Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Прийде наша воля, Немов поранений борець”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Не зітліє наша віра!” Про книги авторів, які, втративши все, – вистояли!

Слово Просвіти, №24 за 2026 рік

Ігор ЗОЦ Живе надія Геноцидна війна московитів проти України спричинила нову хвилю книг про переселенські долі, залишений рідний край. Пишуть не тільки і не стільки професійні письменники, а головно ті, кого обпекло це лихо. Наприклад, Любов Чорна свою збірку віршів назвала “Непередбачуваний вирій під схлип печальних журавлів. Покровськ. Прага. Черкаси” (Івано- Франківськ. “НАІР”. 2025) і зізнається, що саме в такому стані їй творилося. “Це коли тіло в іншій країні, а душа відчуває подих рідного краю. Коли серце завмирає від снів, де з’являються рідні силуети... І коли невтішні новини з Покровщини розпорошують молекули споминів на атоми, “реактор” пам’яті закипає, вихлюпуючи єдині цінності біженця: думки, спогади, мрії”, – пише Любов Чорна в передмові до своєї збірки. Особисті переживання переважають у віршах “Якщо в серці оселилась зима”, “Родинне гніздечко”, “Мені наснились рідні силуети” та деяких інших. Більшість поезій пов’язані з війною. Створюючи вірша “Тікали діти від війни”, в уяві промайнула картина художника Костянтина Маковського “Діти, що біжать від грози”, написана ще в позаминулому столітті. Репродукція цієї картини висіла в хаті моєї тітки і з самого дитинства розбуркувала мій розум, змушуючи співчувати і хвилюватися за розгублених малюків. Тільки ж на картині діти бігли від стихії додому, до неньки. А теперішня загарбницька війна проти України змусила матусь і діточок тікати з рідних домівок, тікати в “нікуди”, подалі від бойових дій агресора. Емоції біженця і лягли в основу цього вірша. “Саме з нього і розпочалася моя творчість емігранта в столиці Чехії, що прийняла нас на тимчасове помешкання”, – зізнається пані Любов. “Рідні чорнобривці” також про розлуку з рідним краєм. “Тікаючи від ракет і мін, що ворог кидав на Покровськ, складала дорожню валізу. Ну що візьмеш з собою, коли водій попереджав, тільки одне багажне місце на людину: документи, дві ікони, молитвослов, дві власні книжечки, хоча у мене їх вісім, ліки. Оглядаючи квартиру, де залишали все, що нажили з чоловіком за 50 років, на очі потрапило насіння чорнобривців, яке інтуїтивно вклала в гаманець валізи. І коли повесніло, потепліло в Празі, а ми мешкали в приватному гуртожитку, взявши у господарів дозвіл, обробила біля оселі землю і посіяла наші рідненькі квіти, що влітку засяяли велюровим суцвіттям, нагадуючи рідний дім і квітник у дворі. Бо поки росте чорнобривець – живе надія”, – написала авторка в своїй книзі поезій. Назву ще однієї книги – “Щоб у серці не селилася зима” (Івано-Франківськ. “НАІР”. 2024) – Любов Чорна взяла з віршів Ліни Костенко, але поезій в ній нема. А є “Бувальщини. Оповідки. Чи просто кумедні історії з життя рідних і знайомих” – власне так і назвала основний розділ книги авторка. У ньому вона згадала своїх рідних не просто переліком імен і дат, а пов’язала їх з мовним середовищем на межі двох регіонів – Січеславщини і Донеччини (Покровськ – рідне місто Любові Чорної — ще називали західними воротами Донбасу – І. З.). “Вона зібрала докупи із побуту своїх рідних народні вислови, бувальщини, надавши їм дивовижного звучання, поєднавши в них минуле і сьогодення”, – написав у передмові до книги науковець Володимир Алтухов. Наразі оригінальні спогади про населені пункти, які в прямому сенсі випалюються агресором, хвилюють і певним чином підтримують людей, змушених покинути свої домівки. Ось фрагмент з книги Любові Чорної: “Чи чули ви коли-небудь, щоб за ваше місто чи село співали кумедні частівки? Ні? А я з самого дитинства: Ой, Просяна, Просяна, – Високоє зданіє! (мабуть, мали на увазі елеватор) Через тебе, Просяна. Втратила свіданіє! Коли ж приміським поїздом “Чаплино – Красноармійськ” проїжджали мимо станції Демурине, матуся нагадувала про це такими римованими рядками: Демурине, Демурине! Сидить баба зажурена. За Межову народ склав такі рядки: Межова, Межова! Сидить баба нежива. А коли під’їжджали до кінцевої зупинки, тобто до Красноармійська, мама згадувала не зовсім зрозумілими для мене словами частівку: Гришине, ти, Гришине, Лупетин завод. Через тебе, Гришине, Втратив я город. Ці рядки були призначені станції Красноармійськ, бо Гришине – це стара назва станції. А Лупета? Можливо, був такий власник олійниці, де лущили соняшникове насіння – Петя-Лупетя. А може інша якась причина”. У книжці чимало спостережень за мовою краян. З’ясувалося, що мама пані Любові чимало літ працювала в Просяній на будівництві приватних осель, обмазуючи хати глеєм із соломою чи каоліновою глиною з піском. В такий спосіб будиночки були “повальковані”, “погладжені”, “вишпаровані” і побілені. Чи вціліли ці домівки після варварських обстрілів цього селища на Січеславщині – невідомо, бо багато жителів виїхали, а питомо українські слова авторка зберегла. Відтак органічно увійшли до книги розділи “Родинний словник діалектизмів”, “Мовні скарби моїх пращурів”, “Сороміцькі прислів’я, приказки та фразеології”. А ще Любов Чорна долучила до своєї книги цілу добірку прислів’їв, приказок і фразеологізмів, які зібрала її подруга Людмила Цибенко (Куліш) з Черкас. Деякі зних і я прочитав чи не вперше: “Всі думки про сад і клумбу росяну ведуть нас у Просяну”, “Який народ – такі й правителі”, “З Богом, Парасю, поки люди трапляються”, “І розумна Люда, а щастя ніяк не здобуде”, “Дали владу – не впізнати Влада”. Книги Любові Чорної цінні ще й тим, що показують кілька різних регіонів як істинно українські, а про це не можна забувати, навіть якщо деякі з територій тимчасово втрачені. “Не зітліє наша віра” Коли кажуть: долі книг на долі своїх авторів схожі – то це і про Василя Мелю¬ са і його збірку “Ти вистоїш, нене” (Київ. Видавництво “Щек”. 2025). Це друга збірка поета, а перша – “Поле невтолимої печалі” — потрапила в його рідне містечко Мар’їнка на Донеччині водночас із російськими “градами” 24.02.2022 р.і він тираж своєї книги отримати не міг, бо все палало. Дивом урятувався. Друзі зраділи, коли він озвався з Кіровоградщини, де знайшов тимчасовий прихисток. Згодом письменник і видавець Павло Щегельський свій примірник книги “Поле невтолимої печалі” подарував Василю Мелюсу, і той став автором єдиного в Україні примірника. “Ще й пожартував, що тепер він “класик” однопримірникової книжки”, – написав пан Щегельський в передмові до нової книжки. А вона є продовженням попередньої, тільки передчуття великої біди, що насувається на рідну землю, змінилося жорстокими реаліями російсько-української війни: Біда, що дім – куток мій у краю Донецькім дотліває... Та не зітліє наша віра у ворожий крах – це я достеменно знаю! Цей вірш написаний 7 серпня 2022 р. під враженням повного знищення й окупації рідних місць, де минуло в журналістській, адміністративній та громадській роботі чимало літ життя. Автору боляче усвідомлювати, що ворог випалює вогнем усе, що створювалося і його руками теж. Він присвячує вірша землякам-хліборобам, які в липні 2022 намагаються під обстрілами скаженого ворога не втратити останній врожай: Вже трудяги-комбайни десь у полі скрекочуть – спішать хлібодари, зібрать до зернини все хочуть! Бо зі сходу і півдня загроза гримить... Вірш під назвою “Ми свій дім відбудуємо” він присвячує рідній Мар’їнці, землякам-мар’їнцям і воїнам-захисникам міста. Поет пише про наші величезні втрати, але жодного рядка зневіри і розпачу в збірці я не знайшов. А вірш написаний в перший день широкомасштабного вторгнення під назвою “Проснись, українцю!”. Є поезія з присвятою полеглому землякові Андрієві Загоруйку – “Щоб не стала Вкраїна рабою!”, є вірш “Ні, не зітліє наша віра!”