Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пишуться вірші... “Душі – крапки неповернення”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Ліричні витинанки Юлії Свириденко

Слово Просвіти, №24 за 2025 рік

Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії Юлія Свириденко, зважившись дебютувати в альманасі студентської поезії “Сві-й-танок” (КНУ імені Тараса Шевченка), у студентському періодичному виданні “Легіт”, випробовує можливості свого таланту як у верлібрах, так і в переважно акцентних віршах. Вони кострубаті, як і сувора дійсність, котра формує в молодій поетці-харків’янці (19 листопада 2005 р.) волю до життя (мандри Україною), до мистецтва (поезія, малювання, танці, гра на укулеле, ушу тощо), жагу пізнання істотного, пошуків себе шляхом “спроб і помилок”. Ставши студенткою Київського національного університету імені Тараса Шевченка, обираючи між перекладом з французької мови й українською філологією, студентка визначилася в українській літературі, зокрема сучасній, що відповідає її інтересам. Схильна до експериментування, Юлія Свириденко вдається до особистісного моделювання верлібрових блоків, котрі не взаємонанизуються, а “витікають” один із одного, до випробовувань метричних структур: вона полюбляє розкуті строфи й приблизні рими, дотримується відносного врівноваження кількості наголосів у версі при різній кількості ненаголошених скла- Юлія СВИРИДЕНКО 19.11.2024 Тисяча скошених маків, з кожної битої коробки – по сто зерен життів сипеться й сипеться в мерзлий чорнозем ...чи проростуть? В – витинанка Вертаюся, бачу ще здалеку: дім мені витинаєш. як в школі сніжинку з паперу: гнеш аркуш-стіну навпіл, ріжеш півколо вікна на згині, а клаптики-скалки кидаєш додолу – хтось прибере. різьбиш по ночах так, аби більше віконець лишилось нічийних, мов діряві саморобки – єдине, чого тебе вчили. кепський із тебе майстер: пальці грубіші дитячих (ще б пак, ти ж довгожителька) тнуть неохайно, недбало, скрізь тепер – самі ламані, мабуть, надихалася “Гернікою”? витинаєш, насвистуючи на таких децибелах, що валуни з усіх піків Землі зриваються й падають нам у груди, що всі сироти міста збігаються й тлумляться дів. Наближення поетичного мовлення до невимушеного повсякденного спілкування позначається на довільному синтаксисі й правописі, що мотивовано авторським відчуттям ліричного самовираження. Недарма вірші композиційно близькі до новели-вираження. Перебіг драматичного сюжету, часом завершуваного несподіваним пуантом, розгортають через певну подію. Метафорична історія з витинанками, виходячи за межі орнаментального різьблення візерунків з паперу, потребує вольових зусиль “на таких децибелах, / що валуни з усіх піків Землі зриваються”, випробовується “Герніками”, спрямовується на впорядкування розпорошеного довкілля в потоках хаосу, в якому “ні за що вчепитися, / а серцю – і поготів”. Творення дому, власне онтологічного космосу ще не сягає сподіваної мети серед правічних стихій, потребує часопросторової локалізації, з якою не просто визначитися (“куди б його тепер / почепити?”), а разом з нею з’ясувати й уточнити власну присутність у щойно сконструйованому екстер’єрі-інтер’єрі: “куди б його тепер / почепитися?”. Лірична героїня трактує своє явлення як “випадковість” (“ти, мов нечеканий гість приблудний, / пройдеш непевним кроком по вагону”), але здійснене тут-і-тепер, воно мусить стати екзистенційною закономірністю на шляху життєвих випробувань (“повз смерти вишкір, тінь страху відталу / сліпучий день гукає, рветься, / дає тобі, живучому, зухвало / майбутнього можливість…”), ставить питання руба, аби почути ствердну відповідь: “звершиш?”. Цей іспит здійснюється поколінням Юлії Свириденко через сувору ініціацію війною, символікою числівників “сто”, “тисяча” (“тисяча скошених маків”), яка може жахати атрибутом фатальної нескінченності (“по сто зерен життів / сипеться й сипеться / в мерзлий чорнозем”) – крізь неї пробивається надія, хай ще не зовсім певна: “...чи проростуть?”. Вірші Юлії Свириденко часом не мають ясної розв’язки. Запитання, котрими вони завершують текст, але не дійсність як таку, мають на меті активізувати ймовірного читача до пошуку сподіваної відповіді перед апокаліпсичним видінням занапащеного міста: “душі – крапки неповернення – / вбиті навік залишаться / дірами в місті безлюдному, / в моєму місті”. Поетка в деяких сюжетах з’ясовує для себе вихід з екстремальних ситуацій, зважується в метафорі невгнутої особистості

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин