Бійці зі сходу · “Любіть Україну в часи неминучі, Бо треба – за неї помрем”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
“Не питайте їх, коли закінчиться війна”
Слово Просвіти, №24–25 за 2022 рік
Розповідь про земляків із Донбасу – захисників України, які з мирного фронту оборони мови, культури, освіти пішли на війну. Це люди, які в мирний час не тільки палко говорили про любов до України і багато роби" ли для неї в підприємництві чи в місцевому самоврядуванні – в найваж" чий час стали до військових лав. Ніхто не знає, як складеться доля цих мужніх чоловіків, як власне й нашої держави, але суспільство вже зараз має знати своїх захисників, не чекаючи якихось особливих інформацій" них приводів. Кожен із наших воїнів сьогодні заслуговує слів подяки.
Ігор ЗОЦ
“Попіл Маріуполя стукає в серце…” Маріуполець Вадим Джувага вже чет' вертий рік у Збройних Силах України слу' жить солдатом, але громадськість міста й краю більше знають його як історика й не' залежного журналіста. Знайомий з Вади' мом ледь не з кінця минулого століття – як був з принциповою українською позиці' єю, так і залишається. Ні під кого і ні під що не підлаштовувався. Активний учасник ледь не всіх проукраїнських акцій в Маріу' полі, Донецьку і в Києві. Пройшов два Майдани, але найбільші випробування по' чалися у 2014 році. Він був серед захисників рідного міста під час так званої “русской вєсни”, а зго' дом долучився до волонтерів, які реально допомагали нашому війську і не давали за' бути, що війна поруч. А громаді Маріупо' ля, як виявилося, слід було постійно нага' дувати, що за мирне небо над Приазов’ям заплатили своїм життям понад двадцять уродженців міста. Про деяких з них Вадим написав до просвітянської “Домахи”. Ось кілька рядків з репортажу журна' ліста про вручення в грудні 2017'го наго' род рідним загиблих маріупольців Андрія Назаренка (“Мєх”), Андрія Миронюка, Миколи Яблонського: “Коли малий Да' нилко Яблонський вітав присутніх закли' ком “Слава Україні!”, замість загиблих хлопців у лави стали їх дружини і діти. Нас не перемогти! Чуєте, в Кремлі та на Печер' ських пагорбах?” Як історик, Вадим відомий у місті но' вим поглядом на дату заснування Маріу' поля, заявляв про це публічно, виступав з лекціями. Своєрідним підсумком його життєвої дороги стала видана 2018'го кни' га “Ламаючи стереотипи. Українське При' азов’я в дзеркалі епох” обсягом 310 сторі' нок з бібліографією і хронологічними таб' лицями. У квітні 2019'го Вадим Петрович зро' бив ще один рішучий крок у своєму житті і домігся бути прийнятим на службу солда' том у ЗСУ. З початку російського втор' гнення підрозділ, де служить Джувага во' ює на Сході країни. Коли є можливість, Вадим нагадує про себе короткими допи' сами у Фейсбук про рідне місто. “Сьогодні
Вадим Джувага в центрі Європи, внаслідок геноциду ро' сійськими нелюдями українського міста Маріуполь, померла від зневоднення 6' річна українська дівчинка Таня. Перед тим ці фашисти вбили її матір. ЗСУ гідно ві' домстила русні за смерть українок. Сьо' годні в Ольгінці під Волновахою було лік' відовано піхотний і танковий батальйони русні. Смерть за смерть! Кров за кров!” (12 березня). На початку квітня Вадим публікує фо'-то страшних руйнувань міста і пише “По' піл Маріуполя стукає мені в серце. Назав' жди!” (7 квітня). Коли оборонці міста трималися з ос' танніх сил, солдат Джувага відзначає: “Для мене, як і для багатьох маріупольців, “Азовсталь” був джерелом промислового забруднення і символом наплюватель' ського ставлення влади до містян. І про те, що він стане символом української звитя' ги нарівні з Жовтими Водами, Конотопом і Гурбами, і подумати не міг” (12 травня). Так що після нашої Перемоги, яку на' ближає солдат Джувага, історику Джувазі буде чим зайнятися.
Рядовий віце-мер Віце'мер Сіверська Віталій Гатченко у лавах захисників ще з квітня. Отримавши повістку в ЗСУ, він не скористався бронею посадовця та не сховався за “білим біле' том”. У свої 48 років є найстаршим у під' розділі, але не комплексує через вік – дос'
Віталій Гатченко від діло наживне, а наполегливості Віталію не позичати. Він стійкий і непохитний у своїх пере' конаннях – очолював Народний Рух Укра' їни на Донеччині мабуть у найважчий пе' ріод історії: з 2010 року і до 2014. Він на со' бі відчув, як “русскій мір” в подобі регіо' налів насувається на Україну, щоб її зни' щити. Принагідно не можу не згадати рі' шення Ворошиловського райсуду Донецька заборонити відзначення Дня Незалежності 24 серпня 2011 р. в Донецьку біля пам’ятника Т. Шев' ченку. Попри заборону, Віталій Гат' ченко з рухівцями та іншими патрі' отами Донеччини акцію провели, Гімн проспівали і за майбутнє Укра' їни помолилися. А вже наступного дня пана Віталія і деяких інших ак' тивістів почали викликати до рай' відділу міліції, відкрили криміналь' не провадження. Завдяки незалеж' ним ЗМІ ситуація набула розголосу і справу спустили на гальмах… Про цей епізод у житті Віталія я написав у нарисі “Несудимий на свято Не' залежності” і він через роки згадує ті події з посмішкою. Далі прийшла люта зима 2013/14 і во' рожа українцям “русская вєсна”. Якийсь час Гатченко з початком АТО був у волон' терському русі, працював у міськраді, а 2020 змінив вектор руху і зайнявся садів' ництвом. Але потреба бути в суспільному житті переважила і він повернувся до місь' кради свого міста. Звідти і відправився до лав ЗСУ. – Коли Росія розпочала відкриту війну проти України – для мене це не стало не' сподіванкою. З 1991року завжди знав, що буде війна, що Росія нас так просто не за' лишить у спокої, – зізнається Віталій. В інтерв’ю “Вільному радіо” він також розповів, що в його підрозділі зібралися хлопці з усієї країни – ніхто не служив, але всі готові стояти до кінця. Та якщо журна' лісти поцікавилися долею віце'мера – з
Сіверської міськради ніхто не телефону' вав. “Проте, частина громади міста здиву' вала потужною моральною підтримкою: маси дзвінків не очікував. Це було щи' ро…”, – каже Віталій. Так само щиро ба' жаємо нашим захисникам вистояти!
Вдруге на війні З Андрієм Тараманом познайомилися колись в його рідному мальовничому селі Олександро'Калинове, де підприємець виявився неабияким патріотом – очолив громадську організацію “Енеїда” і засну' вав музей “Довкілля”. З українською ха' тою зовні і автентичними речами всереди' ні, трактором 30'х років та іншим сіль' ськогосподарським реманентом на под' вір’ї. Подивитися є на що. Та й зупинити' ся в селі туристам було де, бо розвивали сільський туризм… У 2014 році ЗСУ не віддали ворогу роз' ташоване за кілька десятків кілометрів від Донецька Олександро'Калинове. Може й тому, що на військову службу пішов Анд' рій Тараман. Виконавши свій священний обов’язок, він повернувся до рідного села, відновив свої справи на землі як фермер іна громадянській ниві. Земляки обрали його депутатом Іллінівської сільради… Ми спілкувалися з ним кілька років то' му на Донеччині і в очах Тарамана я читав тривогу за долю країни… За кілька днів до російського вторгнення в лютому 2022 ро' ку Андрій зробив рішучий крок. Ось його скупий спогад: “Все змінилося 15 лютого. Я сказав, що буде велика війна. Друзі не вірили, рідні сумнівалися, але речі пакували. Я почав
Андрій Тараман розпродувати домашню худобу, зерно, сі'-но, сівалки, культиватори… Люди, які ку' пували моє майно, питали причину роз' продажу і я всім казав, що буде війна і що я вивезу родину, а сам піду в ЗСУ. 24 люто' го Росія оголосила про війну. Біля 8 ранку я з рідними та родиною мого покійного побратима, який загинув, захищаючи Батьківщину, вирушили в далеку дорогу. Ми орендували житло, а я пішов добро' вольцем в ЗСУ”. Давно не виходив на зв’язок воїн Тара' ман, раз мовчить – значить зайнятий най' важливішими справами.
“Та переможем точно ми!” Родом з окупованої в 2014 році частини Луганщини, Роман Балабойко, свою малу Батьківщину втратив, але і здобув багато. Відслужив в АТО, отримав вищу освіту в Донбаському педуніверситеті (Сло' в’янськ), попрацював журналістом у Кра' маторську. У цьому прифронтовому місті ми певний час працювали разом в КП ТРК “Регіон Донбас”. Як директор цього під' приємства, відразу звернув увагу на актив'
Роман Балабойко ність Романа. Цього молодого привітного чоловіка часто запрошували на різнома' нітні заходи, пов’язані з військово'патріо' тичним вихованням, зокрема і до військ' комату, щоб виступив перед призовника' ми – він не приховував радості від спілку' вання з майбутніми воїнами. Приємно, що Роман за жодних обставин і в будь'якій ау' диторії не переходив з української на іншу мову. А в газеті “Вісті Донбасу” журналіст Балабойко висвітлював тематику АТО/ООС і спільно з військовими розвін' чував фейки російської пропаганди. Це був дуже потрібний напрям, газета на прифронтових територіях поширювалася безкоштовно і люди її справді чекали. Шкода, що з 2019 друковану пресу роздер' жавили, і на Донеччині газет українською не стало зовсім. Роман більше зосередився на громадській роботі в Союзі ветеранів АТО Донбасу, де з його ініціативи вийшла збірка “Донеччина віршує”. До видання увійшли поезії учасників війни, які наро' дилися або мешкають у Донецькій області. “Тут серед віршованих рядків схований безцінний дар поетів, які бачили цю війну зсередини – їхні почуття та внутрішній ду' ховний світ. У збірці знайшлося місце і лі' риці, і бойовим спогадам, і власним мрі' ям…”, – йдеться у передмові до збірки. Де' які з поезій воїнів міцно “прив’язані” до спогадів про конкретні бої. “Блокпост – село Піски”, “Позиція на Світлодарській дузі”, – згадує Валерій Афонський. “Ми бандерівці Донбасу”, – пише Іван Вигов' ський. Роман Балабойко завершує одного з віршів патетично і щиро: Любіть Україну в часи неминучі, Бо треба – за неї помрем. За три роки після виходу книжки Дон' бас знову став полем бою і Роман Балабой' ко без вагань долучається до лав захисни' ків і знаходить час і натхнення для поезій з війни.
Донецький євромайданівець Так сталося, що за кілька днів до 24 лю' того громадські активісти з Донеччини презентували в Києві фотовиставку До' нецький Євромайдан та однойменний фо' тоальбом, і одним із організаторів подій став історик і публіцист Станіслав Федор' чук. Відвідавши заходи на Михайлівській площі та в Музеї Революції Гідності, по' слухавши промовців з кола Донецьких єв' ромайданівців, немов повернувся в три' вожну зиму 2013/14 років, що далі пере' текла в “русскую весну” на Сході. Про ці заходи можна багато і цікаво розповідати, але як на мене, саме Федорчук і його – на' ші однодумці зробили головне: підбили певний підсумок важливому періоду сус' пільного життя країни. Це сталося за ліче' ні години до того як в Україну полетіли ро' сійські ракети… Не запитував у пана Станіслава, чи бу' ло в нього передчуття війни в ті дні, а нато' мість повернувся до його книжки, виданої ще 2012 року з промовистою назвою “Де' монтаж лицемірства”. Переглянувши на' писані по гарячих слідах статті автора про події різного масштабу на Донеччині і по'
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