. У більшості поезій автор прагне висловити свою батьківську вдячність молодшому поколінню, яке стало на захист Вітчизни. “Уже другий день поспіль містечко Знам’янка на Кропивниччині, яке люб’язно надало тимчасовий прихисток численним біженцям зі сходу і півдня України, в т. ч. і моїй сім’ї, скорботно прощається зі своїми синами, котрі героїчно полягли в боях з рашистськими загарбниками. Вчора це був старший солдат О. Бойко, а сьогодні – сержант Е. Тищенко. Світла їм пам’ять і довічна слава!”, – таку присвяту написав Василь Мелюс до вірша “Відходять герої” 24 червня 2022 р. А вже чотири роки війна! І скільки втрат ще!.. Важливо буде додати, що цю книгу автор присвятив поету-земляку і своєму щирому товаришу Василю Андрійовичу Марсюку, який залишив цей світ у 2025 р. Глибоко символічним є цитування в книзі рядків ще одного поета, пов’язаного з Донеччиною, – Миколи Чернявського. У 1906 році він застерігає не сподіватися, “що наша доля до нас прилине у квітках”, бо Прийде наша воля, Немов поранений борець, І на її змарнілім чолі Побачать мученства вінець. Уся в крові та воля буде, По трупах прийде... Так, невелика за обсягом книга Василя Мелюса спонукає до роздумів і надихає водночас. У пошуках сенсів Читаю книжку “ПротиСтояння” (Хмельницький. видавець Стасюк Л. С. 2025) Амаль Шахін і ловлю себе на думці, що авторка ледь не пів життя поза рідним домом. У 2014 році втратила домівку в Донецьку, а 2022-го довелося попрощатися з Бердянськом. Вже тривалий час проживає поруч з війною і пише не про переселенські поневіряння, а їх навіть забагато як для молодої матері з чоловіком-військовослужбовцем, а про цікавих людей на своєму шляху. Назви новел, з яких зіткана книга, спонукають до знайомства з героями. Це і “Солдат удачі”, “Янгол з кукурудзою”, “Ліда-одеситка”, де діють реальні люди. Степан Бандера теж невигаданий, але есей “Розмова з Бандерою” Амаль написала як українка з Донецька, яка виросла в регіоні, де бандерівцями лякали ледь не з дитячого садочка, а тепер біля пам’ятника провідникові вона усвідомлює свою спорідненість з одним із символів боротьби українців за волю. Авторка не цурається зізнатися, що сама змінює свої погляди і очікує подібного самопізнання від інших. Не випадково епіграфом до однієї з новел вона наводить слова Любомира Гузара: “Ніщо не зміниться, доки не зміняться люди. Дайте людині вирости у свободі. Наповнюйте серце дитини добром. Годуйте молодь ідеалами.” Ніби продовжуючи тему символів, які так чи інакше, а впливають на формування світогляду, пані Амаль пише про кобзу – пам’ятку, яка лишилася в тимчасово окупованому Бердянську. До вторгнення вона користувалася неабиякою популярністю, особливо в дітей, які з цікавістю торкалися струн музичного інструмента. І втомлена від доторків кобза відгукувалася, видаючи свої, можливо, не всім чутні звуки. “Звуками української душі” називає їх Амаль і додає, що біля металевої кобзи з такого ж міцного матеріалу є напис: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, слава України! Авторка не пише, як склалася доля пам’ятки після захоплення міста ворогом, ми можемо тільки здогадуватися... А от пам’ятника Тарасу Шевченку в Бердянську взагалі не було, зазначає Амаль. Цікаві спостереження авторки за релігійним життям, зокрема несподівана зустріч в Одесі зі священником, капеланом Василем Вирозубом, який був одним із тих, хто в 2022 році вирушив на рятувальному судні “Сапфір” до острова Зміїний забирати тіла українських воїнів, але потрапив до російського полону. Звільнений, наразі далі править службу в храмі ПЦУ. Завершується збірка новелою “Дзвонарі”. Авторка їде до одного з храмів прифронтового міста з наміром послухати дзвони. Дорогою розмірковує про роль церковних дзвонів в українській історії, і врешті здійснює мрію – б’є у дзвони... По кому подзвін – про це авторка не пише, нехай кожен почує своє. Творчий шлях Амаль Шахін тільки починається і є відчуття: головні літературні успіхи ще попереду.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин