Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Щоденник · “Тут пульс юних сердець. Тут нерв нації. Тут генетичний її код”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Історія війни очима й серцем 18-літніх Ключові слова, які вплинули на вибір професії журналіста: правда і честь

Слово Просвіти, №24–25 за 2022 рік

Їм ледь виповнилося по 18. І нині вони – вже другокурсники спеціальності “Журналістика” КНУКіМ. Кілька днів тому автори цієї добірки матеріалів склали останній екзамен літньої сесії. І цим екзаменом був для них мій нормативний предмет “Основи журналістики”. А визначальною його частиною, крім теоретичного тестування, стала цього разу моя нова творча вправа – “Російсько-українська війна: моя історія”. Чи не всім поставив у заліковках найвищі оцінки. Не стільки за теорію, скільки за практику. За уміння бачити деталі (своєрідні “зорі в калюжах”), здатність перепускати їх через серце, мотивацію запалювати інших й обнадійливу готовність сповідувати в майбутній професії мої незмінні за будь-яких часів та житейських обставин “Три П” – Професіоналізм, Порядність, Патріотизм. Я був першим читачем цих текстів. І кожен впускав до свого серця через мимовільну сльозу, трудну грудочку у горлі, через струни душі, що відповідають за надію, гордість і втіху. І тепер із уклінним проханням прочитати їх звертаюся до осібного в Україні читача – словопросвітянського. Прочитати і передати іншим. Щоб читали і думали. Щоб по краплині вичавлювали із себе залишки надв’язуваного упродовж століть принизливого малоросійства, вторинності, фарисейської підпорядкованості колишньому “єдинокровному старшому брату”. Тут пульс юних сердець. Тут нерв нації. Тут генетичний її код. Ніколи й ніким не знищений, лиш підрізаний, притлумлений відвічним нашим ворогом – багатомільйонною московського ордою, яка завжди існувала без чести, совісти, культури, усталених світовим порядком правил цивілізованого співжиття. Таких текстів бракує нині в сучасній українській журналістиці, переповненій оплаченою товстосумами брехнею, сенсаціями, суцільним негативом. Люди скучили за правдивим, чесним, без надриву і нарочитости Словом. Людей віддавна дратують диванні експерти, які займаються словоблудством, власним піаром чи казна-чим. Людей ображає, коли їх вважають за стадо баранів, поведінку та настрої якого можна регулювати і дозувати вибірковою інформацією – то позитивною, то негативною: як складеться карта в політиків. Колись такі тексти стануть неспростовним документом нашої кривавої і водночас обнадійливої доби. А нині вони – частка цілковито нового, чистого й чесного, інформаційного фронту, який наближає нас до Перемоги. Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, викладач журналістики КНУКіМ Моя тиша Неля Прихідько, м. Сокаль, Львівська обл. Я часто буваю тут, де місце моєї сили і де я відчуваю себе справжньою. Сьогодні тут тихо. Незрима тиша, здається, тисне зусібіч. Вона, як спресований століттями і негодами камінь. Мене болить, здається, в ділянці серця і, здається, це – Україна. Я чую тишу, а вони – ні. Я бачу сонце, а вони – ні. Моя душа і розум – з ними. Я – жорстоко зґвалтована, принижена на очах у батьків, викрадена російськими солдатами молода вчителька з Броварів. Я – одна із сотень закатованих жінок із Бучі, Ірпеня, Маріуполя, по яких топталася нога нелюда. Я – маленька дівчинка, на моїх і братика очах повільно вмирає мама, а потім із мертвим маминим тілом ми і далі ховаємося в підвалах від обстрілів. Я – хлопчик із Гостомеля, на моїх очах російські солдати застрелили батька. А потім хотіли вбити мене, але я вижив. Я – дівчинка, якій вистрілили просто в обличчя. Я – малюк, який тікав із бабусею на човні. Бабуся втопилася. А через місяць мене знайшли убитим. Я – чоловік із Макарова, якому вистрілили в спину. Я – убитий лише за те, що українець. І все ж… Я знову приходжу сюди, до скорботної тиші, до вічних Героїв, що зорять з небес. Сьогодні йде дощ. І плаче моя душа. Тужить моє серце, протестує мій розум. Бо я не можу сприйняти смерті, коли вона приходить у розквіті весни, вплітаючи в кучеряві хлоп’ячі чуби чорні кольори, коли вона вбиває дитинство, руйнує життя і забирає останню надію. Сиві стрічки дощу омивають камінь і спливають у землю невизначеністю й сум’яттям. Краплі болем прибиваються й до мого тіла. Я знаю: нема моєї вини в тім, що українська земля так густо засіяна могилами. Я знаю, що не винна в тім, що в тих могилах понівечені людські долі й літа, пошарпані тіла і обгорілі душі. Не моя вина, що їхні ріки обміліли, весни потьмяніли, а ночі обірвалися перед світанками. І все ж мені хочеться сказати: “Дякую вам, що не розгубили на розстріляних перехресних стежках найсвятіше мірило людини – любов: до рідного краю, отчого порогу, землі материнської, роду українського”. …Іду вулицею мого рідного села. Дощ поволі стихає. Ось уже останні його сльозинки впали на життєдайну землю. І коли раптово з-за обрію визирнуло сонце іна пів неба піднялася веселка, моя душа світлим промінцем потягнулась до радості. Я вдома, тут добре. Мені вдалося покинути Київ вранці 24 лютого. Ми бережемо тил і молимось за тих, хто кладе своє життя на вівтар нашого самоствердження, нашого шляху до незалежності. Низький уклін вам, Герої, воїни, борці, за те, що даєте мені можливість відчути всю повноту юного життя. Дякую вам, рідні, за те, що ви були в історії мого народу і є в пам’яті моєї нації. І якщо в зоряну ніч, десь далеко в безмежності простору, яскраво спалахне зоря, то я щиросердно вірю, що це привіт від вас моєму і прийдешнім поколінням. …Кожному поколінню сняться свої кошмари. Тепер ми знаємо свої. І ніколи не пробачимо тих, хто порушив нашу тишу. Мій світ розколовся на тисячі скалок Іван Матвієнко, селище Вільхове, Щастинський р-н, Луганська обл. Війна підхопила мене хвилею у 2014 році на Луганщині. До того мені, десятирічному хлопчакові, слово “війна” здавалося чимось нереальним, жорстоким, диким, із далекого минулого. Навіть Майдан 2014 року був для мене чужим, немов відбувався в далекій країні чи на сторінках підручника з історії. В той час я не розумів усієї важливості тих подій і не сприймав себе причетним до них. До моменту, як на Донбас прийшла війна,я не міг уявити, що зустрінуся з цим жахом віч-навіч. Того далекого дня, коли я вперше почув вибухи і побачив розгублені обличчя батьків, мій маленький світ розколовся на тисячі крихітних скалок. Далі – місяці страху та напруги: вибухи бомб, сидіння у підвалі, тижні без світла, газу. Але найгіршими для мене стали не вибухи та злидні, а люди, які мене оточували. Я бачив, як поважні літні громадяни, молоді жінки і дужі чоловіки зрікалися своєї нації, культури та гідності. За фальшиві ідеали та порожні лозунги вони готові були паплюжити свою історію,проміняти життя у вільній країні та зруйнувати майбутнє собі й своїм дітям. Можливо, саме це огидне явище змогло остаточно пробудити в мені патріота. Я став як ніколи раніше розуміти, наскільки важливо любити свою Батьківщину, її культуру та історію. З 2016 року моє життя стало спокійнішим і склалося хибне враження, що війна залишилася у страшному минулому. Проте мій світ уже не був таким, як раніше, багато чого змінилося. Хоча вже майже не лунали постріли і не доводилося сидіти у підвалі, мої погляди на речі та людей навколо стали іншими. І навіть коли я вступив до університету і переїхав до Києва, те, що я побачив та зрозумів, живучи на Луганщині, залишилося зі мною. Дивлячись на всі події на Донбасі через призму років, я можу зробити декілька висновків. Війна – це жорстоке та безглузде явище, яке не може вирішити нічого і породжує лише нову жорстокість та руйнує тисячі життів. Водночас вона загартувала мене. Зараз я точно знаю, хто я такий та заради чого мені варто жити. Зрозумів, що для того, аби не піддатися силі пропаганди, ненависті та невігластва, треба бути освіченою, чесною та порядною людиною. Саме тому я обрав журналістський фах, щоби власними силами донести правду до кожного українця. Щоби брехлива інформація російської пропаганди більше не отруювала мізки тисяч людей у всьому світі. Перша думка, яка виникла у мене вранці 24-го лютого, – “почалося”. Десь у глибині душі я був готовий до нападу росії. До того, що доля поставить перед нашою країною нову перешкоду, подолавши яку, вона дасть нам змогу остаточно розірвати всі тенета з агресором та створити країну нашої мрії, прекрасну горду незалежну Україну. І я готовий боротися за це майбутнє, щоб ніколи не повторилося те, що сталося з моєю Луганщиною. Попасна: яким буде мій третій дім? Владислава Реуцька, м. Попасна, Луганська обл. Я родом із Попасної на Луганщині, маленького містечка, яке має великий залізничний вузол, що сполучає міста на сході нашої країни. 18 липня 2014 року моє життя в Попасній змінилось назавжди. Зранку, переглядаючи фільм, я почула різкий звук – над моїм будинком пролетів ворожий винищувач. Вийшли з бабусею та дідусем на вулицю. Сусіди розповіли, що на центральній вулиці багато військових, але ми не розуміли, що почалась війна. Наступного дня на вулицях вже нікого не було, усі боялись, вночі хтось стріляв із автомата. 20 та 21 липня були такими ж, ми слухали новини, свист снарядів і чекали. 22 липня нас звільнили, а я вперше в житті побачила справжній танк. Попасна: до війни і сьогодні Але з кожним днем ставало все напруженіше, обстріли частішали, я навчилась розрізняти, що стріляє – танк чи БМП. У січні 2015 року почалося пекло, я засинала і чула розриви снарядів біля нашого будинку, але родина була поруч, тож не було страшно. 28 січня я виїхала з міста, залишивши там бабусю та дідуся. Ввечері 2 лютого я втратила свій дім і тих, кого там залишила. Через кілька місяців, у травні 2015 року, все наче заспокоїлось, ми повернулись до міста, почали будувати дім, виявляється, в нього потрапили два снаряди. До 24 лютого 2022 р. усе приносило радість. А 24-го о 5-й ранку ми з подругою прокинулися в гуртожитку в Києві від вибухів. Цей день був одним із найдовших у моєму житті і закінчився об одинадцятій вечора в підвалі. Наступного дня я виїхала з Києва і перебуваю в безпеці. Але моє серце не знає спокою. Мій дім зруйнували вдруге. Попасна з 2014 року перебуває на лінії розмежування, зараз розмежування проходить вже в місті, російські війська, заходячи до міста, знищують тут усе. Щодня руйнуються десятки будинків, палають десятки квартир. У красивому маленькому містечку залишається лише попіл. На який я більше не повернуся. Цікаво, яким буде мій третій дім?! Вимагаю справедливості Богдана Упиренко, с. Глодоси, Новоукраїнський р-н, Кіровоградська обл. Повістки про мобілізацію приходили в наше село одна за одною. Серед перших в АТО відправився мій односельчанин, молодший сержант Микола Бериндя. Повістка прийшла йому саме вдень народження. На збори чоловіку дали день, допомагали всі: односельці, керівництво товариства, у якому він працював. Його відправили на схід України, але про “воєнні будні” Микола не хоче розповідати і тепер, адже частиною цих спогадів є смерті побратимів, тяжкі поранення,ворожі обстріли,очі невинних і переляканих мирних жителів, особливо дітей, які не розуміли, що відбувається, чому знищують будинки, в яких вони живуть, і чому змушені їх покинути. Раптовий обстріл 27 січня “градами” в Попасній кардинально змінив життя Миколи. Воїн навіть не зрозумів, що сталося, як його відкинуло на кілька метрів. Цівка крові бризнула в обличчя побратиму, який хотів надати першу медичну допомогу,

с. 18 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 12 доставляючи ліки, аптечки та операційні сумки в гарячі точки. Я змушена знову відчувати біль та страх, проводжаючи тата в доро' гу. Плачу, але віра в Бога дає на' дію. Як майбутня журналістка я воюю на інформаційному фрон' ті. Сьогодні. Тата нема вдома вже три дні. Вони стали для мене найдовшими в житті. Крім цього, в мій дім прийшла ще одна болю' ча новина – нас евакуюють. На жаль, я вимушена попрощатися з рідною домівкою та їхати в пошу' ках безпечного місця. Я не знаю, що мене чекає, але як справжня патріотка зроблю все можливе, щоб і надалі допомагати своїй країні. Зараз триває розруха, але ми все поборемо! Колись, сьогод' ні, потім я не стоятиму осторонь, бо я – українка і буду гідно нести це звання. Росія отримає кару за кожне зламане життя Карина Черняк, м. Київ Ранок, який став дуже гірким, розбудив мене дзвінком хреще' ного: “Почалося, збирайте речі”. Я мала їхати на пари, але за мить я вже збиралась і намагалась зас' покоїти себе, що покидаю свій дім ненадовго. Я поїхала під Ки' їв, в дім свого прадідуся. Того дня в маленькому будинку зібралася вся наша сім’я – 15 осіб. Через 3 години, як ми виїха' ли, біля нашого будинку в Києві збили ракету. І в цей момент я зрозуміла, що Бог вберіг нас. Перші чотири дні я не відри' валась від телефону, душа боліла від того, що відбувається. Мій та'-то пішов у тероборону, я молюсь, щоб з ним було все добре, як і з кожним хлопцем, який захищає Україну. Почалось справжнє пек' ло: на місто Васильків, де ми пе' ребували, росія скинула повітря' ний десант. У цей вечір ми стояли на вулиці і почули розмови росій' ською, вони повзли крізь кущі. Ми забігли до будинку, зі стра' хом, що це наш останній день, сі' ли на підлогу і молились, аби во' ни не зайшли до нас. Дякувати Богу, наші військові оперативно їх знищили. Страшне видовище: вулиця, де розташована військо' ва частина, встелена трупами, ка' люжі крові… 27 лютого ввечері мій хлопець надіслав фото, де він стоїть у бро' нежилеті, зі зброєю, я написала йому: “Хай ця ніч буде для тебе спокійною”, але на серці було тривожно. 28 лютого я прокину' лась із новиною, що вночі Ва' сильків бомбардували, мій хло' пець перебував у військовій час' тині, куди влучила ракета. Я втратила з ним зв’язок на три дні, батьки сказали, що його контузи' ло, а телефон він втратив. Цей день я запам’ятаю назавжди. У цей час моя сестра була в Ір' пені, я хвилювалась за неї, тому що росіяни взяли в облогу Ірпінь, Бучу і Гостомель. Дзвонила їй щодня і в телефонних розмовах чула вибухи та постріли. З кожним днем моя нена' висть до росії лютішала. Я нама' галася спілкуватися з людьми, які живуть на території рф, щоб до' нести їм правду, але у відповідь чула ненормативну лексику. Зро' зуміла, що раби завжди будуть ра' бами. Це зомбований народ, який підкорюється путінському режиму, і нема на те ради. Зараз я допомагаю ЗСУ, з дру' зями ми купили бронежилети для захисників, допомагаю харчами. Я вірю, що перемога за нами. Росія отримає кару за кожне зла' мане життя, кожну дитинку, яку вбили, за Бучу, Ірпінь, Гостомель, Бородянку, Маріуполь, Харків, Запоріжжя. Моє бажання одне: щоб не було життя таким нелю' дам. Це жорстоко, але моя душа українки бажає розплати кожно' му, хто скоїв злочин на нашій землі. Слава Україні! Смерть во' рогам! Гостомель: перший день незламності Вікторія Войналович, м. Гостомель, Київська обл. Гостомель. Це слово виклика' ло у мене почуття гордості, ра' дості й натхнення. Це моє рідне квітуче містечко, тут моє місце сили. Ніколи в житті не могла уя' вити, що сюди прийде війна. Те' пер, чуючи слово “Гостомель”, я відчуваю несамовитий біль, ба' жання помсти і ще більшу гор' дість, бо він сильний й незлам' ний, бо він – місто'герой. “Не їдь сьогодні до Києва, по' чалася війна”, – сказала того ранку мама, і життя поділилося на “до” і “після”. Раптом усе провалилося. Як таке могло статися? Чутки ходи' ли давно, але я була впевнена, що війни не буде, тим паче в Госто' мелі. Навіщо їм наше містечко? Військова частина, завод і аеро' порт – на цьому все скінчиться. І не уявляла, що нас очікує. “Харків і Одесу теж бом' блять”, – знову озвалася мама. У цю мить я згадала своїх ро' дичів, що живуть у тих містах. Як вони там? Чи в безпеці? Мені за' хотілось опинитися поруч із ни' ми, обійняти й сказати, як силь'-но я їх люблю. Мої роздуми пе' рервали нові вибухи. В паніці я почала збирати тривожну валізу. Декілька днів до того читала брошури від Мінобо' рони. Яка ж я була рада, що не полінувалася і прочитала їх! Поки шукала необхідні речі, все дума' ла: “А, може, це сон, і скоро я прокинусь?” І хоч ззовні була спокійною, та всередині посели' лися тривога і страх. На вулиці кипів рух. Я ще ні' коли не бачила Гостомель таким жвавим у дуже ранній час. Відчу' вала себе, наче в мурашнику. Ве' личезні черги через увесь мага' зин, знайомі люди, усім страшно. Зустріла близьку подругу, так добре стало на душі. Так міцно я її ще ніколи не обіймала, міцніше обійму хіба що в день перемоги. Але тоді не думала про майбутнє, лише про “тут” і “зараз”. Ми об' мінялися декількома словами й поспішили до своїх рідних. Ішла озираючись, чи не ле' тить щось із неба – завод зовсім поруч. Тоді не думалось, що най' гірше попереду. По дорозі додому бачила багато військової техніки. І які ж молоді хлопці. Подумки побажала їм сили, вони обов’яз' ково захистять нас, вірю. Через кілька хвилин була вже вдома, але не відчувала себе в безпеці. Зовсім скоро я побачила, як над дахом пролетіли декілька десятків гвинтокрилів. Без роз' пізнавальних знаків. Всередині щось йойкнуло. Раптом прийшло повідомлення від подруги: “Віко, нас бомблять. Летять на аеро' порт”. Знову чути вибухи. Приб' лизно через годину почула гуч' ний звук авіації, виглянула у вік'-но – винищувачі, не наші. Чую постріли. Хотілося визирнути та дізнатися, звідки вони лунають, але це надто небезпечно. У цей час друг відправив фото: наш ае' ропорт горить. Як же заболіла ду' ша! Страшні звуки лунали до са' мого вечора. Дуже хотілось жити. Батьки сказали складати речі, думали, що кудись поїдемо. Вперше в житті довелося збира' тися з такою шаленою швидкіс' тю. Ми вже готові були виходити, але нас зупинила звістка від зна' йомих, що ворожі танки вже в місті. Їхати небезпечно. Залиша' ємося вдома. Страшно: по шкірі йде холод, а всередині пустота. Так я просиділа допізна. Три' малася з усіх сил. Майже дванад' цята ночі, треба лягати спати. То' ді я ще не знала, що найближчи' ми ночами спатиму по 2'3 годи' ни. Вибухи не закінчуються, страшно заплющити очі, хоча ду' же хочеться. Попри виснаже' ність, вирішила не спати й охоро' няти рідних. На годиннику 00:00, а на календарі вже 25 лютого… Вистояли. Вистоїмо. Як я познайомився з “русскім міром” Мирослав Гаврилюк, родом із Ялти Я народився на південному березі Криму, у Ялті. Я дуже люб' лю свій рідний край і сумую за ним. Взагалі можу багато розпо' відати про те, яка чудова природа Криму, про його могутні гори та Чорне море, без якого не можу жити. Але мені потрібно розпо' вісти про війну і про те зло, яке прийшло і відібрало мій дім, та ще й спробувало забрати мою на' ціональну ідентичність. Мій батько – українець, на' родився в місті Біла Церква, там у нас дуже багато родичів, які роз' мовляють українською мовою. Саме через те, що в дитинстві ме' не возили на материкову частину України й тому, що тато щоразу з неймовірною любов’ю та гордіс' тю розповідав мені про своє рідне місто, та ще щоразу показував дім, у якому він виріс, – завдяки цьому, мені здається, я теж нав' чився любити свій рідний край і мою Україну. Коли у 2014 році росія віді' брала Крим, я багато чого не розумів, бо був ще дитиною, тоді мені було років десять, але чітко знав, що я українець. На жаль, багато людей з мого оточення зрадили свою бать' ківщину, переважно це були люди, які хотіли повернутися до совєтського союзу, ними виявилися мої вчителі та бать' ки моїх друзів, і таких людей була дуже велика кількість. Одного дня я прийшов до школи (це було тоді, коли в Криму тільки запустили ро' сійське телебачення). Моя літня вчителька з малювання розповідала нам про те, як во' на хвилюється за Україну, а ще вона сказала, що путін прийшов всіх нас рятувати. Я вирішив вис' ловити свою протилежну думку, після чого вона вигнала мене з класу. Ось так я познайомився з “русскім міром”. Але саме в той момент моє серце палало від гор' дості, ніби в мені прокинувся ко' зак, не можу передати це слова' ми. Потім ще було чимало випро' бувань, наприклад, слухати гімн окупантів на шкільній лінійці, я намагався схрещувати пальці, ноги, а іноді по можливості піти звідти, тільки щоб не чути його. Після четвертого класу я пере' йшов в іншу школу, де познайо' мився з одним хлопчиком, бі' женцем з Луганської області, у нас були подібні погляди, які до' водилось захищати, часом дохо' дило навіть до бійок. Згодом, коли минуло напру' ження, я почав звикати до життя під окупацією, ми майже щороку на декілька тижнів їздили до ро' дичів в Україну подихати повіт' рям свободи, але не бачив яко' гось контрасту, іноді навіть забу' вав, що війна триває. Але коли пів року тому переїхав на навчан' ня в Київ, то згодом, на свій жаль, зрозумів, що сильно “обру' сів”. Вже зараз намагаюся роз' мовляти лише українською мо' вою, читати українські книжки та взагалі українізуюсь, як можу, бо не хочу, щоб мої майбутні діти на собі пізнали, що таке цей “рус' скій мір”. Головною мрією мого життя є повернення Криму до України, я хочу просто знову гуляти Ялтин' ською набережною і знову, але вже вдома, вдихнути запах свобо' ди. Який тепер мій Краснодон? Артем Кулинський, м. Краснодон, Луганська обл. Я народився в Луганській об' ласті, у містечку Краснодон. Там минали моє дитинство, шкільні роки, все, як у всіх, нічого особ' ливого. Проте все йшло добре ли' ше до певного моменту, а саме до 2014 року. Чесно кажучи, я погано пам’ятаю той період життя, але те, що цей рік став крапкою не' повернення і особливим кон' фліктом між двома країнами, знаю точно. Тоді мені було 9 ро' ків, я був звичайним хлопчиком, грав у дворі з друзями, робив уро' ки і точно не думав про те, що люди можуть настільки ненавиді' ти одне одного, обманювати і на' віть вбивати. Саме тому я дуже здивувався, коли одного дня мама сказала ме' ні, що нам треба терміново їхати до бабусі, яка жила дуже далеко від нашого дому, в маленькому селі. А ще більше я здивувався, коли дізнався, що тато чомусь не їде, а залишається вдома. Коли я запитав його, чому, він сказав, що в нього ще залишилося трохи справ. Ось так ми поїхали на дея' кий час до бабусі, проте цей час затягнувся. Коли ж нарешті ми поверну' лися, то навіть по дорозі додому помітили разючі зміни. Більшість людей ніби зникли, такими без' людними здавались тепер вулиці нашого міста. Друзів, з якими ра' ніше грав у дворі, я не зустрів, всі кудись поїхали. На цьому зміни не закінчились. Наш маленький Краснодон, що раніше здавався тихим і затишним, потонув у не' зрозумілій тривозі та страху, який відчував навіть я, будучи дити' ною, це я пам’ятаю чудово. Коли ми зайшли додому, нас, як ні в чому не бувало, зустрів тато, про' те щось мені тоді здалося дивним у його поведінці. Мене попроси' ли побігти до найближчої крам' ниці, і як же я здивувався, коли побачив, що на полицях майже нічого нема. Але ще більше я зди' вувався, коли продавчиня сказа' ла, що платити треба не звични' ми для мене гривнями, а рубля' ми... Наприкінці 10 класу я вирі' шив, що поїду вчитися в Україну, до Києва. Дуже хотілося подиви' тися на велике місто, яке не за' знало тих змін, що сталися з на' шим регіоном. Так я вступив до КНУКіМ. Іронічно, але не встиг я пожити в Києві і пів року, як те, від чого, можна сказати, втік, знову повернулося до мене. Росія оголосила “спецопера' цію” в Україні, конфлікт зі страшною силою спалахнув зно' ву. Смерть, руйнування, розбиті долі, і все це відбувається зараз, у ХХІ столітті. Кінець світу, нашої людської цивілізації незворот' ний. Все, що люди можуть зроби' ти, – лише мізерно відтягувати останню крапку у своїй історії. Ось так, трохи песимістично. Мій інформаційний фронт Надія Мороз, м. Київ Перша повітряна тривога зав' мерла у вухах: її пронизливе зави' вання пробирало до кісток і кри' чало про початок чогось жахли' вого. Довго шукати сховище не до' велося, але спокійніше там не стало. В очах людей, які мене оточували, панували невгамов' ний біль і страх. Страх невідомос' ті поєднувався зі страхом за своє життя та батьківщину. “Дерево життя”. Мозаїчне панно Алли Горської в Маріуполі...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин