Молода країна · “Це ми – щасливі досі У затишному безголоссі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Хлюпни нам, море, свіжі лави…”
Слово Просвіти, №24 за 2026 рік
Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії
Нещодавно Молодіжний центр культурно-естетичного виховання (Мистецький салон) Київського національного університету імені Тараса Шевченка (директор – Євгенія Максименко, заступник директора – Д. Єфіменко, керівник центру – Е. Томільченко) провів конкурс поезії та авторської пісні, в якому взяли участь близько сорока студентів (переважно першокурсники) різних структурних підрозділів,
Софія КУЗІНА Сузір’я дракона Холодної ночі я дивлюсь на твоє улюблене сузір’я дракона і знаю: Ти дивишся на нього вдома – У місті, яке називаєш містом-туманом Тож, кохана, сподіваюсь дракон передасть мої мрійливі слова Знаю, я знаю, ти чекаєш мій дзвінок: день 42 Люба, Я закарбую звучання твоїх слів у вигинах ліній на пальцях Якщо мене оглушить вибух – читатиму твій сміх Брайлем Навчуся чути твій шепіт у темноті Кохана, ще один виїзд, і, обіцяю, я зацілую на колінах усі синці
Я приїду: десь між Великоднем і тактичними картами Ми говоритимемо про зміни місячного циклу Про життя у геополітичній шаховій партії Осипана туш – частинки космічного пилу
Сьогодні існуємо тільки ти і я Весь наш світ – золота рибка у келисі. Я знаю, для апокаліпсису причин мільярд Та після кожного вибуху ми знову знайдемося
У кожній з постапокаліптичних реальностей, серед вогню і пилу, ми переплетемося
Обіцяю 17:14
*** Чи пам’ятає ніч гаряче дихання посеред грудневої заметілі? Чи пам’ятає тиша, розбита криками об кахельну підлогу квартири? Чи лишились щоденники, прокурені димом і залиті істеричними слізьми?
Чи пам’ятає хтось із живих, що їхніми стежками торік ходили ми?
В час, коли серпневі віршопади перетікають у похмурі зливи, Люди забувають все, що мали знати і очорнюють душі вразливі Ображають серця, закутані в холод, але клянуться під повнею місяця Що все повернеться до знайомої норми. Потерпи, скоро холод закінчиться.
Але зима ніколи не минає безслідно Кожна лишає по шраму на тілі. Тому в грудневі заметілі Не бійся втрачати людей Бійся втратити себе, перекроївшись для чужих очей. 21:21
*** Тиша дихає легенями пропеченими З ран від куль тече гаряча кров серед них – Софія Кузіна (Інститут журналістики), Олеся Калениченко (історичний факультет), Валерій Солдатенко (історичний факультет), Маргарита Шевченко (Навчально-науковий інститут високих технологій), Анастасія Щербова (Навчально-науковий інститут філології). Вони подають свої перші, часом ще кострубаті спроби пера до газети “Слово
Здається, сльози тут недоречні, Коли вмирає тиша від намов
В тиші забуте майбутнє лишилось: Спільні мрії, накопичені речі, Якісь сухі квіти, подаровані кимось І листи про кохання беззаперечне
В такі моменти у фільмах завжди падає дощ Забуваються ті, хто в історію не потрапив Сяють заходи останніх тьмяних сонць Дощ тієї ночі так і не покрапав 03:03
*** …Аромат землі, дощу і тютюну, Що зриває голос у моїй свідомості, Витісняє будь-яку логічну мету Адже ми на межі: такі близькі незнайомці
Я готова прокурити легені до дір Все одно твій голос вибиває мій подих Принаймні сигарета огортає теплом, А я ніби відчуваю на собі твій дотик
Я знаю, що ця осінь не принесе мені світла Не буде вогню, що зігріває у зливи Принаймні лишиться збірка віршів, Де я знову живу. Де я знову вразлива. 16:44
Олеся КАЛЕНИЧЕНКО
*** Стільки в світі існує недосліджених досі речей, А з голови не виходить тільки колір твоїх очей. Десь на рівні свідомості проник і скрутився калачиком запах твого волосся, І цей феномен, ніким не вивчений, так мучить мене аж досі. А ти чув колись, що світовий океан досліджений тільки на два відсотки? Мені здавалось, що пройде час – і я пізнаю тебе трохи більше, хоча б на дотик. І не допоможуть ні книги, ні мій науковий ступінь, Сподівалась: буде легко визначити, А інформація виявилася недоступною. Ну чому я така приречена? Ну чому ти такий холодний? Я ж готова до довгого вивчення, До усіх камінців підводних. Я готова робити подвиги, Я готова відкрити очі. Мені байдуже на опіки, На тривалі безсонні ночі. Може, хтось допоможе схибити В прорахунках, напевно, вічних… Покажіть мені спосіб, рішення – Відректися від тих досліджень.
