Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №24–25 за 2022 рік

24 с. · 43 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 24—25 (1169), 23—30 червня 2022 Війна і мор ГЕОРГІЙ ФІЛІПЧУК

Юрій ЩЕРБАК Війна народу нашого з Москвою Триває і триватиме допоки Не згине дух московського фашизму, Не вмруть його керманичі й пророки. Війна народу нашого з Москвою – То доля наша, воїнів Європи, Як ми впадем, впаде Париж і Відень, І Рим простелиться Москві під стопи. Дмитро Павличко, 2016 1. Мій вік і досвід письменницької та міжнародної діяльності дають мені можливість робити історичні порівняння, шукати в минулому аналогії й уявляти майбутнє. Час минулий здається мені пластичною субстанцією, з якою можна працювати, подібно до скульптора-модерніста, який з підручних матеріалів створює нові, неочікувані композиції; час несе в собі незнищенні генетичні коди минулого, його можна зупиняти, переформатовувати, витягати зі старих фактів нові істини й навіть робити спроби спрогнозувати наступні кроки історії. Народжений у 1934 післяголодоморному році, я спізнав війну 22 червня 1941 року, коли батьки і я прокинулися вранці на Солом’янці в Києві від вибухів німецьких бомб. Мама одразу зрозуміла, що почалася війна, батько, вірячи запевненням газети “Правда”, казав, що це чергові навчання. На все життя вкарбувалися в дитячу пам’ять картини евакуації: вузька, погано вимощена дорога Київ – Харків, забита вантажівками ЗІС-5 та полуторками ГАЗ з біженцями в кузовах, майном державних установ та скарбом начальників, які тікали в більш комфортних легковиках ЗІС-101 та ЕМКАх; зустрічні колони військ, що йшли назустріч, у напрямку Києва (майже всі – 700 тисяч – потім загинули в гігантському оточенні); заграви від пожеж, атаки “месершмітів”. Запам’ятався багатостраждальний Харків, де ми затрималися ненадовго неподалік від залізничного вокзалу. Німці нищили це місто люто, щоночі, не так, як Київ. Якась незбагненна карма висить над цим трудовим славним містом, який так само люто руйнують “брати”-росіяни в 2022 р. Під час німецько-совєтської війни не було ворога, більш зненавидженого, ніж німці; їхні танки “Тигр” та “Пантера” та самохідні артилерійські 75-мм установки Штурм-гешутц наводили паніку на молодих необстріляних бійців й викликали значні втрати Червоної Армії; в червні 2022 року ми всі, кому не байдужа доля України, раділи рішенню уряду Німеччини надати ЗСУ самохідні гаубиці PZH 2000 на базі танку “Леопард” зі стволом завдовжки 8 метрів, калібру 155 мм, здатні закидати снаряди на відстань понад 40 км й безжально нищити колишніх “братів”. У 1941–1945 рр. я був занадто молодий, аби тримати в руках зброю й загинути десь під Харковом, Можайськом чи Будапештом, хоча й відчуваю себе учасником тої війни, бо мене намагалися вбити німці, коли наступали на Сталінград у 1942 році, коли їхні винищувачі атакували нашу вантажівку в Куп’янську чи намагалися розбомбити в 1944 р. в Дарниці наш поїзд, яким поверталися до Києва. Ми отримали сумне звання “дітей війни”. Серед українських письменників-шістдесятників майже всі – діти війни, багато з них – понівечені психічно і тілесно. У час російсько-української війни 2022 року я й мої ровесники, ті, хто дожив до цих днів, були занадто старими й немічними, яким уже ніхто не пропонував узяти до рук зброю. Але й сьогодні, незалежно від стану нашого здоров’я і місця перебування, ми – повноцінні учасники Великої Визвольної Війни українського народу проти російських окупантів. Бо ми – невіддільна частка нашого народу, його історична пам’ять. Із сумом думаю про нове покоління “дітей війни”, які в 2090-х роках ще згадуватимуть страшні часи московської агресії. 2. Брами смерті відчинилися для України, яка – наче Польща у вересні 1939 року – стала Кривавим полем Європи. Полем бою, з якого – переконаний – починається Третя світова війна. На запитання одного польського друга – як почуваюся в перші дні війни в Києві, я відповів: – Як мешканець Варшави в 1939 році. 3-го вересня 1939 р. варшав’яни з радістю та ентузіазмом зустріли повідомлення про оголошення Британією та Францією війни Німеччині, побачивши в цьому знак порятунку й близької перемоги. Вони не знали, що невдовзі на нараді високі чини британської й французької армій відмовляться від активних дій проти Вермахту, фактично віддавши Польщу на поталу Гітлеру і Сталіну. Згодом це фатальне рішення призвело союзників до ганебної поразки Франції, Дюнкерка, бомбардувань Англії, років кривавої, виснажливої війни. Не маємо формально права сьогодні звинувачувати в чомусь західних союзників (США, інші країни-члени НАТО): вони врахували уроки Другої Світової війни, репутаційні втрати внаслідок Мюнхенської змови та “дивної війни” вересня 1939 – травня 1940 рр. Підтримуючи Україну як жертву неспровокованої російської агресії, не пов’язали себе з нашою державою жодними формальними угодами, не прийняли Україну ні до НАТО, ні до Європейського Союзу, залишившись осторонь прямого військового зіткнення з путінською росією й зберігши на початку досить активні економічні зв’язки з рф. Ставлення до України (особливо країн “старої” Європи) кардинально змінилося через кілька днів безприкладного українського опору, коли прийшло розуміння непереможної сили ЗСУ та гнилої показушності військ орди. Наші союзники доволі швидко втямили (першими й наймудрішими в цьому сенсі були Польща і Литва), що війну путін розпочав не тільки проти України, а проти всіх демократично-ліберальних країн Європи, проти самої ідеї свободи й національного суверенітету. Таким чином, на відміну від подій в Польщі 1939-го року і у Фінляндії 1940- го, кинутих, практично, на розтерзання нацистських і комуністичних хижаків, в році 2022-му було створено потужну антипутінську коаліцію 40-50 демократичних країн світу, які рішуче підтримали Україну в її боротьбі за незалежність. Ніколи в історії України нічого подібного не траплялося. Наша країна опинилася в епіцентрі світових подій, світового співчуття і підтримки, сплативши за це страшну ціну. На думку відомого російського історика Андрєя Зубова, безпрецедентною є також міжнародна ізоляція росії – хворої на чуму країни-агресора. Крім перших військових перемог на фронті, Україна здобула неймовірно важливі політико-правові та інформаційні глобальні перемоги над брехливим ново-фашистським путінським режимом, що заплямував себе воєнними злочинами, мародерством і насильницькими діями щодо цивільного населення. Завдяки могутній інформаційній хвилі українських і західних ЗМІ, Буча, Ірпінь, Маріуполь стали вічним тавром для путіна та росії. Україна одержала небувалу моральну підтримку західного суспільства, яке зрозуміло, що поразка України стане геополітичною катастрофою для США та інших країни Заходу. 3. Війна, що почалася 24 лютого 2022 р., на відміну від російсько-українського військового конфлікту середньої інтенсивності на Донбасі у 2014-2022 рр., стала найбільш трагічною екзистенціальною подією для України в її багатовіковій історії, бо поставила питання про саме існування українського народу та його держави. Якщо в 2014 р. росія загарбала 7% території України, то в 2022 р. вже втрачено 20% – тобто п’ята частина земель нашої Закінчення на стор. 10 ВАСИЛЬ ЛИЗАНЧУК МИКОЛА ТИМОШИК 12–13 ВОЛОДИМИР МЕЛЬНИЧЕНКО 16–17 ІГОР ЛУЦЕНКО 20–21
Суспільство · “Наша національна безпека залежить від внутрішнього фактору, що живиться українофобією, моzквофільством та ментальністю “какая разніца”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“…Таки я буду вільно жить!”

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 16 квітня. …Масштаби цієї загрози для України та світу ще й досі не можуть бути осмисленими. Адже не тільки побачене, почуте, пережите об’єктивують аналіз та оцінки віроломного нападу московії. Важливо пізнати й те, що часто поза кадром, у головах (повних чорних задумів) тих, хто творить стратегію зла, конструює злочини проти людяності. Повнота картини справж' нього геноциду в намірах та діях кремлівського режиму відкривається, коли ознайомлюєшся з унікальним (з точки зору варварства та цинізму) документом ерефії, публічно озвученим у період жахливих бомбардувань рашистами українських місті скоєної ними ж різні мирного населення під Києвом. Цього місяця москва опублікувала інструкцію з геноциду у війні проти України. Антилюдська програма офіційно була оз' вучена “РИА Новости”. Її головний посил – знищення української державности та повна ліквідація української нації. У цьому й полягає весь зміст “денацифікації” Укра' їни. Стрижневою ідеєю програми, що пе' ревершує своєю нелюдськістю навіть “майн кампф”, є те, що кожен українець, який ідентифікує себе таким, – обов’язко' во нацист. Тим паче той, хто свідомо не хо' че бути “раzzєяніном”, “малороzом”, “єди' нородцем”. Українська державність – “на' цистський” акт, українці – “нацисти”, ос' кільки вони не підтримують (чомусь) роz' zію та прагнуть бути окремим народом. Отже, українці мусять за це страждати та врешті'решт мають перестати існувати. І путлєр та його кліка ні на мить не від' ступають від цілей цієї фашистської док' трини, жорстоко бомбардуючи наші міста й села, вбиваючи, ґвалтуючи, залякуючи мирне населення, заставляючи втікати людей світ за очі. Чи не є геноцидом, пане Макроне, коли понад 5 мільйонів україн' ських громадян вимушено емігрували за кордон? Яких ще треба доводів для допо' моги Україні закрити небо, щоби вся краї' на не прокидалася і засинала (?) під мото' рошні звуки сирен повітряних тривог та ракетних вибухів, убиваючих дітей, жінок, мирних людей, знищуючи все живе? Усе має такий вигляд, що путлєровські звироднілі дикуни виявилися не менш страшнішими, аніж сталіністи та гітлерів' ські нацисти. Хоча куди вже більше? Ста' ліністи також “зважали” на українців (го' лодоморами, репресіями, геноцидом), бо' ячись та вбиваючи їх, “інтегруючи” в ін' тернаціональну сім’ю “щасливого” радян' ського народу. Однак цей виродок та ор' динська московія, маючи сучасну вбивчу зброю, перевершили звірствами попередні катові режими. Невже світу “дозволено” не помічати, не співпереживати, бути збайдужілими, прочитавши рашистські офіційні доку' менти, в яких зазначено, що “більшість населення” України (понад 20 мільйонів людей) потрібно вбити або відправити на роботу в “трудові табори”? Тільки так українці (за версією крем' лівських фашистів) зможуть очистити свою “провину” перед роzzією. А живих – “перевиховають” на роzzіян (кацапів). А “Україна” вже навіть не писатиметься з малої букви, бо вона зникне. Усі громад' ські організації (не кажучи вже про дер' жавні структури), активна українська інте' лігенція мусять бути знищені, оскільки во' ни зорієнтовані на українськість. На мить уявляю долю волонтерів, активістів, ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, СП України та письменників, художників, му' зикантів, багатьох учених (не толочкознав' ців), українських священників, публічних діячів. Нація стає обезголовленою, обезду' шеною. Але на горе москалям такого ніко' ли не станеться. Спротив Народу не злама' ти. Україна переможе путінський нацизм та імперський рашизм. Але для цього має вестись безперервна боротьба на всіх фронтах, пам’ятаючи про цю вище згадану інструкцію знавіснілого й відкритого гено' циду, якого не знала сучасна практика й міжнародна політика після другої світової війни. Геноцидна інструкція рашистів про наміри знищити українців є прямим дока' зом злочину проти людяності і повинна бути серйозним обвинуваченням на між' народному судовому процесі. Однак, на жаль, це вже не наміри, ос' кільки скоєні злочини згідно з путлєров' ською програмою знищення Української нації стали страшною реальністю. Цей нацистський документ, що є дия' вольським “взірцем” геноциду новітніх ча' сів, мають знати всі, про цей зловісний акт необхідно говорити в ЗМІ, на різних між' народних форумах, із ним мусить бути обізнана українська молодь, школярі й студенти, кожен українець на материзні і поза нею. Щоб ніколи більше лукавим лю' дям не вдалося приспати Націю, коли по' руч знаходиться здичавіле створіння – московська орда. Бо лише тоді будемо в безпеці, коли цей звір сконає. Не варто сподіватись, що сталін “кращий” троцько' лєніна, а путін “гуманніший” за вусатого тирана, а після нього прийде, нарешті, ін' ший “добрий” москаль. Так не буває. Не' зважаючи на змінність вождів'сатаністів, вічним ворогом Українського народу зали' шатиметься й надалі дика й оскаженіла ра' ша. Лише її загибель – світло для України та Людства. Напередодні Святої Вербної Неділі зичмо Добра й Перемоги Україні, Україн' ському народу, його славним Збройним Силам! А недругам та ворогам'московитам скажемо біблейським Словом: “Нехай пусткою стане мешкання його, і нехай пожильця в нім не буде”. 25 червня. 24$25 червня русня остервеніло бомбардувала ракетами, авіабомбами, снарядами Житомирську, Чернігівську, Львівську, Січеславську (дніпропетровську), Сумську, Харківську, Миколаївську області. Ворог намагається вразити не лише військову інфраструктуру та об’єкти, пов’язані з переміщенням західної зброї, він продовжує здійснювати масовані обстріли мирного населення, знищуючи українські міста та села, грабуючи, вбиваючи. Новий етап восьмирічної війни проти України, що розпочався 24 лютого, інакше як геноцидом проти Українського народу називати не можна. “Війна в Україні – це ганьба XXI сторіч' чя!” – написав, нарешті, серб Чанак, один з двох сербських політиків, що вперше по' бували у воюючій Україні та були шокова' ні побаченим і почутим. Хоча до цього від' відували багато “гарячих точок”. Очевид'-но, що подібні візити мало впливають на хід війни, усвідомлюючи, що успіх знахо' диться в площині осі “Варшава – Лондон – Вашингтон – окремі активні країни НА' ТО”. Навіть зважаючи на те, що сербська мі' сія ставила перед собою надскладні зав' дання: а) забезпечити підтримку України збоку сербських політичних кіл та грома' дян; б) примусити сербську владу підтри' мати антироzійські санкції ЄС; в) форму' вати громадську думку, що українці захи' щають від путінської машини війни власну свободу, життя, державну незалежність. Однак непрості рішення полягають утому, що в Сербії діє потужна підтримка роzії та путіна. І таких країн ще вистачає, щоби зрозуміти важливість роботи нашої офіційної та народної дипломатії для ствердження правдивих оцінок щодо ім' перської політики кремля. Адже чим більше країн проросійської орієнтації, подібних Угорщині (найпроро' сійськіші в ЄС), що залежна від роzійсько' го газу та нафти, від будівництва роzій' ського ядерного реактора, призупиняючи останній пакет санкцій проти моzковії, тим довше конатиме ця недоімперія, заг' рожуючи людству. Тому не лише держава, але й кожен ук' раїнський громадянин, незалежно від сво' го статусу, освітнього, соціального цензу, місцеперебування мусить оберігати Украї' ну від фальші та усталених стереотипів, “вимощених” багатосотлітньою пропаган' дою рашистської тирано'сатрапії. Жорстока війна унеможливила вико' ристання широкої палітри в оцінках, зали' шивши для нас тільки єдиний вибір поділу – “свій”, “чужий”. Одне – істинне, друге – неістинне, а третього – не дано. Гама по' чуттєвостей, раціональностей звузилася до найбільш чутливого знаменника, що асо' ціюється зі ставленням до України. Ти – “за” чи “проти”. У всьому – почуттях, думках, позиціях, словах і ділах. Чесний і довготривалий плебісцит. Він не тільки торкнеться, але й охопить надалі всеціло українське суспільство, всеукраїнський за' гал. Відповідальний та об’єктивний відбір на пробу “хто є хто в Україні”. Не лише партії та політичні сили моzковсько'пут' лєровського спрямування, що заборонені в Україні (допоки їх тільки чомусь 13?!, хо' ча цього колаборантського, зрадницького непотребу значно більше), але й передусім кожен політик, чиновник, керівник, почи' наючи з дитсадка, бібліотеки, школи, му' зею, університету, академії (не кажучи вже про силові й правоохоронні структури, державні кампанії, підприємства, наглядо' ві ради) мають пройти “народну люстра' цію” на україноцентричність. Бо голос На' роду є голосом Божим. Єдино справедливий критерій щодо тих, які намагатимуться, забажають управ' ляти в Україні бодай трьома людьми. Безу' мовно, що не потребує цього іспиту тільки одна категорія українців, які зі зброєю в руках захищають суверенність України. Саме з них, із цих мужніх і високомораль' них людей мають формуватися всі без ви' нятку органи української державної влади і самоврядних інституцій. Такий людський капітал (а не удавані конкурсні комісії) стане тим надійним запобіжником, що унеможливить “прихід” на високі щаблі різномастих наумових, балицьких, ковальо' вих, деркачових, ведмедчукових та всіх тих, хто неприховано підтримував “руzько' мірство” в Україні. Бо наша національна безпека залежить не лише від нейтралізації зовнішньої за' грози в злочинному образі нинішньої на' цистської моzковії, але й від внутрішнього фактору, що живиться українофобією, кола' борацією, зрадництвом, моzквофільством та ментальністю “какая разніца”. Надіятися, що “помре путін”, а понад 190 “глубінних” народів, які проживають у раші, 22 національні республіки з їх кво' лим індигенним сепаратизмом створять там найближчим часом високу етнонаціо' нальну напруженість, загрожуючи розпа' дом ерефії, не є обнадійливою справою. Адже навіть ймовірний “парад суверені' тетів” усередині рашкостану (як форма розпаду) залежатиме повною мірою від ре' зультатів війни, від нашої Перемоги, що можлива тільки здолавши “п’ятиколонни' ків”, знову згадуючи слова Симона Пет' люри, що “гірше, ніж москальські воші мо' жуть бути тільки українські гниди”. Хоча не беруся судити наскільки вони “україн' ські”, однак те, що гниди – аксіоматично й влучно. Тому розберімося по суті, виміта' ючи сміття з усіх закутків української хати. Бо українські активісти (чи громадянське суспільство) знову стають чомусь винними в тому, що Україна “запедикульозилась” любітєлямі “руzькаго міра”. Адже за версі' єю моzквогаворящєго “дуже популярного” радника виявляється, що “Украинская культура (і не тільки) поражает и восхища' ет. До тех пор, пока туда не допустили ак' тивистов…” Отакої! Тому скажу, звертаючись до таких, бе' режімо Слово (як зброю), щоби нищити москаля'рабівника та “цвєтодарящєго” колаборанта, а не для роз’ятрювання укра' їнських ран, яких уже й так забагато. І не там слід шукати “сокиру під лав' кою”… 26 червня. Цікаво, а чи доводилося бодай колись чути нинішньому диктатору лукашенку слова великого білоруса Янки Купали (Івана Луцевича) з поеми “Бондарівна” (“Бандароўна”), написаної майже 110 років тому за сюжетом української пісні. Вона була присвячена українцям, про яких Поет ніби пророче скаже таке: Стогне змучена Вкраїна, В небо шле прокляття. Все ж бо нищать і грабують (москалі!) Зграя та багаття. Той народ терпіти вміє І помститись вміє, Як гнітюча чорна кривда Злом запломеніє. Нібито про дні сьогоднішні. Але є в цьому і ключове Слово Правди та Спра' ведливості. Так, Український народ “тер' піти вміє”, але не тільки. Бо “І помститись вміє”. А коли б цей недобілорус'лукашенко “вчився так як треба” та трохи був би обіз' наний із творчістю своїх класиків, то за' пам’ятав би на вік, що за ті злочинні його діяння, скоєні проти України зі своїм спільником'нацистом путіним, Україна-таки йому “віддячить”. Адже це з його чор' ного наміру та дозволу, з “його” території рашистська нечисть віроломно напала на нашу землю. За останні дні саме з терито' рії лукашенківської білорусі здійснюються масовані ракетні атаки на українські міста і села. Незмита кров убитих і покалічених українців на руках саме цього звиродніло' го тирана'сателіта, якого разом із кремлів' ським людожером світ зобов’язаний нази' вати терористами та людиновбивцями. Складною, страшною, незбагненно аморальною є політика ХХІ століття, коли за вчинене варварство і дикунство такого вселенського масштабу настирливо відшу' куються “дипломатичні підходи” для збере' ження “обличчя” цих потвор новітнього часу. Певен, що в підручниках з історії (і не тільки) ці два диявольські ймення будуть написані не просто з найдрібніших літер. Ні, вони (путлєр'лукашенко) стануть “еталоном” огидності, звірства, людино' ненависті. Однак навіть найгостріших емоцій замало, щоби здолати зло. Україн' ська держава, яка представляє інтереси Українського народу, має адекватно визна' читися з наступною “братньою” країною, що зветься лукаш'білоруссю. Бо як інакше можна її називати, коли щоденно з “брат' ського” боку несеться українцям смерть!? Держава'терорист! Як “величати” вбив' цю'лукашенка, цього кремлівського блаз' ня?! Терористом! Злочинцем! Українці сподіваються, що на новій “нюрнбергській лавці” знайдеться місце (поруч з путіним) і для цього кривавого збоченця. Дивно, що Україна й досі пере' буває з лукашенківською сатрапією в “дипломатичному флірті”, а доморощені “політики”, що роками видавали “лука' шенківський стандарт” як взірець та міри' ло “цінностей”, ще й досі не повипадали з верховинних щаблів владоможців. Гадаю, що настали вже ті часи, коли тільки зболе' на трагедіями правда стає вогнем очищен' ня. Дипломатія не може творитися з моло' хом, людожером, ізгоєм. І щоби справди' лась спадкоємність великої вольності, за' кладена в словах Я. Купали: Нам не страшні Сибір, остроги… В душі я вільний кожну мить, Таки я буду вільно жить!, то треба, нарешті, покінчити з ілюзією “лукашенківщини”, що є наймерзеннішим виплодом русні та кремлівського рашизму.
Суспільство · “Справді, як зможе світ у подальшому виживати, не полюбивши Людину”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ненадовго зникнувши з паркетної арени, швидко оговтавшись, повернулись на свої “заслужені” місця, ще більш гламурні, ситніші, владоможніші. Захопивши не тільки ресурси, фінанси, владу, інформа' ційний простір, але й спробували ввійти в українські храми в брудних моzковських лаптях. Вдивімося уважніше в обличчя різно' шерстних новінських та тих “політиків” під прикриттям кремля, які ще напередод' ні війни організовували “хресні ходи” від Лаври до Володимира, упевнено марши' руючи з моzковським попівством через урядовий квартал Києва. А чом би й ні, ад' же вони вже майже повірили в те, що це “наша земля”, тобто їхня, олігархічних кланів, кремлівських лизоблюдів, відкри' тих українофобів, а не Земля Тараса й Бог' дана. Саме цим фарисейським риком му' раєвщини були обліплені на білбордах всі закутки (і не тільки) землі Української. Кволого голосу частини української інтелігенції, протестуючої проти засмічен' ня суспільного простору цими провока' ційними гаслами агентів кремля та солі' дарників руzького міра, нібито й не помі' чали. І ось ця пошесть з оркостану прийшла, нібито запрошена медведжопівцями, ки' вотяпами, викопними необільшовицьки' ми екземплярами, шаровими шаріями та іншими політсмердами. Зустріч не вдала' ся. Замість цього непотребу на “здибання” прийшов український Воїн, замість “вдяч' ного” народу путлєровських орків зустріли Тероборона та українська бабуся з отрує' ними пиріжками для звироднілих зайд. Зустріли, щоб знищити! Так буде з тими, хто причвалав (як ґвалтівник та грабіж' ник) на українську землю, так має бути, нарешті, і з тими, хто скніє серед нас, наді' ючись, що і на цей раз вдасться покріпачу' вати та дурити народ. Цю метастазу слід вирізати з українського організму, бо війна приходитиме в наш дім знову і знову. Симон Петлюра, незадовго до своєї трагічної смерті від рук московитського наймита, в художньо'публіцистичному творі “Московська воша” напише: “Нам не страшні московські воші, нам страшні ук' раїнські гниди”. Цей надзвичайно актуальний для на' шого часу твір “Просвіта” видавала остан' німи роками в серії “Бібліотека Воїна”, відправляючи на фронт бійцям з 2014 року. Подібні праці та ідеї ще більш затребу' вані нині. Щоби нас знову не переконали, що треба вимітати геть з українського под' вір’я тільки путінську нацистську орду та пороблених нею кіссенджерів, берлуско' нівців, шредерів з орбанами та інших сер' бопрезидентів. Ні! Погана мітла мусить безперестану вимітати й “наших” поган' ських “гнид”. Українці, як християнський Народ, добре пам’ятають сказане Ісусом, що не треба противитися злу: якщо тебе хто вда' рить у твою праву щоку, підстав йому й другу. А тому, хто хоче з тобою судитися і забрати в тебе одяг, віддай йому й плаща. Але це благородство й гуманність люд' ськості не для людожера, вбивці, нациста' путіна та його звіриної зграї; не для домо' рощених педикульозних зрадників та прихвоснів моzковських катів. Бо йде смертельний двобій із дияволь' ським створінням і наша дорога до Христа торується Мечем Правди, Силою Духу, Словом Любові до України і Вірою в Пере' могу. Духовна пісня українців нагадує всім сущим, що: Йде війна добра і зла! Як поклик серця маєш ти, Бери свій меч до боротьби, Вставай до нас у цей же час! 14 червня. Якось незвично сьогодні проходять у Києві навіть академічні читання, приурочені славній людині – Семену Гончаренку. Бо винятковість їх у тому, що весь простір переповнений війною, йде страшний двобій з лютим, звироднілим створінням – орківською моzковщиною. І культурно'освітній фронт стає таким же значимим, бо тут зрощується людина, громадянин, захисник власної Ідентичності, Державності. Які цінності закладатимуться в людські душі, від того й залежатиме доля твого Народу, України. Згадую передмайданні роки, коли ви' давництво “Волинські обереги” готувало приблизно в один і той самий час Гонча' ренківські академічні словники та “Соне' ти Шекспіра” в українському перекладі Василя Лящука. Тоді й тепер, перечитуючи ці два творчі доробки (абсолютно різні за стилем, фор' мою, змістом, метою та величиною плане' тарності), намагався знайти те спільне, той об’єднуючий знаменник, ті істини, думки, почуття, надії, які здатні звучати суголосністю і через 400 років. І мушу визнати, що цією спільністю є “олюднення” Людини, благоговіння перед Нею. Своєрідний Ціцеронівський “гума' нітас”. “Ім’я моє ти спершу полюби – / Не знатимеш ні зради, ні журби”, – писав Шекспір. Справді, як зможе світ у подальшому виживати, не полюбивши Людину. Ма' буть, варто слухати Поетів, щоби оберігати (як свято) пам’ять, творчість, гуманістич' ну думку таких знакових Просвітників. За їхню правдивість у ставленні до життя, лю' дини, родини, Батьківщини'України; за їхню духовну, моральну “охайність” та етичний чин; за їхню шекспірівську болю' чу справедливість, нагадуючи нам, що “Нев тім біда, що чорноту вдягла, / А в тім, що чорні всі твої діла”. Тому ці духовні навчителі мусять бути з нами, серед нас, усередині нас. Без них, подібних Гончаренку, особливо в ці траге' дійні й героїкою наповнені часи, ми втра' чатимемо чутливість світосприймання чорного та білого, що постійно супровод' жує життя, Українську державу, Народ. А в науці часто помилково видаватимемо пус' те ремісництво, фальш чи плагіат за талант та інноваційну ідею. Тому не забуваймо тих праведних мужів, хто вмів добре бачи' ти та розрізняти і “чорні твої діла” (за Шекспіром), і величні справи. Чи ідеалізу' ємо ми цих людей? Очевидно, так. Бо як прожити без ідеалів, адже душа завжди прагне “вищого”. Водночас так само ого' леними нервами відчуваємо їх затребува' ність для часів нинішніх. Коли в світі сформувався дефіцит (ні, не лише зерна та хліба), але й людини ' культурної, духовної; коли наступила по' рожнеча душі, пропало почуття добра й лю' бові, честі й гідності; коли “вєлікая культу' ра” моzковщини, цієї рашистської (нацист' ської) недоімперії, насправді виявилася “культурою” ненависті, вбивств, ґвалту' вань та завоювань; коли кремлівський при' вид зла й неправди витолочує Україну; коли усвідомлюєш, до якого мерзенного, тва' ринного, варварського стану може дійти “глубінний народ”, що натягнув на себе фальшиву тогу самовеличі й нетерпимості до “іншого”. Тому життєтворчість таких Навчителів – наша духовна зброя, викува' на для Перемоги світла над темрявою. Та' ких провідників, просвітників, педагогів завжди прагнув мати Народ, “якого Правди сила ніким звойована ще не була”.
Суспільство · “Справді, як зможе світ у подальшому виживати, не полюбивши Людину”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

“Йде війна добра і зла!”

Правдивою, обнадійливою є лише та Істина, що Україну захистять, убережуть такі Герої, як Роман Ратушний (!!!), з яким Київ прощався минулого тижня. За ними – Майбутнє України. Але Божа Воля і До' ля мають бути справедливими не в тому, щоби такі велети національного Духу тіль' ки вмирали за Україну, а передусім у тому, щоби Вони ставали Провідниками Нації й Української Держави. 1 червня. Фронтові новини є найбільш затребуваними, читабельними. Кожен успіх, перемога Збройних Сил України сприймається дуже емоційно, бо відчуваєш, що це твоя, наша, народна радість, перемога, надія. Хоча й далеко не завжди ці почуття відкриті, містяться на поверхні, здебільшого вони проявляються скупо, усамітнено, зважаючи на той безупинний вал трагедій, втрат, людських поневірянь, яких зазнають українці від “асвабадітєлєй” з оркостану. Замкнутість, суворість, стриманість, тривожність стають ознаками часу, більш виразними проявами і станами людей – від малого до великого, від молодого й до старого. Війна додає в життєві малюнки свої не пастельні фарби, їх гарячі та сталево'сірі, червоно'чорні кольори, проникаючи в душу, думку, розбурхану почуттєвість. Урешті'решт війну сприймає кожен по своєму. Але страшною вона є для всіх. За винятком диявольського кремля. Адже людина, то неповторність. У помислах і чуттях, добрі й горі, щасті й долі. Однак є те, що нас, українців, згуртовує, єднає, оберігає. Віра в мир. Через Перемогу! Над московським шовінізм'фашиз' мом; над здичавілим “глубінним” народом та його бункерними нацистськими пово' дирями; над варварською ідеологією “руzькомірства”, зварганеною з чорносо' тенного людиноненависництва, дияволь' сько'гундяївського “православ’я”, путін' ського “самодержавия”; над “недоноше' ним” державоутворенням ненависної не' доімперії, яка прозивається кацапстаном. Щоби здолати це баговиння, то треба бути разом, сильними, одержимими укра' їнською ідеєю. Світлою, вічною, незбори' мою. Бо тільки та Нація здатна жити вільно, яка гідно виконує (як щоденний плебіс' цит) свій обов’язок перед пам’яттю “мер' твих”, перед совістю “живих”, перед май' буттям “ненарожденних”. Але досягнемо успіху лише тоді, коли в самій Україні всім миром вичистимо над' мірно занедбані й забруднені “Авгієві стайні”, наводячи порядок, починаючи з “великої політики”, де на передніх лавках упродовж десятиліть зручно вмостилися зрадники, українофоби, колаборанти, лихварі й запопадливі холуї. Роками, оку' пувавши національний інформаційний простір, вони відкрито зранку до ночі про' хали “путлєрів” вдертися через вікна в Ук' раїну. Так, без них не відбувався жодний скабєєво'соловйовський етер, гидотний своєю антиукраїнськістю. Вони публічно, на весь світ, облизували диктатора'недо' росля в кремлівських хоромах (вже після загарбання Криму та частини Донбасу), їдучи туди на поклон для отримання чер' гових інструкцій по нищенню України. Їх не треба шукати, вся ця політично'олігар' хічна нечисть на виду. Сьогодні їхні кореші на кшталт ба' лицьких одразу ж перетворилися на зрад' ників (вони такими завжди й були!), став' ши “градоначальниками” окупованих міст та територій. А ті, які не встигли (Збройні Сили України не дали) зустріти “цвєтамі асвабадітєлєй”, то ті причаїлися з надією вкотре обдурити народ. Дежавю. Вже було. Після Майданів 2004'го, 2014'го ці мос' квофільські виплодки, перелякавшись та ЗЗввееррннеенннняя
Суспільство · “Справді, як зможе світ у подальшому виживати, не полюбивши Людину”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Альфа-Банк, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгук$ нулися: 1. Гуменюк Галина Денисівна — 200 грн. 2. Лизанчук Василь Васильович — 500 грн. 3. Філіпчук Георгій Георгійович — 2000 грн. 4. Татарин Віра Іванівна — 250 грн. 5. Мороз Лариса Захарівна — 350 грн. 6. Фиряєва Оксана Валеріївна — 400 грн.
Бійці зі сходу · “Любіть Україну в часи неминучі, Бо треба – за неї помрем”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Не питайте їх, коли закінчиться війна”

Розповідь про земляків із Донбасу – захисників України, які з мирного фронту оборони мови, культури, освіти пішли на війну. Це люди, які в мирний час не тільки палко говорили про любов до України і багато роби" ли для неї в підприємництві чи в місцевому самоврядуванні – в найваж" чий час стали до військових лав. Ніхто не знає, як складеться доля цих мужніх чоловіків, як власне й нашої держави, але суспільство вже зараз має знати своїх захисників, не чекаючи якихось особливих інформацій" них приводів. Кожен із наших воїнів сьогодні заслуговує слів подяки. Ігор ЗОЦ “Попіл Маріуполя стукає в серце…” Маріуполець Вадим Джувага вже чет' вертий рік у Збройних Силах України слу' жить солдатом, але громадськість міста й краю більше знають його як історика й не' залежного журналіста. Знайомий з Вади' мом ледь не з кінця минулого століття – як був з принциповою українською позиці' єю, так і залишається. Ні під кого і ні під що не підлаштовувався. Активний учасник ледь не всіх проукраїнських акцій в Маріу' полі, Донецьку і в Києві. Пройшов два Майдани, але найбільші випробування по' чалися у 2014 році. Він був серед захисників рідного міста під час так званої “русской вєсни”, а зго' дом долучився до волонтерів, які реально допомагали нашому війську і не давали за' бути, що війна поруч. А громаді Маріупо' ля, як виявилося, слід було постійно нага' дувати, що за мирне небо над Приазов’ям заплатили своїм життям понад двадцять уродженців міста. Про деяких з них Вадим написав до просвітянської “Домахи”. Ось кілька рядків з репортажу журна' ліста про вручення в грудні 2017'го наго' род рідним загиблих маріупольців Андрія Назаренка (“Мєх”), Андрія Миронюка, Миколи Яблонського: “Коли малий Да' нилко Яблонський вітав присутніх закли' ком “Слава Україні!”, замість загиблих хлопців у лави стали їх дружини і діти. Нас не перемогти! Чуєте, в Кремлі та на Печер' ських пагорбах?” Як історик, Вадим відомий у місті но' вим поглядом на дату заснування Маріу' поля, заявляв про це публічно, виступав з лекціями. Своєрідним підсумком його життєвої дороги стала видана 2018'го кни' га “Ламаючи стереотипи. Українське При' азов’я в дзеркалі епох” обсягом 310 сторі' нок з бібліографією і хронологічними таб' лицями. У квітні 2019'го Вадим Петрович зро' бив ще один рішучий крок у своєму житті і домігся бути прийнятим на службу солда' том у ЗСУ. З початку російського втор' гнення підрозділ, де служить Джувага во' ює на Сході країни. Коли є можливість, Вадим нагадує про себе короткими допи' сами у Фейсбук про рідне місто. “Сьогодні Вадим Джувага в центрі Європи, внаслідок геноциду ро' сійськими нелюдями українського міста Маріуполь, померла від зневоднення 6' річна українська дівчинка Таня. Перед тим ці фашисти вбили її матір. ЗСУ гідно ві' домстила русні за смерть українок. Сьо' годні в Ольгінці під Волновахою було лік' відовано піхотний і танковий батальйони русні. Смерть за смерть! Кров за кров!” (12 березня). На початку квітня Вадим публікує фо'-то страшних руйнувань міста і пише “По' піл Маріуполя стукає мені в серце. Назав' жди!” (7 квітня). Коли оборонці міста трималися з ос' танніх сил, солдат Джувага відзначає: “Для мене, як і для багатьох маріупольців, “Азовсталь” був джерелом промислового забруднення і символом наплюватель' ського ставлення влади до містян. І про те, що він стане символом української звитя' ги нарівні з Жовтими Водами, Конотопом і Гурбами, і подумати не міг” (12 травня). Так що після нашої Перемоги, яку на' ближає солдат Джувага, історику Джувазі буде чим зайнятися. Рядовий віце-мер Віце'мер Сіверська Віталій Гатченко у лавах захисників ще з квітня. Отримавши повістку в ЗСУ, він не скористався бронею посадовця та не сховався за “білим біле' том”. У свої 48 років є найстаршим у під' розділі, але не комплексує через вік – дос' Віталій Гатченко від діло наживне, а наполегливості Віталію не позичати. Він стійкий і непохитний у своїх пере' конаннях – очолював Народний Рух Укра' їни на Донеччині мабуть у найважчий пе' ріод історії: з 2010 року і до 2014. Він на со' бі відчув, як “русскій мір” в подобі регіо' налів насувається на Україну, щоб її зни' щити. Принагідно не можу не згадати рі' шення Ворошиловського райсуду Донецька заборонити відзначення Дня Незалежності 24 серпня 2011 р. в Донецьку біля пам’ятника Т. Шев' ченку. Попри заборону, Віталій Гат' ченко з рухівцями та іншими патрі' отами Донеччини акцію провели, Гімн проспівали і за майбутнє Укра' їни помолилися. А вже наступного дня пана Віталія і деяких інших ак' тивістів почали викликати до рай' відділу міліції, відкрили криміналь' не провадження. Завдяки незалеж' ним ЗМІ ситуація набула розголосу і справу спустили на гальмах… Про цей епізод у житті Віталія я написав у нарисі “Несудимий на свято Не' залежності” і він через роки згадує ті події з посмішкою. Далі прийшла люта зима 2013/14 і во' рожа українцям “русская вєсна”. Якийсь час Гатченко з початком АТО був у волон' терському русі, працював у міськраді, а 2020 змінив вектор руху і зайнявся садів' ництвом. Але потреба бути в суспільному житті переважила і він повернувся до місь' кради свого міста. Звідти і відправився до лав ЗСУ. – Коли Росія розпочала відкриту війну проти України – для мене це не стало не' сподіванкою. З 1991року завжди знав, що буде війна, що Росія нас так просто не за' лишить у спокої, – зізнається Віталій. В інтерв’ю “Вільному радіо” він також розповів, що в його підрозділі зібралися хлопці з усієї країни – ніхто не служив, але всі готові стояти до кінця. Та якщо журна' лісти поцікавилися долею віце'мера – з Сіверської міськради ніхто не телефону' вав. “Проте, частина громади міста здиву' вала потужною моральною підтримкою: маси дзвінків не очікував. Це було щи' ро…”, – каже Віталій. Так само щиро ба' жаємо нашим захисникам вистояти! Вдруге на війні З Андрієм Тараманом познайомилися колись в його рідному мальовничому селі Олександро'Калинове, де підприємець виявився неабияким патріотом – очолив громадську організацію “Енеїда” і засну' вав музей “Довкілля”. З українською ха' тою зовні і автентичними речами всереди' ні, трактором 30'х років та іншим сіль' ськогосподарським реманентом на под' вір’ї. Подивитися є на що. Та й зупинити' ся в селі туристам було де, бо розвивали сільський туризм… У 2014 році ЗСУ не віддали ворогу роз' ташоване за кілька десятків кілометрів від Донецька Олександро'Калинове. Може й тому, що на військову службу пішов Анд' рій Тараман. Виконавши свій священний обов’язок, він повернувся до рідного села, відновив свої справи на землі як фермер іна громадянській ниві. Земляки обрали його депутатом Іллінівської сільради… Ми спілкувалися з ним кілька років то' му на Донеччині і в очах Тарамана я читав тривогу за долю країни… За кілька днів до російського вторгнення в лютому 2022 ро' ку Андрій зробив рішучий крок. Ось його скупий спогад: “Все змінилося 15 лютого. Я сказав, що буде велика війна. Друзі не вірили, рідні сумнівалися, але речі пакували. Я почав Андрій Тараман розпродувати домашню худобу, зерно, сі'-но, сівалки, культиватори… Люди, які ку' пували моє майно, питали причину роз' продажу і я всім казав, що буде війна і що я вивезу родину, а сам піду в ЗСУ. 24 люто' го Росія оголосила про війну. Біля 8 ранку я з рідними та родиною мого покійного побратима, який загинув, захищаючи Батьківщину, вирушили в далеку дорогу. Ми орендували житло, а я пішов добро' вольцем в ЗСУ”. Давно не виходив на зв’язок воїн Тара' ман, раз мовчить – значить зайнятий най' важливішими справами. “Та переможем точно ми!” Родом з окупованої в 2014 році частини Луганщини, Роман Балабойко, свою малу Батьківщину втратив, але і здобув багато. Відслужив в АТО, отримав вищу освіту в Донбаському педуніверситеті (Сло' в’янськ), попрацював журналістом у Кра' маторську. У цьому прифронтовому місті ми певний час працювали разом в КП ТРК “Регіон Донбас”. Як директор цього під' приємства, відразу звернув увагу на актив' Роман Балабойко ність Романа. Цього молодого привітного чоловіка часто запрошували на різнома' нітні заходи, пов’язані з військово'патріо' тичним вихованням, зокрема і до військ' комату, щоб виступив перед призовника' ми – він не приховував радості від спілку' вання з майбутніми воїнами. Приємно, що Роман за жодних обставин і в будь'якій ау' диторії не переходив з української на іншу мову. А в газеті “Вісті Донбасу” журналіст Балабойко висвітлював тематику АТО/ООС і спільно з військовими розвін' чував фейки російської пропаганди. Це був дуже потрібний напрям, газета на прифронтових територіях поширювалася безкоштовно і люди її справді чекали. Шкода, що з 2019 друковану пресу роздер' жавили, і на Донеччині газет українською не стало зовсім. Роман більше зосередився на громадській роботі в Союзі ветеранів АТО Донбасу, де з його ініціативи вийшла збірка “Донеччина віршує”. До видання увійшли поезії учасників війни, які наро' дилися або мешкають у Донецькій області. “Тут серед віршованих рядків схований безцінний дар поетів, які бачили цю війну зсередини – їхні почуття та внутрішній ду' ховний світ. У збірці знайшлося місце і лі' риці, і бойовим спогадам, і власним мрі' ям…”, – йдеться у передмові до збірки. Де' які з поезій воїнів міцно “прив’язані” до спогадів про конкретні бої. “Блокпост – село Піски”, “Позиція на Світлодарській дузі”, – згадує Валерій Афонський. “Ми бандерівці Донбасу”, – пише Іван Вигов' ський. Роман Балабойко завершує одного з віршів патетично і щиро: Любіть Україну в часи неминучі, Бо треба – за неї помрем. За три роки після виходу книжки Дон' бас знову став полем бою і Роман Балабой' ко без вагань долучається до лав захисни' ків і знаходить час і натхнення для поезій з війни. Донецький євромайданівець Так сталося, що за кілька днів до 24 лю' того громадські активісти з Донеччини презентували в Києві фотовиставку До' нецький Євромайдан та однойменний фо' тоальбом, і одним із організаторів подій став історик і публіцист Станіслав Федор' чук. Відвідавши заходи на Михайлівській площі та в Музеї Революції Гідності, по' слухавши промовців з кола Донецьких єв' ромайданівців, немов повернувся в три' вожну зиму 2013/14 років, що далі пере' текла в “русскую весну” на Сході. Про ці заходи можна багато і цікаво розповідати, але як на мене, саме Федорчук і його – на' ші однодумці зробили головне: підбили певний підсумок важливому періоду сус' пільного життя країни. Це сталося за ліче' ні години до того як в Україну полетіли ро' сійські ракети… Не запитував у пана Станіслава, чи бу' ло в нього передчуття війни в ті дні, а нато' мість повернувся до його книжки, виданої ще 2012 року з промовистою назвою “Де' монтаж лицемірства”. Переглянувши на' писані по гарячих слідах статті автора про події різного масштабу на Донеччині і по'
На часі · “Сподіваюся, що буде можливість розповісти про достойних людей, які утверджували Україну на Донбасі словом і ділом, а тепер і зброєю захищають”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Прибрати з карти Києва імперські назви. Як зробити це якісно

за її межами, подумав про те, що можна сприймати цю книжку і як засторогу, і як попередження – “демонтаж лицемірства” триває, і цей шлях драматичний. Та голов' не, що суспільство його долає. Зокрема і громада Донеччини, яка в думках і помис' лах вимушеного переселенця з 2014 року посідає особливе місце. Яскравим тому підтвердження став один із найуспішніших, на мій погляд, проектів Федорчука – видання антології українських письменників Донбасу “По' рода” (2017). На одній з презентацій цієї унікальної книги, автор проекту висловив на той час дуже важливе спостереження, актуальне і в ці буремні дні: “Будемо від' вертими: багато людей відчули себе укра' їнцями через війну. Але ця українська на' лаштованість ще не підкріплена твердими знаннями… Зрозуміти, хто ти і хто був пе' ред тобою для ідентичності, це важливо. І хочеться, щоб українці Донеччини і Лу' ганщини сучасні, розуміли, що перед ни' ми так само були українці”. За кілька днів до вторгнення рашистів Федорчук пише в своєму блозі: “Капітуля' ції не буде! Українці чинитимуть опір та' ким спробам… Кожен має здійснити свій вибір, як грізно це не звучить”. Крок у військовий стрій так само став закономірним продовженням шляху нес' корених українців, про яких багато писав до війни. Приємно було дізнатися, що в бригаді оперативного реагування Нацгвардії Ста' ніслав продовжує займатися волонтерс' твом для свого підрозділу і долучається до ефірів як експерт з історії Донбасу. Власне зі зброєю в руках він творить уже сучасну історію. Травник і пластун тепер десантник Торік Максим Потапчук домігся, аби його зарахували на службу в десантно' штурмові війська ЗСУ. А міг би цього не робити за станом здоров’я – отримане важ' ке поранення на Донецькому Євромайдані 2014 залишило свій слід… Тоді лікарі пора' дили молодому чоловіку задля швидшого одужання обрати сферу діяльності, де б міг більше спілкуватися з молоддю і дітьми. Змушений попрощатися з Донецьком, у переселенському статусі Максим на рідних теренах розпочинає волонтерську діяль' ність, допомагаючи дітям Сходу, які пос' траждали від війни. Він очолює Краматор' ський осередок Пласту і цей рух на Донеч' чині отримує нове дихання. У 2016 році з ініціативи Потапчука в Краматорську стар' тує літературно'мистецький конкурс “Кальміюс”, який збирає юні обдаруван' ня, а в прифронтове місто приїздять відомі письменники і поети та видавці з Києва. Побував і я на цьому українському святі наприкінці 2017 – приємні враження… А ще в межах освітнього проєкту “Тату, почитай!” разом з письменницею Євгені' єю Пірог, Потапчук залучає до дитячого читання більш як 750 чоловіків з Донеччи' ни. Мета – поліпшити рівень освітньої ко' мунікаційної інтеграції дітей і їх батьків через читання, адже 70% місцевих татусів нічого не читали своїм дітям. Тримали в полі зору і напрям вивчення української, хто бажає. За освітою економіст – юрисконсульт, який понад 15 років життя присвятив ро' боті з дітьми, Максим Потапчук приємно здивував і ще однією якістю – він травник. Вважає себе спадкоємцем прадіда, який ще сотню літ тому лікував травами воїнів УНР. А дід і бабуся були фахівцями з траво' лікування. Тому заснування Максимом со' ціального підприємництва “Трави Карпат' ські авторські чаї” стало успішним проєк' том… Але війна, що прийшла в наш дім в 2014 покликала його в 2022 р., і зараз він водній із гарячих точок на Сході. Моїм ко' леги з “Вчасно” – бойового і патріотично' го видання на Сході, навідали Потапчука за місцем служби і той поділився з журна' лістами спостереженням, якого ніде не зустрічав. Так от, на запитання, якої під' тримки хлопці з передової потребують найбільше, він відповів так: – Підтримка дуже важлива. Але не все додає сил та позитиву. Я навіть склав спи' сок того, що краще не писати хлопцям з передової. Не питайте, коли закінчиться війна. Ніхто не знає, коли це станеться. А ще коли 100 людей написали тобі, що мо' ляться за тебе, це зовсім не налаштовує на позитив, починаєш себе накручувати. Або є ті, хто постійно питає – вже потрібно ви' їжджати з Донеччини, Львова, Івано' Франківська, інших міст? А ще, коли серед привітань з якимось святом трапляються листівки з російською мовою – це теж ні' як не підтримка. Ну і потрібно розуміти, що не завжди є час для відповіді на всі по' відомлення. Якщо щось пишете, то краще або сердечка якісь надсилати, або щось з гумором писати, але я вважаю, краще один раз подзвонити та просто поговорити. За свою Україну воюють уродженці До' неччини: колишній тележурналіст, добро' волець 2014 і відтоді нацгвардієць Сергій Молотков, ветеран АТО, кандидат філоло' гічних наук Михайло Жилін, доброволець 2014 і воїн ЗСУ, філолог і поет Сергій Не' світ, журналіст і в. о. мера Слов’янська 2014–2015 Олег Зонтов, музейник і крає' знавець Дмитро Білько, юрист Ілля Вла' сенко, в теробороні своїх міст письменник і освітянин Петро Гайворонський, борець за Незалежність, рухівець і колишній шах' тар Анатолій Тищенко, науковець Володи' мир Алтухов… Сподіваюся, що буде мож' ливість розповісти більше про цих та ін' ших достойних людей, які утверджували Україну на Донбасі словом і ділом, а тепер і зброєю захищають. Олександр АЛФЬОРОВ, історик, голова експертної топонімічної комісії м. Києва Нещодавно в Києві розпочався процес змін вуличних назв, що підпадали під де' русифікацію. Соціологія показує, що ідею очищення символічного простору від нав’язаних ім' перських символів підтримує понад 75% громадян. Насправді ж стався характерний для української ментальності зрив – результат довгочасового очікування змін у топонімі' коні, їхнє блокування та й просто бажання очистити вуличні назви від імен та понять, які десятиріччями вже нічого не промов' ляли мешканцям столиці. Проте початок процесу призвів до шквальної критики на адресу чиновників. У відповідь на реакцію громадськості КМДА створила експертну групу, яка б ма' ла у найкоротші терміни розібрати авгієві стайні. За запитом профільні наукові інститу' ти Національної академії наук України де' легували своїх представників до неї. Я мав високу честь бути обраним своїми колега' ми очолити цю робочу групу. Комісія розробила методологічні реко' мендації та принципи своєї роботи. І в неймовірно короткі терміни – 7 робочих днів – опрацювала 467 поданих на перей' менування вулиць та 12 тисяч пропозицій до них. Не враховуючи значну кількість пропозицій, які були подані громадянами без конкретної прив’язки. За результатом роботи було створено Протокол, який містив фахові напрацюван' ня і який, за відсутності подібних, мав би стати зразком для інших міст і сіл в Україні. Разом із тим комісія керувалась і неп' рописаними принципами етики: — Зважати на історичний ландшафт та дух міста; — Розглядати місто як органічну архі' тектуру тисячолітнього розвитку; — Не створювати конфлікт (особливо, коли на одну вулицю було декілька подань із іменами загиблих героїв російсько'укра' їнської війни. Імена загиблих героїв пере' носились на інші вулиці); — Не дискримінувати обличчя міста у міжнародній площині (наприклад, перей' меновувати вулицю Драйзера на честь ін' шого американського діяча); — Гармонійність та логічність у розпо' ділі назв, зважаючи на рівень постаті (ми не можемо на честь Володимира Монома' ха пропонувати назвати провулок у при' ватному секторі); — Збереження певної кількості вулиць, які не остаточно підпадають під перейме' нування, задля утворення своєрідного ре' зерву на подальші роки. Саме для цього експертна група зали' шала тільки декілька варіантів переймену' вання до кожної вулиці з рекомендацією саме їх виставити на голосування та не до' лучати інші варіанти. Через це гармонізувалась вся процеду' ра; зменшувалась повторюваність варіан' тів, яка б подекуди унеможливила появу суспільно значимих назв через розбивання голосів; створювалась би якісна дискусія в цілому. Одночасно комісія прагнула сконстру' ювати нову топонімічну архітектуру для Києва. Назви, як і забудова міста, не тер' плять хаосу. Експерти визначали свої рекомендації, створюючи, де це можливо, зв’язок назв із місцевістю, історичними ландшафтами та комплексами, що існують. Проте на рей' тингове голосування організатори виста' вили висновки комісії лише як дорадчі. Таким чином робота фахової комісії була підважена, а подекуди й знівельована. Водночас залучення до голосування варіантів, які комісія відкинула, спричи' нило до того, що до голосування потрапи' ли назви з помилками: неправильними транслітераціями, прізвищами без ініціа' лів, назвами на честь живих діячів, а є й ва' ріанти, які відверто повертають “рускій мір” в київський топонімікон. Усе це створює небезпеку появи в Киє' ві назв'покручів та диктує необхідність збору комісії повторно. І саме тому наго' лошую: під час голосування, прошу, орієн' туйтесь на висновки експертної групи. Експертна група пропонувала подава' ти на рейтингове голосування вулиці окре' мими пакетами, наприклад, за районами міста. Це б дозволило киянам поступово та вдумливо голосувати за декілька десятків перейменувань, а не одночасно за 296. Водночас таке рішення створило б під' ґрунтя для обговорення та в результаті призвело б у багатьох варіантах до колек' тивного рішення. Однак рішення Київра' ди, що голосування має пройти до 19 чер' вня, не було змінено. Я багато в чому поділяю обурення бага' тьох киян низькою якістю процесу голосу' вання. Проте водночас хочу звернути увагу на іншу небезпеку. Голосування за назви київських вулиць делеговане всім грома' дянам України через платформу “Київ Цифровий”. Це створює прецедент, коли за назви голосуватимуть люди, які, можливо, ніко' ли не бували в Києві, не розуміють міста, або ж є прихильниками певної політичної волі без огляду на тисячолітню історію розвитку Києва. Кияни ніколи не голосували, умовно, за вулиці Харкова чи Ужгорода. Так само мешканці інших міст і сіл не голосують за громадський бюджет Києва. Тож голосу' вання, насправді, створює прецедент кон' фліктогенного характеру демократії та лік' відовує принципи самобутності міст. Дію того самого знищеного імперією магде' бурзького права, яке влучно охарактеризу' вав Григорій Сковорода: “Всякому місту – звичай і права”. Комісія працювала в тих рамках, які були окреслені рішенням Київради про масштабну дерусифікацію Київської топо' німіки. Перелік варіантів, з яких ми могли зро' бити вибір, ви можете побачити в додатку “Київ Цифровий” – в абсолютній біль' шості випадків комісія орієнтувалася на варіанти, запропоновані для кожного кон' кретного топоніму небайдужими громадя' нами. По одних топонімах було багато силь' них пропозицій, і вони потрапили до ре' комендацій. В інших випадках доводилося робити вибір серед слабших варіантів. В умовах, коли треба в стислі строки опрацювати 12 тисяч пропозицій по 467 об’єктах, неможливо бути застрахованим від помилок. Але варто враховувати, що такий від' критий та інклюзивний процес відбуваєть' ся вперше. Кожен киянин міг запропону' вати свої варіанти для різних топонімів, а сотні таких пропозицій були підтримані комісією. Варто наголосити, що до публічного простору не потрапили ухвали комісії, що стосуються двох категорій назв вулиць, які не варто перейменовувати через рейтинго' ве голосування. Перша стосується вулиць, які вже пройшли повну процедуру з обговоренням та громадським голосуванням, але не були проголосовані депутатами. Комісія запро' понувала проголосувати ці рішення без рейтингового голосування (у цьому пере' ліку “Дружби народів”, “Героїв Сталінгра' да” тощо). Друга група стосується вулиць, яким необхідно повернути історичні назви (як'-то “проспект Перемоги”, “площа Перемо' ги” тощо). Тож ситуація, яка склалася з голосу' ванням, демонструє не лише поспішність у багатьох рішеннях, але й нівелює роботу фахової комісії. Задля гармонізації результатів рейтин' гового голосування, уникнення помилок та врахування суспільного запиту, що ви' ник під час процедури, виникає гостра не' обхідність у продовженні роботи комісії. Необхідно здійснити кінцеве опрацюван' ня та затвердження на фаховому рівні під' сумків голосування. Члени комісії, розуміючи суспільну значимість цього процесу, готові продов' жити роботу. Колонка на “УП” Станіслав Федорчук і Максим Потапчук за місяць до війни в прифронтовій Авдіївці говорили з молоддю про національних героїв і українську літературу Донбасу
Український шлях · “Геноцид українців у ХХ столітті, як і сьогодні, нерозривно й органічно пов’язаний зі спробою придушити національно-визвольний рух”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Геноцид українців: від минулого до сьогодення

Петро ЧЕРНЕГА, професор НПУ імені М. П. Драгоманова Означена проблема в червні була роз' глянута учасниками Міжнародної науко' вої конференції в місті Ессен Німеччини. Організаторами заходу були бургомістр міста Ральф Фліс (Партія зелених), Голова Українського дому в Дюссельдорфі Ірина Ястреб і відомий добродійник та меценат, фундатор товариства “Голодомор'Гено' цид” в Чикаго, США – Микола Кочерга. Успішним модератором конференції була велика патріотка нашої Батьківщини, нев' гамовна Ірина Ястреб, яка доклала багато зусиль для забезпечення належних умов для успішної роботи її учасників. Організатори наукового заходу у вступ' ному слові наголосили на актуальності об' говорення даної проблеми в умовах черго' вої загарбницької війни Росії проти Украї' ни, зокрема на тому, що окупант порушує міжнародне право, чинячи масові злочини проти українських військових і цивільного населення, що мають усі ознаки визначені “Конвенцією ООН про попередження злочину геноциду і покарання за нього” від 9 грудня 1948 року. Вагомий внесок у проведення конфе' ренції зробила Генеральний директор “На' ціонального музею Голодомору'Геноциду” доктор історичних наук Олеся Стасюк. Во' на запросила до участі у цьому важливому науковому, а за наслідками і суспільно'по' літичному заході, відомих зарубіжних та українських вчених, які досліджують орга' нізований московським комуністичним урядом СРСР Голодомор в Україні 1932' 1933 років, визнаний Верховною Радою України 28 листопада 2006 року геноцидом українського народу, жахливим злочином проти нації та всього людства. Українську науку представляли відомі історики – В. Марочко, В. Сергійчук, О. Стасюк, П. Чернега, І. Маркова, В. Малько, А. Ка' пустян, юристи та правозахисники В. Ва' силенко, С. Глузман та ін. Змістовний аналіз причин і мотивів вчинення геноциду української нації в 1932'1933 рр. і впродовж російсько'укра' їнської війни 2014'2022 років, здійснили відомі правознавці та історики США, Ка' нади, Німеччини, українці за походжен' ням: Б. Футей – федеральний суддя США; В. Шипітько – президент Міжнародного конгресу криміналістів, А. Лозинський і Г. Сімон – правозахисники, Р. Сербін – іс' торик та інші. Враховуючи, що організований кому' ністичним режимом радянської Росії в 1932'1933 роках геноцид української нації, за участі керівників маріонеткових ЦК КП(б)У і Уряду, визнали лише понад 10 % держав'членів ООН і те, що загарбницька війна Росії проти України також за змістом і характером носить ознаки геноциду, до' слідники приділили основну увагу саме цим проблемам. У своїх промовах вони на' голосили на необхідності нанесення по' разки путінському нацистському режиму, є найважливішим завданням не лише Ук' раїни, а і держав Європи та Світу. Євро' пейські народи та їх правителі, стверджу' вав Михайло Грушевський мають пам’ята' ти, що впродовж віків, боротьба зі степо' вими ордами, нащадками, яких є москалі, є славою і заслугою українського народу перед історією європейської культури, за' хищеною від потоків кочових орд україн' ським бруствером, котрий прийняв на се' бе, як і сьогодні ті удари, що впали б інак' ше на Західні цивілізації. Держави ООН, зокрема європейські, які не визнають геноцидом Голодомор 1932–1933 років, а сьогодні не докладають необхідних зусиль для захисту і збережен' ня незалежної європейської України, ігно' руючи міжнародне право, надають перева' гу економічній кон’юнктурі, у ставленні до злочинного путінського режиму, полі' тика якого тотожна діям нацистської Ні' меччини напередодні й в роки Другої сві' тової війни. Вони забули, що “брудна, п’яна і жорстока Росія” війнами, масовим терором і голодоморами потопила в крові національно'визвольний рух, колонізова' них нею народів, саме завдячуючи, жор' стокості – найяскравішій рисі москов' ської національної вдачі. Це спеціальна жорстокість з диявольською винахідливіс' тю і естетичною вишуканістю, стверджу' вав великий знавець москалів, тут кажу про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість. Цей народ не має пошани ні перед правдою, ні перед міжна' родними угодами, ні перед Богом, що зас' відчує антиукраїнська діяльність і під' тримка російського геноциду українців у нинішній загарбницькій війні УПЦ Мос' ковського патріархату, якої ми до сих пір не позбавили права представляти христи' янську віру наших громадян. Учасники конференції наголосили, що невизнання геноциду українців у 1932–1933 роках, призвело до масових злочинів військових армії Росії проти ци' вільного населення на загарбаних, про' довж 2014–2022 років, територіях України з ознаками геноциду. Сьогодні, коли Світ знаходиться у стані війни ідентичностей, путінський режим, втілюючи плани своїх володарів Леніна і Сталіна, поставив за мету – знищити українську націю і її дер' жаву, мобілізувавши до окупаційної армії нащадків “русских мужиков” тих, хто за наказом Леніна нищив, грабував, ґвалту' вав українців впродовж 1918–1923 років, що спричинило перший Голодомор в Ук' раїні і яких їхній Горький називав “разбой' ничками муромскими, брянскими, сара' товскими и прочими бегунами, шатунами, ярыгами, голью кабацкою, пустосвятами, на сто тысяч коих – один святой”. Нат' хненні нацистською ідеологією російської влади вони продовжують, як і їх предки знищувати українців, культуру народу, грабувати все, що попадає під руки. Як і в роки трьох голодоморів, у ни' нішній війні Росії проти України, прослід' ковуються дії, вчинені з наміром знищен' ня української нації, зокрема: масові вбивства українців, заподіяння їм серйоз' них тілесних ушкоджень і розумового роз' ладу, навмисне тотальне руйнування міст і сіл, фізичне знищення цивільного насе' лення, депортація українців до віддалених регіонів Росії, спрямована на запобігання дітонародження в українському середови' щі, а також насильницька передача дітей із дитячих будинків до російських відповід' них установ. Професор В. Василенко, на' голосив, що російська влада сьогодні, як і впродовж усіх років колоніального гноб' лення українців, здійснює фрагментацію української нації, розпорошуючи її по Ро' сії і всьому світу, задля втрати нею ідентич' ності й повного винищення. Історики і юристи, звертаючись до провідної на Заході німецької демократії, не нагадуючи про історичну відповідаль' ність Німеччини за загибель близько 10 млн. українців, спричинену війною розв’язаною Німеччиною і СРСР та оку' пацією України, закликали об’єктивно і правильно розуміти історію України, зок' рема доби відродження державності й аг' ресії Росії, сприяти визнанню німецьким парламентом актом геноциду Голодомору 1932–1933 років, організованого радян' ським комуністичним режимом. Геноцид українців у ХХ столітті, як і сьогодні, нерозривно й органічно пов’яза' ний зі спробою придушити національно' визвольний рух за відродження Україн' ської держави, так само як Голокост з вті' ленням Гітлером колоніальної ідеї завою' вання Східної Європи, зокрема України та Польщі, де жила більшість євреїв. Непра' вильне розуміння Німеччиною цієї проб' леми історії України, періоду війни з Росі' єю, матиме трагічні міжнародні наслідки, подібні тим, що спричинив пакт Молото' ва'Ріббентропа 1939 року. Учасники конференції висловили упевненість у тому, що незважаючи на хи' тання в сторону імперської путінської Ро' сії, окремих держав Європи, українська цивілізація, як кордонна цивілізація, яка впродовж тисячоліть межувала з степом і сьогодні на Сході межує з нащадками Зо' лотої Орди, виживе і переможе. Бо за та' ких умов, стверджував відомий україн' ський філософ С. Кримський, виживають найсильніші, інтелектуали, нації, які ма' ють потужну самобутню національну культуру. Учасники конференції ухвалили резо' люцію і звернення до парламентарів і уря' ду ФРН: доля України та народів усього світу сьогодні залежить від того, чи вдас' ться Кремлеві загарбати Україну. Лише по' неволивши українців, Росія зможе відно' вити свій статус імперської наддержави. Проголошення незалежності України та утвердження духовного та ментального су' веренітету Української нації, позбавили Росію історичних витоків, підвалин фор' мування її державницького міфу. Упро' довж усього періоду свого існування Ро' сійська держава займалася спотворення картини минулого на догоду своїм імпер' ським інтересам. Одним із головних інс'
Український шлях · “Геноцид українців у ХХ столітті, як і сьогодні, нерозривно й органічно пов’язаний зі спробою придушити національно-визвольний рух”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Відкрите звернення учасників Міжнародної науково-практичної конференції “Геноцид українців: від минулого до сьогодення”

До Федеральної Ради, Федеральних Зборів, Федерального Канцлера, Федерального Президента Федеративної Республіки Німеччини, а також урядів Федеральних Земель Федеративної Республіки Німеччини Воєнний напад Росії на Україну є частиною геноцидного наміру кремлівського ке' рівництва щодо української нації. Російські загарбники свідомо здійснюють цей зло' чин із санкції вищого керівництва Росії. Російські окупанти чинять масове насильство і скоюють злочини проти мирного населення – убивства, тортури, зґвалтування, поз' бавлення житла, їжі, води, медичного обслуговування. На тимчасово окупованих тери' торіях, Криму, Донецької, Луганської областей, Херсону русифікують шкільництво, громадські структури та політичні структури. Російська навала вже зруйнували десятки українських міст (Маріуполь, Ізюм, Ір' пінь, Бородянка, Волноваха, Щастя та ін.), пошкодили сотні шкіл, лікарень, понад сотню храмів різних релігійних спільнот України, низку музеїв, театрів та інших куль' турних закладів. Одним із ґеноцидних злочинів держави'агресора стала депортація ук' раїнців до Росії. Дії РФ є порушенням міжнародного права і Конвенції ООН 1948 р. “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”. Російські військовослужбовці цілеспрямовано руйнують цивільну інфраструктуру України. Росія пограбувала і вивезла з України цілі підприємства, понад 500 тис. тон зерна, а також велику кількість сільськогосподарської техніки, заблокувала експорт продовольства морем, чим створила передумови для голоду в деяких регіонах нашої країни і світу. Президент Путін проводить колоніальну політику і заперечує право українців мати власну державу та самим визначати свою долю, право на існування свого народу як суб’єкта історії. Його політика – це повернення до шовіністичних імперських практик російської імперії царських та совєтських часів, які включали анексію, масові репресії, терор, депортації та організовані голоди. Україна для путінського російського режиму джерело природних, промислових і людських ресурсів, важливий геополітичний плацдарм для дальших завоювань. Побу' довою своєї демократії Україна створює для росіян приклад потенційно привабливої політичної альтернативи, та загрозу для путінського режиму. Захоплення України мало б стати для Росії важливим кроком для подальшої експан' сії у Європі та Центральній Азії. Подібні погрози російських високопосадовців постій'-но лунали упродовж останнього часу стосовно країн Балтії, Польщі, Казахстану тощо. Героїчний спротив загарбникам у лютому'навесні 2022 р. Збройних сил України та всієї української нації зламали не лише російський план бліцкригу в Україні, а й намі' ри Росії підірвати єдність демократичних країн Заходу. Великою мірою цей результат досягнуто завдяки міжнародній солідарності з Україною демократичного світу, форму' ванням антипутінської коаліції держав, особливу роль у створенні якої грають США, Великобританія, Канада, Польща, Литва, Латвія та Естонія. Разом з тим, очевидно, що для досягнення реального миру потрібно не просто зу' пинити агресію Росії стосовно України. Необхідно створити нову систему європейської безпеки, що включатиме відновлення територіальної цілісності України у міжнародно' визнаних кордонах, унеможливлення реалізації нових агресій. Для цього закликаємо парламентарів та очільників виконавчої влади Федеративної Республіки Німеччина: 1) терміново запровадити ембарго на купівлю російських енергоресурсів, оскільки кошти, виручені від торгівлі із країнами Західної Європи, надають змогу владі Росії продовжувати війну проти України; 2) послідовно посилювати санкційний режим проти держави'агресора для унемож' ливлення її подальших агресивних дій; 3) максимально прискорити поставки необхідного озброєння Україні, що надасть змогу українським військам відновити територіальну цілісність Української держави; 4) підтримати міжнародні зусилля, скеровані на притягнення до відповідальності державних чиновників та військовослужбовців Російської Федерації, винних у вчинен' ні воєнних злочинів і злочинів проти людства, які становить геноцид на території Ук' раїни та сприяти поширенню інформації про злочини путінського режиму. Учасники Міжнародної науково-практичної конференції “Геноцид українців: від минулого до сьогодення”, Ессен, Німеччина, 10 червня 2022 р.
Український шлях · “Позбавлення премії Дюранті – бодай посмертне – мало б стати ознакою того, що світ зрозумів, чим насправді є Росія”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

трументів такої політики було включення окремих епізодів української історії у за' гальноімперський – російський, а згодом радянський – наратив. Російська та радянська імперії, незва' жаючи на ідеологічні розбіжності, мали іс' тотні спільні риси. Насамперед їх поєдну' вала система державного терору, що став інструментом поневолення багатьох наро' дів, зокрема – українського. Перманентні політичні репресії, масові депортації, орга' нізовані голоди, Голодомор 1932–1933 рр., денаціоналізація і русифікація населення стали перевіреними методами управління країною. Світогляд “русского мира”, який Росія намагається сьогодні нав’язувати сусіднім із нею державам, представляє собою суміш войовничого православ’я та експансіоніст' ських намірів, що ґрунтуються на імпер' ських і радянських історичних міфологе' мах. Підґрунтям такої політики є маніпу' ляції суспільними уявленнями про істо' ричне минуле, що стали можливими лише завдяки тотальному закриттю архівів та об' меженню поширення інформації про зло' чини комуністичного режиму СРСР. Яск' равим прикладом такої інструменталізації історії є Голодомор 1932–1933 рр., який Російська Федерація пробує представити “спільною трагедію народів СРСР”, а не методом цілеспрямованого нищення Ук' раїнської нації. Завдяки зусиллями науковців, протя' гом останніх десятиліть в Україні були проведені дослідження, що засвідчили лю' диноненависницьку, українофобську сут' ність радянської імперії. Вчені оприлюд' нили жахливу статистику демографічних втрат населення України внаслідок росій' ського комуністичного панування, роз' крили механізм підготовки та проведення Голодомору 1932–1933 рр., неспростовно довели геноцидний характер цього злочи' ну. Поширення цієї інформації серед гро' мадян незалежної України стало свого ро' ду щепленням від ідеології “русского ми' ра”. Це підтвердилося першими тижнями українського спротиву масштабному ро' сійському вторгненню, що почалося 24 лютого 2022 року. Дії РФ є порушенням міжнародного права і Конвенції ООН 1948 р. “Про запо' бігання злочину геноциду та покарання за нього”, а організатори та виконавці обов’язково мають бути притягнуті до від' повідальності. Ми, учасники Міжнародної науково' практичної конференції “Геноцид україн' ців: від минулого до сьогодення”, яка від' булася 10 червня 2022 року в Німецькому місті Ессені, засуджуємо воєнні злочини та злочин геноциду, які сьогодні вчиняють в Україні окупаційні війська Російської Фе' дерації та звертаємося до парламентарів та Уряду ФРН з такими проханнями: 1. Визнати вчинений комуністичним тоталітарним режимом СРСР Голодомор 1932–1933 рр. – геноцидом Української нації. 2. Сприяти спільним українсько'ні' мецьким науковим та культурно'мистець' ким проєктам, які представлятимуть між' народній спільноті достовірну інформацію та культурологічне осмислення геноцид' них і тоталітарних практик комуністично' го режиму та його спадкоємця – сучасної Росії. 3. Сприяти поширенню відомостей про Голодомор'геноцид 1932–1933 рр. шляхом публікацій наукових робіт на цю тему ні' мецькою мовою. 4. Рекомендувати освітнім установам ФРН включити до навчальних програм ін' формацію про злочин Голодомору 1932–1933 рр. 5. Активізувати залученість диплома' тичного представництва ФРН в Україні до вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр., яке щороку відбувається в четверту суботу листопада та забезпечити доступ українським історикам до роботи в німецьких архівах. 6. Підтримати міжнародні зусилля, скеровані на притягнення до відповідаль' ності державних чиновників та військо' вослужбовців Російської Федерації, вин' них у вчиненні воєнних злочинів і злочи' нів проти людства, які становить геноцид на території України та сприяти поширен' ню інформації про злочини путінського режиму.
Український шлях · “Позбавлення премії Дюранті – бодай посмертне – мало б стати ознакою того, що світ зрозумів, чим насправді є Росія”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Дюранті та блокада портів: історія не завжди повторюється як фарс

Олеся ІСАЮК Новина про присудження україн' ським журналістам спеціальної Пулітцерівської премії стала не тільки приємністю, а й тригером, позаяк свого часу ця ж премія була присвоєна Волтерові Дюранті. Цей кореспондент “Нью'Йорк таймс” отримав її за репорта' жі “з Росії”, у яких він описував процвіта' ючу і заможну Україну… у якій саме бушу' вав Голодомор. Усе відбулося 1932 року. Не дивно, що українські журналісти у відпо' відь зажадали бодай тепер відібрати пре' мію у Дюранті. Історія має дивовижне почуття гумору, яке інколи нагадує витончений садизм. За' раз усі ці події відбуваються на тлі блокади Росією українських портів, що має пря' мим наслідком майже повний колапс ук' раїнського зернового експорту, який годує десятки мільйонів людей у всьому світі. 25 травня 2022 року ООН заявила, що у світі – крім України – залишилося зерна на де' сять тижнів. Потім картини, подібні до тих, що були в Україні 90 років тому (Боже, Твоя свята воля, – ще й кругла дата), ши' ритимуться Північною Африкою, Близь' ким Сходом, Південно'Східною Азією. Далі – цунамі голодних біженців цілком може затопити Європу. Як колись посуха у Великому степу спровокувала Ве' лике переселення народів, яке вби' ло Римську імперію. А тим часом Росія, спадкоємиця СРСР по духу, уже й не приховує, що прагне доби' тися зняття санкцій ціною розбло' кування українських портів. Ситуація виглядає, як одна ве' лика оказія українцям промовити щось на кшталт “а ми ж казали!”. Ами ж казали свого часу, що від Росії не відгородишся, що по наших ті' лах вона прийде по вас... Насправді ця історія не так про відкладені наслідки необачності чи про Україну (antemurale christianitis у модерному опакуванні), як про вміння Росії користати зі західних стерео' типів й ілюзій. Ба більше, Росія умудряєть' ся використовувати європейські ж таки цінності як зброю проти самої Європи. Дев’яносто років тому з Дюранті, “Нью'Йорк таймс” та іншими – хоча б ти' ми ж Сіднеєм та Беатрисою Веббами та Бернардом Шоу – вони використали віру в науку та прогрес, які, правильно задіяні, мали б привести до раю на Землі. Історія цієї ілюзії розпочалася у XVIII столітті. Просвітництво сформувало ідеал раціональної людини, яка керується лише міркуваннями розуму і доцільності та прагне передусім пізнання світу задля його якнайкращого переоблаштування згідно з розумними законами. Причому “розум' ність” означала передусім раціональність. Той факт, що ера розуму принесла із собою якобінський терор, на тлі якого дещо зблідли діяння інквізиції, мало хто завва' жив. Велика французька революція минула, але мрія про раціональну, добре упорядко' вану ідеальність нікуди не поділася. Нав' паки, ХІХ століття стало періодом побудо' ви великих концепцій, які мали пояснити механізми і мету історії. Більше того – пе' редбачити її подальший біг. Усі ці спроби Карл Поппер свого часу у праці “Відкрите суспільство та його вороги” охарактеризу' вав надзвичайно ґрунтовно і коротко – “Злиденність історицизму”. У цьому від' ношенні марксизм з його пророцтвом про майбутню пролетарську революцію був черговою спробою опрацювати єдине по' яснення історії, відкрити і пояснити всі її закони та на основі цього видати точне пе' редвістя майбутнього. ХІХ століття було і століттям природ' ничої науки. Тоді остаточно сформувалися основи багатьох наук і було закладено ос' нови сучасного побутового комфорту та благополуччя. Саме у ХІХ столітті стали науками медицина, хімія та багато з розді' лів фізики. Загалом наука з роду дозвілля джентльменів перетворилася на строгу систему і суспільний інститут. Раніше чи пізніше мала прозвучати резонна думка: якщо закони природи поширюються і на людину, якщо людина є частиною приро' ди, то працює і зворотна логіка – людську природу, наприклад, можна вдосконалю' вати і за допомогою наукових засобів, спи' раючись на дані науки. Таким чином на межі століть різного роду проєкти і начеб'-то цілком обґрунтовані ідеї з інженерії лю' дини як виду були цілком респектабельни' ми — євгеніка й інші галузі соціальної ін' женерії сприймалися як передвісники но' вої людини. Тіньового боку – на кшталт практики лоботомії у США чи стериліза' ційних кампаній відносно “неповноцін' них” членів суспільства, до яких без усяко' го нацизму вдавалися, наприклад, у Скан' динавії – не те, щоб не зауважували, але вважали допустимою платнею за світле майбутнє людства. Навіть коли на побуто' вому рівні йшлося про послідовні зусилля з виховання “справжнього джентльмена” чи “справжньої леді” – то справа хоч і не коштувала мільйонів убитих, та напевно спричинила тисячі зламаних доль і психо' логічних зривів во ім’я формальної репута' ції. Ідеї більшовиків про насильницьку со' ціальну селекцію, яка мала знищити “не' правильну” частину суспільства і створити земний рай, виглядали як чергова версія цілком респектабельного заняття – пошу' ку найефективнішого методу створення цілковито нової, повністю розумної, раці' ональної людини, яку ніщо не стримує у прояві свого доброго начала. По суті, у та' кому контексті СРСР у міжвоєнний період “продавав” західним інтелектуалам кар' тинку реалізованої мрії. І, як і мільйонів “вірних дітей партії”, спокушав можливіс' тю стати частиною великого досягнення, втілення мрії поколінь – і все це за позірно малу ціну. Дюранті був одним із цих зачарованих ідеєю покращення людської природи – за' чарованих настільки, що вважали допусти' мим пожертвувати цілим народом. З цих чарів людство частково відчаклують тільки гори мертвих тіл'скелетів у визволених концтаборах нацистів. Власне, з урахуванням актуального досвіду можна було б сказати, що якоюсь мірою саме тоді людство чи не передчува' ло оті гори трупів – бо саме страх перед Гітлером був однією з цілком раціональ' них причин, яка змушувала західноєвро' пейських інтелектуалів і просто освічених людей з надією поглядати на Радянський Союз. Але задовго до цих страхіть, ще у ХІХ столітті, ідея “розумної і раціональної” людини та ідеально раціонального світу стала й одним зі стовпів імперського мис' лення, коли “розумний і раціональний” європеєць протиставлявся “туземцеві”, якого охоплювали згубні пристрасті й нес' тримність – і якого слід було цивілізувати. Тут виходимо на ще один аспект тієї давньої історії з Дюранті та Пулітцерів' ською премією. Це тема “іншої Європи”. Парадоксально, ця “інша”, “Східна”, бід' на і груба Європа теж була винайдена у XVIII столітті – рушійні сили і перебіг цього процесу детально дослідив Ларрі Вульф у студії “Винайдення Східної Євро' пи”. У ХІХ столітті усталилася дещо звер' хня парадигма трактування Східної Євро' пи, яку, на думку “прогресивнішої” Захід' ної, слід було належним чином цивілізува' ти. Адже цілком у контексті такого внут' рішньоєвропейського орієнталізму Східна Європа виглядала “російською” частиною земної тверді, яку слід було колонізувати і цивілізувати. Саме цей прихований, мало ким усвідомлюваний донині своєрідний орієнталізм активно використовував СРСР протягом усього свого існування – і як виправдання свого панування над “від' сталою” Східною Європою, і як виправ' дання власних дикунств: “ну що ж ви хоче' те, це ж росіяни”. Є така популярна фраза – історія зав' жди повторюється як фарс. У даному разі історія нагадує щось на кшталт послідов' ності експериментів – спочатку на обме' женій групі, потім на більшій, потім на ще більшій. Вісімдесят років тому Радянський Союз застосував голод як зброю відносно одного окремого народу – українців. Єв' ропа змовчала, Америка присудила прес' тижну премію фактичному посібникові злочину. Посібникові, адже, як сказав Рус' со, “бачити несправедливість і мовчати – значить самому брати участь у ній”. Через вісімдесят років після тих подій Російська Федерація погрожує голодом усьому світові. Здається, ця історія мала б поставити крапку у дискусіях, чи СРСР і Росія – одне і те ж, а також на' віки похоронити дискурс про якісь особливі російські інтере' си будь'де і будь'коли. Адже сам Союз нітрішки не змінився. Він поміняв вивіску на “Росій' ську Федерацію”. Точніше, не змінилася суть російської імпе' рії. Зараз вона фактично хоче зробити зі світом те, що вісімде' сят років тому зробила з Украї' ною. І все з тією ж метою – за' лякати, упокорити, підкорити своїй волі, звести до рівня ви' живання. Аби змусити вчергове роз' платитися саме Східною Євро' пою, вони спробують використати – та вже використовують – постколоніальні комплекси і травми країн, які безпосеред' ньо загрожені голодом. Судячи з деяких заяв на Давосі, це вже відбувається. З од' ного боку, перед обличчям голодної смерті мільйонів власних співвітчизників, здаєть' ся, не порозкошуєш. А з іншого, відстою' вання ними ідеї “замирення України вза' мін на хліб” – це втілення якраз того, що хотів зробити Союз з Україною, а зараз хо' тіла б зробити Росія з усім світом. Змусити зламати підставові принципи моралі і чес' ті заради фізичного виживання. Як варіант – спровокувати всіх зчепитися у мертвій хватці спору на тему “за чий рахунок уми' ротворимо терориста”. Варіація гулагів' ського “помри ти сьогодні, а я – завтра” у світовому масштабі. Втім, люди загалом не люблять поми' лятися і не люблять визнавати своїх поми' лок. Парадоксально, але це трапляється тим частіше, чим з розумнішими людьми ми маємо справу. Тому ще якийсь час Пу' літцер буде при Дюранті. Найдивніше те, що у самій західній лі' тературі є попередження про таку тактику Росії. Замалим не буквальне – у романі “Диявольська альтернатива” Фредеріка Форсайта описано, яким чином Москва ставить вільний світ перед вибором: еко' логічна катастрофа чи ядерна війна, при' чому ядерна війна як спосіб урятувати ре' жим, що гине під тягарем власної незарад' ності. І виграє – завдяки ставці на страх Заходу перед масовим убивством і нищен' ням. Страх, який змушує керуватися тіль' ки нормами business as usual – а це перед' бачає, зокрема, розплату Східною Євро' пою. І от саме тому позбавлення премії Дю' ранті – бодай посмертне – є не просто символічним кроком, щоби задовольнити українців. Ні. Це мало б стати ознакою то' го, що світ зрозумів, чим насправді є Росія. За матеріалами сайту zbruc.eu
Нотатки історика · “Природно, з боку таких “визволителів” немає й натяку на повагу до одвічно корінного тут українства”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рії. Тож ще за його життя Москва змушена була запровадити так звану коренізацію, щоб приспати пильність національних меншин, а фактично очолити в своїх інте' ресах національне відродження кожного підневільного народу. Як ментально відстала від євро' пейської цивілізації вона могла таким чином розтягнути трохи в часі існування своєї імперії, але не утвердити її. Однак дозволена Москвою коренізація захопила у свій вир мільйони українців і поза межа' ми УСРР. Знову ж таки – від Бал' тики до Тихого океану – в усіх розселеннях українства відкрива' ються школи з рідною мовою навчання, на ній виходять газети, спілкуються в державних устано' вах, а в церквах моляться. Почи' нає українізовуватися пролетарі' ат у Ростові, Краснодарі, Таган' розі, Новоросійську, робітничі клуби з’являються і в інших міс' тах, навіть на Далекому Сході… Конкретних заходів щодо протидії цьому Ленін не залишив у своєму заповіті, а подібних тра' дицій російське суспільство через уже названі причини не вироби' ло, хоч пізніше і хвалилося стрибком від селянської сохи до космічних ракет – щоправда, їх творили, як правило, інородці. Тому російським шовіністам виз' начитися з українським питан' ням було просто: “нет, не было и не может быть” ' згадали прісно' пам’ятного царського міністра Валуєва. Постанови Кремля від 14 і 15 грудня 1932 року про згортання українізації в УСРР і повна забо' рона такої поза її межами оста' точно відкинули традиції Олек' сандра Македонського щодо де' лікатного упокорення поневоле' них націй. Відтепер груба сила й дике свавілля стали головним знаряддям у відвертому нищенні українства – Голодоморами, по' літичними репресіями, караль' ними акціями проти повстанців та їх родин. Так було за СРСР, так продов' жується і в новітній Росії, де ле' нінська практика через надання національно'територіальної са' моврядності засуджується, нато' мість превалюють шовіністичні ідеї Денікіна. Брутальна агресія, що розпочалася 2014 року, супро' воджується забороною рідної мо' ви в школах на окупованих тери' торіях, нищенням українських книжок, переслідуванням патріо' тів. Таким чином, навіть замість видимої поваги, як це вчиняв Олександр Македонський, як цього вимагав у своїх тактичних розробках Ленін, нинішнє росій' ське вояцтво діє на зразок орди, відзначаючись і тим, що краде унітази, чим і увійде в історію сві' тової цивілізації. Природно, з боку таких “виз' волителів” немає й натяку на по' вагу до одвічно корінного тут ук' раїнства. Лише нахабне споді' вання на квіти й хліб'сіль для непроханих гостей з автоматами, танками й ракетами… Але ж українці – не росіяни, що є нащадками угро'фінських мисливсько'рибальських пле' мен, а не хліборобських, як ми. З нашого середовища виходять державні діячі й полководці і для інших народів. Чогось подібного терени від Балтики до Уралу, здається, не дали. Зрештою, Росія вже запіз' нилася зі своїм Олександром Ма' кедонським – історія цієї імперії на наших очах відходить у засві' ти…
Нотатки історика · “Природно, з боку таких “визволителів” немає й натяку на повагу до одвічно корінного тут українства”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Нинішнє російське вояцтво діє на зразок орди

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світо' вого українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор Уже з давніх часів знавці військового мистецтва по' мітили характерну обста' вину: майже наполовину успіх бойових операцій залежить від уміння ослабити ворога, роз’єд' навши його, знайшовши в його стані прихильників. Особливо цим відзначився Олександр Ма' кедонський, який ще задовго до народження Ісуса Христа увій' шов до світової історії, як один з найславетніших полководців. За словами професора Роберта Пак' лена, який ще 1943 року підготу' вав “Білу книгу” про національну і соціальну політику на службі московського імперіалізму, Ма' кедонський “першорядне зна' чення надавав добору й переве' денню в життя ідей, які йому з’єднували прихильників у стані ворога”. Тож коли готувався до походу, вивчав усе, але найбільше – особ' ливості того народу, який збирав' ся підкорити, зокрема, його куль' туру, важливі символи духовнос' ті. Скажімо, щоб опанувати Малу Азію, якою тоді володіли перси, Олександр Македонський перед початком походу кидає клич про поширення там грецької культу' ри. Як перший крок до цього – покладення вінків у Трої на моги' лі героя древньогрецького епосу Ахілла. Відтак у Малій Азії Маке' донському чинили опір лише перські гарнізони, грецькі міста ж відчиняли ворота. Подібний прийом застосував Олександр Македонський і в по' ході на Єгипет, який планував визволяти з'під влади персів, де їх місцеве населення ненавиділо. Аби переконати тамтешніх меш' канців, що він нібито й справді їхній визволитель, складає жер' тву єгипетському богові, їздить на прощу до відомої єгипетської святині й там одержує титул “Амонового сина”, тобто, спад' коємця одного з найвищих жре' ців тогочасного світу. Розуміючи, що на багнетах можна поставити трон, але не можна на ньому всидіти, Олек' сандр Македонський адміністра' тивні посади Єгипту залишає в руках місцевої знаті, а прийшлі греки лише контролюють її дії. Далі кидає клич греко'перської єдності – побрався сам з персіян' кою й водночас одружує 10 тисяч своїх вояків з тамтешніми жінка' ми. А крім усього, починає сам з’являтися перед народом у одязі, що поєднує синтез грецького з перським… Зрозуміло, нічого подібного в своїх традиціях навіть наприкінці першого тисячоліття нової ери не мали й близько наші північно' східні сусіди, які лише переходи' ли від мисливсько'рибальського до скотарського способу матері' ального виробництва. Коли дер' жаву Русь з центром у Києві 860 року вже офіційно визнала най' могутніша тоді країна – Візантій' ська імперія, вожді угро'фін' ських племен, що розселялися від Балтики до Уралу, через два роки після цього лише просили варягів, аби ті прийшли в Ладогу ними правити. Завойовані й зрусифіковані невдовзі нашими предками угро' фіни в центрі свого розселення, скориставшись з ослаблення Ру' сі, розпочинають творити свою самоврядну модель, яка відпові' дає рівню місцевого розвитку, а не демократичним традиціям Києва та Новгорода. Звідси й варварське зруйнування вій' ськом суздальського князя Анд' рія Боголюбського Києва 1169 року – на подібне знищення Новгорода сил у нього вже не вистачило. А потрапивши згодом під вплив Золотої Орди, в основі ма' теріального виробництва якої бу' ло саме скотарство, вчорашні уг' ро'фіни досить швидко сприйма' ють її самоврядні традиції, на від' міну від наших предків, котрі з тисячолітнім хліборобським дос' відом більше схильні до демокра' тичного розв’язання житейських проблем. Відповідного впливу зазнає і військова справа, тактика й стра' тегія якої абсолютизує варіант масової сили, що вже своїм виг' лядом має вселяти жах тим, хто має перед нею оборонятися. Геть' ман Богдан Хмельницький, пере' лякався, коли побачив жорстокі дії нібито союзного московського війська на українських землях у спільному поході на захід 1655 року. Тому й наполегливо радив магістрату Львова, аби відкупи' лися, щоб московські ратники не сплюндрували місто, як це було перед тим з Городком. Щоправда, постійне залучен' ня до управління московської збройної сили іноземців, як і ви' хідців з середовища української козацької старшини, відшліфо' вує певні бойові прийоми росій' ської армії під час здійснення військових операцій, однак при цьому залишається їхньою ос' новною складовою для досягнен' ня бажаного результату викорис' тання необмеженої кількості людського контингенту. Ця концепція, яку російський радянський маршал Жуков озна' чить виразом “баби нарожают”, міцно закріпиться в свідомості московських великодержавників, які вже від 1492 року розмріялися про свій “Третій Рим”. Відтак по' неволені Москвою сусідні народив якості гарматного м’яса завойо' вують для неї нові й нові терито' рії, а вихідці з останніх знову ж-таки масовою навалою накочу' ються на нові сусідні землі, щоб невдовзі перехрестити їх на “ис' конно русские”, як це раніше трапилося з українськими, біло' руськими, кримськими… У полоні такої дикої стихії опиняються й вихідці з Європи, яким російські великодержавни' ки доручають свій імперський трон. Так, німкеня Катерина ІІ не тільки спритно використовує на' шу козацьку збройну силу в своїх завойовницьких походах на Пів' нічний Кавказ і Крим, а й вміло розправляється після цього з нею в загальному контексті нищення української нації, аби “не смот' рели, как волки в лес”. І вже готується похід до “теп' лого моря” – за заповітом Петра І! Цей шлях до Індійського океа' ну мають забезпечити нащадки запорожців, котрих виривають з Кубані й розселяють уздовж Кас' пійського моря в середовищі му' сульманських народів. Паралель'-но Російська імперія приєднує Закавказзя, намагається опанува' ти Балканами. Здається, Третій Рим остаточно утверджується завдяки грубій силі. Однак уже Кримська війна 1853–1856 років дала значну тріщину в ілюзійній величі російської армії. А оста' точно розвіяла міф про її непере' можність війна з Японією на по' чатку ХХ століття: величезна ім' перія, яка тоді простягалася з'по' за Вісли до Аляски, зазнала ни' щівної поразки від маленької острівної країни! Відтак один із найталановиті' ших російських шовіністів Воло' димир Ульянов'Ленін зрозумів, що для утвердження світової ве' личі цієї імперії необхідно “піти іншим шляхом”, можливо, він тоді вирішив якраз і скористати' ся прийомами Олександра Маке' донського для завоювання світу. Не дозволяючи українським со' ціал'демократам зайняти свою окрему нішу в загальноросійській партії цього типу, Ленін водночас розпочинає наполегливо пропа' гувати концепцію права націй на самовизначення. На відміну від європейських соціалістів, які навіть не визна' ють українців за окрему націю, цей відвертий російський вели' кодержавник під тогою сполуче' них штатів Європи ратує за те, щоб українці мали власну само' стійну державу, але …у ній має заправляти його загальноросій' ська політична сила, яка нібито уповноважена представляти і наш робітничий клас. В еміграції Ленін активно спілкується з українськими рево' люціонерами, демонстративно сидить у Кракові під синьо'жов' тими прапорами на відзначенні 100'річчя від дня народження Та' раса Шевченка, а з початком Першої світової війни пише спе' ціальні статті про право україн' ського народу бути господарем на своїй землі. Це так утішає чле' нів “Союзу Визволення України” у Відні, що вони навіть хочуть до' битися, аби російські більшови' ки одержували німецьку грошову допомогу саме через них, а відтак були запряжені до українського національно'визвольного воза. На хвилі Лютневої демокра' тичної революції, яку ініціювали солдати'українці Волинського полку в Петрограді, Ленін нама' гається захопити владу в Росій' ській імперії, а коли йому це вда' ється, то вже забуває про свої обі' цянки щодо права націй на само' визначення, бо хоче їхнього безу' мовного підпорядкування своїй партійній секті. Коли ж Перший Всеукраїнський з’їзд рад підтри' мує вже проголошену Централь' ною Радою в Києві Українську Народну Республіку, російські більшовики творять у грудні 1917 року в Харкові ще одну УНР – са' мозвану, нелегітимну. І цією хар' ківською УНР керують призначе' ні червоною Москвою у більшос' ті неукраїнці, які присланою з Росії збройною силою контролю' ють наших місцевих мрійників про “безкорисливість допомоги” пролетаріату “братнього” нам на' роду з півночі. Правда, пришель' ці дозволили причепити до чер' воного прапора синьо'жовті стрічки. У Леніна з’являється серйоз' ний конкурент у боротьбі за владу в Росії – генерал Денікін. Той, котрий зневажає українство, його мову називає собачою. Тому від нього й відвертаються українці, зокрема, кубанці, які спочатку становили значну частину його армії. А от Леніну дехто з нашого наївного народу хоче вірити, адже він закликає своїх наглядачів в Ук' раїні вивчати мову корінного на' селення, розвивати його культуру, а ще ж землю обіцяє селянам… Ленін іде на всілякі обіцянки українцям, бо добре розуміє, що “без українського хліба, без укра' їнського вугілля, без українсько' го цукру і без української залізної руди російська радянська респуб' ліка неможлива…”. Він навіть формально визнає незалежність УСРР, 28 грудня 1920 року укла' дає з нею союзний договір, але непомітно для загального ока на так званих самостійних україн' ських теренах запроваджуються закони більшовицької Росії. Більше того, повстанців проти московських окупантів судять іменем саме останньої, а не УСРР – усе це ще до створення так зва' ного Союзу РСР. Тобто, Ленін виявився доб' рим учнем Олександра Македон' ського в завоюванні сусідніх на' родів. Він хоче й надалі викорис' товувати досвід цього видатного полководця, оскільки розуміє, що російська більшовицька влада ще далеко не утвердилася на ок' раїнах колишньої царської імпе'
Погляд · “Дивно, але й тепер дехто називає росіян братами українців”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Ма' зепиного роду і з цієї нагоди складаю вам щирі побажання”. Тільки архіви і хроніка тієї доби зберегли подробиці варварських мук українців, які вигадувала са' дистська уява Петра I. Відзначаючи 350'річчя від дня народження узурпатора, ни' щителя українців Петра I, новіт' ній садист Путін здійснює шові' ністично'нацистське гасло: “Россия должна править бес' стыдно”. У такий спосіб у ниніш' ніх умовах зреалізовується агре' сивна сутність генного коду угро' фінських і татаро'монгольських племен, на живильному ґрунті яких витворився так званий ро' сійський народ. Петро Чаадаєв у свій час слушно сказав, що Росія з’явила' ся для світу як страшний урок, що доводить, як не треба жити. Нині на політичній арені Росій' ської Федерації “Русское импер' ское движение”, на яке спираєть' ся рашист Путін і маніпулятивно стверджує: “Русским следует по' нять, что сама Украина и сами украинцы как народ – это иск' лючительно враждебное нам яв' ление, а все враждебное следует уничтожать. Для того, чтобы со' единить русский народ, собрать заново и усилить Россию, Украи' ну и украинцев необходимо уничтожить”. Не лише в Україні, а й у ціло' му світі кожна людина має глибо' ко усвідомлювати, що генний код русичів=українців не має нічого спільного з геном моксель' ців=московитів=москалів=каца' пів=росіян, головною метою яких нині є завоювання Націо' нальної Соборної Української Держави, знищення українців як самобутнього етносу, бо він, мов' ляв, прагне побудувати антиРо' сію на рідній для московитів зем' лі. Нинішня широкомасштабна агресія Російської Федерації про' ти України незаперечно і прозоро свідчить, що російські солдати та їхні зловісні поводирі (царі, ген' секи) як у минулому, так і тепер є головними злочинцями світової історії. Тепер на зловісній вершині аморального “русского міра” канібал Путін зі своїми чорно' кровними мутантами. Путінські божевільні імперські ідеї відрод' ження Радянського Союзу в обо' лонці Московії заволоділи росій' ськими народними масами. Вони схвалюють, підтримують теро' ристичну антиукраїнську війну, разом з батюшками Кіріла бла' гословляють солдатів застосову' вати проти духовно вільних, на' ціонально свідомих українців ос' каженілі методи і форми упоко' рення, які впродовж кривавої іс' торії використовували різні Івани III, Івани IV Грозні, Петри I, Ка' терини II, Миколи, Леніни, Ста' ліни, Жукови та інші бісові ви' плодки. Визволення з отруйних росій' ських імперських пут можливе (і так буде!), якщо європейська, світова громадськість з їхніми лі' дерами якнайшвидше всіма спо' собами допоможе героїчним ук' раїнцям зупинити, розгромити, покарати антилюдські, анти' слов’янські московські ворожі сили і над Богом даною україн' ською землею засяє мирне небо. Тоді зруйнована нащадками ди' кунських угро'фінських і татаро' монгольських племен жертовна Україна доброчинною працею за' буяє життєрадісним розвитком у світовому цивілізаційному прос' торі.
Погляд · “Дивно, але й тепер дехто називає росіян братами українців”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Не слов’яни, а головні злочинці світової історії

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Нині часто можна почути: “Навіть у найстрашнішо' му сні не могли присни' тися звірства, які чинять росій' ські солдати на загарбаних укра' їнських землях”. “Ми не очікува' ли, що Путін так з нами вчи' нить”. “Звідки у росіян садист' ська жорстокість?”. Дивно, але й тепер дехто називає росіян брата' ми українців. Прикро, що досі окремі авторитетні європейські політики вважають, що білоруси, росіяни і українці – один велико' російський народ. Навіяна брехливою москов' ською пропагандою історична неправда нуртує у багатьох голо' вах, заважає зайняти чітку, прозо' ру українську національно'дер' жавницьку позицію, породжує сепаратистів, колаборантів, зрад' ників. Уже видано чимало науко' вих досліджень, художніх творів, публіцистичних статей, прозву' чало в телерадіоефірі та розпов' сюджено в соціальних мережах сотні повідомлень, що росіяни – не слов’яни. Автор цих рядків у своїх науково'публіцистичних працях ґрунтовно стверджує, що русини=українці та моксель' ці=росіяни не одного роду'пле' мені, це – різні етноси, і спадко' ємницею Русі=Київської Русі є Україна, а не Московія=Росія, яка нині розгорнула 28'му жор' стоку широкомасштабну війну з метою знищення української на' ції. Привертаю увагу до книжки “Незборима Україна”, у якій Во' лодимир Іванишин на основі ма' теріалів багатьох дослідників іс' торії, мови та культури розкрив, показав різні корені походження і формування українського і ро' сійського народів – слов’янсько' го (українського) та угро'фін' сько'татарського (російського) етносів. Генетичну основу мок' сельців=московитів=моска' лів=росіян=кацапів склали пле' мена угро'фінського, татаро' монгольського та іранського по' ходження: весь, ем, карели, ікор' ці, ладожани, вежани, чудь, меря, мордва, мурома, мокси, чуваші, черемиси, комі, перм, печера, ям, зимигола, корсь, нарова, ліб, кипчаки, кінгіт, сіджиут, чичими, огузи, тухчи, ачма, чаруки, булга' ри та інші племена. “Майже вся Європейська частина теперіш' ньої Росії, за винятком новгород' ських і псковських земель, була заселена більшістю цих племен, що не знали ні плуга, ні хреста, – наголошує Михайло Сидоржев' ський. – І саме на їхній основі сформувався етнос, що набагато пізніше дістав назву “русскіє”, “єдіний русскій народ”, “русская нація”. Український народ утворився на основі слов’янських племен – полян, деревлян, сіверян, дулібів, тиверців та ін. Давньоукраїнська держава Русь уже була відома, розвинена на рівні європейських країн у 838 р. Про це ґрунтовно написано у монографії львівської вченої Ольги Щодри “Слов’яни і Русь в ранньому середньовіччі”. Історик Андрій Лизлов (сучасник Петра I) у праці “Скіфська істо' рія” доводив, що племена Мос' ковії не мають нічого спільного з русичами (руськими). Видатний російський історик Василь Клю' чевський так характеризував ет' нічну своєрідність Залісся: “Це була країна, яка лежала поза ста' рою корінною Руссю і в XI століт' ті була скоріше чужорідною, ніж руською країною”. У IX–XII сто' літтях не існувало російського народу. Московія як князівство з’яви' лася у 1277 році і була звичайним Улусом Золотої Орди. Засновни' ком Москви і Московського Улу' су був хан Золотої Орди Менгу' Тимур, а не Юрій Долгорукий. Великокняжий стіл Московія от' римала тільки в 1328 р. при Івані Калиті та до XVI століття була у складі Орди на правах звичайно' го Улусу. Тоді етнос Московсько' го Улусу був переважно фінсько' татарським. Московити возили данину в Крим до 1700 року. Тата' ро'монголи володіли Московщи' ною майже 400 років (1237– 1613). Від Золотої Орди Моско' вію визволив Кримський хан Менглі'Гірей. Централізована тиранічна Московська держава дуже інтен' сивно збільшувалась завдяки за' воюванням і приєднанням чужих земель. У XIII ст. площа Москов' ського князівства становила 216 тис. кв. км, у XIV ст. – 560, у XVI ст. – 8270, у XVII ст. – 14392, у XVIII ст. – 17080, у XIX ст. – 22000, у XX ст. – 23000 тис. кв. км. На запитання, як сталося, що із районних масштабів Москов' ського князівства за 500 років ви' никла наддержава площею понад 23 млн кв. км (53 % площі Євро' пи та 38 % площі Азії), росіянин безапеляційно відповідає, що Московія розросталася внаслідок “воссоєдінєнія”, “освобождє' нія”, “добровольного прісоєдінє' нія” – і жодним словом не згадає про московські=російські загарб' ницькі, колоніальні війни. Московія “живила” свою ідео' логію не європейськими “хартія' ми вольності” (як в Англії), не освіченими реформами лібераль' них князів (як, приміром, у Фло' ренції), а необмеженим правом “велікого государя” чинити зі своїми “людішками” і “холопа' ми” (до останніх належали навіть близькі бояри) так, як він вважає за потрібне” (І. Сюндюков). Ціл' ковитою протилежністю само' владній Москві був Великий Новгород – вільна вічова респуб' ліка, яка успадкувала живі демок' ратичні традиції давньоукраїн' ської держави Русь. Російський імперський істо' рик Микола Карамзін правдиво описав, як московський князь Іван III знищував вічеву респуб' ліку. 14 липня 1471 року військо Великого Новгорода було роз' громлено “московітянами” (сло' во Карамзіна) біля річки Ше' лонь, трохи на південь від Новго' рода. “Почалося страшне спусто' шення, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум’я, криваві рі' ки, стогін і крик від сходу до за' ходу неслися до берегів озера Іль' мень. Московітяни виявили не' описане оскаженіння: не було пощади ані бідним хліборобам, ані жінкам. Із жорстокістю, при' таманною тодішнім часам, воє' вода Холмський, захопивши бранців'новгородців, наказав відрізати їм носи й губи й посла' ти їх, скалічених, до Новгорода”, – так описав московські звірства Микола Карамзін. Через сім ро' ків – у січні 1478 р. Великий Нов' город став однією з провінцій Москви, адже “віче було скасова'-но, вічовий дзвін перевезений до Москви, ізольовану посадницю Марфу Борецьку запроторили довічно до в’язниці” (І. Сюндю' ков). Саме з 1478 р. Іван III почав титулувати себе “государ всєя Ру' сі”. Однак московити не могли змиритися з духом древніх вічо' вих традицій у старому Новгоро' ді. Майже через 100 цар Іван IV Грозний вирішив остаточно зни' щити новгородців. У книзі “Істо' рія держави Російської” Микола Карамзін написав, що 2 січня 1570 р. численна государева дру' жина увійшла до Новгорода, у якому запанувала тиша жаху. 6 січня прибув цар Іван Грозний, а 7 січня почався царський “суд” над вільнодумними новгородця' ми. М. Карамзін описує його так: “Судили Іоанн і син його в такий спосіб: щодня представляли їм від п’ятисот до тисячі і більше новгородців; били їх, мучили, па' лили якоюсь речовиною вогня' ною, прив’язували головою або ногами до саней, тягнули на бе' рег Волхова, де ця річка не замер' зає зимою, і кидали з моста у во' ду цілими сімействами, дружин із чоловіками, матерів із немовля' тами. Ратники московські їздили човнами по Волхову з палями, баграми й сокирами: хто із кину' тих у річку спливав, того кололи, розсікали на частини. Ці вбив' ства закінчилися загальним гра' бунком: Іван IV Грозний із дру' жиною об’їхав усі обителі навко' ло міста; взяв скарбниці церковній монастирські; велів спустоши' ти двори й келії, винищити хліб, коней, худобу; піддав також і весь Новгород грабежу, крамниці, до' ми, церкви; сам їздив з вулиці на вулицю, дивився, як хижі воїни вдиралися в палати й комори, відбивали ворота, влазили у вік' на, ділили між собою шовкові тканини, хутра… Руйнування Ве' ликого Новгорода тривало близь' ко шести тижнів”. Публіцист Ігор Сюндюков у ґрунтовному дослідженні “Заги' бель Великого Новгорода”, опуб' лікованому у книзі “Детокс”, яка побачила світ за редакцією Лари' си Івшиної у 2021 р., слушно за' значив, що Карамзін хоч був ро' сійським імперським державни' ком, але про злодіяння царів пи' сав. Отже, ті, хто зараховує себе до державників українських, по' винні вивчити історію падіння слов’янського Великого Новго' рода. Бо необхідно знати, як Москва, “забираючи землі”, ча' вила, знищувала завойовані на' роди. Закликаю кожного жителя України всебічно вивчати історію українсько'російських взаємин, щоби до серця і розуму кожної особи дійшла правда про москов' ську=російську політику духов' ного геноциду, терору, деморалі' зації українців, яка триває понад 850 років, починаючи від 1169 ро' ку – першого зловісного руйну' вання золотоверхого Києва пів' нічними заміськими племенами – суздальцями Андрія Боголюб' ського. Неймовірно жорстокі репресії пройняли жахом Україну після того, як у 1708–1709 роках геть' ман Іван Мазепа з допомогою шведського короля Карла XII спробував вирвати український народ з московського рабства. Французький посол у Московії із жахом доносив у Париж: “Мос' ковський генерал Меншиков приніс в Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано. Укра' їна залита кров’ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства…”. Лише в гетьманській столиці Ба' турині вирізано, за різними дани' ми, від 6000 до 15 000 мешканців. З “Історії Русів” довідуємося, що трагедію Батурина завершено вогнем і розтопленою сіркою: “Усе місто і всі публічні його бу' дівлі, себто церкви та урядові бу' динки з їхніми архівами, арсена' ли і магазини із записами, з усіх кінців запалено і обернено на по' пелище. Тіла побитих християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом. Меншиков, поспі' шаючи з відступом і бувши чужий людяності, полишав їх на поталу птицям небесним і звірам зем' ним, а сам, обтяжений незлічен' ними коштовностями та скарба' ми, міськими й національними, і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міста, палив і руйнував усе, що траплялося йому на доро' зі, обертаючи житла народні на пустелю”. У травні 1709 р. московські війська здобули і зруйнували Чортомлицьку Січ, яка існувала понад століття. Моксельці зне' славили навіть гробницю давніх отаманів і забрали гармати, укра' їнський козацький скарб і прапо' ри. Петро I неймовірно втішився, почувши новину про зруйнуван' ня Січі, і писав до Меншикова: “Ми прийняли з великою радіс' тю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів”. Він також повідомляв генералові Ап' раскіну, “що полковник Яковлєв
Спеціально для “СП” · “Україна повинна стати українською, без цього нам не перемогти руській мор”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

бить непотрібними міжнародні інституції ялтинсько'гельсин' ського світу – насамперед ООН з її безсилою Радою Безпеки та спеці' алізованими органами МАГАТЕ, ВООЗ, ОБСЄ і т. п. Путін і його режим порушив понад 400 між' народних угод та конвенцій, зруйнував дощенту складно вибу' довану систему міжнародної без' пеки. Замість гри в шахи він грає “в Чапаєва” й отримає за це від' повідну покару. Світ зірваний зі звичайних якорів. На горизонті вже виника' ють привиди майбутнього зіт' кнення США і Китаю. Грядуть “разючі геополітичні зміни в ре' зультаті ефекту доміно”: впадуть чи будуть знищені ряд держав та нинішніх союзів, виникнуть нові країни й нові міжнародні альян' си. Маючи досвід Першої та Дру' гої світової воєн, можемо легко уявити глобальні масштаби таких змін. Але багато чого уявити не мо' жемо. 6. Нинішня війна – безпреце' дентна за масштабами масового переміщення людських мас: втратили житло й змушені були виїхати з насиджених місць по' над 10 млн українців; за даними Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (14.06.2022) межі України зали' шили 7,5 млн громадян, з них 3,3 млн одержали статус “тимчасово' го захисту”. Кількість загиблих, поранених, скалічених людей ще належить підрахувати. Це – найтяжча демографічна катастрофа нашого народу. Звісно, Україна знала великі хвилі втеч та евакуацій: згадати хоча б вихід білої армії у 1920 р. з Криму, Одеси і Новоросійська. Страшні картини паніки перед наступом і терором червоних за' лишились у спогадах та фото' й кінодокументах. Спогади про евакуаційні по' токи 1941 року живі в моїй пам’яті: далеко не всі повернули' ся з росії – й тепер їхні нащадки з українськими прізвищами нена' видять Україну й беруть участь в її вбивстві. У 1943'1944 рр. Львів був пе' ретворився на евакуаційний пункт українців, які тікали на За' хід перед наступом Червоної ар' мії. Далеко не всі були колабора' ціоністами, поплічниками ні' мецьких окупантів – про це доб' ре писав Богдан Горинь у своїх іс' торико'мистецьких досліджен' нях. У 1986 р. натовпи людей у Ки' єві штурмували поїзди на цен' тральному вокзалі – аби врятува' ти дітей від радіоактивних хмар, що повзли з руїн Чорнобильської АЕС. Але те, що сталося в лютому'' березні 2022 р. – цей біблійний Вихід нашого народу, переважно матерів з дітьми, перевершив усе, що пережила українська земля. Колони легковиків та автобусів, що сунули на Захід, розтяглися на десятки кілометрів, заблоку' вавши переходи з України в Польщу, Словаччину, Угорщину, Молдову, Румунію. За цих умов нелюдського пе' ренавантаження з якнайкращого боку зарекомендувала себе Дер' жавна прикордонна служба Укра' їни, представники місцевого са' моврядування, які опікувалися над біженцями. 7. Вже сьогодні, у важкий час війни, можемо зробити однознач' ний висновок:Українська держа' ва, перезаснована 24 серпня 1991 року, яку ми так нещадно крити' кували, вважали слабкою і недос' коналою, – відбулася. Мова йде не тільки про славні Збройні сили України, які довели всьому світо' ві свою міць й організованість. Маю на увазі інші ланки держав' ного механізму – насамперед міс' цевого самоврядування. Мав можливість спостерігати їхні дії у Вінницькій області – зокрема в Хмільницькому районі, у Львові, де на їхню долю випало небачене навантаження – й був під вели' ким враженням від ефективності їхніх дій. Згадаймо, як Україна за кілька днів перетворилася – у кожному селі й містечку – на су' вору фортецю, землю суцільних блокпостів, протитанкових заго' рож, барикад, готових до бою бій' ців територіальної оборони – пе' реважно літніх чоловіків, сповне' них рішучості зупинити ворога. Колись, ще у радянські часи у Вільнюсі, в місцевому музеї, де були любовно зібрані артефакти часів литовської державності 1918'1940 років, я сформулював “закон двадцяти років”, – часу, необхідного для становлення і зміцнення державності, утвер' дження її в народній свідомості. Цей процес дуже непросто йшов в Україні й тривав тридцять ро' ків. Ідея державності, самостій' ності України стала загальнона' родною. Але чи означає це, що все га' разд в системі влади, успадкова' ній від неіснуючої вже довоєнної України? Ні, звичайно. Ще попереду національна дискусія й постанов' ка болючих питань – чому Зелен' ський та його команда не дослу' халися до попереджень західних партнерів про близький напад росії? Чому незахищеним вия' вився північний сектор Києва, що призвело до трагедії Гостоме' ля, Бучі, Бородянки, Ірпеня? 14 червня 1941 р. ТАСС зая' вив, що “Німеччина неухильно дотримується умови радянсько' німецького пакту про ненапад… чутки про намір Німеччини пор' вати пакт і здійснити напад на Радянський Союз позбавлені всякого ґрунту”. Кажуть, що зая' ву цю власноруч написав Сталін, морально обеззброївши народ і Червону Армію за кілька днів до гітлерівської агресії. За кілька днів до нападу росії президент Зеленський обіцяв шашлики на травневі свята 2022 року. Що це? Чому так стрімко пав Херсон і був оточений Маріу' поль? Відповідей на ці питання ви' магають безневинні жертви агре' сії, вимагає народ. Для того, щоб побудувати но' ву Україну, треба буде очистити її від брехні й фатальних політич' них помилок України старої, й невідомо – чи безперечні заслуги нинішнього керівництва у побу' дові під час війни міжнародної антипутінської коаліції стануть індульгенцією, прощенням за гріхи, скоєні Зеленським та його спільниками перед війною.
Спеціально для “СП” · “Україна повинна стати українською, без цього нам не перемогти руській мор”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Війна і мор

Закінчення. Початок на стор. 1 держави й руйнування відкида' ють Україну в далекі 1946–1950'ті роки – час голоду й нестатків, людей з інвалідністю і жебраків. Українські письменники (Є. Гу' цало, В. Дрозд, Г. Тютюнник та інші) з пронизливою точністю описали цей час, який сьогодні знову повертається до нас. З боку росії так звана “спецо' перація” – це релігійна війна, розв’язана божевільними фана' тиками, що засіли в кремлі. Її ме' ту можна порівняти з гітлерів' ською програмою “остаточного розв’язання єврейського питан' ня” – тобто позбавлення євреїв права на життя, існування як на' ція, як релігійна спільнота. Головною ідеологічною си' лою цієї війни на знищення всьо' го українського є так званий русь' кій мір. Я б назвав його – руській мор. Мор, пошесть, смертельна чума, божевільна доктрина вищості всього російського, ідея геополітичного панування росії не тільки над її колишнім імперським простором, але й над Євразією в цілому. Руській мор – це трансформація старих царських шовіністичних, імперських ідей в агресивну сучасну практику путінізму'фашизму, складовими частинами якого є монархічне чорносотен' ство, досвід комуністичного терору й придушення інакодум' ства, геббельсівські принципи тотальної пропаганди, методи Гітлера щодо захоплення і знищення суверенних країн. Руській мор зростав з месіанських ідей, що оголошували Москву Третім Римом; біля витоків цього архаїчного і похмурого вчення стояли класик російської літератури Ф. М. Достоєвський, симпатик Гітлера, філософ І. А. Ільїн, наш сучасник письменник А. І. Солженіцин. Але справжнім бісом'нат' хненником руського міра та путі' на, сучасним Распутіним при дворі диктатора став відомий фа' шист, “філософ” алєксандр дугін – непримиренний ідейний ворог України, який заявляв: “Сувере' нітет України являє собою нас' тільки негативне для російської геополітики явище, що в прин' ципі легко може спровокувати збройний конфлікт”. “Україна як самостійна дер' жава з якимись територіальними амбіціями являє собою величезну небезпеку для всієї Євразії… стратегічно Україна повинна бу' ти строго проекцією Москви”. Я слухав (в Ютубі) натхненні інвективи дугіна й мене не поли' шало відчуття, що маю справу з небезпечним психічно хворим, маніяком, здатним підпалити світ – дай лише йому таку мож' ливість. Під влив цього божевіль' ного проповідника потрапив пу' тін – мстивий маніяк, охоплений ненавистю до України. Наслідок – у щоденних зве' деннях Генерального штабу ЗСУ. Руській мор – це особливо небезпечна психічна інфекція, що охопила значну частину ро' сійського суспільства – так зва' ний “глибинний народ” – пере' кинулася на територію України, примножуючи ряди зрадників. Зрадники – це болюча для України тема, але без її обгово' рення, вивчення й зрозуміння її причин не обійтися, якщо хочемо побудувати ефективну європей' ську державу. Живильним середовищем руського мору в Україні є ком' плекс меншовартісного схиляння ряду громадян України – від представників найвищих ешело' нів влади до одеських торговок на Привозі – перед росією, її мо' вою, її “великою” культурою, її шовіністичним хамством і без' межним матом, її трешовим мас' культом, що пріоритетно при' щеплювався в нашій країні. Під час боротьби “Солідар' ності” з комуністичною владою ПНР була популярною пісня “Аби Польща, аби Польща була Польщею”. Нашим гаслом має бути: Україна повинна стати укра' їнською, без цього нам не пере' могти руській мор. 4. Карта України з її фронтом, що простягнувся на понад 2000 км,з яких на понад тисячі кіло' метрів точаться жорстокі бої, на' гадує дім, підпалений з трьох бо' ків безжальними вбивцями'заво' йовниками. Так діяли німецькі зондеркоманди, спалюючи в 1943–1944 роках наші міста і села. Кремлівські палії вирішують сьогодні, що робити з тимчасово окупованими українськими зем' лями, як “легальніше” приєднати їх до неіснуючої імперії – і в цьо' му копіюють плани гітлерівських бандитів, до рук яких потрапили величезні загарбані території країн Східної Європи та Радян' ського Союзу. Недавно я прочитав “Полі' тичний щоденник Альфреда Ро' зенберга 1934–1944 рр.” – ко' лишнього райхсміністра, ідеоло' га НДСАП, німецького злочин' ця, повішеного в Нюрнберзі в 1946 р. Ще до нападу на СРСР (28 бе' резня 1941 р.) верхівка Райху об' говорювала питання – що робити з окупованими територіями. “Я сказав фюреру, – пише Розен' берг, – що українське питання може бути вирішене тільки чіт' кою установкою: проти москови' тів та євреїв. Балтика – протекто' рат, Україна – самостійна, в сою' зі з нами”. Наступне обговорення відбу' лося 16 липня 1941 р. з участю Гітлера, Розенберга, Кейтеля, Бормана. Розенберг запропону' вав “підняти українську історич' ну самосвідомість, підтримувати словесність, заснувати в Києві університет”. Ці його ідеї схвалив Гітлер, який підкреслив, що тре' ба “розумно поділити величез' ний пиріг”. Але вже 1 вересня 1941 р., по мірі просування вермахту вглиб території України, настрої фюре' ра змінилися. Він заявив, що “як' що такий великий народ (україн' ці) постійно дозволяє себе приг' нічувати, то він не настільки цін' ний, щоби бути визнаним інши' ми народами самостійним. Вис' новок: з ним (українцями) слід поводитись так само, як з росія' нами”. Тобто Гітлер відмовився від ідеї Розенберга про створення ук' раїнської квазідержави як сателі' та Німеччини й вирішив прирів' няти українців до росіян (мовляв, це один народ) й безжально ви' нищувати їх, забираючи продо' вольство до Німеччини. Розен' берг звинувачує диктатора Руму' нії Антонеску в цій зміні ставлен' ня Гітлера до українців. Результат рішення Гітлера, резюмує Розенберг: “можливий план створення незалежної Укра' їни з усіма культурними і держав' ними наслідками покладений під сукно. Фюрер побоюється, що можемо зростити ворога”. Чи не так діє сьогодні путін, який, проголошуючи українців одним народом з росіянами, про' водить одночасно політику гено' циду щодо України – її людей, мови, культури. Відкриття архівів у майбут' ньому, коли попіл путіна буде розвіяний по вітру, покаже, що відбувалося в бункері російсько' го диктатора при обговоренні “українського” питання. У 1941 р. Розенберг писав: “Плідна земля, багатство надр (України), а також немала кіль' кість пролитої німецької крові примусили фюрера зміцнити свою позицію… В кінцевому ра' хунку адже саме Він (Гітлер) за' воював Україну”. Знаємо, як Гітлер завоював Україну і чим це скінчилося. Те саме станеться з путіним. 5. Війна схожа на ланцюгову реакцію: розвивається за влас' ними законами, непідвладними вождям, й може призвести до ядерного вибуху – в прямому й метафоричному сенсі. Захоп' лення Чорнобильської АЕС у перші дні війни, окупація Енер' годару – найбільшої в Європі ядерної електростанції – нано' сить не тільки удар по україн' ській енергетиці, але й відкри' ває скриню Пандори – можли' вість ядерних вибухів “мирного атому”, коли непотрібним буде застосування тактичної ядерної зброї на полі бою, чим постійно застрашують нас російські діячі різних рівнів. Я, лікар і письменник, дале' кий від ядерної фізики, став знавцем цієї проблематики після опублікування моєї документаль' ної повісті “Чорнобиль” і зна' йомства з видатними фахівцями в цій сфері. Тому на багатьох між' народних конференціях, в тому числі на сесії МАГАТЕ у Відні, у складі української делегації, я на' магався привернути увагу до цієї, здавалось би, гіпотетичної на той час загрози. Я пропонував за до' помогою механізмів ООН оголо' шувати мораторій на ведення бо' йових дій у зоні АЕС. Пропону' вав уявити, що могло б статися, якби в Лівані, Сомалі, Сирії чи Іраку були побудовані АЕС, нав' коло яких би точилися бої. Наївний! Вірив у силу ООН й мудрість державних лідерів. Агресивна війна росії проти України докорінно змінює хід світової історії, створює нові не' бачені загрози для людства, ро'
Пам’ять · “Для того, щоб побудувати нову Україну, треба буде очистити її від брехні й фатальних політичних помилок України старої”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

У нев’янучий вінок пам’яті До 75-річчя останньої битви Служби Безпеки ОУН з московською ордою

Переконаний, що по війні в Україні з’являться нові лідери – з числа овіяних славою бойових ге' нералів та регіональних керівни' ків, які пройшли важкі воєнні випробування. У разі повоєнних труднощів та спроб дестабілізації України найкращим виходом буде прихід до влади військового режиму. Про це я неодноразово писав у своїх творах. 8. Якою має бути Нова, повоєн' на Україна? Один мрійник із Банкової, людина хлєстаковського штибу, малює нам можливі сценарії: ро' сійський, совєтський, євроопти' містичний і, звичайно ж, націона' лістичний (чому одразу не банде' рівський?), – див. Арестович. Якою буде Нова Україна, Глав' ком, 17.06.2022. Згідно з російськими пропа' гандистськими установками, все, що стосується любові до України, побудові національної держави, націонал'демократичного режиму країни, яка виборює свої націо' нальні інтереси, оголошується цим автором націоналістичним, тобто зарізяцьким, негативним, антиро' сійським, провінційно'простаць' ким, відсталим від нашого прогре' сивного віку лібертаріанства. Інші країни побудували нормальні на' ціональні держави (nation'state) – Польща, Словаччина, Румуні, Литва і безліч інших, а Україна, бачте, націоналістична – де всі не українці носитимуть, мабуть, ко' льорові нарукавні пов’язки. Не знаю, як у справах вій' ськових, але в проблемах націо' нально'державних цей фантазер є повним невігласом. На жаль, його думки, здається, доволі адекватно відбивають ідеологію правлячої групи, яка прийшла до влади і керує Україною під гаслом какая разница? Нагадаю слова відомої амери' канської публіцистки Енн Епл' баум, яка прямо закликає до на' ціонального, а якщо хочете – до націоналістичного відродження: “Тільки люди, які відчувають якусь відданість свої суспільс' твам, люди, які шанують свою національну мову, літературу, іс' торію, люди, які співають націо' нальні пісні із покоління в поко' ління переказують національні легенди, будуть працювати на благо суспільства”. Після жахливого досвіду ро' сійського геноциду проти всього українського – якою має бути Ук' раїна майбутнього? Знову проро' сійською, з московськими гопни' ками, які роздають малоросій' ським аборигенам цінні вказівки? Чи, спираючись на велику ук' раїнську культуру, часто незаслу' жено ігноровану правлячим кла' сом, почнемо будувати європей' ську демократичну національну українську державу – надійну опору світової безпеки. А в росію обов’язково приле' тить “отвєтка”: війна і мор. Бо іс' нує карма, прокляття й покара за смертні гріхи. Як каже Господь: Мені помста належить. Я відплачу (Послання св. Апостола Павла до римлян, 12:19). Якщо я не доживу до цього, доживуть мої внуки. Юрій ЩЕРБАК Богдан САВАК, голова Денисівського осередку ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шев' ченка, Тернопільський район Нині, роздумуючи над про' йденим шляхом повстанців, їх' ньою складною долею, варто роз' повісти й про зраду, яка підкошу' вала в них завзятість і останні па' ростки надії на боротьбу за волю. “Ми ніколи не подолали б на' род Західної України, якби не розплодили зраду. Це було тяжко, але ми цього добились. Ми при' клали багато зусиль, але машина запрацювала”. Так писав у своїх мемуарах один з більшовицьких очільників Тернопільської облас' ті. Увесь суспільний організм ко' муністичної системи був сформо' ваний з отого отроччя. На брехні, численній військовій навалі, на' силлі, при сприянні завербова' них запроданців та зрадників і трималася та надалі тримається вся московська імперія. Тому, щоби приборкати “на западе Ук' раины буржуазных националис' тов” на нашу землю “старші бра' ти” відправили третину внутріш' ніх військ СРСР. Крім того, під Москвою та Воронежем були створені спеціальні загони, які готували з бандитів та рецидивіс' тів так звані “бандерівські” по' хідні групи. Їх закидали на нашу територію, а вони, використову' ючи зброю, по'варварськи грабу' вали людей, нищили їхнє майно, ґвалтували жінок, дівчат, убива' ли, вішали, трупами закидали криниці, спалювали оселі з людь' ми… Й усі ці звірства списували на “кровожадних бандерівців”. Це збивало з пантелику корінне населення, дезінформувало наше підпілля та весь цивілізований світ. Про одну з таких подій, яка мала місце на околицях сіл Куп' чинці, Денисів, Дворище, і буде моя розповідь. Для її написання мною опрацьовано матеріали: “Літопис УПА”, (том 46, книга 3), томи справ, які зберігаються в ар' хівах Управління СБУ Тернопіль' ської області та Галузевому дер' жавному архіві Служби безпеки України. Крім того, про цю істо' рію я колись наслухався й від літ' ніх людей, які пошепки її перепо' відали. Вперше моя стаття на цю тему 30 років тому була надруко' вана в Козівській районній газеті “Вільне слово” 5 вересня 1992 ро' ку. Основою для її написання послужила розмова з жителем се' ла Ішків Зиновієм Танюком (1932–2005), родовід якого похо' дить із села Раківця тоді Золотни' ківського району. У цьому селі, по сусідству з обійстям Зиновія (через город), жила родина Маг' діїв, один з якої – Василь (псевдо “Жар”) спершу був керівником крайового проводу СБ ОУН, по' тім крайовим провідником Тер' нопільської області, а згодом став завербований і працював як агент радянських спецслужб під псев' донімом “Крамаченко”. Василь Магдій мав добру пам’ять, знав багато таємниць та місця розмі' щення криївок… Коли москалі почали виявля' ти та нахабно нищити найпота' ємніші місця перебування укра' їнських партизан, стало очевид' ним, що в їхніх рядах появився зрадник. Підозра впала на крайо' вого провідника Тернопільської області Василя Магдія (“Жара”), бо всі криївки, у яких він перебу' вав, були ліквідовані совєтськи' ми спецслужбами. І в цій підозрі вони не помилилися, бо перед тим Василь Магдій дійсно пого' дився на співпрацю із совєтськи' ми чекістами. Але розслідувати дії керівника такого високого чи' ну низові органи самотужки не могли – не мали на це повнова' жень. Для того під маркою, що йде по зв’язку на Бережанщину, по дорозі на острівку (кемпі), де перебував “Жар”, зупинився кра' йовий провід СБ ОУН “Поділля” на чолі з його керівником Ми' рославом Вовком (“Єфремом”). Кемпа ця знаходилася в заростях ріки Стрипи між селами Денисів, Купчинці та Дворищі. Завбачли' вий зрадник “Жар” відчув небез' пеку, тому вирішив перехитрити свого зверхника, а заодно вико' нати свою юдейську службу, тому завчасно повідомив про це “куда следует”. У москалів завжди був успіх перемоги лише завдяки навалі, бо мали численну армію. Є опе' ративний звіт, який надіслав сво' їм зверхникам оперуповноваже' ний Бережанського РВ МДБ Павло Дикань, бо брав безпосе' редню участь у його ліквідації. Згідно з доповідною запис' кою, складеною начальником Управління МДБ по Тернопіль' ській області полковником Васи' лем Коломійцем (на цій посаді в нашій області він був у 1946–1952 рр.) міністру державної безпеки УРСР генерал'лейтенанту Сер' гію Савченку, довідуємось, що операція розпочалася о 3 год 28 червня 1947 року. Під час її про' ведення були оточені села Дени' сів і Купчинці та відбулося пов' номасштабне прочісування тери' торії. Чому були оточені ці села? Мабуть, тому, що ніхто не міг пе' редбачити, де забажає ночувати кервіник СБ Подільського краю (Тернопільської, Хмельницької та Вінницької областей). Крім того, у команді “Єфрема” були свої люди з цих сіл: Василь Дуса' нівський (“Геленко”) – кур’єр краєвого проводу ОУН, уродже' нець села Денисова та Ілько Бі' лик (“Лоза”) – кущовий провід' ник ОУН, походив із села Купчи' нець. Тепер на цю тему хочу подис' кутувати. Стає очевидним, що ліквідація цього проводу була в совєтських спецслужб планова та добре підготовлена. Бо як же тоді зрозуміти, що за такий короткий відрізок часу можна було доста' вити до сіл Денисова та Купчи' нець таку чисельну армію (з 4'х рот та 3'х полкових шкіл). Із до' кументів відомо, що в мирний час у складі піхотної роти нарахо' вувалось 100–150 військових, а у воєнний – 200–215. Крім того, тут був задіяний контингент трьох полкових чекістських шкіл. Знаю, що на Тернопільщині, та йна Західній Україні, таких шкіл не було. Їх привезли сюди зі Схід' ної України, а можливо й із Росії. У загальному підсумку у цій вій' ськово'чекістській операції про' ти горстки повстанців (із опера' тивних зведень відомо, що лікві' довано 13–16 “бандитов”), ви' ставлено понад 1000 озброєних служивих червоної Москви. Зачистка території в селах Де' нисів та Купчинці жодних ре' зультатів не дала. Кільце звужува' лось й усі вийшли на рубежі ріки Стрипи. З 28 червня по 1 липня 1947 року в заболоченій місцевості рі' ки Стрипи тривав запеклий бій горстки наших патріотів із мос' ковською навалою. За розповідя' ми очевидців, краєзнавець Воло' димир Хома у своїй книжці “Ге' рої визвольних змагань на Драго' манівці” задокументував таке: в тій операції була задіяна також авіація. У такий спосіб за сприян' ня зрадника “Жара” були лікві' довані провід СБ ОУН “Поділля” та Тернопільський окружний провід ОУН на хуторі Драгома' нівка у криївці Бербець (29 чер' вня 1947 року). Із архівних документів совєт' ських спецслужб ми довідуємось: “После ликвидации перечислен' ных бандитов через “Крамачен' ко” были проведены мероприя' тия по захвату организационного руководителя Краевого провода ОУН “Бурлана”. В ходе проведе' ния этих мероприятий “Крама' ченко” создал агентурно'боевую группу из числа 3'х лично ему из' вестных учасников ОУН”. Та тим планам не судилося здійснитися. Один із охоронців Михайло Па' січник (“Місько”) з Богатковець, якого привів “Жар” в зграю со' вєтських чекістів для інструкта' жу, не стерпівши, вбив зрадника, а потім, оточений каґебістами, покінчив життя, вистріливши со' бі в скроню. На місцині трагічної події, де відбулася героїчна битва 1947 ро' ку, на шляху, що веде в Зарвани' цю, між селами Купчинці та Іш' ків, місцеві ентузіасти поставили пам’ятний знак (2019 р.), а відо' мий український письменник Василь Шкляр цю подію описав у книзі “Троща”. У селищі Козовій живе Ми' рослава Костів (у заміжжі Рай' тер). У шкільні роки вона вчила' ся в Бережанській гімназії, а 1943 року заприятелювала з гімназис' том Іваном Прокопишиним (“Бурланом”), родом із села Те' лячого (тепер Мирне), що на Підгаєччині. Ця дружба згодом переросла в кохання. Коли каде' бістам через смерть “Крамачен' ко” не вдалося ліквідувати про' відника “Бурлана” за планом “А”, то розробили та приступили до плану “Б”. Вони відшукали Мирославу Костів і запросили до співпраці, щоби при черговому побаченні вона видала свого на' реченого. Але вона того не роби' ла. Через агентурну сітку совєт' ські слідчі довідались, що Ми' рослава зустрічалася зі своїм ко' ханим, і почали викликати на до' пит. Але вона, переховуючись, не приходила. Вони робили засади, але це не давало результату. Зго' дом її відшукали аж на Івано' Франківщині та заарештували. За матеріалами кримінальної спра' ви № 14290'П щодо звинувачен' ня у злочинах, передбачених ст. 54'Іа та 54'ІІ УК УПСР, слідство розпочалося 28 січня 1950 року. На допиті вона відповіла слідчим гордо й чітко: “Я не збиралась ви' конувати доручення органів МДБ... бо люблю Прокопиши' на”. За небажання співпрацюва' ти з органами “визволителів” особлива нарада при МДБ СРСР присудила Мирославі Костів 27 вересня 1950 року 10 років ВТТ. А 6 листопада 1951 року на ху' торі Підболото, що на Кременеч' чині, на обійсті Івана Радчука, через донос самих же господарів совєтськими чекістами вчергове було ліквідовано оновлений кра' йовий провід ОУН “Поділля”. У цьому нерівному бою загинули Іван Прокопишин (“Бурлан”) із п’ятьма побратимами. Де московські наїзники поді' ли мертві тіла наших героїв – ніх'-то не знає досі. Зате відомо, що родині Радчуків за собачу службу совєтські посіпаки дали нове прізвище – Лучуки, а щоби не помстилися повстанці, їх “захо' вали”: під охороною перевезли аж у Миколаївську чи Запорізьку область. Відкриття пам’ятного знаку воїнам-героям, які полягли за волю України
Щоденник · “Тут пульс юних сердець. Тут нерв нації. Тут генетичний її код”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Історія війни очима й серцем 18-літніх Ключові слова, які вплинули на вибір професії журналіста: правда і честь

Їм ледь виповнилося по 18. І нині вони – вже другокурсники спеціальності “Журналістика” КНУКіМ. Кілька днів тому автори цієї добірки матеріалів склали останній екзамен літньої сесії. І цим екзаменом був для них мій нормативний предмет “Основи журналістики”. А визначальною його частиною, крім теоретичного тестування, стала цього разу моя нова творча вправа – “Російсько-українська війна: моя історія”. Чи не всім поставив у заліковках найвищі оцінки. Не стільки за теорію, скільки за практику. За уміння бачити деталі (своєрідні “зорі в калюжах”), здатність перепускати їх через серце, мотивацію запалювати інших й обнадійливу готовність сповідувати в майбутній професії мої незмінні за будь-яких часів та житейських обставин “Три П” – Професіоналізм, Порядність, Патріотизм. Я був першим читачем цих текстів. І кожен впускав до свого серця через мимовільну сльозу, трудну грудочку у горлі, через струни душі, що відповідають за надію, гордість і втіху. І тепер із уклінним проханням прочитати їх звертаюся до осібного в Україні читача – словопросвітянського. Прочитати і передати іншим. Щоб читали і думали. Щоб по краплині вичавлювали із себе залишки надв’язуваного упродовж століть принизливого малоросійства, вторинності, фарисейської підпорядкованості колишньому “єдинокровному старшому брату”. Тут пульс юних сердець. Тут нерв нації. Тут генетичний її код. Ніколи й ніким не знищений, лиш підрізаний, притлумлений відвічним нашим ворогом – багатомільйонною московського ордою, яка завжди існувала без чести, совісти, культури, усталених світовим порядком правил цивілізованого співжиття. Таких текстів бракує нині в сучасній українській журналістиці, переповненій оплаченою товстосумами брехнею, сенсаціями, суцільним негативом. Люди скучили за правдивим, чесним, без надриву і нарочитости Словом. Людей віддавна дратують диванні експерти, які займаються словоблудством, власним піаром чи казна-чим. Людей ображає, коли їх вважають за стадо баранів, поведінку та настрої якого можна регулювати і дозувати вибірковою інформацією – то позитивною, то негативною: як складеться карта в політиків. Колись такі тексти стануть неспростовним документом нашої кривавої і водночас обнадійливої доби. А нині вони – частка цілковито нового, чистого й чесного, інформаційного фронту, який наближає нас до Перемоги. Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, викладач журналістики КНУКіМ Моя тиша Неля Прихідько, м. Сокаль, Львівська обл. Я часто буваю тут, де місце моєї сили і де я відчуваю себе справжньою. Сьогодні тут тихо. Незрима тиша, здається, тисне зусібіч. Вона, як спресований століттями і негодами камінь. Мене болить, здається, в ділянці серця і, здається, це – Україна. Я чую тишу, а вони – ні. Я бачу сонце, а вони – ні. Моя душа і розум – з ними. Я – жорстоко зґвалтована, принижена на очах у батьків, викрадена російськими солдатами молода вчителька з Броварів. Я – одна із сотень закатованих жінок із Бучі, Ірпеня, Маріуполя, по яких топталася нога нелюда. Я – маленька дівчинка, на моїх і братика очах повільно вмирає мама, а потім із мертвим маминим тілом ми і далі ховаємося в підвалах від обстрілів. Я – хлопчик із Гостомеля, на моїх очах російські солдати застрелили батька. А потім хотіли вбити мене, але я вижив. Я – дівчинка, якій вистрілили просто в обличчя. Я – малюк, який тікав із бабусею на човні. Бабуся втопилася. А через місяць мене знайшли убитим. Я – чоловік із Макарова, якому вистрілили в спину. Я – убитий лише за те, що українець. І все ж… Я знову приходжу сюди, до скорботної тиші, до вічних Героїв, що зорять з небес. Сьогодні йде дощ. І плаче моя душа. Тужить моє серце, протестує мій розум. Бо я не можу сприйняти смерті, коли вона приходить у розквіті весни, вплітаючи в кучеряві хлоп’ячі чуби чорні кольори, коли вона вбиває дитинство, руйнує життя і забирає останню надію. Сиві стрічки дощу омивають камінь і спливають у землю невизначеністю й сум’яттям. Краплі болем прибиваються й до мого тіла. Я знаю: нема моєї вини в тім, що українська земля так густо засіяна могилами. Я знаю, що не винна в тім, що в тих могилах понівечені людські долі й літа, пошарпані тіла і обгорілі душі. Не моя вина, що їхні ріки обміліли, весни потьмяніли, а ночі обірвалися перед світанками. І все ж мені хочеться сказати: “Дякую вам, що не розгубили на розстріляних перехресних стежках найсвятіше мірило людини – любов: до рідного краю, отчого порогу, землі материнської, роду українського”. …Іду вулицею мого рідного села. Дощ поволі стихає. Ось уже останні його сльозинки впали на життєдайну землю. І коли раптово з-за обрію визирнуло сонце іна пів неба піднялася веселка, моя душа світлим промінцем потягнулась до радості. Я вдома, тут добре. Мені вдалося покинути Київ вранці 24 лютого. Ми бережемо тил і молимось за тих, хто кладе своє життя на вівтар нашого самоствердження, нашого шляху до незалежності. Низький уклін вам, Герої, воїни, борці, за те, що даєте мені можливість відчути всю повноту юного життя. Дякую вам, рідні, за те, що ви були в історії мого народу і є в пам’яті моєї нації. І якщо в зоряну ніч, десь далеко в безмежності простору, яскраво спалахне зоря, то я щиросердно вірю, що це привіт від вас моєму і прийдешнім поколінням. …Кожному поколінню сняться свої кошмари. Тепер ми знаємо свої. І ніколи не пробачимо тих, хто порушив нашу тишу. Мій світ розколовся на тисячі скалок Іван Матвієнко, селище Вільхове, Щастинський р-н, Луганська обл. Війна підхопила мене хвилею у 2014 році на Луганщині. До того мені, десятирічному хлопчакові, слово “війна” здавалося чимось нереальним, жорстоким, диким, із далекого минулого. Навіть Майдан 2014 року був для мене чужим, немов відбувався в далекій країні чи на сторінках підручника з історії. В той час я не розумів усієї важливості тих подій і не сприймав себе причетним до них. До моменту, як на Донбас прийшла війна,я не міг уявити, що зустрінуся з цим жахом віч-навіч. Того далекого дня, коли я вперше почув вибухи і побачив розгублені обличчя батьків, мій маленький світ розколовся на тисячі крихітних скалок. Далі – місяці страху та напруги: вибухи бомб, сидіння у підвалі, тижні без світла, газу. Але найгіршими для мене стали не вибухи та злидні, а люди, які мене оточували. Я бачив, як поважні літні громадяни, молоді жінки і дужі чоловіки зрікалися своєї нації, культури та гідності. За фальшиві ідеали та порожні лозунги вони готові були паплюжити свою історію,проміняти життя у вільній країні та зруйнувати майбутнє собі й своїм дітям. Можливо, саме це огидне явище змогло остаточно пробудити в мені патріота. Я став як ніколи раніше розуміти, наскільки важливо любити свою Батьківщину, її культуру та історію. З 2016 року моє життя стало спокійнішим і склалося хибне враження, що війна залишилася у страшному минулому. Проте мій світ уже не був таким, як раніше, багато чого змінилося. Хоча вже майже не лунали постріли і не доводилося сидіти у підвалі, мої погляди на речі та людей навколо стали іншими. І навіть коли я вступив до університету і переїхав до Києва, те, що я побачив та зрозумів, живучи на Луганщині, залишилося зі мною. Дивлячись на всі події на Донбасі через призму років, я можу зробити декілька висновків. Війна – це жорстоке та безглузде явище, яке не може вирішити нічого і породжує лише нову жорстокість та руйнує тисячі життів. Водночас вона загартувала мене. Зараз я точно знаю, хто я такий та заради чого мені варто жити. Зрозумів, що для того, аби не піддатися силі пропаганди, ненависті та невігластва, треба бути освіченою, чесною та порядною людиною. Саме тому я обрав журналістський фах, щоби власними силами донести правду до кожного українця. Щоби брехлива інформація російської пропаганди більше не отруювала мізки тисяч людей у всьому світі. Перша думка, яка виникла у мене вранці 24-го лютого, – “почалося”. Десь у глибині душі я був готовий до нападу росії. До того, що доля поставить перед нашою країною нову перешкоду, подолавши яку, вона дасть нам змогу остаточно розірвати всі тенета з агресором та створити країну нашої мрії, прекрасну горду незалежну Україну. І я готовий боротися за це майбутнє, щоб ніколи не повторилося те, що сталося з моєю Луганщиною. Попасна: яким буде мій третій дім? Владислава Реуцька, м. Попасна, Луганська обл. Я родом із Попасної на Луганщині, маленького містечка, яке має великий залізничний вузол, що сполучає міста на сході нашої країни. 18 липня 2014 року моє життя в Попасній змінилось назавжди. Зранку, переглядаючи фільм, я почула різкий звук – над моїм будинком пролетів ворожий винищувач. Вийшли з бабусею та дідусем на вулицю. Сусіди розповіли, що на центральній вулиці багато військових, але ми не розуміли, що почалась війна. Наступного дня на вулицях вже нікого не було, усі боялись, вночі хтось стріляв із автомата. 20 та 21 липня були такими ж, ми слухали новини, свист снарядів і чекали. 22 липня нас звільнили, а я вперше в житті побачила справжній танк. Попасна: до війни і сьогодні Але з кожним днем ставало все напруженіше, обстріли частішали, я навчилась розрізняти, що стріляє – танк чи БМП. У січні 2015 року почалося пекло, я засинала і чула розриви снарядів біля нашого будинку, але родина була поруч, тож не було страшно. 28 січня я виїхала з міста, залишивши там бабусю та дідуся. Ввечері 2 лютого я втратила свій дім і тих, кого там залишила. Через кілька місяців, у травні 2015 року, все наче заспокоїлось, ми повернулись до міста, почали будувати дім, виявляється, в нього потрапили два снаряди. До 24 лютого 2022 р. усе приносило радість. А 24-го о 5-й ранку ми з подругою прокинулися в гуртожитку в Києві від вибухів. Цей день був одним із найдовших у моєму житті і закінчився об одинадцятій вечора в підвалі. Наступного дня я виїхала з Києва і перебуваю в безпеці. Але моє серце не знає спокою. Мій дім зруйнували вдруге. Попасна з 2014 року перебуває на лінії розмежування, зараз розмежування проходить вже в місті, російські війська, заходячи до міста, знищують тут усе. Щодня руйнуються десятки будинків, палають десятки квартир. У красивому маленькому містечку залишається лише попіл. На який я більше не повернуся. Цікаво, яким буде мій третій дім?! Вимагаю справедливості Богдана Упиренко, с. Глодоси, Новоукраїнський р-н, Кіровоградська обл. Повістки про мобілізацію приходили в наше село одна за одною. Серед перших в АТО відправився мій односельчанин, молодший сержант Микола Бериндя. Повістка прийшла йому саме вдень народження. На збори чоловіку дали день, допомагали всі: односельці, керівництво товариства, у якому він працював. Його відправили на схід України, але про “воєнні будні” Микола не хоче розповідати і тепер, адже частиною цих спогадів є смерті побратимів, тяжкі поранення,ворожі обстріли,очі невинних і переляканих мирних жителів, особливо дітей, які не розуміли, що відбувається, чому знищують будинки, в яких вони живуть, і чому змушені їх покинути. Раптовий обстріл 27 січня “градами” в Попасній кардинально змінив життя Миколи. Воїн навіть не зрозумів, що сталося, як його відкинуло на кілька метрів. Цівка крові бризнула в обличчя побратиму, який хотів надати першу медичну допомогу,
Щоденник · “Відтепер кожен українець усвідомив: росіянин нам не брат і навіть не сусід, а ворог”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

але поранений почав втрачати свідомість. Аж потім стало відомо, що осколки потрапили глибоко під бронежилет у тіло. Бахмутська лікарня. “Феофанія”. Реанімаційна палата. Втрачено багато крові, але не втрачена віра в життя й Україну. Думки про рідний край, дружину, дітей, матір допомогли Герою вистояти. На межі життя і смерті через тяжке поранення, низка операцій, видалення нирки. Та Микола не здався, вже скоро почав ходити коридорами лікарні і малювати усмішки на обличчях людей своїм гумором. Говорив, що з трубками і пакетиками став схожим на восьминога. А й справді, гумор є частиною утилізації негативу. Оптимізм дає силу вижити. Військова служба закінчилася. Новини про війну на сході втихали, і здавалося, що ось-ось почнеться мирне життя для всієї України. Але 24 лютого ми прокинулися від вибухів – відбулося повномасштабне вторгнення рф в Україну. Відтепер кожен українець усвідомив: росіянин нам не брат і навіть не сусід, а ворог, який спричинив геноцид нашого народу, цілеспрямовано і нещадно винищуючи нас. Перемога настане! Від першої ідо останньої хвилини я боролася, борюсь і буду боротися за справедливість. До останнього подиху, до останнього промовленого мною слова. Слава Україні! Героям Слава! Моє перше бомбосховище Ігор Ядлош, м. Черкаси У моє життя війна постукала 24 лютого 2022 року. Постукала і зайшла без запрошення. Зайшла безпардонно, не знімаючи взуття, залишаючи за собою ряд брудних слідів, котрі чорними карбами лягли на моє серце. Раніше я усвідомлював факт війни на сході, та, на жаль, як і багато інших, дивився на війну, як на звіра в зоопарку, що сидить собі у вольєрі і не загрожує мирному населенню. Усі ми помилялись. Війна – це не звір. Це отруйний газ, утворений гниттям сусідньої держави. Газ, що, за законами фізики, прагне заповнити увесь вільний простір. Та це все абстракції. Порожні абстракції, вдаючись до яких, можна описати все на світі, так і не зачепивши суті. Моє перше бомбосховище – ось що не було абстракцією. Ніколи в житті не забуду, як у п’ятницю, 25 лютого, по Голосіївському району Києва вперше прокотився стогін сирени. Аби читач краще зрозумів мій розпач, слід зазначити, що я з дитинства не бачу. У той час я жив у найманій квартирі разом зі своєю дівчиною та однокурсницею Олею – також незрячою. Дістатися до бомбосховища нам здавалося чимось нереальним. Знайомих поблизу немає, де бомбосховище – я не знаю, адже ці знання абсолютно непотрібні в мирний час. Чомусь у людську доброту вірилося слабо. Війна завжди пригнічує віру в людяність, виштовхуючи на поверхню лише темні, безнадійні думки. Але погані передчуття, як і надії, не завжди здійснюються. Нам допомогла перша ж стрічна жінка, хоча де розташоване бомбосховище, вона теж не знала. І знову знайшлися небайдужі, бо байдужих тоді на вулицях, здається, не було. І так, колективними зусиллями, ціла юрба дісталася “бажаного” місця. Ніколи не забуду того місця. І не забуду почуття, яке мене тоді переповнило. Як і всі молоді люди, я добре знаю свої права: право на освіту, право на життя, право обирати, де жити та право обирати мову, якою розмовляти; право обирати владу та право на свободу. І журналістом я став, аби кожен знав про свої загальнолюдські права і міг з моєю допомогою їх здійснити. Тоді, в бомбосховищі, я відчув, що перебуваю серед різних людей: молодих та літніх, комунікабельних та замкнених, україномовних та російськомовних. Та усіх нас об’єднувало усвідомлення власного права на життя, на свободу, права гордо називатися українцями. І ця єдність додавала сил. Крапля паніки отруїть і тонну спокою Ольга Кравченко, м. Житомир Коли новонароджений день вперше вдихнув нічного українського повітря, я вже пила каву з близькою людиною і насолоджувалася ранковою книгою. Усе було, як завжди, – це було так давно… 24-й день лютого відрізнявся від свого попередника, як камінь від кришталю, як сталева маска від усмішки дитини. Це був день паніки, недовіри, нерозуміння і просто страху. Та починався він, як багато інших, ще безгрішний, як немовля. Відгук далеких розривів зламав цю ілюзію, поширив липку і холодну тривогу, а особисто мене наділив палким бажанням дізнатися, що відбувається з моїми рідними, країною і власним життям. На щастя, страх зробив мене сильнішою, додав зібраності, і те, що я була не сама, врятувало від паніки. Одразу забулася книга, гармонія, якою щойно була по вінця наповнена душа, розтанула, як м’яке сонне тепло, що покидає нас, варто лише встати з ліжка. Звісно, я почала шукати свіжі новини, а їх не було. Тоді я на собі відчула, наскільки важлива для журналіста оперативність. Пізніше країну накрила хвиля фейків і дезінформації. Розбуджені бомбами люди стали легкою здобиччю для неправдивих, підступно сфальшованих новин. На мою думку, це була не менш страшна біда першого дня війни... Паніка зробила велику частину населення безпомічними та вразливими, я цілком їх розумію, усім серцем співчуваю. У тяжку хвилину багатьом бракувало критичного мислення,заспокійливого впливу розважливості. Солоний відчай розривав серце, коли батьки чи бабуся телефонували і запитували, майже безнадійно: “У вас там все добре?” Я відповідала, що все спокійно, і дізнавалася про те, що по телевізору показали, що місто атакували і є жертви. Почувши цю новину, мої рідні пережили жорстокі хвилини невідомості. Моя професія покликана захищати людей, розповідати їм правду, якою б вона не була, рятувати їх із-під завалів власних повітряних замків, виймати з очей гострі уламки рожевих окулярів. І, можливо, це врятувало б комусь життя. У мій далекий зимовий ранок зі смаком кави спокою вже не повернути, але вірю, що кожен наступний день наближає нас мирного життя. Ми зібрали для ЗСУ 10 тис. грн. Тамара Мельничук, м. Чернігів Я чула багато історій про війну, в моїй школі було декілька десятків біженців зі сходу, але в моїй уяві війна була зовсім іншою, аніж та, що прийшла в дім у лютому. 23 лютого я зустрілася з друзями на каві. Того вечора в небі було багато літаків. Дуже низько літали винищувачі. Ми жартували про війну, говорили, що це неможливо, та промальовували сценарії, що може трапитись – тривоги не було. Але вже наступного вечора я ночувала в підвалі будинку, де ми купували каву. Цей ранок став для мене найстрашнішим у житті. Страх пробирав настільки, що не було сил думати. Та все ж я змогла ввімкнути розум й зібрати необхідні речі. Я залишала квартиру зі сльозами, бо розуміла, що можу сюди не повернутись. З того часу я там не була. Там залишилося моє життя. Київ став моїм домом, місцем цінних спогадів та дорослішання, містом, що навчило мене бути самостійною й незалежною. Тому перші три тижні вдома у батьків я була в апатії, засинала лише з ввімкненими новинами, мала сильний стрес, коли починалась тривога. Мій страх був через невідомість і паніку навколо. У цей період почали формуватися волонтерські загони, хтось працював фізично на місці, а я очолила інформаційний фронт. Цей проєкт спрямований на боротьбу з московською пропагандою та висвітлення правдивих фактів для світу. Ця зайнятість відволікала мене та допомагала відчувати частиною чогось важливого. Мої бабуся й дідусь евакуювали хрещену та брата з Чернігова в маленьке село Парафіївка. Це їхній дім і, як вони вважали, дуже безпечне місце. Але вони щодня були на межі. Це місце рятував сам Бог, бо щодня через головну вулицю села проїжджали величезні колони рашистів. Іноді вони ночували в селі, те “м’ясо” просило в людей то їжу, то пальне. А якби їм віддали наказ творити все, що вони зробили в Бучі, Ірпені, Гостомелі?.. Розмовляючи з рідними на Чернігівщині, я намагалася зберігати спокій, усміхатись та обговорювати теми, не пов’язані з війною, бо хотіла відгородити їх від реальності. Ця війна принесла не лише горе, а й чітке відокремлення України від росії. Я абсолютно відмовилась від будь-яких російських сервісів, перестала стежити за їхніми блогерами і маю від цього неабияке полегшення. Я не шукаю “хороших рускіх”, а підтримую все українське і маю конкретну позицію. Саме принципи та цінності допоможуть нам перемогти в цій війні. Українська музика – моє відкриття. Вона настільки багатогранна, різнопланова та має такий глибокий зміст, що я слухаю її майже щодня. Саме українська музика допомогла витягнути мене з депресії та вселила дух перемоги. Я обожнюю українських людей – вони щирі та справжні. Ія продовжую ними надихатись. Тата моєї найкращої подруги забрали в ЗСУ, але всю амуніцію потрібно було купувати самому. Вона дуже хотіла допомогти своїм рідним грошима, тому намалювала картину й попросила мене допомогти влаштувати благодійну лотерею. Запустили ми її 9 травня, а вже ввечері мали суму понад 10 тисяч гривень. Люди неймовірні, а сила слова та інтернету в цьому нам допомогла! До речі, мого тата теж забрали в ЗСУ, зараз він на фронті. Після адаптування до війни я стала практично спокійною, але ця новина сколихнула мене – накривають думки про смерть, бо вона стала на крок ближче. Я намагаюсь триматись і думати про інший бік війни: тато захищає мене і всю нашу країну. Росія прийшла, щоб стерти нас із лиця землі, забрати нашу мову і вкрасти культуру. Та я вірю, що у своїй брехні згорить вона сама, її попіл безслідно зникне, а Україна постане й відбудує державу. Слава Україні! Випікала печиво та шукала теплі речі Діана Примєрова, м. Кривий Ріг Десятилітньою я писала твір, як хочу відпочити влітку. Я писала про море в Криму, але 2014 рік приніс не море, а війну. На радість, вона не зачепила мою сім’ю та рідне місто, але мій дитячий розум знав, що хтось потребує допомоги. Школяркою я весь час писала листи в АТО, випікала печиво та шукала теплі речі для людей, які потребували цього. Я віддавала дітям свої іграшки, щоб хоча б трішки підняти їм настрій. Але через декілька років війна для України стала повсякденністю. Вже не так часто в новинах було чути про постраждалих,вже й листи захисникам не треба було писати. Але 24 лютого російські загарбники нагадали про себе. Я прокинулась від пострілів, сліз і великої кількості телефонних дзвінків. О п’ятій ранку до мене ніяк не могло дійти, що відбувається. Як робот встала, одяглась та спустилась до підвалу, що служив бомбосховищем. І лише через декілька годин мене наздогнала істерика. У підвалі гуртожитку нас зібралося близько 450 осіб. І це була найважча ніч у моєму житті. Хтось плакав, хтось нервово сміявся, це неможливо було витримати. Через п’ять днів я ризикнула виїхати з Києва, але все закінчилось неспокійною ніччю на вокзалі та поверненням до бункеру. З того часу я втратила всі свої емоції. Я не відчуваю, не плачу, не сміюсь і нічого вже не боюсь. Ще тиждень у бомбосховищі без свіжого повітря і запаху рідного будинку. Лише на тринадцятий день війни спроба виїхати була вдалою. Вдома я відмовилась від російської та спонукала розмовляти українською друзів і сім’ю. Довелось закінчити спілкування з деякими родичами та друзями з росії, бо їхня віра в те, що вони рятують Україну, доводила мене до нервових зривів. Я в рідній батьківській хаті. Не читаю новині не дивлюсь телевізор. Життєва активність спадає, а ненависть та агресія до російських “рятівників” зростає. Я ніколи не пробачу їм сльози рідних, ніколи не прощу смерті невинних людей. Знаю, що нас чекає багато труднощів, але ми подолаємо їх з гордо піднятою головою і переможемо. Молюся, щоб з татом усе було добре Дар’я Філіп’єва, с. Троїцьке, Петропавлівський р-н, Дніпропетровська обл. 2014 рік. Мені 9 років, і я чекаю вихідних, щоб поїхати до хрещеної в Макіївку, а на канікули збираюся гостювати у тітки в Покровську. Проте все змінюється в один день. На мою рідну Донеччину приходить війна, яка руйнує життя моє і близьких людей. 2015–2016 рр. Минають звичайні шкільні роки. Іноді ми селом збираємо нашим воїнам гуманітарну допомогу, яку відвозить мій тато. Щоразу, коли ми проводжаємо його в дорогу, мама плаче, а мені пояснює, що просто сумує. Проте я завжди відчуваю небезпеку,тому плачу і молюся, щоб з татом все було добре. З однієї поїздки тато повернувся і розповів, що потрапив під обстріли. Моє серце стиснулося, я кинулась до нього в обійми і не відпускала до самого вечора. У мене досі стискається в грудях від думки, що я могла тоді його втратити. 2022 рік. Війна знову поранила моє любляче серце. Але цього разу вона прийшла, щоб забрати його повністю. Я прокинулась від криків сусідок: “Почалась війна!” Тремтячим голосом перепитала, чи це правда, і почула страшну ствердну відповідь. Нас відвели до бомбосховища в гуртожитку, де я провела наступні декілька днів. Пам’ятаю дзвінок дівчині з Мелітополя, коли з нею прощалися батьки – біль і відчай пронизували кожну клітинку. У підвалі панували страх і сльози, але нас рятувала українська пісня. Вона була тим світлим променем, що зігрівав душі. На третій день з’явилася можливість повернутися додому. Квитків на потяг не було, але дякую провідниці, яка пропустила мене без квитка. І ось я виходжу з потягу та бачу рідних. Мене огортає тепло та любов. Я бачу заплакані очі матусі і заспокоюю її, міцно обнімаючи. Вперше за декілька днів моє серце не тремтить від болю, по щоках ллються сльози щастя. Квітень 2022 року. Наша сім’я займається волонтерством, Продовження на стор. 18—19
Події, факти, коментарі · “Ідеологія “русского міра” ґрунтується на брехні, лицемірстві, безпринципності, наклепах, інтригах, дворушності, підступності, хабарництві”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

на Гжицького) допомагають усім охочим: ' полегшити перехід на спіл' кування українською; ' сформувати навички вільної комунікації; ' поповнити словниковий за' пас; ' дізнатися основні правила культури мовлення; ' довідатися про цікавинки рідної мови; ' ознайомитися з історією та культурою українського народу. І найважливіше – сформува' ти розуміння важливості мови для національного самоусвідом' лення, її ролі в державотворчому процесі як основи Держави. Слухачам з різних областей України пропонуються різнома' нітні форми роботи: зустрічі з ці' кавими людьми, екскурсії, вечо' ри поезії тощо. Обов’язковою частиною кожного заняття є жи' ве спілкування. Курси тривають, запрошуємо всіх охочих. Деталі за телефоном: [контакт приховано], [контакт приховано]; [контакт приховано]. Ярослав ПІТКО, Голова Львівського обласного товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка ші іще, мабуть, рік. До речі пан Віталій заснував і фінансує багато літ літера' турний конкурс імені Григора Тю' тюнника. Усім жертводав' цям'шанувальни' кам творчості Письменника – низький уклін! Лі' тературознавцю па' ну Сергію Козаку – найнижчий, бо він був найпершим. У новелі “По' минали Маркіяна” один із персонажів так говорить про покійника: “Якби не такий чесний був, то ще б по' жив…”. Тепер я стою перед дошкою на Раєвського, 28, і міркую: “То це ж, брате, ти про себе написав… Еге ж?”
Події, факти, коментарі · “Ідеологія “русского міра” ґрунтується на брехні, лицемірстві, безпринципності, наклепах, інтригах, дворушності, підступності, хабарництві”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Спілкуйся українською!

Львівське обласне товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка з 15 березня 2022 року проводить без' коштовні курси української роз' мовної мови в очному режимі (локація – центр Львова, вул. Друкарська, 6). Висококваліфіковані фахівці (викладачі кафедри української мови Львівського національного університету ветеринарної меди' цини та біотехнологій ім. Степа'
Події, факти, коментарі · “Ідеологія “русского міра” ґрунтується на брехні, лицемірстві, безпринципності, наклепах, інтригах, дворушності, підступності, хабарництві”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Створення первинного осередку громадської організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка

13 червня 2022 року відбулася знакова подія у науково'культур' ному та громадському житті нау' ковців Інституту педагогічної ос' віти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України – ство' рення первинного осередку гро' мадської організації Всеукраїн' ського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. На зібрання були запрошені науковці Інституту та просвітяни – понад 30 учасників. З'поміж відомих осіб просвіт' ницького руху – поетеса, пись' менниця, лавреат найвищої в Ук' раїні творчої відзнаки за вагомий внесок у розвиток культури і мис' тецтв – Національної премії Ук' раїни імені Тараса Шевченка Лю' бов Голота, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член (академік) НАПН України, пер' ший заступник голови Всеукра' їнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Георгій Філіпчук; перша заступниця го' лови правління Київської “Про' світи” Ольга Ходацька, голова ревізійної комісії Київської “Просвіти” Орест Данилевич; заступник голови Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевчен' ка, народний артист України Іван Дерда, відповідальний секретар Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевчен' ка Світлана Фещенко. Відкрила зустріч директор Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зя' зюна НАПН України професор Лариса Лук’янова, яка відзначила необхідність створення осередку “Просвіти” та набуття колектив' ного членства в цій поважній громадській організації, акценту' вавши увагу на результатах спів' праці Інституту і Всеукраїнського товариства з 2014 р. Зокрема це круглі столи, конференції, лекції, лекторії голови організації, пое' та, письменника лавреата Шев' ченківської премії Павла Мовча' на, академіка Миколи Жулин' ського, відомого шевченкознав' ця Сергія Гальченка. Любов Голота відзначила, що для “Просвіти” важливо напов' нювати її саме науковцями, педа' гогами, елітою нації, подякувала за публікації співробітників Інс' титуту в тижневику “Слово Просвіти”, закликала активно передплачувати культурологіч' ний тижневик та запросила до активної співпраці, розповіла про допомогу ЗСУ від “Просві' ти”. Іван Дерда привітав створен' ня осередку “Просвіти” в Інсти' туті, розповів про плани і завдан' ня на найближчій час Чернівець' кої “Просвіти”, про спільні захо' ди в майбутньому. Також відбуло' ся голосування: головою осеред' ку первинної організації було об' рано доктора педагогічних наук Наталію Філіпчук, секретарем організації – Сніжану Ходаків' ську. Було визначено напрями ді' яльності новоствореного осеред' ку: ' проведення щорічних цик' лічних заходів до Міжнародного дня рідної мови ЮНЕСКО, Шев' ченківських днів; ' активізації просвітницької, лекторської діяльності з регіо' нальними представництвами Все' українського товариства “Просві' та” імені Тараса Шевченка; ' висвітлення і поширення ін' формації про результати співпра' ці у засобах масової інформації тав соціальних мережах. ' розроблення тематики лек' торію з проблем культурно'мис' тецької спадщини України для різних категорій дорослих у спів' праці з закладами вищої освіти, осередками Всеукраїнського то' вариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Мирослава ВОВК, Наталія ФІЛІПЧУК, Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України
Події, факти, коментарі · “Ідеологія “русского міра” ґрунтується на брехні, лицемірстві, безпринципності, наклепах, інтригах, дворушності, підступності, хабарництві”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

““ЯЯккббии ннее ттааккиийй ччеесснниийй ббуувв,,, ттоо щ щее бб ппоож жиивв… …””

Руслан НОВАКОВИЧ Меморіальна дошка Григора Тютюнника на ки' ївському будинку, де він жив останні 13 років, від' крилася нині у дні страшної війни. Це ще раз доводить: нам є за що воювати! Моя мрія здійснилася. Збір підписів під час панде' мії COVID'19, оббивання порогів ЖЕКу, походи на комісію в КМДА, пошуки достойного скульптора і коштів не були марними. А починалося все з лю' бові до його творчості, зна' йомства з його рідними, близькими, з незабутнім дослідником життя і прози Майстра професором Олек' сієм Неживим, з розмов і інтерв’ю. Я вдячний секретареві Спілки письменників Укра' їни Миколі Гриценку за йо' го підтримку, поради, не' байдужість, активне листу' вання з КМДА. Петрові Засенку – за те, що він є! З ним і Григорієм Булахом, цими останніми з друзів Григора, яких ще мо' жемо зустріти на землі, а та' кож Олексієм Неживим ми об’їздили чимало столичних шкіл, де проводили “уроки Григора”. Дякую прекрасному скульпторові Миколі Біли' ку, автору знаних пам’ятни' ків княгині Ользі в Києві (реконструкція) та Іванові Мазепі у Полтаві, який вті' лив характер письменника на цій дошці. Вдячний відомому ме' ценатові Віталію Скоцику, який вчасно відгукнувся на заклик і підтримав проєкт. Без нього ми б збирали гро'
Події, факти, коментарі · “Ідеологія “русского міра” ґрунтується на брехні, лицемірстві, безпринципності, наклепах, інтригах, дворушності, підступності, хабарництві”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Московська музика іде за московським кораблем!

Софія ФЕДИНА Нарешті! У Верховній Раді проголосовано за основу і в ціло' му законопроєкт 7273'д про під' тримку української музики та об' меження публічного використан' ня музики країни'агресора. Я була ініціатором цього за' конопроєкту і дуже тішусь, що-таки вдалось спільними зусилля' ми добитися постановки його на порядок денний. Законопроєкт передбачає: ' заборону публічного вико' нання музики, яку виконує спі' вак чи співачка, які є або були у будь'який період після 1991 року громадянином держави, визнаної Радою державою'агресором, за винятком колишніх громадян держави'агресора, які є або на момент смерті були громадянами України і не мають (не мали на момент смерті) громадянства держави'агресора; ' збільшення до 40% частку пісень державною мовою на радіо (українського україномовного продукту!!!); ' збільшення до 75% добового обсягу ведення передач, у тому числі новинно'аналітичних бло' ків, розважальних передач дер' жавною мовою; ' заборону проведення гас' трольних заходів, учасниками яких є музичні виконавці, які є громадянами московської феде' рації, окрім тих, які внесені до Переліку; ' заборону відтворювати в са' лоні автобусу музику, звуки філь' мів чи інші звукові сигнали, крім інформації про поїздку (передача звуку може здійснюватися на ін' дивідуальні навушники пасажи' рів, а на салон – лише під час не' регулярних перевезень за згодою всіх пасажирів), а також заборо' нити відтворювати музику в сало' ні таксі без згоди всіх пасажирів; ' запровадження переліку му' зичних виконавців московської федерації, які засуджують агресію проти України та визначити ме' ханізм його формування; (ком' промісна норма. Якби моя воля, я б заборонила просто всіх). Тепер дуже важливо домогти' ся дотримання даного закону. І це залежить від кожного з нас. Дякую усім, хто пліч'о'пліч боровся за вирішення цієї проб' леми... Московському – земля бетоном.
Події, факти, коментарі · “Ідеологія “русского міра” ґрунтується на брехні, лицемірстві, безпринципності, наклепах, інтригах, дворушності, підступності, хабарництві”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Не плутаймо поняття “русскій мір” і “руський мір”

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Коли пишемо “руський мір”, то треба розуміти, що це “україн' ський світ”. Адже “руський”, тобто “український” походить від назви давньоукраїнської держави “Русь”, яка, за найновішими ар' хівними дослідженнями львів' ських вчених Ольги Щодри та Ігоря Бойка, уже була відома як розвинена країна у європейсько' му і арабському світі 838 року. Термін “русскій мір” бере по' чаток від назви “Російська імпе' рія”. Вона стала відома з 1721 ро' ку – після геополітичного зло' дійства Петра І. Нищитель укра' їнства безцеремонно, лукаво ук' рав наше давньоукраїнське імен' ня “Русь”, назвавши Московію “Российским государством”. До речі, Московія як князівство з’явилася у 1277 р. – на 439 років пізніше давньоукраїнської держа' ви Русь – з дозволу хана Золотої Орди Менгу'Тимура і була зви' чайним Улусом майже 400 років під владою династії Чингізидів. Ідеологія “русского міра” ґрунтується на брехні, лицемір' стві, хитрощах, безпринципнос' ті, наклепах, інтригах, дворуш' ності, підступності, хабарництві тощо, яку сповідує рашист Путіну жорстокій війні проти “руського світу”, тобто національно'гума' ністичного “українського світу”.
Про"читання · “Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні – ми, а завтра – ви...” · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

кож Ліна Костенко згадала блис' кучих представників польської поезії, яких перекладала: Тувіма, Стаффа, Марію Павліковську' Ясножевську, і підкреслила, що Польща для неї – це “спільний простір свободи та солідарності”. Продовжуючи вечір, проф. Аґнєшка Матусяк звернула увагу на те, що презентований збірник є результатом активної співпраці Центру транскультурних пост' тоталітарних студій філологічно' го факультету Вроцлавського уні' верситету з Центром дослідження проблематики українського шіст' десятництва Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України і містить праці україністів з усього світу (України, Польщі, Австралії, Іта' лії, США, Чехії), що охоплюють різноманітні вияви художньої творчості Ліни Костенко: поезію, прозу, сценарії до фільмів, есеїс' тику. Також дослідниця розповіла про двомовну збірку віршів Ліни Костенко, яка вийшла завдяки перекладацькій праці професора Інституту славістики Віденського університету Алоїса Вольдана. Окрім звучання оригіналів, гості мали можливість почути вірші поетеси й німецькою у виконанні самого перекладача. Долучитися до презентації зміг також директор Інституту лі' тератури ім. Т. Г. Шевченка ака' демік НАН України Микола Жу' линський, який підкреслив, що поезія Ліни Костенко – це “фе' номен особливого поетичного звучання і дуже глибокого внут' рішнього співпереживання себе й світу”, що “це поезія, яка надзви' чайно розширює духовні гори' зонти: і українські, і світові”. Наприкінці свого виступу він по' дякував Аґнєшці Матусяк та Людмилі Тарнашинській за їхню роботу та привітав усіх із появою такої важливої збірки. Належить зазначити, що презентована збірка відкрива' ється вибраними віршами Ліни Костенко, а також вміщує статті Аґнєшки Матусяк “Poetycka alc' hemia Liny Kostenko”, Людмили Тарнашинської “Риторика мов' чання як стратегія виклику”, Світлани Єрмоленко та Галини Сюти “Філософія поетичної мо' ви Ліни Костенко”, Миколи Ільницького “Доля як архетип і як вибір”, Лариси Брюховецької “Lina Kostenko jako scenarzystka Sprawdźcie swoje zegarki — kto powróci, pokocha do końca. Scena' riusz i film”, Анни Горнятко'Шу' милович “„Митцю не треба на' город, його судьба нагородила”. Мотив долі в ліриці Ліни Кос' тенко”, Марка Павлишина “Про зелень птиць, про виник' нення контрканону та про один вірш Ліни Костенко”, післямову Богуслава Бакули “Literatura, tożsamość i historia. Szkic o twór' czości Liny Kostenko” та багато інших.
Про"читання · “Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні – ми, а завтра – ви...” · с. 15сторінка оригіналу ↗

“Душа летить у посвіті епох…” Презентація книги на пошанування Ліни Костенко у Вроцлаві

Тетяна МИХАЙЛОВА, Центр дослідження проблемати' ки українського шістдесятництва Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України У червні 2022 року в Музеї Пана Тадеуша у Вроцлаві з наго' ди виходу книги “Dusza szybuje w poświacie epok… / Душа летить у посвіті епох…” (2021 р.) за редак' цією проф. Аґнєшки Матусяк та проф. Людмили Тарнашинської відбулася зустріч “Поетична алхі' мія Ліни Костенко. Польська, ук' раїнська та німецька перспекти' ви”. Після привітальних слів веду' чої Вікторії Маліцької та проф. Аґнєшки Матусяк вечір розпо' чався з поезії Ліни Василівни, яку майстерно продекламував львів' ський актор Орест Шарак під акомпанемент відомого контра' басиста Миколи Новицького. Так, зокрема, гості могли насоло' дитися рядками “Балади моїх очей” і віршем “Еста' фети”. Далі проф. Аґнєшка Матусяк, зацитувавши фрагмент есею Ліни Кос' тенко про Лесю Українку “Геній в умовах заблокова' ної культури”, окреслила її творчий шлях: від поетич' ного дебюту наприкінці 50'х років крізь тривалий період творчого мовчання і до чер' гового дебюту, викликаного появою збірки “Над бере' гами вічної ріки”. Наукови' ця також згадала про чис' ленні переклади поезії Ліни Костенко польською мо' вою. Наприкінці свого вис' тупу вона зазначила, що презентована книга не від' булася би без величезної роботи, яку з нею розділила проф. Людмила Тарнашин' ська. Вже за мить до зустрічі прямо з Києва долучилася й сама проф. Людмила Тарнашинська. Подякувавши проф. Аґнєшці Матусяк за ідею підготовки й ви' дання такого збірника, а також Вроцлавському університету, ре' дакторам, рецензентам, бібліо' графам і всім авторам, залученим до праці над книгою, дослідниця окремо згадала статті Івана Дзю' би (“„Душа в мені розгойдана як дзвін!”: романи у віршах Ліни Костенко як драматична історія народу”) та Володимира Панчен' ка (“Ліна Костенко: вітер з Іта' лії”) – науковців, яких вже з на' ми немає. Проф. Людмила Тарнашин' ська зазначила, що Ліна Костенко – це наша національна гордість, глибоко національна поетеса рів' ня нобеліантів, “яка місткими афористичними словами створи' ла космос національного буття в поезії, співзвучний багатьом ук' раїнцям”. Дослідниця нагадала, що Ліна Костенко завжди обира' ла внутрішню свободу, і додала, що ця зустріч – пошанування по' етеси з нагоди її ювілею, яке мало відбутися два роки тому в Інсти' туті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України у форматі урочистої академії та інших заходів, але че' рез пандемію було перенесене і тепер відбувається у дуже важкий для України час. Окрім цього во' на наголосила на актуальності по' езії й романної прози Ліни Кос' тенко, згадавши у цьому контек' сті її поему “Берестечко” та інші вірші, зокрема рядки: І жах, і кров, і смерть, і відчай, І клекіт хижої орди, Маленький сірий чоловічок Накоїв чорної біди. Це звір огидної породи, Лох-Несс холодної Неви. Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні – ми, а завтра – ви... Дистанційно долучилася до заходу й проф. Оксана Пахльов' ська. Вона подякувала Аґнєшці Матусяк і Людмилі Тарнашин' ській за працю над книгою, за любов до поезії, за присутність у житті її мами і за можливість бути разом у такий важкий момент ук' раїнської історії. Попри анонсовану участь Лі' ни Костенко, сама поетеса, на жаль, не змогла долучитися до презентації, однак надіслала лист, написаний спеціально для цієї події. Затамувавши подих, зала уважно заслухала слова Ліни Василівни у перекладі на поль' ську Богуслава Бакули, які про' читала ведуча вечора Вікторія Маліцька. Поетеса написала про Украї' ну та Польщу, яка була і є на всіх етапах її життя. Так, зокрема, во' на зазначила, що в совєцькі часи зв’язок зі світовою культурою був можливий завдяки посередниц' тву Польщі, про те, що Аполліне' ра та Хемінгуея тоді читали в пе' рекладах польською мовою. Та'
Про"читання · “Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні – ми, а завтра – ви...” · с. 15сторінка оригіналу ↗

“Перед тобою ворог, у твоїй силі його здержати”

Богдан ЗАЛІЗНЯК, керівник прес'центру наукової журналістики ЗНЦ НАН України і МОН України Прочитав книгу “Олена Сте' панів – Роман Дашкевич. Спога' ди і нариси” (2009) – двох видат' них діячів української історичної половини ХХ ст. – старшини УСС Олени Степанів і генерал' хорунжого Армії УНР Романа Дашкевича, а також – розповіді про них – зокрема, й Ірини Віль' де, Ярослава Дашкевича, Остапа Луцького, Кирила Трильовського та інших. Упорядники – Галина Свар' ник та Андрій Фелонюк. Олена Степанів'Дашкевич (1892–1963 рр.) – одна з перших жінок'вояків Легіону Україн' ських січових стрільців (1914–1918 рр.), що брала актив' ну участь як у формуванні УСС, так і в боях цієї першої україн' ської військової формації ХХ ст. Роман де Корибут'Дашкевич (1892–1979 рр.) – військовий та громадський діяч, організатор артилерії Корпусу Січових Стрільців у структурі Армії Укра' їнської Народної Республіки, ге' нерал'хорунжий Армії УНР. Оле' на Степанів і Роман Дашкевич поєднались ще перед Першою світовою війною. То ж книжка про те, як галицькі українці тво' рили як історію всієї України, такі Європи. Спочатку – про структуру цього прекрасного і надзвичайно потрібного українській нації тво' ру. Починається книга передмо' вою Ярослава Дашкевича, який детально розповідає про своїх ви' датних батьків, і – як годиться – матеріалом від упорядників – Га' лини Сварник і Андрія Фелоню' ка. Отже, починається перша частина книги, присвячена Олені Степанів, з двох розділів: “Спога' ди Олени Степанів” і “Спогади і нариси про Олену Степанів” – це і “Роки навчання”, і “Служба в УСС та УГА”, а також (відповідно до життєвого шляху) – “Росій' ський полон”, “Педагогічна і ко' оперативна діяльність”, “Воєнні та післявоєнні роки”, “Роки ув’язнення”. Закінчується “Пос' мертними спогадами”. Третій розділ – це вже “Спо' гади і публіцистика Романа Даш' кевича”, що складається з “Ме' муарних нарисів”, “Січового ру' ху”, “Національно'визвольних змагань” і доповнено Промовою голови “Великого Лугу” д'ра Ро' мана Дашкевича на луговому святі у Львові 24.05.1936 р. – “Симон Петлюра” (назва) і роз' повіддю про “Лугову організа' цію”. Завершується друга частина книги розділом IV “Спогади і на' риси про Романа Дашкевича, втому числі спогадом його сина – Ярослава. Читалося книгу протягом двох місяців. Таке враження, що впродовж цього часу ти не тільки не виходив з ще глибшого піз' нання історії України, а й вважав за потрібне сформувати перелік конкретних книг, які, незважаю' чи на твій “дуже молодий” вік, належало б ще уважно перегля' нути. На завершення свого відгуку про книгу спогадів і нарисів по' даю звернення головного отама' на Симона Петлюри до військо' виків'гармашів на станції Прос' курів у березні 1919 року: “Дорогі старшини, козаки, Січові стрільці! Вже від трьох ві' ків український народ терпить у московській неволі. 22 січня 1918 р. уряд України – Цен' тральна Рада – скинув з народу України московськії пута рабс' тва. Всьому світу заявив, що від' нині хоче мати свою вільну дер' жаву, свої порядки, свої закони, в своїй хаті – свою правду. Наші предки гетьмани з військом'ко' заками і народом боронили волю України до упадку. За волю Укра' їни вони воювали з татарами, турками, поляками і москалями. Москаль, поневоливши наш край, вже близько 300 літ їсть ук' раїнський хліб, з людей податок здирає, для нашого краю не бу' дує ні фабрик, ні доріг. Москаль пограбив наш багатий край, зруйнував наші пам’ятки дер' жавні – резиденції наших геть' манів: Чигирин, Батурин, Субо' тів, з могил гетьманів їх кості по' викидав,свідків нашої держав' ності і волі слід замітає. Нашого пророка Тараса Шевченка за до' кори на десять літ у Сибір був зіслав. Ми, нащадки запорож' ців, маємо сьогодні знову війну з москалем, що під маскою кому' ни шахрайством і обманом всьо' го світу обіцяє життя як у раю. То нічого, що ми Київ залишили, до Проскурова відступили – за па' ру місяців ми повернемо. Поки що хай нарід наш побачить, що червоний москаль ще більш доб' ре їх грабить. У боротьбі з віко' вим ворогом не поможуть нам сльози, молитви, поклони низь' кі. Україні принесім жертви ол' тарні і кроваві битви. Тарас Шевченко в “Заповіті” нам по' дав: “Вставайте, кайдани порві' те і вражою злою кров’ю волю окропіте”. Мав слушність С. Петлюра. Росія (Московія) й нині намага' ється або керувати нами, україн' цями, або взагалі знищити нас. Не дамося! Цього ж дотримува' лися ще й наші Січові Стрільці, представниця яких – взірцева громадянка Олена Степанів – постійно закликала: “Перед то' бою ворог, у твоїй силі його здер' жати, а то і гнати, здавати, зни' щити та освободити від нього раз на все рідну землю”.
Шевченкіана · “Коротке, мудре, талановите слово Шевченка наділене могутньою силою збуджувати в уявленні читача нові образи, нові почуття”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Григорій Косинка: “В попелі тліє горе матері… сини в бою за волю лягли!”

Цю статтю проєкту “Тарас Шевченко у творчій долі видатних письмен" ників” автор присвячує Григорію Косинці (1899–1934), який став жер" твою радянського лихоліття: “І стоїть замучена епоха / Над безсмертним іменем твоїм” (Андрій Малишко). Медвинчанин Володимир Мельниченко показує, що у відомому опові" данні Григорія Косинки “На золотих богів” (1920) йдеться про селянські бої не з білогвардійцями, як це завжди трактувалося, а з червоними військами біля повсталого влітку 1920 року проти більшовиків Медвина, в якому нап" рикінці серпня була проголошена знаменита Медвинська республіка. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Передслово По мові – передслово. Говорячи слова' ми Тараса Шевченка, “так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє”. За прикла' дом Тараса Григоровича, дуже коротке. Власне, хочу лише щиро подякувати твор' цям книги “Григорій Косинка. Повна збірка творів. Документи. Спогади” (2019), виданої Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Впорядку' вання цього, без перебільшення, видатно' го збірника здійснив знаний літературо' знавець, неперевершений архівіст Сергій Гальченко, він же написав передмову та примітки. В результаті перед нами нареш' ті розгорнуто повну драматичну панораму короткого життя видатного українського письменника'прозаїка Григорія Михайло' вича Стрільця (Косинки), який народився в листопаді 1899 року в селі Щербанівці під Обуховим, а в середині грудня 1934 ро' ку був розстріляний за вироком військової колегії найвищого суду СРСР. Реабілітова' ний у 1957 році. Процитую Сергія Гальченка: “…Цікаву інформацію можна почер' пнути найперше із трьох автобіографій, які друкуються на початку книжки, із ви' браних спогадів про письменника, напи' саних матір’ю, дружиною і найближчими друзями Г. Косинки а також із невеселого документального літопису із архівів спец' служб, які впродовж десяти років відсте' жували не лише пересування (переїзди), а буквально кожний крок письменника... З таких і подібних донесень за відсутністю правдивих документальних свідчень мож' на вибирати цікаві факти до ще ненаписа' ної повної біографії письменника”. Схиляючись у шанобливому поклоні перед істинними натхненникамий збира' чами рідкісного видання, дозволю собі зробити кілька штрихів до портрета Григо' рія Косинки, який захоплювався Тарасом Шевченком… “Я читав “Кобзар” у бур’яні…” Згадуючи своє дитинство, Григорій Ко' синка декламував друзям Шевченків вірш “А. О. Козачковському”, написаний орі' єнтовно наприкінці червня – в грудні 1847 року в Орській фортеці: Та сам собі у бур’яні, Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую та плачу. І довелося знов мені На старість з віршами ховатись, Мережать книжечки, співати І плакати у бур’яні. Далі Григорій Михайлович говорив: – А я, “щоб не почув хто, не побачив” читав “Кобзар” у бур’яні… Якщо врахувати, що на п’ятнадцятому році життя він “босий, прийшов до Києва на заробітки”, то “Кобзар” у сільському бур’яні хлопчик потайки читав, очевидно, коли “тринадцятий минало”… Нагадаю, як у Шевченка: Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Із цим перегукуються слова Косинки з “Автобіографії”: “Змалку – така вже доля всіх селянських дітей – я пас влітку скот…” У тій же “Автобіографії” розповідав, що першою книжкою української мовою була “Конотопська відьма” Григорія Квітки' Основ’яненка: “Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по'простому, по'мужицькому, а про те, що це книжка українського письменника, я йне подумав, де там, я довго ще після “Ко' нотопської відьми” не знав – “хто ми та чиї ми діти”…” Шевченкові слова, згадані, здавалося б, несподівано й мимохідь, якраз і свід' чать, хто насправді скинув з очей юнака, говорячи словами самого Косинки, “полу' ду русифікації: я став національно свідо' мим”.Григорій Косинка ще підлітком до' відався, що в сусідньому селі вчитель за Шевченків “Кобзар” потрапив на заслан' ня, і пізніше він особливо тепло згадав це в оповіданні “Товариш Гавриш” (1925): “…Років за п’ять до революції, як зем' ство однокласну школу поставило, прий' шла на село, разом із гребінцями, “Коно' топська відьма” Грицька Квітки, а “Коб' зар” Шевченків, казали люди, тільки в учителя Гавриша був, але його, козака, як прищикнули за той “Кобзар”, дак тільки після революції виринув!” Як відомо, своїми вчителями Григорій Косинка називав Володимира Винничен' ка, Василя Стефаника, Кнута Гамсуна, Степана Васильченка. Це засвідчено, зок' рема, в його “Автобіографії” 1925 року й підтверджено в листі до Володимира Вин' ниченка від 3 квітня 1927 року. Та сам письменник залишив і ширше, ґрунтовні' ше трактування цієї життєво важливої те' ми: “Коротке, мудре, талановите слово Шевченка наділене могутньою силою збуджувати в уявленні читача нові образи, нові почуття, що поширюють та поглиб' люють зміст навіть коротеньких віршів. Саме так я стремлюсь наслідувати Шевчен' ка в своєму слові”. (Виділено мною. – В. М.). Дружина письменника Тамара Михай' лівна Мороз'Стрілець записала важливі висловлювання Григорія Михайловича щодо Тараса Григоровича: “Хто, як не Шевченко, своїми творами пробуджував у людей свідомість та закли' кав боротися за нове життя? Хто, як не він, прищепив нам любов до народу, до Батьківщини? Хто, як не Шевченко, виховував у нас любов, повагу, малюючи світлий образ ма' тері: Слово мамо. Великеє, Найкращеє слово! Тільки його словом можна було так глибоко, всебічно розкрити таємниче твердження стародавньої народної пісні: Тільки в світі правди, – що рідная мати. Хто з поетів вміє примусити читача так усміхатися, сміятися, гніватися, сумувати та плакати разом з ним?” Говорячи з захопленням про Шевчен' ка, Косинка завжди закінчував так: “Хіба можна перелічити все те, що приховане в “Кобзарі”?!”. Гнівався, коли хтось недолуго вислов' лювався про Шевченкову поезію. Прочи' тавши статтю письменника Михайла Руд' ницького “Роковини Шевченка” (1920) іронічно зауважив: “… Заява, що муза Шевченка – “наївна і саморосла” – заява, звичайно, наївна!..” Т. Шевченко. Автопортрет. 1840 “Злидні, а люди, шуткуючи, співають про ці злидні – характерна риса нашого народу” Тамара Мороз'Стрілець згадувала, що “Григорій Михайлович детально вивчав творчість Шевченка і звертав увагу на те, як Шевченко вміє коротко, стисло все роз' повісти”. Дружина переповіла важливі за' уваги Косинченого сприйняття поезій Кобзаря. Скажімо, він схвильовано читав дружині з поеми “Княжна” (1847): Село! І серце одпочине: Село на нашій Україні – Неначе писанка, село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати, А на горі стоять палати, Неначе диво. А кругом Широколистії тополі, А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом. Захоплено співпереживав і зворушливо коментував: – Тільки художник може відтворити пейзаж у поезії, надаючи йому такі коло' ритні барви. Хіба не виникають додаткові уявлення? Хіба перед очима не постає: со' нячний день, прозорість повітря, відчуття простору – надзвичайна стереоскопічність пейзажу? Торкаючись поезій, у яких Тарас Григо' рович оспівує батьківщину, степи, тополі, вишневі садки, могили в полі, місяць, зорі – характерний пейзаж України – Григорій Михайлович привертав особливу увагу до неповторного образу Дніпра в Шевченко' вій творчості: Меж горами старий Дніпро, Неначе в молоці дитина, Красується, любується На всю Україну. Косинка зірко підмітив, що поет оспі' вав Дніпро як “свідка” історичних подій в Україні, зокрема, наводячи рядки з вірша “До Основ’яненка” (1840): Нема Січі; очеретим У Дніпра питають: “Де-то наші діти ділись, Де вони гуляють?” Так само продумано письменник від' значив, що, передбачаючи майбутнє Укра' їни, Шевченко “теж оспівує Дніпро”: Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! Косинка наголошував, що Дніпро сто' їть у Шевченка в одному сакральному ряді з Україною: Здається – кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна… У своїх спогадах про чоловіка Тамара Мороз'Стрілець двічі цитувала в різних місцях ці Шевченкові рядки, в тому числі, зворушливо розповіла, як сам Григорій Михайлович прочитав їх, “вдивляючись у далечінь”, на палубі пароплава, що плив по Дніпру… Такі давні роздуми Григорія Косинки суголосні висновку в “Шевченківській ен' циклопедії” про те, що “образ Дніпра – один із центральних образів'символів Шевченкового поетичного світу, потуж' ний чинник креативної енергії та поетич' ної уяви”. За словами Тамари Михайлівни, Григо' рій Косинка “із захопленням говорив про майстерність, образність та музичність мо' ви Шевченка”: – Читаючи “Свято в Чигирині”1 у мене перед очима яскраво вимальовувалася постать Кобзаря, його обличчя, міміка – те, чого немає в тексті, й мені здавалось, що я не читав, а ніби бачив і чув: Оженився, зажурився – Нічого немає; У ряднині ростуть діти, А козак співає: “І по хаті ти-ни-ни, І по сінях ти-ни-ни, Вари, жінко, лини, Ти-ни-ни, ти-ни-ни!” “Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!” – Кричать гайдамаки. – А я в захопленні, в запалі, ледве стри' мав бажання поплескати в долоні. – Тепер, дорослим, я перечитую й усмі' хаюсь. Як майстерно та природно відтво' рено цей епізод. Злидні, а люди, шуткую' чи, співають про ці злидні – характерна риса нашого народу. Кажучи словами Шевченка: Заспіває – заспівають Аж лихо сміється. – Те саме і в характері самого Шевчен' ка. У творі “До Основ’яненка”: Батьку ти мій, друже! Блужу в снігах та сам собі: “Ой, не шуми, луже!” – Цією піснею Шевченко з іронією пе' редає незламність, бадьорість українсько' го духу. Часто у творах Шевченка зустріча' ємо: “виспівую”, “співають”. Співає він, як автор, співають герої. Буває повний текст пісень або тільки назва пісні, як у на' веденому уривку: “Ой, не шуми, луже”. Розмірковуючи вголос про вивчення ним народної пісні, Григорій Михайлович якось зауважив, що вона “коротко, стисло відбиває історичний час життя людини, її побут, її погляди, почуття та прагнення”. Й незмінно звертався до Тараса Григоро' вича: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! Ці спостереження Григорія Косинки фактично мають дослідницький характер і знаходяться в магістральному руслі тодіш' ніх наукових розвідок про Шевченкову пристрасть до співу й залюбленість у на' родну пісню. Скажімо, на цю тему напри' кінці 1920'х років написав грунтовну пуб' лікацію мистецтвознавець і літературозна' вець Дмитро Ревуцький в контексті видат' них коментарів до Шевченкового Щоден' ника під редакцією Сергія Єфремова. Вче' ний висновував: “Високо'талановиту натуру Шевченка так було обдаровано музичними здібнос' тями, що вже знаючи тільки про це, можна було б передбачити надзвичайно широке коло для його музичних інтересів. Отже ж в умовах його життя доводиться говорити хіба про один могутній і неослабний му' зичний вплив на його, це – вплив народ' ньої музичної творчости”2.
Шевченкіана · “Григорій Косинка спалахом іскрометного таланту показав, як Тарас Шевченко своєю живою присутністю дарував селянам віру, надію, любов”. · с. 17сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

“…Ревуть гарматні бої над околицями Медвина…” Вкотре прочитавши перше речення з оповідання Григорія Косинки “На золотих богів” (1920), я занімів від раптового ося' вання: “Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає'смієть' ся ворожа артилерія, – а за кожним її гу' ком піднімаються до неба криваво'червоні стежки полум’я з селянських осель...” Мені – медвинцю – вмить проясніло, що йдеться про селянські бої не з білогвар' дійцями, як це завжди трактувалося, а з червоними військами біля повсталого влітку 1920 року проти більшовиків Мед' вина, в якому наприкінці серпня була про' голошена знаменита Медвинська респуб' ліка. Друге речення в оповіданні Косинки коротке: “Горить село”. Між іншим, коли на початку 1950'х років Іван Дубинець – учасник і свідок медвинського повстання – видав про нього у США брошуру, то наз' вав її “Горить Медвин”. А ще він докумен' тально зафіксував, що “ворог ближче під' сунув артилерію і почав обстрілювати Медвин”. Очевидно, що навіть у роки гро' мадянської війни штурм українського села з артилерією не був історичною буденніс' тю, а був особливою, надзвичайною жор' стокістю. Те, як зловісно “гукає'сміється ворожа артилерія”, розривало серце, запа' лювало душу, і письменник задовго до медвинського повстанця повідав це всьо' му світові. Немає нічого дивного в тому, що понад 100 років Косинчина новела прочитувала' ся в офіційному контексті антибілогвар' дійською за змістом. Григорій Михайло' вич, як відомо, гостро писав, особливо в своїй публіцистиці, стосовно “денікін' ської орди… що чорною хмарою суне на Червоні Землі…”. Але, назвавши Медвин у новелі 1920 року в абсолютно конкретній історичній ситуації, зумовленій наступом якраз червоноармійських військ на село і розгромом Медвинської республіки, Ко' синка залишив явний знак того, що в опо' віданні йдеться про події справді гарячі, не відсунуті навіть у недавні білогвардійські часи – інакше й не могло бути в другій по' ловині кровопролитного для медвинчан 1920 року. Саме тоді Григорій Михайлович зіткнувся впритул із обставинами непере' борної сили. Він не міг не викричати свій душевний і фізичний біль від медвинсько' го нещастя й, водночас, не мав змоги ска' зати вголос, хто саме призвів до нього. А попіл Медвина і медвинців стукав у його серце: “Хто зрозуміє їх вічне горе'журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?..” Великий українець, виходець з селянської України Григорій Косинка зробив свій моральний вибір – у тексті він не назвав явно вину' ватця в білогвардійській формі, бо його в художній просторіні новели й не мало бу' ти, але не вказав пальцем і на червоноар' мійця, бо це неможливо було зробити. Втім, молодий, талановитий письменник і відважний завзятець залишив унікальне художньо'викривальне осмислення страш' ної правди… В його новелі назавжди зас' тигли солоні й гіркі від сліз і горя слова ма' терів українських: “– В ногах лазила, цілувала руки, чобо' ти... Батьки рідні, не паліть... осінь іде... ви ж – люди, так – ні'і...” І ще: “…В попелі тліє горе матері... сини в бою за волю лягли!” І знову: “У старій драній свиті стала серед дво' ру мати Сеньки'кулеметника: – Згоріла. Троє малих дітей, як мише' нят... І старшого вбито... – Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров’ю поливають...” На мою думку, замисел оповідання міг виникнути вже наприкінці літа, коли в бо' ях з місцевими більшовицькими загона' миселяни “окропили білу гречку з медами гарячою кров’ю…”. Втім, це могло статися й дещо пізніше, але завершив Косинка свій твіроднозначно в жовтні,вже після жорстокого придушення Медвинської республіки регулярними військами, зок' рема, кіннотою Семена Будьонного, що направлялися з польського фронту на Крим проти Врангеля, але були перенаці' лені на повсталих селян і наприкінці сер' пня підійшли до Медвина. В розмовах зі мною незабутній Іван Драч, який любив Медвин і неодноразово бував йому, гово' рив дослівно: “Медвин – легендарне село, центр Медвинської республіки в часи визволь' них змагань 1918–1920 років. Кіннота Бу' дьонного і там зробила свою ганебну спра' ву. Коли Семена Михайловича кіношники допитуватись, чи він пам’ятає... – Помню, помню… Изрубили, изруби' ли…” Оповідання Григорія Косинки вперше було опубліковане в газеті “Більшовик” 30 жовтня 1920 року. Цілком можливо, що провідний орган Київського губкому КП(б)У та Київського губвиконкому та' ким чином намагався переакцентувати чутки про червоноармійську навалу, що вже ширились по всій Україні, на білог' вардійців. Отже, дозволю собі висловити власне тверде переконання: молодий уродженець Київщини, студент Інституту народної освіти ім. М. Драгоманова Григорій Косинка, котрий в обліковій картці ДПУ характеризувався як такий, що “користується великою популярністю серед студентства” і “пише в шовіністичному дусі”, оприлюднив своє пронизливо-експресивне враження саме від безоглядно-мужнього повстання медвинських селян проти російських більшовиків, яке найперше було тоді на вустах українських патріотів. Зрозуміло, що письменник'початківець змушений був представити видавцям історію, викладену в оповіданні, за наступ на Медвин білогвардійської армії (село перебувало під денікінцями з вересня 1919 року до початку 1920'го), про що продумано заявив у самій назві – “На золотих богів”.Так само було названо першу збірку творів Григорія Косинки, що побачила світ у 1922 році. Цей заголовок пояснив, зокрема, Максим Рильський у спогадах про Григорія Косинку: “”Золоті боги” – це офіцери Добровольчої армії, це золотопогонники, а ширше – це панство”. Втім, із публіцистики Косинки випливає, що він добре знав і про “новоканонізованого бога” – пролетаріат… До речі, видатний літерату' рознавець Михайло Наєнко на' водить архівне свідчення про те, що Косинчин ровесник, критик Євген Григорук попереджав авто' ра: коли він буде пропонувати більшовицькій пресі такі новели, як “На золотих богів”, то “руко' пис піде до ЧеКа”3. В цій непри' хованій погрозі відчувається гли' бокий здогад або й повне розу' міння того, про яких саме “богів” писав Григорій Косинка. Відомий критик ортодоксально'більшо' вицького гатунку, витворець чис' ленних розгромних статей про українських письменників Воло' димир Коряк також особливо зауважив, що читач“не розбере за кого є, власне, ав' тор – з революцією, чи проти неї, чи спос' терігає як стороння людина”. На мою думку, це була геніальна містифікація Григорія Косинки, що дозволила йому не деінде, а саме в газеті “Більшовик” (!) виплеснути з глибини серця, здавалося, невимовний біль за найдорожчих йому людей – українських селян, автор був з ними й за них… У цій новелі Григорій Косинка опублікував страшну правду про російську військову навалу на українське волелюбне село: “…Кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому во' рогу... Б’ється червона селянська воля, уми' рає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров’ю свої оселі од армії “золотих богів”. Клекотить бій, гарячий, червоною крівцею вмитий...” Косинка ніби дає зрозуміти, що “чер' вона селянська воля” забарвлена не полі' тичною фарбою більшовицького прапора, а власною селянською крівцею… Критик Яків Савченко вже у другій по' ловині 1920'х років називав Григорія Ко' синку найкривавішим письменником в українській прозі: “Соціальні конфлікти в нього неодмінно кінчаються смертю. І ко' ли перші сторінки оповідання обвіяні ніж' ним колоритом природи, теплою лірикою, то останні конче парують кров’ю”. У тако' му категорично'жорсткому формулюванні це небезталанне спостереження нагадува' ло скоріше соціальний донос, ніж літера' турознавчий аналіз. Адже тодішня реальна дійсність у художньому, правдиво'точному осмисленні письменника, як це випливає, скажімо, з оповідання “На золотих богів”, була часто'густо ще страшнішою, коли “парували кров’ю” і перші, й останні сто' рінки твору… Михайло Наєнко ще понад тридцять років тому звернув увагу, що в оповіданні “На золотих богів” автор “вдається до ро' мантично'піднесених барв, таких, якими свого часу змалював боротьбу гайдамаків Тарас Шевченко”4. Скажімо: “Креше полум’я, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і... Страшно, рішуче гукнув тоді до селян Чубатенко: – За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу – вперед!.. Якась невідома сила ревнула по'звіри' ному з грудей селянських, підняла степом помсту і – пішли... Сонце здивоване стало: похитнулись вороги!” Нітрохи не применшуючи жорстокість денікінців, зауважу, що в оповіданні пись' менник малює картину сплюндрованого Медвина, не ними залишену: “…На місці гарячих боїв селянської во' лі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем... Цілі улиці викошено огнем'косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері...” У листопаді 1920 року на Київській гу' бернській конференції було сухо зафіксо' вано, що в Медвині “600 згорілих хат, біль' ша частина яких випадає на долю бідня' ків”. А Дубинець вважав – “згоріло щось із дві тисячі хат та інших господарських буді' вель…” Століття, що минуло після Медвин' ського повстання і після написання Ко' синчиного твору, підтвердило історичну правоту медвинців, їхню духовну нероз' ривність із Шевченковою максимою про те, що “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…” Наші самовіддані земляки загину' ли, але вони перемогли… Про це гостро нагадує хвилююче оповідання Григорія Косинки. Гадаю, що достеменні українці, які справді знали дорогоцінну правду про Медвинське повстання й берегли її в сер' ці, завжди саме так сприймали цей твір письменника. З часу його публікації й до наших днів… Дивовижним підтверджен' ням є науково'популярне видання “Мед' винське повстання. Спогади”, підготовле' не до друку редакцією газети “Незборима нація” та Історичним клубом “Холодний яр” (упорядники Роман Коваль і Петро Гогуля) й випущене в світ у 2014 році. У ньому новелу Григорія Косинки “На золо' тих богів” уміщено в ряду більш як 30 до' кументальних спогадів учасників і оче' видців повстання та їх вдячних нащадків без будь'яких застережень і приміток. Певно, скажете, що примітку таки треба було зробити… Та врахуйте, що примітки, що стали зарубками на серці – стократ важливіші… “Варка плакала, вмиваючи Шевченка…” Розкриваємо Косинчину збірку опові' дань “За ворітьми”, видану в рік його тридцятиліття (Бібліотека газети “Проле' тарська правда”) тридцятитисячним тира' жем! Таке ще було можливим при кінціра' дянської українізації, але вже через п’ять років Григорія Косинку було заарештова'-но й розстріляно… Згадана збірка розпочинається одной' менним оповіданням, в якому читаємо про, так би мовити, духовне осердя сіль' ської хати вже в радянські часи: “На сволоці, мальованому жовтою та зеленою фарбою, лежать дві'три книжки, а проти них, на поколупаній грубі, тістом примазаний, висить портрет Шевченка; Варка хотіла помазати грубу, та замазала йому кожуха, і Опанас тоді сварився й на' казував ніколи не займати, що не вміє… Коли всі з хати розійшлися, то Варка плакала, вмиваючи Шевченка, і приказу' вала: – За вас, діду, і мені од Опанаса попа' ло… А він теж посмутнів і висить у Марти' ній хаті – такий журний, наче тільки що виплакався, і сонце стріляє йому з вікна просто межи очі…” Здається так оглушливо-тихо й безпафосно ніхто і[RTF bookmark start: ]_Go- Back[RTF bookmark end: ]_GoBack не писав про ментальну Шевченкову присутність в українській хаті, втім, яскраве сонце народної любові до Шевченка справді засліплює нам очі своєю глибинною щирістю та безпосередністю селянського схиляння… Тарас Григорович – Дід для молодших, Батько для старших, член української Сім’ї. Саме так! Адже в оповіданні йдеться й про те, що в тій старій, малій і мокрій зсередини в кутках хаті “на покуті як стояв ще з зими заплаканий Микола-чудотворець, то й зараз іще сльози ті не висохли…” Отже, ікона Святого Миколая, як і належало в українській селянській хаті, висіла у кутку, розміщеному по діагоналі від печі, перед нею вони молилися, а портрет Шевченка… Із Шевченком усі хатні просто жили, разом раділи й плакали, але ніколи навіть у найпотаємніших розмовах, не говорили про це піднесено, врочисто, натхненно… Та насправді мешканці хати… дихали із ним одним повітрям від народження й до відходу в Засвіт, а Шевченко на поколупаній грубі незмінно залишався, щоб освятити, скріпити своєю присутністю віру нових поколінь в непорушність українства… І ніби вперше прохоплюється в свідомості пронизливе розуміння того, як вижила й вистояла Україна у віках і бідах. Адже в кожній хаті висів портрет журного Шевченка, в устах якого, здається, запеклися слова: Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. Великий син України Григорій Косин' ка спалахом іскрометного таланту показав, як увійшов Тарас Шевченко в кожну хату й своєю постійною живою присутністю да' рував селянам віру, надію, любов, силу, свободу і незламність… —————— 1 Йшлося про розділ “Свято в Чигирині” Шевченкової поеми “Гайдамаки” (1839–1841). 2 Див. Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал) Тараса Шевченка. Київ: Державне видавниц' тво України, 1927. С. 431. 3 Наєнко М. К. Художня література Укра' їни. Від міфів до модерної реальності. Київ: Видавничий центр “Просвіта”, 2008.С. 809. 4 Наєнко М. К. Григорій Косинка. Літе' ратурно'критичний нарис. Київ: Дніпро, 1989. С. 47.
Щоденник · “Моя душа українки бажає розплати кожному, хто скоїв злочин на нашій землі”. · с. 18сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Історія війни очима й серцем 18-літніх Ключові слова, які вплинули на вибір професії журналіста: правда і честь», с. 12

Історія війни очима й серцем 18-літніх Ключові слова, які вплинули на вибір професії журналіста: правда і честь

Закінчення. Початок на стор. 12 доставляючи ліки, аптечки та операційні сумки в гарячі точки. Я змушена знову відчувати біль та страх, проводжаючи тата в доро' гу. Плачу, але віра в Бога дає на' дію. Як майбутня журналістка я воюю на інформаційному фрон' ті. Сьогодні. Тата нема вдома вже три дні. Вони стали для мене найдовшими в житті. Крім цього, в мій дім прийшла ще одна болю' ча новина – нас евакуюють. На жаль, я вимушена попрощатися з рідною домівкою та їхати в пошу' ках безпечного місця. Я не знаю, що мене чекає, але як справжня патріотка зроблю все можливе, щоб і надалі допомагати своїй країні. Зараз триває розруха, але ми все поборемо! Колись, сьогод' ні, потім я не стоятиму осторонь, бо я – українка і буду гідно нести це звання. Росія отримає кару за кожне зламане життя Карина Черняк, м. Київ Ранок, який став дуже гірким, розбудив мене дзвінком хреще' ного: “Почалося, збирайте речі”. Я мала їхати на пари, але за мить я вже збиралась і намагалась зас' покоїти себе, що покидаю свій дім ненадовго. Я поїхала під Ки' їв, в дім свого прадідуся. Того дня в маленькому будинку зібралася вся наша сім’я – 15 осіб. Через 3 години, як ми виїха' ли, біля нашого будинку в Києві збили ракету. І в цей момент я зрозуміла, що Бог вберіг нас. Перші чотири дні я не відри' валась від телефону, душа боліла від того, що відбувається. Мій та'-то пішов у тероборону, я молюсь, щоб з ним було все добре, як і з кожним хлопцем, який захищає Україну. Почалось справжнє пек' ло: на місто Васильків, де ми пе' ребували, росія скинула повітря' ний десант. У цей вечір ми стояли на вулиці і почули розмови росій' ською, вони повзли крізь кущі. Ми забігли до будинку, зі стра' хом, що це наш останній день, сі' ли на підлогу і молились, аби во' ни не зайшли до нас. Дякувати Богу, наші військові оперативно їх знищили. Страшне видовище: вулиця, де розташована військо' ва частина, встелена трупами, ка' люжі крові… 27 лютого ввечері мій хлопець надіслав фото, де він стоїть у бро' нежилеті, зі зброєю, я написала йому: “Хай ця ніч буде для тебе спокійною”, але на серці було тривожно. 28 лютого я прокину' лась із новиною, що вночі Ва' сильків бомбардували, мій хло' пець перебував у військовій час' тині, куди влучила ракета. Я втратила з ним зв’язок на три дні, батьки сказали, що його контузи' ло, а телефон він втратив. Цей день я запам’ятаю назавжди. У цей час моя сестра була в Ір' пені, я хвилювалась за неї, тому що росіяни взяли в облогу Ірпінь, Бучу і Гостомель. Дзвонила їй щодня і в телефонних розмовах чула вибухи та постріли. З кожним днем моя нена' висть до росії лютішала. Я нама' галася спілкуватися з людьми, які живуть на території рф, щоб до' нести їм правду, але у відповідь чула ненормативну лексику. Зро' зуміла, що раби завжди будуть ра' бами. Це зомбований народ, який підкорюється путінському режиму, і нема на те ради. Зараз я допомагаю ЗСУ, з дру' зями ми купили бронежилети для захисників, допомагаю харчами. Я вірю, що перемога за нами. Росія отримає кару за кожне зла' мане життя, кожну дитинку, яку вбили, за Бучу, Ірпінь, Гостомель, Бородянку, Маріуполь, Харків, Запоріжжя. Моє бажання одне: щоб не було життя таким нелю' дам. Це жорстоко, але моя душа українки бажає розплати кожно' му, хто скоїв злочин на нашій землі. Слава Україні! Смерть во' рогам! Гостомель: перший день незламності Вікторія Войналович, м. Гостомель, Київська обл. Гостомель. Це слово виклика' ло у мене почуття гордості, ра' дості й натхнення. Це моє рідне квітуче містечко, тут моє місце сили. Ніколи в житті не могла уя' вити, що сюди прийде війна. Те' пер, чуючи слово “Гостомель”, я відчуваю несамовитий біль, ба' жання помсти і ще більшу гор' дість, бо він сильний й незлам' ний, бо він – місто'герой. “Не їдь сьогодні до Києва, по' чалася війна”, – сказала того ранку мама, і життя поділилося на “до” і “після”. Раптом усе провалилося. Як таке могло статися? Чутки ходи' ли давно, але я була впевнена, що війни не буде, тим паче в Госто' мелі. Навіщо їм наше містечко? Військова частина, завод і аеро' порт – на цьому все скінчиться. І не уявляла, що нас очікує. “Харків і Одесу теж бом' блять”, – знову озвалася мама. У цю мить я згадала своїх ро' дичів, що живуть у тих містах. Як вони там? Чи в безпеці? Мені за' хотілось опинитися поруч із ни' ми, обійняти й сказати, як силь'-но я їх люблю. Мої роздуми пе' рервали нові вибухи. В паніці я почала збирати тривожну валізу. Декілька днів до того читала брошури від Мінобо' рони. Яка ж я була рада, що не полінувалася і прочитала їх! Поки шукала необхідні речі, все дума' ла: “А, може, це сон, і скоро я прокинусь?” І хоч ззовні була спокійною, та всередині посели' лися тривога і страх. На вулиці кипів рух. Я ще ні' коли не бачила Гостомель таким жвавим у дуже ранній час. Відчу' вала себе, наче в мурашнику. Ве' личезні черги через увесь мага' зин, знайомі люди, усім страшно. Зустріла близьку подругу, так добре стало на душі. Так міцно я її ще ніколи не обіймала, міцніше обійму хіба що в день перемоги. Але тоді не думала про майбутнє, лише про “тут” і “зараз”. Ми об' мінялися декількома словами й поспішили до своїх рідних. Ішла озираючись, чи не ле' тить щось із неба – завод зовсім поруч. Тоді не думалось, що най' гірше попереду. По дорозі додому бачила багато військової техніки. І які ж молоді хлопці. Подумки побажала їм сили, вони обов’яз' ково захистять нас, вірю. Через кілька хвилин була вже вдома, але не відчувала себе в безпеці. Зовсім скоро я побачила, як над дахом пролетіли декілька десятків гвинтокрилів. Без роз' пізнавальних знаків. Всередині щось йойкнуло. Раптом прийшло повідомлення від подруги: “Віко, нас бомблять. Летять на аеро' порт”. Знову чути вибухи. Приб' лизно через годину почула гуч' ний звук авіації, виглянула у вік'-но – винищувачі, не наші. Чую постріли. Хотілося визирнути та дізнатися, звідки вони лунають, але це надто небезпечно. У цей час друг відправив фото: наш ае' ропорт горить. Як же заболіла ду' ша! Страшні звуки лунали до са' мого вечора. Дуже хотілось жити. Батьки сказали складати речі, думали, що кудись поїдемо. Вперше в житті довелося збира' тися з такою шаленою швидкіс' тю. Ми вже готові були виходити, але нас зупинила звістка від зна' йомих, що ворожі танки вже в місті. Їхати небезпечно. Залиша' ємося вдома. Страшно: по шкірі йде холод, а всередині пустота. Так я просиділа допізна. Три' малася з усіх сил. Майже дванад' цята ночі, треба лягати спати. То' ді я ще не знала, що найближчи' ми ночами спатиму по 2'3 годи' ни. Вибухи не закінчуються, страшно заплющити очі, хоча ду' же хочеться. Попри виснаже' ність, вирішила не спати й охоро' няти рідних. На годиннику 00:00, а на календарі вже 25 лютого… Вистояли. Вистоїмо. Як я познайомився з “русскім міром” Мирослав Гаврилюк, родом із Ялти Я народився на південному березі Криму, у Ялті. Я дуже люб' лю свій рідний край і сумую за ним. Взагалі можу багато розпо' відати про те, яка чудова природа Криму, про його могутні гори та Чорне море, без якого не можу жити. Але мені потрібно розпо' вісти про війну і про те зло, яке прийшло і відібрало мій дім, та ще й спробувало забрати мою на' ціональну ідентичність. Мій батько – українець, на' родився в місті Біла Церква, там у нас дуже багато родичів, які роз' мовляють українською мовою. Саме через те, що в дитинстві ме' не возили на материкову частину України й тому, що тато щоразу з неймовірною любов’ю та гордіс' тю розповідав мені про своє рідне місто, та ще щоразу показував дім, у якому він виріс, – завдяки цьому, мені здається, я теж нав' чився любити свій рідний край і мою Україну. Коли у 2014 році росія віді' брала Крим, я багато чого не розумів, бо був ще дитиною, тоді мені було років десять, але чітко знав, що я українець. На жаль, багато людей з мого оточення зрадили свою бать' ківщину, переважно це були люди, які хотіли повернутися до совєтського союзу, ними виявилися мої вчителі та бать' ки моїх друзів, і таких людей була дуже велика кількість. Одного дня я прийшов до школи (це було тоді, коли в Криму тільки запустили ро' сійське телебачення). Моя літня вчителька з малювання розповідала нам про те, як во' на хвилюється за Україну, а ще вона сказала, що путін прийшов всіх нас рятувати. Я вирішив вис' ловити свою протилежну думку, після чого вона вигнала мене з класу. Ось так я познайомився з “русскім міром”. Але саме в той момент моє серце палало від гор' дості, ніби в мені прокинувся ко' зак, не можу передати це слова' ми. Потім ще було чимало випро' бувань, наприклад, слухати гімн окупантів на шкільній лінійці, я намагався схрещувати пальці, ноги, а іноді по можливості піти звідти, тільки щоб не чути його. Після четвертого класу я пере' йшов в іншу школу, де познайо' мився з одним хлопчиком, бі' женцем з Луганської області, у нас були подібні погляди, які до' водилось захищати, часом дохо' дило навіть до бійок. Згодом, коли минуло напру' ження, я почав звикати до життя під окупацією, ми майже щороку на декілька тижнів їздили до ро' дичів в Україну подихати повіт' рям свободи, але не бачив яко' гось контрасту, іноді навіть забу' вав, що війна триває. Але коли пів року тому переїхав на навчан' ня в Київ, то згодом, на свій жаль, зрозумів, що сильно “обру' сів”. Вже зараз намагаюся роз' мовляти лише українською мо' вою, читати українські книжки та взагалі українізуюсь, як можу, бо не хочу, щоб мої майбутні діти на собі пізнали, що таке цей “рус' скій мір”. Головною мрією мого життя є повернення Криму до України, я хочу просто знову гуляти Ялтин' ською набережною і знову, але вже вдома, вдихнути запах свобо' ди. Який тепер мій Краснодон? Артем Кулинський, м. Краснодон, Луганська обл. Я народився в Луганській об' ласті, у містечку Краснодон. Там минали моє дитинство, шкільні роки, все, як у всіх, нічого особ' ливого. Проте все йшло добре ли' ше до певного моменту, а саме до 2014 року. Чесно кажучи, я погано пам’ятаю той період життя, але те, що цей рік став крапкою не' повернення і особливим кон' фліктом між двома країнами, знаю точно. Тоді мені було 9 ро' ків, я був звичайним хлопчиком, грав у дворі з друзями, робив уро' ки і точно не думав про те, що люди можуть настільки ненавиді' ти одне одного, обманювати і на' віть вбивати. Саме тому я дуже здивувався, коли одного дня мама сказала ме' ні, що нам треба терміново їхати до бабусі, яка жила дуже далеко від нашого дому, в маленькому селі. А ще більше я здивувався, коли дізнався, що тато чомусь не їде, а залишається вдома. Коли я запитав його, чому, він сказав, що в нього ще залишилося трохи справ. Ось так ми поїхали на дея' кий час до бабусі, проте цей час затягнувся. Коли ж нарешті ми поверну' лися, то навіть по дорозі додому помітили разючі зміни. Більшість людей ніби зникли, такими без' людними здавались тепер вулиці нашого міста. Друзів, з якими ра' ніше грав у дворі, я не зустрів, всі кудись поїхали. На цьому зміни не закінчились. Наш маленький Краснодон, що раніше здавався тихим і затишним, потонув у не' зрозумілій тривозі та страху, який відчував навіть я, будучи дити' ною, це я пам’ятаю чудово. Коли ми зайшли додому, нас, як ні в чому не бувало, зустрів тато, про' те щось мені тоді здалося дивним у його поведінці. Мене попроси' ли побігти до найближчої крам' ниці, і як же я здивувався, коли побачив, що на полицях майже нічого нема. Але ще більше я зди' вувався, коли продавчиня сказа' ла, що платити треба не звични' ми для мене гривнями, а рубля' ми... Наприкінці 10 класу я вирі' шив, що поїду вчитися в Україну, до Києва. Дуже хотілося подиви' тися на велике місто, яке не за' знало тих змін, що сталися з на' шим регіоном. Так я вступив до КНУКіМ. Іронічно, але не встиг я пожити в Києві і пів року, як те, від чого, можна сказати, втік, знову повернулося до мене. Росія оголосила “спецопера' цію” в Україні, конфлікт зі страшною силою спалахнув зно' ву. Смерть, руйнування, розбиті долі, і все це відбувається зараз, у ХХІ столітті. Кінець світу, нашої людської цивілізації незворот' ний. Все, що люди можуть зроби' ти, – лише мізерно відтягувати останню крапку у своїй історії. Ось так, трохи песимістично. Мій інформаційний фронт Надія Мороз, м. Київ Перша повітряна тривога зав' мерла у вухах: її пронизливе зави' вання пробирало до кісток і кри' чало про початок чогось жахли' вого. Довго шукати сховище не до' велося, але спокійніше там не стало. В очах людей, які мене оточували, панували невгамов' ний біль і страх. Страх невідомос' ті поєднувався зі страхом за своє життя та батьківщину. “Дерево життя”. Мозаїчне панно Алли Горської в Маріуполі...
Щоденник · “Війна триває, і ми все ще боремося за свою свободу. І ми її обов’язково виборемо!” · с. 19сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

З кожною наступною повіт' ряною тривогою людей в укритті ставало дедалі більше, а залпи во' рожої артилерії наближалися. Жах та розуміння того, що відбу' вається, затьмарювали розум, ко' ли через декілька годин я дізнала' ся про те, що першими жертвами російських диверсантів стала сім’я з маленькою дитиною у мо' єму мікрорайоні. Наша сила – в емпатії. Саме це я зрозуміла, перебуваючи в підвалі. Перемагає той народ, який допомагає одне одному в скрутний момент, підбадьорює та не втрачає сили духу і свободи. Справжній шок та небезпека охопили мене 15 березня, коли війна знову увірвалася в мій мік' рорайон, але вже не зі звичними звуками артилерії та перестрілка' ми, а з потужним вибухом. Він був такої сили, що будівля здриг' нулася. Коли бомбардували, дуже хотілося тиші, аби вони хоч на хвилину перестали. Проте коли прийшла тиша, я усвідомила, що боюся її. Попри тривожний емоційний стан, непокоїла власна бездіяль' ність. Чоловіки та жінки захища' ють нашу країну зброєю, а що роблю я? Бачити звірства, які влаштовує російська армія в моїй країні, з кожним днем ставало все нестерпніше, і в мені проростала злість. Тиша в інформаційному просторі мене лякала не менше. Не можна було дозволити світу мовчати про цю страшну криваву війну, тому я вирішила боротися на інформаційному фронті: стала поширювати в соцмережах прав' диву інформацію про війну. Особливо мене мотивував зво' ротній зв’язок людей, які, прочи' тавши мої повідомлення, нареш' ті відкривали очі і собі, і своїм ро' дичам, які до цього не розуміли, що коїться. …Вперше за великий промі' жок часу вийшла на вулицю. Вес' на. Все квітне, Київ оживає, на' повнюється людьми. Дивлячись на непосидючих дітей та балаку' чих жінок, що гуляють по місту, думаєш, ніби все в порядку і всі п’ятдесят днів до того були одним затяжним, але нереальним жахіт' тям. Проте бійці з територіальної оборони, які йдуть мені назустріч зі зброєю, повертають до тями: війна триває, і ми все ще боремо' ся за свою свободу. І ми її обов’язково виборемо! Усі чоловіки в родині пішли в тероборону Анна Прокопенко, с. Бачкурине, Уманський р-н, Черкаська обл. Що відчуваєш, коли чуєш слово “війна”? Страх, біль, роз' пач. І ненависть до тих, хто увір' вався в мою країну та погубив життя багатьох безневинних лю' дей. Ненависть до тих, хто по шматочках руйнує та роздирає мій дім – мою Україну. У 2014 році, коли Росія анек' сувала український Крим та по' чала війну на Донбасі, мені було 9 років. Про війну я чула від бабусі й дідуся,читала в книгах з історії. Війна тривала на сході, а ми про' довжували жити, і нам здавалося, що ці події відбуваються десь да' леко. Я добре пам’ятаю, як моя сестра втікала з Києва, бо розпо' чався Майдан, а тепер з Києва довелося їхати мені, бо сюди прийшла війна... Я приїхала в Київ на навчання за три тижні до війни. Весь цей час у мене було багато справ, па' ри, домашні завдання, я постійно щось робила і постійно повторю' вала, що у нас все добре. Коли новини повідомляли, що путін планує наступати на Ук' раїну 16 лютого, я почала хвилю' ватися. Усі дівчата казали, що ні' чого не буде, але я склала три' вожну валізу. 16 лютого нічого не відбулося. Ми продовжували жи' ти далі, але тепер з тривогою все' редині. 23 лютого я розібрала свою тривожну валізу, а дарма. Не мог' ла увечері довго заснути, зо три рази вночі прокидалася. На зав' тра мала багато планів, вранці мала розбудити музикою сусідку, піти на пари, поїхати в бібліотеку Вернадського, зустрітися з друзя' ми. Коли я почула вибух, подума' ла, що здалося, адже всі ще спа' ли. Але тут голосно постукали у двері, я стрибнула з другого ярусу ліжка і відчинила. Нам сказали, що росіяни почали бомбити і краще спуститися в підвал. День, якого українці найбільше бояли' ся і не вірили, виявився 24 люто' го. Найперше я зателефонувала дядькові і домовилася, де він ме' не забере. Насправді, я давно ма' ла йому зателефонувати, але від' кладала на потім. Мої батьки пе' ребували на заході України і 24 лютого мали повернутися додому. Я зателефонувала їм і сказала, що нас бомбардують, і треба втікати – одразу сльози на очах. У кімнаті в цей час панував хаос. Усім телефонували батьки, в однієї з дівчат вдома вже стояли танки. Комусь не було куди по' вертатися, бо там велися активні бойові дії. Я намагалася тримати' ся і заспокоїти усіх. Кинула у ва' лізу все необхідне. Половина ва' лізи була порожньою, але я не звернула увагу. В голові було ли' ше те, що їду на кілька днів і ско' ро повернуся. Я залишила багато цінних речей, але немає нічого ціннішого за життя. Коли всі почали спускатися в підвал, я на свій страх та ризик побігла до метро. Саме тоді, о 7:10, пролунала перша сирена. Охоронець відчинив ворота і по' бажав мені удачі. Я бігла так швидко, як ніколи в житті. У метро зібралося дуже багато лю' дей, я ледве ввійшла в останній вагон. Родичі телефонували, пи' тали, як я. Мене забрав дядько, і ми пої' хали до нього додому, де залиши' лися двоє малих дітей, мій братик та сестричка. Його дім у селищі під Гостомелем, недалеко від ае' ропорту. Коли ми приїхали, то не знали, що робити далі, адже щох' вилини лунали вибухи, літали лі'-таки, вздовж дороги стріляли. О 16.00 ми вирішили виїхати. Це було найправильніше рішен' ня у моєму житті, адже на ранок село було окуповане і людей біль' ше не випускали. Ми проїхали лише декілька кілометрів, і в селі Блиставиця потрапили під обстріл. В небі, на' че салют, летіли сотні “градів”. Ми різко зупинилися, я обійняла своїх братика з сестричкою, і ми пригнулися. Удар був настільки сильний, що навіть колихнуло машину. Я лише молилася, аби ми залишилися живими. Ще ніколи дорога додому не здавалася такою довгою. Ми їха' ли майже 9 годин, хоча зазвичай максимум за 3 години я вдома. Але в цей момент я побачила, що поруч зі мною найкращі люди. Щосекунди мені писали друзі, питали, чи зі мною все добре, те' лефонували рідні. Усю дорогу ми були на зв’язку з батьками, адже вони теж поверталися додому. Дорога була, наче пекло, я хви' лювалася, що щось може потра' пити в машину. Нарешті ми доїхали додому. Зі сльозами на очах нас зустріла ба' буся. Яка я була щаслива бачити свою родину! Я майже відгородила себе від новин. Щодня малювала і прово' дила час з рідними. Ми грали в настільні ігри, гуляли, допомага' ли плести сітку на фронт. Усі чо' ловіки в моїй сім’ї пішли в теро' борону, а жінки ходили пекти пи' ріжки, ліпити вареники та від' правляли все це в гарячі точки України. Ми не залишились ос' торонь. Наша родина стала тепер ще міцніша. Ми навчилися не планувати нічого, а жити тут і за' раз. Щастя виявилося в дрібних речах. Ми почали цінувати кожну мить, кожен промінчик сонця і кожну травинку. Я почала любити свою домів' ку ще більше. Хоча раніше зав' жди прагнула поїхати звідси, ад' же тут небагато можливостей, аби реалізувати себе, навіть нема де провести час із друзями. Лише тепер я зрозуміла, як сильно люб' лю своє село. Я вдячна Богу, що живу саме тут і пишаюся тим, що я народилася в Україні! “Русскій мір” прийшов, аби знищити нас, нашу культуру, наші традиції. Росія хотіла розділити нас, аби наш народ повстав один проти одного. Та вони не врахува' ли те, що українці – це дружній народ, що в нас тече козацька кров, ми ніколи не будемо підко' рятися клятим диктаторам. Ми стали лише сильнішими і об’єдна' лися на шляху до Перемоги! Ми не беззахисні Кароліна Кац, м. Новомосковськ, Дніпропетровська обл. “Доню, у нас вибухи, почала' ся війна”, – зателефонувала ма' ма. Було важко повірити, що це не сон, що за вікном ти чуєш не спів пташок, не радісні голоси ді' тей, які йдуть до школи, а все, що ти чуєш, – це вибухи та звуки си' рени. Ти не розумієш, куди бігти, аби сховатися, і що з речей тобі потрібно взяти. Такі запитання роїлися в го' ловах чи не всіх людей в Україні. Подумавши про це, я побігла до найближчого бомбосховища. По' бачила сотні наляканих очей, зрозуміла, що не самотня, що по' ряд зі мною люди, які емоційно проживають ту саму мить, які та' кож покинули свої домівки, не знаючи,чи повернуться. Я поба' чила багато домашніх тварин, які просто лежали біля господарів і допомагали повірити, що все бу' де добре. Я побачила маленьких дітей із мамами, які не могли збагнути, чому їх так рано сюди привели. У бомбосховищі, переживаю' чи за своїх рідних, які в цей час в іншому місті, далеко від тебе, тремтячи від страху та дивлячись на малюків, які ще зовсім не встигли насолодитися безтурбот' ним щасливим життям, я зрозу' міла, що кожен із нас не безза' хисний. Адже саме в цю мить нас захищають люди, ризикуючи своїм життям, і їм набагато страшніше. Тому ні я, ні хтось ін' ший не повинні втрачати віри в людей, які боронять твоє життя та життя ще тисяч і тисяч людей по всій Україні. І разом з ними ми переможемо! Рідна Василівка – щит Запоріжжя Михайло Кемкін, м. Запоріжжя Між мною та моєю родиною були кілометри та міста, але в перший же день ми об’єдналися в чарівному місті Ірпінь, яке стало героєм та символом незламності українського народу. Неможливо описати те, що я відчував в ті хви' лини, коли мої батьки їхали до мене, а над ними пролітали гелі' коптери окупантів. Вони ризикнули своїм жит' тям, аби зберегти моє, і я дуже вдячний їм за це. Зараз я перебу' ваю за кордоном, але дуже сумую за рідним Запорізьким краєм. Там минуло все моє дитинство, там залишились всі мої родичі. На жаль, майже вся Запорізька область тепер у кривавих та під' лих руках окупантів, які прий' шли знищити вільну націю укра' їнців, але це їм не вдасться. Щоразу, коли ми їхали з бать' ками на море, я, маленький хлопчик,звертав увагу на те, що мій рідний край дуже мальовни' чий. Я підкреслював це для себе, коли проїжджали місточок з ди' вовижним пейзажем у маленько' му місті Василівка, або коли ба' чив безкраї поля, засіяні соняш' никами, чи коли їхали чарівним містом Мелітополь, у якому на' родився мій батько. Він завжди розповідав цікаві історії зі свого дитинства, мені це неймовірно подобалось. А далі ми прямували на море, бачили лелек, які сиді' ли на ліхтарях, корів, які насо' лоджувались зеленою травою і сонцем. Життя було безтурбот' ним та веселим, але враз усе змі' нилося… Маленького чарівного міста більше не існує, бо Василівка ста' ла щитом для рідного Запоріжжя та перетворилася на руїни, без' краї поля засіяні мінами,а не со' няшниками, а Мелітополь з його черешневими садами – під кри' вавою окупацією рашистів. Життя колишнього 6'річного хлопчика вже не безтурботне та веселе, бо він виріс і став 17'річ' ним юнаком, патріотом України. Щодня він сумує за рідним кра' єм, за рідними та близькими, але вірить в те, що після перемоги над російськими загарбниками зможе повернутись додому, щоб плекати українську мову та відбу' довувати Україну. Нічого спільного з московитами у нас не буде ніколи Ярослава Коваленко, м. Кропивницький Я не вважала, що ми з росією братні народи, бо нічого спільно' го у нас немає і не буде ніколи. Почалося все у 2014'му, коли “братня” країна незаконно анек' сувала Крим і розпочала війну на сході нашої держави. Мені було 10, але я вже усвідомлювала, що я – українка. І цим безмежно пи' шаюсь, знаю свої права та обов’язки. Війна триває понад 8 років. Ми втратили тисячі молодих чо' ловіків та жінок, які відважно відстоювали нашу країну. Я ніза' що не хотіла бачити та відчувати війну поруч, але в мене не було вибору. Вранці 24 лютого, близь' ко 4'ї години за київським часом, президент росії оголосив широ' комасштабну воєнну операцію в Україні, це словосполучення викликає у мене тільки гнів, бо насправді почалась війна, жор' стока і кривава. На той момент я перебувала в Києві і прокинулась о 6:25 від сліз і плачу моїх подруг у кімнаті гуртожитку, не розуміючи, що відбувається, а коли зрозуміла, то не хотіла в це вірити. Дзвінок батькам я не забуду ніколи. Біль, страх, ненависть пе' реповнювали, ми чули вибухи, серце стукотіло, руки тремтіли, але ми намагались стримувати емоції. За дві години увімкнулась твереза свідомість, ми робили все настільки машинально, що часу для паніки не було. Боялась не за себе, хвилювання було лише за свою родину, щохвилини ми були на зв’язку і молились одне за од' ного. Перша ночівля в бункері, страх, сирість. І ми все одно ще не вірили в реальність того, що відбувається. 25 лютого я залишаюсь на' одинці із собою, усі мої знайомі та подруги поїхали, і розумію, що в бункері більше не витримаю. Це рішення було експресивне та недоречне на той момент, але сті' ни мене просто душили, і я вирі' шила залишатися на ніч у своїй кімнаті. Проте страх знову заво' лодів мною, і о 9'й вечора я все'таки пішла до бункера. І не дар' ма, адже вибухи було чутно навіть під землею. Забула, що таке сон, і не випускала з рук телефон, зас' покоювала себе тільки тоді, коли оновлювала новини і спілкува' лась із рідними. 26 лютого я взяла все, що змогла, і поїхала на вокзал, о 13:36 була вже там, а мій потяг мав приїхати о 17:42. Години про' летіли непомітно, і я вже пряму' вала за маршрутом Київ – Кро' пивницький, вагони переповне' ні, але всі розуміли, що відбува' ється, молоді люди поступалися місцем літнім, а діти навіть не плакали, тиша, і ти наодинці зі своїми думками. Вечір, 22:57, вокзал рідного міста, мама і сльо' зи радості, я вдома зі своїми рід' ними. І не було дня, щоб хоч на мить засумнівалась у нашій пере' мозі. Знаменита садиба Попова у Василівці. Тепер пограбована московитами
Щоденник · “А зараз – ніяких обіцянок, бо за кілька годин – дорога”. · с. 20сторінка оригіналу ↗

У хвилини затишшя гладжу поля по колосках, як пухнастих тварин

Ігор ЛУЦЕНКО 13 червня Проїхатися між двома прифронтовими містами на Донбасі – гостре щастя, бо ви' падкове і нечасте. 15 хвилин прекрасних краєвидів туди і 15 назад. Ніжно'зелені, ще не випалені сонцем кольори дісталися червню від травня. Чорнозем, пшениця, акацієві, грабові липові гаї. Могили на пагорбах, вологі байраки. Так, як на Поділлі чи на Волині, чи на Хар' ківщині. Фазани і зайці, відчувши слабкість людського царства, підняли повстання – ходять через дороги повільно, без поваги до автівок – мовляв, хто ви такі, ми вас вже не боїмося! *** Як тільки я приїжджаю в Бахмут, сюди Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж Марина СОЧЕНКО, заслужена діячка мистецтв України: “Першого дня війни довелося пішки пройти мало не весь Київ. Порожнє й тем' не місто вразило. Старший син Любомир вже був у територіальній обороні столиці (зараз він солдат Збройних сил України), згодом добровольцями тероборони стали чоловік і молодший син. А я брала участь у збиранні теплого одягу, їжі та медикамен' тів для одного з гуманітарних центрів. І, звісно ж, малювала. Перша робота часів широкомасштабної війни має назву “Слава ЗСУ!” Вдячна нашим захисникам, присвятила їм вісім років життя й творчос' ті. Потім зробила портрет Віталія Скаку' на, який 26 лютого підірвав міст у Гені' чеську і загинув. Надзвичайно вразила іс' торія цього хлопця. Загалом у перші дні було дуже страшно, в уяві виринав знище' ний росіянами Грозний. Згадую свою виставку, яку робила кіль' ка років тому в Нових Петрівцях. Там мене познайомили з Іриною Цвілою – скром' ною, милою жінкою, ландшафтною ди' зайнеркою, фотографинею, яка вже брала участь у бойових діях на Донбасі. Домови' лися, що зроблю її портрет, але тоді не склалося. Боляче було дізнатися, що Ірина прилітають дві, три, чотири ракети. Від ви' бухів хитає будинки, замовкає царство бджіл і джмелів, собаки і коти ховаються. Ракети падають одна за одною, а в ме' не немає слів, якими я міг би втішати жи' телів міста. Що я можу сказати? Що це ще дрібниці, гірше буде, якщо 122 і 152 мм гаубиці наблизяться на дис' танцію пострілу? Що смерті немає сенсу боятися, бо ко' жен, хто народився – той помре? Це – правда, але від неї їм ніяк не по' легшає, а я так хочу чимось їм зарадити. 19 червня Буквально кілька годин у Києві. Лікар, донька, мати, лікар, потім – мотоцикл, і їздити рідними вулицями. На парі літрів торішнього бензину. Просто їздити і дивитися на диво – довгі ряди ресторанних стільців, розстав' лених просто неба, де сидять спокійні лю' ди. Швидко ж я розучився пересуватися містом... Зараз ніби дістаю себе, довоєнно' го, струшую пил, і бачу, що треба буде ще сильно постаратися, щоб вжитися назад у цю роль. У мотоцикла розрядився акумулятор, але це мене не зупиняє. Я скручую криш' ку, щоразу стартую за допомогою спеці' ального павербенку. Сам мотоцикл від довгого стояння брудний і скуйовджений – такий само, як я, погано римується з причесаними дере' вами і будівлями і дитячою метушнею. Я їжджу містом, дивлюся на свої спога' ди. Кожен сантиметр щось скаже. Мирний Київ не знає, який він пре' красний. *** Хтось засуджує ніження і безтурботу тилу, але дарма. Це місто грішне, як багато інших, але воно і красиве. Найкрасивіше воно десь тут, ось зараз – на зломі весни і літа. І точно не заслужило на ту люту стра' ту, яку йому приготували зайди. Пахнуть прекрасно київські липи. Так само мають і мусять цвісти його дівчата, це їх творцем дане право, так встановлено природою. Тож нехай вони цвітуть, разом з квіта' ми і птахами плетуть диво'літо, і нехай це буде частиною сенсу, чого ми полишили Київ. Я точно не чекаю на вдячність; спосте' рігати за рожевим сном міста – це вже ого' го. *** Довоєнний бензин у баку закінчується. Раніше вечірній Київ щось обіцяв мені, якесь незрозуміле до кінця щастя. Звісно, обманював, але я був не проти. А зараз – ніяких обіцянок, бо за кілька годин – дорога. Френдстрічка перетворюється у поми' нальний список. Фб'бульбашка всихає, найкращі йдуть. 21 червня На днях коло нас пролетіли наші вер' Ігор Луценко – редактор і журналіст інтернет"видань, громадський діяч руху за збереження історичної забудови міста Києва, економіст за освітою. Активіст Євромайдану, народний депутат Верховної Ради VІІІ скликання. Разом із Юрієм Вербицьким був викрадений невідомими з київської лікарні під час Революції гідності 21 січня 2014 р. Тепер – старший вогнеметник ЗСУ. тольоти, котрі завдавали удар по ворожих позиціях. Це вперше, коли я спостерігав гвин' токрили ЗСУ. До того, всі 4 місяці інтен' сивних бойових дій, я бачив лише ворожі гелікоптери, і навіть зазняв, як збили один із них. Це відео стало одною з класичних картинок цієї війни. Потрапляв і під залпи з цих вертольо' тів. І от нарешті – наші! Сам факт наявності цих бойових ма' шин – радість для піхоти. Це значить, що наша армія здатна збе' регти таку грізну зброю і працювати нею, попри багатократну перевагу противника у засобах ППО, у ракетах, котрі на усій тери' торії України можуть нищити аеродроми, де базуються гелікоптери. Як же нам, все'таки, зараз пощастило мати свою державу і свою армію! Десятки мільйонів українців – вбитих, замордованих за попередні століття – на' віть не мали шансу взяти зброю і битися на смерть. ни з Ірпеня. Там птахи поробили на вікнах пошкоджених будівель гнізда. Присвятив цій темі й нові роботи “Світло”, “Пам’ять”, “Привітання життя”. Малюю старе місто Луцьк, воно захоп' лює, кілька полотен присвятив Луцькому замку. Серед створених останнім часом картин – “Вечір. Луцький замок”, “Після дощу”, “Луцьк. Весна в старому місті”, “Повітряна тривога”, “Розстріляна тиша”. Також захоплюють неповторні волинські краєвиди. Але коли дивишся на всю цю красу, то мимоволі виникає думка, чи не востаннє ти все це бачиш. Орки нещадно нищать пам’ятки нашої культури, твори мистецтва. Болить душа за знищеними музеями Марії Примаченко, Григорія Сковороди. Усі наші думки про те, щоб Перемога прийшла якомога швидше!” Дмитро КОВАЛЬ, лавреат премії імені Михайла Дерегуса: “Для мене особисто війна з Росією роз' почалася вісім років тому. За цей час я пе' реосмислив багато речей, а власний внут' рішній світ повністю перевернувся. Мій троюрідний брат Сашко Коваль з 2014 року служив у полку “Азов”. Як і я, він народився на Хотинщині Чернівецької області. Щойно закінчивши школу, пішов в АТО і загинув від важкого поранення. За' раз одна із вулиць у нашому рідному Хоти' ні носить його ім’я…
Щоденник · “А зараз – ніяких обіцянок, бо за кілька годин – дорога”. · с. 20сторінка оригіналу ↗

На мистецькому фронті

Українські художники намагаються власною творчістю зробити свій внесок у нашу майбутню Перемогу. Ми попросили кількох митців розпо" вісти, як вони прожили ці чотири місяці війни і що планують на майбутнє. загинула в боях під Києвом. Я присвятила роботу пам’яті Іри. На ній вона з букетом і фотоапаратом, адже дуже любила вирощу' вати квіти і фотографувати. Тепер орки окупували Маріуполь. А з “Азовом” у мене пов’язані давні спогади. 3 січня 2015 року дізналася, що полк “Азов” йде на фронт, і всі, хто бажає, можуть їх провести. Тоді хлопці шикувалися на Ми' хайлівській площі. А я стояла й малювала. Було темно, але хотілося передати свої враження, щось особливе. Більшість з тих хлопців загинули… Тоді до мене підійшов молодий чоловік на милицях Сергій Дім' чук. Він був поранений під Іловайськом. Ходила до шпиталю, малювала Сергія і йо' го побратимів. А ще робила портрет загиб' лого азовця Дениса Денисюка, який пот' рапив із Майдану в “Азов”, а загинув під Широкиним. Коли малюєш портрети, то пропускаєш все через себе, ці відчуття важко передати словами. Загинути так – це найдостойніша смерть, це безсмертя. Створила ескізи “Молитва за Маріу' поль”, “Я – Маріуполь”. Війна – це жах' ливе явище. Але на війні є пре' красні люди, справжні герої. Є моменти високого духу. Худож' ник Олександр Мельник запро' понував мені взяти участь у вій' ськовій виставці. Представила на ній картину “Молитва за Маріу' поль і його захисників”. Продовжую працювати над образами героїв, які раніше вою' вали на сході України. Зокрема, зробила портрет Володимира Бражника, який загинув у боях на Савур'Могилі. В онлайн'режимі працюю зі своїми студентами з Національ' ної академії образотворчого мис' тецтва та архітектури України. Нині доля розкидала їх по всьому світові. Мої вихо' ванці перебувають у Латвії, Данії, Німеч' чині, Ізраїлі. Батько однієї дівчини нещо' давно загинув на фронті. Більшість із них хочуть якомога швидше повернутися до' дому, намагаюся, як можу, їх підтримувати. Дехто зі студентів продовжує навчання за кордоном, тамтешні викладачі, знайомля' чись з їхніми роботами, дивуються, яка сильна школа малюнку в Україні. Переконана, що потрібно тримати культурний фронт. Мистецтво ніколи не було поза політикою, особливо це стосу' ється сьогодення. Творчість митця – це його позиція. Роботи художників вплива' ють на свідомість людей. Потрібно, щоб культурний фронт був просякнути україн' ською ідеєю”. Роман ПЕТРУК, заслужений діяч мистецтв України: “24 лютого, коли почалося широко' масштабне вторгнення Росії в Україну, мав бути захист дипломних робіт студентів Ки' ївської державної академії декоративно' прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, в якій працюю. Звісно, захист того дня не відбувся. Академія перейшла на дистанційне навчання для студентів із багатьох регіонів України, в тому числі тих, де тривають ак' тивні бойові дії. Щодо творчості, то перші два місяці війни я взагалі нічого не малював. У 2020 році створив серію робіт зі свіч' ками та гніздами. Гніздо – дім, територія власного виміру, душа, в якій визріває майбутнє. Свобода, політ, безмежжя... Серце, наповнене змістом. Те, що було, що є і що буде завжди, незалежно від обста' вин. Тепер мені почали надсилати світли'
Щоденник · “Чи не щезнуть колоскові галактики у вогні, чи не підуть димами в небо?” · с. 21сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Їм доводилося помирати від голоду, хо' лоду і руки ката лише з надією, що колись, може через 50, через 100 років хтось із нас зможе опиратися ворогу. Повстанці Холодного Яру чи бійці УПА билися в умовах повної безнадії – і то це була встократ краща доля, аніж участь безпорадних жертв. Пару років тому пам’ятаю, як везли техніку у Києві на парад. Мені на очі на' верталися сльози, коли уявляв, як би бажа' ли цю зброю безкарно замучені і розстрі' ляні, як вони б мріяли повернутися з того світу лише для одного: щоб мати змогу ни' щити своїх катів цими чудовими бойовими машинами. 22 червня Ось ти прожив цю відстань між попе' редньою і теперішньою міною; оця не влу' чила – отже, житимеш до наступної, і так далі. Якщо лежати і дивитися у небо під час обстрілу, то перед очима пропливатиме пороховий дим зі своїм специфічним ко' льором і запахом. Згори падають гілки, зрізані уламками. 24 червня Воєнне літо у розпалі. По нашій, від' носно тихій ділянці фронту – обстріли. Б’ють туди, де була техніка, і де вона буде, б’ють по піхоті, нищачи вразливі автівки, розносять посадки, розчахують дерева, зривають вибухами листя. Зрідка випадкова міна обсипає нас землею; ми клянемо ворожих артилеристів і чекаємо на паузи у їх роботі. Поля наші – космічне чудо, дзеркало для сонця. Тиша і прадавній спокій під наглядом курганів; стебел в них більше, ніж зір у га' лактиці, і кожне стебло є неповторне: кіль' ка колосків, багато зерен. Повномасштабна війна з Московією у різних формах триває вже кілька століть. Я був психологічно готовий до нової ворожої агресії. Але все одно було важко усвідоми' ти, що у ХХІ столітті в самому центрі Єв' ропи може статися таке лихо. 24 лютого мав їхати до своїх студентів, які навчаються на першому курсі факуль' тету живопису Фахового коледжу мис' тецтв та дизайну КНУТД. А прокинувся від того, що мій телефон “розривався” від дзвінків вихованців. Діти були в паніці. Так само шоковані і всі мої колеги. У перші дні були невизначеність і три' вога. Розумів, що маю бути разом з Киє' вом, який вже давно став для мене рідним містом, перебувати на своєму робочому місці. А як митець мав тримати культур' ний фронт. Якщо ж говорити про мою мі' сію як викладача, то мав бути разом із ти' ми, хто найбільш вразливий до сьогодніш' ніх подій – з нашими студентами. Постій'-но був з ними на зв’язку. Намагався, як міг, морально підтримати своїх вихованців. З вікна моєї квартири відкривається краєвид Гостомеля. Трохи далі Ірпінь та Буча, з іншого боку – Горенка та Пуща' Водиця. Кожен вибух, кожне мерехтіння у небі, це був болючий удар прямісінько в На поверхні ланів живуть хвилі'візе' рунки, повільно мандрують полями від краю до краю. У хвилини затишшя я гладжу поля по колосках, як пухнастих тварин. Міни перемелюють зерна з пилом, “град” дає дзвінкі ляпаси, і – простіть нас, поля! – людські машини ріжуть коліями, по своїй смертельній потребі. Чи доживуть до осені ці пам’ятники наївності сіячів? Чи не щезнуть колоскові галактики у вогні, чи не підуть димами в небо? 26 червня Коло одного з місць квартирування на' шого підрозділу живе собака – мабуть, без хазяїв. Стара і підсліпувата. Її страшенно приємно чесати – шерсть густа, сама вона м’яка, вгодована, хоча і знервована тим, що безперервно гурко' тить навколо. Чому солдатам так приємно торкатися тварин? Тому що в них немає війни. Війна настільки огидна і неприродна, що просто нездатна поміститися у таку просту й симпатичну форму, як собака чи кіт. Вони, тварини, нічого не знають про війну і ніколи не дізнаються. Надто склад' ний вид зла. І коли ви разом утворюєте пару – той, хто чеше, і той, кого чешуть, – то війни на цей короткий момент немає для вас обох. *** Стара собака припадає мордою до моїх ніг, ніби зустрічає старого друга, якому давно воліла виплакатися про свої поневі' ряння. Лишаю її, йду в той бік, де гримить все дужче. Деякий час звір біжить за мною і кру' тить головою, вишукуючи незрячими очи' ма, а потім здається і сідає на стежку. серце. Дуже тяжко було все це переживати і розуміти, через які страждання прохо' дить зараз Україна. Разом з тим з’являлася гордість, що нація об’єднується заради спільної мети – Перемоги над ворогом! Люди почали усвідомлювати, що кожен повинен зайняти власну нішу, що кожен на своєму місці – солдат, який тримає власний фронт. На передовій наші справ' жні лицарі. А хтось займається менед' жментом, забезпечує ліками, харчами, до' помагає цивільному населенню, стає во' лонтером. Дуже важливо, що українці проявили себе як сильна нація. Я не бачу себе воїном, який може при' нести велику користь на фронті. Але можу бути ефективним бійцем на фронті куль' турному, благодійному. Все, що від почат' ку війни заробив як художник, передаю на підтримку армії, біженців. Зізнаюся, перший місяць було важко щось малювати. Найгарячіші дні провів у своїй майстерні на Подолі. Потім вирішив провідати родину на Західній Україні. Ду' же вдячний гостинності рідного краю, який прийняв до себе у ці нелегкі дні бага' тьох світочів мистецтва, – своїй Буковині. Чернівецька обласна організація Націо' нальної спілки художників України надала мені майстерню, аби я міг тримати куль' турний фронт. Після цього відразу став до роботи. Мені важко малювати війну з відкри' тим обличчям. Намагаюся, як і в своїх до' воєнних роботах, відтворювати образ Ук' раїни в тому чи іншому вимірі та ключі. Зараз працюю над серією портретів укра' їнських дівчат в різних іпостасях. Серед них є традиційні, автентичні образи, які розкривають красу нашої України. Вже ба' гато робіт з цієї серії знайшли своє місце у колекціях шанувальників мистецтва, ме' ценатів, представлені в експозиціях Фін' ляндії, Литви, Латвії, Естонії та інших кра' їн. Почав працювати над великим полот' ном на тему Маріуполя. На сьогодні пра' цювати над таким масштабним твором вкрай складно, але я вірю, що зможу реалі' зувати цю ідею”. Домінік АРФІСТ Поема війни “Господь моя сила та щит мій” (Пс. 28:7) 1 на майдані коло церкви не встигають класти жертви ні прощати – ні прощатись по земельці шрам хрещатий не затягнеться віками… …не мовчіть так страшно, мамо… 2 коли були ми на війні – на самім дні одні були ми на війні одним одні пісні співали ми з Іванком у караулі перед ранком… як сонце висіло на сливі – були щасливі… …куди вертатися… куди? шляхами мертвої води… … а мама дивиться у піч – а звідти ніч… і глечик б’ється з молоком і виє пес поза садком… я раною тим раннім ранком горю… обпечений Іванком… 3 є речі які не вкладаються в рими… коли ми нездарні… незрячі… незримі… коли неможливо нічого назвати… коли ми підвали… льоди… каземати… віє… виє зима… Арес готує тризну… Часу більше нема – рятувати Отчизну час… немає казок міфи інакші стали – лоба – під образок руки – на холод сталі… голови до небес – там не лише ракети – бачиш Північний хрест? він тебе бачить — де ти… 4 війна до неба до дна війна води не треба ані зерна війні… лиш крові гарячих тіл немає в мові належних слів війну проклясти прокласти путь як в море впасти в священну лють тверезо… твердо (твердиня – дім) а милосердя? – його не ждім… 5 кривавий легіон адептів сатани є хаосу закон? є правила війни? хребти жилих домів живих людей хребти завісами димів до дихання брести до голосу… до сліз… до жертви за життя… у звалищах валіз надія вороття… 6 о втомлені серцем… випиті душею… вдовиними пасмами обтерті струдженими плакальницями оплакані йдете без огляду в країну'без'вороття на сині поля віковічного спокою… книги мертвих розкопані археологами книги живих написані небесами… ми ховаємо себе у пірамідах місті міжбудинковий протяг співає нам колискову… 7 у війни не шукай вини у війни не питай ціни це твоя і моя вина це твоя і моя ціна війна – віялом війна – валом усіх розвіяла розкидала все розтоптала у порох днів смертельні жала змії'війні ніхто не вирвав не розтоптав з шеолу – з прірви ваал повстав… 8 ой війна'війна з кожного вікна а моя ціна на лаві – труна ой війна'війна хата земляна біль'самотина туга кам’яна ой війна'війна рання сивина по світах луна: це моя вина… ой війна'війна я наллю вина у журбу без дна у любов без дна… 9 покажи'покажи мені, Господи, незбагненні Твої наміри розкажи'розкажи мені, Господи, про бараки встелені нарами про розіп’яті душі мороком про тіла волочені волоком про межу коли біль кінчається коли людськість лицем розчавленим сліпо тичеться в смерть… і чарами потойбіччя вінчає чаяне… слово в горлі застигло каменем – ми тиня' ємося незваними і незнаними – до пори… слово вирветься догори… і повернеться до початку… і не треба буде кричати клекотіти жерлом вулкану в серці дивної дітвори … я в порядку, Боже, в порядку… 10 все списали війна і пошесть вчусь ховатися від юрби не рятує ні честь ні почесть на горбі незбутні торби – всі борги назбирані всує всі гроби з іменами й без час беззахисними ласує… більше Бог не дає чудес посилає людей і тексти закільцьовує всі кути по мостах містерій провести в місто де монастир пустий для покликаних – безтілесних розставляє проводирів… і злітає поверх голів шепотіння дітей небесних… …місяць дивиться у фіранку і вплітається у шиття інсомнії… четверта ранку… я придумую сенс життя… 11 на цей хаос – є лише логос… голос… попросту голосіння… не ховає нічна відлога і немає катам спасіння і розкаяння… до Голгофи де розіпнуть слова і строфи ще душа долетить крізь зраду… і попросить не суду – саду… і вода омиє минуле – остогидле… стидне… поснуле… заворожить сивими снами і молитва голосом мами полетить з високого неба і як струни випнуться ребра берегами страсного моря… 12 від людини залишаються дати… від людини залишаються діти… обирає кожен – ридати чи ридаючи радіти… радіти… народ народжується у дихaнні дхарми у подиху відмоленої карми ковтаючи іржу чужих оков… я знаю, Боже, виживе любов…
На часі · “Розкрити зміст сучасних оригінальних творів української літератури”. · с. 22сторінка оригіналу ↗

Історична доля української книги

Історія книги захоплює його понад усе життя, тому що він – бібліофіл і з насолодою полює за таємницями творчості видатних майстрів української графіки – як широко зна" них, так і невідомих та забутих. Втім, Петро Володимирович Нестеренко, член Націо" нальної спілки художників України та президент Українського екслібрис"клубу, канди" дат мистецтвознавства, митець і просто людина, знана у світі українського мистецтва, десятиріччями збирає у свій історичний архів унікальні свідоцтва про розвиток вітчизня" ної книжкової графіки ще за часів сивої давнини і до сьогодення. Книга, на думку Петра Нестеренка, це пам’ятка культури певного часу, квінтесенція образотворчого мистец" тва, яка здійснена засобами поліграфії. В українському мистецтвознавстві успішно працювало чимало дослід" ників"книгознавців, але поза їх увагою залишалися ба" гато мистецьких та дизайнерських елементів, що ста" новлять архітектурну естетику книги. За комплексне вивчення цих аспектів узявся Петро Нестеренко, який виклав свої роздуми щодо розвитку української книжко" вої графіки у монографії “Художній образ української книги ХХ–ХХІ століть”, виданої нещодавно. Володимир СКРИНЧЕНКО Сучасна молодь вважає, що все необхідне можна знайти в електронних носіях. Дійсно, як' що потрібно терміново отримати коротку інформацію, то це спра' цьовує, але ж це не йде ні в яке порівняння з тією насолодою, коли береш в руки необхідну й цікаву книжку. У ній колектив та' лановитих митців доносить до читача засобами сучасної висо' коякісної поліграфії справжнє мистецьке диво. Тому й виникає якийсь оптимізм, відчуття щастя та бажання жити і творити. І щас' тя це надає сучасна графіка, якою займається ціла плеяда таланови' тих ілюстраторів, що допомага' ють нам розкрити творчі задуми прозаїків та поетів. Шляхами розвитку української книжкової графіки В Україні книжкова графіка завжди була на високому рівні: починаючи з часів бароко, коли працювали видатні графіки – Ле' онтій і Олександр Тарасевичі, Іван Щирський та інші майстри, а українська книжкова гравюра досягла високомистецького рів' ня, й до сьогодення, коли офор' млені нашими граверами видан' ня отримують престижні міжна' родні нагороди. Геніальні творчі знахідки ілюстраторів початку ХХ століття – Олени Кульчиць' кої, Георгія Нарбута, Василя Кричевського та багатьох інших заклали високий стандарт націо' нальної книжкової графіки, смі' ливо поєднуючи світові тенден' ції, академічну освіту та відголос' ки народної орнаментики. Само' бутніми були і експерименти школи Михайла Бойчука, яка зробила вагомий внесок у розви' ток книжкової графіки. Митці потужно втілювали в ній засади свого нового погляду на завдання образотворчого мистецтва як та' кого, чиє коріння сягає візантій' ських і західноєвропейських тра' дицій, поєднаних з українською народною творчістю. Взагалі, графіка ХХ століття – це величезна і багатюща галузь вітчизняної художньої культури. Вона успішно развивалася в усіх сферах, зокрема, в станковій ав' торській та естампній графіці, журнальній та книжковій, ужит' ковій графіці, плакаті, екслібрисі тощо. Одним із новаторів україн' ської книжкової графіки другої половини ХХ століття справед' ливо визнано Георгія Якутовича. Саме з нього можна починати “відлигу” у сфері книжкової гра' фіки. Твори Сергія Адамовича та Анатолія Базилевича, Георгія Малакова і Василя Чебаника, Олександра Данченка та Михай' ла Дерегуса, Василя Лопати, Сер' гія Якутовича та багатьох інших асоціюються з творами світової та української літературної кла' сики. За останні роки активізу' вався випуск і творів сучасних ук' раїнських літераторів. Відповід'-но, розвивається й книжкова гра' фіка, яка породила чимало нових імен ілюстраторів. Книжкова графіка доповнюється новими комп’ютерними технологіями, та все ж, не зрозумівши і не осмис' ливши надбання минулого, важ' ко створити щось вартісне у май' бутньому. Українська книжкова графіка і на сьогодні має видатні здобут' ки, що пов’язане з попитом на ринку саме на українські видан' ня, зниженням попиту на книж' ки російських видавництв, впли' вом масштабних літературних ар' марків, таких як Книжковий Ар' сенал у Києві чи Форум видавців у Львові. Все більше на ринку з’являється видань, ілюстрова' них високопрофесійними укра' їнськими митцями, які стежать за світовими тенденціями та експе' риментують. Традиційно силь' ною в Україні залишається кла' сична книжкова графіка, але митці відкриті і до експерименту. Майстри, прагнучи до новатор' ських рішень, що допомагають розкрити зміст сучасних оригі' нальних творів, приділяють на' лежну увагу всім компонентам книжкового оформлення: титу' лові, шмуцтитулам, форзацам, фронтиспісам, обкладинці, супе' робкладинці, композиції сторі' нок, розташуванню ілюстрацій. Про все це можна говорити як про майстерне єднання традицій і новаторства в оформленні су' часної української книги. Книга як особливий мистецький продукт Книга – це об’ємний носій інформації, який є синтезом ро' боти письменника, редактора, митця, поліграфіста, що беруть участь у її творенні. Кожне дру' коване видання має відповідати вимогам свого часу. Тримаючи в руках книгу, людина сприймає її як твір мистецтва, а підвищення культури видавничої справи в Ук' раїні передбачає постійне вдос' коналення всіх ланок процесу її створення. Отже, важливого зна' чення набуває рівень підготовки та кваліфікації фахівців, які бе' руть участь у цьому процесі. Під' вищення культури видання, важ' ливими елементами якого є супе' робкладинка, форзац, вимагає вдосконалення рівня видавничо' го та поліграфічного виробниц' тва. Одним з найважливі' ших елементів зовнішньо' го оформлення книги є су' перобкладинка, яка крім функції її захисту від пош' кодження несе ще й додат' кову інформацію у вигляді текста і зображення. При цьому інформаційні та ес' тетичні завдання супероб' кладинки переважають. Вона огортає основну об' кладинку, приклеєну до книжкового блока. Від' носна самостійність супе' робкладинок щодо книж' кового блока дозволяє ін' формативно наповнити її більше, ніж обкладинку, зокрема інформацією про саму книжку, про серію книжок, видавництво та його діяльність, про авто' ра тощо, тобто вона вико' нує ще й рекламну фун' кцію. Композиція супероб' кладинки тісно пов’язана з оформленням оправи, та все ж має свої особливості. Наванта' жена декоративними й зобра' жувальними елементами, супе' робкладинка часто розглядаєть' ся лише як площинне зображу' вальне поле, як аркуш паперу, що огортає книгу. Важливу роль відіграє фут' ляр як важливий елемент зовніш' нього оформлення, який виконує захисну та естетичну функції книги. Йому на сторінках спеціа' лізованих видань фактично не приділяється уваги, але футляр книги, головним чином, картон' на коробка, виконує функцію за' хисту особливо цінних видань від пошкоджень їх при тран' спортуванні. А ще він мо' же бути додатковим деко' ративно'графічним засо' бом оформлення книги або елементом, який об’єднує групу видань, ви' конуючи при цьому рек' ламну та естетичну фун' кції, особливо для видань поліпшеного оформлення. Оформлюючи футляр, ху' дожники використовують широкий спектр худож' ньо'зображальних можли' востей. Петро Нестеренко на' водить чимало прикладів художнього оформлення книги, посилаючись на видання минулих років, зокрема книги Бориса Ва' луєнко “Архітектура кни' ги”, яка вийшла друком у видавництві “Мистецтво” 1976 року. Зазвичай у фут' лярах друкували ювілейні видання, зокрема багато ілюстроване видання “Ки' ївський університет. 1834–1984”, яке побачило світ 1984 року у київському видав' ництві “Либідь”. Проте мистецтво оформлен' ня ювілейних видань багатогран' не, йому притаманні пафос та Базилевич А. До поеми І. Котляревського “Енеїда”. 1969 урочистість. Причому одним з важливих його складників є обк' ладинка, виготовлена зазвичай з картону. До її творення нерідко залучаються й скульптори; особ' ливо це стосується медальєрного оформлення книг. Відомі ювілей' ні видання творів Тараса Шев' ченка (у п’яти томах) 1939 року, із барельєфними портретами у виг' ляді медальйонів на обкладинках з бібліотеки Національної акаде' мії образотворчого мистецтва і архітектури та з фондової колек' ції Музею книги і друкарства Ук' раїни. Протягом 40'50'х років минулого століття виходили ок' ремим друком багатотомні ви' дання творів Івана Франка та Ле' Лопата В. “Хмельницький і Барабаш”. Дереворит. 1970 сі Українки із барельєфними пор' третами. У середині 50'х років настала переломна доба в розвит' ку ілюстрування та оформлення книги. Це був час, коли художни' ки звернулися до пошуків у нап' рямку запозичення техніч' них прийомів народного мистецтва. Приділялася особлива увага найрізнома' нітнішим за своїм рисунком шрифтам, які почали вико' нувати не лише інформатив' ні функції, а й суто декора' тивні. Історична драма української книги Українська книга як і мо' ва має багатовікову й драма' тичну історію. Розуміння то' го, що літературний шедевр повинен мати належне зов' нішнє оформлення, усвідом' лювали ще в глибоку давни' ну, а в добу Раннього серед' ньовіччя почали виготовля' ти в Європі розкішні оклади для богослужбових книг. До найдавніших зразків нале' жить Мстиславове Єванге' ліє, переписане в Києві на Петро Нестеренко замовлення новгородського кня' зя Мстислава, старшого сина Во' лодимира Мономаха. Окрасою багатьох музейних зібрань є кни' ги, надруковані у Львові, Києві, Чернигові, Почаєві та інших цен' трах друкарства. З часом, напри' кінці ХVІІ століття розпочалася на Україні публікація рукопис' них книг, яка триває до сьогоден' ня. В Державному музеї книги і друкарства експонуються факси' мільні видання пам’яток давньо' руської писемності: “Остромиро' ве Євангеліє”, “Ізборник Святос' лава” (1073), “Повість временних літ” летописця Нестора (початок ХІІ ст.), “Псалтир Київський” (1397) та “Пересопницьке Єван' геліє” (1560'і рр.), на оригіналі якого Президенти України при' сягали Конституції України. Однак небагато в історії циві' лізації випадків, коли заборона вживання рідної мови, як в Ук' раїні, зазнавала таких неймо' вірних утисків. І розпочалося це вже після підписання Богданом Хмельницьким у Переяславі до' говору з московським царем. Відтоді розпочалася неоголо' шена війна Московщини з Ук' раїною: спочатку шляхом під' порядкування Київської митро' полії Московській патріархії 1686 року,а потім пішов наступ іна українську культуру. За прав' ління Петра І видано серію ука' зів, одним з яких (1720) повніс' тю заборонено друкування книг українською мовою. Розуміючи роль і вагу освіти, царизм, поз' бавивши український народ власної книги, циркуляром 1784 заборонив у Києво'Моги' лянській академії викладання українською мовою. Усе, що впливало на розвиток україн' ської мови (книгодрукування, освіта, художня література, те' атр, преса), постійно перебувало “під опікою” царського уряду. Водного з найчисленніших наро' дів Російської імперії до ХІХ сто' ліття не було перекладу Святого Письма рідною мовою. Царський уряд неодноразово підтверджував заборону української мови свої' ми циркулярами (указ Валуєва 1863'го, Емський указ 1876'го). Це боляче вразило й українську літературу, яка до Тараса Шев' ченка вважалася “літературою другого ґатунку”. Проте, в роки Незалежності, починаючи з 2000'х років, спос' терігається поступове піднесення книговидавництва. Демократич' ні зміни у нашому суспільстві ак' тивізували мистецьке життя, внаслідок чого пожвавилася й виставкова робота. Передова ін' телігенція стала на захист свого історичного і культурного мину' лого. Активно друкуються дитячі книжки, випускаються чисельні переклади зарубіжної класичної і сучасної літератури. Українські майстри, прагнучи до новатор' ських рішень, приділяють належ' ну увагу всім компонентам книж' кового оформлення, що допома' гають їм розкрити зміст сучасних оригінальних творів української літератури.
Театр · “Сьогодні мистецтво – це культурний фронті культурна дипломатія”. · с. 23сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

питань до Олександра Книги, зокрема журналістів цікавило: – Чи брали участь у фестивалі переміщені театри? – Так. Зокрема Маріупольський театр. Минулого року ми виступали у цьому міс' ті на “Гоголь'фесті”, а востаннє були тут на гастролях у листопаді. Частина маріу' польських акторів зараз в Ужгороді. Вони представили на фестивалі свою нову вис' таву. Також до фестивалю долучився Лу' ганський український театр, який з 2015 року перебував у Сєвєродонецьку, а зараз – у Дніпрі. – Яким ви бачите сучасний український театр? – Театр повинен бути різнобарвним, як веселка. Аби кожен міг у ньому знайти щось своє, близьке саме йому. У нашому театрі сім сценічних майданчиків і кожен має свій репертуар. На одній сцені йдуть мюзикли, на іншій – серйозні вистави. Сучасну драматургію показуємо на сцені під дахом. Є у нас театр у кафе, а ще – те' атр у лісі. На лісовій сцені показуємо “Лі' сову пісню”, “Сон літньої ночі”, “Май' ську ніч”. Головне, щоб театр говорив правду, тоді він буде переконливим… Присутній на прес'конференції міністр культури та інформаційної політики Украї' ни Олександр ТКАЧЕНКО наголосив на то' му, що фестиваль “Мельпомена Таврії” – це сигнал надії для тих, хто залишився на оку' пованих територіях, які ми обов’язково звільнимо. На переконання народного ар' тиста України, поета'пісняра Анатолія МАТ' ВІЙЧУКА, біда Росії в тому, що її митці не змогли створити гуманного суспільства, жодним чином не вплинули на те, аби вона змінила парадигму свого існування. І її на' род ментально залишився таким, як у часи середньовіччя. Лавреатка Шевченківської премії Лариса КАДИРОВА наголосила, що за часів війни зростає значення театру, згада' ла, як створювався фестиваль “Мельпомена Таврії” майже чверть століття тому. шити поза увагою таку важливу подію. Ми запланували незвичайний гала'концерт, на який і запросили своїх численних дру' зів. Хотіли, щоб це була тепла зустріч лю' дей, які створювали цей театр, щоб звуча' ли їхні спогади. До цього дня ми створили велике панно, на якому надрукували 1700 прізвищ людей, які за ці сорок років пра' цювали і сьогодні працюють в театрі – від прибиральниць до режисерів і директорів. Ідея сподобалася, люди підходили і шука' ли свої прізвища на цьому панно. До самого концерту готувалися приб' лизно тиждень. До участі в ньому залучи' ли всіх диригентів, які працюють в нашо' му колективі – Василя Василенка, Воло' димира Кожухаря, Сергія Голубничого, Ділявера Османа та Євгена Воронка. Ду' же вдячний всім акторам, які повернули' ся з різних куточків України, аби підтри' мати театр у цей нелегкий час. Для підго' товки програми створили робочу групу, разом згадували найяскравіші сторінки нашої історії. А написати сценарій на ос' нові наших ідей запросили Дмитра Тодо' рюка. Він же став і ведучим концерту. Зга' дали про наші досягнення за ці роки, по' чинаючи від першої вистави – дитячої казкової опери Миколи Лисенка “Зима і Весна”. Розповіли про те, що вже було і, звісно ж, про те, що буде. Не випадково під час концерту звучали переважно тво' ри саме українських композиторів. Наша стратегічна мета – популяризувати укра' їнську музику. Серед задумів – конкурс із написання опер для молодих композиторів. Є й інші плани, реалізація яких залежить від того, як швидко настане Перемога, для якої ми всі працюємо. У ювілейному концерті “З театром у серці” взяли участь симфонічний оркестр, хор театру, артисти балету, солісти'вока' лісти Київської опери: Вікторія Осадчук, Анастасія Поліщук, Ольга Фомічова, Анд' рій Гонюков, Павло Денисенко, Олек' сандр Киреєв, Роман Лещов, Сергій Макі' єнко, Микита Олійник. Були також і зап' рошені артисти – Дар’я Литовченко, Дмитро Іванченко, Юрій Годо та скрипаль Дмитро Ткаченко, який виконав головну музичну тему з кінофільму “Список Шин' длера”, що є символом жорстокості війни та гуманності окремої людини. Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр · “Сьогодні мистецтво – це культурний фронті культурна дипломатія”. · с. 23сторінка оригіналу ↗

Новий формат Мельпомени

Завершився ХХІV Міжнародний фестиваль “Мельпомена Таврії”. Цьо" го року він відбувався в особливому форматі. Олександр Книга “Мельпомена Таврії” – щорічний між' народний театральний фестиваль, який відбувається на базі Херсонського облас' ного академічного музично'драматичного театру імені Миколи Куліша. З 1999 року фестиваль об’єднує поціновувачів театру з України та інших держав світу, підвищує туристичну привабливість регіону, відкри' ває нові локації, популяризує сучасну творчість, демонструє кращі зразки теат' рального мистецтва. Учасники – професійні театральні ко' лективи, які оцінює Міжнародна експер' тна рада, у складі якої – українські та за' кордонні театральні критики, режисери, діячі мистецтва. Цьогоріч у фестивалі взя' ли участь понад 60 театрів із 34 міст та 11 країн. Крім України, це Грузія, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Туреччина, Франція, Чехія та вперше – США і Япо' нія. Також цього року Мельпомену підтри' мав французький “FestivalinExtremis”. Попри воєнний стан в Україні, задля підтримки херсонців, які були вимушені залишити свої домівки, ХХІV Міжнарод' ний фестиваль “Мельпомена Таврії” від' бувся в запланований термін – 10–19 чер' вня. У 1982 році в Києві було засновано Державний дитячий музичний театр. Це був один із двох державних театрів такого профілю у світі, мав репертуар переважно з постановок для молодшого покоління. Від 2002 року театр має статус акаде' мічного. За сорок років свого існування Київ' ська опера зазнала значних змін – суто ди' тячий та юнацький формат театру якісно трансформувався у театр для всіх категорій глядачів. Нині це театр родинний, універ' сальний. Театр, який щосезону пропонує інноваційні сучасні мистецькі проєкти. Окрім повного ребрендингу, зміни по' зиціювання і затвердження короткої назви театру – Київська опера, в 2019 році було капітально оновлено глядацьку залу і бага'-то приміщень театру та здійснено інші ре' новації у його матеріально'технічному за' безпеченні. Та найголовніше – сьогодні театр має у своєму арсеналі абсолютно уні' кальну репертуарну складову. Для киян та гостей столиці щосезону тут презентують прем’єри: класичні опери та балети – “Ве' сілля Фігаро” В. А. Моцарта, “Ромео і Джульєтта” Ш. Гуно, “Viva la mamma (“Нехай живе мама!”), або Театральні по' рядки та безлад” Г. Доніцетті, сучасні опе' ри, балети, мюзикли українських компо' зиторів – “Король Дроздобород” Ю. Шев' ченка, “Аладдін” О. Родіна, “Фабрика Санти” П. Табакова, “Санта 2. Глобальне потепління” Д. Саратського, топові брод' вейські постановки (з купівлею у Великій Британії ліцензії на показ) – “School of Rock (Школа року)” Е. Л. Веббера, а також авторські проєкти – “Нові мелодії Різдвя' ної ночі”, “Український диптих”, “Тиж' день у Київській опері”. Принципова позиція театру – ставити всі вистави, включаючи класичні опери, державною мовою. Свій перший сезон театр відкривав оперою для дітей класика національної музики Миколи Лисенка “Зима і Весна”, а планував закрити 40'ий сезон оперою ви' датного українського композитора Юлія Мейтуса “Ярослав Мудрий”. Але війна внесла величезні корективи у план святку' вання 40'ї річниці театру… Вистави театру відзначені численними лауреатствами і преміями, серед яких 9 премій “Київська Пектораль” та премія Фестивалю'Премії “ГРА”. Під час пандемії COVID'19 театр не міг показувати вистав, однак не зупиняв твор' Але вперше за роки існування фести' валь змінив формат – театри'учасники не привезли вистави до Херсона, а показува' ли їх на своїх майданчиках. Вистави окре' мих театрів, які не змогли здійснити показ наживо, були оприлюднені на офіційному YouTube'каналі. Кожен театр'учасник ви' ділив певну кількість квитків для тимчасо' во переміщених осіб, які перебувають у їх' ньому місті. Артисти Херсонського театру ім. Миколи Куліша, які тимчасово зали' шили власні домівки, відвідали вистави як спеціальні гості. Вистави оцінювала спеціальна рада. У її складі – відомі театрознавці, з якими “Мельпомена Таврії” співпрацює багато років і які в силу обставин перебувають утому чи іншому місті, де базуються театри' учасники. Експерти відвідували вистави, оцінювали їх, описували побачене в соц' мережах і медіа. На фестивалі працювала освітня плат' форма, в межах якої відбувалися онлайн' лекції та майстер'класи. Також організато' ри підготували Літературну сцену, до якої долучилися відомі українські та закордон' ні режисери, драматурги та музиканти. Під егідою фестивалю в Києві відбувся показ документального фільму “Життя після 16:30”. Кошти, зароблені від продажу од' нойменної книги, перерахували на потре' би біженців з Херсона. А меценати, теат' ри'учасники та інші небайдужі збирали кошти на благодійний рахунок Театру іме' ні Куліша. Фестиваль відбувався під девізом: “Мельпомена – голос Херсонщини. Хер' сон – це Україна!” Одним із заходів фестивалю стала прес'конференція його організаторів, яка відбулася у приміщенні Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Президент фестивалю, генеральний директор Херсонського академічного му' зично'драматичного театру імені Миколи Куліша Олександр КНИГА пригадує: – 24 лютого о 9'й ранку я був на роботів театрі, а коли повертався додому, то на мосту потрапив у вир бою, десантники за' хопили наше місто. Лише через сорок днів я зміг вирватися з окупації. За кілька діб добрався до Льво' ва. Вже в дорозі думав про те, що треба зробити все, аби фестиваль відбувся. На' писав у соціальних мережах, що фестиваль відбудеться в українському Херсоні з 10 по 18 червня. На жаль, Херсон ще не звільни' ли. Але мене підтримали львівські театри, які брали участь у попередніх фестивалях. Долучилися друзі з інших міст України та інших країн. І в кожному місті, де показу' вали фестивальні вистави, говорили про Херсон і про всю Україну. Сьогодні мистецтво – це культурний фронт і культурна дипломатія. Я дуже хочу, щоб сьогодні був почутий голос Херсон' щини, який прохає про допомогу. Ми ві' римо, що наступного року ювілейний 25'й фестиваль обов’язково проведемо у Херсо' ні і радо будемо зустрічати своїх друзів з різних країн у себе вдома. А сьогодні я хо' чу подякувати всім театрам, драматургам, всім небайдужим людям, які відгукнулися на наш заклик і 24 фестиваль зміг відбути' ся. Вірю в нашу спільну Перемогу, тому що ми сильні, коли об’єднані! У представників преси було багато за'
Театр · “Сьогодні мистецтво – це культурний фронті культурна дипломатія”. · с. 23сторінка оригіналу ↗

З Київською оперою в серці

У Київській опері (Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва) на відзначення 40"річчя театру від" бувся великий концерт “З театром у серці”. чої діяльності. Було започатковано проєкт “Якщо ти не ідеш у театр – театр прихо' дить до тебе”, ідея якого – привернути увагу до проблем культурної сфери в умо' вах карантинних обмежень. В рамках про' єкту було відзнято креативні ролики з вис' тав театру в незвичних локаціях – опера “Viva la mamma” на Житньому ринку та опера “Весілля Фігаро” у Київському мет' рополітені – Свою діяльність Київська опера від' новила у квітні з ініціативи нашого гене' рального директора'художнього керівника Петра Качанова, – розповів головний ре' жисер театру Віталій ПАЛЬЧИКОВ. – Са' ме у квітні театр давав благодійні вистави для маленьких глядачів на залізничному вокзалі Києва і в дитячій лікарні “ОХ' МАТДИТ”, а також зняв два відеоролики – “Київська опера – жертвам війни” та “Закрийте небо!”. Крім цього, ми висту' пили у 6 містах України, де наші вистави відвідали півтори тисячі маленьких гляда' чів. Зрозуміли, що не можемо на цьому зу' пинятися, і в червні представили п’ять вистав на стаціонарі. За місяці війни доля розкидала наших акторів по всій Україні і зібрати їх разом для вистав і концертів бу' ло складно. Для наших маленьких глядачів ми показали улюблений дитячий мюзикл “Пригоди Буратіно” Олександра Білаша. Два концерти відбулися на новій сцені'ук' ритті. Жоден театр Києва не може похва' литися таким сценічним майданчиком – справжнім укриттям, де вистави і концер' ти можуть не перериватися і під час триво' ги. Тут відбулися концерт українських ро' мансів “Романс в укритті” та концерт “Джаз в укритті”. До першого концерту ввійшли найкращі українські романси та пісні на музику Миколи Лисенка, Олек' сандра Білаша, Валентина Сильвестрова, Михайла Жербіна, Ігоря Поклада, Анато' лія Кос'Анатольського. Багато з творів сьогодні маловідомі і, на жаль, нині мало хто займається тим, аби донести ці скарби до українського слухача. Що стосується другого концерту, то це був класичний джазовий європейський продукт. До речі, на сьогодні ми єдиний оперний театр в Ук' раїні, який має три повноцінних сценіч' них майданчики. Крім основної, це ART' сцена і сцена'укриття. Звісно ж, як опер' ний театр ми показали оперу – концертно' сценічне виконання твору Вольфганга Амадея Моцарта “Весілля Фігаро”. А вже наступного дня – 18 червня – відбувся Га' ла'концерт “З театром у серці”, присвяче' ний 40'річчю театру. Попри воєнний стан, ми всі разом вирішили, що не маємо зали'
24 Подія року · “Холодний Яр сформував нову когорту українських героїв”. · с. 24сторінка оригіналу ↗

У Холодному Яру відбулися традиційні вшанування Героїв

Євген БУКЕТ В урочищі Холодний Яр на Черкащині відбулися 26-ті вшанування Героїв Холодного Яру, які щороку організовує однойменний Історичний клуб, на чолі з письменником і популяризатором історії визвольних змагань початку ХХ століття Романом Ковалем. Цьогорічні вшанування, через російське вторгнення в Україну, змістилися в часі на два місяці і зібрали значно менше людей, ніж багато років поспіль у мирний час. Проте, попри воєнний стан, організатори провели традиційне освячення зброї, організували концертну програму і пам’ятні заходи на всіх традиційних локаціях – біля пам’ятного знаку загиблим воякам 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, на могилі сотника Івана Компанійця в Мотронинському монастирі, біля пам’ятників холодноярцям, родині Чучупаків та Юрієві Горлісу- Горському в центрі с. Мельники та на могилі головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака на мельниківському кладовищі. Хоч і було анонсовано, що вшанування цього року відбудуться з нагоди 125-ліття з дня народження отаманів Холодного Яру Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка та Івана Лютого-Лютенка, проте в Холодному Яру більше згадували не їх, а сьогоднішніх Героїв, які полягли у війні з російськими загарбниками. Розпочалися заходи біля тисячолітнього дуба Максима Залізняка, де відбулося урочисте відкриття пам’ятного знаку кобзареві Тарасові Силенку (29.12.1972 – 22.06.2021) – заслуженому артисту України, багаторічному учаснику холодноярських вшанувань. Монумент у рекордні терміни виготовив на кошти, зібрані Історичним клубом “Холодний Яр”, скульптор з Калуша Ігор Семак. Присутні ділилися спогадами про Тараса Силенка, а побратими з кобзарського цеху виконували пісні, які він співав. Від початку російсько-української війни 2014 року Тарас із концертами неодноразово відвідував, як передову, так і військові частини. Окрім історичних, він також виконував чимало патріотичних пісень сучасних авторів. А ще – нещадно боровся з російськими фейками: повертав українцям пісні, що були вкрадені московітами. Серед найвідоміших його відкриттів – пісня повстанців Костя Степового-Блакитного з 1920 року – “Повстань, народе мій”, широковідома в російському спотворенні під назвою “Вставай, страна огромная”. До 50-річчя від дня народження митця, яке відзначатиметься наприкінці грудня, Роман Коваль планує видати книгу спогадів про Тараса Силенка. Свої спогади-згадки всі охочі можуть надсилати на адресу kovalro- [контакт приховано]. Опісля відбувся концерт пам’яті Тараса Силенка, Олега Куцина, Георгія Тарасенка, Павла Наконечного та всіх оборонців рідної землі, що полягли за волю України. Участь взяли кобзарі Василь Лютий, Святослав Силенко, Михайло Гречкин, керівник гурту “Черкаські козаки” Юрій Марштупа, виконавці Руслана Лоцман, В’ячеслав Купрієнко, Олександр Василенко, Володимир Гонський, ЮРКЕШ (Юрко Юрченко) та Дмитро Вовк. Активну участь у вшануваннях взяли бійці 49-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ “Карпатська Січ”, які кілька днів тому в Києві прощалися зі своїм командиром, лейтенантом Олегом Куциним (23.11.1965 – 19.06.2022), котрий загинув у бою на Ізюмському напрямку. До Холодного Яру приїхали також родичі й бойові побратими ще двох загиблих Героїв, залюблених в цей оповитий легендами край, – Георгія Тарасенка (6.12.1996 – 25.03.2022) і Павла Наконечного (20.05.1997 – 18.06.2022). Молодший лейтенант Георгій Тарасенко – командир добровольчого підрозділу “Фрайкор”, що під його командуванням від початку повномасштабного вторгнення обороняв Харків. Загинув у бою під час зачистки від російських окупантів села Мала Рогань. Похований, відповідно до заповіту, в урочищі Холодний Яр на плато біля Мотронинського монастиря, де раніше був старовинний козацький цвинтар. 17 квітня Георгій Тарасенко удостоєний звання Герой України (посмертно). Павло Юрійович Наконечний (“Добротворський”) був відомим громадським діячем, засновником ГО “Поклик Яру”, що серед іншого виховує повагу до Збройних Сил України, зокрема тісно співпрацює із 93-ю бригадою “Холодний Яр”. Він добровільно пішов до лав ЗСУ, де отримав позивний “Історик”. Загинув у лавах ССО на Миколаївщині. Його провели в останню путь і поховали 22 червня в Черкасах. Незважаючи на сумний лейтмотив цьогорічних вшанувань, вони засвідчили, що Холодний Яр сформував нову когорту українських героїв, які готові воювати за Україну та гідно стати в один ряд із лицарями минулих поколінь, які надихали їх на боротьбу.
24 Подія року · “Холодний Яр сформував нову когорту українських героїв”. · с. 24сторінка оригіналу ↗

Дорогі читачі! Згідно з умовою передплати, в липні наш тижневик виходити не буде. Випуск газети планується з 4-го серпня.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Володимир ЖИГУН Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
24 Подія року · “Холодний Яр сформував нову когорту українських героїв”. · с. 24сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел./факс)
Емблема «Просвіта»Просвітянин