав чути перекази про існування в лісі поблизу Лисовичів середньовічного замку-палацу графині Катерини Коссаківської, підтвердженням чого є мікротопоніми Замчисько і Вали, оборонний вал і рів, а також знайдені там артефакти. До слова, власниця Лисовичів була фундаторкою побудови в селі дерев’яної церкви Богоявлення Господнього, її олійний портрет розташований у верхній частині нави між іконами Богородиці та Ісуса Христа. Поема-казка “Лис Микита” стала класикою дитячої літератури, хоча її залюбки читають і дорослі. Цікавий факт: під час перебування у США у 2005 р. я чув від емігранта Романа Маца родом із села Молодича біля міста Ярослава (нині в складі Польщі), автора цікавих спогадів “Крутими стежками до волі” за моїм редагуванням і передмовою, як після Другої світової війни знання напам’ять “Лиса Микити” підказувало йому виходи зі складних ситуацій і врятувало життя. У таких випадках, не без легкого гумору стверджував він, я, мої брати і сестри обов’язково виголошували напам’ять Франкового “Лиса Микиту”: “Вернувся я у вільшину, взяв (підпільну повстанську. – Авт.) пошту і хотів також брати пістолю (для захисту в разі нападу поліції. – Авт.), але подумав: “Та ж “Лис Микита” І. Франка заступав мені сто таких пістолів”. Подібне свідчення з іншого приводу я чув і від відомого шевченкознавця із села Бояні біля Луцька Миколи Куделі, якого в сибірській каторзі врятувало від смерті знання напам’ять усього “Кобзаря” Тараса Шевченка. Шанувальники творчості поета зробили вже чимало для увічнення його імені. На його честь відкрито пам’ятники, меморіальні та пам’ятні таблиці, названо міста, вулиці, площі, школи, кораблі, бібліотеки, театри тощо. Відбуваються реґіональні, всеукраїнські й міжнародні франкознавчі конференції, за матеріалами яких видаються збірники тощо. Менше уваги звертається на монументальну популяризацію його найвідоміших творів, серед яких особливе місце займає, звісно ж, “Лис Микита”. Чи не найвдалішою спробою можна вважати Стежку поета з її Поляною казок в лісі Панчужній на околиці Нагуєвич зі сторони Дрогобича. Настав час подумати про створення своєрідного національного Диснейленду на базі не лише Франкових, а й загалом українських народних казок. Де мав би постати наш “ленд” “Замок Лиса Микити”? Очевидно, в його офіційній літературній “резиденції” на території давнього замку в Лисовичах! По-перше, це прямо випливає з Франкового твору і має персоніфіковану меморіальність. По-друге, Лисовичі займають зручне стратегічне місце поряд з міжобласною автомагістраллю та залізницею Стрий – Івано-Франківськ. По-третє, неподалік проходить міжнародна автомагістраль і залізниця Львів топоніми (Замчисько, Вали) та знайдені селянами на території замку предмети старовини дають – Стрий – Закарпаття. По-четверте, село впритул межує зі славнозвісним курортом Моршином з його постійно змінним контингентом відпочивальників і потенційних відвідувачів майбутнього “Замку Лиса Микити”. По-п’яте, за лічені кілометри звідси розташоване відоме відпустове село Гошів з його церковно-релігійним комплексом на високій і крутій Ясній Горі. По-шосте, в незначній віддаленості на мандрівників чекають туристично привабливі Скали Довбуша, місця стрілецької та повстанської слави, взагалі мальовничі Українські Карпати. По-сьоме, тут існує розвинена інженерна, соціальна і сервісна інфраструктура. По-восьме, є широкий вибір ділянок для спорудження казкового комплексу... Не виключені й інші варіанти вибору місця. Наразі уявний “Замок Лиса Микити” може і має всі можливості стати доконаним фактом у результаті великої та тривалої організаційної, творчої, конкурсної, проєктно-планувальної роботи, пошуку джерел фінансування, нарешті, власне будівництва. Він бачиться цілісним архітектурно-скульптурним комплексом різних споруд, скульптурних композицій, окремих скульптур, атракціонів тощо включно зі стоянками для автомашин, сервісними службами і всім тим, без чого немислима сучасна прибуткова екскурсійнотуристично-розважально-відпочинкова галузь. Щоб майбутньому оргкомітету і авторам проєкту наново не відкривати Америку і не придумувати велосипед, варто спочатку вивчити досвід створення та діяльності знаменитого американського Диснейленду, інших популярних зарубіжних об’єктів такого призначення, і лише тоді “братися за гуж”. Але братися за український національний “гуж”, а не копіювати чужий. Звісно, це справа не одного і навіть не кількох років, але, як мовиться, гра варта свічок, а дорогу здолає той, хто йде. Про неї мовиться в моєму, співзвучному з Франковим “Лисом Микитою”, вірші “Лисовичі – славний замок”, як називається і моя книжка про село: У Лисовичах Франкові, Ґеніальному у слові, Спала думка поселить Свого Лиса, хто Микита, підстави досліднику стверджувати, що замок у Лисовичах належав до важливих об’єктів оборон- І відтоді знаменита Ся місцина вочевидь. А прислухайтесь, як лине З давнини: Охаба, Глинне, Збірок, Жорнавка, Вали, Приски, Гречищі, Стависька... Ех, якби вони і зблизька Ще про себе повіли! З чого почати? Напевно, зі створення постійно діючого організаційного комітету за участю представників влади всіх рівнів, фахівців із різних галузей, творчої інтелігенції, активної громадськості. Буде добре, коли до ідеї спорудження “Замку Лиса Микити” діяльно долучаться фінансові, бізнесові, спонсорські та волонтерські кола. А ще краще, коли оргкомітет стане робочим органом під егідою чи в складі структур Кабінету Міністрів України. Адже йдеться про надзвичайно престижний проєкт загальнонаціонального, а не регіонального значення. Словом, робота знайдеться для всіх. Приводом до початку популяризації та втілення ідеї вашого покірного слуги стала його стаття “Замок Лиса Микити” аж проситься до Лисовичів” у стрийському районному часописі “Рідне поле” від 27 травня 2011 р. Першим практичним кроком на цьому шляху стало створення в червні 2012 р. за пропозицією тодішнього голови Стрийської районної ради Романа Козака комісії з вивчення історичного минулого Стрийщини, пошук способів втілення ідеї. Зокрема, до складу комісії ввійшли докторки філологічних наук, професорки Дрогобицького педагогічного університету ім. І. Франка, відома дослідниця “казкової спадщини” поета Галина Сабат та Олена Бистрова, ваш покірний слуга та інші. Після цього комісія оглянула в Лисовичах давнє замчище. У жовтні 2018 р. у Стрийській районній раді відбувся другий круглий стіл з цього питання, чому сприяв передрук 25 жовтня 2018 р. статті “Замок Лиса Микити” аж проситься до Лисовичів” у цій же газеті. У розмові взяли участь тодішні голова районної ради і лисовицький родак Роман Козак, його заступник Мирон Войтович, начальниця відділу з питань культури, туризму, охорони культурної спадщини, культурних цінностей, національностей та релігій Людмила Курилишин, а також директор Львівського наної архітектури Прикарпаття середньовічного періоду. За спогадами, замок існував уже у XVIII ціонального літературно-меморіального музею Івана Франка, франкознавець Богдан Тихолоз, вчений секретар музею Катерина Крамар, краєзнавець, автор історико-краєзнавчих книг “Стрийщина крізь віки”, “Лисовичі – славний замок” та багатьох інших Роман Пастух. Учасники обговорили можливості реалізації ідеї, а також побували в Лисовичах на території колишнього замку. Усі погодились, що потрібно провести археологічні розкопки та, можливо, відновити частину замку, вибрати, виділити й узаконити земельну ділянку. Лише тоді можна взятися за створення казкового архітектурно-скульптурного ансамблю “Замок Лиса Микити” з перспективою його подальшого розвитку і перетворення на туристично-екскурсійний об’єкт національного значення. На жаль, не так сталось, як гадалось. Невдовзі надійшли чергові вибори зі зміною влади. Розгулялась світова пандемія коронавірусу. А найстрашніше – вибухнула повномасштабна російсько-українська війна. Привабливу ідею довелось відкласти. Але все йде, все минає, і це теж рано чи пізно мине... Після сказаного скептики посміхнуться: мовляв, от фантазер, адже його пропозиція аж ніяк не на часі. Даруйте, не фантазер, а реаліст. Пригадайте приблизні слова прем’єр-міністра Великої Британії часів Другої світової війни, видатного політика, лавреата Нобелівської премії з літератури Вінстона Черчилля, сказані з приводу невиділення бюджетних коштів на потреби культури: “За що ж ми воюємо? Та за культуру!”. Ось і ми. Невже відмовимось від створення воістину унікального в Україні національного казкового архітектурно-скульптурного комплексу “Замок Лиса Микити”? Невже знову витягнемо на світ притаманне байдужим виправдання “Не на часі”? Переконаний, прихильників цієї ідеї незрівнянно більше від них, і вони відгукнуться на цю публікацію. Тож зробімо нарешті перший практичний крок у цьому напрямку, а там буде другий, третій і т. д. Це стане заспівом, прологом до великої справи. Решту зроблять організаційно-підприємницькі руки, творча думка і кінцева мета. І “Замок Лиса Микити” в Лисовичах постане! Неодмінно постане! ст. і належав тоді Катерині Коссаківській, котра була, до речі, фундаторкою спорудження в селі дерев’яної церкви Богоявлення Господнього і портрет якої зберігся у храмі донині (на фото). Не менш важливим фактором на користь дослідження замку є і його слава як “столиці” знаменитого Лиса Микити з однойменної віршованої казки Івана Франка. Слід гадати, Франко знав про, як він пише, славний замок у Лисовичах і бував на місці, де він колись стояв, адже не раз гостював у Стрию і сусідніх селах. Мабуть, саме зараз, у час відновлення правдивої, а не сфальшованої української історії, настав слушний момент зайнятися детальним вивченням архівних документів про Лисовичі та Лисовицький замок і археологічними розкопками, котрі в перспективі можуть стати основою для створення музею, до якого приїжджатимуть численні відвідувачі.
Погляд · “Час подумати про створення національного Диснейленду на базі не лише Франкових, а й загалом українських народних казок”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Час відновлення

Оксана МИКИТКА Історія нашого краю багатогранна. Вона знайшла своє відображення в легендах та переказах, у творчості великих майстрів слова – українських письменників, зокрема Івана Франка, який неодноразово бував на Стрийщині. Про це згадує у своїй книзі “Лисовичі – славний замок” наш земляк, краєзнавець, письменник Роман Пастух. Автор певний час працював над дослідженням історико-культурних об’єктів села Лисовичі. Особливу увагу письменника привернули перекази про Лисовицький замок, від якого залишились майже не зруйновані часом і людиною оборонний вал і рів, що його колись оточував та був наповнений водою. Саме ця знахідка, а також сільські мікро-
Про!читання · “Промовистий факт — вони відмовились налагодити стрімінговий сервіс під брендом Spotify на території росії”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Як двоє шведів поклали на лопатки музичний ринок світу, або В чому полягає скандинавський феномен у веденні бізнесу

Тарас ГОЛОВКО Планетяни вже давно не помічають, як опинилися жити в реальностях цифрової епохи, впевнений поступ якої розпочався наприкінці минулого століття. Однією з її характерних ознак став глобальний ринок цифрової музики, де “працюють” мільярди доларів і євро, збагачуючи не лише виконавців, а й власників міжнародних фірм звукозапису. Саме світ сучасної музики постає з книги двох скандинавських журналістів Свена Карлсона і Йонаса Лейонхуфвуда, в якій ідеться про популярну серед меломанів стрімінгову1 корпорацію Spotify. Науково-популярне видання в українській редакції під назвою “Spotify навиворіт: як шведський стартап здійснив музичну революцію” (переклад Анни Топіліної) побачило світ у видавництві “Yakaboo Publishing”, в анотації до якого редактори кваліфікували цю розповідь як майже детективну історію. І це справді так, бо з моменту створення стартапу шведськими програмістами Даніелем Еком і Мартіном Лорентсоном їм довелось пройти через досить складні перипетії, починаючи із загрози банкрутства і закінчуючи безгрошів’ям, неможливістю виплатити зарплату найманим працівникам… Ведення ними бізнесу в цифровій музичній індустрії сприймається суцільним трилером, позначеного не лише поразками, а й перемогами. Останнього виявилося більше, бо нині музичний стрімінговий сервіс, запропонований Spotify, дає змогу 600 млн активних користувачів (ут. ч. понад 200 млн передплатників) прослуховувати музичні композиції, аудіокниги і підкасти2 в режимі онлайн. Вартість компанії сягнула понад 10 млрд доларів США, а Даніел Ек і Мартін Лорентсон вже давно стали мільярдерами. Впадає в око оригінальне структурне вирішення книги, до якого вдалися автори. Понад те, що текст видання поділено на розділи, тут вміщено ще й близько 200 епізодів, які стосуються бізнес-діяльності згадуваного дуету на початку 2000-х. Виникає парадоксальне запитання: чому саме у Швеції, а не в будь-якій іншій країні світу з’явився унікальний музичний цифровий сервіс, за всіма ознаками глобальний, бо у процесі свого розвитку поширився практично по всіх європейських країнах, а також в окремих країнах Азії й Африки, Австралії й Океанії, Латинської Америки, не кажучи вже про США? А відповідь – на поверхні. Швецію тривалий час вважали батьківщиною аудіопіратства, де з появою нових інформаційних технологій зародились такі нелегальні файлообмінні мережі, як Kazza, The Pirate Bay, що завдали колосальних матеріальних збитків як шведським, так і зарубіжним виконавцям, а разом із ними і знаним у світі лейблам звукозапису – EMI, At- lantic Records, Sony Music, Uni- versal, Virgin, Polydor Records, Charisma, Casablanca, Rak та іншим, менш відомим. Саме Даніелу Еку спала на думку ідея спробувати легалізувати у законний спосіб поширення через Інтернет аудіофайлів з музичними композиціями різних виконавців сучасної музики всіх існуючих стилів, що передбачало обов’язкове дотримання авторського права і виплату гонорарів правовласникам за прослуховування їхніх музичних творів на цифровій платформі Spotify. Взявши за основу таку привабливу ідеологію для втілення задуманого, Даніел Ек і його бізнес-партнер Мартін Лорентсон мали вирішити три принципові завдання. Одне з них стосувалося створення такого програмного забезпечення, яке дозволяло б необмеженій кількості користувачів по всьому світу прослуховувати музичні файли в режимі реального часу, іншими словами, забезпечити технічно безперебійну аудіотрансляцію, використовуючи мережу Інтернет, на комп’ютерах, а згодом і ґаджетах клієнтів сервісу Spotify. Друге – фінансова підтримка спонсорів й інвесторів технологічної компанії, кількість фахівців у якій з моменту реєстрації неухильно почала зростати. Третє – вирішити юридичне питання стосовно авторського права на музичні твори, що дозволяло б у законний спосіб їх не лише використовувати, а й сплачувати гонорари як безпосередньо творцям, так і музичним лейблам-правовласникам. Коротко описаний фактично бізнес-план реалізовувався засновниками стартапу Spotify на перших порах з величезними труднощами на кожному кроці. На старті проєкту проблематично було залучити необхідні кошти, бо більшість потенційних інвесторів у Швеції слабо вірили в те, що Даніелю Еку і Мартіну Лорентсону вдасться подолати аудіопіратство, яке на початок реалізації ідеї цифрової музичної платформи Spotify глибоко пустило коріння у середовищі шанувальників і фанатів різноманітної музики. Парламенту Швеції впродовж десятиліття довелось виправляти ганебну ситуацію, коли тотально кралась інтелектуальна власність і лише на законодавчому рівні можна було приборкати аудіопіратів. Це дало змогу притягти до кримінальної відповідальності засновників уже згадуваних торрентів3 Kazza, The Pirate Bay, а ще файлообмінну пірингову4 мережу Napster. Законодавчі заходи в цілому позитивно позначились на подальшому розвитку музичної бізнес-індустрії. Впровадження цифрової музики у широкий вжиток почало здійснюватись на законних підставах. Благотворно вплинуло це і на підприємницьку діяльність компанії Spotify, в якій програмісти, юристи, фінансисти, маркетологи стали менше уваги звертати на крадіїв альбомів виконавців, а більше концентрували увагу на легальних конкурентах у музичній індустрії. Даніел Ек рано виявив феноменальні здібності у програмуванні, спочатку навчаючись в ІТ-гімназії, а згодом на інженерному факультеті Королівського технологічного інституту у Стокгольмі. Його колега Мартін Лорентсон закінчив Технічний університет Чалмерса у Гетеборзі, пізніше Гетеборзьку школу бізнесу, економіки і права. Маючи чудову технічну освіту, обоє доволі легко подолали технологічні перешкоди на шляху запуску бета-версії веб-сайту, а згодом і додатку, доступного для всіх операційних систем, смартфонів, смарт-пристроїв і медіасистем автомобілів. Проблеми виникли у фінансовій сфері. Через відсутність інвесторів з багатомільйонними інвестиціями компанія Spotify за перший рік своєї діяльності зазнала збитків на понад 30 млн крон, за другий – на понад 60 млн крон. Тут доречно згадати вислів англійською мовою, який чудово знали Ек і Лоурентсон: cash rules every- thing around me – гроші вирішують все. Spotify немов потрапив у зачароване коло, з якого тривалий час неможливо було вистрибнути. Бізнес-модель, яку хотіли нав’язати засновники стартапу, не спрацьовувала, бо користувачі музичного цифрового стрімінгу, запропонованого стартапом, не хотіли сплачувати кошти за прослуховування музичних композицій різних виконавців. Давалось взнаки аудіопіратство, яке багатьох привчило не зважати на чиюсь інтелектуальною власність. Тоді Ек і Лоурентсон вирішили безкоштовно надавати право на прослуховування мелодій, зазначених у плейлистах Spotify, але тут на дибки встали лейбли – правовласники конкретних музичних творів: мовляв, стартап заохочує до порушення авторського права. Врешті-решт, це питання пощастило врегулювати, залучивши рекламодавців, кошти від яких пішли на сплату роялті. Проривом можна вважати те, що Даніелю Еку і Мартіну Лорентсону пощастило підписати багатомільйонні інвестиційні угоди з Головний офіс корпорації Spotify у Стокгольмі (Швеція) венчурними компаніями з Великої Британії – Northzone і Crean- dum, після чого стартап Spotify починає оцінюватися у бізнес-середовищі у 0,5 млрд шведських крон. Надалі розміри інвестицій лише зростатимуть. До честі Даніеля Ека і Мартіна Лорентсона, за перше десятиліття співпраці їм пощастило уникнути суттєвих прорахунків, що дало змогу не лише втриматися на плаву у ринковій стихії, а й остаточно вкоренитися у музичній індустрії по обидва боки Атлантики. Показовим є наведений авторами книги досить промовистий факт, що характеризує принциповість підприємців, коли заради збереження позитивного іміджу компанії вони відмовились налагодити стрімінговий сервіс під брендом Spotify на території росії і не відкрили там своє представництво, як тільки московити анексували український півострів Крим у 2014 році. Інтригами і колізіями супроводжувався вихід стартапу на північноамериканський музичний ринок. Перша суттєва перепона – це намагання особисто Стіва Джобса під будь-яким приводом не допустити шведів з їхнім потоковим сервісом на внутрішній музичний ринок США. Заснована цим мультимільярдером корпорація Apple від самого початку спеціалізувалась на розробці побутової електроніки, програмного забезпечення і онлайн-сервісів. Саме останній профіль її діяльності і став каменем спотикання для Ека і Лорентсона, оскільки вони реально створювали конкуренцію для Джобса, а тому зовсім не хотілось ділитися з ними прибутками. Два фактори, на які вказують автори книги, позитивно вплинули на розв’язання посталої проблеми. Даніель Ек зумів заручитися підтримкою Марка Цукербергера, співвласника найбільшої у світі соцмережі Facebook. Після підписання контракту з ним кількість користувачів стрімінгового сервісу Spotify зросла до 2,5 мільйона осіб, а оціночна вартість компанії підвищилась втричі. До того ж смертельна хвороба Стіва Джобса реально завадила остаточно “перекрити кисень” нахабним скандинавам, котрі прагнули будь-що підкорити американську музичну індустрію. І вони, врешті-решт, цього досягли. Співпраця Spotify з Facebоok одразу привабила інвестиційні фонди DST, Accel та Kleiner Perkins, від яких на банківський рахунок стартапу надійшло 80 млн доларів інвестицій. Але найбільше коштів влила у бізнесову діяльність Даніеля Ека і Мартіна Лорентсона американська інвестиційна компанія TCV, після чого вже не стартап, а корпорація Spotify на глобальному ринку цифрових послуг почала вартувати близько 4 млрд доларів. На технологічну компанію із Швеції, що мала гарну перспективу, крім Apple, почали звертати увагу такі транснаціональні корпорації як Amazon, Alibaba і Google. Засновники найбільшого пошукового сервісу у мережі Інтернет Ларрі Пейдж і Сергій Брін неодноразово контактували з Еком і пропонували йому продати Spotify. Угода не відбулась лише тому, що швед, замість запропонованих 4,5 млрд доларів, зажадав від американських бізнес-магнатів 10 млрд доларів. Мине небагато часу – і вартість Spotify Даніеля Ека (на той час після відходу від керівництва корпорації Мартіна Лорентсона стане її одноосібним власником) наблизиться саме до такої грошової величини. У книзі Свена Карлсона і Йонаса Лейонхуфвуда наводиться цікава статистика: за останні роки Spotify Даніеля Ека сумарно виплатила попі рок-музикантам з багатьох країн світу гонорарів на суму понад 2 млрд доларів. Правда і те, що хтось із них був незадоволений розмірами фінансових виплат, приміром, Neil Yo- ung, Bob Dilan, Taylor Swift, тому вони відмовились надалі співпрацювати зі Spotify і їхні музичні твори тепер відсутні на цифровій платформі стрімінгової корпорації. Відхід цих зірок жодним чином не позначився на репутації підприємства Даніеля Ека. Адже він неодноразово доводив, що будь-які невдачі його не засмучують і не гальмують, а, навпаки, стимулюють до нестандартних рішень для того, щоб керована ним корпорація і далі успішно розвивалась. Наочним підтвердженням цьому стало фактичне злиття в 2017 році шведської цифрової корпорації Spotify з китайською приватною інвестиційною холдинговою компанією Tencent. За встановленою давньою традицією у день першого публічного продажу акцій новоспеченої компанії на Нью-Йоркській фондовій біржі, розташованій в мегаполісі за адресою Уолл-стріт, 11, адміністрація фінансової установи вивішує на фронтоні будівлі прапор країни, звідки походить комерційна структура. Але сталося так, що 3 квітня 2018 року, коли вперше відбулись торги акцій Spotify, замість шведського на вітрі чомусь майорів швейцарський прапор. Дехто у цьому уздрів негативну символіку: в Штатах досі не люблять чужаків, особливо тих, які виявляють більшої кмітливості, аніж американці, особливо тоді, коли це стосується бізнесу. Попри такі несприятливі обставини, Даніель Ек ніколи не зважав на тих, хто ставив йому палиці в колеса, а наполегливо робив свою справу. Його позитивний досвід підприємницької діяльності має надихнути українські бізнес-кола у сфері цифрових технологій активніше освоювати ринки збуту в інших країнах світу. ______________ 1 Стрімінг – мультимедіа, що безперервно отримує користувач від провайдера потокового широкомовлення. 2 Підкасти – цифровий медіафайл або низка таких файлів, які розповсюджуються через мережу Інтернет для відтворення на портативних медіапрогравачах чи персональних комп’ютерах. 3 Торренти (або торрент-файли) – розповсюджуються через список мережевих розташувань – трекерів, тобто комп’ютерів, що допомагають учасникам системи знаходити один одного та формувати групи розповсюдження, які називаються роями. 4 Піринг (від англ. peering – сусідство) – угода інтернет-провайдерів про обмін трафіком між своїми мережами, а також технічну взаємодію, що реалізує дану угоду.
Святині · “В цьому загадковому світі, коли діти щось порівнюють, у них формується образне мислення”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Сакральні літописні легенди з погляду язичницької астрономії

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук Попередники Олега Віщого – два князів Києві, три на півночі У Києві до Олега князюють одночасно двоє (!) – Аскольд і Дир (що здійснили похід на Константинополь-Царгород у 860 р. за візантійськими джерелами і у 866 р. за києворуськими джерелами). Їхніми сучасниками на півночі є троє князів – Рюрик, Синеус та Трувор (“прикликані” на князювання у 862 р. за “Повістю минулих літ” і у 868 р. за Никонівським літописом). Планета Нептун у 865 р. ввійшла до сузір’я Риб, а у 885 р. покинула це сузір’я – троє північних князів померли не пізніше 879 р. (Рюрик цього року, його брати у 864 р.), а у 882 р. Олег захопив Київ. Сузір’я Риб складається з двох Риб, а третьою є окреме сузір’я Південної Риби. Ці дві-три Риби відповідають двом-трьом князям. Володимир Хреститель Утвердженню Володимира як київського князя передували роки міжусобиць між трьома дітьми Святослава, загиблого в 972 р. Цьому відповідає розташування Нептуна в сузір’ї Терезів (символ хитання долі) у 974–979 рр. За літописом, князь Володимир вокняжився в Києві у 980 р. і поставив тут кумири – статуї шести язичницьких богів. Планета Нептун у 981–985 рр. проходила сузір’я Скорпіона, що має негативні асоціації. Очевидно, так християнізовані жерці оцінили період багатобожжя Володимира. У літописний рік хрещення Русі – 988 р. – планета Нептун сходила одночасно з сузір’ям Лебедя у формі хреста, яке називають Північний Хрест. Саме це сузір’я – хрест на небі як знак перемоги – побачив римський імператор Костянтин Великий перед битвою на Мілвійському мості, що стало першим кроком до легалізації ним християнства на початку IV століття. Літописна дата смерті Володимира – 1015 р. У 1016 р. планета Нептун залишає сузір’я Козерога у формі купелі (що може символізувати охрещення киян у Дніпрі та Почайні). Кий, Щек, Хорив та Либідь Імена трьох легендарних засновників Києва намагалися пояснити багаторазово на основі різноманітних мов. Однак найбільше сенсу бачимо в такому поясненні, яке дозволить витлумачити три імені на основі однієї мови. Такою мовою може бути іранська: Кий “палиця, молот” (Куар вірменської версії – бог гуннів Куар – давньоіранське хвар “сонце”), Щек “змій” (Мелтей вірменської версії – грузинське матлі “черв’як” – давньоіранське Аждахак, середньоіранське Заххак “міфічний змій”), Хорив “гора” (давньоіранське Харайва “священна гірська місцевість”, запозичене до Старого Заповіту). Це підтверджує гіпотезу про іранське (скіфське) походження легенди. Скіфська легенда про братів Арпо#ксая (“глибина-цар”), Лі-по#ксая (“гора-цар”) та Кола#ксая (“сонце-цар”) – слов’янських Вернигору, Вернидуба та Верниводу#Крутивуса – цілковито підтверджує скіфську версію. Змій Горинич поєднує всі три рівні світобудови – верхній (горіти – Сонце), середній (гора) та нижній (змій) – згадаймо версію про походження образу змія-дракона від дерева з птахом на вершині та змієм при корінні. Так само Купала асоціюється водночас із Сонцем-вогнем верхнього світу (кипіти), горою середнього світу (купа) та водою нижнього світу (купатися). Варіанти імен братів зберегли як давньоскандинавська (Сьорлі, Хамдір, Ерп), так і готська (Сарус, Амміус) версії. Тут Сьорлі та Сарус містять іранське сар “голова” як образ гори (Хорив – Харайва “гірська місцевість”; вірменською сар – саме “гора”), Хамдір та Амміус містять германське hammer “молот” (Кий – слов’янське кий “палиця”, якому відповідає литовське kujus “молот” та слов’янське кувати), тоді як Ерп – це Арпо#ксай, Щек-змій. Убивство цього третього брата старшими у скандинавській міфологічній пісні – мотив драконоборства, пов’язаний із ковалем (Кирило або Микита Кожум’яка). Птолемей (ІІ ст. від Р. Х.) серед міст на Дніпрі згадує Сар і Метрополіс – останню грецьку назву столиці копіює вислів Олега Віщого про Київ як “мати міст руських”. Либідь – саме птах лебідь (Сван# хільд “лебідь битви” давньосканди# навської версії, давніше слід припус# кати *Сван#хвіт “лебідь біла” – це Ле# бідь Біла чарівних казок та билини про Михайла Потика-“птаха” – птахи та змія в цій билині теж співвідносні з сузір’ями). Річка Либідь як поєднання образів річки і лебедя – це розташуван# ня сузір’я Лебедя на Чумацькому Шляху у формі річки. На півночі Либідь “зрозуміли” як “Улибу” (лыбиться, улыбаться), “переклали” як “Умилу” (улыбаться – умиляться) та “призначили” її матір’ю трьох князів (Рюрика, Синеуса та Трувора). Образ дерева, що росте з черева Умили (Якимівський літопис), – це викривлений образ сузір’я Лебедя на Чумацькому Шляху (останній нагадує не тільки річку, а й дерево). Одночасне спостереження наприкінці осені сходження сузір’їв Лебедя на Чумацькому Шляху (річка-лебідь Либідь), Геркулеса (Кий-коваль, давньогрецький бог-коваль Гефест, клишоногий як фігура цього сузір’я, поряд сузір’я Волопаса у формі палиці або молота), Змія (Щек-змій) та Терезів у формі пагорба на горизонті (Хорив-гора) можна пов’язати з літописною легендою про трьох братів та сестру. Серед них зодіакальним є сузір’я Терезів, де слід шукати тривалоперіодичну планету Нептун як основу хронології. Планета була в цьому сузір’ї у 809–814 рр. (можна згадати версію про Кия як безпосереднього попередника Аскольда), 644–649 рр., 480–485 рр., 315–320 рр. Датувальний матеріал дають мови та археологічні культури. Легенда про засновників Києва містить матеріал слов’янських (Кий – праслов’янське *кий “палиця”, киянка “дерев’яний молоток” від кувати, литовське kujus “молот”), іранських (Щек – можлива вимова Штек – та Хорив – Аждахак#Заххак та Харайва) та германських (Либідь#лебідь – давньоскандинавська майстру слова Лариса Бойко, композиторка і виконавиця пісень у супроводі гітари, підготувала подарунок, заспівавши свіжу пісню на його слова про бруньку “Малесенька, малюсінька, манюнька”. Святослав Васильчук, голова Житомирського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, наголосив на важливості приїзду гостей такого високого інтелектуального і творчого рівня. Спілкування з ними розкриває горизонти, надихає та підказує напрямок подальшого розвитку. Юрій Іванець, який теж виконує свої пісні під гітару, зазначив: “Вдячний долі за Сванхільд, готська Сунільда). Такий синтез характеризує взаємодію пізньозарубинецько-київської (останньої праслов’янської), сарматської (іранської) та черняхівської (основний компонент – германський) археологічних культур. Поліетнічна черняхівська культура, пов’язана не тільки з германськими готами (у яких Йордан-Йорнанд засвідчує легенду про Сунільду та її братів), а й із нащадками сарматів та праслов’янами київської культури, і могла виступати середовищем функціонування київської генеалогічної легенди. Точніше, ідеться про зміну зарубинецько-сарматського (по ІІ ст.) на київсько-черняхівське (з ІІІ ст.) середовище – де германський компонент легенди виявляється пізнішим і вторинним щодо слов’янсько-сарматського. Трьом археологічним культурам (сарматська, зарубинецько-київська, черняхівська) і трьом мовним середовищам (іранське, праслов’янське, готське) точно відповідають три варіанти легенди – реконструйований іранський, слов’янський та готський. Цій узаємодії найкраще відповідає дата 315–320 рр. За такого датування Кий виявляється сучасником римського імператора Костянтина Великого. Вірменська версія легенди про заснування Києва записана на початку IV ст., що підтверджує наведену дату. Спокусливо співвіднести Кия, Щека, Хорива та Либідь із трьома центрами Русі Куявією, Славією, Артанією, а також Леведією. Таким чином, легендарні біографії києворуських князів, як і мікенських та римських царів, могли бути доповнені астрономічними образами. Вірогідне спостереження Нептуна фіксуємо в образах від Кия до Володимира. Це могла бути робота язичницьких жерців над сакральною усною історією України-Руси. Природно, що в усному переданні біографії реальних князів набували нового звучання в контексті тогочасних світоглядних уявлень. Знаменитий історик релігій Мірча Еліаде (у 1-му та 2-му томах своєї фундаментальної праці “Історія віри та релігійних ідей”) відзначає, що легендарні деталі біографії понтійського (боспорського) царя Мітрідата VI Євпатора, а частково й перського царя Кира Великого, віддзеркалюють уявлення тогочасної іранської релігії – митраїзму. Затемнення сонця на початку походу Ігоря 1185 року могли асоціювати не тільки з сонячними затемненнями, близькими до дат смерті князів гілки Ольговичів, а й із символікою сонячних затемнень в образах загибелі (жертвопринесення?) Олега Віщого й Ігоря Старого. другу зустріч з вами у Житомирі. Бути поруч із таким письменником – завжди щастя, бо наснажуєшся позитивною енергетикою і життєвою мудрістю”. Пан Юрій порадував присутніх своїм талантом, виконавши пісню на слова Тараса Шевченка. Пан Анатолій пригадав свій візит до Казахстану, де його представили як поета з України, звідки і Тарас Шевченко, постать нашого пророка там не тільки відома, ай глибоко шанована. Організувала гостину Анатолія Кичинського на Житомирщину Євгенія Юрченко, просвітянка, письменниця, журналістка: “З паном Анатолієм я познайомилася у вересні минулого року, коли модерувала його зустріч із читачами в Житомирі, хоча його поезією захоплююся тривалий час. Ідея провести заходи в Бердичеві і Житомирі зародилася давно, адже в письменника є тут друзі, колеги по перу і велике коло читачів”. Зустрічам сприяли Житомирське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, сайт “Житомир Щодня”, дирекція музеїв Бердичева та Житомира. Людмила ЗАЛІЩУК Фото із сайту “Житомир Щодня”
Святині · “В цьому загадковому світі, коли діти щось порівнюють, у них формується образне мислення”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Трава у Всесвіті

Відомий український поет, художник, Шевченківський лавреат, почесний громадянин Херсона Анатолій Кичинський завітав на Житомирщину. Зустрічі з поціновувачами творчості маестро слова відбулися в Музеї історії міста Бердичева та в Житомирському обласному краєзнавчому музеї. На одному подиху пролетів час спілкування поета і слухачів. Анатолій Кичинський презентував книгу “Жива і скошена тече в мені трава”. Збірка наповнена інтимною, пейзажною, філософською лірикою. Багато пісень із неї покладено на музику, причому мелодій може бути дві, три, навіть чотири. До свого репертуару їх взяли співаки Павло Дворський, Марійка Бурмака, Наталія Могилевська та інші, тривалий час одна з пісень була позивним Українського радіо у Сіднеї. Під час презентації Анатолій Кичинський зачитував поезії, розкриваючи історії, які супроводжували написання творів. – Вірш “Мисливець” я побажав би всім панянкам вивчити напам’ять і читати чоловікам. Був випадок, коли в поїзді двоє молодих людей познайомилися, і в дорозі вона читала йому вірші. Згодом чоловік зізнався, що саме після мого “Мисливця” остаточно закохався у майбутню дружину”, – розповів автор. Пригадував Анатолій Кичинський дитинство, юність, цікаві знайомства з митцями України. Не обійшлося без роздумів про поезію, як вона народжується, що таке образне мислення та його вплив на становлення митця. – Я малюю завдяки батькам: йдучи на роботу, вони в зошиті малювали простим олівчиком котика чи півника, а я кольоровими розмальовував. Ввечері батьки роздивлялись і мене хвалили. Писати і читати вчила мама. Пригадую, як у зошиті вона написала букву “Т” і сказала, що це початкова мого імені, а якщо взяти оцю початкову літеру “Т” і дописати ім’я бабусі “Оля”, то вийде “Толя”. Вона сказала про букву, а я одразу голову повернув і дивлюся у вікно – там рама у вигляді літери “Т”. І ця буква викликала асоціацію, що я через початкову літеру свого імені дивлюся з цієї маленької кімнати у величезний Всесвіт. Літера, яка поєднує мене з отим світом за вікном. Це справді вразило, – каже пан Анатолій. – Для того, щоб виховати маленьких дітей, ними потрібно займатися і показувати, що оце схоже на оце, а це – на оце. В цьому загадковому світі, коли діти щось порівнюють, у них формується образне мислення, – зазначив митець. Під час зустрічі в Житомирі знаному
Святині · “Читаймо літописи, читаймо Грушевського й не піддаваймося брехливій північно8східній пропаганді!” · с. 13сторінка оригіналу ↗

Княжа Русь в інформаційній безпеці сучасної України

Тарас ГОЛОТА, аспірант КНУ ім. Т. Шевченка, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара Терміни Русь, руський, Київська Русь, однозначно належні давній Україні, упродовж століть перебувають у вирі бридких московитських маніпуляцій. Держава зі столицею в Києві, відома з літописів упродовж ІХ–ХІІІ століть, мала назву Русь або Руська земля. Ядром цієї держави були три князівства – Київське, Чернігівське та Переяславське, столиці яких були головними містами Русі (як це видно з угод Русі з Візантією Х століття). Термін Русь мав іще вужче значення – територія племені (або племінного союзу) полян. Літопис зазначає, що полян тепер звуть руссю (тут із малої літери – назва племені). До полянського племені належали, як підкреслює літопис, засновники Києва. Але земля полян не тотожна Київщині, Чернігівщині та Переяславщині, оскільки, наприклад, Чернігівщина була територією іншого давньоукраїнського племені – сіверян. Літописні тексти засвідчують численні випадки, коли хтось їде з півночі або зі сходу Давньокиївської держави “в Русь”, тобто на територію київсько=чернігівсько= переяславського ядра Русі. Псковсько-новгородські землі в цей час були окремим етнічно-державним утворенням, чия мова була тісно пов’язана з західнослов’янськими. (Захоплення Новгорода та Пскова в XV столітті москвою, знищення північних демократичних республік, геноцид їхнього населення та переселення на їхні землі московитів не зробив ці території “ісконна масковскімі”). А на майбутніх територіях московщини тоді мешкали фінно-угорські племена. Москва, підступно вкравши на початку XVIII століття (у часи кривавого садиста Петра “вєлікава”) візантійську назву Русі (Росія), продовжує красти всі види києворуської спадщини – мову, літературу, історію, мистецтво (називаючи їх “дрєвнєрусскімі” або й просто “русскімі”). Такими з погляду московитів виявляються і давньокиївські історичні праці (літописи), і давньокиївські пам’ятки церковної та світської літератури. Далека дика колонія, що її іменували “Заліссям” (з погляду Києва – за “бринськими”, тобто брянськими лісами) навіть у XV столітті, претендує на володіння метрополією на її потужною культурною спадщиною. Але ж відомо, що Чернігівському та Переяславському князівствам належали околиці аж до сучасної москви. Володимир на Клязьмі та Ярославль (давніша назва місцевості – “Ведмежий Кут”) засновано великими князями київськими Володимиром Великим та Ярославом Мудрим. Засновник москви Юрій “Долгорукий”, прозваний так за агресивну політику (саме давньоукраїнською мовою долгорукий, а не “дліннорукій”!), син Володимира Мономаха, спробував поставити центр під владу околиці – й був отруєний волелюбними київськими боярами. А його син Андрій “Боголюбський” (прозваний так наче в насмішку за своє святотатство) вже осів на дикій околиці й, утративши надію сісти на київський великокнязівський трон, безжально палив київські святині як чужинець. Саме тоді, у другій половині ХІІ століття, оформилося відокремлення дикої околиці від культурного центру. Територію для москви “зачистили” шляхом убивства бояр-власників, чиї нащадки й розправилися з “Боголюбським”. Слушно відзначали деякі московитські історики, що в плані історичної спадковості московія – продовження не Київської Русі, а ординської держави. Саме за допомогою орди “собіратель земель” Іван Калита розширював межі московського князівства. Центральна постать московитської історії – цар Іван Жахливий – понад пів століття заливав кров’ю власну державу й зрештою був задушений найближчими сподвижниками. А його син цар Федір зі своїм шуряком головним боярином (і майбутнім царем) Борисом Годуновим спілкувалися за допомогою батога та ножа прямо на урочистому прийомі іноземних послів – і це в часи Шекспіра (що міг існувати лише в культурній країні). А “на москві” (саме так говорили ще в ХХ столітті – “красавіц много на масквє”) літератури такого рівня не було й не могло бути і близько. Але що не можуть створити, то прагнуть украсти – як було з численними “передовими радянськими” технічними винаходами. І Іван Жахливий, і Петро Перший “прославились” убивством власних старших синів, що зрештою в обох випадках призвело до вгасання династій. Українська мова чітко відрізняє поняття й термін руський (належний до Русі – України) і російський (належний до росії – московії). Натомість московити спеціально ототожнюють ці терміни, вживаючи слово “русскій” і щодо української Русі, і щодо московитської росії. Так несподівано й підступно стають “рускімі” давньоукраїнські землі, міста, храми, князі… Навіть термінологія слугує брутальній загарбницькій політиці – спершу інформаційній, а незаукраїнську державність, шлях до Європи та культурну самобутність XVII–XVIII століть. Виставка розміщена в семи залах 4-го корпусу Лаври (Келії соборних старців), кожен із яких присвячений окремому аспекту доби Мазепи: Освітні та правові традиції Гетьманщини; Мистецтво та меценатство епохи Мазепи; Зброя та амуніція козацької старшини; Коштовності та одяг гетьманського двору; Стародруки, документи, грамоти; Побут і стиль життя української еліти XVII–XVIII ст.; Церковна реформа та духовний вплив Мазепи. Центральним акцентом є рідкісні оригінальні документи, предмети розкоші, зброя, ікони, старовинні книги й інші безцінні артефакти, частина з яких до цього зберігалася у приватних колекціях. Виставка містить артефакти, які уособлюють дух, життя і боротьбу доби Івана Мазепи. Це, зокрема, бойова шабля, що належала гетьману, з фондів Чернігівського історичного музею, парадна шабля кінця XVII століття із зображеннями ключових баром і військовій агресії! Деякі науковці та громадські діячі заперечують доцільність уживання терміна Київська Русь, посилаючись на те, що московити вигадали теорію переходу центру Русі з Києва до Владіміра та згодом до москви. Але не слід забувати, що “масковскіє теарєтікі” придумали ще зухваліший перехід владного центру вір Рима до Константинополя (“другого Рима”) й потім, як неважко передбачити їхню логіку… знову-таки до москви! За такою логікою (як підкреслює Юрій Мосенкіс) противники московитської експансії мали би відмовитися не тільки від терміна Київська Русь, а й… від назв Рима та Константинополя! Адже столиці Римської та Візантійської імперії у хворобливій московитській візії перетворилися всього лише на підготовчі етапи до появи москви як “третього Рима”. “А четвьортаму Риму нє бивать!” – оскаженіло гукають уже декілька століть московити, що гадають, начебто разом із візантійською принцесою московський князь Іван ІІІ успадкував і візантійську імперську владу. Але москва діставала дозвіл на князювання не з півдня, а зі сходу, і це була не візантійська “хартія”, а ординський “ярлик”. Державно-правовим спадкоємцем Київської Русі стала не владімірско-московська територія (завойована ордою, зовсім не самостійна і тим паче зовсім не Русь!), а Галицько-Волинська Русь, визнана в Європі як королівство. Для московитів нестерпно, що територіально Київська Русь – це сучасна Україна, а не “Залісся”, з якого вийшло дике ординсько-московське не стільки князівство, скільки ханство. Не випадково концепція “України=Руси” Михайла Грушевського так ненависна москвинам. Нині щодо найбільшої держави Європи ІХ-ХІІІ століть уживають різні назви – Русь, Київська Русь, Україна#Русь, Русь#Україна, княжа Русь, Давня Русь, Києворуська держава й навіть домонгольська Русь… Для уточнення можливостей дальшого їх функціонування в українській науці та публіцистиці необхідна, на наш погляд, наукова і суспільна дискусія. До інших найбрутальніше крадених москвою українських термінів належать “Мала Русь” і “Велика Русь”. Обидва терміни стосувалися візантійського бачення подій Русі, Литви та Польщі, а також шабля з клеймом династії Гіреїв, що свідчить про дипломатичні зв’язки тогочасної України з Кримським ханством. Кожна з них – не лише зразок зброї, а символ політичного вибору, честі й непокори імперській сваволі. Також тут можна побачити стиль життя еліт тієї доби через їхні книги, одяг, ікони, документи. Представлено й Царські врата з іконостаса Борисоглібського собору Чернігова. Всі ці реліквії дають змогу зрозуміти, як українці боролися за ідеал Козацької держави та її європейські норми. Ми живемо в європейській країні, і доба Мазепи дає найбільш підверджуючі експонати цього факту. Тут наше право на опір, якщо чиниться несправедливість, система військового самоуправління, підручники Києво-Могилянської академії. Вже понад 300 років постать Івана Мазепи лякає московію (росію) і надихає пишатись українців своїм легендарним геть-українських церковних областей (єпархій). Малою Руссю візантійські церковники називали Галицьку митрополію, а Великою Руссю – Київську митрополію. Ці терміни, як бачимо, не мали жодного стосунку не тільки до маніякального “вєлічія” московитів, а й узагалі до москви. З другого боку, в давнину “Великою Грецією” називали пізніші колонії власне Греції, а “Великою Моравією” так само не первісні чеські землі. А північно-східні околиці Русі справді були віддаленими колоніями Києва. Терміни крали, зовсім їх не розуміючи. А тим часом у фольклорі багатьох народів світу відомі легенди про перемогу розумних людей невеликого зросту над дурнями-велетнями. У давньоукраїнському фольклорі це оспівана літописом перемога отрока-кожум’яки над велетенським печенігом, у Біблії перемога маленького Давида над великим Голіафом. І часто великий за розмірами виявляється просто “колоссом на глиняних ногах”. Отже, не випадково аж до ХХ століття в Україні назва руський означала саме “український” без жодного стосунку до московитів. Тому читаймо літописи, читаймо Грушевського й жодним чином не піддаваймося брехливій північно-східній пропаганді! маном. Ще у XVII–XVIII століттях Мазепа будував європейську Україну, яку знали та поважали у світі, був легендарним українським гетьманом, чия боротьба за свободу і права козацької держави стали історичним прецедентом загальноєвропейської історії. Гетьман мав величезний авторитет серед тогочасних європейських правителів, прославивши Україну як державу, яка має стійку європейську за духом і традиціями культуру. Його епоха стала базовою для розуміння, ким є українська нація. Іван Мазепа – це фундаментальна постать української історії, особистість неймовірної сили. Сьогодні, після століть забуття і прокляття москви, ми сприймаємо Мазепу як лідера, який зробив органічний для України вибір – у Європу. Іван Мазепа діяв правильно, в інтересах свої держави та своєї нації. Доказом цього є те, що росіяни століттями намагалися стерти пам’ять про нього, знищити всі пам’ятки, пов’язані з козацькою державою. Але не змогли ні до цього часу, не зможуть і нині! Власне, і сам Національний заповідник “Києво-Печерська Лавра” як місце проведення виставки є символом звільнення українців від ментальної російської окупації. Куратор виставки – Ярослав Затилюк. Меценати проєкту: ТОВ “Вела Трейд”, “Caparol”, БФ “Антонія і Феодосія Печерських”, Ярослав Огонесян, Роман Іванців. Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Святині · “Читаймо літописи, читаймо Грушевського й не піддаваймося брехливій північно8східній пропаганді!” · с. 13сторінка оригіналу ↗

Мазепа як символ

В історичному серці Києва – Києво- Печерській лаврі – триває виставка унікальних скарбів епохи гетьмана Івана Мазепи. Іван Мазепа – одна з ключових постатей української історії. Його стратегічне бачення незалежної, сильної, європейської України стало пророчим у багатьох аспектах. Тепер його політичну філософію та епоху можна буквально побачити на власні очі – завдяки експозиції, створеній у партнерстві семи українських музеїв та заповідників. Вперше в одному просторі об’єднали десятки унікальних артефактів епохи гетьмана Івана Мазепи, які розповідають про
Молода країна · “Ми не просто реагуємо на агресію, ми творимо власні продукти світового рівня й даруємо світу унікальну культурну призму”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нова генерація, вони тата називають своїм вчителем, і він з ними працював саме на пленері”. Золтан Мичка не просто навчав, а буквально творив мистецьку спільноту. “Було важливо показати, що закарпатська школа живопису була протягнута від старшого покоління через Золтана Мичку, як він передавав цю суть школи наступному поколінню, він щиро ділився цим, він зумів організувати навколо себе молодь”. Юлія згадує, як серйозно батько ставився до роботи з молодими художниками: “…він та унікальності москви, образ величі імперії та ідеї “світ проти нас, довкола вороги”, хоча й у критичному погляді, як пропаганда уряду всередині гри. У самій грі подібні ідеї зведені до мінімуму, проте корінь історії, а отже, і проблеми залишається, хоча автори активно донатять, просувають українську культуру та погляд на світ. “Метро…” – це повністю про ксенофобію. Про маніпуляції збоку уряду та держави”, “Я радий що це їх зачепило”, – сказав Глуховський про реакцію російського телебачення, яке звинуватило Metro Exodus у “русофобії та антикомуністичній істериці”. Найприкріше в цій історії – це втрачені можливості, адже про те, що це українська гра, говорить лише те, хто її розробляв, подекуди закордонні гравці навіть плутають “Metro” з російською серією ігор. Проте слід зазначити, що подібна проблема майже ідентичною була й у серії “S.T.A.L.K.E.R.”, адже заснована гра була на творах братів Стругацьких, що також є російськими письменниками, а самі ігри серії до другої частини були сповнені саме російського пострадянського духу, проте з останньою частиною розробники повністю відокремили себе від цієї спадщини, перевершивши самих себе. змушував їх виїжджати на пленери, він з кожним працював окремо, розбирали роботи – що так, що не так, це була колосальна робота”. Під час таких виїздів він ділився спогадами про власних учителів. В и с т а в к а “Золтан Мичка. Лінія наступності” – це більше, ніж просто зібрання полотен. Це жива історія, що передається від покоління до покоління, це пам’ять, вкорінена в барвах Закарпаття, у пленерному світлі, у дбайливо збереженій традиції. Мичка залишив по собі не лише картини, а й світогляд – відкритий, чесний, натхненний. Його учні продовжують творити, несучи далі естетику, яку він відшліфовував усе життя. У просторі галереї, серед його робіт, відчувається не тільки митець, а й людина, що вміла слухати природу, відчувати час і дарувати бачення іншим. І в цьому – справжня лінія наступності. Важливо звертати увагу не лише на великі компанії, значний вплив на індустрію мають і малі, так звані інді-розробники, команда яких часто складається з однієї людини або ж дрібної групи друзів. Завдяки невеликим розмірам проєктів вони мають змогу вільно експериментувати та йти на ризиковані кроки, що не можуть собі дозволити “гіганти” індустрії. Часто саме інді-розробники беруть на себе роль провідників між культурою, історією та відеоіграми. Як приклад компанія STELLARIUM.gaming взялась за реалізацію проєкту, що розповідає про трагедію українського Голодомору, “Famine Way”, заручившись допомогою істориків, щоб максимально правдиво передати весь біль тих часів, особливо для закордонної аудиторії. “Наша мета – зацікавити широку закордонну аудиторію, яка майже нічого не знає про нашу трагедію. Це не просто “гра про Голодомор”, це емоційна розповідь на тлі жахливих подій”, – каже співзасновник Матвій. Існує ще безліч проєктів, наприклад “SAND”, що показує різноманіття української культури, зображаючи світ майбутнього через призму унікальної для Галичини атмосфери, чи взагалі розширення для настільно-рольової системи Vaesen, під заголовком “духи та монстри міфічної України”, що показує дивовижний світ прадавніх українських вірувань та багату українську міфологію. Що більше на сьогодні виходять десятки проєктів, ціль яких показати світові справжнє обличчя цієї війни, дати можливість найвіддаленішому гравцю відчути бодай частину того, що пережили ми, відкривши очі. Саме через такі проєкти – “S.T.A.L.K.E.R.”, “Sherlock Hol- mes”, “Козаки”, “The Sinking City”, “SAND”, “Famine Way”, навіть “Metro” – Україна доводить: ми не абстракція “де-не-де”, не просто “пост-СРСР” чи чергова слов’янська культура. Ми тут і зараз. Ми – українці.
Молода країна · “Ми не просто реагуємо на агресію, ми творимо власні продукти світового рівня й даруємо світу унікальну культурну призму”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Мистецтво як спадок

Наталія ІЗЮМСЬКА, студентка НУБіП, м. Київ Золтан Мичка – ім’я, добре знане в українському мистецькому середовищі. Народжений у Мукачеві 1949 року, він усе життя залишався вірним рідному місту, його традиціям та красі. Закінчивши Одеський обласний будинок народної творчості у 1972 році, він стрімко увійшов у професійне мистецьке коло. У 1984 році став членом Національної спілки художників України, а вже у 2006-му здобув звання народного художника. Його роботи позначені експресією кольору, емоційною глибиною, свободою мазка, філософським осмисленням природи, людини і простору. У роботах митця чітко відчувається вплив закарпатської живописної школи, проте він ніколи не залишався в її межах – шукав своє художнє бачення. Для нього мистецтво було способом діалогу з епохою, мовою, якою він говорив про вічні теми. Мичка був не лише митцем, а й активним організатором мистецького життя регіону: він став засновником Мукачівської картинної галереї, учасником численних пленерів та симпозіу- Єгор КАСЕНЮК, студент НУБіП, м. Київ Відеоігри вже давно перестали бути просто “розвагою на вечір”. Сьогодні це повноцінний синтез культурного й мистецького прояву автора – від сценарію до музики, від візуального стилю до фольклорних елементів. Цей медіум об’єднав понад три мільярди людей, а рівень занурення в історію – не як спостерігача, а як безпосереднього героя – українські розробники використовують, щоб показати світу, якою насправді є Україна. росія поколіннями намагалася придушити українську ідентичність, просуваючи єдиний наратив про “велику культуру” – і їй певною мірою це вдавалося, бодай за кордоном. Безліч людей у світі вперше почали цікавитися Україною тільки після 24 лютого 2022 року: до цього культурно для них ми або не існували, або були частиною “російської імперії”. Боротьба з культурною асиміляцією за кордоном можлива лише через власний, щирий погляд на реальність. У цій культурній війні найпотужнішою зброєю стало мистецтво в усіх його проявах – і, неочікувано для багатьох, саме відеоігри стали головним експортером української культури. У проєкти українських розробників грає понад 770 мільйонів користувачів, аза доходами з відеоігор наша країна посідає сьоме місце в Європі. Для порівняння: музична, літературна та кіноіндустрії мають значний, але в рази менший масштаб впливу. Серед інших переваг відеоігрової індустрії: ігри показують Україну не як жертву чи мученика – образи, що дедалі більше викарбовуються на тілі держави, а як провідну країну й повноцінного учасника світового культурного обміну. Ми не просто реагуємо на агресію, ми творимо власні продукти світового рівня й даруємо світу унікальну культурну призму. мів. Як депутат Мукачівської міської ради, громадський діяч і педагог, об’єднував покоління, транслюючи цінності традиції через інновацію. Його кредо було простим, але змістовним: “Мистецтво – еліксир, зброя, якою ми служимо майбутньому”. Метою виставки було не лише вшанування постаті Золтана Мички як митця, а й висвітлення його унікальної ролі як наставника – носія й передавача традицій закарпатської школи живопису молодшому поколінню. Куратори прагнули показати глядачам, що мистецтво – це не лише твори, а й тяглість, спадковість, жива передача досвіду. “Була мета показати, як засади закарпатської школи живопису передавав Золтан Мичка своїм учням, молодим митцям”, – зазначає донька художника Юлія. За її словами, центральним завданням експозиції було акцентувати саме на цьому глибокому зв’язку: “Ми показали в цій виставці поєднання вчитель – учень, тобто не тільки робота в студії, коледжі, майстерні, а саме засади закарпатської школи живопису – робота на пленері”. Цей зв’язок не був формальним чи випадковим – він виростав з особистісної і професійної позиції самого художника. “Тут дуже важливо було показати цей зв’язок вчитель – учень, бо саме тато на сьогодні має своїх учнів, сформувався мистецький осередок у місті Мукачевому і це вже У серці Києва, в Національному музеї “Київська картинна галерея”, триває виставка “Золтан Мичка. Лінія наступності”, присвячена одному з найяскравіших майстрів закарпатської школи живопису. Ще кілька днів відвідувачі можуть побачити понад вісімдесят робіт народного художника України, що охоплюють майже пів століття його творчості. Ця експозиція – не просто мистецька подія, а глибоке емоційне переживання, яке розкриває філософію митця, його любов до рідного краю та неперервність художньої традиції.
Молода країна · “Ми не просто реагуємо на агресію, ми творимо власні продукти світового рівня й даруємо світу унікальну культурну призму”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Піксель за пікселем Як українські ігри ламають російські наративи в головах гравців світу

Найяскравіший приклад – “S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля” (2024). Понад мільйон закордонних гравців відкрили для себе українську ідентичність лише за даними однієї платформи та серед тих, хто придбав гру. Історично серія “S.T.A.L.K.E.R.” мала велику російську аудиторію, проте розробники вирішили відмовитися від російської озвучки й продажів у росії, чим викликали хвилю погроз з їхнього боку, мовляв, без росії гру не чекатиме успіх, проте на сьогодні ми знаємо, що це були порожні слова. Цим кроком розробники остаточно розвіяли міф про те, що для успіху українського продукту потрібен російський ринок. “Це вже не просто гра. Це надважливо для нашої нації й культури. Погано, коли країну знають лише через війну, а не через її мистецтво, технології, інженерів. Ця гра може достукатися до мільйонів людей і показати: Україна створює продукти світового рівня”, – зазначив Євген Григорович, генеральний директор GSC Game World. Команда працювала під обстрілами, за постійних відключень світла: частина розробників пішла в армію, інша – донатила й у кожному інтерв’ю нагадувала світу про важливість підтримки України. “S.T.A.L.K.E.R. 2” наскрізь пронизана українськими культурними мотивами: події відбуваються в ретельно відтвореній Чорнобильській зоні відчуження, а в радіоефірі звучать понад сімсот треків наших виконавців. До речі, деякі музиканти, чиї композиції увійшли до внутрішньоігрового радіо, повідомили, що їхня аудиторія зросла більш ніж у десять разів – переважно за кордоном. Окрім “S.T.A.L.K.E.R.”, серед найвідоміших українських серій ігор варто згадати “Sherlock Hol- mes”, “Козаки”, “The Sinking City” та, на жаль, досить трагічний приклад, другий за впливом у світі український проєкт “Met- ro”. Розробники з 4A Games спромоглись закохати у свій проєкт ледь не увесь світ, феноменальні продажі та впізнаваність, на рівні зі Сталкером, проте є одне “але”. Ігри серії та зокрема найуспішніша остання частина, “Metro Exo- dus”, розроблялись за мотивами книг та співпраці з російським письменником Дмитром Глуховським ще до початку повномасштабної війни, тому тоді мало хто задумувався над тим, чи є це проблемою. Трагедія полягає втому, що українські розробники та сценаристи доклали багато зусиль до історії про росіянина Артема, що подорожує світом руїн московського метрополітену після ядерного вибуху, що зруйнував росію. Незважаючи на те, що Глуховський засудив війну та покинув росію, у його роботах експерти відзначають, що простежуються наративи особливої духовності
Театр · “У рішенні театру це вистава не лише для підлітків, а й для дорослих – ідеальна для сімейного перегляду”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

У пошуках синього птаха

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром Вистава велика і вражає уяву: задіяні всі актори театральної трупи без винятку, написана авторська музика, живий план поєднується з величезною кількістю ляльок майже всіх систем – тростинні, планшетні, скафандрові, вертепні ляльки, а також ростові ляльки. “Синій птах” – одна з фундаментальних світових драматургій. Класика, яка не втрачає актуальності, бо вчить глядача про важливість розуміння суті явищ, почуттів, себе. У рішенні театру це вистава не лише для підлітків, а й для дорослих – ідеальна для сімейного перегляду, бо після неї точно буде що обговорити. Особливість постановки – її повна унікальність і самобутність: “Синій птах” – це 100% внутрішній продакшн театру. Текст адаптації, музика, хореографія, унікальні костюми, сценографія та акторське втілення – все це створено винятково командою Київського академічного театру ляльок. Про нову виставу говоримо з одним із авторів проєкту, режисером-постановником, директором – художнім керівником театру Ігорем Гулим. – Вже три з половиною роки ви очолюєте колектив театру. Що вдалося зробити за цей час? – Ми реформували репертуар, додали багато нових постановок: “Енеїда”, “Чарівник країни Оз”, “Дюймовочка а’Paris”, “Труфальдіно – слуга двох панів”, “Украдене щастя”, “Синій птах”, “Блогери в театрі” (дві версії: звичайна, яка йде впродовж року, та новорічна). За таким самим принципом у нас є вистава для наймолодших (віком 2+) “Пригоди бурундучків”, а на новорічний період – “Пригоди бурундучків: в пошуку свята”. Ми були учасниками фестивалів “Струс Фест”, “Ше.Фест”, “Мельпомена Таврії”. Наші актори отримували стипендії. Зокрема, нещодавно артист-ляльковод, провідний майстер сцени Юрій Фарафонов отримав стипендію міського голови Києва Віталія Кличка. Були подяки, інші відзнаки. Вдалося також покращити матеріально-технічну базу. – Ви мали раніше досвід напи= сання інсценівок та постановки вистав? – Це вже моя дванадцята вистава як режисера. У 2014 році здійснив постановку “До мурашок…”, 2015 – “Коханці” та “Ми їдемо, їдемо, їдемо…” (Центр культури і мистецтв СБУ), 2016 – “Обережно, жінки!” (Центр культури і мистецтв СБУ); 2017 – “Ритуальник” (Центр культури і мистецтв СБУ); 2018 – “Завтра у нас важливе шоу” (співпраця театру-студії “Терракот” та Національного цирку України); 2019 – “Суперсалат” (співпраця театру-студії “Терракот” та Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”); 2019 – “Сглаз” (співпраця театру-студії “Терракот” та Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”; 2021 – “Третій не зайвий, якщо…” (Будинок актора). У Київському академічному театрі ляльок я був одним із учасників постановки вистави “Енеїда” разом із Дмитром Драпіковським. Також долучився до створення вистав “Чарівник країни Оз” та “Дюймовочка в Парижі”. Хоча безпосередньо найбільше працював саме над “Синім птахом”. Маю певний досвід інсценувань. Цього разу працювали разом із Лідією Філовською. Вона тут і як режисерка, і як співавторка інсценування. Ми запатентували це інсценування і маємо на нього офіційне авторське право. – Чим вас так зацікавив цей твір, що вирішили його постави= ти? – Я шукав драматичний матеріал для постановки. Хотілося, щоб це була масштабна робота. А ще ця драматургія мала підійти для театру ляльок і для нашої трупи. Щоб це було цікаво художнику. Словом, аби всі зірки зійшлися. Згадав про Моріса Метерлінка. Почав перечитувати його “Синього птаха”. Зрозумів, що здійснити постановку за цим твором у драматичному театрі надзвичайно важко. Там, мабуть, не вийде так актуально і живо. А в театрі ляльок це зробити реальніше. Може бути цікавіше завдяки засобам виразності, які ми маємо у своєму арсеналі. Коли обрав п’єсу, то переговорив з головним художником. Він сказав, що йому це цікаво. До того ж у Миколи Данька це колись була дипломна робота. Але цього разу було зовсім інше рішення, адже від створення тієї роботи минуло понад 40 років. Почався творчий процес. П’єса була написана 120 років тому. Тож треба було її осучаснити, щось прибрати, щось додати. – Нині виставу зазвичай став= лять за два місяці, а у вас процес тривав пів року. – Матеріал дуже складний. Він літературний, малодієвий для п’єси. До того ж ми вирішили зробити виставу повністю вітчизняного виробництва. Тому композиторами виступили працівники нашого театру – Дмитро Шаламов, Микола Стрілецький та Денис Поляков. Вони писали музику до цієї вистави. Це потребувало багато часу. Плюс багато костюмів, декораційних рішень, ляльок. У виставі задіяна вся трупа театру. Є пару ролей, де маємо дублі. Але навіть якщо людина грає якусь роль, то той, хто у неї на дублі, виконує іншу. – Як відбувався сам процес створення вистави? – Спочатку була розмова з художником. Він сказав, що йому це цікаво. Тоді ми написали з Лідією Філовською інсценування в нашому режисерському баченні. Потім принесли це інсценування Миколі Даньку. До цього він уже почав робити ескізи. Коли він перечитав, то щось скорегував, після цього зробив макет. Ми зібралися на художню раду і обговорили, якою має бути вистава. Щось корегували, додавали… – Хотілося, аби ви трохи біль= ше розповіли про художника)по) становника. – Від нього багато що залежить. Микола Іванович – наша суперзірка. Він тонко відчуває потреби режисера, розуміє нашу сцену, працює в театрі 18 років. Добре знає всі технічні моменти. А ще це дуже талановита і творча людина з великим досвідом. Унікальність Миколи Івановича в тому, що він не тільки художник, а й сценограф, відчуває певну дієвість декораційних моментів. Періодично радить режисеру, як це втілити в життя. У нього й цього разу було багато цікавих рішень стосовно ляльок і костюмів. – Кого з виконавців варто виді= лити? – Всі актори молодці. З моєї суб’єктивної точки зору хочу виділити Вікторію Огородню, яка працює Феєю Берилюною, а потім Душею Ночі. У неї неабияке перевтілення. Навіть не всі наші працівники на перших прогонах розуміли, що це наша Вікторія. Вона дуже круто попрацювала над своїми ролями. Чудово справляється зі своїм завданням Юрій Фарафонов у ролі Душі Хліба. Мені здається, що це найкраща роль другого плану у виставі. А Ліана Хабелія- Забродіна прекрасно виконує роль Киці. У неї це виходить дуже органічно. Правильно потрапляє в образ Цукру Олександр Ворона. Як і Юрій Хетчиков – в образ Собаки. Суперкласну гру показали і виконавці головних ролей Катерина Шевчук і Артем Метельський. Загалом склався чудовий акторський ансамбль. Важко сказати, хто з них кращий, а хто гірший. Всі класно відпрацювали! – Ви вже згадували про музику. Що можете додати? – Для мене фантастичним відкриттям було те, що в нашому театрі працюють такі молоді талановиті люди. Вони вперше виступили саме в ролі композиторів, а не звукорежисерів. У них було багато роботи. Хлопцям потрібно було відчувати, чого хоче режисер, як це має бути в комбінації зі сценографією, костюмами, акторами, зі світлом. Це була марудна праця, але їм все вдалося. Вони на високопрофесійному рівні виконали цю роботу. Можна сказати, що наші композитори жили цією виставою. – Напевно, важливе значення у виставі має пластика? – Без Ганни Кийко навряд чи вдалося б досягти таких результатів. Вона була однією з рушійних сил, мала багато хореографічних рішень. Ми обрали жанр вистави фантасмагоричне дефіле. Цей вибір потім диктував певні пластичні рішення. Ганна давно працює в театрі, вона професіоналка високого рівня. Тонко відчуває театр, розуміє трупу і творчий процес. Знайти таку людину нелегко. Ганна не просто репетитор, а справді хореограф-постановник. Ще раз це довела в новій виставі. – Не можна не згадати і про світло. – Вважаю, що це велике досягнення Євгена Кюне, Олексія Маракуріна та Івана Ящука, які зробили справді круте світлове рішення. У виставі світло доповнює картинку, допомагає співіснувати на сцені, передає атмосферу. Таке нечасто вдається. – Мабуть, вистава дорога? – Така постановка – річ не дешева. Нам ніхто не допомагав, готували виставу за власні зароблені кошти. – Чи хотіли б показати її за межами театру? – Вистава дуже об’ємна. Навіть не знаю, чи це можливо. До того ж в Україні воєнний стан, триває війна. Словом, ми про це ще не думали. – Ви сказали, що маєте автор= ське право. А якщо ще хтось в Ук= раїні захоче поставити цю виста= ву? – Ми маємо авторське право саме на інсценування. А п’єсу можна знайти у вільному доступі. Якщо ж хтось зацікавиться саме інсценуванням, то будемо про це з ними говорити. Але не певен, що такі охочі знайдуться. Адже це інсценування робилося саме під наш театр, нашу трупу, наші реалії. Не думаю, що це підійде комусь так, як нам. А власне п’єсу може переробляти кожен. Авторське право вже не діє, бо Метерлінк помер понад 70 років тому. – Кому рекомендована для пе= регляду ця вистава? – Вистава 14+. До речі, п’єса є у програмі з позакласного читання із зарубіжної літератури у 10 класі. Це вже вибір учителя, вивчати цей твір чи ні. Можливо, дивитися виставу з 12 років, але не раніше. Для молодших дітей деякі моменти будуть лячними. До того ж вони не сповна зрозуміють якісь філософські та символічні моменти. – Що можете сказати щодо планів театру? – До кінця року хочемо випустити ще дві великі прем’єри. Це “Лісова пісня” Лесі Українки (орієнтовно середина вересня) і “Лускунчик” Гофмана (якщо складеться, то середина грудня). “Лісову пісню” ставитиме народний артист України, головний режисер Тернопільського академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка Олег Мосійчук. А щодо “Лускунчика” хотів би потримати невелику інтригу. Думаю, буде сюрприз. Розмову продовжила режисер# ка Лідія Філовська: – Досвід робити над інсценуванням у мене був ще під час навчання в університеті. А інсценування “Синього птаха” – це перша велика робота. Працювала над проєктом разом з Ігорем Гулим. Нам дуже пощастило, адже ми прекрасно розуміємо одне одного. Наше світосприйняття подібне. Працювати вдвох було комфортно, не виникало жодних конфліктів. Майже однаково бачили цю історію. Почалося все у квітні минулого року. Пан Ігор спершу запропонував мені прочитати сам твір. Коли прочитала, то трохи очманіла (усміхається). Матеріал дуже об’ємний, багато персонажів. Спершу не розуміла, як це можна поставити. Він запропонував через декілька днів прочитати ще раз. Коли прочитала вдруге, то у мене потроху почала працювати фантазія, як це можна зробити. Ми зустрічалися для роботи з текстом впродовж трьох місяців. Сиділи по 5-7 годин і редагували. Зробили інсценування для дітей старшого віку та для дорослих. Прагнули загострити у виставі конфлікти. Як режисер свого часу поставила уривок “Територіальні води її ванни” за твором Сергія Жадана, що увійшов до вистави “Гагарін і Барселона” Київського національного академічного Молодого драматичного театру. Була присутньою на багатьох репетиціях Молодого театру, Малого драматичного театру, Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, Київського академічного театру ляльок. Все це дало мені теоретичні знання, до яких тепер додалася і практика. Сам репетиційний процес був надзвичайно цікавим. Як уже сказав пан Ігор, матеріал літературний, не дуже дієвий. Нам потрібно було придумувати в інсценуванні і під час репетицій дію. Актори доклали чимало зусиль, щоб придумати ці образи, аби вони були виразні та яскраві. У нас зібралася чудова команда, ми добре розуміли одне одного. Було багато розмов, разом читали про символізм та Метерлінка. Слухали лекції, передивлялися фільми, з яких черпали натхнення. Коли з’явилися декорації, працювати стало легше. Подяка за це художникам, модельєрам, бутафорам. Окремий пласт – робота композиторів. Музика у нас своя. Вважаю, що вийшло досить цікаво. Для колективу це великий крок уперед. Тут поєдналися театр ляльок і драматичний театр. Це вихід за певні рамки, пошук символізму в сучасному театрі ляльок. Мені здається, що з цим завданням ми впоралися, і я вже маю ідеї щодо наступних постановок. Для мене сам процес був дуже цікавий. Подобається шукати і знаходити, особливо те, чого немає в тексті. І, як на мене, кожному з команди вдалося знайти свого “синього птаха” в процесі роботи. А результат наших старань оцінить, звісно, глядач. Київський академічний театр ляльок “Замок на горі” презентував глядачам прем’єру – виставу “Синій птах” за мотивами п’єси Моріса Метерлінка.
16 Подія року · “Його музику благословили емоційність, щира лірика та драматизм”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

набутком виразних засобів хорового співу. Цього вечора прозвучали частини фольк-опери: “Маринонька”, “Ой, Ятране”, “Купальська ІІ”, “Тирлич, тирлич” і “Троїсті музики”. А виконав їх Камерний дівочий хор Київського державного музичного ліцею імені Миколи Лисенка (хормейстерка Віра Шемчук, художня керівниця та диригентка – заслужена діячка мистецтв України, професорка Юлія Пучко-Колесник). Продовжили концерт творами, в яких Ігор Шамо звертався до виразних можливостей струнного оркестру в поєднанні з голосами інших струнних інструментів. “Концерт для кнопкового акордеона зі струнним оркестром” – останній завершений твір Ігоря Шамо. Прожиті роки, пройдений шлях. Як відомо, для талановитих особистостей творчий шлях не часто встелений трояндами. Твір був написаний у дуже складний період життя композитора, коли доля винесла йому вирок про невиліковну хворобу. Однак композитор не закрився наодинці, не втратив духовної краси. Написана ця музика у творчому спілкуванні з видатним музикантом, який геніально відтворював усі барви, настрої, динаміку кнопкового акордеона, – Володимиром Бесфамільновим. Цей твір Ігор Наумович написав як ювілейний подарунок Володимиру до його 50-річчя. 28 листопада 1981 року Володимир Бес-
16 Подія року · “Його музику благословили емоційність, щира лірика та драматизм”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Багатогранне обдарування Ігоря Шамо

Колонна зала імені Миколи Лисенка Національної філармонії України запросила на концерт, присвячений вшануванню сторічного ювілею видатного українського композитора, народного артиста України, лавреата Шевченківської премії Ігоря Шамо. Про життєвий і творчий шлях митця розповіла ведуча, заслужена діячка мистецтв України Світлана Корецька. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА Ігор Наумович залишив глибокий слід у вітчизняному мистецтві. Його музику благословили емоційність, щира лірика та драматизм. Він залишив нам у спадок понад триста пісень, які увійшли до золотого фонду української класики. А пісня “Києве мій” стала музичною емблемою столиці України. Але пісенна творчість – це лише одна з граней творчого обдарування Ігоря Шамо. До цього треба додати оперні, симфонічні, камерно-вокальні і камерно-інструментальні твори. А ще музику до театральних вистав і кінофільмів. І цього вечора були виконані твори, що репрезентують різні сторони таланту композитора. Ігор Наумович був учнем Бориса Лятошинського. Від свого вчителя успадкував великий інтерес до українського і загалом слов’янського фольклору. Іноді Борис Лятошинський казав своїм учням: “З історією композиції ми з вами ще встигнемо. А поки що шукайте натхнення у фольклорі, пийте з його життєдайного джерела”. І ці настанови стали для Ігоря Шамо заповітними. Хорова фольк-опера “Ятранські ігри” – перший твір такого жанру в українській музиці. Для багатьох колективів ця опера стала антологією хорового виконавства. А для композиторів, які писали хорову музику, цей твір став справжнім дорогоцінним фамільнов виконав цей твір на своєму ювілейному концерті. В одному з інтерв’ю (зараз зберігається у фондах Українського радіо) Ігор Шамо сказав: “Я сподіваюся, що напишу ще декілька творів, які будуть так само талановито інтерпретовані Володимиром Бесфамільновим”. На жаль, цим задумам не судилося збутися. Через вісім місяців, 17 серпня 1982 року Ігор Шамо залишив цей світ – і його душа полинула до зірок Чумацького шляху. “Концерт для кнопкового акордеона зі струнним оркестром” складається з чотирьох частин: “Прелюдія”, “Фуга”, “Арія” та “Токата”. Є авторська ремарка. Ігор Шамо написав, що Фуга має бути злою як одна зі сторін нашого життя. Третю частину часто виконують як окремий концертний номер. А про Токату Ігор Наумович сказав: “Четверта частина коротка, швидкоплинна, як саме життя”. До виконання на сцену запросили Національний ансамбль солістів “Київська камерата” (диригент Ігор Маринченко, соліст Ігор Саєнко, кнопковий акордеон). Ведуча концерту зазначила, що сторіччя від дня народження Ігоря Шамо відзначається в Україні на державному рівні. Відбулося багато знакових концертів програмних творів композитора. Національний банк України випустив у серії “Видатні особистості України” ювілейну монету “100 років від дня народження Ігоря Шамо” у сувенірному оздобленні. До Дня Києва Укрпоштою за проєктом “Власна марка” випущено поштовий конверт – маркований блок та аркуш, проведено спецпогашення. Камерно-оркестровий струнний склад був представлений у творчості Ігоря Наумовича поноваторському. Композитор сказав: “У великому симфонічному оркестрі звучить все. Я ж прагну, щоб “усе” звучало в малому”. Представлений “Концерт для флейти і струнного оркестру” складається з трьох частин: “Діалоги”, “Мадригал” та “Рондо капричіо” (соліст Дмитро Кузьмін, флейта). І ще один твір був виконаний того вечора. Тема Другої світової війни наскрізним лейтмотивом проходить через усю творчість Ігоря Шамо. Війна зруйнувала все, що він любив. Батько і старший брат пішли на фронт. Ігор, вчорашній десятикласник, перебуваючи з мамою в евакуації, вирішив піти добровольцем. Йому було 17 років. Закінчив курси фельдшерів і пройшов до Берліна та Відня. Тамара Невінчана – авторка однієї з перших ґрунтовних монографій, присвячених творчості Ігоря Шамо, відома мистецтвознавиця, докторка мистецтвознавства. Вона пише: “До речі, Ігор Шамо страшенно не любив згадувати воєнні роки. Всі намагання розговорити його на цю тему завжди натикалися на стриманий відпір. Цього табу він дотримувався завжди, у будь-якій розмові. І лише в музиці він давав волю своїм почуттям, пов’язаним з пережитим на війні. Втім єдине з цього періоду, про що Ігор Наумович розповідав із задоволенням, це його весілля, яке відбулося у Відні після перемоги. Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою, яка до останнього супроводжувала його життєвим шляхом”. Музика, що звучала далі, дала можливість кожному присутньому в залі відчути образний мотив, пов’язаний з нашою сучасністю, з війною проти російської окупації. Симфонія №3 “Пам’яті героїв” для струнного оркестру з чотирьох частин: “Прелюдія”, “Інтермедія”, “Фуга токата” та “Постлюдія”. Цей концерт відбувся насамперед завдяки колективу, який був і залишається лідером у виконанні творів українських композиторів, – Національному ансамблю солістів “Київська камерата”. На біс він виконав найбільш знаний твір Ігоря Шамо – “Києве мій”.
16 Подія року · “Його музику благословили емоційність, щира лірика та драматизм”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія року · “Його музику благословили емоційність, щира лірика та драматизм”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин