Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Щоденник · “Моя душа українки бажає розплати кожному, хто скоїв злочин на нашій землі”. · с. 18сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Історія війни очима й серцем 18-літніх Ключові слова, які вплинули на вибір професії журналіста: правда і честь», с. 12

Історія війни очима й серцем 18-літніх Ключові слова, які вплинули на вибір професії журналіста: правда і честь

Слово Просвіти, №24–25 за 2022 рік

Закінчення. Початок на стор. 12 доставляючи ліки, аптечки та операційні сумки в гарячі точки. Я змушена знову відчувати біль та страх, проводжаючи тата в доро' гу. Плачу, але віра в Бога дає на' дію. Як майбутня журналістка я воюю на інформаційному фрон' ті. Сьогодні. Тата нема вдома вже три дні. Вони стали для мене найдовшими в житті. Крім цього, в мій дім прийшла ще одна болю' ча новина – нас евакуюють. На жаль, я вимушена попрощатися з рідною домівкою та їхати в пошу' ках безпечного місця. Я не знаю, що мене чекає, але як справжня патріотка зроблю все можливе, щоб і надалі допомагати своїй країні. Зараз триває розруха, але ми все поборемо! Колись, сьогод' ні, потім я не стоятиму осторонь, бо я – українка і буду гідно нести це звання. Росія отримає кару за кожне зламане життя Карина Черняк, м. Київ Ранок, який став дуже гірким, розбудив мене дзвінком хреще' ного: “Почалося, збирайте речі”. Я мала їхати на пари, але за мить я вже збиралась і намагалась зас' покоїти себе, що покидаю свій дім ненадовго. Я поїхала під Ки' їв, в дім свого прадідуся. Того дня в маленькому будинку зібралася вся наша сім’я – 15 осіб. Через 3 години, як ми виїха' ли, біля нашого будинку в Києві збили ракету. І в цей момент я зрозуміла, що Бог вберіг нас. Перші чотири дні я не відри' валась від телефону, душа боліла від того, що відбувається. Мій та'-то пішов у тероборону, я молюсь, щоб з ним було все добре, як і з кожним хлопцем, який захищає Україну. Почалось справжнє пек' ло: на місто Васильків, де ми пе' ребували, росія скинула повітря' ний десант. У цей вечір ми стояли на вулиці і почули розмови росій' ською, вони повзли крізь кущі. Ми забігли до будинку, зі стра' хом, що це наш останній день, сі' ли на підлогу і молились, аби во' ни не зайшли до нас. Дякувати Богу, наші військові оперативно їх знищили. Страшне видовище: вулиця, де розташована військо' ва частина, встелена трупами, ка' люжі крові… 27 лютого ввечері мій хлопець надіслав фото, де він стоїть у бро' нежилеті, зі зброєю, я написала йому: “Хай ця ніч буде для тебе спокійною”, але на серці було тривожно. 28 лютого я прокину' лась із новиною, що вночі Ва' сильків бомбардували, мій хло' пець перебував у військовій час' тині, куди влучила ракета. Я втратила з ним зв’язок на три дні, батьки сказали, що його контузи' ло, а телефон він втратив. Цей день я запам’ятаю назавжди. У цей час моя сестра була в Ір' пені, я хвилювалась за неї, тому що росіяни взяли в облогу Ірпінь, Бучу і Гостомель. Дзвонила їй щодня і в телефонних розмовах чула вибухи та постріли. З кожним днем моя нена' висть до росії лютішала. Я нама' галася спілкуватися з людьми, які живуть на території рф, щоб до' нести їм правду, але у відповідь чула ненормативну лексику. Зро' зуміла, що раби завжди будуть ра' бами. Це зомбований народ, який підкорюється путінському режиму, і нема на те ради. Зараз я допомагаю ЗСУ, з дру' зями ми купили бронежилети для захисників, допомагаю харчами. Я вірю, що перемога за нами. Росія отримає кару за кожне зла' мане життя, кожну дитинку, яку вбили, за Бучу, Ірпінь, Гостомель, Бородянку, Маріуполь, Харків, Запоріжжя. Моє бажання одне: щоб не було життя таким нелю' дам. Це жорстоко, але моя душа українки бажає розплати кожно' му, хто скоїв злочин на нашій землі. Слава Україні! Смерть во' рогам! Гостомель: перший день незламності Вікторія Войналович, м. Гостомель, Київська обл. Гостомель. Це слово виклика' ло у мене почуття гордості, ра' дості й натхнення. Це моє рідне квітуче містечко, тут моє місце сили. Ніколи в житті не могла уя' вити, що сюди прийде війна. Те' пер, чуючи слово “Гостомель”, я відчуваю несамовитий біль, ба' жання помсти і ще більшу гор' дість, бо він сильний й незлам' ний, бо він – місто'герой. “Не їдь сьогодні до Києва, по' чалася війна”, – сказала того ранку мама, і життя поділилося на “до” і “після”. Раптом усе провалилося. Як таке могло статися? Чутки ходи' ли давно, але я була впевнена, що війни не буде, тим паче в Госто' мелі. Навіщо їм наше містечко? Військова частина, завод і аеро' порт – на цьому все скінчиться. І не уявляла, що нас очікує. “Харків і Одесу теж бом' блять”, – знову озвалася мама. У цю мить я згадала своїх ро' дичів, що живуть у тих містах. Як вони там? Чи в безпеці? Мені за' хотілось опинитися поруч із ни' ми, обійняти й сказати, як силь'-но я їх люблю. Мої роздуми пе' рервали нові вибухи. В паніці я почала збирати тривожну валізу. Декілька днів до того читала брошури від Мінобо' рони. Яка ж я була рада, що не полінувалася і прочитала їх! Поки шукала необхідні речі, все дума' ла: “А, може, це сон, і скоро я прокинусь?” І хоч ззовні була спокійною, та всередині посели' лися тривога і страх. На вулиці кипів рух. Я ще ні' коли не бачила Гостомель таким жвавим у дуже ранній час. Відчу' вала себе, наче в мурашнику. Ве' личезні черги через увесь мага' зин, знайомі люди, усім страшно. Зустріла близьку подругу, так добре стало на душі. Так міцно я її ще ніколи не обіймала, міцніше обійму хіба що в день перемоги. Але тоді не думала про майбутнє, лише про “тут” і “зараз”. Ми об' мінялися декількома словами й поспішили до своїх рідних. Ішла озираючись, чи не ле' тить щось із неба – завод зовсім поруч. Тоді не думалось, що най' гірше попереду. По дорозі додому бачила багато військової техніки. І які ж молоді хлопці. Подумки побажала їм сили, вони обов’яз' ково захистять нас, вірю. Через кілька хвилин була вже вдома, але не відчувала себе в безпеці. Зовсім скоро я побачила, як над дахом пролетіли декілька десятків гвинтокрилів. Без роз' пізнавальних знаків. Всередині щось йойкнуло. Раптом прийшло повідомлення від подруги: “Віко, нас бомблять. Летять на аеро' порт”. Знову чути вибухи. Приб' лизно через годину почула гуч' ний звук авіації, виглянула у вік'-но – винищувачі, не наші. Чую постріли. Хотілося визирнути та дізнатися, звідки вони лунають, але це надто небезпечно. У цей час друг відправив фото: наш ае' ропорт горить. Як же заболіла ду' ша! Страшні звуки лунали до са' мого вечора. Дуже хотілось жити. Батьки сказали складати речі, думали, що кудись поїдемо. Вперше в житті довелося збира' тися з такою шаленою швидкіс' тю. Ми вже готові були виходити, але нас зупинила звістка від зна' йомих, що ворожі танки вже в місті. Їхати небезпечно. Залиша' ємося вдома. Страшно: по шкірі йде холод, а всередині пустота. Так я просиділа допізна. Три' малася з усіх сил. Майже дванад' цята ночі, треба лягати спати. То' ді я ще не знала, що найближчи' ми ночами спатиму по 2'3 годи' ни. Вибухи не закінчуються, страшно заплющити очі, хоча ду' же хочеться. Попри виснаже' ність, вирішила не спати й охоро' няти рідних. На годиннику 00:00, а на календарі вже 25 лютого… Вистояли. Вистоїмо. Як я познайомився з “русскім міром” Мирослав Гаврилюк, родом із Ялти Я народився на південному березі Криму, у Ялті. Я дуже люб' лю свій рідний край і сумую за ним. Взагалі можу багато розпо' відати про те, яка чудова природа Криму, про його могутні гори та Чорне море, без якого не можу жити. Але мені потрібно розпо' вісти про війну і про те зло, яке прийшло і відібрало мій дім, та ще й спробувало забрати мою на' ціональну ідентичність. Мій батько – українець, на' родився в місті Біла Церква, там у нас дуже багато родичів, які роз' мовляють українською мовою. Саме через те, що в дитинстві ме' не возили на материкову частину України й тому, що тато щоразу з неймовірною любов’ю та гордіс' тю розповідав мені про своє рідне місто, та ще щоразу показував дім, у якому він виріс, – завдяки цьому, мені здається, я теж нав' чився любити свій рідний край і мою Україну. Коли у 2014 році росія віді' брала Крим, я багато чого не розумів, бо був ще дитиною, тоді мені було років десять, але чітко знав, що я українець. На жаль, багато людей з мого оточення зрадили свою бать' ківщину, переважно це були люди, які хотіли повернутися до совєтського союзу, ними виявилися мої вчителі та бать' ки моїх друзів, і таких людей була дуже велика кількість. Одного дня я прийшов до школи (це було тоді, коли в Криму тільки запустили ро' сійське телебачення). Моя літня вчителька з малювання розповідала нам про те, як во' на хвилюється за Україну, а ще вона сказала, що путін прийшов всіх нас рятувати. Я вирішив вис' ловити свою протилежну думку, після чого вона вигнала мене з класу. Ось так я познайомився з “русскім міром”. Але саме в той момент моє серце палало від гор' дості, ніби в мені прокинувся ко' зак, не можу передати це слова' ми. Потім ще було чимало випро' бувань, наприклад, слухати гімн окупантів на шкільній лінійці, я намагався схрещувати пальці, ноги, а іноді по можливості піти звідти, тільки щоб не чути його. Після четвертого класу я пере' йшов в іншу школу, де познайо' мився з одним хлопчиком, бі' женцем з Луганської області, у нас були подібні погляди, які до' водилось захищати, часом дохо' дило навіть до бійок. Згодом, коли минуло напру' ження, я почав звикати до життя під окупацією, ми майже щороку на декілька тижнів їздили до ро' дичів в Україну подихати повіт' рям свободи, але не бачив яко' гось контрасту, іноді навіть забу' вав, що війна триває. Але коли пів року тому переїхав на навчан' ня в Київ, то згодом, на свій жаль, зрозумів, що сильно “обру' сів”. Вже зараз намагаюся роз' мовляти лише українською мо' вою, читати українські книжки та взагалі українізуюсь, як можу, бо не хочу, щоб мої майбутні діти на собі пізнали, що таке цей “рус' скій мір”. Головною мрією мого життя є повернення Криму до України, я хочу просто знову гуляти Ялтин' ською набережною і знову, але вже вдома, вдихнути запах свобо' ди. Який тепер мій Краснодон? Артем Кулинський, м. Краснодон, Луганська обл. Я народився в Луганській об' ласті, у містечку Краснодон. Там минали моє дитинство, шкільні роки, все, як у всіх, нічого особ' ливого. Проте все йшло добре ли' ше до певного моменту, а саме до 2014 року. Чесно кажучи, я погано пам’ятаю той період життя, але те, що цей рік став крапкою не' повернення і особливим кон' фліктом між двома країнами, знаю точно. Тоді мені було 9 ро' ків, я був звичайним хлопчиком, грав у дворі з друзями, робив уро' ки і точно не думав про те, що люди можуть настільки ненавиді' ти одне одного, обманювати і на' віть вбивати. Саме тому я дуже здивувався, коли одного дня мама сказала ме' ні, що нам треба терміново їхати до бабусі, яка жила дуже далеко від нашого дому, в маленькому селі. А ще більше я здивувався, коли дізнався, що тато чомусь не їде, а залишається вдома. Коли я запитав його, чому, він сказав, що в нього ще залишилося трохи справ. Ось так ми поїхали на дея' кий час до бабусі, проте цей час затягнувся. Коли ж нарешті ми поверну' лися, то навіть по дорозі додому помітили разючі зміни. Більшість людей ніби зникли, такими без' людними здавались тепер вулиці нашого міста. Друзів, з якими ра' ніше грав у дворі, я не зустрів, всі кудись поїхали. На цьому зміни не закінчились. Наш маленький Краснодон, що раніше здавався тихим і затишним, потонув у не' зрозумілій тривозі та страху, який відчував навіть я, будучи дити' ною, це я пам’ятаю чудово. Коли ми зайшли додому, нас, як ні в чому не бувало, зустрів тато, про' те щось мені тоді здалося дивним у його поведінці. Мене попроси' ли побігти до найближчої крам' ниці, і як же я здивувався, коли побачив, що на полицях майже нічого нема. Але ще більше я зди' вувався, коли продавчиня сказа' ла, що платити треба не звични' ми для мене гривнями, а рубля' ми... Наприкінці 10 класу я вирі' шив, що поїду вчитися в Україну, до Києва. Дуже хотілося подиви' тися на велике місто, яке не за' знало тих змін, що сталися з на' шим регіоном. Так я вступив до КНУКіМ. Іронічно, але не встиг я пожити в Києві і пів року, як те, від чого, можна сказати, втік, знову повернулося до мене. Росія оголосила “спецопера' цію” в Україні, конфлікт зі страшною силою спалахнув зно' ву. Смерть, руйнування, розбиті долі, і все це відбувається зараз, у ХХІ столітті. Кінець світу, нашої людської цивілізації незворот' ний. Все, що люди можуть зроби' ти, – лише мізерно відтягувати останню крапку у своїй історії. Ось так, трохи песимістично. Мій інформаційний фронт Надія Мороз, м. Київ Перша повітряна тривога зав' мерла у вухах: її пронизливе зави' вання пробирало до кісток і кри' чало про початок чогось жахли' вого. Довго шукати сховище не до' велося, але спокійніше там не стало. В очах людей, які мене оточували, панували невгамов' ний біль і страх. Страх невідомос' ті поєднувався зі страхом за своє життя та батьківщину. “Дерево життя”. Мозаїчне панно Алли Горської в Маріуполі...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин