Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Нотатки історика · “Природно, з боку таких “визволителів” немає й натяку на повагу до одвічно корінного тут українства”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Нинішнє російське вояцтво діє на зразок орди

Слово Просвіти, №24–25 за 2022 рік

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світо' вого українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор Уже з давніх часів знавці військового мистецтва по' мітили характерну обста' вину: майже наполовину успіх бойових операцій залежить від уміння ослабити ворога, роз’єд' навши його, знайшовши в його стані прихильників. Особливо цим відзначився Олександр Ма' кедонський, який ще задовго до народження Ісуса Христа увій' шов до світової історії, як один з найславетніших полководців. За словами професора Роберта Пак' лена, який ще 1943 року підготу' вав “Білу книгу” про національну і соціальну політику на службі московського імперіалізму, Ма' кедонський “першорядне зна' чення надавав добору й переве' денню в життя ідей, які йому з’єднували прихильників у стані ворога”. Тож коли готувався до походу, вивчав усе, але найбільше – особ' ливості того народу, який збирав' ся підкорити, зокрема, його куль' туру, важливі символи духовнос' ті. Скажімо, щоб опанувати Малу Азію, якою тоді володіли перси, Олександр Македонський перед початком походу кидає клич про поширення там грецької культу' ри. Як перший крок до цього – покладення вінків у Трої на моги' лі героя древньогрецького епосу Ахілла. Відтак у Малій Азії Маке' донському чинили опір лише перські гарнізони, грецькі міста ж відчиняли ворота. Подібний прийом застосував Олександр Македонський і в по' ході на Єгипет, який планував визволяти з'під влади персів, де їх місцеве населення ненавиділо. Аби переконати тамтешніх меш' канців, що він нібито й справді їхній визволитель, складає жер' тву єгипетському богові, їздить на прощу до відомої єгипетської святині й там одержує титул “Амонового сина”, тобто, спад' коємця одного з найвищих жре' ців тогочасного світу. Розуміючи, що на багнетах можна поставити трон, але не можна на ньому всидіти, Олек' сандр Македонський адміністра' тивні посади Єгипту залишає в руках місцевої знаті, а прийшлі греки лише контролюють її дії. Далі кидає клич греко'перської єдності – побрався сам з персіян' кою й водночас одружує 10 тисяч своїх вояків з тамтешніми жінка' ми. А крім усього, починає сам з’являтися перед народом у одязі, що поєднує синтез грецького з перським… Зрозуміло, нічого подібного в своїх традиціях навіть наприкінці першого тисячоліття нової ери не мали й близько наші північно' східні сусіди, які лише переходи' ли від мисливсько'рибальського до скотарського способу матері' ального виробництва. Коли дер' жаву Русь з центром у Києві 860 року вже офіційно визнала най' могутніша тоді країна – Візантій' ська імперія, вожді угро'фін' ських племен, що розселялися від Балтики до Уралу, через два роки після цього лише просили варягів, аби ті прийшли в Ладогу ними правити. Завойовані й зрусифіковані невдовзі нашими предками угро' фіни в центрі свого розселення, скориставшись з ослаблення Ру' сі, розпочинають творити свою самоврядну модель, яка відпові' дає рівню місцевого розвитку, а не демократичним традиціям Києва та Новгорода. Звідси й варварське зруйнування вій' ськом суздальського князя Анд' рія Боголюбського Києва 1169 року – на подібне знищення Новгорода сил у нього вже не вистачило. А потрапивши згодом під вплив Золотої Орди, в основі ма' теріального виробництва якої бу' ло саме скотарство, вчорашні уг' ро'фіни досить швидко сприйма' ють її самоврядні традиції, на від' міну від наших предків, котрі з тисячолітнім хліборобським дос' відом більше схильні до демокра' тичного розв’язання житейських проблем. Відповідного впливу зазнає і військова справа, тактика й стра' тегія якої абсолютизує варіант масової сили, що вже своїм виг' лядом має вселяти жах тим, хто має перед нею оборонятися. Геть' ман Богдан Хмельницький, пере' лякався, коли побачив жорстокі дії нібито союзного московського війська на українських землях у спільному поході на захід 1655 року. Тому й наполегливо радив магістрату Львова, аби відкупи' лися, щоб московські ратники не сплюндрували місто, як це було перед тим з Городком. Щоправда, постійне залучен' ня до управління московської збройної сили іноземців, як і ви' хідців з середовища української козацької старшини, відшліфо' вує певні бойові прийоми росій' ської армії під час здійснення військових операцій, однак при цьому залишається їхньою ос' новною складовою для досягнен' ня бажаного результату викорис' тання необмеженої кількості людського контингенту. Ця концепція, яку російський радянський маршал Жуков озна' чить виразом “баби нарожают”, міцно закріпиться в свідомості московських великодержавників, які вже від 1492 року розмріялися про свій “Третій Рим”. Відтак по' неволені Москвою сусідні народив якості гарматного м’яса завойо' вують для неї нові й нові терито' рії, а вихідці з останніх знову ж-таки масовою навалою накочу' ються на нові сусідні землі, щоб невдовзі перехрестити їх на “ис' конно русские”, як це раніше трапилося з українськими, біло' руськими, кримськими… У полоні такої дикої стихії опиняються й вихідці з Європи, яким російські великодержавни' ки доручають свій імперський трон. Так, німкеня Катерина ІІ не тільки спритно використовує на' шу козацьку збройну силу в своїх завойовницьких походах на Пів' нічний Кавказ і Крим, а й вміло розправляється після цього з нею в загальному контексті нищення української нації, аби “не смот' рели, как волки в лес”. І вже готується похід до “теп' лого моря” – за заповітом Петра І! Цей шлях до Індійського океа' ну мають забезпечити нащадки запорожців, котрих виривають з Кубані й розселяють уздовж Кас' пійського моря в середовищі му' сульманських народів. Паралель'-но Російська імперія приєднує Закавказзя, намагається опанува' ти Балканами. Здається, Третій Рим остаточно утверджується завдяки грубій силі. Однак уже Кримська війна 1853–1856 років дала значну тріщину в ілюзійній величі російської армії. А оста' точно розвіяла міф про її непере' можність війна з Японією на по' чатку ХХ століття: величезна ім' перія, яка тоді простягалася з'по' за Вісли до Аляски, зазнала ни' щівної поразки від маленької острівної країни! Відтак один із найталановиті' ших російських шовіністів Воло' димир Ульянов'Ленін зрозумів, що для утвердження світової ве' личі цієї імперії необхідно “піти іншим шляхом”, можливо, він тоді вирішив якраз і скористати' ся прийомами Олександра Маке' донського для завоювання світу. Не дозволяючи українським со' ціал'демократам зайняти свою окрему нішу в загальноросійській партії цього типу, Ленін водночас розпочинає наполегливо пропа' гувати концепцію права націй на самовизначення. На відміну від європейських соціалістів, які навіть не визна' ють українців за окрему націю, цей відвертий російський вели' кодержавник під тогою сполуче' них штатів Європи ратує за те, щоб українці мали власну само' стійну державу, але …у ній має заправляти його загальноросій' ська політична сила, яка нібито уповноважена представляти і наш робітничий клас. В еміграції Ленін активно спілкується з українськими рево' люціонерами, демонстративно сидить у Кракові під синьо'жов' тими прапорами на відзначенні 100'річчя від дня народження Та' раса Шевченка, а з початком Першої світової війни пише спе' ціальні статті про право україн' ського народу бути господарем на своїй землі. Це так утішає чле' нів “Союзу Визволення України” у Відні, що вони навіть хочуть до' битися, аби російські більшови' ки одержували німецьку грошову допомогу саме через них, а відтак були запряжені до українського національно'визвольного воза. На хвилі Лютневої демокра' тичної революції, яку ініціювали солдати'українці Волинського полку в Петрограді, Ленін нама' гається захопити владу в Росій' ській імперії, а коли йому це вда' ється, то вже забуває про свої обі' цянки щодо права націй на само' визначення, бо хоче їхнього безу' мовного підпорядкування своїй партійній секті. Коли ж Перший Всеукраїнський з’їзд рад підтри' мує вже проголошену Централь' ною Радою в Києві Українську Народну Республіку, російські більшовики творять у грудні 1917 року в Харкові ще одну УНР – са' мозвану, нелегітимну. І цією хар' ківською УНР керують призначе' ні червоною Москвою у більшос' ті неукраїнці, які присланою з Росії збройною силою контролю' ють наших місцевих мрійників про “безкорисливість допомоги” пролетаріату “братнього” нам на' роду з півночі. Правда, пришель' ці дозволили причепити до чер' воного прапора синьо'жовті стрічки. У Леніна з’являється серйоз' ний конкурент у боротьбі за владу в Росії – генерал Денікін. Той, котрий зневажає українство, його мову називає собачою. Тому від нього й відвертаються українці, зокрема, кубанці, які спочатку становили значну частину його армії. А от Леніну дехто з нашого наївного народу хоче вірити, адже він закликає своїх наглядачів в Ук' раїні вивчати мову корінного на' селення, розвивати його культуру, а ще ж землю обіцяє селянам… Ленін іде на всілякі обіцянки українцям, бо добре розуміє, що “без українського хліба, без укра' їнського вугілля, без українсько' го цукру і без української залізної руди російська радянська респуб' ліка неможлива…”. Він навіть формально визнає незалежність УСРР, 28 грудня 1920 року укла' дає з нею союзний договір, але непомітно для загального ока на так званих самостійних україн' ських теренах запроваджуються закони більшовицької Росії. Більше того, повстанців проти московських окупантів судять іменем саме останньої, а не УСРР – усе це ще до створення так зва' ного Союзу РСР. Тобто, Ленін виявився доб' рим учнем Олександра Македон' ського в завоюванні сусідніх на' родів. Він хоче й надалі викорис' товувати досвід цього видатного полководця, оскільки розуміє, що російська більшовицька влада ще далеко не утвердилася на ок' раїнах колишньої царської імпе'

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин