Пам’ять · “Для того, щоб побудувати нову Україну, треба буде очистити її від брехні й фатальних політичних помилок України старої”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
У нев’янучий вінок пам’яті До 75-річчя останньої битви Служби Безпеки ОУН з московською ордою
Слово Просвіти, №24–25 за 2022 рік
Переконаний, що по війні в Україні з’являться нові лідери – з числа овіяних славою бойових ге' нералів та регіональних керівни' ків, які пройшли важкі воєнні випробування. У разі повоєнних труднощів та спроб дестабілізації України найкращим виходом буде прихід до влади військового режиму. Про це я неодноразово писав у своїх творах.
8. Якою має бути Нова, повоєн' на Україна? Один мрійник із Банкової, людина хлєстаковського штибу, малює нам можливі сценарії: ро' сійський, совєтський, євроопти' містичний і, звичайно ж, націона' лістичний (чому одразу не банде' рівський?), – див. Арестович. Якою буде Нова Україна, Глав' ком, 17.06.2022. Згідно з російськими пропа' гандистськими установками, все, що стосується любові до України, побудові національної держави, націонал'демократичного режиму країни, яка виборює свої націо' нальні інтереси, оголошується цим автором націоналістичним, тобто зарізяцьким, негативним, антиро' сійським, провінційно'простаць' ким, відсталим від нашого прогре' сивного віку лібертаріанства. Інші країни побудували нормальні на' ціональні держави (nation'state) – Польща, Словаччина, Румуні, Литва і безліч інших, а Україна, бачте, націоналістична – де всі не українці носитимуть, мабуть, ко' льорові нарукавні пов’язки. Не знаю, як у справах вій' ськових, але в проблемах націо' нально'державних цей фантазер є повним невігласом. На жаль, його думки, здається, доволі адекватно відбивають ідеологію правлячої групи, яка прийшла до влади і керує Україною під гаслом какая разница? Нагадаю слова відомої амери' канської публіцистки Енн Епл' баум, яка прямо закликає до на' ціонального, а якщо хочете – до націоналістичного відродження: “Тільки люди, які відчувають якусь відданість свої суспільс' твам, люди, які шанують свою національну мову, літературу, іс' торію, люди, які співають націо' нальні пісні із покоління в поко' ління переказують національні легенди, будуть працювати на благо суспільства”. Після жахливого досвіду ро' сійського геноциду проти всього українського – якою має бути Ук' раїна майбутнього? Знову проро' сійською, з московськими гопни' ками, які роздають малоросій' ським аборигенам цінні вказівки? Чи, спираючись на велику ук' раїнську культуру, часто незаслу' жено ігноровану правлячим кла' сом, почнемо будувати європей' ську демократичну національну українську державу – надійну опору світової безпеки. А в росію обов’язково приле' тить “отвєтка”: війна і мор. Бо іс' нує карма, прокляття й покара за смертні гріхи. Як каже Господь: Мені помста належить. Я відплачу (Послання св. Апостола Павла до римлян, 12:19). Якщо я не доживу до цього, доживуть мої внуки.
Юрій ЩЕРБАК
Богдан САВАК, голова Денисівського осередку ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шев' ченка, Тернопільський район
Нині, роздумуючи над про' йденим шляхом повстанців, їх' ньою складною долею, варто роз' повісти й про зраду, яка підкошу' вала в них завзятість і останні па' ростки надії на боротьбу за волю. “Ми ніколи не подолали б на' род Західної України, якби не розплодили зраду. Це було тяжко, але ми цього добились. Ми при' клали багато зусиль, але машина запрацювала”. Так писав у своїх мемуарах один з більшовицьких очільників Тернопільської облас' ті. Увесь суспільний організм ко' муністичної системи був сформо' ваний з отого отроччя. На брехні, численній військовій навалі, на' силлі, при сприянні завербова' них запроданців та зрадників і трималася та надалі тримається вся московська імперія. Тому, щоби приборкати “на западе Ук' раины буржуазных националис' тов” на нашу землю “старші бра' ти” відправили третину внутріш' ніх військ СРСР. Крім того, під Москвою та Воронежем були створені спеціальні загони, які готували з бандитів та рецидивіс' тів так звані “бандерівські” по' хідні групи. Їх закидали на нашу територію, а вони, використову' ючи зброю, по'варварськи грабу' вали людей, нищили їхнє майно, ґвалтували жінок, дівчат, убива' ли, вішали, трупами закидали криниці, спалювали оселі з людь' ми… Й усі ці звірства списували на “кровожадних бандерівців”. Це збивало з пантелику корінне населення, дезінформувало наше підпілля та весь цивілізований світ. Про одну з таких подій, яка мала місце на околицях сіл Куп' чинці, Денисів, Дворище, і буде моя розповідь. Для її написання мною опрацьовано матеріали: “Літопис УПА”, (том 46, книга 3), томи справ, які зберігаються в ар' хівах Управління СБУ Тернопіль' ської області та Галузевому дер' жавному архіві Служби безпеки України. Крім того, про цю істо' рію я колись наслухався й від літ' ніх людей, які пошепки її перепо' відали. Вперше моя стаття на цю тему 30 років тому була надруко' вана в Козівській районній газеті “Вільне слово” 5 вересня 1992 ро' ку. Основою для її написання послужила розмова з жителем се' ла Ішків Зиновієм Танюком (1932–2005), родовід якого похо' дить із села Раківця тоді Золотни' ківського району. У цьому селі, по сусідству з обійстям Зиновія (через город), жила родина Маг' діїв, один з якої – Василь (псевдо “Жар”) спершу був керівником крайового проводу СБ ОУН, по' тім крайовим провідником Тер' нопільської області, а згодом став завербований і працював як агент радянських спецслужб під псев' донімом “Крамаченко”. Василь Магдій мав добру пам’ять, знав багато таємниць та місця розмі' щення криївок… Коли москалі почали виявля' ти та нахабно нищити найпота' ємніші місця перебування укра' їнських партизан, стало очевид' ним, що в їхніх рядах появився зрадник. Підозра впала на крайо' вого провідника Тернопільської області Василя Магдія (“Жара”), бо всі криївки, у яких він перебу' вав, були ліквідовані совєтськи' ми спецслужбами. І в цій підозрі вони не помилилися, бо перед тим Василь Магдій дійсно пого' дився на співпрацю із совєтськи' ми чекістами. Але розслідувати дії керівника такого високого чи' ну низові органи самотужки не могли – не мали на це повнова' жень. Для того під маркою, що йде по зв’язку на Бережанщину, по дорозі на острівку (кемпі), де перебував “Жар”, зупинився кра' йовий провід СБ ОУН “Поділля” на чолі з його керівником Ми' рославом Вовком (“Єфремом”). Кемпа ця знаходилася в заростях ріки Стрипи між селами Денисів, Купчинці та Дворищі. Завбачли' вий зрадник “Жар” відчув небез' пеку, тому вирішив перехитрити свого зверхника, а заодно вико' нати свою юдейську службу, тому завчасно повідомив про це “куда следует”. У москалів завжди був успіх перемоги лише завдяки навалі, бо мали численну армію. Є опе' ративний звіт, який надіслав сво' їм зверхникам оперуповноваже' ний Бережанського РВ МДБ Павло Дикань, бо брав безпосе' редню участь у його ліквідації. Згідно з доповідною запис' кою, складеною начальником Управління МДБ по Тернопіль' ській області полковником Васи' лем Коломійцем (на цій посаді в нашій області він був у 1946–1952 рр.) міністру державної безпеки УРСР генерал'лейтенанту Сер' гію Савченку, довідуємось, що операція розпочалася о 3 год 28 червня 1947 року. Під час її про' ведення були оточені села Дени' сів і Купчинці та відбулося пов' номасштабне прочісування тери' торії. Чому були оточені ці села? Мабуть, тому, що ніхто не міг пе' редбачити, де забажає ночувати кервіник СБ Подільського краю (Тернопільської, Хмельницької та Вінницької областей). Крім того, у команді “Єфрема” були свої люди з цих сіл: Василь Дуса' нівський (“Геленко”) – кур’єр краєвого проводу ОУН, уродже' нець села Денисова та Ілько Бі' лик (“Лоза”) – кущовий провід' ник ОУН, походив із села Купчи' нець. Тепер на цю тему хочу подис' кутувати. Стає очевидним, що ліквідація цього проводу була в совєтських спецслужб планова та добре підготовлена. Бо як же тоді зрозуміти, що за такий короткий відрізок часу можна було доста' вити до сіл Денисова та Купчи' нець таку чисельну армію (з 4'х рот та 3'х полкових шкіл). Із до' кументів відомо, що в мирний час у складі піхотної роти нарахо' вувалось 100–150 військових, а у воєнний – 200–215. Крім того, тут був задіяний контингент трьох полкових чекістських шкіл. Знаю, що на Тернопільщині, та йна Західній Україні, таких шкіл не було. Їх привезли сюди зі Схід' ної України, а можливо й із Росії. У загальному підсумку у цій вій' ськово'чекістській операції про' ти горстки повстанців (із опера' тивних зведень відомо, що лікві' довано 13–16 “бандитов”), ви' ставлено понад 1000 озброєних служивих червоної Москви. Зачистка території в селах Де' нисів та Купчинці жодних ре' зультатів не дала. Кільце звужува' лось й усі вийшли на рубежі ріки Стрипи. З 28 червня по 1 липня 1947 року в заболоченій місцевості рі' ки Стрипи тривав запеклий бій горстки наших патріотів із мос' ковською навалою. За розповідя' ми очевидців, краєзнавець Воло' димир Хома у своїй книжці “Ге' рої визвольних змагань на Драго' манівці” задокументував таке: в тій операції була задіяна також авіація. У такий спосіб за сприян' ня зрадника “Жара” були лікві' довані провід СБ ОУН “Поділля” та Тернопільський окружний провід ОУН на хуторі Драгома' нівка у криївці Бербець (29 чер' вня 1947 року). Із архівних документів совєт' ських спецслужб ми довідуємось: “После ликвидации перечислен' ных бандитов через “Крамачен' ко” были проведены мероприя' тия по захвату организационного руководителя Краевого провода ОУН “Бурлана”. В ходе проведе' ния этих мероприятий “Крама' ченко” создал агентурно'боевую группу из числа 3'х лично ему из' вестных учасников ОУН”. Та тим планам не судилося здійснитися. Один із охоронців Михайло Па' січник (“Місько”) з Богатковець, якого привів “Жар” в зграю со' вєтських чекістів для інструкта' жу, не стерпівши, вбив зрадника, а потім, оточений каґебістами, покінчив життя, вистріливши со' бі в скроню. На місцині трагічної події, де відбулася героїчна битва 1947 ро' ку, на шляху, що веде в Зарвани' цю, між селами Купчинці та Іш' ків, місцеві ентузіасти поставили пам’ятний знак (2019 р.), а відо' мий український письменник Василь Шкляр цю подію описав у книзі “Троща”. У селищі Козовій живе Ми' рослава Костів (у заміжжі Рай' тер). У шкільні роки вона вчила' ся в Бережанській гімназії, а 1943 року заприятелювала з гімназис' том Іваном Прокопишиним (“Бурланом”), родом із села Те' лячого (тепер Мирне), що на Підгаєччині. Ця дружба згодом переросла в кохання. Коли каде' бістам через смерть “Крамачен' ко” не вдалося ліквідувати про' відника “Бурлана” за планом “А”, то розробили та приступили до плану “Б”. Вони відшукали Мирославу Костів і запросили до співпраці, щоби при черговому побаченні вона видала свого на' реченого. Але вона того не роби' ла. Через агентурну сітку совєт' ські слідчі довідались, що Ми' рослава зустрічалася зі своїм ко' ханим, і почали викликати на до' пит. Але вона, переховуючись, не приходила. Вони робили засади, але це не давало результату. Зго' дом її відшукали аж на Івано' Франківщині та заарештували. За матеріалами кримінальної спра' ви № 14290'П щодо звинувачен' ня у злочинах, передбачених ст. 54'Іа та 54'ІІ УК УПСР, слідство розпочалося 28 січня 1950 року. На допиті вона відповіла слідчим гордо й чітко: “Я не збиралась ви' конувати доручення органів МДБ... бо люблю Прокопиши' на”. За небажання співпрацюва' ти з органами “визволителів” особлива нарада при МДБ СРСР присудила Мирославі Костів 27 вересня 1950 року 10 років ВТТ. А 6 листопада 1951 року на ху' торі Підболото, що на Кременеч' чині, на обійсті Івана Радчука, через донос самих же господарів совєтськими чекістами вчергове було ліквідовано оновлений кра' йовий провід ОУН “Поділля”. У цьому нерівному бою загинули Іван Прокопишин (“Бурлан”) із п’ятьма побратимами. Де московські наїзники поді' ли мертві тіла наших героїв – ніх'-то не знає досі. Зате відомо, що родині Радчуків за собачу службу совєтські посіпаки дали нове прізвище – Лучуки, а щоби не помстилися повстанці, їх “захо' вали”: під охороною перевезли аж у Миколаївську чи Запорізьку область.
Відкриття пам’ятного знаку воїнам-героям, які полягли за волю України
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
