Долі · “Знаю, що Україна неодмінно переможе. Її відбудують і змінять наші дітки – діти війни, діти Перемоги”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Люди з Міста Марії
Слово Просвіти, №25 за 2023 рік
Олена БОНДАРЕНКО
Продовження. Початок у ч. 20, 23, 24 за 2023 р.
Оповідь четверта. Кохання, війна, Україна
Влада – мама, правознавиця, випускни& ця Маріупольського державного університе& ту Роман – тато, професійний військовий, 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців Діти: Віра – 14 років; Мирослав – 6 ро& ків Ця родина буде тут без прізвища. Доки тато на війні. Після Перемоги ми вітати! мемо його і всіх інших наших героїв. Віта! тимемо, називаючи з гордістю і любов’ю всі імена й прізвища, вклоняючись дозем! но і дякуючи за кожну мить життя, що три! ває завдяки їхньому подвигові.
Мирослав із мамою
Нині ж молімось за воїна Романа і за всіх наших…
Влада: – У липні 2015 року я з донечкою Ві! рою поверталася зі Львова. Вперше їздили в ті краї на екскурсію. Вражень – море, за! хоплення – до небес! У потягу “Львів – Маріуполь” позна! йомилися з молодим військовим. Роман, відгостювавши у батьків, повертався на фронт. Говорили про все на світі, як давні друзі. Роман розпитував про Маріуполь, ая місцева – народилася неподалік, у Сар! тані, тож мала що розповісти. На прощання домовилися, що якось покажу Романові рідне місто. Він приїхав, побачив – і закохався. Ми закохалися… Для обох це було перше кохання. Я на той час мала сумний досвід стосунків і но! вих не хотіла взагалі. Але цьому почуттю було марно опиратися. Роман перебував на фронті, а там кожен день може стати ос! таннім. Поспішав створити сім’ю, народи! ти дітей. Узимку 2016 року побралися, в липні народився Мирославчик. Маріуполь Романові дуже подобався. Люди – прості, передбачувані. Із сепара! тистами він, звичайно ж, не спілкувався. Наша родина завжди була за Україну. І ма! ма, й вітчим, усі ми. Мама родом із Татар! стану, поїхала якось на зустріч одноклас! ників, так з неї кепкували: “Ну, что, хохли, газ у вас єсть?” А в самих газ не проведе! ний, із газовими балонами все життя… Восени 2016!го чоловіка скерували до Авдіївки. Точилися неймовірно важкі бої. Наприкінці січня 2017!го під час бою в Ав! діївській промзоні загинув Андрій Кизило, близький Романів друг. (Майор Андрій Кизило, позивний “Орел”, 1993 р. н., зас! тупник комбата, Герой України посмер! тно. – О. Б.). Чоловік не сумнівався, що буде повно! масштабне вторгнення. Наполягав, аби я з дітьми їхала до його батьків, на Львівщину.
Але коли почалася Маріупольська траге! дія, ми були в місті: спочатку Мирослав, а потім Віра захворіли на вітрянку, темпера! турили. Ніч проти 2 березня. Страшенний об! стріл. Ми не встигли до укриття, сидимо в коридорі, а над нами літаки хаотично ски! дають бомби. Будинок ворушиться і тру! ситься, наче живий. А на світанку вже не було нічого – ні світла, ні тепла, ні води, ні зв’язку. Поча! лися проблеми з їжею. Лишатися вдома стало зовсім небез! печно ще й через відверто проросійських сусідів. Вони й раніше не приховували своїх поглядів, називали мого чоловіка “бандерою”, тепер почали погрожувати, кричали, що “Росія тут наведе порядок”. Я забрала хворих дітей і пішла до мами та вітчима. Гадала, що йду на кілька днів, узяла тільки харчі якісь, білизну. У будинку навпроти батьківського було укриття, там і пересиджували. У цьому будинку на першому поверсі жило подружжя, яке працювало на ворога. За певний час до обстрілів па! рочка йшла в укриття. Згодом ми зро! зуміли, що наводчики – місцеві – бу! ли в кожному дворі. Багато хто з них у 2014 році воював в “армії днр”, потім їх відпустили, вони “законсервували! ся”. Повернулися додому, ніде не пра! цювали, але грошей не бракувало. У 2014 році в Маріуполі відсотків 50 або підтримували росію, або “какая разні! ца, ліш би нє стрєлялі”. І серед нашої рідні такі були – по лінії сестриного чоловіка, скажімо. Але у 2022!му і во! ни, й багато місцевих остаточно змі! нили свою позицію. Тільки якою ці! ною… Ми жили на Лівому березі, близь! ко від “Азовсталі”. Полк “Азов” був для нас запорукою безпеки. Усі вісім років він активно готувався до великої війни. Щоранку, йдучи з Мирославом до садочка, бачила, як хлопці тренуються, такі вправні, сильні. Завдяки їм ми почу! валися впевнено, захищено. Допізна гуля! ли в парку поруч із їхньою базою. 20 чи 21 лютого на “Азовсталь” приїхав Ахметов, комбінат належить до його біз! нес!імперії. Не був тут років вісім. Співро! бітники заговорили про те, що “Азов! сталь” розглядається як фортеця. (У 2014 р. під комбінатом були відновлені бомбосхо! вища й поновлені запаси їжі та води, а в лютому 2022 р. гендиректор розпорядився відкрити прохідні для цивільного населен! ня. – О. Б.). Коли “азовці” вийшли, всі казали, що там лишилося багато боєприпасів, продук! тів і що можна було ще триматися. Але “експертів” ніколи не бракує, а правду знає лише той, хто був там і тримався. На початку березня містом мало не що!
Влада і Роман години їздили машини ДСНС, ря! тували людей після обстрілів. Нев! довзі росіяни розбомбили базу, знищили всі автівки, рятувати лю! дей вже не було як. 7 березня ми вирушили просто в нікуди. Запропонували евакую! ватись або до приміщення драмте! атру, або до філармонії – обидві великі споруди з укриттями. Ми обрали філармонію, тут і залиша! лися до 17 березня. З Романом зв’язку не було – я не зареєструва! лась у філармонії, і він не міг з’ясу! вати, де ми. 16!го числа ми чули, як над драмтеатром кружляв літак. Що потім сталося з цим театром, ви знаєте. Я бачила, як люди, наче привиди, сунули від драмтеатру, безтямні, закривавлені. Будівля філармонії вціліла, ми вижили. 17 березня почали формувати! ся колони. Першими виїздили власники авто. Їжі вже не було. Чоловіки пекли хліб на якійсь во! ді, діти за нього билися. Миро! славчикові хтось дав одне печивко. Він його упустив, підняв і хутенько з’їв. Моє серце ледь не розірвалося. Десь узялися макарони!спіральки “Чумак”, а тут під’їхала машина “швидкої”, сказали мамам із дітками сідати, машина рвонула, синок так і поїхав, ухопившись рученята! ми за пакет макаронів… У Мангуші купили хліба й чипсів – усе, що знайшли. Приїхали до лікарні, там був обід. Мирославчик наївся, і в нього зупи! нився шлунок. Довелося йти до дитячої лі! карні. В інфекційному відділенні були тільки дві лікарки – лишилися, щоб ряту! вати дітей. Поставили малому крапельни! цю, врятували. Наступного дня намагалися виїхати до Бердянська. Автівки їхали повз нас, ніхто не хотів зупинятися. Нарешті “Жигулі” пригальмували, водій назвав суму – 20 ти! сяч гривень за 60 кілометрів. Тоді якийсь чоловік порадив іти до російського блок! посту, мовляв, звідти виїхати буде легше. Ішли майже годину, весь час вгору. Околи! ця Мангуша – суцільні руїни. Ми йшли, плакали і молилися. На блокпосту нас у машину взяла молода жінка. Дорогою з’ясувалося, що наша… На дорозі затори, яких я ніколи не ба! чила. Вирушили в обід, дісталися Бердян! ська о десятій вечора. На в’їзді до міста – блокпост. Буряти. Перевіряють. – Ну, как ваши дєла? Всьо харашо? А гдє ваш муж? Ми же вас освобождаєм, должни спросіть, гдє сєйчас ваш муж! Дістала закордонні паспорти, бо в ук! раїнському – штамп про шлюб. Що відпо! відала – пам’ятаю погано. Сильно плака! ла, переконувала, що розлучена. У Бердянську в подруги допалися до гарячої води, мились, як несамовиті.
Влада з дітьми
У Запоріжжі нас вже чекали, але з Бер! дянська автобус ніяк не виїжджав. Чотири доби щоранку ходили до черги, окупанти все не випускали автобуси. Нарешті пода! ли 20 автобусів, ми потрапили в останній. До Запоріжжя – 18 російських блок! постів. Усіх чоловіків роздягали і шукали татуювання та сліди від зброї. У всіх без винятку перевіряли телефони, в моєму вже не було нічого, видалила. Все – як у страшному сні. Коли нареш! ті побачили наш блокпост – плакали вго! лос. І коли в Запоріжжі нас зустріли волон! тери, теж усі плакали… А потім ми опинилися в селі Козьова Стрийського району Львівської області, у Романових батьків. Тепер маємо там бага! то добрих знайомих. Ніде правди діти: не всі прийняли нас у обійми. Бувало, заби! рали своїх діток від Мирославчика. Бува! ло, в садочку обзивали москалем. І мені часом говорили: “Це через вас усе”. Не раз доводилося чути, що Україну захищають хлопці лише із західних областей. Але ж це не так. Легендарний полк “Азов”, до прикладу, – переважно місцеві, з Дніпра, з Центральної України… Однокласниці мого чоловіка розпові! дали, що Роман та його товариш від п’ято! го класу мріяли стати військовими. Разом вступили до Львівської академії сухопут! них військ імені Сагайдачного. Роман, за! кінчивши академію, одразу пішов на фронт. Був йому тоді 21 рік. Півтора року воював у Волноваському районі, непода! лік від Маріуполя. Наприкінці лютого ми! нулого року передислокували під Київ. Після звільнення Київщини отримав зван! ня підполковника. А однокласник, з котрим мріяли стати військовими, загинув на Донеччині рік то! му. Ховали на Великдень… Я вірю, що мій Маріуполь повернеться додому. Після звільнення хочу навідатися до рідного міста, до своєї оселі. Попроща! тися, забрати дорогі серцю речі – перші дитячі зубки, свідоцтва про хрещення, світлини. А жити там не зможу. Хочу забу! ти, викреслити з пам’яті все пов’язане зі знищенням міста, з горем і стражданнями. Насправді більшість маріупольців ви! їхали. Ті, що лишилися, перебувають в ілюзії життя. Знайома каже, що то не жит! тя, а виживання, повернувся радянський союз у найгіршому сенсі. Знаю, що Україна неодмінно перемо! же. Її відбудують і змінять наші дітки – ді! ти війни, діти Перемоги.
P. S. Буяє квітень. Автобус везе нас із далекого краю до Києва. Над нами – бла! китне небо, перед нами – золотаві рапсові поля. Вбирають оті блакить і золото оченя! та маріупольського хлопчика Мирослава, і дзвенить його щасливий голосочок: “Україна!а!а!”…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
