Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Обдарований духовною силою
Слово Просвіти, №24 за 2025 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
15 червня – День Івана Миколайчука! Не дожив до своєї “такої пізньої і такої теплої осені”. В той останній гарячий серª пень розпочався лише 47-й рік його житª тя. Великий аристократ національного духу, унікальний самородок із народу, диª вовижна душа української культури, про якого Ліна Костенко у вірші “Незнятий кадр незіграної ролі” скаже: …О, як натхненно вміє він не грати! Як мимоволі творить він красу! Бур’ян глушив жоржини біля хати, і в генах щось взялося за косу. У кожного власна забарвленість світовідчуттів від образу цієї постаті-легенди. Кожен по-своєму наділений суверенним правом сприймати, пізнавати, захоплюватися цим глибоким виразником народного духу. Проте є один спільний знаменник етичного виміру, що зветься національною пам’яттю. І хоча неможливо фізично, чуттєво, логічно зберегти всі скарби краси, сотворені людиною, народом, людством, однак є неперехідні цінності, які передаватимуться через покоління, оскільки вони з такою силою ввірвалися в душу Українця, що повік-віки заполонили Думку, Мрію, Ідею, Надію. Таке всезагальне сприйняття Івана Миколайчука. “Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко”, – щиросердно й правдиво сказав про нього великий Параджанов. Адже в ті часи лише один кінофільм здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів (24 Гран-прі) у 21 країні, при цьому Миколайчук зіграв 34 ролі, зокрема Тараса Шевченка в кінострічці “Сон” Володимира Денисенка, написав 9 кіносценаріїв, зняв два прекрасних фільми – “Вавилон ХХ” і “Така пізня, така тепла осінь”. Народна артистка, солістка відомого тріо “Золоті ключі” Валентина Ковальська в “Пісенному древі Івана Миколайчука” згадує вислів відомого польського режисера Януша Несфетера: “Щоб виник такий фільм (“Білий птах...”), потрібно добре знати свій народ, бути з цього народу. Таку картину ніхто б у світі не поставив, крім українського митця”. Справді, він із серцевини того Народу, що творить красою Світ. Але очевидно й те, що причинність зрощення цього феномену криється в рідному гнізді, з його “батьківською педагогікою”, “материнською школою”, традиціями роду, природою і Божою благодаттю. Дуже чутливо змалював цю красу Іванового втаємниченого довкілля Мирослав Лазарук у романі “Чорторийські марева-видіння”, де “долають шлях у тисячу літ, спершу навчаючись ходити, а відтак літати, оживлюючи вишні, яблуні і смереки, оберігаючи Різдво, Маланку, Василя і переберію для прийдешніх чорторийців, аби дивували Всесвіт своєю набожною величчю”. “О, яка ти прекрасна, Чорториє, де кожний закуточок мені рідний”, – говорив Миколайчук. Справді, хто там бував, той відчував, що це місце ніби освячене Творцем, бо в найлютіші морози в тій місцині виживають знамениті “чорторийські” лебедині зграї, не покидаючи насиджені роками заплави. А ще кажуть, що лебеді оселяються лише там, де живуть добрі люди, “з великими недоторканними душами”. Очевидно, це правда.
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Поч. на стор. 1
Якось напередодні повномасштабної війни мені вдалося прочитати конкурсний учнівський твір із Брусницької школи, в якій свого часу навчався Миколайчук, із промовистою назвою “Білий птах Буковини” (про родовід видатного Українця). Там засвідчено передусім шану Матері, яка ростила, годувала, колисала, вчила, лікувала, ткала й вишивала, молилася й співала, “витягувала зі скрині “Кобзаря” і читала дітям вголос”. А їх було аж десятеро. Не дивно, що коли в голодний 1947 рік Фрозина (старша сестра) виходила заміж, то найбільше запам’яталося з її весілля те, що малий Іван заспівав гостям “Ще не вмерла України…”. Тоді батько, жартуючи, сказав: “Сина більше обдарували, ніж молодих в голодний рік”. Напевно, саме з таких дійств, із тих заборонених Книг “з мурашками по спині”, з невмирущих пісень і творилася невмируща сила та духовна невигасність Іванового роду. Бо кажуть старі мудрі люди, що коли родина до родини, то твориться Народ. Юнак із багатодітної родини, пройшовши через звичайні сільські школи, місцевий драматичний колектив, театральну студію Чернівецького муздрамтеатру ім. О. Кобилянської, зійшов на верховини муз, завоювавши світове визнання. Люди закохувалися в горду Іванову поставу. Недарма в ті роки американський астронавт Ніл Армстронґ на зустрічі з Актором сказав про готовність знову летіти з ним на Місяць. Певен, що світову шану принесла йому неймовірна сила спалаху українськості, народності, сконцентровані в його талановитості “збагнути Свого народу велич і красу”. Іван – це не просто унікально незбагненне Красою поетичне кіно. Він – Будитель українського національного духу. Бо Кіно Миколайчука, дароване Богом, стало невгасимим вогнем для українського серця і волі. А ще його побратими могли б ствердити, що Миколайчук – це Людяність. Колись, знудьгований за рідним краєм, Іван, ніби повернувшись знову на Буковину, скупо мовить: “Що прекрасне – то є прекрасне… Людино, заплач, коли тобі дуже важко, сльоза – це твоя замаскована людяність! А людяність – це Всесвітній бог. І я не стидаюсь людяності”. Дуже чутливо про цю людську чесноту Івана говорилося на презентації роману в новелах “Чорторийські марева)видіння” Мирослава Лазарука (перший прозовий твір про геніального кіномитця), що відбувалася в київському Будинку кіно. Очевидно, що саме завдяки цій душевній чистоті Він зумів сотворити в ті нелегкі часи знекорінення української долі таку ціннісну етично-естетичну парадигму сприйняття світу, що перетворювала людське горе в надію, а буденні ідеї у високі почуття, облагороджуючи людей, Народ, в яких пробуджувалися Гідність, Честь, спраглість Волі. Пригадуються далекі роки, коли якесь незвідане й утаємничене почуття, замуроване війнами, голодоморами, страхами і зневірою, зненацька захоплювало всіх – від великого до малого, заставивши на підсвідомості спалахувати людські душі, відчувши силу краси своєї неповторності у цьому світі, вперше побачивши “Сон”, “Тіні забутих предків”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Така пізня, така тепла осінь”, “Вавилон XX”, “Захар Беркут”. Тоді Миколайчук постав знаковим символом української культури, високої народної культури, оскільки зумів відчути глибинні витоки і прагнення Народу до самості, свободи, самостійності, об’єднуючи кращі вияви національного Злету. Творець дарував Івану змогу бачити заобрій з Його тонким і ранимим розумінням ментальности власного народу, наставляючи й надихаючи Митця своєю “культурою” оберігати і зрощувати Людину, Українця. Гортаючи сторінки його життя, сповнені як творчою енергією, так і відчуттями внутрішнього болю, але завжди непогамованою вірою в Людину, згадується ним сказане: “Найбільше потрясіння, коли бачиш очі людини і в них читаєш все”. Буває досить складно творити публічний образ Миколайчука після висловлених думок його дружиною Марічкою чи вірними побратимами й однодумцями (І. Драч, Ю. Іллєнко, С. Параджанов…). Вони були найближчими. Сьогодні їхні слова і душевна суголосність – найбільш вагомі, правдиві й справедливі, адже вони знали Івана, спільно творили і дружили, впливали на його сутність, доповнювали собою цей незбагненний романтизм, професійний лет, ніби “дошліфовуючи” унікальний і самобутній дарунок природи. Пригадую, як на похоронах Івана Драча Сергій Тримбач розповідав про одне інтерв’ю (поетичне кіно) 1980 року. Тоді Драч з Миколайчуком саме писав сценарій фільму про композитора Миколу Лисенка. “Оце ще один)два фільми, а потім стану письменником. Ну його, це кіно, все одно нічого не виходить по)справжньому”, – говорив Іван під впливом Івана. Скільки пам’ятаю Драча, щойно мова заходила про Миколайчука, він завжди загорявся споминами. Цю близькість взаємин і високої дружби він проніс через усе життя. Я дуже жалкував,
що не вдалося побувати на 75-річному ювілеї. Бо коли з Павлом Мовчаном ми повернулися з Чорториї до Києва, Іван Федорович якось дуже з жалем сказав: “Чому я не на “гостинах у Івана”. Сьогодні, згадуючи цей епізод, відчуваю, що, мабуть, там, на тих “гостинах”, синергія душ цих двох великих Українців була б найбільш природною, відображаючи правдивість лету тієї епохи національного відродження, тих ренесансних протуберанців національної культури, твореної ними. Як ніхто інший, Миколайчук відчував усім серцем, що висока Культура народжується Народом. Тому так непогамовно завжди старався зрощувати й оберігати його душу, дух, духовність. “Чи потрібно якось спеціально турбуватися про те, щоб рятува) ти традиційну культуру? Мені здається, – стверджував Мико) лайчук, – що ні. Рятувати треба душу народу, душу своєї нації. Бо всі найбільші цінності – в серці народ) ному. Якщо збережемо духовне здо) ров’я, то не загубиться і його тра) диційна культура”. Його світлою метою було виховати Народ, що прагне Свободи, духовної і державної Суверенності. Він володів хистом пророчого погляду в майбутнє, а тому надзвичайно чутливо ставився до сакральних міт української культури, усвідомивши, що поза нею живий народ ставатиме мертвим, відбуватиметься процес його розкладу. Через те наголошував, що “Європа вже тепер наряджається в національний одяг. І це не тільки інтерес до етнографії, гри в минуле. За цим – серйозний потяг до справжніх і глибоких цінностей”. Своїми творчими задумами, природним світовідчуванням українського Роду він навертав до сторінок історії європейських народів, що боролися за своє визволення і побудову національних держав. Його тонке розуміння психології власного народу уможливлювало пошук виходів з приневолення. Згадаймо, коли бездержавна Польща в інтервалі 30-річчя повставала і знову потопала в крові та репресіях. Але прийшло усвідомлення: для здобуття волі варто готувати народ через школу, церкву, національну культуру, свідомість мас. Тоді поводирями необ’єднаної нації ставали духовні просвітники: Міцкевич, Шопен, Словацький, Лелевель, Дембовський, Іван Павло ІІ… Логічно, що за часів режиму сатрапії він не міг не потрапити в піняву коловороту гонінь, репресій, арештів, звинувачень у націоналізмі, з кваліфікацією “людини ворожої ідеології”. Проте що більшої екзекуції зазнавав Іван разом зі своїми побратимами, то сильнішим був людський пошанівок. Бо такі національні велети, одухотворені Україною, “ставлячи хрести на темне і старе”, прагнучи совісного, вибудовували найвеличніший Пантеон Українців – Свободу. Мені щастило бувати в різні часи на Івановому обійсті в Чорториї, яку називають ще “брамою Карпат”. Ось уже три десятиліття (з 90-х) бережу в своїй домашній “скрині” дарунок “навзаєм” від Іванової Матері – вишитий рушник і світлину про цю щемну мить… Мабуть, там найбільш почуттєво вникаєш у незбагненний світ краси Іванової життєтворчості, якось інакше й доступніше сприймається філософія життя народу, спасенність якого залежить (за Якутовичем) від “відсотка культури на душу населення”. Тоді зрозумілішими стають умовиводи знаного філософа культури Гердера (сучасника Г. Сковороди), який в “Ідеях до філософії історії людства” стверджував, що справжня культура, високий естетичний смак формується не при дворі меценатів, “високих” товариствах, а лише в Народі, і що в “кожного народу є свої поети, рівні Гомеру”. Саме вони здатні виховувати Думку, Серце і Душу. Однак для Миколайчука творення Краси, Розуму й Любові могло вершитися лише у стані Волі, а не в неволі-ярмі, оскільки пам’ятав пророче Слово Тараса, що “На чужому полі / Не співають веселої” (Давидові псалми). Свободолюбивість – найбільш притаманна риса Івана Миколайчука, який по праву перебуває серед найдостойніших духовних просвітителів в українському націєтворчому космосі. І хоча вистачає й донині тих, кому хоті-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
