Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №24 за 2026 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 24 (1350), 18—24 червня 2026 ВАСИЛЬ ЛИЗАНЧУК

Сергій ПРИСУХІН, доктор філософії, член Головної Ради ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Днями просвітяни зібрались у столичній інформагенції “Наголос”, щоби обговорити публіцистичне двокнижжя відомого вченого, хірурга, громадського діяча, академіка Анатолія Радзіховського “Людина і всесвіт: минуле, сучасне і майбутнє” (Київ, “Фенікс”, 2025), “Людина і атомна ера” (Київ, “Фенікс”, 2026). Спілкування відбувалось наживо і в дистанційному форматі. Модерував дискусію голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан, своїми думками поділились Анатолій Радзіховський, Юрій Нагулко, Олександер Ковалів, Петро Чер- Унаслідок масованої російської атаки в ніч проти 15 червня постраждали об’єкти культурної спадщини, інфраструктури та мистецької освіти в Києві, Харкові та Дніпрі. Пошкоджень зазнали об’єкти Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, пам’ятки національного значення, музеї, культурні інституції та заклади мистецької освіти. Значних руйнувань зазнала Києво- Печерська Лавра – об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та одна з найвизначніших духовних і культурних пам’яток України. Російський безпілотник влучив у вівтарну частину Успенського собору – Стефанівський приділ. Внаслідок атаки пошкоджено екстер’єр та інтер’єр собору, а також прилеглі будівлі. На території Лаври також постраждали Скарбниця Національного музею історії України, Музей книги і друкарства України, Національна історична бібліотека України, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв та фондосховище Національного музею народної архітектури і побуту України. У будівлях пошкоджено вікна та двері. Жертв і постраждалих немає, повідомляється на сайті Міністерства культури України. ІГОР ЗОЦ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Важлива розмова

нега, Володимир Сергійчук, Володимир Розуменко, Василь Куйбіда, Василь Костицький. Мав можливість сказати своє слово ія, адже познайомився з роботами пана Радзіховського ще в 2000-х, неодноразово звертався до його праць у своїх статтях, монографії, готуючись до лекцій тощо. Під час зустрічі Павло Мовчан вручив орден Нестора Літописця знаному українському історику, професору, директору Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимиру Сергійчуку. І сам Павло Мовчан отримав нагороду – “Золоту почесну відзнаку Асоціації українських правників” з рук професора, академіка Національної Академії правових наук України Василя Костицького. Павло Мовчан нагороджений за визначні заслуги у відновленні та у розбудові Української незалежної держави, значний внесок у формування нової української літератури, відновлення і діяльність ГО ВУТ “Просвіта”. Честь і слава просвітянам! Від редакції. У приміщенні “Просвіти” відкрилася виставка картин народного художника України Валерія Франчука, які можна придбати. Контактний телефон: ([контакт приховано]. ЄВГЕН БУКЕТ ПЕРЕДПЛАТА—2026
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Геноцид української культури

Президент Володимир Зеленський заявив, що Україна “ще скаже” свою відповідь на останню масовану російську атаку по Києву, яка завдала пошкоджень на території Києво-Печерської Лаври. Про це він сказав під час спілкування з журналістами 15 червня. “Сьогодні моє серце, як і мільйонів українців по всьому світу, обливається кров’ю. Ми стали свідками не просто чергового акту агресії. Це звірячий, сатанинський замах на саму душу нашої нації, на наш генетичний код і духовну основу. Російський “Шахед”, який понівечив святиню святинь – Успенський собор Києво-Печерської Лаври, цілив не в камінь. Подивіться на цей глибокий, трагічний символізм. Це вже втретє за останні 100 років руйнування Великої церкви Лаври. Ті самі варвари, загорнуті в різні ідеологічні обгортки, приходять на наші святині, щоб посіяти пустку. Руйнування церков – це, очевидно, історична професія росіян”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці Віктор Ющенко, Президент України (2005–2010). “Мені здається, що цей удар по Лаврі не варто розглядати як щось відокремлене від того жаху, який сьогодні пережив Київ. Весь Київ у спалахах, страшні пожежі, різні типи зброї. Над Софією Київською було збито російську ракету “Іскандер” – уламками засипано всю територію Софії. Тому це частина не просто залякування. Це послання путіна, що він не буде дотримуватися жодних міжнародних зобов’язань, жодних правил ведення війни, жодних людських цінностей, у тому числі християнських. Це люди, які оголосили війну всьому цивілізованому світу”, – сказав Максим Остапенко, гендиректор Національного заповідника “Києво-Печерська лавра” в інтерв’ю німецькому медіа Deutsсhe Welle. За інформацією медіа та соціальних мереж Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41). Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. 3 міс. — 213 грн. 6 міс. — 426 грн. Будьмо, друзі, разом!
Пам’ятаємо! · “Не повинен швидше померти, ніж Україна здобуде справжню суверенність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Життєвою справою для нього була історія України

На фасаді Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки урочисто відкрили пам’ятну дошку Омелянові Пріцаку. “Поволі, але невпинно дедалі більше дізнаємося про нього”, – зазначив у своєму виступі голова Тернопільського осередку НТШ, завідувач кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними та венеричними хворобами ТНМУ ім. Івана Горбачевського, академік, професор Михайло Андрейчин. Микола ШОТ, м. Тернопіль Світлини автора Власне, саме обласний осередок Наукового товариства імені Шевченка доклав чимало зусиль, аби меморіальна дошка Омелянові Пріцаку з’явилася в нашому обласному центрі. Адже видатний вчений свого часу 15 років мешкав у Тернополі на вул. Глиняній. Шкода, що його будинок не зберігся. Жаль також, що ім’я Омеляна Пріцака поки що не носить жодна вулиця у файному місті, зате вони є в Києві, Львові, Дніпрі. Квіти від депутата обласної ради, просвітянина Михайла Тимошика Нині будь-яке енциклопедичне видання повідомляє, що Омелян Пріцак – видатний вчений, філолог, сходознавець, історик, іноземний член НАН України, член Наукового товариства імені Шевченка, Української вільної академії наук, Міжнародної асоціації україністів, почесний доктор всесвітньовідомих університетів, член багатьох академій наук світу. А ще – організатор, а відтак директор Українського наукового інституту Гарвардського університету (США), Інституту сходознавства ім. Агатангела Кримського НАН України. Він – автор фундаментальної праці “Походження Русі”, а також понад тисячі наукових праць з філології, лінгвістики, сходознавства, всесвітньої історії, історії України. Подробиці з життєпису Омеляна Пріцака на відкритті йому пам’ятної дошки розповів присутнім голова Тернопільського осередку НТШ, завідувач кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними та венеричними хворобами ТНМУ ім. Івана Горбачевського, академік, професор Михайло Андрейчин. Він, зокрема, підкреслив, що на світанку Української незалежності славетний українець і вчений світового масштабу тричі приїжджав до рідного його душі Тернополя. “У постаті Пріцака треба бачити великого українського патріота, видатного вченого, академіка, доктора багатьох закордонних університетів, члена НТШ, організатора трьох українознавчих кафедр та Українського наукового інституту в Гарвардському університеті, організатора й директора Інституту сходознавства ім. Агатангела Кримського”, – зазначив Михайло Антонович. Відтак слово тримав голова обласної ради Богдан Бутковський, який, серед іншого, сказав: “Нині ми боремося за майбутнє нашої держави, але водночас повинні пам’ятати людей, які творили її історію та прославляли Україну далеко за її межами. Омелян Пріцак є саме такою постаттю”. Відкриття пам’ятної дошки Омелянові Пріцаку директор Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки Валерій Бачинський назвав непересічною подією. На його переконання, це знак повернення імені видатного вченого передусім для молодого покоління, яке підростає та яке має усвідомлювати, що такі, як Омелян Пріцак, – стовпові особистості нашої історії, які формують стержень української нації, дають нам силу, міць, зусилля й можливість, яку ми нині показуємо скрізь, у тому числі йна фронті. Кандидатка філологічних наук Леся Вашків мала честь бачити Омеляна Пріцака, “гонорувалася тим, що він потиснув руку” їй. Деякими спогадами вона поділилася з аудиторією, яка зібралася на церемонії відкриття пам’ятної дошки. Освячували ж меморіальну таблицю Омелянові Пріцаку священнослужителі Української греко-католицької церкви на чолі з отцем, доктором Іваном Говерою. До слова, він очолює богословську комісію, яку за всі роки діяльності НТШ уперше довелося створити саме в Тернополі. Беручись за підготовку матеріалу про Омеляна Пріцака, був у пошуках людей, які знали його. Але потім збагнув: розповісти краще про Омеляна Йосиповича ніхто не зможе, крім нього самого. У вересні 1990 року мені випала можливість (тепер уже розумію – історична) взяти інтерв’ю в академіка Пріцака. Ще тривав процес горбачовської “перестройки”, а насправді радянська комуністична імперія вже дихала на ладан, Тернопіль, як і багато українських міст, вирував у численних пікетах, вічах, інших протестних акціях. Омелян Пріцак був тоді почесним академіком Академії наук УРСР. У серпні 1990 року він приїхав до Києва на І Міжнародний конгрес україністів. Після столиці завітав до Тернополя – міста, де не був майже пів століття. Тоді, 1990 року, я вперше почув ім’я Омеляна Пріцака. Тому, зрозуміло, запитав, звідки беруть початок його корені, як потрапив за океан. Дізнався, що народився він 7 квітня 1919 року у селі Лука (нині — в Самбірському районі на Львівщині). Дід його був там головою місцевої управи. Батько працював інженером-залізничником, служив в Українській Галицькій армії (УГА), потрапив у польський полон і загинув у таборі в Брест-Литовському. Омелянові тоді було лише п’ять місяців. Згодом мати вийшла вдруге заміж. Вітчимом хлопчика став тернопільський купець Богдан Саривага. Тож, певна річ, сім’я приїхала мешкати до Тернополя. Тут проживав з 1921 до 1936 року. Навчався в місцевій гімназії. “Так склалося, що я дуже швидко (маючи 13-14 років) прийняв три основних рішення щодо власного життя: по-перше, відкрив свою українську національність (зневірена після загибелі батька, мати і вітчим виховували мене в польському дусі). Моя українізація вимагала свого підтвердження: я покинув свою улюблену фізику й вирішив, що життєвою справою для мене є лише історія України. Оце друге рішення привело мене до третього – до сходознавства”, – розповідав Омелян Пріцак. І додав, що його зв’язок з тюркським світом розпочався ще задовго до народження. Влітку 1915 року прибули до Галичини військові підрозділи турків, союзників Австро-Угорщини. Мати, знаючи німецьку мову, допомагала їм перекладати та навчилася трохи турецької. А згодом колисала маленького Омелянка перед сном і співала турецьких пісень. Вивчати ж східні мови він почав самотужки в Тернопільській гімназії. Коли 1936 року вступив до Львівського університету, відразу поринув не лише в семінари з історії, а й у сходознавчі мовні вправи. Львівським науковим батьком Омелян Пріцак вважав академіка Івана Крип’якевича. Саме цей видатний учений познайомив допитливого юнака з відомим сходознавцем, киянином, академіком Агатангелом Кримським. У Києві Омелян вступив до аспірантури, а восени 1940 року його призвали до червоної армії. Воював, був поранений, потрапив у фашистський полон. Його Зліва направо: директор обласної універсальної наукової бібліотеки Валерій Бачинський і голова Тернопільського осередку НТШ, професор Михайло Андрейчин під час церемонії відкриття пам’ятної дошки воєнні та студійні мандрівки закінчилися 1946 року у відомому німецькому університетському місті Гьоттінген. Там через два роки захистив докторську дисертацію про Караханідів – першу тюркську ісламську династію в домонгольський період. Словом, глибоко пірнув у науку. 1960 року був запрошений до Гарвардського університету (США). Зазначав, що віддав велику долю власної енергії й сили міжнародній алтаїстиці та тюркології. Коли ж Омелянові Йосиповичу минуло 45 років, зробив іспит власній совісті: зрікся усіх керівних посад у світовій алтаїстиці. “Мій відхід викликав здивування в моїх міжнародних колег. “Де це видано, щоб престижну сходознавчу дисципліну поміняти на непрестижне українознавство”, – дивувалися вони. Та я збагнув інше: моя відповідальність – це історія України, до неї повинен повернутися, піднести її на міжнародний щабель науки”, – твердив учений. Із життєпису вченого відаємо, що він 1964 року взявся втілювати власний гідний задум – заснувати українознавчий центру престижному Гарвардському університеті (США), професором якого був. Розгорнув кампанію серед української громади Америки зі збору коштів. Мрія його з роками здійснилася. Більше того, 16 років очолював цей інститут. “Коли я задумав серйозно зайнятися історією України, – казав мені в інтерв’ю Омелян Пріцак, – то знав, що для досягнення цієї мети треба виконати чотири передумови. По-перше, знайти “батьківщину” для науки в системі одного з найкращих університетів світу (Гарвард – найстаріший у США університет, лише на два роки молодший від Києво-Могилянської академії). По-друге, здобути відповідні кошти, щоб забезпечити незалежність і постійність. По-третє, створити семінар для вишколу молодих україністів, які б сполучали західну методологію з українським науковим досвідом. І, нарешті, створити престижний журнал україністики та залучити до активної співпраці найкращі наукові сили світу, влаштовувати міжнародні симпозіуми, конгреси. Це втілити вдалося з успіхом”. Примітно, що за часів, коли Омелян Йосипович був очільником Українського наукового інституту Гарвардського університету, працювали вчені-україністи з Японії, Польщі, Ізраїлю, інших країн. Коли в радянській Україні настав час перебудови, то почався контакт і з вченими з материзни. Зокрема, тоді в цьому закладі в передмісті Бостона побували професори Ярослав Ісаєвич, Микола Жулинський, Степан Мишанич. Звісно ж, не міг я не поцікавитися в Омеляна Пріцака, що ж таке історія України у його розумінні? І Пам’ятна дошка академіку Омелянові Пріцаку почув у відповідь: “Історія України – це не історія української етнічної маси, а міряна лінеарним часом багатоперспективна об’єктивна візія минулого всіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території. Деякі державні творення України, її носіїв і цивілізацій зійшли зі сцени історії в різні часи, скажімо, печеніги, половці. Одна з них — цивілізація українська стала головною, ато й панівною, на всій теперішній українській території. Власне, безпристрасність історичних процесів, що довели, з одного боку, до занепаду цілої низки цивілізацій, а з іншого – до їх інтеграції в українській національній спільноті, й є предметом історії України”. Вересневого дня 1990 року в рідному Тернополі Омелян Пріцак зустрівся зі студентами й викладачами місцевого педагогічного інституту (нині – Тернопільський національний педуніверситет ім. Володимира Гнатюка). Запам’яталася його фраза з виступу: “Я ніколи не помру швидше, ніж доки Україна не здобуде незалежність”. І мені це висловлювання академік розшифрував: “Це з мого боку було цілком логічно. Адже я народився за часів незалежності України, тобто в час, коли на галицьких землях була Західноукраїнська Народна Республіка. Отож вважаю, що не повинен швидше померти, ніж Україна здобуде справжню суверенність”. Омелян Пріцак не просто дочекався проголошення державної незалежності України. Він навіть вирішив працювати на рідній землі. Того ж 1990 року він приїхав жити та працювати в Україну. Енциклопедії стверджують, що викладав історіографію та історіософію в Київському університеті ім. Тараса Шевченка. П’ять років був директором Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України. Сімейні обставини змусили його повернутися назад до США. На рідну землю він ще двічі приїде. Але вічність покличе його всетаки у Бостоні 29 травня 2006 року. Він проживе на білому світі 87 років. Зустріне світанок відродження Української держави всетаки на Батьківщині.
Інформаційний простір · “Глибокі удари стали першою відчутною ознакою стратегічного перелому і доводять, що Росія не є непереможною”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

який демонструє глибоку зміну настроїв у трансатлантичних відносинах, повідомляє “Патріот Донбасу”. Вищий антикорупційний суд України (ВАКС) ухвалив рішення продовжити запобіжний захід у вигляді тримання під вартою для колишнього міністра енергетики та юстиції Германа Галущенка ще на два місяці. Водночас слідчий суддя частково задовольнив клопотання захисту та зменшив суму альтернативної застави на 50 мільйонів гривень. Інформацію про це журналістам “Суспільного” офіційно підтвердив адвокат ексчиновника Свірєпов. Україна посіла перше місце в Європі за кількістю смертей у дорожньо-транспортних пригодах. Такий показник фіксується на тлі високого рівня аварійності на дорогах. Про це заявив народний депутат від “Слуги народу” Володимир Крейденко в ефірі Вечір. LIVE. Журналіст Юрій Дорошенко на своїй сторінці у Фейсбуці поділився інформацією про цікаву подію: Український інститут національної пам’яті в Національному музеї історії України презентував книгу відомого історика Олександра Кучерука “30 адрес Симона Петлюри. Київ 1904–1920 рр.”. Книга розповідає про місця у столиці України, які безпосередньо пов’язані з життям і діяльністю головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Під час презентації говорили і про потребу нарешті встановити в Києві пам’ятник Петлюрі та меморіалізувати місця, де він був. Понад 900 дітей із тимчасово окупованих частин Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей взяли участь у роботі російського табору “Время юных героев”, що діяв у Волгоградській області РФ. Про це повідомляє видання Фарватер Схід з посиланням на активістів руху “Жовта Стрічка”. За їхніми даними, учасниками програми стали підлітки віком від 14 до 17 років. Протягом двох тижнів дітей навчали початковій військовій підготовці, роботі з безпілотними літальними апаратами, основам тактичної медицини та фізичній підготовці. Також програма передбачала зустрічі з російськими військовими, учасниками війни проти України, та проведення різноманітних мілітарних заходів. Окрему увагу організатори приділяли ідеологічній складовій. За інформацією активістів, значна частина заходів була спрямована на формування лояльності до російської армії та поширення російських пропагандистських наративів серед українських дітей. Національний банк 12 червня ввів в обіг дві нові обігові пам’ятні монети з тематичної серії “Ми сильні. Ми разом”. Вони присвячені Миколаївській та Одеській областям. Про це інформує Delo.ua з посиланням на НБУ. Підготував Ігор ЗОЦ Фото з відкритих джерел
Інформаційний простір · “Глибокі удари стали першою відчутною ознакою стратегічного перелому і доводять, що Росія не є непереможною”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Російські окупаційні війська в ніч на 15 червня завдали масованого удару по Києву із застосуванням понад 680 дронів і ракет. У десяти районах столиці – пошкодження на 50 локаціях. За інформацією міського голови Києва Віталія Кличка, понад 30 киян дістали поранення, серед них – вагітна жінка та двоє дітей, ще п’ятеро людей загинули в Солом’янському, Оболонському та Голосіївському районах. Про це повідомляє видання ZN,UA. Українські далекобійні удари по території Росії виявилися масштабнішими і руйнівнішими для її військової економіки, ніж досі вважалося. Цього року, за поточної динаміки, Україна вдарила по нафтовій інфраструктурі на півдні Росії вже в середині червня – і таких ударів у 2026 році може бути понад 800. Понад три роки українські сили переважно оборонялися. Зараз ситуація змінилася: глибокі удари стали першою відчутною ознакою стратегічного перелому і доводять, що Росія не є непереможною. Детальний аналіз цієї тенденції опублікував The Eco- nomist. Президент України підписав Закон №4699-IX, який вилучає російську мову з переліку мов, на які в Україні поширюються спеціальні положення Європейської хартії регіональних або міноритарних мов. Йдеться не про заборону російської мови в приватному спілкуванні, а про те, що вона більше не користуватиметься інструментами захисту, передбаченими Хартією для мов корінних народів і національних спільнот. Документ також уточнює переклад назви Хартії та оновлює перелік мов, щодо яких Україна застосовує її положення. Про це повідомляє медіа “Комерсант український”. Народний депутат “Європейської Солідарності” Володимир Ар’єв на своїй сторінці у Фейсбуці заявив, що влада маніпулює цифрами, називаючи зміни до бюджету посиленням оборони. За його словами, кошти, які надають Україні європейські партнери на потреби сектору безпеки та оборони, просто були відображені у бюджеті. Водночас іншим рішенням із бюджету Міністерства оборони вилучили 40 млрд грн та передали їх до резервного фонду. “Для військових грошей немає. Зате знаходяться кошти на підвищення виплат чиновникам та інші видатки, які точно не є першочерговими під час війни”, – наголосив Ар’єв. Він також застеріг, що влада дедалі частіше подає законопроєкти, де поряд із необхідними рішеннями приховуються норми, які суперечать інтересам держави. “Під час війни кожна гривня має працювати на армію, зброю та безпеку України. А суспільство має знати правду про рішення, які послаблюють обороноздатність країни”, – зазначив народний депутат. Журналіст Віталій Портников заявив, що історичний досвід України та Польщі свідчить про небезпеку загострення суперечок між двома народами, адже Так сталося в житті письменника, що народився він в нині окупованому Покровську на Донеччині, а помер в США, куди виїхав, коли ЗСУ вже відігнали ворога від Києва. У спадок залишив вірші, серед яких – “У серці живе Україна, де б тільки світами блукав, неначе когось із родини торкаєш за теплий рукав” (“Слово Просвіти”, ч.5, 06.02.2025). Дружина письменника пані Зінаїда зізнається: мріяли 31 липня відзначити 90-річчя Валерія Федоровича, але не судилося. Співчуття рідним, усім, хто знав цього приязного чоловіка, інтелігентного письменника і читав його твори. Друзі-просвітяни *** Не стало діяльного просвітянина, члена ревізійної комісії ВУТ “Просвіта”, учасника хору “Просвіта” Олексія Івановича Черняхівського. Про це 10 червня повідомили побратими покійного. Ще 22 травня ми за традицією зустрічалися біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві, а в свіжому випуску “Слова Просвіти” редакція дякує Олексію Івановичу за його багаторічну підтримку нашого видання та ЗСУ. Добрим словом згадують ветерана і в будівельній галузі, це може призводити до втрати державності та посилення впливу Москви. Про це він сказав в ефірі “Еспресо”. За його словами, обом державам важливо орієнтуватися на майбутнє, попри складні сторінки спільної історії. “Я не хочу, щоб відбувалися історичні суперечки, які ставили б під сумнів відносини України та Польщі. Держави мають дивитися в майбутнє, незважаючи на складне історичне минуле”, – зазначив Портников. Китай навчає російських вій-де він відпрацював багато років. Головна Рада ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка щиро співчуває родині покійного, мистецькому колективу, всій просвітянській громаді. Світла пам’ять О. І. Черняхівському. Василь КЛІЧАК Пам’яті Олексія Черняхівського Консультантом із мовних питань був я в тебе. Не раз і не два. Мав ти стільки в душі спонукань, Так, як їх в українця бува. Збудував ти чимало доріг. І горнувся душею до тих, хто без рідного слова не міг у часи узаконених лих. Плаче друг Федоренко Іван. Ваша дружба – то дружби взірець. Міг би бути про неї роман, у якому щасливий кінець. Це в романі. Не так у житті, що втомилось від жахів війни. Хай вони не затьмарять путі до твоєї височини. 10 червня 2026 р. ськовослужбовців для участі у війні проти України. Інформацію підтвердили в Євросоюзі. Про це з посиланням на “Європейську правду” повідомляє FREEДОМ. За словами високопоставленого чиновника ЄС, підготовку на території КНР пройшли сотні росіян, частина з яких уже перебувають на фронті. У Брюсселі зазначають, що ці дані суперечать запевненням Пекіна щодо його ролі в російсько-українській війні. Висновок Ради Європи щодо проєкту нового Цивільного кодексу України виявився значно критичнішим, ніж це раніше подавав спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук. Про це компанія YouControl дізналася з документа офіційного правового висновку Ради Європи, повідомляє Штабinfo. Раніше, 9 червня, пан Стефанчук заявляв, що парламент отримав “важливий і загалом позитивний” висновок щодо законопроєкту №15150. Втім, за даними YouControl, оцінка європейських експертів містить суттєві зауваження до документа. Зокрема, у Раді Європи критично оцінили ідею запровадження “права на цифрову приватність”. На думку експертів, така норма може ускладнити або навіть заблокувати роботу відкритих реєстрів, журналістські розслідування та антикорупційний контроль. Окремо фахівці наголосили, що поширення цього права на компанії виглядає юридично необґрунтованим. Вони підкреслюють, що обробка інформації про бізнес є важливою складовою публічних процесів, зокрема для ведення реєстрів і перевірки контрагентів. Рівень довіри європейців до Сполучених Штатів опустився до найнижчої позначки за всю історію спостережень. Про це свідчать результати нового соціологічного дослідження. Згідно з опитуванням, лише 11% жителів Європи вважають США надійним союзником. Це рекордно низький показник,
Інформаційний простір · “Глибокі удари стали першою відчутною ознакою стратегічного перелому і доводять, що Росія не є непереможною”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Втрати

Поет і прозаїк Валерій Гужва пішов у засвіти внаслідок серцевого нападу 2 червня. Член НСПУ з 1971 року, за своє тривале творче життя він встиг попрацювати на УТ, заступником головреда видавництва “Молодь”, у видавництві “Український письменник”, а найбільше книжок видав востаннє двадцятиріччя: романи й повісті “Спроба жити”, “Імовірність неймовірного”, “Стигма. Привид Шекспіра”, “Ближнє коло”, збірки поезій “Талісман”, “Горлиця”, “Сестра осінь”, “Люстро”, “Порцеляновий янгол”, “Вежа” та інші. Кілька творів Валерія Гужви вийшли друком і як аудіокниги, зокрема “Рай”.
Пошта “СП” · “Спорудження пам’ятника Р. Шухевичу в Києві є справою не окремої організації чи групи однодумців, а всієї української нації”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Нова книга про стару біду

Олександр СЕРЕДЮК, письменник і журналіст Фото автора Нещодавно у Волинській обласній бібліотеці для юнацтва відбулася презентація нової книги Івана Антоновича Пущука “Волинь# 43”. Звідкіль прихід біди”. Книга вийшла, хоч і невеликим тиражом, за сприяння Волинської обласної ради. У ній узагальнені свідчення учасників тих жахливих подій, що дасть можливість уточнити перебіг подій, переосмислити передумови, початок і перебіг протистояння та кількість загиблих. На презентації книги виступили – перший заступник голови обласної ради Юрій Поліщук, доктор історичних наук, професор історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки, голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України Анатолій Шваб та інші. Понад 30 років науковець, кандидат історичних наук вивчає, досліджує і публікує для широкого загалу надзвичайно суперечливу і болючу тему, яку назвали “Волинська трагедія”. В молодості, загартувавши своє тіло в категорійних походах пішого туризму, де досягнув звання майстра спорту, будучи вже в літах, Іван Антонович пішки обійшов всі 18 районів Волині та Рівненщини. І не просто обійшов, милуючись краєвидами та історичними пам’ятниками Волині, а й професійно записав свідчення старожилів. Літні люди, учасники страшного лихоліття ХХ століття, Другої світової війни розповідали йому, як досвідченому журналісту, пережите в дитинстві, яке закарбувалося у них на все життя. – Упродовж 25 років, – згадує Іван Антонович, – я працював кореспондентом на Волинському радіо. Мені було доручено готувати і вести радіопрограми “Луцьк – Люблін” та “Обабіч Бугу”. Тому мав нагоду зустрічатись і запрошувати до мікрофона десятки свідків цих трагічних подій. Вони з болем оповідали, що жертви були з обох сторін. Українські історики сходяться на тому, що жертв могло й не бути. Але згубна політика ворожнечі на теренах краю взяла гору над міркуваннями гуманізму. Іван Пущук за 30 років обійшов понад 2300 сіл Волині, Рівненщини і трьох районів Тернопільщини, які до осені 1939 року належали до Волинського воєводства, й на теренах яких також відбувалися вбивства сільського населення з обох сторін. Науковець опитав понад 7500 очевидців – найстарших людей, які пережили ті страшні часи. Спочатку записував на папір, а потім почав писати на диктофон. Спеціалісти з ВКМ перевели ті безцінні записи у цифрову систему збереження. А тепер науковець передав на збереження всі аудіо-візуальні записи в Центральний державний архів аудіо-візуальних записів в м. Київ. Іван Пусько Тому не випадково київська газета “День” працю волинського науковця, історика і журналіста (1938 р.н.) Івана Пуська назвала “Дослідницький подвиг історика Iвана Пущука” (13.10.2021р.). Нині він підписується під псевдонімом “Іван Пущук”. Крім цього Іван Антонович видав 26 книг на цю тему, в тому числі два томи по тисячі сторінок кожен – “Волиняни про “Волинь#43””, Луцьк, “Волиньполіграф”. Це українська пам’ять про польську експансію на український північний захід 1938-1944 рр.: усно-історичний аспект. Аналіз подій українсько-польського протистояння 1938–1944 рр. здійснено на основі пам’яті волинян – аудіо та писемних спогадів тогочасних жителів кожного існуючого тоді населеного пункту Волинської, Рівненської областей, Південної Волині (Кременеччини), також тодішніх українськомовних місцевостей Холмщини, Підляшшя і Берестейщини. Опитування дало змогу накопичити аутентичний матеріал, який є вартісним для доповнення обмеженого обсягу відомостей, що їх акумулювали архівні документи. Народний депутат України Ярослав Федорчук допоміг Іванові Антоновичу зі свого благодійного фонду видати всі ці десять книг. Але, на жаль, невеликим накладом. Польські історики Владислав та Єва Семашки у своєму дослідженні – книжці “Людобуйство” щонайменше вдвічі перебільшили число вбитого польського населення від рук українців і загонів повстанців. Це переконливо спростовують наші дослідники – краєзнавець Ярослав Царук із Володимира та історик із Луцька Іван Пущук. Вони задокументували свідчення тисяч волинян з усіх районів області. Спогадів свідків цієї трагедії, які увійшли в збірники Івана Пущука, узагальнені цифри жертв спростовують домисли Семашків та сучасних політиків, які цю цифру вже роздули до ста тисяч. На фото Наталія СТОЛЯР
Пошта “СП” · “Спорудження пам’ятника Р. Шухевичу в Києві є справою не окремої організації чи групи однодумців, а всієї української нації”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Подяка з Японії

Шановна редакціє! Пише Йошінарі Харада з Японії. Щиро Вам дякую за публікацію у Вашій газеті (цілі дві сторінки!) презентації нашої збірки есеїв про українську культуру, яку ми опублікували в Японії минулого року. Для нас це справжня честь, що вона була опублікована у Вашому престижному тижневику. Крім того, я хотів висловити мою щиру повагу до Вашої діяльності, яка, незважаючи на надзвичайно складні обставини, з якими Ви зараз стикаєтеся, не втратила з поля зору людської гідності та значення культури. Наша діяльність японців-українознавців значною мірою обмежена, але ми впевнені, що цінності, які Ви, українці, плекаєте, також важливі для нас, японців. Тому ми щиро сподіваємося на остаточну перемогу та мир в Україні в цій нелегкій боротьбі, і ми також продовжуватимемо вживати всіх можливих заходів. Ми завжди молимося за Вашу безпеку. З повагою – Йошінарі Харада
Пошта “СП” · “Спорудження пам’ятника Р. Шухевичу в Києві є справою не окремої організації чи групи однодумців, а всієї української нації”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Звернення до громадян, підприємців, меценатів, громадських організацій, установ та бізнесу України

Шановні друзі! “Благодійний фонд Романа Шухевича” звертається до вас із проханням підтримати надзвичайно важливу справу загальнонаціонального значення – спорудження у столиці України, місті Києві, меморіалу Головному командиру Української Повстанської Армії, видатному державному та військовому діячеві, символу незламної боротьби за свободу України – Роману Шухевичу. Сьогодні, коли український народ веде важку і героїчну боротьбу за свою незалежність та право на існування, постать Романа Шухевича набуває особливого значення. Багато десятиліть тому він очолив боротьбу за Українську державу зі столицею ум. Києві в умовах, коли вороги прагнули позбавити українців свободи, власної історії та права самим визначати своє майбутнє. Його життєвий шлях став прикладом жертовності, відданості національній ідеї. Українські захисники сьогодні продовжують ту саму історичну справу — захищають Україну від російської агресії та відстоюють право нашого народу бути вільним, незалежним та демократичним. Саме тому вшанування пам’яті Р. Шухевича є не лише даниною минулому, але й важливим моральним орієнтиром для сучасного покоління українців. Майбутній меморіальний комплекс покликаний стати не лише пам’ятником видатній історичній постаті. Згідно з концепцією проєкту, навколо меморіалу буде створено сучасний громадський простір – місце пам’яті, осмислення історії, проведення урочистих заходів, патріотичних зустрічей, освітніх та культурних подій. Це буде відкритий для всіх українців та гостей із-за кордону простір, де минуле зустрічатиметься із сучасністю, а пам’ять про боротьбу попередніх поколінь надихатиме тих, хто сьогодні захищає Україну та будує її майбутнє. Ми переконані, що спорудження пам’ятника Р. Шухевичу в Києві є справою не окремої організації чи групи однодумців, а всієї української нації. Це проєкт, який має об’єднати громадян, бізнес, громадські організації, науковців, митців, військових та всіх небайдужих українців навколо спільної мети – гідного вшанування одного з найвидатніших борців за незалежність України. Історія кожної держави тримається не лише на перемогах та досягненнях, а й на здатності суспільства берегти пам’ять про своїх героїв. Народ, який шанує своїх борців за свободу, зміцнює власну державність, формує національну гідність і передає майбутнім поколінням усвідомлення ціни незалежності. Саме тому ми закликаємо Вас долучитися до реалізації цього важливого проєкту та зробити благодійний внесок на спорудження пам’ятника Р. Шухевичу та створення меморіально-громадського простору навколо нього. Реквізити для перерахування благодійних внесків: Отримувач: Благодійна Організація “Благодійний фонд генерала УПА Рома# на Шухевича” Код ЄДРПОУ: ЄДРПОУ/Д:РФО45873953 Рахунок (IBAN): UA 2230 5299 0000 0260 0503 6307 805 Призначення платежу: Благодійний внесок на спорудження меморіалу Рома# ну Шухевичу в Києві. Картка – ключ до рахунку БФ: 4246 0010 0917 5443 – гривня 4149 4975 2225 4046 – долар 4149 4975 2223 4188 – євро Благодійний внесок, ПІБ. На знак вдячності за підтримку проєкту імена найбільших благодійників, меценатів, підприємств, установ, організацій та громадських об’єднань, які зроблять вагомий внесок у реалізацію цієї історичної ініціативи, будуть увічнені на спеціальній Стелі Благодійників та Меценатів, що стане невід’ємною частиною меморіальногромадського комплексу. Ця стела буде створена як символ суспільної єдності навколо справи збереження національної пам’яті та як свідчення того, що меморіал Роману Шухевичу постав завдяки спільним зусиллям всього суспільства. Для майбутніх поколінь вона стане знаком того, що в час великої визвольної війни українські громадяни, підприємці, громадські діячі та меценати об’єдналися заради вшанування одного з найвидатніших борців за незалежність України. Крім того, благодійники отримають офіційні подяки БФ генерала Р. Шухевича, а інформація про їхню участь буде відображена в офіційних матеріалах проєкту та літописі створення меморіального комплексу. Закликаємо всіх небайдужих долучитися до цієї справи. Разом ми не лише спорудимо пам’ятник. Разом ми створимо місце національної пам’яті, яке нагадуватиме сучасникам і майбутнім поколінням про тих, хто віддав життя за свободу України, про неперервність української визвольної боротьби та про нашу спільну відповідальність перед історією. Пам’ятаймо тих, хто боровся за Украї# ну. Шануймо героїв. Будуймо майбутнє. З повагою – радник Фонду Віталій КУРИЛО, кандидат історичних наук, доктор педагогічних наук, професор, академік, народний депутат 5-го, 6-го, 8-го скликань. Луганськ, Україна Директор Фонду Євген ДЗЮБА лич людини-трудівника” та “глибину прекрасного людського почуття кохання”, наголосивши, що ця книга є частиною її творчої історії. Серед інших важливих відомостей, варто зазначити, що Ліна Костенко також видала поетичну книгу “Вітер з Марса”, а презентація цієї роботи відбулася вдома у поетеси. Ця зустріч стала ще одним свідченням тривалої та плідної роботи письменниці, яка продовжує надихати нові покоління читачів своїми творами. Подібні події свідчать про важливість літературної спадщини та зв’язок між авторами і читачами. Ліна Костенко як одна з найвідоміших українських поетес залишається символом творчості та натхнення в українській культурі. Її здатність ділитися спогадами про свої ранні твори підкреслює не лише значущість літератури, а й особисте ставлення письменниці до свого минулого та творчого шляху.
Пошта “СП” · “Спорудження пам’ятника Р. Шухевичу в Києві є справою не окремої організації чи групи однодумців, а всієї української нації”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Під “Вітрилом”

Як розповідає видання “Главком”, українська письменниця Ліна Костенко отримала та підписала екземпляр своєї поетичної збірки “Вітрила”, виданої майже 70 років тому. Цю подію організував Іван Малкович, засновник видавництва А-ба-ба-га-ла-ма-га, який відвідав поетесу вдома разом із піар-менеджером видавництва Володимиром Яковлєвим. Яковлєв придбав колекційний екземпляр книги та попросив автограф автора. Під час зустрічі Ліна Костенко поділилася своїми враженнями про книгу. Вона зазначила: “Боже, а жовтий папір. Боже, як дивно, яке видання. У мене десь є один примірничок, але в мене так багато книг, рукописів, що я хотіла витягти, подивитися, що там, але не дійшли руки. Боже, це така комедія. І забула ці вірші.” Ліна Костенко також згадала про “ве-
Суспільство · “Будьмо незламними, одухотвореними націоналістами – творцями самостійних, національних Держав”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Визначальний принцип журналістської діяльності — український націєцентризм

Оксана БІЛОУС, кандидатка наук із соціальних комунікацій Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Триває 28-ма геноцидна, терористична, руйнівна війна московії проти України. Це – війна цивілізацій, світоглядів, ідентичностей, за українські та загальнолюдські демократичні, морально-духовні цінності. Адже вся історія екзистенційного творення московсько-царської та російсько-комуністичної імперії зла – це водночас драматично-трагічна історія переплавлення різних ідентичностей, насамперед української, в одну російсько-імперську, російськоазійську, російсько-шовіністичну, а за комуністичного режиму – в російсько-інтернаціональну, тобто творення нової спільності – радянський народ на засадах російської загарбницької ідеї, російської мови, культури, аморальних звичаїв і традицій. Впродовж всієї української історії московські загарбники прагнуть будь-що перервати національне коріння між поколіннями українців, переінакшити, отруїти їхні душі, тобто психологічно і духовно підкорити. Російський шовінізм спрямований проти п’ятьох вимірів національної ідентичності, які схарактеризувала Монтсеррат Гібернау. Це такі виміри-складові: психологічний, мовно-культурний, територіальний, історичний і політичний. На цих принципових вимірах=засадах формується ідентичність кожної особи. Поєднання індивідуальних ідентичностей на засадах однієї мови, культури, історії, звичаїв, традицій, психологічних особливостей, політико-ідеологічних прагнень творить колективну націо- Мета московських і польських шовіністів та українських і поль) ських націоналістів Споконвіку в московських (російських) і польських шовіністів одна мета – знищити: - український етнос та самостійну, національну, соборну Українську Державу; - розділити (розпанахати) Богом дану українську землю(територію); - живих українців перетворити у глухонімих рабів шовіністичної Варшави і Москви. У справжніх польських і українських націоналістів також одна мета: - збереження і зміцнення вільної української і польської самостійної Національної Держави; - розвій під мирним небом української і польської землі (територій); - вільний розвиток і утвердження української і польської мови, культури, духовності, звичаїв і традицій. Будьмо незламними, одухотвореними націоналістами – творцями самостійних, національних Держав – України і Польщі! Василь ЛИЗАНЧУК нальну ідентичність, зіперту на віру в належність до однієї нації ів спільність більшості атрибутів, які роблять її відмінною від інших націй. Метою потужної маніпулятивної інформаційно-психологічної агресії “русского міра”, яка переросла у повномасштабну війну проти України, є якраз знищення усіх п’ятьох вимірів української національної ідентичності: психологічного, мовно-культурного, територіального, історичного і політичного. У цій битві надзвичайно важлива роль належить журналістам. Щоби медійники перемагали російських маніпуляторів, то вони мають бути професійно конкурентоспроможними, у своїй творчій праці дотримуватися українськоцентричних, націєтворчих, загальнолюдських принципів діяльності. На другому Всесвітньому конгресі Міжнародної федерації журналістів (Бордо, 25-28 квітня 1954 р.) було схвалено, а на 18-му Всесвітньому конгресі Міжнародної федерації журналістів (Хельсингьор, 2-6 червня 1986 р.) змінено і доповнено принципи творчої праці і поведінки журналістів. Привертаю увагу до визначальних, головних положень цього документу. Перший обов’язок журналіста – повага до істини та права громадськості на Правду. Виконуючи цей обов’язок, журналіст має завжди захищати принципи свободи під час чесного збирання і публікації новин та право на правдивий коментар і конструктивну критику. Журналіст зобов’язаний подавати інформацію, посилаючись на факти, походження яких він/вона знає. Журналіст покликаний використовувати лише чесні методи для отримання новин, фотографій та документів. Він має робити все можливе, щоб виправити будь-яку опубліковану згубно неточну інформацію. Журналіст повинен робити все можливе, щоби уникати будь-якої дискримінації: расової, статевої, мовної, релігійної, політичних чи інших поглядів на національних або соціальних походженнях. Медійник має розцінювати як серйозні пору- Українська письменниця Оксана Забужко прокоментувала скандал навколо судді шоу “МастерШеф” Ольги Мартиновської, яка під час інтерв’ю згадала про жорстоке поводження з тваринами у дитинстві. Забужко пояснила резонанс навколо цієї історії проблемою втрати культурного коду. Про це письменниця написала на своїй сторінці у Фейсбук, повідомляє видання ThePublic. Коментуючи ситуацію, Оксана Забужко заявила, що проблема значно ширша, ніж окремий скандал навколо телевізійного ефіру. Письменниця провела паралель із романом Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла шення: плагіат; зловмисне введення в оману; наклеп, злослів’я, дифамацію; безпідставні звинувачення; отримання хабаря у будь-якій формі, враховуючи публікацію чи приховування інформації. В Україні на законодавчому рівні записано, що у своїй діяльності засоби масової комунікації реалізують принципи об’єктивності, правдивості, достовірності, вірогідності, повноти і точності інформації, компетентності, гарантування права кожного громадянина на доступ до інформації, вільне висловлювання своїх поглядів і думок, законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації, дотримання працівниками медій професійної етики та загальнолюдських норм моралі. Ці принципи здебільшого збігаються з принципами, які проголошені на Всесвітньому конгресі Міжнародної федерації журналістів (1986 р.), Європейській конференції представників країн-членів Ради Європи (1994 р.), присвяченій політиці в галузі мас-медіа. Дотримання принципів є одним із визначальних критеріїв оцінки діяльності журналістів будь-яких засобів масової комунікації. Стосовно функціонування ЗМК в Україні, то, дотримуючись названих принципів, дуже важливо враховувати особливості історії України, яку впродовж століть колонізували, зросійщували, полонізували, мадяризували, румунізували і навіть чехізували; формували в українців свідомість бездержавності, меншовартості, ущербності, рабської покори, малоросійства. Тривалий час інформаційний та гуманітарний простір України були окуповані ворожими друкованими виданнями, телерадіоканалами, московським шоубізнесом та інших іноземних держав. Зловісні наслідки відчуваємо досі. Національно свідомим українцям, перефразовуючи Тараса Шевченка, доводилося жити в ““нашій”, не своїй державі”. Отже, сповідування принципів журналістської діяльності, морально-духовна, національно-громадянська спрямованість творчості залежить від особистості журналіста. Адже особистість є основою, на якій ґрунтується життя суспільства. Суспільство – це організм взаємозв’язаних між собою особистостей задля здійснення спільних інтересів і прагнень. Таке зібрання вчені називають збірною, власне “соборною особистістю”, що об’єднана морально-духовними, громадянськими, національними, політичними, суспільними, правовими, демократичними та іншими гуманістичними спільними інтересами. Журналіст як особистість живе не в космосі, а в конкретній країні. В українського працівника медій має бути національна свідомість, громадянська позиція, яка полягає у морально-духовній, ідеологічній, політичній, соціальній відповідальності за формування “соборної особистості”, “суспільної особистості”, на інтелектуальних засадах якої розвивається Українська Національна Держава. У сучасних умовах повномасштабної, екзистенційної російської війни проти України моральний, національний, конституційний обов’язок кожної особистості стати на захист Батьківщини. З огляду на це, кожний журналіст як особистість покликаний принципово поєднувати професіоналізм, патріотизм, політичну далекоглядність, які є основою не механічного ретранслювання інформації, а національно-ідеологічною платформою для фахової громадянсько-орієнтованої журналістики. Адже принцип довіри до журналістського слова і відображення є визначальним у створенні життєдайної духовно-національної аури. Якщо не підтримувати українську морально-духовну ауру, інформаційно-гуманітарний національний простір, то він руйнується. Наступає культурна ентропія українських національних чинників. Натомість набирає сили зловорожий московський “культурний колоніалізм” (О. Забужко), який нав’язує особливу форму російської свідомості. До неї належать малоросійство, манкуртство, яничарство, хахлуйство. Таких людей, у яких підрубане українське історичне коріння, понівечена національна мовно-культурна свідомість, досить легко можна організувати й кинути “на амбразури”, втягнути у будь-яку антиукраїнську авантюру, першою ознакою якої є “какаяразніца”. З етнічних українських “какаяразніц” поповнюється російська еліта. На превеликий жаль, досить часто ці московські “елітарії” є найлютішими ворогами українців. На наш погляд, їх стосується вислів Ніцше: “Що вище ми піднімаємося, то меншими й нікчемнішими здаємося тим, хто не може злетіти”. Нинішня потужна повномасштабна війна московії проти України, яка живиться інформаційно-психологічною агресією, спонукає по-новому аналізувати сутність принципів журналістської творчості. З огляду на те, що принципи формуються, встановлюються на основі осмислення законів, процесів суспільно-політичного життя і є їхнім відображенням, то в нинішніх умовах російсько-української війни маємо, на наш погляд, дотримуватися насамперед принципу “український націєцентризм”. Цей принцип об’єднує інші принципи журналістської діяльності, визначає вибір оптимальних варіантів висвітлення української національно-визвольної боротьби з московськими загарбникаминищителями та проблем мирного національного державотворення. На засадах принципу українського націєцентризму маємо розглядати структуру захисту національного, мовно-культурного, інформаційного простору, генерування “захисної плівки” (С. Вовканич) духовно-інтелектуальних знань українців як імунітету, що допомагає усвідомити сутність Національної Ідеї Державотворення та утвердження національної ідентичності у світовому багатокультурному контексті. На цьому фундаментальному розумінні принципів журналістської діяльності має ґрунтуватися виконання медійними працівниками своїх професійно-творчих, національно-державницьких, суспільно-культурних, духовно-прикладних функцій. коло Ольги Мартиновської виник після її інтерв’ю М. Єфросиніній. Під час розмови шеф-кухарка згадала дитячі історії про поводження з котами, зокрема фрази про те, що нібито “кидала котів через дах” та “прив’язувала петарди до хвостів”. Цей фрагмент швидко поширився соцмережами та викликав критику користувачів. Частину аудиторії обурили не лише самі слова, а й те, у якому тоні була розказана історія. Пізніше Єфросиніна пояснила, що йшлося про невдалу гіперболу, а не про реальні дії, та заявила, що ні вона, ні Мартиновська не підтримують жорстоке поводження з тваринами. Фрагмент із випуску видалили.
Суспільство · “Будьмо незламними, одухотвореними націоналістами – творцями самостійних, національних Держав”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Втрачено культурний код!

повні?” та образом Чіпки Варениченка. Вона нагадала, що в українській класиці ще у XIX столітті порушувалася тема жорстокості в дитинстві як одного з тривожних сигналів у формуванні особистості. За словами Забужко, саме такі літературні образи мають бути частиною спільної культурної пам’яті. “Для мене весь сенс вивчення Мирного в школі був у тому, що мені стійко і навік відклалося: мучив кота – через 20 років став бандитом”, – написала вона. Пані Забужко зазначила, що українське суспільство часто краще пам’ятає персонажів російської літератури, ніж власних класичних героїв. На її думку, коли власні культурні символи та приклади перестають бути впізнаваними, суспільство втрачає важливі орієнтири. Саме це явище письменниця назвала проявом русифікації – навіть тоді, коли люди спілкуються українською мовою. Вона наголосила, що українська класика важлива не лише як шкільна програма, а як спосіб передавання досвіду та цінностей між поколіннями. Нагадаємо, що скандал нав-
Молода країна · “Це ми – щасливі досі У затишному безголоссі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Хлюпни нам, море, свіжі лави…”

Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії Нещодавно Молодіжний центр культурно-естетичного виховання (Мистецький салон) Київського національного університету імені Тараса Шевченка (директор – Євгенія Максименко, заступник директора – Д. Єфіменко, керівник центру – Е. Томільченко) провів конкурс поезії та авторської пісні, в якому взяли участь близько сорока студентів (переважно першокурсники) різних структурних підрозділів, Софія КУЗІНА Сузір’я дракона Холодної ночі я дивлюсь на твоє улюблене сузір’я дракона і знаю: Ти дивишся на нього вдома – У місті, яке називаєш містом-туманом Тож, кохана, сподіваюсь дракон передасть мої мрійливі слова Знаю, я знаю, ти чекаєш мій дзвінок: день 42 Люба, Я закарбую звучання твоїх слів у вигинах ліній на пальцях Якщо мене оглушить вибух – читатиму твій сміх Брайлем Навчуся чути твій шепіт у темноті Кохана, ще один виїзд, і, обіцяю, я зацілую на колінах усі синці Я приїду: десь між Великоднем і тактичними картами Ми говоритимемо про зміни місячного циклу Про життя у геополітичній шаховій партії Осипана туш – частинки космічного пилу Сьогодні існуємо тільки ти і я Весь наш світ – золота рибка у келисі. Я знаю, для апокаліпсису причин мільярд Та після кожного вибуху ми знову знайдемося У кожній з постапокаліптичних реальностей, серед вогню і пилу, ми переплетемося Обіцяю 17:14 *** Чи пам’ятає ніч гаряче дихання посеред грудневої заметілі? Чи пам’ятає тиша, розбита криками об кахельну підлогу квартири? Чи лишились щоденники, прокурені димом і залиті істеричними слізьми? Чи пам’ятає хтось із живих, що їхніми стежками торік ходили ми? В час, коли серпневі віршопади перетікають у похмурі зливи, Люди забувають все, що мали знати і очорнюють душі вразливі Ображають серця, закутані в холод, але клянуться під повнею місяця Що все повернеться до знайомої норми. Потерпи, скоро холод закінчиться. Але зима ніколи не минає безслідно Кожна лишає по шраму на тілі. Тому в грудневі заметілі Не бійся втрачати людей Бійся втратити себе, перекроївшись для чужих очей. 21:21 *** Тиша дихає легенями пропеченими З ран від куль тече гаряча кров серед них – Софія Кузіна (Інститут журналістики), Олеся Калениченко (історичний факультет), Валерій Солдатенко (історичний факультет), Маргарита Шевченко (Навчально-науковий інститут високих технологій), Анастасія Щербова (Навчально-науковий інститут філології). Вони подають свої перші, часом ще кострубаті спроби пера до газети “Слово Здається, сльози тут недоречні, Коли вмирає тиша від намов В тиші забуте майбутнє лишилось: Спільні мрії, накопичені речі, Якісь сухі квіти, подаровані кимось І листи про кохання беззаперечне В такі моменти у фільмах завжди падає дощ Забуваються ті, хто в історію не потрапив Сяють заходи останніх тьмяних сонць Дощ тієї ночі так і не покрапав 03:03 *** …Аромат землі, дощу і тютюну, Що зриває голос у моїй свідомості, Витісняє будь-яку логічну мету Адже ми на межі: такі близькі незнайомці Я готова прокурити легені до дір Все одно твій голос вибиває мій подих Принаймні сигарета огортає теплом, А я ніби відчуваю на собі твій дотик Я знаю, що ця осінь не принесе мені світла Не буде вогню, що зігріває у зливи Принаймні лишиться збірка віршів, Де я знову живу. Де я знову вразлива. 16:44 Олеся КАЛЕНИЧЕНКО *** Стільки в світі існує недосліджених досі речей, А з голови не виходить тільки колір твоїх очей. Десь на рівні свідомості проник і скрутився калачиком запах твого волосся, І цей феномен, ніким не вивчений, так мучить мене аж досі. А ти чув колись, що світовий океан досліджений тільки на два відсотки? Мені здавалось, що пройде час – і я пізнаю тебе трохи більше, хоча б на дотик. І не допоможуть ні книги, ні мій науковий ступінь, Сподівалась: буде легко визначити, А інформація виявилася недоступною. Ну чому я така приречена? Ну чому ти такий холодний? Я ж готова до довгого вивчення, До усіх камінців підводних. Я готова робити подвиги, Я готова відкрити очі. Мені байдуже на опіки, На тривалі безсонні ночі. Може, хтось допоможе схибити В прорахунках, напевно, вічних… Покажіть мені спосіб, рішення – Відректися від тих досліджень. Просвіти”. Тут і силабо-тоніка, і верлібри, тут і метафора, і душевна сповідь молодих авторів, які надають перевагу любовній ліриці як запоруці повноцінного життя під час російсько-української війни. Дехто з них зробив перші публікації, бере участь у літературно-мистецькому житті університету. Софія Кузіна надрукувала оповідання “Святотерпець” в альманасі Інституту журналістики “Святий Во- *** Закохаємось, ні, не в погляди, Не в зіниці очей полум’яні, Не в усмішки від сліз стомлені, Не в серця без причин ранені. Не згадаємо ночі пристрасні, Не насняться палкі доторки, Не любимо миттєвих спалахів, Вогняних та важких подихів. Закохаємось, але не докучимо, Не в мелодію, співану бардами, Не в щетину і не в кучері, Не в прогулянки довгі парками. Не в кав’ярні і не в виставки, Не в цукерки і не в прянощі, Не в готелі, в ночі обвитими, Не в парфумів розкішних пахощі. Покохаємо запах трав’яний, Запах спокою, запах вулиці, Де на розі, під сонцем ранішнім, Дві душі чомусь перетнулися. Пригадаєм відстані подолані, Коли серце стає кам’яне, Коли сльози в очах втомлених, Коли миті стають пам’яттю. Закарбуємо тихе “дякую”, Запах ранку і кави теплої, Ту розмову, легку, лагідну, Насолоду від слів впевнених. Закохаємось сильно, без пам’яті, І нехай не з першого погляду, Не з усмішки з очей полум’яних, А з палкого сердець дотику. Валерій СОЛДАТЕНКО У безголоссі Притулився, сповнений думок, Безвусий кіт До рясних білих пелюсток Абрикосових віт Не віриться, що це не міт Якому тисячі літ, Що це ми – щасливі досі У затишному безголоссі. Знову Ви знову завітали у мій сон, Моє кудлате кошенятко, Звабили на кавове горнятко Під шансон. Чому Ви? В цім краю. Мабуть, завжди впізнаю: Вашу темну кучеряву шаль, Магічні кавові зіниці, Обрамлені у кришталь, Мов з ювелірної крамниці. Між нашими очима звівся міст. У ньому – потаємний зміст, лодимир”. Анастасія Щербова оприлюднює власні вірші в телеґрамі під псевдонімом Дормі, частину з них дублює на платформі “Аркуш”. Маргарита Шевченко (псевдонім Кагтава клиса) – дизайнер та фотограф молодої літературно-мистецької організації “Провулок Графоманії”, отримала гран-прі на конкурсі “Авторської пісні та поезії” рідного університету (2026). Зграї сердечних зірок Оберемки щирих гілок, Які збирає піаніст, Коли настає мій піст. Пожежа Суомі Зелено-каре латаття Озер крейдяних Задивляється на багаття – Тан хвиль полум’яних. Чутно гру ліри, Коли очі тягнуться глядіти На присмалені зефіри, Невідомі диво-квіти. Бажає крейдяне Суомі Втонути в тій пожежі, Забути біль в утомі, Розірвати усі межі. Воно почервоніє від жаданих опіків – Наслідків ваших ніжних дотиків. Нехай Нехай пензлі лежать на білім підвіконні. Із свідків лише це довготелесе вікно. Візьми моє обличчя у свої долоні. Тепер я твій мольберт і твоє полотно... Маргарита ШЕВЧЕНКО Діалог на рейках Дорога у ліс далеченько несеться, дві рейки лежать, судини для серця. Кисень історій везуть у вагоні, А поїзд із вітром веде діалоги: “Куди-куди?” “Туди-туди” “Куди-туди?” “Туди-сюди” Пензлями плями довкола помазав, Там річка, там міст, там поле, там хата. Вокзал за вокзалом ритм відбивають Пісень, що потяг співає з вітрами. “Куди-куди?” “Туди-туди” “Куди-туди?” “Туди-сюди” По судинах біжать, із серця до серця. На хвильку спочинь, те куплене місце На кілька годин твій малесенький дім. Тож спочивай. Довезуть уві сні. Куди-куди? Туди-туди. Дорога лиш туди-сюди. Без назви Вилети з клітки. Крізь віконну раму, Змахни крильми й вперед Розімкни коло рутини. Папуга вже вільний. Його не навчиш Якомусь там трюку за смачні крихти, Чи дрібки зернини. Жодного імені. Лиш розмай з паперових листівок Де описаний птах якийсь сірий, Хоч казали: усміхнений.
Презентації · “серед німої пустелі освічуєш як провідниця шлях тлумачиш подих і шепіт неба” · с. 7сторінка оригіналу ↗

“З Україною в серці”: новий здобуток на ниві українсько)польської співпраці

Себто щасливий. Більше ніж в поривах вітру, Чи в халабудці під шифером взимку, І пір’ям облізлим. Маленька дитина Барвам радіє Як би не кричали їй “Викинь!..” Ворона стрибала довкола Ніби клювала дзьобом Сірим у синє. (Задзвонили церкви на вечірню) Дві примари (жарт) Разом ми чудова пара: Ти – примара, я – примара. В голові думки холодні. Кухлик біля підвіконня. В ньому квітнуть бегемоти, І твоя мала турбота Тупотять копита знову. Їх підкови аметисти, По дорозі Київ – Лондон, Крапають сльозами в ситце. Ті що більші – амулети Захисні. Крізь кілометри Менші – у малі сюжети, Стануть згадкою про мене. Розійшлись. Дарунки – плями. Спогади paywall-ом стали. Так тепер чудова пара: Ти – примара, я – примара. Анастасія ЩЕРБОВА Орел я хочу стати птахом – вшию орла під шкіру заллю від голки жаром тіло віддам на офіру мене тоді не зловити стисну між пальців пір’я щоб по-орлиному жити й сягнути не Сонця – сузір’я. Ти збираєш себе крихтами… ти збираєш себе крихтами із суміші каменю й смальти гіркий як цедра мул дихає щоб в артерії закипати ти тримаєш стіни як видива на кістлявих лілейних раменах ти вимита горем Плацидія сльози складаєш в пеленах схоплені в долоні зірки пришпилюєш до темної стелі розмотуєш власні вінки серед німої пустелі освічуєш як провідниця шлях тлумачиш подих і шепіт неба немилостивий фатум ставить шах і мат за невтішний хрест для себе Човен …море пустотливе і старече покажи у своєму свічаді шляхи сині ластів’ячі де хвиля кучерява креше іскру!... пущу човни паперові до далеких світів тікайте мерщій кораблі не озирайтесь пливіть крізь солоний живопліт хвиль наточених шаблі Дмитро ЧИСТЯК, Анжеліка ПЛАКСІНА Серед українських майстрів художнього слова, які вибудовують культурний діалог між Україною та Польщею, особливе місце займає Станіслав Шевченко – поет, журналіст, перекладач і багаторічний популяризатор польської літератури в Україні. Його творчість стала важливим елементом польсько-українських культурних взаємин, а його переклади польської поезії відкрили для українського читача нові імена творців художнього слова, а також поглибили знання про творчість славетних польських поетів завдяки новим перекладам та вагомим біографічним дослідженням. Як відомо, Станіслав Шевченко не лише керує об’єднанням поетів Київської організації Національної спілки письменників України, багато років працював журналістом та автором радіоефірів, але за внесок у розвиток літератури та культурного діалогу удостоєний почесних звань “Заслужений діяч мистецтв України” та “Заслужений діяч польської культури”. І ось нещодавно у Національному музеї літератури України відбулася презентація антології польської поезії “З Україною в серці” в упорядкуванні та перекладі Станіслава Шевченка, з передмовою відомого польського критика, історика літератури Вальдемара Смаща (Львів: Видавництво “Каменяр”, 2025 р.; за редакцією Дмитра Сапіги). У зустрічі взяла участь Консул при Посольстві Республіки Польща в Києві пані Анна Баб’як-Овад, яка наголосила на особливій місії культурної співпраці між поетичними спільнотами Польщі та України, високо відзначивши багатолітню творчу діяльність Станіслава Шевченка. Презентацію відкрив Дмитро Чистяк, письменник-перекладач, професор КНУ імені Тараса Шевченка, секретар Національної спілки письменників України, окресливши багатолітню та плідну історію польсько-українських культурних взаємин через перекладацьку творчість, зокрема завдяки самовідданій праці Максима Рильського, Дмитра Павличка і Станіслава Шевченка, а також наголосивши на посиленні плідних взаємин між НСПУ і Товариством польських письменників під час війни. Академік НАН України, професор, завідувач кафедри полоністики КНУ ім. Тараса Шевченка Ростислав Радишевський розповів про багатоманітні наукові та літературні проєкти, які втілюються вжиття навіть у переступні воєнні часи. Олеся Синчук, поетеса, композиторка, співачка і піаністка, прочитала поетичні переклади Станіслава Шевченка, а також виконала на піаніно класичні мелодії. Також виступив письменник, літературний критик Ігор Кручик, який опублікував у “Літературній Україні” статтю “Польські поетичні орли” про презентовану антологію. У заході також взяла участь Наталія Сидяченко, доцент Київського національного лінгвістичного університету, перекладачка та дослідниця польсько-українських культурних взаємин, яка, до того ж, активно займається перекладами та літературним редагуванням матеріалів польської тематики; саме вона свого часу стала співавторкою пана Станіслава у збірці перекладів поезій Віслави Шимборської “Під однією зіркою”. Також виступила директор Приватної Київської лінгвістичної гімназії та президент Київської польської культурно-освітньої асоціації Адама Міцкевича Валентина Дашковська, адже до цієї спільноти також багато років належить Станіслав Шевченко… На творчій зустрічі виступив також поет, громадський діяч Владлен Ковтун, порадував польськими піснями артист Карлен Мкртчан. Слід зауважити, що до нової антології увійшли твори таких видатних поетів, як Францишек Карпінський, Антоній Мальчевський, Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Ярослав Івашкевич, Чеслав Мілош, Віслава Шимборська, Збігнев Герберт, Кароль Войтила та Уршуля Козьол. Та й загалом робота над збірками польської поезії займає важливе місце у творчій біографії Станіслава Шевченка. Одним із найважливіших проєктів стала антологія сучасної польської поезії “Тому що вони сущі”, яка вийшла у світ у видавництві “Каменяр” у 1996 році, а в 2005 року прийшло до читача друге видання, розширене завдяки доробку інших перекладачів. Ці публікації стали значною подією в українському культурному житті, адже після тривалої перерви український читач отримав змогу ознайомитися з широкою панорамою польської поезії ХХ століття, до якої увійшли твори понад 100 відомих поетів з усіх регіонів Польщі. Особливе місце у перекладацькій діяльності Станіслава Шевченка посідають твори Кароля Войтили. Український поет перекладав вибрані вірші, сонети та релігійну лірику майбутнього Папи, намагаючись максимально точно передати глибину філософських і духовних роздумів польського автора. Дослідники підкреслюють, що вдалося поєднати художню точність з тонким відчуттям ритму та духовною атмосферою оригіналу. Справді, завдяки багаторічній творчості Станіслава Шевченка український читач відкрив для себе не лише класику польської літератури, а й сучасних польських поетів. Його переклади вирізняються мелодійністю, увагою до авторського стилю та глибоким розумінням польської культурної традиції. І сам перекладач неодноразово підкреслював, що переклад поезії – не мовна метаморфоза, а насамперед духовний і культурний діалог. Варто також наголосити, що Станіслав Шевченко багато років підтримує творчі контакти з польськими письменниками, бере участь у міжнародних літературних фестивалях. Його робота показала, як література може пов’язати країни та сприяти взаєморозумінню між народами… Тож, вітаючи невтомного будівничого містків між нашими культурами з новим творчим набутком, знаковою антологією польської поезії “З Україною в серці”, зичимо йому нових творчих відкриттів – обрій за обрієм! Над виданням працювала команда Фундації святого Володимира Хрестителя Київської Руси протягом двох років. “До видання увійшли твори, що порушують теми людської гідності, морального вибору, духовної сили та внутрішньої свободи, а також презентують українську літературу як важливу частину європейського та світового культурного простору”, — зазначають автори проєкту. Презентація антології відбулася 16 травня у Кракові. У дискусійній панелі, яку модерував письменник, есеїст та історик Станіслав Цалик, взяли участь віцеголова Фундації св. Володимира Петро Ничик, керівниця проєктів культури Фундації Юлія Перегуда, головний редактор видавництва Фундації Олег Алексійчук, українсько-англійська перекладачка Ірина Ясинська Грейвз, а також письменники Катерина Бабкіна та Євген Положій. Із сайту “Читомо”
Презентації · “серед німої пустелі освічуєш як провідниця шлях тлумачиш подих і шепіт неба” · с. 7сторінка оригіналу ↗

Наша новелістика — в Кракові

Антологія сучасної української новелістики “Мереживо долі або вишиванка” вийшла друком у Кракові українською, польською та англійською мовами. Про це повідомляють автори проєкту “Читомо”. До збірки увійшли твори 40 авторів, серед яких Катерина Бабкіна, Маріанна Кіяновська, Таїсія Наконечна, Євген Положій, Володимир Рафєєнко. Обкладинку та символ антології – дерево – створили харківські художники Галина Соболь та Ярослав Соболь. Робота над оформленням тривала довше через постійні обстріли міста. Попри складні умови, митці створили символічну картину, на якій подорожні прямують крізь темний ліс і випробування до світла, надії та повернення додому.
Суспільство · “Прийде наша воля, Немов поранений борець”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Не зітліє наша віра!” Про книги авторів, які, втративши все, – вистояли!

Ігор ЗОЦ Живе надія Геноцидна війна московитів проти України спричинила нову хвилю книг про переселенські долі, залишений рідний край. Пишуть не тільки і не стільки професійні письменники, а головно ті, кого обпекло це лихо. Наприклад, Любов Чорна свою збірку віршів назвала “Непередбачуваний вирій під схлип печальних журавлів. Покровськ. Прага. Черкаси” (Івано- Франківськ. “НАІР”. 2025) і зізнається, що саме в такому стані їй творилося. “Це коли тіло в іншій країні, а душа відчуває подих рідного краю. Коли серце завмирає від снів, де з’являються рідні силуети... І коли невтішні новини з Покровщини розпорошують молекули споминів на атоми, “реактор” пам’яті закипає, вихлюпуючи єдині цінності біженця: думки, спогади, мрії”, – пише Любов Чорна в передмові до своєї збірки. Особисті переживання переважають у віршах “Якщо в серці оселилась зима”, “Родинне гніздечко”, “Мені наснились рідні силуети” та деяких інших. Більшість поезій пов’язані з війною. Створюючи вірша “Тікали діти від війни”, в уяві промайнула картина художника Костянтина Маковського “Діти, що біжать від грози”, написана ще в позаминулому столітті. Репродукція цієї картини висіла в хаті моєї тітки і з самого дитинства розбуркувала мій розум, змушуючи співчувати і хвилюватися за розгублених малюків. Тільки ж на картині діти бігли від стихії додому, до неньки. А теперішня загарбницька війна проти України змусила матусь і діточок тікати з рідних домівок, тікати в “нікуди”, подалі від бойових дій агресора. Емоції біженця і лягли в основу цього вірша. “Саме з нього і розпочалася моя творчість емігранта в столиці Чехії, що прийняла нас на тимчасове помешкання”, – зізнається пані Любов. “Рідні чорнобривці” також про розлуку з рідним краєм. “Тікаючи від ракет і мін, що ворог кидав на Покровськ, складала дорожню валізу. Ну що візьмеш з собою, коли водій попереджав, тільки одне багажне місце на людину: документи, дві ікони, молитвослов, дві власні книжечки, хоча у мене їх вісім, ліки. Оглядаючи квартиру, де залишали все, що нажили з чоловіком за 50 років, на очі потрапило насіння чорнобривців, яке інтуїтивно вклала в гаманець валізи. І коли повесніло, потепліло в Празі, а ми мешкали в приватному гуртожитку, взявши у господарів дозвіл, обробила біля оселі землю і посіяла наші рідненькі квіти, що влітку засяяли велюровим суцвіттям, нагадуючи рідний дім і квітник у дворі. Бо поки росте чорнобривець – живе надія”, – написала авторка в своїй книзі поезій. Назву ще однієї книги – “Щоб у серці не селилася зима” (Івано-Франківськ. “НАІР”. 2024) – Любов Чорна взяла з віршів Ліни Костенко, але поезій в ній нема. А є “Бувальщини. Оповідки. Чи просто кумедні історії з життя рідних і знайомих” – власне так і назвала основний розділ книги авторка. У ньому вона згадала своїх рідних не просто переліком імен і дат, а пов’язала їх з мовним середовищем на межі двох регіонів – Січеславщини і Донеччини (Покровськ – рідне місто Любові Чорної — ще називали західними воротами Донбасу – І. З.). “Вона зібрала докупи із побуту своїх рідних народні вислови, бувальщини, надавши їм дивовижного звучання, поєднавши в них минуле і сьогодення”, – написав у передмові до книги науковець Володимир Алтухов. Наразі оригінальні спогади про населені пункти, які в прямому сенсі випалюються агресором, хвилюють і певним чином підтримують людей, змушених покинути свої домівки. Ось фрагмент з книги Любові Чорної: “Чи чули ви коли-небудь, щоб за ваше місто чи село співали кумедні частівки? Ні? А я з самого дитинства: Ой, Просяна, Просяна, – Високоє зданіє! (мабуть, мали на увазі елеватор) Через тебе, Просяна. Втратила свіданіє! Коли ж приміським поїздом “Чаплино – Красноармійськ” проїжджали мимо станції Демурине, матуся нагадувала про це такими римованими рядками: Демурине, Демурине! Сидить баба зажурена. За Межову народ склав такі рядки: Межова, Межова! Сидить баба нежива. А коли під’їжджали до кінцевої зупинки, тобто до Красноармійська, мама згадувала не зовсім зрозумілими для мене словами частівку: Гришине, ти, Гришине, Лупетин завод. Через тебе, Гришине, Втратив я город. Ці рядки були призначені станції Красноармійськ, бо Гришине – це стара назва станції. А Лупета? Можливо, був такий власник олійниці, де лущили соняшникове насіння – Петя-Лупетя. А може інша якась причина”. У книжці чимало спостережень за мовою краян. З’ясувалося, що мама пані Любові чимало літ працювала в Просяній на будівництві приватних осель, обмазуючи хати глеєм із соломою чи каоліновою глиною з піском. В такий спосіб будиночки були “повальковані”, “погладжені”, “вишпаровані” і побілені. Чи вціліли ці домівки після варварських обстрілів цього селища на Січеславщині – невідомо, бо багато жителів виїхали, а питомо українські слова авторка зберегла. Відтак органічно увійшли до книги розділи “Родинний словник діалектизмів”, “Мовні скарби моїх пращурів”, “Сороміцькі прислів’я, приказки та фразеології”. А ще Любов Чорна долучила до своєї книги цілу добірку прислів’їв, приказок і фразеологізмів, які зібрала її подруга Людмила Цибенко (Куліш) з Черкас. Деякі зних і я прочитав чи не вперше: “Всі думки про сад і клумбу росяну ведуть нас у Просяну”, “Який народ – такі й правителі”, “З Богом, Парасю, поки люди трапляються”, “І розумна Люда, а щастя ніяк не здобуде”, “Дали владу – не впізнати Влада”. Книги Любові Чорної цінні ще й тим, що показують кілька різних регіонів як істинно українські, а про це не можна забувати, навіть якщо деякі з територій тимчасово втрачені. “Не зітліє наша віра” Коли кажуть: долі книг на долі своїх авторів схожі – то це і про Василя Мелю¬ са і його збірку “Ти вистоїш, нене” (Київ. Видавництво “Щек”. 2025). Це друга збірка поета, а перша – “Поле невтолимої печалі” — потрапила в його рідне містечко Мар’їнка на Донеччині водночас із російськими “градами” 24.02.2022 р.і він тираж своєї книги отримати не міг, бо все палало. Дивом урятувався. Друзі зраділи, коли він озвався з Кіровоградщини, де знайшов тимчасовий прихисток. Згодом письменник і видавець Павло Щегельський свій примірник книги “Поле невтолимої печалі” подарував Василю Мелюсу, і той став автором єдиного в Україні примірника. “Ще й пожартував, що тепер він “класик” однопримірникової книжки”, – написав пан Щегельський в передмові до нової книжки. А вона є продовженням попередньої, тільки передчуття великої біди, що насувається на рідну землю, змінилося жорстокими реаліями російсько-української війни: Біда, що дім – куток мій у краю Донецькім дотліває... Та не зітліє наша віра у ворожий крах – це я достеменно знаю! Цей вірш написаний 7 серпня 2022 р. під враженням повного знищення й окупації рідних місць, де минуло в журналістській, адміністративній та громадській роботі чимало літ життя. Автору боляче усвідомлювати, що ворог випалює вогнем усе, що створювалося і його руками теж. Він присвячує вірша землякам-хліборобам, які в липні 2022 намагаються під обстрілами скаженого ворога не втратити останній врожай: Вже трудяги-комбайни десь у полі скрекочуть – спішать хлібодари, зібрать до зернини все хочуть! Бо зі сходу і півдня загроза гримить... Вірш під назвою “Ми свій дім відбудуємо” він присвячує рідній Мар’їнці, землякам-мар’їнцям і воїнам-захисникам міста. Поет пише про наші величезні втрати, але жодного рядка зневіри і розпачу в збірці я не знайшов. А вірш написаний в перший день широкомасштабного вторгнення під назвою “Проснись, українцю!”. Є поезія з присвятою полеглому землякові Андрієві Загоруйку – “Щоб не стала Вкраїна рабою!”, є вірш “Ні, не зітліє наша віра!”. У більшості поезій автор прагне висловити свою батьківську вдячність молодшому поколінню, яке стало на захист Вітчизни. “Уже другий день поспіль містечко Знам’янка на Кропивниччині, яке люб’язно надало тимчасовий прихисток численним біженцям зі сходу і півдня України, в т. ч. і моїй сім’ї, скорботно прощається зі своїми синами, котрі героїчно полягли в боях з рашистськими загарбниками. Вчора це був старший солдат О. Бойко, а сьогодні – сержант Е. Тищенко. Світла їм пам’ять і довічна слава!”, – таку присвяту написав Василь Мелюс до вірша “Відходять герої” 24 червня 2022 р. А вже чотири роки війна! І скільки втрат ще!.. Важливо буде додати, що цю книгу автор присвятив поету-земляку і своєму щирому товаришу Василю Андрійовичу Марсюку, який залишив цей світ у 2025 р. Глибоко символічним є цитування в книзі рядків ще одного поета, пов’язаного з Донеччиною, – Миколи Чернявського. У 1906 році він застерігає не сподіватися, “що наша доля до нас прилине у квітках”, бо Прийде наша воля, Немов поранений борець, І на її змарнілім чолі Побачать мученства вінець. Уся в крові та воля буде, По трупах прийде... Так, невелика за обсягом книга Василя Мелюса спонукає до роздумів і надихає водночас. У пошуках сенсів Читаю книжку “ПротиСтояння” (Хмельницький. видавець Стасюк Л. С. 2025) Амаль Шахін і ловлю себе на думці, що авторка ледь не пів життя поза рідним домом. У 2014 році втратила домівку в Донецьку, а 2022-го довелося попрощатися з Бердянськом. Вже тривалий час проживає поруч з війною і пише не про переселенські поневіряння, а їх навіть забагато як для молодої матері з чоловіком-військовослужбовцем, а про цікавих людей на своєму шляху. Назви новел, з яких зіткана книга, спонукають до знайомства з героями. Це і “Солдат удачі”, “Янгол з кукурудзою”, “Ліда-одеситка”, де діють реальні люди. Степан Бандера теж невигаданий, але есей “Розмова з Бандерою” Амаль написала як українка з Донецька, яка виросла в регіоні, де бандерівцями лякали ледь не з дитячого садочка, а тепер біля пам’ятника провідникові вона усвідомлює свою спорідненість з одним із символів боротьби українців за волю. Авторка не цурається зізнатися, що сама змінює свої погляди і очікує подібного самопізнання від інших. Не випадково епіграфом до однієї з новел вона наводить слова Любомира Гузара: “Ніщо не зміниться, доки не зміняться люди. Дайте людині вирости у свободі. Наповнюйте серце дитини добром. Годуйте молодь ідеалами.” Ніби продовжуючи тему символів, які так чи інакше, а впливають на формування світогляду, пані Амаль пише про кобзу – пам’ятку, яка лишилася в тимчасово окупованому Бердянську. До вторгнення вона користувалася неабиякою популярністю, особливо в дітей, які з цікавістю торкалися струн музичного інструмента. І втомлена від доторків кобза відгукувалася, видаючи свої, можливо, не всім чутні звуки. “Звуками української душі” називає їх Амаль і додає, що біля металевої кобзи з такого ж міцного матеріалу є напис: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, слава України! Авторка не пише, як склалася доля пам’ятки після захоплення міста ворогом, ми можемо тільки здогадуватися... А от пам’ятника Тарасу Шевченку в Бердянську взагалі не було, зазначає Амаль. Цікаві спостереження авторки за релігійним життям, зокрема несподівана зустріч в Одесі зі священником, капеланом Василем Вирозубом, який був одним із тих, хто в 2022 році вирушив на рятувальному судні “Сапфір” до острова Зміїний забирати тіла українських воїнів, але потрапив до російського полону. Звільнений, наразі далі править службу в храмі ПЦУ. Завершується збірка новелою “Дзвонарі”. Авторка їде до одного з храмів прифронтового міста з наміром послухати дзвони. Дорогою розмірковує про роль церковних дзвонів в українській історії, і врешті здійснює мрію – б’є у дзвони... По кому подзвін – про це авторка не пише, нехай кожен почує своє. Творчий шлях Амаль Шахін тільки починається і є відчуття: головні літературні успіхи ще попереду.
Суспільство · “І враз у просторі – дитячий сміх. Далекий, як зоря, для сонця рідний”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Осяяння – від тихих зір…

Микола СЛАВИНСЬКИЙ *** Уже свій хрест дитя несе. Ніхто іще цього не знає. Побачить хтось – плече підставить? *** Поза зоною досягнення – в селі, Між ярами і лісами, за полями, Десь на тридев’ятій радісній землі, Де були ми всі – маленькі чи малі, А рідня велика – з нами і за нами. Десь отам, у царстві див, пригод, казок, Снів, чарівників і зміїв паперових, Знову дзвоник гучно кличе на урок, Знову руки гріють сторінки книжок, Крейдою на дошці пишуть першослово. Біле сиплеться із чорного до ніг, Засіває вічну зону втеч до мрії. Ще не знає, як свистить років батіг, Як поменшає малих – усіх-усіх, Як за них – для нас – побільшає надії. *** Удома. Хтось повторює: удома. Отут і скрізь, і всюди, і завжди. Поріг і вікна, і спориш, і втома, І грішна радість: світ мій молодий. Удома… Стелиться під ноги стежка І чемно лащиться умитий кіт, А крізь туман чиясь блищить сережка. Невже тієї, що продовжить рід? Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, краєзнавець Чорнобильська катастрофа завдала невигойної рани нашій Батьківщині. Близько 200 поліських сіл і містечок перетворилися на звалища радіоактивних відходів, приречених на поступове саморуйнування і розкрадання. Мешканці багатьох сотень населених пунктів мусили залишити рідний край і розсіятися по світу. Завдано удару по етнокультурній спадщині Українського Полісся. На щастя, 35 років тому історико-культурна експедиція Мінчорнобиль – МНС України організувала розробку перспективної комплексної програми збереження та дослідження історичних і духовних надбань занапащеного краю та залучила до її реалізації значний потенціал академічних інститутів, вищих навчальних закладів, музеїв і громадських організацій України. А від 2001 року весь комплекс рятувальних робіт взяв на себе Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. На сьогодні комплексним дослідженням охоплено понад 700 поліських сіл та 97 компактних поселень переселенців, зібрано унікальний музейно-архівний фонд, який у своїй сукупності відтворює основні риси культурно-історичного середовища постраждалих територій Українського Полісся. Частина зібраних матеріалів стала основою виставки “Чорнобиль. Врятовані скарби Полісся”, яка зараз експонується в Музеї Івана Гончара в Києві й відтворює доаварійний етнокультурний образ зраненого краю та актуалізує його спадщину в сучасному контексті. Виставка покликана змінити усталене сприйняття Чорно- *** Плями барвисті на сонячних віях і тінях, Вітер леліє колосся вечірніх слідів. Хто там іде, сонне сіно заносить у сіни? Хата радіє від сяйва і запаху днів. Хата все бачить і чує, і все зберігає, Любить усіх і за всіх колисково мовчить. Сонце у сіні вже спить і зітхає: Вітру немає – під вухом комарик дзвенить. *** Ти принесла тепленький глечик молока, А мед, сказала, буде завтра до обіду. Світилася звабливо, сонячно рука, Тонка така, рвучка, як вітерець без сліду. І ось те завтра – нетерпляче, голубе. Відсяяв ранок, та обід чомусь далеко. Порожній глек чекає меду і тебе. Від шляху – тільки з жабенятами лелеки. Чому так довго треба мед легкий нести? Стомився шлях іти до обрію без тебе. Навіщо вчора я сказав не “ви”, а “ти”? Та що це? Хвіртки скрип. До мене чи до неба? *** Каміння мовчазне і шляху німота, Ні пари з вуст беззоряного степу. Не озивається до Бога самота, Світання тільки перший промінь клепле Так лагідно, так щиро, м’яко, мов дитя, Лелітки посилає до лілеї. Повз квітку степ верстає шлях буття, А камінь мудро дивиться на неї. *** Стареньке щастя вперто шкутильгає: іде, іде, ще й милиці несе для тих, хто їх шукає й не знаходить. *** У просторі – лиш день. І ні душі. Когось розшукую і не знаходжу. Шукаю знов – чужі всі міражі, А марева свої я сам приводжу. Дивлюся в них, неначе в дзеркала. Минуле проступає з амальгами, Майбутнє впізнаю у рваних швах, За ними – плями, тріщини і злами. І враз у просторі – дитячий сміх. Далекий, як зоря, для сонця рідний. До мене радісно малюк забіг І дзеркало розбив – святий негідник. *** Забрів на стежку дощ і притоптав пилюку, А на дорозі збив гарячу пилюгу, У поле курява втекла – схопив за руку, Повів, як дівчину, в легку імлу-югу. Зустрів вродливицю, і мокру, і щасливу, – Всміхнулася, припала до моїх грудей. Украв під плащ, поніс у долю гамірливу. Прокинувся, а дощ іде, іде, іде… Не сам – від мене дивну дівчину веде. Роки спливли, хоча учора ще були, Від зустрічей на втрати круто повертає. І вже слова – як сльози, сльози – як слова, Прощання – мов прощення чи мовчання. Малятко часу няньчить мить-вдова. Ворожить над колискою зірке світання. *** Навіяло – і стихло, і минуло, І вже ніде нічого не знайти, І “я” моє в пітьмі себе забуло, І знов до тебе завтра не дійти. І знов оте – щось буде чи не буде, Смішне, дитяче, а завжди живе, Торкнеться до щоки, таки розбудить, Покличе в даль, до тебе ще позве. *** Маленьке літо підростає на моїх очах, Його зіниці сяють радісним, щасливим дивом. Червневий борщ, пісний, із кропивою, вже прочах, Липневе сонце понадсвітнє пригасили зливи. Аж ось і мудрий серпень владно рве безгрішний плід, Мовчить зозуля, вересень у вічко підглядає: Снується з літа в осінь їжака журливий слід – До раю яблуко на колючках свій шлях шукає. *** …А вірш, як мрія, – прийде мовчки й німо піде. Ловити – смішно, повертати – засміє. Самотній ти, самотній він, і різні біди Прозріння збудять чи народять. Десь чиєсь. Осяяння – від тихих зір над головою. Натхнення без прозріння – сирота. Свобода, як любов, – з собою і з тобою. Священна совість, а поезія свята. *** Незбуте, забуте – усе із тобою. З тобою і вирій, і вірне вертання лелеки, яка ще приносить дітей. мати одне із найважливіших місць. Не можу тут не згадати історико-краєзнавчий музей Міста-героя Ірпеня на поліській землі. Засновник музею шкільний учитель Олексій Миколайович Передерій разом з учнями зібрав колекцію предметів українського народного побуту і господарювання. Звичайно, вона поступається аналогічній збірці Музею Івана Гончара. Але, коли я був директором і водночас екскурсоводом Ірпінського історико-краєзнавчого музею, то розповідаючи про ці речі, водночас висвітлював хліборобську діяльність і дозвілля молоді українського народу. Після мого звільнення ця колекція з експозиції зникла. На виставці “Чорнобиль. Врятовані скарби” є матеріали і про самоселів. Це люди переважно 70-80-літнього віку, які все життя прожили у своєму селі і тепер повернулися назад. Стан радіаційного забруднення в таких селах дозволяє там жити людям. Я, в складі делегації Козацького товариства Київщини, тричі відвідував Чорнобильську зону. Ми надавали допомогу самоселам… Зона відчуження не мертва. Оскільки люди тут відсутні, то в зону повертаються тварини. Ліс захоплює нові території. Ось обвалився дах будинку, а всередині виросло дерево. Інше деревце виросло перед відчиненими дверима хати. На другому поверсі сільської школи ростуть деревця. Природа повільно зачищає сліди людської діяльності. Мине кількасот років і про життя на цій землі людей вже ніщо не нагадуватиме. Природа ніби показує, що може жити і без людей. Я не хочу бути категоричним, але думаю, що людям і цілим державам необхідно замислитися і про себе, і про своє ставлення одне до одного. 21 травня 2026 року відбулося засідання журі Народної премії імені Тараса Шевченка, яке визначило цьогорічних лавреатів в номінаціях поезія та живопис. Серед лавреатів – Микола Славинський. Щиро вітаємо поета і нашого автора і подаємо добірку його новочасних віршів.
Суспільство · “І враз у просторі – дитячий сміх. Далекий, як зоря, для сонця рідний”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Врятовані скарби

бильщини лише як території трагедії і втрати й сформувати альтернативне бачення її як простору культурного досвіду, важливого для розуміння етнічної історії та ідентичності українського народу. Це виставка про збереження культурної пам’яті в умовах техногенних катастроф і воєн, що в сучасному світі є надзвичайно актуальним. Твори народного мистецтва (іконопис, скульптура, розмальовані скрині, ткані рушники, килими та вишиті картини), комплекси народного вбрання, відтворення фрагментів традиційного хатнього інтер’єру з включенням елементів весільної обрядовості свідчать про глиби- *** Втекти до себе, щоб мовчати, Щоб самота, як синь, текла. Від голуба іти до хати І жити для добра й тепла. Як голуб у вікно загляне, Попросить хліба і води, Самотність зіронькою стане І срібно полетить кудись. *** Оглянешся – а дні за обрій утекли. Не встигнеш озирнутися – ночей немає. ни естетичного світобачення поліщуків. Також представлено автентичні предмети традиційного побуту і господарської діяльності поліщуків. Окремі розділи експозиції присвячено найбільш поширеним на Поліссі промислам і ремеслам – ткацтву, гончарству, рибальству та бортництву. Важливою складовою виставки є мультимедійний супровід, аудіозаписи автентичного пісенного фольклору, тематичні відеоматеріали з експедицій, документальні фільми, зокрема про обряди русального тижня. Під час експонування виставки в музеї проводяться екскурсії, лекції, презентації, відкриті уроки та майстер-класи, присвячені культурі і побуту Українського Полісся. В історичних, етнографічних, краєзнавчих музеях такі експозиції мають зай-
Точка зору · “На папері – ідеальна систематика, однак на практиці це не працює”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Крах права слідування в Україні

Григорій ХОРОШКО Сьогодні чи не кожен український митець стикається з ситуацією, коли його робота, що була написана давним-давно і продана не більше, ніж за кількасот доларів, з плином років та зростанням уваги суспільства до автора неочікувано потрапляє на аукціон. Молоток аукціонера падає – і вартість картини різко сягає десятків тисяч, якщо не більше. Звісно ж, від цього неймовірно радіє покупець, аукціонний дім бере свою чималу комісію, однак автор, який, скоріше за все, дізнається про подію з соціальної мережі, врешті-решт ані копійки не отримує за перепродаж власної інтелектуальної творчої праці. Подібне лунає неприємно й несправедливо, але саме таку реальність описують десятки українських художників, чиї полотна давно живуть власним, дорогим комерційним життям, і це є не тільки несправедливістю, а прямим порушенням закону. Закону, який Україна прийняла, щоб відповідати стандартам Євросоюзу. Закону, який на папері бездоганний, але на практиці попросту мертвий. Стаття присвячена аналізу проблематики права слідування та ставить собі за мету досягнути ясності, чому воно не працює в нашій державі так, як мало б працювати. З’ясувати те, кому це вигідно і що потрібно змінити вже зараз, в умовах війни, коли культура стала зброєю й полем бою одночасно. Для початку варто зазначити, що поняття “право слідування” прийшло до нас із французької мови та в оригіналі звучить droit de suite. Буквально даний вислів перекладається як право слідувати за своїм твором. Така ідея виникла у Франції на початку ХХ століття. За легендою, просування в цьому питанні розпочалося після того, як знайомі видатного митця Жана- Франсуа Міллє, автора відомих “Збирачок колосся”, із жахом спостерігали, як після його смерті родина великого художника існувала в злиднях, а тим часом його полотна продавалися в галереях за шалені суми. Логіка цього права доволі проста і, головне, людська. Коли письменник перевидає книгу, він отримує роялті. Коли пісня звучить по радіо, тоді автор отримує відрахування, але художник, продавши оригінал, раз і назавжди розлучається зі своїм твором, навіть якщо картина через десять років зростає в ціні в сто разів, все одно жодної копійки творцеві не надходить. Право слідування покликане виправити цю несправедливість та зробити так, щоб певна частина від кожного наступного перепродажу твору поверталась автору або його спадкоємцям. Сьогодні цей механізм діє в більшості країн Євросоюзу, Австралії, Великій Британії та ще в десятках держав. У Франції, де система найбільш розвинена, щороку через організації колективного управління художникам виплачуються десятки мільйонів євро. В Україні такий механізм з’явився давно, але справжньої законодавчої сили набув із прийняттям нового Закону “Про авторське право і суміжні права” № 2811-IX, який набрав чинності 1 січня 2023 року. Стаття 30 цього закону доволі детальна й ретельно написана та встановлює регресивну шкалу відрахувань, аналогічну до директив ЄС, котрі Україна впроваджує у своє законодавство згідно з євроінтеграційним процесом. Якщо ж наголошувати безпосередньо на цифрах, відповідно до міжнародної систематики, то автору йдуть 4% від ціни продажу картини, якщо сума не перевищує 50 000 євро, 3% від наступних 150 000 євро, 1% від наступних 150 000 євро, 0,5% від наступних 150 000 євро, 0,25% від суми понад 500 000 євро. Мінімальна сума, з якої починається дія права, еквівалентна 50 євро за офіційним курсом НБУ. Виплати здійснюються протягом усього життя автора та 70 років після його смерті на користь спадкоємців. Окрім цього, закон покладає обов’язок сплачувати ці відрахування на “професіоналів ринку”, тобто, на аукціонні доми, галереї і арт-дилерів, в той час, як збір та розподіл коштів, відповідно до Закону № 2415-VIII “Про ефективне управління майновими правами правовласників”, має здійснюватися виключно через акредитовану Організацію колективного управління (ОКУ). На папері – ідеальна систематика, однак на практиці вся ця система попросту не працює. Варто розібратися в тому, як же інституція, якої насправді немає, робить закон не інакше, як мертвим. У цьому питанні першу і найбільш фундаментальну причину безсилля права слідування можна сформулювати одним реченням: художник не може самостійно прийти на аукціон і забрати свої відсотки, оскільки це не його право, бо так вирішив законодавець. Право збирати та розподіляти ці кошти належить виключно акредитованій ОКУ. Загалом, акредитація – це офіційне підтвердження від держави в особі Міністерства економіки України. Без неї організація не має повноважень діяти від імені художників і ось тут починається справжній детектив в усіх сенсах цього слова. Сфера колективного управління правами у секторі образотворчого мистецтва в Україні вже кілька років перебуває в стані хронічного паралічу. Процеси акредитації супроводжувалися багаторічними судовими тяжбами між конкуруючими організаціями, взаємними звинуваченнями та скандалами. Різні ОКУ заявляли про свої права на цю сферу, блокуючи одна одну через суди. Результатом, станом на сьогодні, стало те, що в галузі права слідування щодо творів образотворчого мистецтва фактично немає стабільно функціонуючої, загальновизнаної акредитованої організації. Через це галереї та аукціонні доми опинилися в юридично абсурдній ситуації, адже вони зобов’язані платити, але нікому, бо суб’єкта, якому можна законно перерахувати кошти, просто не існує, а “сплатити в нікуди” або тримати гроші в резерві без чіткого механізму теж незаконно. Тому найлегший вихід – не платити взагалі і робити вигляд, що закону не існує. Чималу роль в цьому питанні відіграла дія воєнного стану, котра фактично заморозила реформацію в даному контексті. Коли 24 лютого 2022 року держава агресор розпочала повномасштабне вторгнення, Україна була змушена ввести воєнний стан. Це рішення було абсолютно виправдане з точки зору безпеки, однак в результаті мало далекосяжні наслідки для всього державного управління, зокрема для сфери інтелектуальної власності, котра не стала виключенням. Міністерство економіки та Національний орган інтелектуальної власності, він же IP Офіс України, перейшли в режим кризового управління. Захист критичної інфраструктури, підтримка оборонних галузей, координація міжнародної допомоги та тому подібне, безумовно, стали важливішими, ніж питання акредитації ОКУ. Проте “тимчасове відкладення” перетворилося на системний застій для всієї галузі. Проведення нових прозорих конкурсів на акредитацію в умовах воєнного стану потребує публічного оголошення, залучення незалежних експертів та забезпечення прозорості. Все це вимагає ресурсів і спокійної бюрократичної роботи. Натомість частина державних службовців евакуювалася, частина мобілізована, а пріоритети радикально змінилися. Самі митці не раз заявляли про те, що в них немає жодних апеляцій до держави. Однак вони, як і будь-які люди, котрі бажають гармонійного забезпечення та захисту своїх прав, зазначають, що закон написаний, права існують, але механізм, який мав би це все запустити, не працює вже стільки років, що деякі молоді художники навіть не знають, що таке право слідування. Парадокс у тому, що саме зараз, коли інтерес до українського мистецтва на міжнародних ринках небувало зріс, відсутність дієвої ОКУ коштує художникам особливо дорого. Благодійні аукціони, продажі через міжнародні платформи і угоди з іноземними колекціонерами відбуваються без жодних відрахувань на користь авторів, що саме по собі є неймовірною проблемою та унеможливлює подальший активний розвиток культурного життя. Варто також наголосити на тому, що навіть, якщо інституційна криза буде розв’язана і система акредитованих ОКУ нарешті запрацює, то вона миттєво зіткнеться з новим випробуванням, котрим є системна непрозорість українського арт-ринку. Право слідування виникає лише тоді, коли в продажу бере участь вже згаданий вище “професіонал ринку”. Якщо фізична особа продає картину іншій фізичній особі напряму, то закон на ці угоди не поширюється. Звісно ж, це виняток, який прописаний у частині 4 статті 30 Закону № 2811-IX, але він цілком логічний, бо держава не може стежити за кожним приватним перепродажем. Однак в Україні цей виняток давно перетворився на індустрію. Галеристи та дилери масово переводять комерційні угоди у формат “приватних продажів”, як зараз кажуть “p2p”, де галерея виступає лише консультантом, а не юридичним посередником. Фінальна ціна лота офіційно не фіксується. Розрахунки відбуваються готівкою або, з урахуванням активного розвитку цифрових активів та сучасних систем платежу, через криптовалюту. Тобто відбувається так, що покупець і продавець – це “приватні особи”, а те, що між ними стоїть дилер із 15-відсотковою комісією, – справа вторинна. Окремою і надзвичайно делікатною темою в цьому питанні є ринок благодійних аукціонів, який під час повномасштабного вторгнення розрісся до небачених масштабів. Сотні аукціонів, що відбулися від 2022 року, збирали кошти для армії, медицини та переселенців. Художники жертвували свої роботи, галереї — простір й ресурси. Безсумнівно, все це був прояв громадянської солідарності й будь-яка критика тут потребує надзвичайної делікатності, якщо взагалі може бути доцільною. Проте правова межа між “благодійним аукціоном” і “комерційним продажем із благодійним компонентом” у чинному законодавстві чітко не прописана. Не дивно, що цим дуже активно користуються. Деякі аукціонні доми проводять торги, де 20-30% від суми продажу переводиться на благодійність, а решта коштів слідує до організаторів і продавця, але весь захід позиціонується як “благодійний”, що психологічно та організаційно блокує будь-які розмови про виплату авторської винагороди. Всі ми чудово розуміємо, що ніхто в подібній ситуації не скаже художнику “замовкни і не вимагай свого, бо це благодійність”. Однак ніхто й не запропонує йому його законні відсотки, а дана незручна тема в наших реаліях просто замовчується. Додає гостроти й ситуація з мистецтвом, вивезеним за кордон. Чимало колекцій опинилися в Польщі, Німеччині, США разом зі своїми власниками-біженцями. Частина цих робіт продається через іноземні платформи та аукціони де право слідування може й діяти, однак вже за законодавством країни продажу, а не України, котра недоотримує мільйонні податки з цього ринку. На питанні оподаткування хотілося б зупинитися окремо. Уявімо фантастичний сценарій: ОКУ запрацювала, аукціон провів чесну угоду, визнав художника і готовий перерахувати йому законні 3% від суми продажу. Митець готується отримати гроші і тут виявляється, що система все одно не дає йому нічого, але
Точка зору · “Запуск права слідування – це не лише питання справедливості щодо художників. Це питання довіри до держави”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тепер через податковий кодекс. Повірте, це ніяке не перебільшення. Чинне податкове законодавство України поводиться з виплатами за право слідування так, ніби бажає відштовхнути художників від самої ідеї їх отримати. Коли ОКУ виплачує кошти автору ці суми підпадають під стандартне оподаткування. З урахуванням чинної методології, разом все це складає майже п’яту частину від без того невеликої суми, котра вже є похідною від регресивної шкали. Однак не варто забувати, що проблема не лише у ставці, а є й глибша структурна аномалія. Переважна більшість активних українських художників зареєстровані як фізичні особи-підприємці (ФОП) здебільшого знаходячись на 2-й або 3-й групі спрощеної системи оподаткування зі ставкою єдиного податку. Це рятівний механізм для творчої людини, яка не хоче потопати в бухгалтерії. Однак Державна податкова служба України наполягає, що виплати, які надходять через ОКУ як авторська винагорода або специфічні відрахування на кшталт права слідування, не можуть бути кваліфіковані як дохід від підприємницької діяльності ФОП на спрощеній системі. Вони оподатковуються виключно як дохід звичайної фізичної особи. Розберемось із тим, що це оз# начає на практиці. Художник, який рахує свої доходи по спро# щеній системі, раптом отримує суму з окремим, вищим оподат# куванням і мусить додатково по# давати декларацію, вести окре# мий облік, взаємодіяти з подат# ковою. Все це глибока адмініс# тративна морока для тих, хто просто бажає малювати та нести ідею своїх робіт у світ. Однак як би там не було, найбільший абсурд виникає на рівні самої ОКУ. Організація, яка має збирати й розподіляти відрахування, зобов’язана виконувати функції податкового агента, що значить утримувати ПДФО та військовий збір із кожної виплати, подавати відповідну звітність до ДПС, вести персональний облік тисяч авторів. Тут необхідно нагадати, що мінімальна сума, з якої починаються виплати, становить еквівалент в 50 євро. Тобто йдеться про сотні, якщо не тисячі мікро-виплат щомісяця. Вартість адміністрування кожної такої виплати в питанні бухгалтерії, звітності і банківських комісій легко може перевищити саму суму відрахування. ОКУ перетворюється на збитковий бюрократичний апарат, а не на ефективний ринковий механізм. В Європі виплати права слідування проходять через організації колективного управління з мінімальним оподаткуванням або без нього, зазвичай як культурна субсидія, а не як комерційний дохід. У той час, як в Україні застосували систему, де навіть отримати те, що належить вам по праву, є дорого і складно. Для порівняння, в Ірландії та ряді інших країн ЄС художники взагалі звільнені від прибуткового податку на доходи від творчої діяльності, тобто даний аспект не працює як певне виключення, а свідома культурна політика держави. Україна ж, яка стрімко крокує в напрямку євроінтеграції, копіює форму захисту прав, але зберігає фіскальну логіку радянського зразка щодо їх реалізації, через що митці вкотре опиняються між законом і реальністю. Закон нерідко суворий, однак нам всім необхідно пам’ятати про те, що за всіма нормами права завжди стоять живі люди. Життя така штука, що більшість художників підписували свої перші полотна в ті роки, коли поняття “авторські права” в Україні було порожнім звуком. Митці, як і весь український народ, пережили безліч реформацій, кілька економічних криз, Революцію Гідності, анексію Криму і тепер переживають повномасштабну війну. Більшість із них не знають точно, скільки разів їхні роботи переходили з руку руки. Арт-ринок непрозорий настільки, що навіть автор не завжди може відстежити долю власного твору. Іноді художник дізнається про продаж із соціальних мереж, коли хтось публікує фото нового придбання, а часом не дізнається ніколи. Ті, що знають про право слідування, здебільшого реагують на нього з гіркою іронією, адже це як знати, що тобі належить скарб, але карта зашифрована, лопата зламана, а земля, де він закопаний, належить комусь іншому. Деякі майстри намагалися самостійно відстежити перепродажі і звернутися до аукціонних домів із вимогою виплатити відрахування. Відповіді були ввічливими, але практично однаковими: “Ми не знаємо, до якої ОКУ звертатися”, “Процедура незрозуміла”, “Зверніться до юриста”. Художник – людина творча і, як правило, людина без ресурсів для судового позову, тож найчастіше попросту відступає в таких випадках. Особливо болюча ситуація зі спадкоємцями. Вдови, діти, онуки українських художників спостерігають, як роботи їх рідних продаються на міжнародних аукціонах за п’яти-чи шестизначні суми в доларах. Безперечно, юридично всі вони мають право на відсоток від кожного такого продажу протягом 70 років після смерті автора, але практично нічого не отримують і часто навіть не знають, що мають право вимагати. Щоб зрозуміти, чого не вистачає Україні, варто подивитися на країни, де право слідування давно є нормою не декларативною, а цілком реальною. Так, наприклад, Польща імплементувала Директиву ЄС 2001/84/ЄС ще у 2006 році. Ключовим елементом успіху стала чітка система акредитації організацій колективного управління, зокрема ZPAP (Zwiazek Polskich Artystуw Plastykуw), яка десятиліттями є визнаним представником художників. Галереї та аукціони зобов’язані надавати ОКУ інформацію про всі угоди, що підпадають під дію права слідування. Порушення ж фіксуються та переслідуються. Важливо й те, що польське законодавство чітко відокремлює виплати права слідування від стандартного комерційного доходу в питаннях оподаткування, що суттєво знижує адміністративний тягар. Можна також згадати приклад Великої Британії, котра після виходу з ЄС зберегла власний аналог Директиви під назвою Artist’s Resale Right Regulations. Ключову роль тут відіграє DACS (Design and Artists Copyright Society), організація, яка має чіткий мандат і визнана всіма гравцями ринку, від Christie’s до невеликих регіональних галерей. Показово, що британські аукціонні доми самостійно повідомляють DACS про угоди, що підпадають під дію права слідування і не тому, що вони доволі альтруїстичні, а тому, що за порушення передбачені реальні санкції та репутаційні наслідки, з якими ніхто не бажає стикатися особисто. У свою ж чергу Франція – колиска droit de suite, вже давно нормалізувала ці відрахування як частину ринкової культури. ADAGP (Societe des auteurs dans les arts graphiques et plastiques) щорічно розподіляє десятки мільйонів євро серед тисяч авторів та їх спадкоємців. Для великих аукціонних домів включення права слідування у розрахункові документи така ж рутина, як ПДВ. Тобто чітко простежується те, що спільним для всіх успішних систем є легітимна й визнана ОКУ, обов’язкова та прозора звітність ринкових гравців, помірне оподаткування або спеціальний режим для культурних виплат й цифрові реєстри творів. Вирішення проблеми права слідування в Україні не є утопією. Це комплексне завдання, котре потребує синхронних дій утрьох напрямках: інституційному, ринковому та фіскальному. Давайте розберемо детально кожен пункт. По-перше, хотілося б звернутися до податкової реформи та зазначити, що Україні необхідне запровадження нульової або зниженої до 5% ставки ПДФО для виплат права слідування через ОКУ й надання дозволу зараховувати такі виплати на рахунки художників-ФОП як підприємницький дохід. Це не подарунок художникам, а усунення системного збою. Виплати права слідування не є зарплатою і тут не наявний підприємницький дохід. Це компенсаційний механізм за культурний внесок. Відповідно, їх треба виокремити в Податковому кодексі та встановити для них пільговий режим, хоча б тимчасово, на час воєнного стану та три роки після його завершення. Ставка у 5% за аналогією з режимом для IT-спеціалістів або нульова ставка є цілком реалістичним й обґрунтованим рішенням, що дозволить легалізувати доходи, вивести ринок з тіні та підвищить мотивацію авторів. По-друге, дуже важливим етапом є інституційне перезавантаження, що є найскладнішим, але найнеобхіднішим кроком. IP Офіс та Міністерство економіки мають оголосити прозорий конкурс на акредитацію ОКУ у сфері образотворчого мистецтва. До конкурсної комісії варто залучити представників Національної спілки художників України, незалежних юристів у сфері інтелектуальної власності та міжнародних експертів, наприклад від CISAC, котра слугує міжнародною конфедерацією авторських і композиторських товариств. По-третє, звичайно ж, обов’язковим є впровадження цифрового реєстру. Варто наголосити, що це ніяка не фантастика, а цілком правдива реальність у кількох країнах. Блокчейн-технології дозволяють фіксувати угоди так, що їх неможливо сховати як p2p продаж. Єдиний державний реєстр оригіналів творів мистецтва, тобто як аналог кадастру, однак для культурних цінностей, дав би змогу автоматично відстежувати перепродажі та нараховувати відрахування. Пілотний проєкт такого реєстру можна запустити вже зараз, у партнерстві з технологічними компаніями та міжнародними фондами. Окрім цього, в даному контексті, хотілося б також звернути увагу на Законодавче врегулювання благодійних аукціонів. Необхідно чітко визначити, яка частка від суми продажу має йти на благодійність, щоб захід вважався суто благодійним і звільнявся від виплат права слідування? Якщо менше 100%, то комерційна частина має оподатковуватися відповідно до загальних правил. Це не спроба відібрати гроші в армії, а спроба закрити правову дірку, котрою нині дуже активно зловживають. Звісно, говорити про права художників під час повномасштабної війни – велика розкіш. Хтось скаже: “Люди гинуть, а ви про відсотки від аукціонів”. Безперечно, така логіка зрозуміла, однак хибна. Українська культура зараз виконує стратегічну функцію, адже мистецтво українських авторів ніщо інше, як наша присутність на міжнародній арені, аргумент у дипломатії, відповідь на російський наратив “єдиного народу”. Виставки українських художників у Мельбурні, Берліні чи Нью-Йорку виступають не просто в якості культурного обміну, а є демонстрацією того, що Україна жива, творча і, головне, самостійна цивілізація. З цієї точки зору те, що самі художники, чия творчість є зброєю культурної дипломатії, залишаються без базового захисту своїх майнових прав, є не просто соціальною несправедливістю, а державним провалом. Воєнний стан дає парадоксальний шанс. Надзвичайні умови дозволяють урядові діяти швидше, ніж у мирний час. Кабінет Міністрів може ухвалювати рішення про тимчасові податкові режими оперативними постановами і подібні дії потрібно впроваджувати вже зараз, а не відкладати постійно разом зі словом “після перемоги”. Крім того, наші міжнародні партнери готові допомагати із розбудовою інституцій. Технічну допомогу у створенні цифрового реєстру чи системи адміністрування виплат можна отримати від союзників, якщо сформулювати збалансований запит й показати політичну волю. Художники, які зараз малюють у підвалах під час повітряних тривог, ті, хто відклав пензлі і взяв зброю, ті, хто виїхав і продовжує творити в еміграції, всі вони, нарівні зі всією нацією, заслуговують на систему, котра захистить їхню спадщину не обіцянками, а реальними механізмами. Підбиваючи підсумки, варто наголосити на тому, що право слідування в Україні сьогодні схоже на автомобіль, у якому є все. У нього є корпус, колеса, зручний салон і навіть GPS-навігатор, налаштований на Брюссель, однак двигун досі не на місці і паливо не залите. Прийняття ряду законів в останні роки стали важливим кроком, однак всі вони залишаться кроком у порожнечу, якщо за ними не підуть інші. Необхідна акредитація ОКУ, реформа податкового кодексу, створення цифрового реєстру, чітке регулювання благодійних аукціонів. Кожен день, поки система не запрацювала, стає днем, коли художники не отримують того, що їм належить по праву. Це день, коли аукціонні доми мовчки кладуть у кишеню гроші, які мали б повернутися до творців. День, коли Україна декларує євроінтеграцію, але не спроможна реалізувати один із базових інструментів захисту творчих прав, прийнятих у ЄС чверть століття тому. Запуск права слідування – це не лише питання справедливості щодо художників. Це питання довіри до держави. Довіри до того, що закони, прийняті в Україні, справді виконуються, а інституції, котрі мають забезпечувати права громадян, справді функціонують. А слова, написані на папері, мають вагу в реальному житті.
На перехрестях історії · “Надбання геніїв мистецтва мають сприяти вихованню в людства благородних почуттів і мрій, спогляданню та пізнанню себе”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Музей має бути “школою і храмом, священним місцем…” Організаційна діяльність і доброчинність подружжя Богдана і Варвари Ха) ненків у створенні Київського художньо)промислового та наукового музею

Петро ЧЕРНЕГА, професор УДУ імені Михайла Драгоманова Доброчинність і меценатство в державах Європи і світу впродовж століть сприяли розвитку матеріальної і духовної культури своїх народів. Не стояли осторонь цієї важливої справи й заможні українці, зокрема князі Київської Русі, гетьмани України та козацька старшина, духовенство Української православної церкви, підприємці доби розвитку товарного виробництва після ліквідації кріпацтва у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. Серед них родини Терещенків, Симиренків, Тарновських, Харитоненків, Євген Чикаленко, Богдана і Варвари Ханенків та інші. Їхнє благодійництво стало вагомим чинником розвитку матеріальної та духовної культури нації, формування модерної ідентичності українців. У збереженні та розвитку української культури відзначалася родина Терещенків. Гідну справу родини продовжили дочка Миколи Терещенка, Варвара та її чоловік Богдан, нащадок гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка, чому сприяли не лише значні матеріальні та фінансові статки подружжя, а й усвідомлення ними своєї української ідентичності, наростання національної свідомості й інтересу до української культури в суспільстві. Страх московського царизму перед наростанням українського національно-культурного руху був головною перешкодою на шляху створення в Києві першого публічного історико-краєзнавчого музею. Ідеї та пропозиції Київського товариства грамотності та заохочення мистецтв, членом якого був Б. Ханенко, губернська влада відхилила. Натомість, українським підприємцям та діячам культури вдалося у 1894 р. схилити Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора О. Ігнатьєва до створення Комітету для вирішення питання про влаштування у Києві музею, а також комісії для розробки його програми й статуту та проекту будівлі, до якої було залучено 28 осіб-представників губернської влади, дворянського зібрання, відомих підприємців, колекціонерів В. і Я. Тарновських, Б. Ханенка, істориків В. Антоновича і О. Лазаревського, архітекторів і мистецтвознавців. Лише 29 лютого 1896 р. відбулося засідання комісії, де обговорили заяву голови Київського товариства заохочення мистецтв М. Мусіної- Пушкіної до голови комітету про участь у створенні музею і про намір об’єднатися із новоствореним Київським товариством старожитностей і мистецтв, статут якого розробив Б. Ханенко. Комітет, очолюваний генерал-губернатором О. Ігнатьєвим, 1 березня схвалив статут і порушив клопотання перед вищими органами влади про його затвердження. Почесні й дійсні члени Київського товариства заохочення мистецтв, згідно зі статутом, ставали такими самими членами нового Товариства. 2 січня 1897р. відбулося перше засідання Київського товариства старожитностей і мистецтв, де було обрано членів правління: В. Антоновича, Лазаря Бродського, В. Кочубея, М. Михайловського, В. Ніколаєва, В. Тарновського, А. Терещенка, Б. Ханенка і Г. Шлейфера. Графиню М. Мусіну-Пушкіну було обрано головою. Міністр внутрішніх справ Російської імперії затвердив статут Товариства 8 лютого 1897 року. Київська дума у березні 1896 р. виділила для будівництва музею ділянку землі площею 1245,5 кв. сажнів на розі вулиць Хрещатик і Олександрівська напроти кафе (Шато-де-Флер) в Царському саду Правління Товариства 8 квітня 1897 р. створило конкурсну групу архітекторів-розробників проєкту будівництва музею в стилі Ренесансу або Грецькому в складі: барона Розена, П. Бойцова, Е. Браумана, І. Ніколаєва-сина, Я. Кривцова і В. Городецького, визначивши винагороду за виконану роботу 500 руб. Проєкт мав бути підготовлений до 10 травня. Натомість, за оцінкою журі, жоден із 13 надісланих на конкурс проектів будинку музею не відповідав топографії місцевості. 18 червня був створений Розпорядчий комітет на чолі з віце-головою Товариства Б. Ханенком, до якого увійшли члени правління, мистецтвознавець А. Прахові меценат О. Терещенко, організував підготовку нового проекту будівництва музею. 27 грудня правління Товариства відсторонило від розробки проекту академіка В. Ніколаєва, за те що відійшов від проекту П. Бойцова і доручило Б. Ханенку очолити будівельну комісію та домовитися з відомим архітектором В. Городецьким про завершення роботи над ним й про суму винагороди. 30 грудня правління Товариства схвалило рішення комісії про призначення архітектором будівництва музею В. Городецького і виплати йому за виконання роботи 7 тис. руб. Городецький під постійним наглядом, контролем і керівництвом Б. Ханенка удосконалив проект П. Бойцова, добавивши у плані напівпідвальний і підвальний поверхи, склав кошторис будівництва і визначив термін його завершення – 1899 рік. Товариство старожитностей і мистецтв доручило спорудження будинку музею, кошторис якого склав понад 207 тис. руб., відомій у Києві фірмі Л. Гінзбурга, яка впродовж липня 1898 – літа 1899 років переважно завершила будівництво. Голова Товариства М. Мусіна-Пушкіна високо поцінувала діяльність Б. Ханенка, відзначивши, що спорудженням будинку ми “...завдячуємо невтомному завзяттю, знанням, артистичному смаку і невтомній праці Б.І. Ханенка, який,... не жаліючи сил і здоров’я, керував побудовою музею від дня його закладки і довів до такого блискучого закінчення”. Аналіз протоколів засідань правління і зібрань членів Товариства свідчить, що Б. Ханенко фактично з 1898 р. і до останніх днів свого життя 1917 р. обирався головою правління. Завдячуючи його організаційним здібностям, знанням і дивовижній енергії для завершення будівництва музею і збирання пам’яток старовини та мистецтв він залучив досить широке коло представників організацій і станів імперії в Україні. Найбільше коштів пожертвувала родина Терещенків — 108 тис. руб., із них 60 тис. член правління Товариства О. Терещенко, уряд – 100 тис., благодійні внески 146 членів Товариства – відомих діячів культури, підприємців, чиновників. Ханенко, головуючи на засіданні правління Товариства 1 квітня 1899 р., запропонував розглянути питання про організацію виставки археологічних предметів та урочисте відкриття й освячення приміщення музею за участі вчених ХІ Всеросійського археологічного з’їзду, який мав відбутися 1 серпня. Учасники наукового форуму ознайомилися з пам’ятками культури від кам’яного віку до епохи Київської Русі, що були виставлені в п’яти залах музею. З’їзд виніс подяку Б. Ханенку і В. Хвойці за змістовні археологічні колекції і внесок у розвиток науки. У другій половині 1899 р. Б. Ханенко організовував ізоляцію фундаменту будівлі, що пропускав воду з Олександрівського пагорба, а також буріння свердловини для її відведення. 20 грудня він доповів членам правління про придбання для музею колекції із 2017 предметів кам’яного віку із розкопок В. Хвойки в Києві і Трипіллі вартістю 5 тис. руб., які пожертвував М. Терещенко. Правління визнало, що колекція є оригінальною, має історичну та наукову цінність, а зал, де вона буде виставлена, назвали “Зал М.А. Терещенка”. Для завершення будівництва і культурного оздоблення музею Б. і В. Ханенки та В. Городецький запросили італійського скульптора Еліо Саля, який з 1890 років працював у Києві. Подружжя Ханенків спільно з завідуючим господарською частиною і зібранням історичних пам’яток В. Хвойкою, щоб поповнити фонд спорудження музею, організували у 1901 р. в його залах виставки художніх картин XV-XIX ст. та археологічних старожитностей, які відвідали 8176 людей. Завдяки приватним пожертвуванням і коштам уряду – 30 тис. руб., фонд будівництва становив 234 тис. руб. На утримання музею в 1901 р. було витрачено 25 тис. руб. У березні 1902 року за поданням Б. Ханенка правління Товариства обрало на посаду директора музею відомого дослідника і збирача пам’яток матеріальної культури українського народу М. Біляшівського. Натомість, Б. Ханенко продовжував керувати як правлінням, так і підготовкою до офіційного відкриття музею: залучив близько 80 представників органів влади, колекціонерів і меценатів до виділення коштів та колекцій їх зібрань для облаштування експозицій залів. Впродовж 1897-1902 рр. Товариство зібрало і витратило на добудову музею і зібрання старожитностей та інших пам’яток культури близько 264 тис. руб. На січень 1904 р. його 6 відділів: археологічний, історичний, етнографічний, художніх та художньо-промислових виробів і бібліотека мали 16 432 пам’яток й книг з різних галузей мистецтва і науки вартістю 54 686 тис. руб. Вагомий внесок Товариства старожитностей і мистецтв, що налічувало 258 членів у підготовку й проведення освячення та офіційного відкриття музею, що було призначено рішенням правління від 23 грудня 1904 р. на 30 грудня. Подружжя Б. і В. Ханенків подарувало музею удень відкриття 3145 предметів зібрання старожитностей Наддніпрянщини кам’яного та бронзового віків, греко-скіфської доби, епох великого переселення народів і давніх слов’ян вартістю 71 тис. руб. Подружжя О. М. і Є. М. Терещенків спільно з В. М. Ханенко пожертвували 900 пам’яток слов’ян із розкопок у Києві й губернії, а також ескізів і малюнків М. Врубеля ціною 3900 руб. До благодійності з нагоди освячення і відкриття музею Б. Ханенко залучив Імператорську археологічну комісію, митрополита Київського і Галицького Флавіана, відомих колекціонерів О. Зноско-Боровську, О. Бобринецького, С. Бодилевські, І. Линниченка, С. Могилевцева, Є. Суріна, які пожертвували 13 868 предметів монет і медалей своїх археологічних колекцій та творів живопису на суму понад 42 тис. руб. Б. Ханенко у промові, в день офіційного відкриття 30 грудня 1904 р. музею, наголосив на основних його завданнях, зокрема, бути “...школою і храмом, священним місцем, куди має надходити все для вивчення прекрасного і шанування красоти, щоб в житті її розуміти і любити. Надбання геніїв мистецтва мають сприяти вихованню в людства благородних почуттів і мрій, спогляданню та пізнанню себе”. 24 лютого 1905 р. В. Ханенко за активну участь у підготовці музею до відкриття, зокрема пожертвування значних коштів на придбання пам’яток культури було обрано членом правління Товариства старожитностей і мистецтв. Подружжя у цьому ж році виділило 677 руб. власних коштів на ремонт верхнього залу, підлоги і даху музею. Російсько-японська війна і революція 1905-1907 рр. звели нанівець пожертвування від осіб і організацій, а також фінансування держави. Щорічні надходження від казни зменшилися з 2500 руб. до 1500 руб. Натомість, річний бюджет музею становив понад 7 тис. руб. Ханенко, обраний у 1905 р. головою Київського Комітету торгівлі та мануфактури, 24 січня 1906 р. поставив на засіданні Товариства старожитностей і мистецтв питання про поліпшення фінансування музею шляхом підпорядкування його одному з міністерств, а також організації спільно з Міністерством торгівлі і мануфактури виставки прикладного мистецтва і кустарних виробів. Окрім того, було ухвалене рішення про збільшення зарплати доглядачам музею з 30 до 40 руб. і безкоштовне відвідування закладу в неділю всім бажаючим. Правління Товариства 11 квітня і 9 травня 1905 р. провело зібрання де створило Комісію для організації виставки прикладного мистецтва і кустарних виробів. Головою комісії була обрана В. Ханенко, а її заступником О. Косач, секретарем – М. Біляшівський. Згодом В. Ханенко відмовилася від керівництва на користь княгині Н. Яшвіль, яка очолила й особливий комітет, до складу якого увійшли члени комісії, відомі колекціонери та меценати. Організатори ви-
На перехрестях історії · “Музей користувався великою популярністю серед населення і був відкритий для відвідування щоденно, окрім понеділка”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ставки, враховуючи низький рівень розвитку місцевої промисловості й кустарних промислів, зокрема серед селян, які становили понад 95% населення України, прагнули залучити їх не лише до виготовлення широкого переліку предметів побуту, а й оригінальних, самобутніх мистецьких зразків народної творчості. Комітет для придбання високохудожніх кустарних виробів й організації їх виставки зібрав 8358 руб. Із них подружжя Ханенків і члени родини Терещенків пожертвували 3824 руб., Київський губернський комітету справах земського господарства – 500 руб., решта коштів від музею і меценатів. Експозиції 6 тис. предметів XVII-XVIII ст. за соціально-побутовим призначенням були виставлені в залах нижнього та верхнього поверхів і сходах музею: різних вишивок – 252, вишиваних рушників – 514, хусток – 110, різьблення по дереву – 128, гончарних виробів – 2079, предметів побуту гуцулів – 75, інших – 547. Виставка тривала впродовж 19 лютого – 1 травня 1906 року. Її відвідали близько 11,9 тис. людей, із них 4,7 тис. робітників, ремісників і учнів безкоштовно, інші за власні кошти. Великих срібних медалей були удостоєні: Геленівська навчально-ткацька майстерня Васильківського повіту Київської губернії В. Ханенко за полотна, скатерки і рушники із різних тканин і Полтавське губернське земство за розвиток підприємництва й організацію кустарних промислів з виготовлення килимів; Е. Вессер – майстриня із Києва за показову таблицю послідовного розпису народним способом пасхальних яєць. Малими срібними та бронзовими медалями і похвальними листами були нагороджені ще 25 майстрів і кустарних промислів України. Після закриття виставки, що засвідчила розмаїття української культури, предмети експозиції відділу селянського мистецтва залишилися в музеї і стали основою етнографічного відділу. Вагомим наслідком організації Товариства старожитностей і мистецтв Виставки прикладного мистецтва і кустарних виробів стало створення 8 серпня 1906 р. Київського кустарного товариства, яке очолила Н. Давидова. До його Ради були обрані В. Ханенко, М. Біляшівський, О. Косач, О. Левицький та інші відомі підприємці й меценати. У 1911 році Правління Товариства підтримало пропозиції Б. Ханенка і М. Біляшівського і організувало виставки рукописів, малюнків, офортів, акварелей, загалом 87 творів Т. Шевченка, до 50-річчя з дня його смерті, а також предметів прикладного мистецтва українців та народів Росії, Західної Європи й частково Сходу. Восени 1912 року Київський художньо-промисловий і науковий музей приймав участь у першій Міжнародній художній виставці “Модний мір” у Петербурзі, після якої правління Товариства зробило висновок, що “музейна справа в імперії – у запущеному важкому стані, без належної опіки влади”. У 1913 р. напередодні Великої війни 1914-1918 рр. Товариство, вшановуючи пам’ять М. Врубеля, український період життя якого мав виняткове значення для становлення особистості й формування творчого методу художника, організувало виставку 108 його полотен, кращі із яких були залишені в музеї. Наслідки російсько-японської війни, зокрема відсутність Б. Ханенка впродовж 1906 р. – перебування на Далекому Сході на посаді Помічника Головного Уповноваженого Червоного Хреста, революційні події в Україні посилили фінансові проблеми Товариства та функціонування музею. Проте його відділи у 1907-1909 рр. придбали 15 586 пам’яток культури на 21831 руб. Правління Товариства у листі до Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторів, зазначало, що завдяки вмілому керівництву, невтомній праці і матеріальній підтримці Ханенка, музей має великі колекції, частина яких пожертвувані ним із різних галузей науки і мистецтва на суму близько 100 тис. руб. Імперська влада у 1909 р. таки задовольнила неодноразові звернення Товариства старожитностей і мистецтв й передала музей Міністерству торгівлі та промисловості, виділивши річну допомогу – 6 тис. руб. Міністр відомства В. Тіміразев 3 червня схвалив Статут музею, де були стверджені основні напрями і завдання його колективу. Будівля, пам’ятки культури й майно залишалися неподільною власністю Товариства і міста Києва, не підлягали відчуженню і не повинні змінювати своє призначення – служити просвітництву населення, організовуючи виставки, публічні читання, бесіди, конкурси, лекції для учнів і студентів навчальних закладів, видання художньої та наукової літератури, що відповідає завданням музею. Керівництво музеєм було покладено на Комітет, який обирався на три роки Товариством. Головою його було обрано Б. Ханенка, він же залишався на чолі правління Товариства. До Комітету входили також два представники Київської міської Думи та один від Міністерства торгівлі і промисловості. Директором музею, який підпорядковувався Комітету, залишався М. Біляшівський. 19 лютого 1910 р. Товариство ухвалило рішення просити міську Думу про надання подружжю Б. і В. Ханенків частини земельної ділянки на вулиці Олександрівській, що межувала з будівлею музею, для спорудження приміщення, в якому зберігатимуться культурні цінності. Цього ж року було призначено на посаду зберігача історичного та етнографічного відділів, археолога, збирача пам’яток народного мистецтва і фольклору, позаштатного співробітника музею Д. Щербаківського. Голова Комітету музею Б. Ханенко у травні уповноважив М. Біляшівського збирати і купувати для колекцій пам’ятки старожитностей і кустарні вироби у межах України, приступити до створення відділу “Старий Київ”, а також ознайомитися з досвідом музейної справи провідних країн Європи і запровадження його в очолюваному ним колективі. Колектив музею, очолюваний М. Біляшівським, організував у 1911 році до 50-річчя з дня смерті Т. Шевченка першу виставку творів великого Кобзаря, зібравши 87 експонатів, зокрема його рукописи, малюнки, офорти, акварелі, а також літографії, малюнки друга поета Штернберга. Упродовж року, завдячуючи організаційній діяльності та доброчинності подружжя Ханенків та родини Терещенків, членів Товариства музей отримав субсидій від Міністерства торгівлі і промисловості 6 тис. руб., влади Києва 1 тис. руб. і Товариства 500 руб. колекції відділів поповнилися 3417 предметами вартістю близько 18,3 тис. руб. із яких вартість пожертвуваних пам’яток культури становила майже 14 тис. руб. Музей відвідали понад 19 тис. людей, із них 13,8 тис. – безкоштовно. 4 вересня подружжя Ханенків, члени Товариства: М. Біляшівський, В. Хвойка, граф О. Бобринський приймали і знайомили з колекціями відділів імператора Миколу II з дочками та їх свиту. Цього ж року Богдан Іванович домігся виділення міністерством торгівлі і промисловості 2 тис. руб. у 1912 році на ремонт будівлі, розширення площі приміщень, обладнання їх вітринами для розміщення колекцій, а Київським губернським земством 3 тис. руб. на придбання старожитностей та пам’яток мистецтв українського народу. Київська Дума виділила 500 руб. для створення відділу “Старий Київ”. Посилення боротьби російського царизму проти національно-культурного відродження в Україні напередодні Великої війни 1914-1918 рр. негативно вплинуло на діяльність Товариства старожитностей та мистецтв і його музею. Проте правління Товариства і Комітет музею, очолювані Б. Ханенком за участі добродійників та меценатів, знаходили кошти для ремонту будівлі, реконструкції виставкових залів, придбання і встановлення нових широких вітрин й формування колекцій предметів старожитностей, народного та професійного мистецтва, складання каталогів для відвідувачів, на чому наполягав Б. Ханенко. Наприкінці 1913 року відкрили для відвідувачів відділ “Старий Київ”, експозиції якого були представлені портретами відомих киян, картинами, гравюрами, фотографіями, предметами побуту і виробами, що мали відношення та сприяли висвітленню минулого міста. Вагомий внесок у створення відділу подружжя Ханенків, В. Хвойки, М. Біляшівського, Д. Щербаківського та інших членів Товариства. Впродовж 1911-1914 рр. від влади, Товариства, а також добродійників, колекціонерів, громадських та наукових організацій до бюджету музею надійшло пересічно 93 тис. руб. готівкою й предметами старожитностей і творами мистецтва. Його колекції поповнилися 20 тис. придбаними і пожертвуваними експонатами вартістю близько 73 тис. руб., більшість яких були дарунком установі. Музей користувався великою популярністю серед населення і був відкритий для відвідування щоденно, окрім понеділка, з 10 до 15 години дня. Вхідна плата становила 30 коп., а з учнів – 15 коп. Щорічно зростала чисельність індивідуальних та групових відвідувань музею, зокрема в неділю безкоштовних для груп учнів ремісничих, торгових, художніх училищ, шкіл, студентів, вчителів, робітників і селян. Працівники музею і члени Товариства В. Хвойка, М. Біляшівський, Д. Щербаківський, К. Болсуновський, В. Данилевич, В. Козловська проводили для них екскурсії, читали лекції й організовували практичні заняття у відділах та бібліотеці. За означений період музей відвідали понад 98 тис. людей, із них 66.8 тис. безкоштовно. У січні 1915 р. на балансі музею знаходилося нерухомого та рухомого майна відповідно 262,6 тис. руб. і 10,5 тис. та колекція артефактів вартістю понад 236 тис. руб. На початку війни М. Біляшівський і Д. Щербаківський були мобілізовані на військову службу, а 20 жовтня 1914 року помер видатний археолог, організатор музею і завідувач археологічного відділу В. Хвойка. Наприкінці листопада відмовився від посади бібліотекаря Д. Дорошенко, який у роки Української революції 1917-1921 рр. стане відомим політичним та державним діячем, а в еміграції — видатним дослідником історії України. З 1 грудня 1914 року цю посаду займе також випускник Київського університету В. Прокопович – згодом відомий історик, державний та політичний діяч доби Української революції 1917-1921 рр. Комплектування бібліотеки відбувалося переважно завдяки пожертвуванням наукових установ, навчальних закладів, громадських товариств і приватних осіб. На початку 1916 р. її фонди налічували близько 5368 одиниць зберігання. Найбільші внески зробили переважно члени Київського товариства старожитностей і мистецтв, зокрема подружжя Б. і В. Ханенків – цінні художні видання; родина підприємців, колекціонерів і благодійників Терещенків, на кошти яких було придбано значну кількість видань та інших матеріалів; В. Бутович – численне зібрання книг; М. Біляшівський – частину власної бібліотеки; Д. Щербаківський – колекції рукописних церковних книг і стародруків XVI-XVIII ст. Світова війна, що тривала іна західноукраїнських землях, спричинила величезні людські жертви й матеріальні витрати українського народу, різкий спад життєвого рівня та жорстокі репресії російського царизму проти національного культурного руху. Ханенко, відчуваючи загрозу, що несла війна для справи його життя, у 1914 році вносить проєкт штатів музею що передбачав йому статус державної установи, а у вересні 1915 року організував евакуацію до Російського історичного музею в Москву 6,5 тис. найцінніших експонатів. Згодом він напише другий заповіт, в якому просив спадкоємців – розпорядників Варвару та Михайла Ханенків перевести капітал сумою 100 тис. руб. у державні відсоткові папери і “заповів його Київському художньо-промисловому і науковому музею... для задоволення його потреб із відсотків означеного капіталу, що повинен зберігатися недоторканним у Державному банку”. У 1915 році Б. Ханенка знову обрали головою Комітету музею на щорічному зібранні Товариства. Натомість, тривала хвороба і смерть 26 травня 1917 р. мали важкі наслідки для Товариства і музею. Відсутність протоколів зібрань Товариства за 1915-1917 рр. свідчить про його бездіяльність. 23 серпня 1918 р. відбулося останнє зібрання Товариства старожитностей і мистецтв на якому були присутні лише члени правління М. Біляшівський, Д. Щербаківський і член Ревізійної комісії В. Куліженко. Вони визнали, що впродовж двох років “члени Товариства фактично не проявляли ніякого інтересу до долі музею, який в даний час знаходиться вкрай важкому, майже катастрофічному становищі”. Зібрання під головуванням М. Біляшівського ухвалило постанову про ліквідацію Товариства, а зібрані ним кошти передати Комітету музею. Постанова була доведена Міністерству внутрішніх справ гетьманської Української держави Павла Скоропадського, яке 21 жовтня схвалило рішення зібрання щодо передачі Музею у підпорядкування держави. Московський комуністичний режим у 1919 році знову встановив свою владу в Києві, а маріонеткова РНК УСРР декретом від 23 червня націоналізувала музей, назвавши його Першим Державним музеєм, і передала у підпорядкування Народному комісаріату освіти. У 1924 році його було перейменовано на Всеукраїнський історичний музей імені Тараса Шевченка, із фондів якого впродовж 1920- 1930 рр. були масово вилучені й вивезені до Москви і Ленінграду найцінніші артефакти, зокрема картини, скульптури, гравюри, вироби із золота і срібла, інші передані в новостворені музеї України. Після виснажливих років нищення фондів у квітні 1937 року його відкрили як Державний музей українського мистецтва. У 1994 році він був удостоєний статусу Національного художнього музею України, фонди якого репрезентують понад 40 тис. експонатів українського мистецтва від ХІІ ст. до сьогодення.
Духовний простір · “Доля та Господь Бог подарували мені кілька зустрічей та співпрацю з видатною Особистістю і великим патріотом України”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Капелан Даниїл Кобилецький – перший настоятель церкви в Небелиці

Євген БУКЕТ У 1829 році мешканці Небелиці Радомисльського повіту (тепер – Бучанський район на Київщині) вже не пам’ятали, коли саме була збудована їхня однопрестольна дерев’яна Миколаївська церква – “з дзвіницею, на чотирьох стовпах, міцна (крім дзвіниці), по-справжньому ще не зроблена”. Але аналіз збережених документів, зокрема, найдавнішої метричної книги (ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1012, спр. 942), яка розпочинається 6 вересня 1789 року, дає підстави стверджувати, що саме в той час місцеві парафіяни її й побудували. Також буквально напередодні, 25 серпня 1789 року, до Небелиці з Грузької був переведений уніатським офіціалом Трухлинським капелан Даниїл Кобилецький. Народився він у 1738 році в Чорториї у шляхетних батьків Івана та Параскеви Кобилецьких. Ще коли був хлопчиком, родина переїхала в село Корделівку на Поділлі, де він навчився грамоти і виконував обов’язки дяка. Коли йому було 27 років, 27 травня 1765 року одружився з Агафією, донькою Прокопія Мельника із сусіднього села Гущинці. У тестя в Гущинцях молода родина прожила два роки, а потім аж дев’ять років – у селі Баштечки, де платила чинш, як й інша тамтешня шляхта. Неодноразово Даниїл возив вирощений у маєтку хліб на продаж до османського Очакова. В останню таку подорож був обікрадений, не мав з чим вертатися додому і змушений був, щоб вижити, справляти обов’язки дяка в Очаківській Микільській церкві. Там після усунення місцевого священника був помічений під час огляду церкви генеральним візитатором протосингелом (понастирі. За висновком тамтешнього суперіора Погуролєцького офіціал Меленевський видав о. Даниїлу замість грамоти православного митрополита своє свідоцтво та 20 березня 1785 року направив його в Михайлівську парафію села Бесідка П’ятигірського повіту на допомогу тамтешньому настоятелю Точапському. Пробувши там сім місяців, перейшов на дев’ять місяців у помічники до декана Олександра Кулицького, а 17 лютого 1787 року був переведений у село Грузьку Київського повіту спостерігачем, де пробув майже три роки, доки парафія не отримала нового настоятеля. Потрапивши врешті 1789 року на власну парафію в Небелицю, о. Даниїл Кобилецький невдовзі (1794 рік) щиро зрадів можливості знову правити за православним обрядом. Звісно, обряд цей був не московський, а той, якому священник вивчився на півдні України. Через це його викликали на допит у червні 1800 року вже урядники православної російської церкви. Але через відсутність у Небелиці іншого священника о. Даниїлу дозволили там правити й надалі. До 16 січня 1814 року, коли все ж відсторонили, через старість. Спочив він 13 мічник правлячого єпископа в Константинопольській традиції) Кирилом і направлений до міста Каушани до православного Браїльського митрополита Іоакима, де після апробації в співах і читанні 20 липня 1779 року був рукоположений на священника Микільської церкви міста Очакова. А вже через рік (13 липня 1780 року) той же Іоаким за зразкову поведінку нагородив Даниїла Кобилецького протопопівським саном. В Очакові прожив він шість років, але через епідемію морової язви 1784 року змушений був вертатися до Баштечок. Пробувши там три місяці, священник хотів повернутися на свою парафію, але місцевий поміщик-деспозитор (розпорядник) Куровський, пригадавши йому втрачене зерно, не відпустив, а здав уніатам. У липні 1784 року в Радомислі уніатський офіціал Михайло Меленевський відібрав у о. Даниїла грамоту, дану при рукопокладенні на православного священника і змусив його приєднатися до унії. А за те, що правив за православним обрядом Константинопольської церкви, був покараний 15-денною реколекцією (усамітненням) в Лисянському василіанському мо- Грамота Митрополита Іоакима від 13 липня 1780 року квітня 1818 року у віці 80 років, був похований на парафіяльному цвинтарі. Можна припустити, що в Небелиці Миколаївська церква саме тому, що Святий Миколай був патроном першої парафії о. Даниїла Кобилецького – священника, який страждав, але до останніх днів життя зберіг вірність Святій Апостольській Константинопольській церкві. У 1851 році замість старої тут побудовано нову церкву святого Миколая 6-го класу, яка володіла 35 десятинами землі. До її парафії належали Борівка та Комарівка. У 1904–1908 роках священником у Небелиці був представник відомої династії – о. Яків Петрович Кошиць. Парафіяльну школу в Небелиці заснували ще в 1842 році. Це найдавніша школа на теренах сучасної Макарівської громади, заснована російською імперією. Фінансувалася вона державою і готувала писарів для місцевих ланок державного управління. Щоправда, проіснувала ця школа недовго. Вже в 1864 році при Миколаївській парафії було відкрито церковну школу нового типу для місцевих дітей. Її першим настоятелем був о. Стефан Захарович Рубанович. У 1897 році школа отримала нове приміщення. Якщо в 1875 році в Небелиці навчалося 15 хлопчиків, тов 1910-му – 61 хлопчик і одна дівчинка (детальніше про історію освіти в Небелиці можна прочитати в книзі Володимира Перерви “Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ – початку ХХ століття”, стор. 324–325). За радянської влади церкву перетворили на житлове приміщення, але 1992 року віруючі її повернули. Офіційно зареєстрували релігійну громаду 24 лютого 1993 року. На жаль, потрапила вона в московську духовну окупацію, де перебуває й досі. В пам’ять про першого духовного наставника, о. Даниїла Кобилецького, час це виправити.
Духовний простір · “Доля та Господь Бог подарували мені кілька зустрічей та співпрацю з видатною Особистістю і великим патріотом України”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Мої зустрічі та співпраця з незабутнім почесним Патріархом Філаретом

Петро ВОЛЬВАЧ Доля та Господь Бог подарували мені кілька зустрічей та співпрацю з видатною Особистістю і великим патріотом України. Симиренкознавці з перших днів проголошення незалежності України порушували перед владою питання про відродження сплюндрованої московитами симиренківської церкви та родинного цвинтаря довкола неї. Наші наміри підтримували симиренківська онука Тетяна Володимирівна та Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Т. Шевченка, членом правління якого від Криму був і я, а Павло Мовчан, який ще на той час був і народним депутатом України, підтримав нашу ініціативу. Вхожа до патріаршої канцелярії Катерина Мотрич пообіцяла влаштувати мені зустріч з Патріархом Філаретом у його міській резиденції. На домовлений час я вже був у канцелярії. Через кілька хвилин мене щиро й тепло привітав Патріарх. Він уважно вислухав моє клопотання. На мій подив, приязно сказав: “Про родину Симиренків я добре знаю. Вам потрібно розпочинати справу зі створення на батьківщині Симиренків церковної громади. Достатньо мати клопотання до місцевої влади від трьох осіб”. Патріарх викликав завідувачку канцелярією. Вона принесла примірники кількох документів. Патріарх сказав: “Я зазвичай ставлю підпис, коли в документах є вже прізвища членів ініціативної групи. Стосовно Симиренків я відступаю від цього правила і підписую порожні документи без прізвищ місцевих вірян”. Патріарх усміхнувся, потиснув мені приязно руку і побажав успіху. Через день я вже був у Городищі на Черкащині, де мої добрі знайомі створили ініціативну групу. Вона передала до Мліївської сільської ради про відкриття в так званому “будинку культури” (колишній родовій церкві Симиренків) релігійного осередку. Незабаром симиренкознавці добилися ліквідації комуністичного “вогнища” культури. Проєктні організації приступили до укладання плану реконструкції церкви. Так, завдяки патріаршій мудрості, розпочалося відродження родинної церкви Симиренків. Відомо, що на її відкритті у 1859 році був Тарас Шевченко. У відродженні церкви активну участь взяла Тетяна Володимирівна Симиренко. На жаль, вона померла наприкінці 2001 року і подальша відбудова церкви й цвинтаря відбувалася вже без неї. Наприкінці 2006 року у Маріїнському палаці президент Віктор Ющенко проводив велелюдне вручення державних нагород. Серед нагороджених я зустрів і Святійшого Патріарха Філарета. Більше того, я навіть сидів поруч із патріархом. Мене він одразу впізнав і став розпитувати про долю симиренківської церкви, реконструкцію якої ми фактично завершували. Перед врученням мені Ордена “За заслуги” ІІІ ступеня я порадився з Патріархом, чи коректно мені у своїй промові сказати про необхідність підтримки єдиної україномовної газети в Криму “Кримська світлиця” та прискорити створення україномовних шкіл. Святійший Патріарх благословив мене на цю добру справу. Лист президенту про цю справу я вручив. Як показав подальший перебіг подій, цей крок з благословення Святійшого Патріарха мав позитивні наслідки. Патріарх Філарет взяв також активну участь в організації в Криму на базі військово-політичного училища кафедрального собору. Для цього я був відряджений церковною громадою у Міністерство оборони з клопотанням до відповідних заступників міністра. І коли я став ходити по міністерських кабінетах, то зрозумів, що і Патріарх Філарет також долучився до цієї справи, бо один із високих генералів сказав: “Вас підтримує також і Патріарх Філарет”. Внесок почесного Патріарха Філарета у створення Кримської єпархії УПЦ (КП) величезний. Кафедральний собор рівноапостольних князів Володимира та Ольги особливо пожвавився, коли єпархію очолив єпископ Климент (в миру Павло Кущ). Патріарх Філарет взяв участь у вшануванні століття від дня народження генерала Петра Григоренка. І коли московська окупаційна влада після анексії Криму заборонила в соборі богослужіння, то Патріарх Філарет підтримав ідею кримськотатарських вірян проводити службу в мечетях. Ще одна зустріч із незабутнім Патріархом Філаретом відбулася в Ірпені після мого виїзду з окупованого Криму. Тоді ірпінська громада вшановувала перших загиблих мешканців міста у міському меморіалі. Патріарх Філарет мав виступ. Це було холодної пізньої осені. І я вже не став підходити до Патріарха, бо бачив, що він сильно перемерз, і я не наважився його відволікати розмовою. Як найвищу нагороду тримаю медаль Святого Юрія Переможця, вручену мені за відновлення симиренківської церкви, а також благословенну грамоту єпископа Сімферопольського і Кримського. До друку підготував Богдан#Любомир Притула
Театр · “Тут немає глянцю – лише нерв, правда і оголена душа. Світ, який обожнює тебе і знищує водночас. Слава, яка дає все і забирає тебе”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

на її пам’ять. Ді Маджо прагнув простого сімейного життя. Він хотів, щоб Мерилін більше часу проводила вдома, подалі від постійної уваги преси та Голлівуду. Проте Монро була особистістю іншого масштабу – вільною, амбітною і нерозривно пов’язаною зі своєю професією. Через різні характери та життєві цінності їхній шлюб не витримав випробування часом. Для мене важливо не судити свого героя, а зрозуміти його. Кожен актор певною мірою є адвокатом своєї ролі. Я ставлюся до Джо Ді Маджо з повагою і намагався побачити в ньому не лише суперечності, а й людяність. Як і в кожну свою роль, я вклав у нього частину себе, насамперед, працелюбність і відданість тому, що любиш. Про команду та творчий процес. Ні для кого не секрет, що з Іриною Креховецькою ми разом не лише на сцені, а й у житті. Для нас це ніколи не було проблемою, адже ми вміємо розділяти особисті стосунки та творчий процес. Як акторка і режисерка Ірина надзвичайно професійна, вимоглива до себе та уважна до партнерів. Ми навчалися в одному університеті. Викладач акторської майстерності та режисури Ірини, Василь Юрців, був наставником мого майстра курсу Тараса Бенюка. Тож нас формувала одна театральна школа, заснована на правді сцени, дисципліні та внутрішній вимогливості до професії. Саме тому нам легко знаходити спільну мову в роботі. Ми добре розуміємо одне одного під час репетицій, довіряємо творчим рішенням і завжди прагнемо спільного результату на сцені. На мою думку, найважливіше для режисера – чітко розуміти, що саме він хоче сказати виставою і які завдання ставить перед акторами. Коли є ясність і спільне бачення, народжується якісний результат. Під час роботи над виставою ми справді стали ближчими як команда. З Олександрою ми вже були знайомі раніше, з часу спільної роботи в театрі над виставою “Пам’ятай, що мене треба забути”. З Андрієм нас також поєднує кілька спільних творчих проєктів, зокрема вистава “Штучний інтелект”. З Ольгою теж працював раніше, а з Оксаною Богдан я познайомився вже безпосередньо під час роботи над цією постановкою. Про виставу. Наша вистава “МОНРО. Інша сторона слави” – це музична драма, в якій поєднуються драматичні сцени, вокальні та хореографічні номери. Над кожним із цих елементів ми багато працювали, тому сподіваюся, що глядачі відчують внесок усієї команди. Сьогодні я оцінюю нашу роботу як успішну. Водночас переконаний, що театр – це постійний розвиток: кожна вистава дає новий досвід, змушує рости, шукати нові рішення та працювати над собою далі”.
Театр · “Тут немає глянцю – лише нерв, правда і оголена душа. Світ, який обожнює тебе і знищує водночас. Слава, яка дає все і забирає тебе”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Новий погляд на Мерилін Монро

Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Ольги ЧУРСІНОЇ “МОНРО” – це вистава, яка розриває міф. Тут немає глянцю – лише нерв, правда і оголена душа. Світ, який обожнює тебе і знищує водночас. Любов, яка рятує і травмує. Слава, яка дає все і забирає тебе. На сцені – боротьба двох жінок в одній: Норма Джин та Мерилін Монро. Жива людина та вигаданий образ. Що сильніше – хочеш бути коханою чи страх залишитися собою? Де межа між талантом і божевіллям? І скільки коштує стати легендою? Але це не історія про поразку. Це історія про вибір. Про силу прийняти себе з усіма страхами, тріщинами і світлом. Бо іноді, щоб побачити, потрібно не зникнути, а навпаки – наважитися сяяти ще яскравіше. Отже, слово творцям вистави. Ірина Креховецька, режисер# ка-постановниця, виконавиця головної ролі Мерилін Монро: “Про виставу. Ми почали співпрацювати з театром “Культ” і його засновником та художнім керівником Назаром Борушком. Тоді й виникла ідея поставити виставу про Мерилін Монро саме на цій сцені. Це вже друга постановка за п’єсою Олексія Гнатюка “МОНРО”. Попередня вистава була масштабною, з великою кількістю персонажів і декорацій. Оскільки театр “Культ” є камерним театром, я запропонувала створити більш камерну версію цієї історії. Сам автор запропонував мені спробувати себе в режисурі – скоротити текст і створити нову сценічну версію п’єси. Я маю дві вищі освіти – режисерську та акторську. І це моя перша самостійна режисерська робота. Зізнаюся, поєднувати режисуру та виконання головної ролі було непросто. Тому наступну виставу планую ставити лише як режисерка. Якщо й вийду на сцену як акторка, то значно пізніше прем’єри. Ми вирішили не прив’язуватися до конкретного простору – він існує як проєкція внутрішнього світу героїні. Нам було важливо дослідити процес трансформації Норми Джин у Мерилін Монро, показати не лише народження зірки, ай ціну, яку вона заплатила за створений нею образ. Про команду та творчий процес. Мої колеги по сцені – чудові професійні актори. З усіма було легко працювати, адже кожен органічно потрапив у свій типаж. Так, Олександра Рудніцька ідеально підійшла на роль викладачки акторської майстерності, адже й у житті займається викладанням. Ольга Мороз, яка в попередній постановці грала Наташу Лайтесс, цього разу постала в образі тітки Грейс. Ми добре відчуваємо одна одну як творчі партнерки. Виконавицю ролі Гледіс, матері Монро, ми шукали довше. Оксана Богдан стала для нас справжнім відкриттям. Вона швидко влилася в колектив і створила яскравий сценічний образ. Андрій Кириченко – надзвичайно харизматичний актор. Одразу зрозуміла, що саме він гратиме Бена Лайона – директора студії 20th Cen- tury Fox, який відіграв важливу роль у становленні Мерилін Монро та фактично подарував їй сценічне ім’я. Сергій Тимків, як ів попередній постановці, виконав роль Джо Ді Маджо, створив щирий і переконливий образ людини, яка по-справжньому кохала Мерилін Монро, та блискуче впорався з цим завданням. Камерний формат театру спонукав нас шукати інші засоби виразності. Тому основний акцент було перенесено із зовнішньої видовищності на внутрішній світ героїні, її страхи, травми та боротьбу з власними демонами. У виставі звучать закадрові голоси, а в окремих сценах з’являються безликі персонажі. Відомо, що мати Монро хворіла на шизофренію, і сама Мерилін усе життя боялася повторити її долю. У фіналі нашої вистави героїня долає власні страхи. Попри те, що всі знають трагічний фінал її життя, ми прагнули подарувати цій історії світлішу ноту. Костюми стали важливою частиною постановки. Ми не прагнули буквально відтворювати епоху, але зберегли певні стилістичні перегуки з нею. Візуальне рішення побудоване переважно на чорно-білій гамі. Лише у фіналі Мерилін з’являється в яскравій сукні. У роботі над пластичним рішенням вистави нам допомагали хореографки Наталія Філіпчук та Альона Могильна. Альона працювала над психоделічними сценами, а Наталія – над моїми сольними номерами. Пластичні епізоди стали важливою складовою вистави, допомагаючи передати внутрішні стани героїні, які неможливо відтворити словами. Ми хочемо вдосконалити сценографію, можливо, зробити ефектнішими костюми та додати нові сценічні рішення. Наприклад, використати вентилятор у сцені з білою сукнею Монро. Окремо хочу подякувати директору та художньому керівнику театру Назару Борушку і його дружині Христині за підтримку ідеї створення нашої постановки та довіру. Саме завдяки їхній підтримці ця вистава отримала можливість народитися та зустрітися з глядачем”. Андрій Кириченко, викона# вець ролі Бена Лайона: “Мій персонаж – директор кіностудії “20th Century Fox”, який став відправною точкою кар’єри Монро. Він подобається мені своєю неоднозначністю. Мій герой багатовимірний, його не можна назвати ні позитивним, ні негативним. До того ж він поданий у розвитку. З Сергієм Тимківим ми разом граємо у виставі “Штучний інтелект”. У нас сформувалася творча взаємодія. Сергій познайомив мене з Іриною Креховецькою. З Іриною разом граємо вже другу виставу, добре спілкуємося в житті. З Олександрою Рудніцькою у цій виставі маємо сценічну взаємодію. За освітою я режисер естради. Поєднання акторської та режисерської діяльності завжди є викликом. Так, у багатьох аспектах у нас була командна робота. Але саме Ірина стала флагманом усього процесу. Її робота в ролі – це точне потрапляння в образ. Вона навіть візуально схожа на свою героїню. Плюс у неї природна пластичність, як у Монро. Як режисерка Ірина зуміла знайти підхід до кожного актора. Це складно, бо всі ми різні. У цій виставі важливим є не лише шлях, а й результат. Ми змогли його показати, і це головне. Наша команда – це люди, з якими комфортно працювати. Це творче середовище, де є простір для імпровізації та взаємодії. Разом ми рухалися до спільної мети. Бажаю кожному такої команди для своїх проєктів. Хотів би подякувати засновникам театру “Культ” Назару та Христині Борушкам. Це люди, які дали можливість створити нашу виставу і багато інших проєктів. Я випадково познайомився з Назаром і згодом потрапив у цей театр. Ці люди підтримують ініціативу, дають поштовх рухатися далі. Роботу актора оцінить глядач, а моє завдання – чути зауваження, робити висновки і вдосконалюватися. Для себе я зможу внутрішньо оцінити результат після кількох показів. Це постійний пошук, рух вперед”. Оксана Богдан, виконавиця ролі матері Мерилін Монро – Гледіс Перл Бейкер: “Історія цієї жінки дуже цікава. Я шукала матеріали, пов’язані з нею, проте їх виявилося небагато. Режисерка допомогла мені зрозуміти внутрішню мотивацію героїні – чого вона насправді хоче від життя і від своєї доньки, яку фактично залишила, а згодом у її ставленні до доньки з’явилися образи, заздрість і внутрішній конфлікт. Було цікаво досліджувати, що відбувається в її душі, як вона існує, які в неї мрії. Я прагнула створити живий багатовимірний образ. Певною мірою я співчуваю своїй героїні, але все-таки вона антагоністка. Я не хотіла б, щоб у реальному житті існували такі люди. Хоча, якби не було такої матері, не було б і Мерилін Монро. Найбільше під час роботи над виставою мені запам’ятався процес пошуку. Ми постійно щось змінювали, експериментували. Режисерка давала акторам можливість проявляти ініціативу. До участі у виставі мене запросила колега Олександра Рудніцька, з якою ми разом викладаємо в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв (НАКККіМ). Це був новий досвід і можливість відкрити себе з іншого боку. У цій команді можна повністю покластися на партнерів і відчути їхню підтримку. Я дуже люблю камерні театри, бо тут ти чуєш кожен подих і кожну емоцію, яку ми передаємо глядачеві. Мені справді хочеться бути частиною цього процесу”. Олександра Рудніцька, вико# навиця ролі Наташі Лайтесс: “Грати реального персонажа завжди складно. Моя героїня – відома викладачка акторської майстерності й актриса, однак про неї збереглося небагато інформації. Якщо про Мерилін Монро існує великий масив матеріалів, то про Наташу – переважно окремі епізодичні згадки. Тому створення образу вимагало радше інтуїтивного й художнього підходу. Неможливо повністю відтворити реальну людину – ми не можемо знати, що саме вона відчувала чи думала. Це була непроста, жорстка за характером жінка, і це потрібно було передати не лише емоційно, а й через поведінкові деталі. У виставі є репетиційна сцена, яка частково базується на моєму викладацькому досвіді. Я брала участь у її формуванні та пропонувала власні рішення. Водночас в основі образу я намагалася залишатися в межах відомих фактів про персонаж. Дуже сподобалося працювати з режисеркою Іриною Креховецькою. У нас вимальовується “сімейний театр”. Адже її наречений Сергій Тимків – мій партнер по виставі “Пам’ятай, що мене треба забути”. Ми з нею познайомилися задовго до початку роботи над виставою. І це, безперечно, сприяло швидкому взаєморозумінню. У нас подібна акторська школа, хоча Ірина навчалася в Івано-Франківську, а я – в Києві. А ще у нас спільне бачення, ми сходимося в багатьох цінностях. Тому працювалося надзвичайно легко. Уже на другому показі з’явилися нові, неочікувані та цікаві для всіх нас рішення. Думаю, що з кожним наступним показом вистава змінюватиметься й вдосконалюватиметься. Хоча вже зараз постановка має сформований професійний рівень”. Сергій Тимків, викона# вець ролі Джо Ді Маджо: “Я граю Джо Ді Маджо – другого чоловіка Мерилін Монро. Він щиро кохав її. Навіть після розлучення продовжував піклуватися про неї, а після її смерті ще багато років надсилав квіти У Київському театрі “Культ” відбулася прем’єра вистави “МОНРО. Інша сторона слави” за мотивами п’єси Олексія Гнатюка. Це вже друге сценічне прочитання твору сучасного українського драматурга. Подія відбулася напередодні сторіччя від дня народження співачки.
16 Цікаво знати · “Потужна Небесна сила літа благотворно впливає і на рослину, й на людину. Це – благодатний час для оздоровлення”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ший санаторій. Відкладіть все, врівноважтесь духовно й фізично. Відновіть втрачену за зиму чи надсадну працю силу. Тиждень, побутий в гаю на самоті, без телефону й “компу”, без будь-яких “благ” цивілізації, зроблять вас щасливими, залікують душевні рани, оздоровлять. Щойно згадані ягоди знають всі, а ось іргу чи за народною назвою чорничник люди чомусь оминають. А дарма! Її властивості дещо відрізняються від чорниці (афина), але не поступаються їй за аскорбіновою кислотою, цукрами, каротином. Тому ірга — чудодійний кардіотонічний засіб. Дуже бажаний при стенокардії та інших серцевих недужах. Запобігає атеросклерозу. Тому людям по шістдесяти вона вкрай потрібна в харчуванні та оздоровленні. Вкрай потрібна вона й тим, кого за зиму обсіли шлункові недужі, в кого слабке травлення, адже ягідки чудово скріплюють, влагоджують роботу кишківника. Вони не обпадають аж до морозів, чудово сушаться. Я ж зберігаю їх навпіл з медом. Неперевершені авітамінозні ласощі взимку. Поліські гаї. А ось аґрус (ваґруз) (через борошнисту росу він сьогодні не густо зустрічається в садках, проте в гаях не хворіє) діє протилежно – послаблююче. Він сечогінний, жовчогінний. Влагоджує артеріальний тиск, бажаний при серцевих недугах. В народному цілительстві шанується як протираковий засіб. Аґрус чудово зміцнює кровоносні капіляри, які з літами стають надто ламкими, через їхнє зашлакування та замлоєння. Аґрус оздоровлює нирки, сечовик, виганяє пісок. Це ягода тлустих людей. Вподовж місяця вам потрібно споживати до літрівки ягід в день, повністю перейшовши на рослинне харчування. Обмін речовин нормалізується, й на радість ви втратите свої небезпечні кілограми. Тато величали ваґруз – ягодою молодості, адже в ньому вдосталь цинку, міді, марганцю, заліза та йоду. А ці мікрочасточки оновлюють кров, знезаражують все хвороботворне тло тіла. Крапельницями цього не досягнеш. “Природа – лікар над лікарями! Адже створена самим Богом!” – не раз наголошували тато. І в цих простих словах закладена віковічна мудрість вкраїнського народу.
16 Цікаво знати · “Потужна Небесна сила літа благотворно впливає і на рослину, й на людину. Це – благодатний час для оздоровлення”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Колодар

Богині Лади. До нього приходило жіноцтво зі своїми тяготами. Обпинало дупла щедро вишитими рушниками. Творило обряди на благополучні роди, на злагоду й лад у родині. На спокій городища, вісі, держави. Щоб ладо їх вернувся з ратного походу. Близнюків народжує Батько – Мати. Посестер, Побратимів – щире служіння Вітчизні. Тому Ластівки – Липи завжди свято дотримуються прадавнього шляховказу Вістей Ізначальних. Родник ІV. Заповіт 66. “Як десницю свою бережи Батьків меч. Як зіницю – Матусині вишиття. Їх тайна древня – криниця для твого спраглого серця”. Липи красиві, гожі, щирі, щедрі, людинолюбні, подільчиві, співчутливі, завжди приходять на поміч першими. Тому серед них навдивовижу багато лікарів. Вчителі молодших класів – це переважно Ластівки – Липи. Вони бачать в людях лише хороше, так, як бджоли бачать у всьому лише мед. Завжди дослухаються до порад інших. Вони гарні собою як зовнішньо, так і внутрішньо. Рвійні. І залишаються такими все своє життя. Завжди намагаються залагодити будь-яку справу, навіть не маючи від цього зиску. Відомі юристи – саме Липи. Попри те, що вони крихкі й ранимі, але не відступаються від своїх принципів. Зупиняючись, щоб перепочити, притихнути, якщо насувається буря, а коли вона вгамовується, незважаючи на втрати, продовжують справу з подвоєною силою. І це завжди приносить їм життєвий успіх і насолоду. В Лип досить потужне творче начало, яке вони черпають з глибокої сивини нашого наРОДу, хай це буде науковець, митець чи простий землероб. Вони можуть простити образу особисто, але не прощають наруги над близькими людьми, святинями національними. І тут ними керує сузір’я Пса. Люблять затишок у родинному гнізді, весь свій вільний час присвячуючи саме цьому. Вірні одне одному все своє життя, проте не терплять брехні. Довго страждають від зрад і непорозумінь. Липень відзначений цілим перевеслом Небесних свят. Перший день місяця – народження Орджуни – переможця зла на Полі Куратул побіля Космача в Карпатах. В шістнадцятий – вшанування Богині Змії Кори – Праматері сколотів – саків. Богині природи Егле в литовців (прадавні культури наших народів спільні). Все семидення перед 20 липня величається Перуновим тижнем. Свято Бога військової аристократії. В цей день княжі дружини перед тисячолітніми дубами виголошували клятву Небові. “Гойсподине Боже, Пєрунє наш вбогатири з Твоєї правиці Правої зло сокрушающий молот брати! Вбогатири окови рушити! Вбогатири врагів крушити! Вбогатири Свят-Русь од скверни чужинецької очистити могутію Твоєю Все-небесною! Силою нашою всеземною! Вбогатири і сохрани нас! Оступимось… порази нас своїми молоніями ярими!” Все ж поляниці – воїтельниці (знані як ама – Жонки), окрім дубові, приносили жертви й Липі – заступниці. Адже вона рятує жіноцтво при збоях місячного часу (а чи відсутности “вишень”). Перетерті сухі квіти липи (1 ст. ложка) заливають 300 мл окропу. Настояти годину вкутаним. Випивати по пів склянки вранці натщесерце, ввечері перед сном. Обов’язково теплим. Липа рятує від жіночих судом, неврозів, надмірних кровотеч, безпліддя. Липа – одна з небагатьох рослин, що містять фіторечовини, схожі на жіночі гормони. Тому жінкам по сорока: раз на півріччя, місяць, ранком потрібно випивати склянку липового теплого чаю. І ви зможете насолоджуватися повноцінним життям ще дуже довго. Клімакс настане значно пізніше й мине безболісно. При нервових захворюваннях бажані купелі з липового цвіту. А напровесні, коли листя молоде, – це чудові салати. Тато ж мили свою розкішну бороду лише наваром липової кори з курячим яйцем. При наривах радили до вавки на ніч прикладати свіжі, потовчені бруньки. А липові горішки за смаком дуже схожі на мигдалеві й знадобляться для пиндиків й іншого печива. Але постійно пити липовий чай не бажано – негативно впливає на зір, особливо в срібних літах. Потужна Небесна сила літа благотворно впливає і на рослину, й на людину. Це – благодатний час для оздоровлення. Суниця, малина, чорниця, аґрус – найліп-
16 Цікаво знати · “Потужна Небесна сила літа благотворно впливає і на рослину, й на людину. Це – благодатний час для оздоровлення”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Літо 9600

Іван ПРОСЯНИК 22 червня – 22 липня. Місяць Липи. Сузір’я Посестер, Великого Пса. Покровителька Богиня Ляля. Народні назви: Липець, Житнич, Білень, Косень, Cervnes, Lipiec. Рідні імена, благословенні Небесами: Богодара, Берегиня, Віста, Добромила, Ждана, Зигзиця. Бадьор, Благовіст, Добромил, Горислав, Жадан, Люб. В липні 1378 року Київський митрополит Кипріан за вказівкою Константинопольського Патріарха навідався до Москви, де за єресі та протистояння Святійшому Першопрестолові відлучив від церкви московського князя Дмитрія Донського (він же хан Харихозя) та піддав його анатемі. Вшануймо лицарське козацтво гетьмана Виговського, що 7-9 липня 1659 року під Конотопом здобуло блискучу перемогу над 120-тисячним московським військом. Буяння Зоряної Сили, буяння всього живого, зліт Сонцекресеня на Маківку Літа, на чари, на волховство, на пошук прадавніх наших ключів золотих, що відмикають найпотаємніші джерела до давно забутих магічних знань, що множать Внутрішню Потугу наРОДу. Той, хто народився цієї благословенної рити, попри нісенітні забобони, може спробувати увійти в Світ Таїни. Адже має для цього всі передумови. Липа (від цього праукраїнське ліпший) – древнє магічне дерево ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
16 Цікаво знати · “Потужна Небесна сила літа благотворно впливає і на рослину, й на людину. Це – благодатний час для оздоровлення”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Цікаво знати · “Потужна Небесна сила літа благотворно впливає і на рослину, й на людину. Це – благодатний час для оздоровлення”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин