Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Слово Просвіти, №25 за 1996 рік

Слово Просвіти, №25 за 1996 рік

- ей б а аю С ни ро алоум блово ПРОСВІТИ Б ет - Задзеленчав телефон наполегливо, безугавно. Здалося, він спалахне бід напруги. Я схопив слухавку їй почуб у ніш схвильований голос мого уніберситетського приятеля, письменника й історика Ярослава Дзи- ри. - Миколо, сенсація! Мені пощастило напасти на сліди автора «Історфії русів»... Я складав іменний покажчик до козацького Реєстру 1649 року й натрапив на три прізвища спільного кореня: Політика, Політченко, Політанський. Розумієш? Нічогісінько з того я не втнув, хіба що помітив якийсь перегук реєстрового Політики із псевдо - Полетикою, якому дехто з дослідників приписував авторство «Історії». Ну, не «є», а 41». Але що може єднати людину середини сімнадцятого та другої половини вісімнадцятого століття? Між ними ж різниця майже 8 сто п'ятдесят років! Невже існував такий довгожитель?! - Та ні, - заперечив Ярослав, - Тут зовсім інша заковика. Щоб не марнувати часу на телефонні дискусії, ми вмовилися здибатись за кілька днів; тим більше, я зустфіну гостя 8 багнети, а Ярослав, зі свого боку, міг краще підготуватися викласти свої міркубання з доказами 8 руках. На тому й зупинились, обидва задоволені. ..Одразу ж, із першої миті нашого побачення бвибухла, мало сказати, суперечка - справжня дискусія, адже мовилося не про якесь-там архівне засвідчення, а про чисто умоглядний висновок. Тому кожен із нас набвперейми намагався спростувати суперника своїми козирями, перебиваючи одне одного та перескакуючи з предмета на предмет. Без докладного запису наших думок годі було вести полеміку. І я скористабся засобами магнітофонної фіксації тієї розмови, и нам нічого не бажило, за потреби, повернутися до всього з початку. Вишило кілька півторагодинних касет. Згодом я їх самостійно переслухав, «відчитав» на папефі і , збагнувши наукову вартість тих записів, підготував їх до друку у вигляді нашого діалогу із кандидатом філологічних наук, визначним знавцем козацьких літописів Ярославом Івановичем Дзирою. Микола Шудря (далі скорочено - М.Ш.): Не зрозуміло, чому «історія русівабо Малої Росії» без імені автора - анонімна. Це ж основоположна праця з історії України та романтичного спрямування нашої літератури, й нею мав би пишатися той, хто її написав. А виходить: творець мовби сховався за чужою спиною, залишивши нам про себе тільки натяк. Ярослав Дзира |дам - Я 4.) Це й справді так. Але в передмові, щоб відвести очі, авторство заплутано в загадці. Я хотів би навести ці слова: « Відомий ученістю і славний знатністю Депутат малоросійського шляхетства пан Полетика, коли вирушав у справах скуачицяї іа великої імперської Комісії для створе проекту нового укладу, то мав нагальну потребу дістати вітчизняну Історію. З цього приводу він удався до свого першого вчителя, Білоруського архієпископа Георгія Кониського, який був свідомим малоросіянином і впродовж значного часу перебував префектом т ректором Київської Академії... | цей-бо арарей передав панові Полетиці літопис, або ж цю Історію... Пан Полетика, звіривши її з багатьма іншими малоросійськими літописами та визнавши її серед інших найкращою, завжди дотримувався її в довідках і писаннях по Комісії...» З цього уривку випливає, що «цю» Історію або літопис тримав у руках Георгій Кониський. До того ж, вона була ним знову «переглянута й виправлена», тобто опрацьована. І не випадково перші дослідники відразу вхопилися за цей вузлик і назвали автором Кониського. В цьому були переконані: Микола Гоголь, КіндратРилєєв, Олександр Пушкін, Євген Гребінка, Дмитро Бантиш-Каменський, Микола Маркевич, Тарас Шевченко, Михайло Максимович... МШ.: Дехто з істориків перевагу в авторстві надавав останньому власникові цього рукопису - панові Полетиці, який, мовляв, звіряв його «з багатьма іншими малоросійськими літописами». Це ж, мабуть, не означало, що тільки порівнював фактаж і зміст з існуючими джерелами, алей розширював чи доповнював за їх рахунок свій твір, тобто особисто дописував його, опрацьовуючи нові матеріали. Я Д. Досить кинути поверховий пог- сів», щоб упевнитися. гу місці; В си Само- Самійла ляд на «Історшо ру | вонане з'явилася на порожньо» неї попередниками були літОпИ видця, Григорія Грабянки и Величка, Навітьможна знайти «пересшви» цілих піматків 13 їхніх творів. Але на відміну від них, у Полетики козацька чи гетьманська історія насичена докладними описами битв; у передмов! оуло застережено, що їх подано неспроста: «. цей народ майже завжди перебував У вогні та плавав у крові», тому воєнні ді «хай не видадуться декому сумнівними». М.Ш. А хто ж за фахом був згаданий Полетика? Чи відПОВІДає таке літописання чи написання «Історії русів» мого покликанню ї Замало володіти словом, любити сам предмет, а треба ще й мати певні навички... і Я Д..Все-такиГригорій Полетика вий" шов зі стін Київської Академії: працював академічним перекладачем у Петербурзі й у Синоді; його було послано лубенським полком до катерининської Комісії депутатом; потім він був інспектором військових класів у морському кадетському корпусі. Цей «послужним формуляр» наводить на думку, що саме така людина могла взятися за перо, щоб відтворити історію рідного краю, яка б знадобилася їй в обороні Своєї Батьківщини від зазіхань царату. Із твору видно, що автор належав до того «золотого прошарку», що виник за часів гетьманщини й Запорозької республіки. Ця інтелігенція, як правило, з академічною освітою, знала документи генеральних архівів, сама була очевидцем 1 реєстратором багатьох подій і після «зради» Івана Мазепи й проголошення його державним злочинцем за відрив України від Росії, зненацька збагнула, що козаччина втрачає під собою грунт: була Україна - й нема...Тож, вона засіла за літописи, щоб утвердити історію українського народу, його права й незалежне життя. Останнім серед тих козацьких канцеляристів і був письменник-літописець Григорій Полетика. Він, як і його попередник Самійло Величко, виступав палким патріотом своєї земли, обстоював автономію Малоросії й, на підставі своєї «Історії» складав записки й довідки для обгрунтування своїх вимог у Комісії. В обох цих літописців було надзвичайно потужне державницьке мислення, й українську ідею вони пов'язували неодмінно з військовим мистецтвом. М Ш.: Та певже,Ярославе,в «Історії» нема жодного факту з біографії самого автора, його, так -о би мовити, мимовільного самороз. криття й Хоч би як той Полетика чи Кониський маскувався, приховував своє «я» за «третьою особою» - вс; одно, як то кажуть, ШИЛО В мішку це втаїться; десь та й вилізе... Я Д.: Гадаю, Полетика виказав себе в кількох епізодах: опис подій у Ромнах і в Лебедині, а найбільше в розповіді про Дем'яна Многогрішного. Адже відомо, що цього гетьмана московським уряд закував у кайдани й заслав да Сибіру; там він і помер. Але в «Історії русів» цей володар булави гине від ран у бою, | його з усіма почестями хоронять у Батурині Навіщо тут, усупереч правді, брехня? Чи була вона потрібна авторові А як же ж! Одна із дочок-гетьманівен доводилася дружиною пращурові Полетики, то як же не зняти підозри з нащадків! М.Ш:: Здавалася б, це ім'я цілком законно й треба було застовпити. Але ж науковці не вгамовуються, шукають далі. Хіба їх не задовольняла ця версія" Я Д.: Ні, не всіх. Цей патріотичний твір високого громадянського звучання й правдиво-історичного світла не давав спокою російським ученим-шовіністам. Один із них, професор Геннадій Карпов цілком серйозно назвав «Їсторію русів» памфлетом, тобто твором публіцистичного жанру, що запально й різко розвінчує певне суспільне явище (уряд, ідейний рух, часом увесь державний устрій). Нібито тут автор має на меті висміяти прагнення України до самостійного розвитку - автономії. Щоправда, Михайло Драгоманов сказав, що цей ущипливий памфлет «на користь праві вольностей русів, тобто українців», назвав його «першою пам'яткою української політичної думки». Та посіяний сумнів засів у багатьох головах, і це збило наших дослідників із пантелику. Одні стали тоді пропонувати в автори Миколу Рєпніна (Михайло Максимович), інші - сина Григорія Полетики Василя (Василь Горленко), Олександра Безбородька (|Михайло Возняк), Архипа Худорбу (Олександр Оглоблин та Валерій Шевчук), а то й «колективного автора багатьох поколінь» (Юрій Хорунжий). Всі ці гіпотези спиралися на архівні засвідчення, що знаходили вчені в при" ватному листуванні, але вони Містили розпливчаті, невиразні натяки на якусь «асторио», та в жодному разі не на «Історію русів». Бо автора цього твору вважали «малоруським Гитом Лівієм» МІШ.: Коли не зраджує пам'ять, більшість тих припущень так і залишилась нічим не виправданими ть - 728 У о ; Р лю чо м; ч м че | и - З ча ою г; " чтб Ж - м чі 0 Хм ХУ х м Ярослав Дшра ЧИЯ К НАОПРАВЛІ ня и че и Р я Га в о Ро як то їп - ч - п рн зо т, Ро нн

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин