Український шлях · “Позбавлення премії Дюранті – бодай посмертне – мало б стати ознакою того, що світ зрозумів, чим насправді є Росія”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Дюранті та блокада портів: історія не завжди повторюється як фарс
Слово Просвіти, №24–25 за 2022 рік
Олеся ІСАЮК Новина про присудження україн' ським журналістам спеціальної Пулітцерівської премії стала не тільки приємністю, а й тригером, позаяк свого часу ця ж премія була присвоєна Волтерові Дюранті. Цей кореспондент “Нью'Йорк таймс” отримав її за репорта' жі “з Росії”, у яких він описував процвіта' ючу і заможну Україну… у якій саме бушу' вав Голодомор. Усе відбулося 1932 року. Не дивно, що українські журналісти у відпо' відь зажадали бодай тепер відібрати пре' мію у Дюранті. Історія має дивовижне почуття гумору, яке інколи нагадує витончений садизм. За' раз усі ці події відбуваються на тлі блокади Росією українських портів, що має пря' мим наслідком майже повний колапс ук' раїнського зернового експорту, який годує десятки мільйонів людей у всьому світі. 25 травня 2022 року ООН заявила, що у світі – крім України – залишилося зерна на де' сять тижнів. Потім картини, подібні до тих, що були в Україні 90 років тому (Боже, Твоя свята воля, – ще й кругла дата), ши' ритимуться Північною Африкою, Близь' ким Сходом, Південно'Східною Азією. Далі – цунамі голодних біженців цілком може затопити Європу. Як колись посуха у Великому степу спровокувала Ве' лике переселення народів, яке вби' ло Римську імперію. А тим часом Росія, спадкоємиця СРСР по духу, уже й не приховує, що прагне доби' тися зняття санкцій ціною розбло' кування українських портів. Ситуація виглядає, як одна ве' лика оказія українцям промовити щось на кшталт “а ми ж казали!”. Ами ж казали свого часу, що від Росії не відгородишся, що по наших ті' лах вона прийде по вас... Насправді ця історія не так про відкладені наслідки необачності чи про Україну (antemurale christianitis у модерному опакуванні), як про вміння Росії користати зі західних стерео' типів й ілюзій. Ба більше, Росія умудряєть' ся використовувати європейські ж таки цінності як зброю проти самої Європи. Дев’яносто років тому з Дюранті, “Нью'Йорк таймс” та іншими – хоча б ти' ми ж Сіднеєм та Беатрисою Веббами та Бернардом Шоу – вони використали віру в науку та прогрес, які, правильно задіяні, мали б привести до раю на Землі. Історія цієї ілюзії розпочалася у XVIII столітті. Просвітництво сформувало ідеал раціональної людини, яка керується лише міркуваннями розуму і доцільності та прагне передусім пізнання світу задля його якнайкращого переоблаштування згідно з розумними законами. Причому “розум' ність” означала передусім раціональність. Той факт, що ера розуму принесла із собою якобінський терор, на тлі якого дещо зблідли діяння інквізиції, мало хто завва' жив. Велика французька революція минула, але мрія про раціональну, добре упорядко' вану ідеальність нікуди не поділася. Нав' паки, ХІХ століття стало періодом побудо' ви великих концепцій, які мали пояснити механізми і мету історії. Більше того – пе' редбачити її подальший біг. Усі ці спроби Карл Поппер свого часу у праці “Відкрите суспільство та його вороги” охарактеризу' вав надзвичайно ґрунтовно і коротко – “Злиденність історицизму”. У цьому від' ношенні марксизм з його пророцтвом про майбутню пролетарську революцію був черговою спробою опрацювати єдине по' яснення історії, відкрити і пояснити всі її закони та на основі цього видати точне пе' редвістя майбутнього. ХІХ століття було і століттям природ' ничої науки. Тоді остаточно сформувалися основи багатьох наук і було закладено ос' нови сучасного побутового комфорту та благополуччя. Саме у ХІХ столітті стали науками медицина, хімія та багато з розді' лів фізики. Загалом наука з роду дозвілля джентльменів перетворилася на строгу систему і суспільний інститут. Раніше чи пізніше мала прозвучати резонна думка: якщо закони природи поширюються і на людину, якщо людина є частиною приро' ди, то працює і зворотна логіка – людську природу, наприклад, можна вдосконалю' вати і за допомогою наукових засобів, спи' раючись на дані науки. Таким чином на межі століть різного роду проєкти і начеб'-то цілком обґрунтовані ідеї з інженерії лю' дини як виду були цілком респектабельни' ми — євгеніка й інші галузі соціальної ін' женерії сприймалися як передвісники но' вої людини. Тіньового боку – на кшталт практики лоботомії у США чи стериліза' ційних кампаній відносно “неповноцін' них” членів суспільства, до яких без усяко' го нацизму вдавалися, наприклад, у Скан' динавії – не те, щоб не зауважували, але вважали допустимою платнею за світле майбутнє людства. Навіть коли на побуто' вому рівні йшлося про послідовні зусилля з виховання “справжнього джентльмена” чи “справжньої леді” – то справа хоч і не коштувала мільйонів убитих, та напевно спричинила тисячі зламаних доль і психо' логічних зривів во ім’я формальної репута' ції. Ідеї більшовиків про насильницьку со' ціальну селекцію, яка мала знищити “не' правильну” частину суспільства і створити земний рай, виглядали як чергова версія цілком респектабельного заняття – пошу' ку найефективнішого методу створення цілковито нової, повністю розумної, раці' ональної