Сторінка · с. 9сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №25 за 1996 рік
Слово Просвіти, №25 за 1996 рік
. (ново ПРОСВІТИ
щогалами, а документально-архівні розшуки їм оснопиому стосупалися особистостей Гооргія Кониського га Григорія Полетики Між шпппим, папколо цих їмеп переважно й точи-
лися диспути. Проте їхиє авторство зазначали із сумнівною прикладкою «псевдо»: пеевдо - Кониський |і псевдо Полетика
яд. Свого часу, ще ІЗ серпня 1781 року, генерал Андрій Милорадович застерігав Григорія Полетику від зайвого захоплення історичними дослідами. Він писав: «А проте дотримуитеся моїх порад . мо давайте меча в руки божевільним; ваше ім'я, маєтність, поважний вік пом'якшать патріотичну запальність, яка часом не до речі. Ви думайте, щоб це нікого пе спокусило. Залишимо справи, призначені нам долею». На карб історичних занять батька й лист Василя Полетики, виявлений в архіві Миколи Репніна в Яготині: «Між моїми рукописаки, - повідомляє син Андрієві Чепі від 5 травня 1809 року, - явважаю за найкращі, написані моїм батьком. У них повсюди сяє розум вченої людини, відчУТНнИЙ дух патріота великої душі Від нього 1 я навчаюся любити модей 1 вітчизну й черпаю пізнання, потрібні для їх захисту. Принадно і приємно синові мати свого батька за такого вчителя й наставника. Непростимо було б поховати в поросі його посиль п праці для вітчизни і співвітчизників. Малоросіяни, вас Із ним має з'єднати вічна ліобов! Він гідний ваших пам'ятниюв і найкращим для нього буде той, коли ви завжди носитимете його ім'я у своїх шляхетних серцях».
Хіба можливо вище поставити заслуги історика перед Україною 7? Але чомусь «найкращий рукопис» із сяйвом розуму й духом патріотизму не названий своїм заголовком, а згаданий лише описово... Це, мабуть, і викликало стільки зайвих тлумачень.
М.Ш. У тому ж листі Василь Полетика сповіщає й про свої особисті зацікавлення: «Скрізь я намагаюся розшукати відомості, що стосуються малоросійської історі, але знаходжу їх обмаль. Досі ми не
маємо повного побутописання нашої вітчизни. Га и достеменні 1 найважливіші сліди, за моїми сСпос-
тережепнями, губляться в нещадних спустошеншнях 1 випищеннях пашого краю та в нашій недбалості. Письменник-історик, натрапляючи на ці перешкоди, кидає своє перо Що ж песупереджепого, читатимуть
пащадки? Мала моя здібнасть, КВОЛІ знання - й те відволікає мене ВІД праці, хоча б стільки я думав про
починайшня. Гут аш слова про широке дослідження історії, тим паче про завершений історичним ТВІР
Та й у відповіді Анпдрія «Іепи міститься, скажімо, лише схвалені" ня майбуттьої діяльності. «Якщо ви
візьмете па себе велику праціо змеялювати славну віть російської історії - історії Малоросії, то таким чином, здійстите гідну вас справу, прислужитеся сучасникам, а На щЩадки, які матимуть за честР ушатпувати доброчинності, заслути И достойпості вашого ПОКІЙНОГО батька, разом з іншими подвижни: ками нашої вітчизіти, не забудуть і вас. На мою думку, ви володієте багатьма матеріалами, що потрібті на цю прекрасну будівлю"?
Знову про те, що синові! пеобхідно піти стежкою свого славетного бать" ка - докласти зусиль, щоб довести А? кінця праціюо його життя, завершити
історію Малоросії. В цьому, певне, 4 чаїться таємпиця. Не паписати, а закийчити; може правильніше г ло"
працювати, обробити. Чи не так?
Я Д.Звичайно, лише така робота була під силу майорові російського війська Без наукового досвіду, з! страхом брати: ся завивчення історі. Ну, ще в редактори чужого рукопису. він годиться, але чи може ця людина створити історичну
| | о хис" пам'ятку, не маючи і літературної
ап ін наійний оте
РР не ПЕН ЩДЬДЛ.-Л ЗЗ-
Банан -
гу, тп дДОСЛлІіІДНИЦЬКОГО нахилу Інша річ батько Василя Полетики. Це не тільки вихованець Георгія Кониського, а й зару: меним свропейською підтримкою - через свого родича, професора медицини в Гейдельберзькому університеті Івана Полетику - киитомоб. Із його бібліотекою не могли змагатися найбільші державні книгозбірні. Особливо в царині україністики. Гут зберігалися стародруки й рукописи. Коли під час пожежі 1771 року згорів у Петербурзі будинок Григорія Полетики, то заціліла «лише частина бібліотеки, вихоплена з полум'я За спогадами сина, ті манускрипти й видання у більшості стосувалися «малоросійської історії, написання якої було його і ставало моїм предметом». Ті коштовні матеріали дісталися за батьковим заповітом у спадок синові. Серед раритетів містилися козацькі літописи,
зокрема, Самійла Величка, Григорія
зані
Граб'янки, а також «Історія русів». Саме п список і був переданий Осипові Бодянському, який і видрукував його, але ще до публікації ним зачитувалася в рукописі вся українська інтелігенція.
М.ШЩШ.: Як же виринула на поверхню «Їсторія русів»? Ким її було вперше обнародуваної Без неї ми не мали б гоголівського «Тараса Бульби», Шевченкових «Тарасової ночі», «Іржавця», «Великого льоху», Гребінчиних романів «Чайковський» та «Золотаренко», «Історії Малоросії» Бантиш-Каменського й Миколи Маркевича, «дум» Ізмаїла Срезнєвського, віршів Павла Білецького-Носенка.. Та важко назвати бодай одного автора, що, познайомившись з «Історією русів», не зазнав на собі й життєдайного впливу.
ЯД.: Цей рукопис став набутком поодиноких читачів, але не громадськості чи вченої публіки в 20-х роках минулого століття, Олександр Пушкін відразу після його прочитання назвав автора «живописцем»». Та «Руси» довго ходили в різних спискахі, якне дивно, аоригінал безслідно зник. «Історія» Полетики побачила світ лише через рік по смерті спадкоємця, в 1846 році.
МШ.: Ми так однозначно говоримо, ніби переконані, що авторство цього твору належить не псевдо- Кониському...
Я Д.: А псевдо-Полетиці.
М.Ш. Георгій Кониський одягнувши святу мантію, писати СВІТСЬКУ річ, не виказуточи В НІЙ своїх релігійних переконань або пабожних поглядів. То було за того часу непрощенним гріхом: думати й проповідувати одне, а писати інше Це не сумісно з церковною моралліо. Та й батальні сцени змальовано рукою митця и рвійСськОВОГО знавця
Я Д. Недармай узято його прізвище під сумнів: псе вдо-Кониський. Гак його авторство й позначалось із застереженням
не МІГ,
МОШ. Але й Полетику писали з цим додатком.. Яяд.: То була доба, коли будь-яке
нпаштональне відродження розглядалось як «сепаратизм», «автономізм» чи ще гірше «відокремлення» А «Історія русів» порушувала проблему української самостійності в Росі. Це вже занадто! І автор просто залишився анонімом, подавши тільки сліди для пошгуків, Так, між рим, ВЧИНИЛИ Паїсій Хіландарський, паписавши «Слов'яно-болгарську історію»; Вацлав Ганка, майстерно підробивши Краледворський рукопис Воши віддали своє прізвище народові, мовляв, за поетом, що в імені тому |
М. Ш.: НІ, Ярославе, ГОДІ пам морочити читачев! голову Давай розкриємо свої карти і
Я Д. Коли я виловив у «Реєстрі» четверту особу з МОЇХ «Полетик» -Політа Єрмоленка, го мене мовби пронизало струмом: отже, ці прізвища виводяться з імота Політ чи шполіт..Воно може похо-
дити з латини або грецької мови. У «Словникові імен» штоліт (піппо З лит) так | «той, що
перекладається украй ІСЬКОГО.
Р РР п іні
- жін зніййннеемчавюннснни
радлоти
БР Ж нн -
ЕЕ ЕЕ п
розпрятає коней» Так от згадки, здогадуося, й апонім-Кониський!
М Ш.: Це для Полетики - чуже, але як для перекладача з грецької мови, і власне прізвище, та й в обох «дДріЙШтИКІВ» учителя и учня (до висвячения професора в ченці), було однакове ім'я - Григорій. Тобто Георгій Кониський рівнозначне, щой Григорій Політика. Так віднині й потрібно писати справжнього автора «Історії русів» - Григорій Політика.
Я Д.. Цікаво, що Михайло Грушевський віддавна, ще з підручника «Історія України-Руси» (1907) в написання «Поль-тика» по своєму передавав літерний значок «Б» й у нього виходило, «Політика». Отож, вірно завважив Михайло Возняк, винісши на титул СВОЄЇ монографії обидва імені: псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. Бо треба читати, як ми вже знаємо, не Полетика, а Політика, походженням від Іоліта, українського Політа. І Кониського не слід мати задійсне прізвище архієпископа Георгія, аза псевдонім Григорія Політики.
В українській літературі нераз використовували письменники свої «перекладні» прізвища: Драгоманов (болгарською мовою від драгоман -тлумач), то і прибрав собі псевдо «М.Толмачов»; Федір Вовк вживав своє прізвище латиною «Люпус», Глібов (від слова «хліб») має угорською мовою «пташине» прочитання: Кенир. Замість імені грецького походження підписувався Степан Руданський (від Стефанос) його українським замінником - «Вінок». |
М.Ш.: Воно то так. Але чи ти, Ярославе, певний, що твій Політика володів грецькою мовою? Хоча й без грунтовних знань можна було знайти переклад імені, скажімо, в «Словнику славено-руському» Памви Беринди...
Я Д: НІ, автор «Історії русів» знав на зубок грецьку мову, засвоївши її в Києво- Могилянській академії. Згодом він цікавився, як цю мову викладають у навчальних класах Росії. Тай перекладав Із греків: Сократа, Епіктета, Кевіта Фівейського, Ксенофонта. Нарешті, він створив шестимовний російсько-латиногрецько-французько-німецько-англійський словник. Тож йому тут, як кажуть, 1 карти в руки
М.ІШ.: Аж страшно вимовляти; після стількох сперечань - ураз одне - єдине ім'я автора епохальної в житті України історичної праці: Політика! Тепер мають відпасти всі інші версії й варіанти: власне Георгій Кониський, Микола Рєпнін, Олександр Безбородько, Архип Худорба и геть ШОездоказове авторство «колективу...КІЛЬКОХ ПОКОЛІНЬ»
Я д.. Справді. Але необхідно рахуватися з тим, як творилася ця «Історія». Дуже добре визначив методологію 1 написання історик Михайло Грушевський Він не оголошував, що під час праці над «Русами» доводилося користуватися всіма тоді відомими і втраченими з часом козацькими літописами: Самовидця, Граб'янки, Величка. До речі, у Григорія Політики чітко витримана ідеологічна концепція патріотів-автономістів, Автор виводить історію козацької держави від апостола Андрія 1 підсилює її добою гетьманщини. Особливо випинає він заслуги Богдана Хмельницького - видатного полководця й українського державотворця.
Запозичення літописних фактів - це не сліпе наслідування попередників, а освітлення суспільних подій, явищ 1з погляду сучасника та власної філософії. Тому ми надибуємо в «Їсторії Русів» 1 «Білоцерківський» універсал, занотований лише Величком, і народну легенду про напад татар на Січ, знану тільки з цього джерела, й дослівні збіги, щоправда, у своєму викладі, зіншими авторами. «Переказовість» у вісімнадцятому столітті була притаманною рисою літописання. До речі, для Григорія Політики з Переяславського радою не «велика радість настала, а прийшло
рани
ій
ЕР м ун ання 04 ШЕЕРРЕО В а -
ПЕН пон он
б о- - ДР А Р
«занепокоєння», викликане майже в усіх дворах Європи; словом, він зустрів це «об'єднання наці» - без захоплення
м. .Ш.: Отже, у цьому творі присутній 1 еслемент «народної творчості», який завів на манівці
деяких читачів «Історії русів»?
ЯД.:У кожного автора літопису можливе використання фольклорного матеріалу. Але це торкається хіба що почерпнутих із народних уст фактів, ане їхнього освітлення.
М.Ш.: Віднині можна твердити чи стверджувати: автор ось такий-то, Григорій Андрійович Політика, народився 1725 року, помер у 1784-мугце цілком певна особа, з академічною підготовкою, з великим засягом знань, із незвичайним баченням козацької історії, переконаний патріот України й козакофіл, автономіст і державник ХМПІ століття. Його вже не треба писати із «сумнівною» прикладкою, а розтлумачувати читачеві, як у нього з'явився анонім «Георгій Кониський», справді «розгречене» власне прізвище.
Я Д.: Справа, певне, тут не тільки в імені. Дуже потрібно і корисно знати автора. Адже він - людина державного мислення, розум своєї доби, збирач літописів і книг, джерелознавець, неабиякий учений, історик і майстер слова, публіцист. Основне ж - переконаний українолюб. Ми, отже, маємо цілком довіряти його «Історії русів» як чистій,
незамуленій криниці історичних знань
про український, козацький, народ. М.Ш. З появою списку Григорія
Політики сучасники кинулися за-
хоплено його вивчати. Оцінка «Історії русів» Геннадієм Карповим підривала її авторитетність, сіяла підозру щодо історичної достовірності багато в чому першоджерела. Однак це не розхолодило самовідданих дослідників; вони цікавилися матеріалами Політики, шукали автора; хоч і обережно, але покликались на нього у своїх історичних монографіях.
ЯДд.:Тривалий час, після першого видання, «Історія русів» залишалася під спудом. З мовчазної заборони властей - самодержавства й радянського режиму - по не тільки не перекладали сучасною мовою, ай недрукували як пам'ятку... Від публікації Осипа Бодянського праці «в оригіналі» (за списком) минуло більше 150 років, коли «Історія русів» вийшла українською мовою в Нью-Йорку, перекладена Вячеславом Давиденком за редакцією та із вступною статтею Олек - сандра Оглоблина. Тільки та книжка для нашого читача була недосяжна. Ї от, майжечерез півстоліття по тому, ця історична праця, непересічної вартості и літописної ваги, побачила світ у перекладі Івана Драча (1991) їі в ротапринтному відтворенні видання 1846 року.
М.ШЩ.: Ми цілком забезпечені цим науковим посібником...
Яд. Але хотілося б, щоб «Історія русів» стала настільною книгою кожного інтелігента-фахівця й щирого прихильника нашої державної незалежності, бо за й ідеали боровся й Політика-Кониський. Це має бути не просто український підрядник чи транскрибований на сучасний лад бароковий текст, авільний, творчий, можна сказати, мітературно-художній переклад, щоб у ньому, як 1 колись, вирували пристрасті, відчувався подих часу, бриніло 1 палало живе слово. Звісно, тут зась «перебирати» в той чи той бік. Усе мусить бути вивірено і зважено..
М.Ш.: І ми вперше побачимо на
титулі книжки автора - без отого
«псевдо»: Григорій Політика і, може, в дужках: Кониський!
ЯД: Цій постаті треба відвести в нашпи літературі чальне місце, поруч із такими національними велетами, як Тарас Шевченко, Їван Франко й Микола Гоголь. Ми маємо пам'ятати, хто ми, звідки й чних батьків діти
Розмолу записав Микола ШУДРЯ
он Р и од п б сж-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