Просвіти”. Тут і силабо-тоніка, і верлібри, тут і метафора, і душевна сповідь молодих авторів, які надають перевагу любовній ліриці як запоруці повноцінного життя під час російсько-української війни. Дехто з них зробив перші публікації, бере участь у літературно-мистецькому житті університету. Софія Кузіна надрукувала оповідання “Святотерпець” в альманасі Інституту журналістики “Святий Во-
*** Закохаємось, ні, не в погляди, Не в зіниці очей полум’яні, Не в усмішки від сліз стомлені, Не в серця без причин ранені.
Не згадаємо ночі пристрасні, Не насняться палкі доторки, Не любимо миттєвих спалахів, Вогняних та важких подихів.
Закохаємось, але не докучимо, Не в мелодію, співану бардами, Не в щетину і не в кучері, Не в прогулянки довгі парками.
Не в кав’ярні і не в виставки, Не в цукерки і не в прянощі, Не в готелі, в ночі обвитими, Не в парфумів розкішних пахощі.
Покохаємо запах трав’яний, Запах спокою, запах вулиці, Де на розі, під сонцем ранішнім, Дві душі чомусь перетнулися.
Пригадаєм відстані подолані, Коли серце стає кам’яне, Коли сльози в очах втомлених, Коли миті стають пам’яттю.
Закарбуємо тихе “дякую”, Запах ранку і кави теплої, Ту розмову, легку, лагідну, Насолоду від слів впевнених.
Закохаємось сильно, без пам’яті, І нехай не з першого погляду, Не з усмішки з очей полум’яних, А з палкого сердець дотику.
Валерій СОЛДАТЕНКО У безголоссі Притулився, сповнений думок, Безвусий кіт До рясних білих пелюсток Абрикосових віт Не віриться, що це не міт Якому тисячі літ, Що це ми – щасливі досі У затишному безголоссі.
Знову Ви знову завітали у мій сон, Моє кудлате кошенятко, Звабили на кавове горнятко Під шансон.
Чому Ви? В цім краю. Мабуть, завжди впізнаю: Вашу темну кучеряву шаль, Магічні кавові зіниці, Обрамлені у кришталь, Мов з ювелірної крамниці.
Між нашими очима звівся міст. У ньому – потаємний зміст,
лодимир”. Анастасія Щербова оприлюднює власні вірші в телеґрамі під псевдонімом Дормі, частину з них дублює на платформі “Аркуш”. Маргарита Шевченко (псевдонім Кагтава клиса) – дизайнер та фотограф молодої літературно-мистецької організації “Провулок Графоманії”, отримала гран-прі на конкурсі “Авторської пісні та поезії” рідного університету (2026).
Зграї сердечних зірок Оберемки щирих гілок, Які збирає піаніст, Коли настає мій піст.
Пожежа Суомі Зелено-каре латаття Озер крейдяних Задивляється на багаття – Тан хвиль полум’яних.
Чутно гру ліри, Коли очі тягнуться глядіти На присмалені зефіри, Невідомі диво-квіти.
Бажає крейдяне Суомі Втонути в тій пожежі, Забути біль в утомі, Розірвати усі межі.
Воно почервоніє від жаданих опіків – Наслідків ваших ніжних дотиків.
Нехай Нехай пензлі лежать на білім підвіконні. Із свідків лише це довготелесе вікно. Візьми моє обличчя у свої долоні. Тепер я твій мольберт і твоє полотно...
Маргарита ШЕВЧЕНКО Діалог на рейках Дорога у ліс далеченько несеться, дві рейки лежать, судини для серця. Кисень історій везуть у вагоні, А поїзд із вітром веде діалоги: “Куди-куди?” “Туди-туди” “Куди-туди?” “Туди-сюди”
Пензлями плями довкола помазав, Там річка, там міст, там поле, там хата. Вокзал за вокзалом ритм відбивають Пісень, що потяг співає з вітрами. “Куди-куди?” “Туди-туди” “Куди-туди?” “Туди-сюди”
По судинах біжать, із серця до серця. На хвильку спочинь, те куплене місце На кілька годин твій малесенький дім. Тож спочивай. Довезуть уві сні. Куди-куди? Туди-туди. Дорога лиш туди-сюди.
Без назви Вилети з клітки. Крізь віконну раму, Змахни крильми й вперед Розімкни коло рутини.
Папуга вже вільний. Його не навчиш Якомусь там трюку за смачні крихти, Чи дрібки зернини.
Жодного імені. Лиш розмай з паперових листівок Де описаний птах якийсь сірий, Хоч казали: усміхнений.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