людини, яку ніщо не стримує у прояві свого доброго начала. По суті, у та' кому контексті СРСР у міжвоєнний період “продавав” західним інтелектуалам кар' тинку реалізованої мрії. І, як і мільйонів “вірних дітей партії”, спокушав можливіс' тю стати частиною великого досягнення, втілення мрії поколінь – і все це за позірно малу ціну. Дюранті був одним із цих зачарованих ідеєю покращення людської природи – за' чарованих настільки, що вважали допусти' мим пожертвувати цілим народом. З цих чарів людство частково відчаклують тільки гори мертвих тіл'скелетів у визволених концтаборах нацистів. Власне, з урахуванням актуального досвіду можна було б сказати, що якоюсь мірою саме тоді людство чи не передчува' ло оті гори трупів – бо саме страх перед Гітлером був однією з цілком раціональ' них причин, яка змушувала західноєвро' пейських інтелектуалів і просто освічених людей з надією поглядати на Радянський Союз. Але задовго до цих страхіть, ще у ХІХ столітті, ідея “розумної і раціональної” людини та ідеально раціонального світу стала й одним зі стовпів імперського мис' лення, коли “розумний і раціональний” європеєць протиставлявся “туземцеві”, якого охоплювали згубні пристрасті й нес' тримність – і якого слід було цивілізувати. Тут виходимо на ще один аспект тієї давньої історії з Дюранті та Пулітцерів' ською премією. Це тема “іншої Європи”. Парадоксально, ця “інша”, “Східна”, бід' на і груба Європа теж була винайдена у XVIII столітті – рушійні сили і перебіг цього процесу детально дослідив Ларрі Вульф у студії “Винайдення Східної Євро' пи”. У ХІХ столітті усталилася дещо звер' хня парадигма трактування Східної Євро' пи, яку, на думку “прогресивнішої” Захід' ної, слід було належним чином цивілізува' ти. Адже цілком у контексті такого внут' рішньоєвропейського орієнталізму Східна Європа виглядала “російською” частиною земної тверді, яку слід було колонізувати і цивілізувати. Саме цей прихований, мало ким усвідомлюваний донині своєрідний орієнталізм активно використовував СРСР протягом усього свого існування – і як виправдання свого панування над “від' сталою” Східною Європою, і як виправ' дання власних дикунств: “ну що ж ви хоче' те, це ж росіяни”. Є така популярна фраза – історія зав' жди повторюється як фарс. У даному разі історія нагадує щось на кшталт послідов' ності експериментів – спочатку на обме' женій групі, потім на більшій, потім на ще більшій. Вісімдесят років тому Радянський Союз застосував голод як зброю відносно одного окремого народу – українців. Єв' ропа змовчала, Америка присудила прес' тижну премію фактичному посібникові злочину. Посібникові, адже, як сказав Рус' со, “бачити несправедливість і мовчати – значить самому брати участь у ній”. Через вісімдесят років після тих подій Російська Федерація погрожує голодом усьому світові. Здається, ця історія мала б поставити крапку у дискусіях, чи СРСР і Росія – одне і те ж, а також на' віки похоронити дискурс про якісь особливі російські інтере' си будь'де і будь'коли. Адже сам Союз нітрішки не змінився. Він поміняв вивіску на “Росій' ську Федерацію”. Точніше, не змінилася суть російської імпе' рії. Зараз вона фактично хоче зробити зі світом те, що вісімде' сят років тому зробила з Украї' ною. І все з тією ж метою – за' лякати, упокорити, підкорити своїй волі, звести до рівня ви' живання. Аби змусити вчергове роз' платитися саме Східною Євро' пою, вони спробують використати – та вже використовують – постколоніальні комплекси і травми країн, які безпосеред' ньо загрожені голодом. Судячи з деяких заяв на Давосі, це вже відбувається. З од' ного боку, перед обличчям голодної смерті мільйонів власних співвітчизників, здаєть' ся, не порозкошуєш. А з іншого, відстою' вання ними ідеї “замирення України вза' мін на хліб” – це втілення якраз того, що хотів зробити Союз з Україною, а зараз хо' тіла б зробити Росія з усім світом. Змусити зламати підставові принципи моралі і чес' ті заради фізичного виживання. Як варіант – спровокувати всіх зчепитися у мертвій хватці спору на тему “за чий рахунок уми' ротворимо терориста”. Варіація гулагів' ського “помри ти сьогодні, а я – завтра” у світовому масштабі. Втім, люди загалом не люблять поми' лятися і не люблять визнавати своїх поми' лок. Парадоксально, але це трапляється тим частіше, чим з розумнішими людьми ми маємо справу. Тому ще якийсь час Пу' літцер буде при Дюранті. Найдивніше те, що у самій західній лі' тературі є попередження про таку тактику Росії. Замалим не буквальне – у романі “Диявольська альтернатива” Фредеріка Форсайта описано, яким чином Москва ставить вільний світ перед вибором: еко' логічна катастрофа чи ядерна війна, при' чому ядерна війна як спосіб урятувати ре' жим, що гине під тягарем власної незарад' ності. І виграє – завдяки ставці на страх Заходу перед масовим убивством і нищен' ням. Страх, який змушує керуватися тіль' ки нормами business as usual – а це перед' бачає, зокрема, розплату Східною Євро' пою. І от саме тому позбавлення премії Дю' ранті – бодай посмертне – є не просто символічним кроком, щоби задовольнити українців. Ні. Це мало б стати ознакою то' го, що світ зрозумів, чим насправді є Росія.
За матеріалами сайту zbruc.eu
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
