Точка зору · “На папері – ідеальна систематика, однак на практиці це не працює”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Крах права слідування в Україні
Слово Просвіти, №24 за 2026 рік
Григорій ХОРОШКО
Сьогодні чи не кожен український митець стикається з ситуацією, коли його робота, що була написана давним-давно і продана не більше, ніж за кількасот доларів, з плином років та зростанням уваги суспільства до автора неочікувано потрапляє на аукціон. Молоток аукціонера падає – і вартість картини різко сягає десятків тисяч, якщо не більше. Звісно ж, від цього неймовірно радіє покупець, аукціонний дім бере свою чималу комісію, однак автор, який, скоріше за все, дізнається про подію з соціальної мережі, врешті-решт ані копійки не отримує за перепродаж власної інтелектуальної творчої праці. Подібне лунає неприємно й несправедливо, але саме таку реальність описують десятки українських художників, чиї полотна давно живуть власним, дорогим комерційним життям, і це є не тільки несправедливістю, а прямим порушенням закону. Закону, який Україна прийняла, щоб відповідати стандартам Євросоюзу. Закону, який на папері бездоганний, але на практиці попросту мертвий. Стаття присвячена аналізу проблематики права слідування та ставить собі за мету досягнути ясності, чому воно не працює в нашій державі так, як мало б працювати. З’ясувати те, кому це вигідно і що потрібно змінити вже зараз, в умовах війни, коли культура стала зброєю й полем бою одночасно. Для початку варто зазначити, що поняття “право слідування” прийшло до нас із французької мови та в оригіналі звучить droit de suite. Буквально даний вислів перекладається як право слідувати за своїм твором. Така ідея виникла у Франції на початку ХХ століття. За легендою, просування в цьому питанні розпочалося після того, як знайомі видатного митця Жана- Франсуа Міллє, автора відомих “Збирачок колосся”, із жахом спостерігали, як після його смерті родина великого художника існувала в злиднях, а тим часом його полотна продавалися в галереях за шалені суми. Логіка цього права доволі проста і, головне, людська. Коли письменник перевидає книгу, він отримує роялті. Коли пісня звучить по радіо, тоді автор отримує відрахування, але художник, продавши оригінал, раз і назавжди розлучається зі своїм твором, навіть якщо картина через десять років зростає в ціні в сто разів, все одно жодної копійки творцеві не надходить. Право слідування покликане виправити цю несправедливість та зробити так, щоб певна частина від кожного наступного перепродажу твору поверталась автору або його спадкоємцям. Сьогодні цей механізм діє в більшості країн Євросоюзу, Австралії, Великій Британії та ще в десятках держав. У Франції, де система найбільш розвинена, щороку через організації колективного управління художникам виплачуються десятки мільйонів євро. В Україні такий механізм з’явився давно, але справжньої законодавчої сили набув із прийняттям нового Закону “Про авторське право і суміжні права” № 2811-IX, який набрав чинності 1 січня 2023 року. Стаття 30 цього закону доволі детальна й ретельно написана та встановлює регресивну шкалу відрахувань, аналогічну до директив ЄС, котрі Україна впроваджує у своє законодавство згідно з євроінтеграційним процесом. Якщо ж наголошувати безпосередньо на цифрах, відповідно до міжнародної систематики, то автору йдуть 4% від ціни продажу картини, якщо сума не перевищує 50 000 євро, 3% від наступних 150 000 євро, 1% від наступних 150 000 євро, 0,5% від наступних 150 000 євро, 0,25% від суми понад 500 000 євро. Мінімальна сума, з якої починається дія права, еквівалентна 50 євро за офіційним курсом НБУ. Виплати здійснюються протягом усього життя автора та 70 років після його смерті на користь спадкоємців. Окрім цього, закон покладає обов’язок сплачувати ці відрахування на “професіоналів ринку”, тобто, на аукціонні доми, галереї і арт-дилерів, в той час, як збір та розподіл коштів, відповідно до Закону № 2415-VIII “Про ефективне управління майновими правами правовласників”, має здійснюватися виключно через акредитовану Організацію колективного управління (ОКУ). На папері – ідеальна систематика, однак на практиці вся ця система попросту не працює. Варто розібратися в тому, як же інституція, якої насправді немає, робить закон не інакше, як мертвим. У цьому питанні першу і найбільш фундаментальну причину безсилля права слідування можна сформулювати одним реченням: художник не може самостійно прийти на аукціон і забрати свої відсотки, оскільки це не його право, бо так вирішив законодавець. Право збирати та розподіляти ці кошти належить виключно акредитованій ОКУ. Загалом, акредитація – це офіційне підтвердження від держави в особі Міністерства економіки України. Без неї організація не має повноважень діяти від імені художників і ось тут починається справжній детектив в усіх сенсах цього слова. Сфера колективного управління правами у секторі образотворчого мистецтва в Україні вже кілька років перебуває в стані хронічного паралічу. Процеси акредитації супроводжувалися багаторічними судовими тяжбами між конкуруючими організаціями, взаємними звинуваченнями та скандалами. Різні ОКУ заявляли про свої права на цю сферу, блокуючи одна одну через суди. Результатом, станом на сьогодні, стало те, що в галузі права слідування щодо творів образотворчого мистецтва фактично немає стабільно функціонуючої, загальновизнаної акредитованої організації. Через це галереї та аукціонні доми опинилися в юридично абсурдній ситуації, адже вони зобов’язані платити, але нікому, бо суб’єкта, якому можна законно перерахувати кошти, просто не існує, а “сплатити в нікуди” або тримати гроші в резерві без чіткого механізму теж незаконно. Тому найлегший вихід – не платити взагалі і робити вигляд, що закону не існує. Чималу роль в цьому питанні відіграла дія воєнного стану, котра фактично заморозила реформацію в даному контексті.
Коли 24 лютого 2022 року держава агресор розпочала повномасштабне вторгнення, Україна була змушена ввести воєнний стан. Це рішення було абсолютно виправдане з точки зору безпеки, однак в результаті мало далекосяжні наслідки для всього державного управління, зокрема для сфери інтелектуальної власності, котра не стала виключенням. Міністерство економіки та Національний орган інтелектуальної власності, він же IP Офіс України, перейшли в режим кризового управління. Захист критичної інфраструктури, підтримка оборонних галузей, координація міжнародної допомоги та тому подібне, безумовно, стали важливішими, ніж питання акредитації ОКУ. Проте “тимчасове відкладення” перетворилося на системний застій для всієї галузі. Проведення нових прозорих конкурсів на акредитацію в умовах воєнного стану потребує публічного оголошення, залучення незалежних експертів та забезпечення прозорості. Все це вимагає ресурсів і спокійної бюрократичної роботи. Натомість частина державних службовців евакуювалася, частина мобілізована, а пріоритети радикально змінилися. Самі митці не раз заявляли про те, що в них немає жодних апеляцій до держави. Однак вони, як і будь-які люди, котрі бажають гармонійного забезпечення та захисту своїх прав, зазначають, що закон написаний, права існують, але механізм, який мав би це все запустити, не працює вже стільки років, що деякі молоді художники навіть не знають, що таке право слідування. Парадокс у тому, що саме зараз, коли інтерес до українського мистецтва на міжнародних ринках небувало зріс, відсутність дієвої ОКУ коштує художникам особливо дорого. Благодійні аукціони, продажі через міжнародні платформи і угоди з іноземними колекціонерами відбуваються без жодних відрахувань на користь авторів, що саме по собі є неймовірною проблемою та унеможливлює подальший активний розвиток культурного життя. Варто також наголосити на тому, що навіть, якщо інституційна криза буде розв’язана і система акредитованих ОКУ нарешті запрацює, то вона миттєво зіткнеться з новим випробуванням, котрим є системна непрозорість українського арт-ринку. Право слідування виникає лише тоді, коли в продажу бере участь вже згаданий вище “професіонал ринку”. Якщо фізична особа продає картину іншій фізичній особі напряму, то закон на ці угоди не поширюється. Звісно ж, це виняток, який прописаний у частині 4 статті 30 Закону № 2811-IX, але він цілком логічний, бо держава не може стежити за кожним приватним перепродажем. Однак в Україні цей виняток давно перетворився на індустрію. Галеристи та дилери масово переводять комерційні угоди у формат “приватних продажів”, як зараз кажуть “p2p”, де галерея виступає лише консультантом, а не юридичним посередником. Фінальна ціна лота офіційно не фіксується. Розрахунки відбуваються готівкою або, з урахуванням активного розвитку цифрових активів та сучасних систем платежу, через криптовалюту. Тобто відбувається так, що покупець і продавець – це “приватні особи”, а те, що між ними стоїть дилер із 15-відсотковою комісією, – справа вторинна. Окремою і надзвичайно делікатною темою в цьому питанні є ринок благодійних аукціонів, який під час повномасштабного вторгнення розрісся до небачених масштабів. Сотні аукціонів, що відбулися від 2022 року, збирали кошти для армії, медицини та переселенців. Художники жертвували свої роботи, галереї — простір й ресурси. Безсумнівно, все це був прояв громадянської солідарності й будь-яка критика тут потребує надзвичайної делікатності, якщо взагалі може бути доцільною. Проте правова межа між “благодійним аукціоном” і “комерційним продажем із благодійним компонентом” у чинному законодавстві чітко не прописана. Не дивно, що цим дуже активно користуються. Деякі аукціонні доми проводять торги, де 20-30% від суми продажу переводиться на благодійність, а решта коштів слідує до організаторів і продавця, але весь захід позиціонується як “благодійний”, що психологічно та організаційно блокує будь-які розмови про виплату авторської винагороди. Всі ми чудово розуміємо, що ніхто в подібній ситуації не скаже художнику “замовкни і не вимагай свого, бо це благодійність”. Однак ніхто й не запропонує йому його законні відсотки, а дана незручна тема в наших реаліях просто замовчується. Додає гостроти й ситуація з мистецтвом, вивезеним за кордон. Чимало колекцій опинилися в Польщі, Німеччині, США разом зі своїми власниками-біженцями. Частина цих робіт продається через іноземні платформи та аукціони де право слідування може й діяти, однак вже за законодавством країни продажу, а не України, котра недоотримує мільйонні податки з цього ринку. На питанні оподаткування хотілося б зупинитися окремо. Уявімо фантастичний сценарій: ОКУ запрацювала, аукціон провів чесну угоду, визнав художника і готовий перерахувати йому законні 3% від суми продажу. Митець готується отримати гроші і тут виявляється, що система все одно не дає йому нічого, але
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
