Суспільство · “І враз у просторі – дитячий сміх. Далекий, як зоря, для сонця рідний”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Осяяння – від тихих зір…
Слово Просвіти, №24 за 2026 рік
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
*** Уже свій хрест дитя несе. Ніхто іще цього не знає. Побачить хтось – плече підставить?
*** Поза зоною досягнення – в селі, Між ярами і лісами, за полями, Десь на тридев’ятій радісній землі, Де були ми всі – маленькі чи малі, А рідня велика – з нами і за нами.
Десь отам, у царстві див, пригод, казок, Снів, чарівників і зміїв паперових, Знову дзвоник гучно кличе на урок, Знову руки гріють сторінки книжок, Крейдою на дошці пишуть першослово.
Біле сиплеться із чорного до ніг, Засіває вічну зону втеч до мрії. Ще не знає, як свистить років батіг, Як поменшає малих – усіх-усіх, Як за них – для нас – побільшає надії.
*** Удома. Хтось повторює: удома. Отут і скрізь, і всюди, і завжди. Поріг і вікна, і спориш, і втома, І грішна радість: світ мій молодий.
Удома… Стелиться під ноги стежка І чемно лащиться умитий кіт, А крізь туман чиясь блищить сережка. Невже тієї, що продовжить рід?
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, краєзнавець
Чорнобильська катастрофа завдала невигойної рани нашій Батьківщині. Близько 200 поліських сіл і містечок перетворилися на звалища радіоактивних відходів, приречених на поступове саморуйнування і розкрадання. Мешканці багатьох сотень населених пунктів мусили залишити рідний край і розсіятися по світу. Завдано удару по етнокультурній спадщині Українського Полісся. На щастя, 35 років тому історико-культурна експедиція Мінчорнобиль – МНС України організувала розробку перспективної комплексної програми збереження та дослідження історичних і духовних надбань занапащеного краю та залучила до її реалізації значний потенціал академічних інститутів, вищих навчальних закладів, музеїв і громадських організацій України. А від 2001 року весь комплекс рятувальних робіт взяв на себе Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. На сьогодні комплексним дослідженням охоплено понад 700 поліських сіл та 97 компактних поселень переселенців, зібрано унікальний музейно-архівний фонд, який у своїй сукупності відтворює основні риси культурно-історичного середовища постраждалих територій Українського Полісся. Частина зібраних матеріалів стала основою виставки “Чорнобиль. Врятовані скарби Полісся”, яка зараз експонується в Музеї Івана Гончара в Києві й відтворює доаварійний етнокультурний образ зраненого краю та актуалізує його спадщину в сучасному контексті. Виставка покликана змінити усталене сприйняття Чорно-
*** Плями барвисті на сонячних віях і тінях, Вітер леліє колосся вечірніх слідів. Хто там іде, сонне сіно заносить у сіни? Хата радіє від сяйва і запаху днів.
Хата все бачить і чує, і все зберігає, Любить усіх і за всіх колисково мовчить. Сонце у сіні вже спить і зітхає: Вітру немає – під вухом комарик дзвенить.
*** Ти принесла тепленький глечик молока, А мед, сказала, буде завтра до обіду. Світилася звабливо, сонячно рука, Тонка така, рвучка, як вітерець без сліду.
І ось те завтра – нетерпляче, голубе. Відсяяв ранок, та обід чомусь далеко. Порожній глек чекає меду і тебе. Від шляху – тільки з жабенятами лелеки.
Чому так довго треба мед легкий нести? Стомився шлях іти до обрію без тебе. Навіщо вчора я сказав не “ви”, а “ти”? Та що це? Хвіртки скрип. До мене чи до неба?
*** Каміння мовчазне і шляху німота, Ні пари з вуст беззоряного степу. Не озивається до Бога самота, Світання тільки перший промінь клепле Так лагідно, так щиро, м’яко, мов дитя, Лелітки посилає до лілеї. Повз квітку степ верстає шлях буття, А камінь мудро дивиться на неї.
*** Стареньке щастя вперто шкутильгає: іде, іде, ще й милиці несе для тих, хто їх шукає й не знаходить.
***
У просторі – лиш день. І ні душі. Когось розшукую і не знаходжу. Шукаю знов – чужі всі міражі, А марева свої я сам приводжу.
Дивлюся в них, неначе в дзеркала. Минуле проступає з амальгами, Майбутнє впізнаю у рваних швах, За ними – плями, тріщини і злами.
І враз у просторі – дитячий сміх. Далекий, як зоря, для сонця рідний. До мене радісно малюк забіг І дзеркало розбив – святий негідник.
*** Забрів на стежку дощ і притоптав пилюку, А на дорозі збив гарячу пилюгу, У поле курява втекла – схопив за руку, Повів, як дівчину, в легку імлу-югу.
Зустрів вродливицю, і мокру, і щасливу, – Всміхнулася, припала до моїх грудей. Украв під плащ, поніс у долю гамірливу. Прокинувся, а дощ іде, іде, іде… Не сам – від мене дивну дівчину веде.
Роки спливли, хоча учора ще були, Від зустрічей на втрати круто повертає.
І вже слова – як сльози, сльози – як слова, Прощання – мов прощення чи мовчання. Малятко часу няньчить мить-вдова. Ворожить над колискою зірке світання.
*** Навіяло – і стихло, і минуло, І вже ніде нічого не знайти, І “я” моє в пітьмі себе забуло, І знов до тебе завтра не дійти.
І знов оте – щось буде чи не буде, Смішне, дитяче, а завжди живе, Торкнеться до щоки, таки розбудить, Покличе в даль, до тебе ще позве.
*** Маленьке літо підростає на моїх очах, Його зіниці сяють радісним, щасливим дивом. Червневий борщ, пісний, із кропивою, вже прочах, Липневе сонце понадсвітнє пригасили зливи. Аж ось і мудрий серпень владно рве безгрішний плід, Мовчить зозуля, вересень у вічко підглядає: Снується з літа в осінь їжака журливий слід – До раю яблуко на колючках свій шлях шукає.
*** …А вірш, як мрія, – прийде мовчки й німо піде. Ловити – смішно, повертати – засміє. Самотній ти, самотній він, і різні біди Прозріння збудять чи народять. Десь чиєсь.
Осяяння – від тихих зір над головою. Натхнення без прозріння – сирота. Свобода, як любов, – з собою і з тобою. Священна совість, а поезія свята.
*** Незбуте, забуте – усе із тобою. З тобою і вирій, і вірне вертання лелеки, яка ще приносить дітей.
мати одне із найважливіших місць. Не можу тут не згадати історико-краєзнавчий музей Міста-героя Ірпеня на поліській землі. Засновник музею шкільний учитель Олексій Миколайович Передерій разом з учнями зібрав колекцію предметів українського народного побуту і господарювання. Звичайно, вона поступається аналогічній збірці Музею Івана Гончара. Але, коли я був директором і водночас екскурсоводом Ірпінського історико-краєзнавчого музею, то розповідаючи про ці речі, водночас висвітлював хліборобську діяльність і дозвілля молоді українського народу. Після мого звільнення ця колекція з експозиції зникла. На виставці “Чорнобиль. Врятовані скарби” є матеріали і про самоселів. Це люди переважно 70-80-літнього віку, які все життя прожили у своєму селі і тепер повернулися назад. Стан радіаційного забруднення в таких селах дозволяє там жити людям. Я, в складі делегації Козацького товариства Київщини, тричі відвідував Чорнобильську зону. Ми надавали допомогу самоселам… Зона відчуження не мертва. Оскільки люди тут відсутні, то в зону повертаються тварини. Ліс захоплює нові території. Ось обвалився дах будинку, а всередині виросло дерево. Інше деревце виросло перед відчиненими дверима хати. На другому поверсі сільської школи ростуть деревця. Природа повільно зачищає сліди людської діяльності. Мине кількасот років і про життя на цій землі людей вже ніщо не нагадуватиме. Природа ніби показує, що може жити і без людей. Я не хочу бути категоричним, але думаю, що людям і цілим державам необхідно замислитися і про себе, і про своє ставлення одне до одного.
21 травня 2026 року відбулося засідання журі Народної премії імені Тараса Шевченка, яке визначило цьогорічних лавреатів в номінаціях поезія та живопис. Серед лавреатів – Микола Славинський. Щиро вітаємо поета і нашого автора і подаємо добірку його новочасних віршів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
