Пам’ятаємо! · “Не повинен швидше померти, ніж Україна здобуде справжню суверенність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Життєвою справою для нього була історія України
Слово Просвіти, №24 за 2026 рік
На фасаді Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки урочисто відкрили пам’ятну дошку Омелянові Пріцаку. “Поволі, але невпинно дедалі більше дізнаємося про нього”, – зазначив у своєму виступі голова Тернопільського осередку НТШ, завідувач кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними та венеричними хворобами ТНМУ ім. Івана Горбачевського, академік, професор Михайло Андрейчин.
Микола ШОТ, м. Тернопіль Світлини автора
Власне, саме обласний осередок Наукового товариства імені Шевченка доклав чимало зусиль, аби меморіальна дошка Омелянові Пріцаку з’явилася в нашому обласному центрі. Адже видатний вчений свого часу 15 років мешкав у Тернополі на вул. Глиняній. Шкода, що його будинок не зберігся. Жаль також, що ім’я Омеляна Пріцака поки що не носить жодна вулиця у файному місті, зате вони є в Києві, Львові, Дніпрі.
Квіти від депутата обласної ради, просвітянина Михайла Тимошика
Нині будь-яке енциклопедичне видання повідомляє, що Омелян Пріцак – видатний вчений, філолог, сходознавець, історик, іноземний член НАН України, член Наукового товариства імені Шевченка, Української вільної академії наук, Міжнародної асоціації україністів, почесний доктор всесвітньовідомих університетів, член багатьох академій наук світу. А ще – організатор, а відтак директор Українського наукового інституту Гарвардського університету (США), Інституту сходознавства ім. Агатангела Кримського НАН України. Він – автор фундаментальної праці “Походження Русі”, а також понад тисячі наукових праць з філології, лінгвістики, сходознавства, всесвітньої історії, історії України. Подробиці з життєпису Омеляна Пріцака на відкритті йому пам’ятної дошки розповів присутнім голова Тернопільського осередку НТШ, завідувач кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними та венеричними хворобами ТНМУ ім. Івана Горбачевського, академік, професор Михайло Андрейчин. Він, зокрема, підкреслив, що на світанку Української незалежності славетний українець і вчений світового масштабу тричі приїжджав до рідного його душі Тернополя. “У постаті Пріцака треба бачити великого українського патріота, видатного вченого, академіка, доктора багатьох закордонних університетів, члена НТШ, організатора трьох українознавчих кафедр та Українського наукового інституту в Гарвардському університеті, організатора й директора Інституту сходознавства ім. Агатангела Кримського”, – зазначив Михайло Антонович. Відтак слово тримав голова обласної ради Богдан Бутковський, який, серед іншого, сказав: “Нині ми боремося за майбутнє нашої держави, але водночас повинні пам’ятати людей, які творили її історію та прославляли Україну далеко за її межами. Омелян Пріцак є саме такою постаттю”. Відкриття пам’ятної дошки Омелянові Пріцаку директор Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки Валерій Бачинський назвав непересічною подією. На його переконання, це знак повернення імені видатного вченого передусім для молодого покоління, яке підростає та яке має усвідомлювати, що такі, як Омелян Пріцак, – стовпові особистості нашої історії, які формують стержень української нації, дають нам силу, міць, зусилля й можливість, яку ми нині показуємо скрізь, у тому числі йна фронті. Кандидатка філологічних наук Леся Вашків мала честь бачити Омеляна Пріцака, “гонорувалася тим, що він потиснув руку” їй. Деякими спогадами вона поділилася з аудиторією, яка зібралася на церемонії відкриття пам’ятної дошки. Освячували ж меморіальну таблицю Омелянові Пріцаку священнослужителі Української греко-католицької церкви на чолі з отцем, доктором Іваном Говерою. До слова, він очолює богословську комісію, яку за всі роки діяльності НТШ уперше довелося створити саме в Тернополі. Беручись за підготовку матеріалу про Омеляна Пріцака, був у пошуках людей, які знали його. Але потім збагнув: розповісти краще про Омеляна Йосиповича ніхто не зможе, крім нього самого. У вересні 1990 року мені випала можливість (тепер уже розумію – історична) взяти інтерв’ю в академіка Пріцака. Ще тривав процес горбачовської “перестройки”, а насправді радянська комуністична імперія вже дихала на ладан, Тернопіль, як і багато українських міст, вирував у численних пікетах, вічах, інших протестних акціях. Омелян Пріцак був тоді почесним академіком Академії наук УРСР. У серпні 1990 року він приїхав до Києва на І Міжнародний конгрес україністів. Після столиці завітав до Тернополя – міста, де не був майже пів століття. Тоді, 1990 року, я вперше почув ім’я Омеляна Пріцака. Тому, зрозуміло, запитав, звідки беруть початок його корені, як потрапив за океан. Дізнався, що народився він 7 квітня 1919 року у селі Лука (нині — в Самбірському районі на Львівщині). Дід його був там головою місцевої управи. Батько працював інженером-залізничником, служив в Українській Галицькій армії (УГА), потрапив у польський полон і загинув у таборі в Брест-Литовському. Омелянові тоді було лише п’ять місяців. Згодом мати вийшла вдруге заміж. Вітчимом хлопчика став тернопільський купець Богдан Саривага. Тож, певна річ, сім’я приїхала мешкати до Тернополя. Тут проживав з 1921 до 1936 року. Навчався в місцевій гімназії. “Так склалося, що я дуже швидко (маючи 13-14 років) прийняв три основних рішення щодо власного життя: по-перше, відкрив свою українську національність (зневірена після загибелі батька, мати і вітчим виховували мене в польському дусі). Моя українізація вимагала свого підтвердження: я покинув свою улюблену фізику й вирішив, що життєвою справою для мене є лише історія України. Оце друге рішення привело мене до третього – до сходознавства”, – розповідав Омелян Пріцак. І додав, що його зв’язок з тюркським світом розпочався ще задовго до народження. Влітку 1915 року прибули до Галичини військові підрозділи турків, союзників Австро-Угорщини. Мати, знаючи німецьку мову, допомагала їм перекладати та навчилася трохи турецької. А згодом колисала маленького Омелянка перед сном і співала турецьких пісень. Вивчати ж східні мови він почав самотужки в Тернопільській гімназії. Коли 1936 року вступив до Львівського університету, відразу поринув не лише в семінари з історії, а й у сходознавчі мовні вправи. Львівським науковим батьком Омелян Пріцак вважав академіка Івана Крип’якевича. Саме цей видатний учений познайомив допитливого юнака з відомим сходознавцем, киянином, академіком Агатангелом Кримським. У Києві Омелян вступив до аспірантури, а восени 1940 року його призвали до червоної армії. Воював, був поранений, потрапив у фашистський полон. Його
Зліва направо: директор обласної універсальної наукової бібліотеки Валерій Бачинський і голова Тернопільського осередку НТШ, професор Михайло Андрейчин під час церемонії відкриття пам’ятної дошки воєнні та студійні мандрівки закінчилися 1946 року у відомому німецькому університетському місті Гьоттінген. Там через два роки захистив докторську дисертацію про Караханідів – першу тюркську ісламську династію в домонгольський період. Словом, глибоко пірнув у науку. 1960 року був запрошений до Гарвардського університету (США). Зазначав, що віддав велику долю власної енергії й сили міжнародній алтаїстиці та тюркології. Коли ж Омелянові Йосиповичу минуло 45 років, зробив іспит власній совісті: зрікся усіх керівних посад у світовій алтаїстиці. “Мій відхід викликав здивування в моїх міжнародних колег. “Де це видано, щоб престижну сходознавчу дисципліну поміняти на непрестижне українознавство”, – дивувалися вони. Та я збагнув інше: моя відповідальність – це історія України, до неї повинен повернутися, піднести її на міжнародний щабель науки”, – твердив учений. Із життєпису вченого відаємо, що він 1964 року взявся втілювати власний гідний задум – заснувати українознавчий центру престижному Гарвардському університеті (США), професором якого був. Розгорнув кампанію серед української громади Америки зі збору коштів. Мрія його з роками здійснилася. Більше того, 16 років очолював цей інститут. “Коли я задумав серйозно зайнятися історією України, – казав мені в інтерв’ю Омелян Пріцак, – то знав, що для досягнення цієї мети треба виконати чотири передумови. По-перше, знайти “батьківщину” для науки в системі одного з найкращих університетів світу (Гарвард – найстаріший у США університет, лише на два роки молодший від Києво-Могилянської академії). По-друге, здобути відповідні кошти, щоб забезпечити незалежність і постійність. По-третє, створити семінар для вишколу молодих україністів, які б сполучали західну методологію з українським науковим досвідом. І, нарешті, створити престижний журнал україністики та залучити до активної співпраці найкращі наукові сили світу, влаштовувати міжнародні симпозіуми, конгреси. Це втілити вдалося з успіхом”. Примітно, що за часів, коли Омелян Йосипович був очільником Українського наукового інституту Гарвардського університету, працювали вчені-україністи з Японії, Польщі, Ізраїлю, інших країн. Коли в радянській Україні настав час перебудови, то почався контакт і з вченими з материзни. Зокрема, тоді в цьому закладі в передмісті Бостона побували професори Ярослав Ісаєвич, Микола Жулинський, Степан Мишанич. Звісно ж, не міг я не поцікавитися в Омеляна Пріцака, що ж таке історія України у його розумінні? І
Пам’ятна дошка академіку Омелянові Пріцаку почув у відповідь: “Історія України – це не історія української етнічної маси, а міряна лінеарним часом багатоперспективна об’єктивна візія минулого всіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території. Деякі державні творення України, її носіїв і цивілізацій зійшли зі сцени історії в різні часи, скажімо, печеніги, половці. Одна з них — цивілізація українська стала головною, ато й панівною, на всій теперішній українській території. Власне, безпристрасність історичних процесів, що довели, з одного боку, до занепаду цілої низки цивілізацій, а з іншого – до їх інтеграції в українській національній спільноті, й є предметом історії України”. Вересневого дня 1990 року в рідному Тернополі Омелян Пріцак зустрівся зі студентами й викладачами місцевого педагогічного інституту (нині – Тернопільський національний педуніверситет ім. Володимира Гнатюка). Запам’яталася його фраза з виступу: “Я ніколи не помру швидше, ніж доки Україна не здобуде незалежність”. І мені це висловлювання академік розшифрував: “Це з мого боку було цілком логічно. Адже я народився за часів незалежності України, тобто в час, коли на галицьких землях була Західноукраїнська Народна Республіка. Отож вважаю, що не повинен швидше померти, ніж Україна здобуде справжню суверенність”. Омелян Пріцак не просто дочекався проголошення державної незалежності України. Він навіть вирішив працювати на рідній землі. Того ж 1990 року він приїхав жити та працювати в Україну. Енциклопедії стверджують, що викладав історіографію та історіософію в Київському університеті ім. Тараса Шевченка. П’ять років був директором Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України. Сімейні обставини змусили його повернутися назад до США. На рідну землю він ще двічі приїде. Але вічність покличе його всетаки у Бостоні 29 травня 2006 року. Він проживе на білому світі 87 років. Зустріне світанок відродження Української держави всетаки на Батьківщині.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
