Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Тут немає глянцю – лише нерв, правда і оголена душа. Світ, який обожнює тебе і знищує водночас. Слава, яка дає все і забирає тебе”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Новий погляд на Мерилін Монро

Слово Просвіти, №24 за 2026 рік

Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Ольги ЧУРСІНОЇ “МОНРО” – це вистава, яка розриває міф. Тут немає глянцю – лише нерв, правда і оголена душа. Світ, який обожнює тебе і знищує водночас. Любов, яка рятує і травмує. Слава, яка дає все і забирає тебе. На сцені – боротьба двох жінок в одній: Норма Джин та Мерилін Монро. Жива людина та вигаданий образ. Що сильніше – хочеш бути коханою чи страх залишитися собою? Де межа між талантом і божевіллям? І скільки коштує стати легендою? Але це не історія про поразку. Це історія про вибір. Про силу прийняти себе з усіма страхами, тріщинами і світлом. Бо іноді, щоб побачити, потрібно не зникнути, а навпаки – наважитися сяяти ще яскравіше. Отже, слово творцям вистави. Ірина Креховецька, режисер# ка-постановниця, виконавиця головної ролі Мерилін Монро: “Про виставу. Ми почали співпрацювати з театром “Культ” і його засновником та художнім керівником Назаром Борушком. Тоді й виникла ідея поставити виставу про Мерилін Монро саме на цій сцені. Це вже друга постановка за п’єсою Олексія Гнатюка “МОНРО”. Попередня вистава була масштабною, з великою кількістю персонажів і декорацій. Оскільки театр “Культ” є камерним театром, я запропонувала створити більш камерну версію цієї історії. Сам автор запропонував мені спробувати себе в режисурі – скоротити текст і створити нову сценічну версію п’єси. Я маю дві вищі освіти – режисерську та акторську. І це моя перша самостійна режисерська робота. Зізнаюся, поєднувати режисуру та виконання головної ролі було непросто. Тому наступну виставу планую ставити лише як режисерка. Якщо й вийду на сцену як акторка, то значно пізніше прем’єри. Ми вирішили не прив’язуватися до конкретного простору – він існує як проєкція внутрішнього світу героїні. Нам було важливо дослідити процес трансформації Норми Джин у Мерилін Монро, показати не лише народження зірки, ай ціну, яку вона заплатила за створений нею образ. Про команду та творчий процес. Мої колеги по сцені – чудові професійні актори. З усіма було легко працювати, адже кожен органічно потрапив у свій типаж. Так, Олександра Рудніцька ідеально підійшла на роль викладачки акторської майстерності, адже й у житті займається викладанням. Ольга Мороз, яка в попередній постановці грала Наташу Лайтесс, цього разу постала в образі тітки Грейс. Ми добре відчуваємо одна одну як творчі партнерки. Виконавицю ролі Гледіс, матері Монро, ми шукали довше. Оксана Богдан стала для нас справжнім відкриттям. Вона швидко влилася в колектив і створила яскравий сценічний образ. Андрій Кириченко – надзвичайно харизматичний актор. Одразу зрозуміла, що саме він гратиме Бена Лайона – директора студії 20th Cen- tury Fox, який відіграв важливу роль у становленні Мерилін Монро та фактично подарував їй сценічне ім’я. Сергій Тимків, як ів попередній постановці, виконав роль Джо Ді Маджо, створив щирий і переконливий образ людини, яка по-справжньому кохала Мерилін Монро, та блискуче впорався з цим завданням. Камерний формат театру спонукав нас шукати інші засоби виразності. Тому основний акцент було перенесено із зовнішньої видовищності на внутрішній світ героїні, її страхи, травми та боротьбу з власними демонами. У виставі звучать закадрові голоси, а в окремих сценах з’являються безликі персонажі. Відомо, що мати Монро хворіла на шизофренію, і сама Мерилін усе життя боялася повторити її долю. У фіналі нашої вистави героїня долає власні страхи. Попри те, що всі знають трагічний фінал її життя, ми прагнули подарувати цій історії світлішу ноту. Костюми стали важливою частиною постановки. Ми не прагнули буквально відтворювати епоху, але зберегли певні стилістичні перегуки з нею. Візуальне рішення побудоване переважно на чорно-білій гамі. Лише у фіналі Мерилін з’являється в яскравій сукні. У роботі над пластичним рішенням вистави нам допомагали хореографки Наталія Філіпчук та Альона Могильна. Альона працювала над психоделічними сценами, а Наталія – над моїми сольними номерами. Пластичні епізоди стали важливою складовою вистави, допомагаючи передати внутрішні стани героїні, які неможливо відтворити словами. Ми хочемо вдосконалити сценографію, можливо, зробити ефектнішими костюми та додати нові сценічні рішення. Наприклад, використати вентилятор у сцені з білою сукнею Монро. Окремо хочу подякувати директору та художньому керівнику театру Назару Борушку і його дружині Христині за підтримку ідеї створення нашої постановки та довіру. Саме завдяки їхній підтримці ця вистава отримала можливість народитися та зустрітися з глядачем”. Андрій Кириченко, викона# вець ролі Бена Лайона: “Мій персонаж – директор кіностудії “20th Century Fox”, який став відправною точкою кар’єри Монро. Він подобається мені своєю неоднозначністю. Мій герой багатовимірний, його не можна назвати ні позитивним, ні негативним. До того ж він поданий у розвитку. З Сергієм Тимківим ми разом граємо у виставі “Штучний інтелект”. У нас сформувалася творча взаємодія. Сергій познайомив мене з Іриною Креховецькою. З Іриною разом граємо вже другу виставу, добре спілкуємося в житті. З Олександрою Рудніцькою у цій виставі маємо сценічну взаємодію. За освітою я режисер естради. Поєднання акторської та режисерської діяльності завжди є викликом. Так, у багатьох аспектах у нас була командна робота. Але саме Ірина стала флагманом усього процесу. Її робота в ролі – це точне потрапляння в образ. Вона навіть візуально схожа на свою героїню. Плюс у неї природна пластичність, як у Монро. Як режисерка Ірина зуміла знайти підхід до кожного актора. Це складно, бо всі ми різні. У цій виставі важливим є не лише шлях, а й результат. Ми змогли його показати, і це головне. Наша команда – це люди, з якими комфортно працювати. Це творче середовище, де є простір для імпровізації та взаємодії. Разом ми рухалися до спільної мети. Бажаю кожному такої команди для своїх проєктів. Хотів би подякувати засновникам театру “Культ” Назару та Христині Борушкам. Це люди, які дали можливість створити нашу виставу і багато інших проєктів. Я випадково познайомився з Назаром і згодом потрапив у цей театр. Ці люди підтримують ініціативу, дають поштовх рухатися далі. Роботу актора оцінить глядач, а моє завдання – чути зауваження, робити висновки і вдосконалюватися. Для себе я зможу внутрішньо оцінити результат після кількох показів. Це постійний пошук, рух вперед”. Оксана Богдан, виконавиця ролі матері Мерилін Монро – Гледіс Перл Бейкер: “Історія цієї жінки дуже цікава. Я шукала матеріали, пов’язані з нею, проте їх виявилося небагато. Режисерка допомогла мені зрозуміти внутрішню мотивацію героїні – чого вона насправді хоче від життя і від своєї доньки, яку фактично залишила, а згодом у її ставленні до доньки з’явилися образи, заздрість і внутрішній конфлікт. Було цікаво досліджувати, що відбувається в її душі, як вона існує, які в неї мрії. Я прагнула створити живий багатовимірний образ. Певною мірою я співчуваю своїй героїні, але все-таки вона антагоністка. Я не хотіла б, щоб у реальному житті існували такі люди. Хоча, якби не було такої матері, не було б і Мерилін Монро. Найбільше під час роботи над виставою мені запам’ятався процес пошуку. Ми постійно щось змінювали, експериментували. Режисерка давала акторам можливість проявляти ініціативу. До участі у виставі мене запросила колега Олександра Рудніцька, з якою ми разом викладаємо в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв (НАКККіМ). Це був новий досвід і можливість відкрити себе з іншого боку. У цій команді можна повністю покластися на партнерів і відчути їхню підтримку. Я дуже люблю камерні театри, бо тут ти чуєш кожен подих і кожну емоцію, яку ми передаємо глядачеві. Мені справді хочеться бути частиною цього процесу”. Олександра Рудніцька, вико# навиця ролі Наташі Лайтесс: “Грати реального персонажа завжди складно. Моя героїня – відома викладачка акторської майстерності й актриса, однак про неї збереглося небагато інформації. Якщо про Мерилін Монро існує великий масив матеріалів, то про Наташу – переважно окремі епізодичні згадки. Тому створення образу вимагало радше інтуїтивного й художнього підходу. Неможливо повністю відтворити реальну людину – ми не можемо знати, що саме вона відчувала чи думала. Це була непроста, жорстка за характером жінка, і це потрібно було передати не лише емоційно, а й через поведінкові деталі. У виставі є репетиційна сцена, яка частково базується на моєму викладацькому досвіді. Я брала участь у її формуванні та пропонувала власні рішення. Водночас в основі образу я намагалася залишатися в межах відомих фактів про персонаж. Дуже сподобалося працювати з режисеркою Іриною Креховецькою. У нас вимальовується “сімейний театр”. Адже її наречений Сергій Тимків – мій партнер по виставі “Пам’ятай, що мене треба забути”. Ми з нею познайомилися задовго до початку роботи над виставою. І це, безперечно, сприяло швидкому взаєморозумінню. У нас подібна акторська школа, хоча Ірина навчалася в Івано-Франківську, а я – в Києві. А ще у нас спільне бачення, ми сходимося в багатьох цінностях. Тому працювалося надзвичайно легко. Уже на другому показі з’явилися нові, неочікувані та цікаві для всіх нас рішення. Думаю, що з кожним наступним показом вистава змінюватиметься й вдосконалюватиметься. Хоча вже зараз постановка має сформований професійний рівень”. Сергій Тимків, викона# вець ролі Джо Ді Маджо: “Я граю Джо Ді Маджо – другого чоловіка Мерилін Монро. Він щиро кохав її. Навіть після розлучення продовжував піклуватися про неї, а після її смерті ще багато років надсилав квіти У Київському театрі “Культ” відбулася прем’єра вистави “МОНРО. Інша сторона слави” за мотивами п’єси Олексія Гнатюка. Це вже друге сценічне прочитання твору сучасного українського драматурга. Подія відбулася напередодні сторіччя від дня народження співачки.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин