Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №25 за 2023 рік

16 с. · 33 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 25 (1212), 22—28 червня 2023 МИКОЛА ГОЛОМША

Олександр ЮРОВ, Київське міське об’єднання ВУТ “Просвіта” Андрій ГОЛЮТЯК, директор Маріупольського ліцею міста Києва 15 червня в Пущі-Водиці успішно проведено свято Останнього дзвоника навчального 2022/2023 року в Маріупольському ліцеї міста Києва – МЛМК (тижневик “Слово Просвіти” вже розповідав про цей унікальний освітній заклад України в статті “Нескорені освітяни Маріуполя”, ч. 14 від 6-12 квітня 2023 р.). Останньому дзвонику передували заходи, до ініціювання та підготовки-проведення яких залучилось Київське міське об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка спільно з Малою академією наук України, Європейською організацією ядерних досліджень (ЦЕРН, м. Женева, Швейцарія) та Всеукраїнським клубом почесних послів науки ЦЕРН в Україні. Співпраця з освітянами Маріуполя почалася з проведення 22 березня телемосту ЦЕРН – Маріупольський ліцей міста Києва, події, яка засвідчила не тільки повагу з боку ЦЕРН — провідного світового центру з фізики високих енергій до учнів та педагогів-маріупольців, а й віру в їхню стійкість, волю до розвитку і знань, участі в розбудові повоєнної України. Непересічною подією, яка започаткувала всеукраїнську освітянську ініціативу часів російсько-української війни, стало проведення 25 травня в Бучі першої зустрічі-семінару освітян нескорених міст України на тему “Повномасштабне вторгнення і його наслідки: виклики і завдання перед освітянами”. Організаторами та учасниками заходу виступили Бучанський ліцей № 4, Ірпінський ліцей № 2 та Маріупольський ліцей міста Києва в колаборації з Малою академією наук України і Київським міським об’єднанням ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Перед засіданням відбулося урочисте ВІКТОР СКОРИК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Працюємо тут і зараз!”

покладання квітів до знаку пам’яті жертвам рашистської окупації в Бучі. На зустрічі-семінарі дистанційно звернулися з привітаннями, побажаннями та пропозиціями: Оксана Животова, національна координаторка навчальних програм ЦЕРН для України, м. Женева, Швейцарія; академік Борис Гриньов, представник України в ЦЕРН, директор Інституту сцинтиляційних матеріалів НАН України, м. Харків; Олександр Данилейко, Генеральний консул України в м. Едмонтон, Канада; Микола Лисенко, головний диригент-постановник Київського академічного муніципального духового оркестру, правнук композитора Миколи Віталійовича Лисенка, доцент Академії мистецтв імені Павла Чубинського; Володимир Хоманець, Посол України в Туніській Республіці та Державі Лівія (за сумісництвом); Галина Запорожченко, освітянка, поетеса, м. Миколаїв. З доповідями виступили: Андрій Голютяк, директор МЛМК; Ірина Бєлова, директорка Ірпінського ліцею № 2; Алла Літкевич, директорка Бучанського ліцею № 4; Кирило Стеценко, голова Київського міського об’єднання ВУТ “Просвіта”, народний артист України; Володимир Васинюк, представник Малої академії наук України. За результатами зустрічі-семінару підписано меморандум про співпрацю між закладами освіти присутніми на зустрічі і оприлюднено звернення учасників зустрічі до освітян України, в якому висловлюється ініціатива започаткувати постійно діючий неформальний механізм обміну досвідом, досягненнями і пропозиціями з підтримки розбудови системи освіти і провести Всеукраїнську зустріч освітян нескорених міст України у 2024 році. Перед учасниками зустрічі виступив супер-гурт України “Саме ті!” (Кирило Стеценко, Дмитро Лінартович, Олександр Юров) з піснею “Балада про криницю” (слова О. Довгого, музика О. Юрова), яку рекомендовано для виконання в Гала-концерті з нагоди Перемоги України. Останній дзвоник навчального 2022/2023 року в Маріупольському ліцеї міста Києва показав налаштованість колективу ліцею та підтримуючих його місцевих органів влади та відділів освіти Маріуполя і Оболонського району Києва діяти за принципом “Працюємо тут і зараз!”. Такий підхід став лейтмотивом виступів першого заступника міського голови Маріуполя Михайла Когута, голови Оболонської районної державної адміністрації Кирила Фесика, директорки Київського міського відділення Малої академії наук України Ірини Поліщук, директора МЛМК Андрія Голютяка, провідного фахівця Національного Центру “Мала академія наук України” Олександра Юрова. В умовах воєнного часу багато учасників заходу були присутні віртуально: на сьогодні в МЛМК на стаціонарі навчаються 32 учні (живуть у ліцеї в Пущі-Водиці на повному пансіоні) і 170 учнів – онлайн у 28 країнах світу; працюють 35 педагогів-маріупольців, у т. ч. 7 вчителів – онлайн. 15 червня були вручені атестати – 10 учням в руки, решта 53 випускники брали участь в Останньому дзвонику онлайн і отримають документи поштою. Незважаючи на такі складні обставини життя й навчання, свято для присутніх у конференц-залі ліцею та дистанційних учасників було сповненим радісними і хвилюючими миттєвостями! Справа в тім, що учні МЛМК, попри тільки перший рік його перебування в новому місті, проявили себе здібними, працьовити- Продовження на стор. 8 ОЛЕНА БОНДАРЕНКО ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (IІ півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 6 міс. – 154,34 грн. Також можна передплатити нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered- plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
Голодомор-геноцид · “Роль демографів має бути відповідальною перед історією власного народу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Проблемні питання розслідування злочинів комуністичного тоталітарного режиму

Микола ГОЛОМША, професор права, доктор філософії в галузі державного управління, заслужений юрист України Переживаємо дуже непростий час. Триває кривава російська агресія – війна, яка фактично вирішує не лише долю Укра! їни, а ставить питання захисту світового порядку. Навколо України об’єднався весь демократичний світ, тому Україна просто приречена перемогти і повернутися в сім’ю країн демократичної Європи. Відповідь на запитання, чому диктатор путін заявив про “денаціфікацію” та роз! почав агресивну політику щодо знищення Української держави та української нації в ХХІ столітті, потрібно шукати в історич! них джерелах першої половини ХХ століт! тя. У кінці 1920 року Україна не домоглась незалежності та була окупована більшови! ками на чолі з кривавим Леніним. За його наказами в 1921–1923 рр. радянською вла! дою було організовано масовий штучний голод та знищено 3,5 млн українців. За рі! шеннями диктатора Сталіна у 1932–1933 рр. комуністичний режим вчинив геноцид та знищив 10,5 млн українців. Цинічно був організований масовий штучний голод у 1946–1947 рр., під час якого загинуло 1,5 млн українців. Таким чином було фізично винищено 15,5 млн українців, але ми з ва! ми знаємо і про депортації, масові репресії та ін., однак через “старанне” приховуван! ня радянською владою даних ми не знаємо відповіді на запитання: скільки всього знищено українців за період СРСР? За роки незалежності з цього приводу всього розслідували лише дві кримінальні справи (провадження). Так, 22 травня 2009 року Головним слідчим управлінням Служ! би безпеки України за зверненнями народ! них депутатів України та громадських дія! чів було порушено кримінальну справу № 475 за фактом вчинення геноциду укра! їнців комуністичним тоталітарним режи! мом у 1932–1933 рр., за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 КК України. Під час досудового розслідування слід! чі встановили, що організаторами цього страшного злочину були керівники кому! ністичного тоталітарного режиму СРСР: Й. Сталін, В. Молотов, Л. Каганович, П. Постишев, С. Косіор, В. Чубар та М. Хатаєвич. Це була складна кримінальна справа. Українське суспільство та міжна! родна спільнота чекала відповіді на такі питання: яка мета масового винищення (вбивств) українців та скільки було жертв голодомору в Україні. Криміналістичних або спеціальних методик з розслідування злочину геноциду фактично не існувало. Соціально!політична обстановка в держа! ві вимагала провести розслідування у стис! лі терміни. Під час розробки загального плану розслідування було опрацьовано на! укові праці Володимира Василенка, Воло! димира Сергійчука, Василя Марочка, ін! ших науковців та міжнародну практику розслідування найтяжчих злочинів. Пра! вильно вибрана тактика та методика роз! слідування надала можливість провести його в стислі терміни. Водночас нам не вдалося визначити втрати держави та нації від злочину гено! циду. Після здобуття достатніх даних про жертви геноциду слідчий постановою призначив судову експертизу науковцям Інституту демографії та соціальних дослід! жень ім. М. В. Птухи НАН України. Гене! ральною прокуратурою України було вка! зано на проведення комплексної судово! демографічної експертизи з постановкою вичерпних питань, щоб забезпечити все! бічність, повноту і об’єктивність у при! йнятті законного рішення у справі… Досу! дове слідство в справі було доручено про! водити в рамках чіткого встановлення та процесуального закріплення ознак гено! циду, передбаченого ч. 1 ст. 442 КК Украї! ни, та надано вказівки, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 227 КПК України, провести ком! плексну судову експертизу, із залученням різнофахових спеціалістів: юристів, еко! номістів, судових медиків, істориків, полі! тологів. Однак через соціально!політичні умови часу на виконання цієї вказівки в повному обсязі вже не було. Саме тому 29 грудня 2009 року слідчий, за погодженням із Генеральною прокура! турою України, за моїм підписом, заступ! ника Генпрокурора на той час, керуючись ст. ст. 1 і 2 Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, ст. 7 Європейської Конвенції про захист прав людини і осно! воположних свобод від 4 листопада 1950 року, Конвенцією ООН “Про незастосу! вання строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства” від 26 листопада 1968 року, ст. 62 Конституції України, п. 8 ч. 1 ст. 6, п. 2 ч. 1 ст. 34, ст. 130 Криміналь! но!процесуального кодексу України, кри! мінальну справу № 475 направив на роз! гляд Апеляційного суду міста Києва. На жаль, у зв’язку із сильним тиском політич! но заангажованого керівництва Генпроку! ратури, саме цю постанову мені доводило! ся затверджувати в умовах конфіденцій! ності, оскільки через страх перед біло! кам’яною була заборона щодо скерування цієї справи в суд. 13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва розглянув кримінальну справу № 475, встановив спеціальний намір і ор! ганізаторів знищення української (а не будь!якої іншої) етнічно!національної групи та виніс постанову щодо закриття справи у зв’язку зі смертю Сталіна та ін! ших вказаних осіб. Прийняте судом рі! шення викликало значний позитивний ре! зонанс в Україні та світі. Однак під час розслідування через об’єктивні причини не було вирішено низ! ку важливих питань: які були масштаби злочину, наслідки для Української держави та нації, а також яку кількість жертв укра! їнців знищив комуністичний режим у 1932–1933 рр. Апеляційний суд м. Києва, приймаючи тоді постанову, не мав право! вих підстав вийти за рамки наданих до роз! гляду матеріалів, тобто врахував висновок судової науково!демографічної експерти! зи, проведеної науковим співробітником інституту демографії та соціальних дослід! жень ім. М. В. Птухи НАН України, еконо! містом О. Рудницьким. Всі розуміли, що перед черговими пре! зидентськими виборами в Україні, де кан! дидував проросійський кандидат януко! вич, справу потрібно було терміново на! правити до суду та прийняти законне рі! шення, що вказана експертиза не відобра! жала всієї кількості жертв геноциду в Ук! раїні. Так, “дані про кількість ”прямих втрат” українських селян від геноциду, що містяться в матеріалах кримінальної спра! ви, в інших надійних, загальновизнаних, авторитетних джерелах, яких дотримуєть! ся більшість зарубіжних та вітчизняних дослідників вказаного злочину тоталітар! ної сталінської системи, суттєво різнять! ся…”, зазначив у своїй статті В. Скавронік, заслужений юрист України, суддя у від! ставці, який розглядав кримінальну справу № 475 (Матеріали Міжнародної конфе! ренції “Штучні голоди в Україні ХХ сто! ліття”, Київ, 16 травня 2018 року (Київ – Дрогобич: Видавництво “Коло”, 2018. С. 296). Офіційні заяви також зробили співробітники СБ України, які приймали участь у розслідуванні. У таких складних умовах приймалися процесуальні рішення та напрацьовували! ся слідча та судова практики. Українське суспільство та міжнародна спільнота вимагали продовжити розсліду! вання особливо тяжкого злочину геноци! ду. У жовтні 2016 р. в Києві відбулася між! народна науково!практична конференція: “Голодомор 1932–1933 років: втрати укра! їнської нації”, учасники якої заявили, що комуністичний тоталітар! ний режим знищив що! найменше 7 млн україн! ців в УСРР і 3 млн за ме! жами УСРР та звернулися до Генеральної прокура! тури України та Служби безпеки України з вимо! гою продовжити розслі! дування злочинів кому! ністичного режиму. 21 жовтня 2019 року Службою безпеки Украї! ни розпочато досудове розслідування у кримі! нальному проваджені що! до виконавців вчинення особливо тяжкого злочи! ну, передбаченого ч. 1 ст. 442 КК України (Гено! цид). У ході досудового розслідування було встановлено, що виконавцями геноциду українців, вчиненого у 1932–1933 рр. ко! муністичним тоталітарним режимом в УССР та Північно!Кавказькому краї, були керівники ЦК КП(б)У: Любченко П. П., Строганов В. А., Кисельов А. Л., Петров! ський Г. І., Акулов І. О., Алексєєв М. О., Демченко М. Н., Майоров М. М., Саркі! сов С. А., Терехов Р. Я., Чернявський В. І., Маркітан П. П.; керівники каральних орга! нів Поляков В. В., Балицький В. А., Реденс С. Ф., Карлсон К. М., Леплевський І. М., а також перший секретар Північно!Кав! казького краю Шеболдаєв Б. П. Важливим фактом є те, що під час цьо! го розслідування та проведення судових експертиз розкрито злочинний механізм знищення українців тоталітарним режи! мом під прикриттям штучних “хлібозаготі! вель” для фізичного знищення україн! ських селян: масові депортації; насиль! ницька конфіскація продуктів харчування, реманенту, майна, худоби; використання системи натуральних штрафів; застосуван! ня режиму “чорних дошок”: а) повну ізо! ляцію спеціальними загонами українських сіл, станиць та районів; б) негайне припи! нення підвезення товарів та припинення кооперативної і державної торгівлі, виве! зення із відповідних кооперативних крам! ниць всіх наявних товарів; в) повну забо! рону колгоспної торгівлі, як для колгоспів, колгоспників, так і для одноосібників; г) припинення всілякого кредитування, дострокове стягнення кредитів та інших фінансових зобов’язань; ґ) повну заборону торгівлі хлібом та борошном. Також проводилися каральні операції проти українців, які організовували опір тоталітарному режиму під час незаконних конфіскацій продуктів та майна; україн! цям заборонялося виїжджати з місць по! стійного проживання, у тому числі за межі території УСРР; в кожній області УСРР та Північно!Кавказькому краї були створені досудові органи “трійки”: у складі першо! го секретаря обкому партії, начальника обласного відділу ДПУ та обласного про! курора для винесення у позасудовому по! рядку масових вироків, у тому числі роз! стрільних. Одним із проблемних питань під час розслідування геноциду, воєнних злочинів та злочинів проти людяності є те, що істо! рики та демографи замовчували, скривали і применшували масштаби, наслідки зло! чинів та чисельність жертв. Всі такі “спе! ціалісти”, зрощені на комуністичній науці та ідеології, гальмували встановлення іс! тини на користь кремля. Однак цивілізо! ваний світ і міжнародна практика свідчить про інше. Це право судових експертів, криміналістів та слідчих (міжнародних слідчих комісій, судів чи трибуналів) вста! новлювати істину і констатувати правдиві висновки. У ході розкриття злочинів та до! судових розслідувань використовувались криміналістичні методи та методики, які відповідають законності. Завдання істори! ків працювати з історичними документами та брати участь у проведенні історико!пра! вових досліджень, які використовуються у кримінальному судочинстві. Роль демо! графів має бути відповідальною перед іс! торією власного народу. Маючи прямий стосунок до порушення кримінальної справи № 475, а також до її направлення до суду, ще раз хочу підкреслити, що в той час питання встановлення чисельності знищених українців диктатором Сталіним не було вирішено із!за суспільно!політич! них причин і тиску кремля – унеможливи! ти розслідування і керування справи про геноцид українського народу в суд. Ознайомившись з проведеними судо! вими експертизами у кримінальному про! ваджені, яке розслідує СБ України, маю нагоду заявити про те, що вони проведені на високому рівні, об’єктивно та виваже! но, що нарешті надає можливість України заявити про масштаби, вчинених злочинів демократичному світу. Завершуючи цей матеріал, хочу подя! кувати слідчим Служби безпеки України, криміналістам та експертам за їх роботу. Ця юридична практика в наш час потрібна для розкриття особливо тяжких злочинів російських фашистів, які вони вчиняють на окупованих територіях. Слава Україні!
Суспільство · “Коли мова заходила про творчість Шевченка, короленківські оцінки рябіли штампом: “націоналістичний романтизм”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

українського освітянина, який навіть власне життя поклав на вівтар української освіти, – Івана Матвійовича Стешенка. Це ж йо! го підступно і підло вбито біль! шовиками у Полтаві 1918 року. І про той акт “червоного терору”, який сколихнув тоді всю Україну, гуманіст полтавець Короленко навіть словом не прохопився. Не знайти про цю резонансну подію нічого і в цій книжці. Хіба що три рядки – у щоденнику Короленка: запис 30 липня 1918 року. “….И в ту же ночь на дороге с южного вокзала убили бывшего министра просвещения Стешенко, шедшего пешком с сыном. По&видимому, тоже грабили, но ограбить не ус! пели, так как сын поднял трево! гу…” Така собі нотатка про “побу! товуху”. I це при тому, що Коро! ленко знав Стешенка з 1897 року і навіть писав рецензії на його твори, які опублікував Данило Мордовець у Санкт!Петербурзі. Отакі вони, короленківські ма! неври: між гуманізмом та імпер! ською ідеологією. Згідно з Постановою Верхов! ної Ради про пам’ятні дати та ювілеї цьогоріч на державному рівні відзначається 150!річчя Іва! на Стешенка. Кому ж, як не Пол! таві, першою слід гідно увічнити пам’ять Івана Стешенка, найме! нувавши ім’ям видатного освітя! нина Полтавський національний педагогічний університет? Та не так думають найвищі полтавські очільники, бо, як сказав мені один такий “український патрі! от”, “Стєшєнко – ето нє наш гє! рой”. Важливим кроком до перемо! ги у світоглядній війні з росією є прийняття парламентом і підпи! сання Президентом Закону Укра! їни” “Про засудження та заборо! ну пропаганди російської імпер! ської політики в Україні і деколо! нізацію топонімії”. Тож я впевне! ний: настане час – усе зміниться. Від редакції. На щастя, Чернігівщина зрозуміла, ким насправді був Короленко, тому обласній науковій бібліотеці, яка досі носила його ім’я, присвоєно імена справжніх патріотів України – Олександра та Софії Русових. ширилася примітивна брехня про те, що назву річці Ворскла дав особисто московський цар Пьотр І. Мовляв, коли він спостерігав за переправою військ, з його під! зорної труби у річку впала лінза. “Эта река – вор скла”, – начебто сказав цар Московії. Насправді ж історична наука чітко каже: назва Ворскла вперше згадується ще в Іпатіївському літописі під 1105 роком. Приблизно така сама си! туація з назвою “Криниця Петра I””, – зазначив представник УІНП в Полтавській області. Полтавський офіс УІНП
Суспільство · “Коли мова заходила про творчість Шевченка, короленківські оцінки рябіли штампом: “націоналістичний романтизм”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Полтава досі шанує малоросів!

Григорій ТИТАРЕНКО, краєзнавець, журналіст, лавреат премії Полтавської обласної ради ім. Петра Ротача, м. Полтава “По-украински не говорил никогда и никогда по-украински не думал” Зупинюся на деяких творах із цього збірника. Передовсім на статті “Український шовінізм”. Написати її Короленка підштовх! нув інцидент, що стався у Харко! ві навесні 1918 року, коли під час виступу відомого есера Лєбєдєва харків’яни почали вимагати, щоб той виголошував промову україн! ською мовою. У цьому Королен! ко побачив “….грубе національне зазнайство і марнославство…”. Якщо згадати походження слова шовінізм, то його правомірно вживати лише щодо імперій, а не стосовно націй пригноблених. Не думаю, що Володимир Галак! тіонович не знав про наполеонів! ського солдата Шовіні, який про! пагував перевагу французької на! ції над іншими і відстоював її право на експлуатацію інших на! цій. Саме його ім’я дало назву ідеології імперського чванства. Питання лише в тому, що для Ко! роленка Батьківщина, як він пи! ше, “Отєчєство”, – це неподіль! на Росія. Про те, як “прославився” на святі відкриття пам’ятника Кот! ляревському тодішній міський голова Трегубов забороною про! мов українською мовою, Володи! мир Галактіонович, звісно, знав, бо про те тоді говорили і в Украї! ні, і в Росії. Втім відгукнувся на ці події аж… 1916 року, в публікації “Котляревський і Мазепа”. Там він засудив ганебний вчинок Тре! губова, але виходило так, ніби це була особиста ініціатива боягуз! ливого міського голови. Безумов! но це було не так: Трегубов справно виконував вказівку “зго! ри”. Та чомусь Короленко не на! звав свою публікацію “Росій! ський шовінізм”, і навіть такого слова у статті не вжив. Проте че! рез рік, у час Української револю! ції, Короленко вже сумнівався: “Тепер не знаю – чи написав би я цю статтю”. Отже, його демок! ратизм, схоже, закінчувався там, де починалися незалежна і са! мостійна Україна, право її народу на вільне життя і розвиток влас! ної культури. Але повернімося до королен! ківської книжки “Была бы жива Россия”. Почитаємо його статтю “Перед приходом німців. Лист з Полтави”. “…Для міського насе! лення, інтелігенції і напівінтелі! генції, російська мова ближча, ніж українська, і перевчатися дово! диться (напр. учителям і службов! цям міста, земства і т. д.) штуч! но… Піде та ж історія навиворіт: маскарадний і квасний патріо! тизм!..”. Слава Богу, що не “шо! вінізм”, але далі коментувати, цей пасаж немає сенсу. Цікаво, що у листі до сталін! ського письменника Максіма Горького (лист від 10 липня 1913 р. із с. Хатки на Полтавщині) Ко! роленко пише: “Вам говорили, будто у меня есть готовый рас! сказ, да еще на украинском язы! ке. Это неверно. Раз я сделал за! пись со слов одного из здешних своих соседей. Но это именно сырая запись, материал для рас! сказа, а не самый рассказ. Укра! инским языком я не владею”. “Моя Родина – русская литература” Короленко не був ні росіяни! ном, ні тим більше українцем. За наявності генетичних україн! ських і польських коренів він є яскравим прикладом малороса з добре прихованим комплексом меншовартості. І це його біда. Можливо, він її й не усвідомлю! вав. А може, наприкінці життя й усвідомлював, бо тоді чому Левко Чикаленко у своїх споминах за! писав: “…Короленко, признаю! чись С. Єфремову, наче з якимось сарказмом про себе, що він, мов! ляв, “заблудився” був на своєму віку…”. А проте на пряме запи! тання Михайла Русова “Яку Батьківщину він уважає своєю?” Короленко відповів так: “Моя Родина – русская литература”. Ще одна промовиста цитата. “Где!то под спудом в нём лежала застарелая русская скука, скука русских изб, русских провинци! альных квартир, русских луж и заборов…” (К. И. Чуковский. Дневник 1901–1924 г.: Москва, “Советский писатель”, 1991, 1996.) Як же ставився Короленко до української літератури? Коли мо! ва заходила про творчість Шев! ченка, короленківські оцінки ря! біли штампом: “націоналістич! ний романтизм”, нібито відірва! ний від реального життя, а осо! бисто йому ближче творчість Нєкрасова і Тургенєва, i образи “бурлаків захопили його душу біль! ше, ніж гайдамаки Шевченка”. “Програма Денікіна заспокоїть море російського життя для нового руху” Короленко навіть не уявляв собі можливим розпад Російської імперії. Для нього це була б траге! дія. При тому він ніби розуміє, що “для Росії повернення до старо! го немислиме… Росія може стати єдиною в істинно демократичному сенсі тільки шляхом децентраліза! ції і автономії областей…”. А ось публікація “Не розду! вайте ворожнечі”:“…Ми, напри& клад, живемо в Україні, котра ще недавно жила спільним життям з Росією, страждала з російським народом від одного гніту… Зараз між Україною і Росією війна. Ідуть нерішучі переговори про мир, а по! ки що… Поки що, відмовившись під впливом безумно сприйнятих ін! тернаціональних лозунгів від за! хисту спільної батьківщини, – Ро! сія не добилася миру, а тільки уві& гнала війну всередину…”. Вихо! дить, що Росія миротворець і до! бивалася миру. Володимир Галак! тіонович навіть не помітив і сло! вом не згадав “миротворця Му! равйова”. Вважаю, це також не випадково. Насамкінець надзвичайно показова ілюстрація до постаті Короленка – зі статті “Трагедія колишніх офіцерів”: “…Я вва! жаю, що програма генерала Дені! кіна, якщо її провести до кінця, дає приблизно те, на чому могло б урешті-решт заспокоїтися роз! бурхане море російського життя для відпочинку і нового руху…”. Отож самостійною Україну ро! сійський письменник Володимир Короленко не бачив. Минуло по! над сто років, і послідовник Дені! кіна, диктатор росії Владімір Пу! тін продовжує ворожу денікін! ську політику “єдіной і нєдєлі! мой России”. І знову палає війна Росії проти України… Чиє ім’я має носити Полтавський педуніверситет? Ця війна має не лише зброй! ний, але й інформаційно!куль! турний вимір. Наш публічний простір протягом тривалого часу маркувався іменами комуністів, росіян, малоросів…Приміром ім’я Короленка дотепер носить Полтавський національний педа! гогічний університет – україн! ська вища школа вчителів, які формують майбутнє обличчя Ук! раїнської нації. Немає великого дива у тому, що за радянських ча! сів не знайшли іншої кандидату! ри. Навпаки, це якраз закономір! но. Адже, як пише Євген Мала! нюк, “…на самім початку совєт! ської окупації – вулиця столичного Києва, яка носила ім’я князя Воло! димира Святого і Великого, була, як стій, переоктябринена на вули! цю Володимира Короленка”. То що ж зробив для україн! ської освіти Володимир Коро! ленко, ім’ям якого у Полтаві на! звані вулиці і педагогічний уні! верситет? А нічого… При цьому Полтава має гід! ного сина, першого міністра осві! ти України в уряді УНР, поета, перекладача, члена літературного гуртка “Плеяда”, справжнього ще один крок на шляху деколоні! зації. Цей маркер показує, нас! кільки масштабно – від Полтави з її засиллям пам’ятників Пол! тавській битві та Пєтру до ма! леньких сіл чи лісових урочищ, навіть гідронімів, – маркувалася Україна імперськими російськи! ми символами. У часи понево! лення, у часи російської імперії та СРСР навколо московського царя Пєтра I (за Тарасом Шев! ченком: “Це той перший, що роз! пинав нашу Україну”) ворожа ро! сійська пропаганда сформувала і плекала силу!силенну найрізно! манітніших міфів. Так, активно 2002 року в Москві побачила світ книжка Володимира Короленка з промовистою назвою “Была бы жива Россия”. До неї ввійшли невідомі публікації письменника останніх років його життя. Зокрема стаття, заголовок якої дав назву самій книжці.
Суспільство · “Коли мова заходила про творчість Шевченка, короленківські оцінки рябіли штампом: “націоналістичний романтизм”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Прибрали символ звеличення Пєтра I

З ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) виконком Новоселівської сільської ради Полтавського району Полтавської області прийняв рішення “Про перейменування культурної спадщини”. Ним переозначено історико-туристичний об’єкт, а також гідрологічну пам’ятку природи “Криниця Петра I”. Відтепер гідронім має назву “Мавчина криниця”. Також у межах виконання деколонізаційного закону та у зв’язку з перейменуванням звідти знято відповідні символи й таблички, що звеличували кривавого ката Гетьманщини, московського царя Пєтра I. Криниця розташована непо! далік сіл Терентіївка та Лісові по! ляни Новоселівської сільської ради. За словами Новоселівсько! го сільського голови Євгена Бо! ви, перейменування відбулося згідно зі ст. 29 та 60 Закону “Про місцеве самоврядування” і на ви! конання Програми збереження культурної спадщини й віднов! лення національної пам’яті на те! риторії Новоселівської сільської ради на 2022–2025 рр. Як повідомили в Полтавсько! му офісі УІНП та виконкомі Но! воселівської громади, колишня російська назва як маркер “рус! кого міра” з’явилася ще в часи СРСР – рішенням облвиконкому від 16.11.1979 року за № 437. Ни! ні ця гідрологічна пам’ятка при! роди внесена до Державного ка! дастру обліку територій та об’єк! тів природно!заповідного фонду України. “Тривалий час культивувався міф: московити нібито вирили криницю під час підходу до місця переправи через Ворсклу напере! додні Полтавської битви. Мов! ляв, солдатів окупаційної армії Московського царства, які руха! лися до Полтави, мучила спрага, і вони вирішили викопати крини! цю саме в цьому місці. Невдовзі під’їхав Пьотр і, бачте, це вам не абищо, – іспіл водіци. Громад! ська організація “руская общіна Полтави” в часи проросійського режиму Януковича за сприяння “Громадської палати Російської Федерації” та “Спілки сімей вій! ськовослужбовців Росії” створи! ли ледь не культ криниці і відпо! відно московського царя Пєтра I. Тоді проросійські активісти на чолі із Шестаковим перебрали криничний зруб, поставили сто! лики для туристів і встановили табличку. Чужинецький маркер вже давно викликав несприйнят! тя. У 2008 та у 2011 роках на каме! ні поруч із криницею українці малювали Тризуб та написи “Слава Україні!” – розповів представник УІНП в Полтав! ській області Олег Пустовгар. Він зауважив, що в кабінеті ворожого російського диктатора Путіна, як неодноразово пові! домляли московські телепропа! гандисти, висить аж чотири порт! рети царя Петра I. Про затьмаре! ність свідомості Путіна україно! ненависництвом свідчать його заяви після відвідування вистав! ки, присвяченої 350!й річниці з дня народження Петра I: у червні 2022 року кремлівський військо! вий злочинець порівняв себе із Петром Першим, а вторгнення в Україну – з Північною війною. Пустовгар подякував голові Новоселівської сільради Євгену Бові за патріотичну позицію. “У громаді затверджено Програму відновлення національної пам’яті й перейменовано колоні! альні топоніми. Усунення імені московського царя з назви істо! рико!туристичного об’єкта – це
Разом — до Перемоги! · “Початок підготовчих наступальних операцій у червні готує липневий наступ”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Бій буде жорстоким, але переможним

Минули два тижні відтоді, як ЗСУ, після піврічного ведення боїв фактично повністю в обороні, накопичивши сили, важку техніку та боєприпаси, надані західними партнерами, – нарешті перейшли від оборонних дій до наступальних операцій. Віктор СКОРИК, оглядач “СП” Звісно, кидатись у кавалерій! ські прориви або з головою у вир наше військо не стало. Наступ – це добре спланована й підготов! лена дія за великою множиною показників, дія, в якій є місце і творчості виконавців безпосеред! ньо в ході наступу, але основою якої є стратегія і тактика, розроб! лена Генштабом, що втілюється командуванням бойових частин і підрозділів силами, виучкою і майстерністю воїнів на полях бо! їв. І першою дією при стратегіч! ному переході від оборони до наступу є розвідка, яка проводи! лась і проводиться на всіх лініях фронтів. Але будь!якої поперед! ньої розвідки недостатньо для успішного широкомасштабного наступу, потрібна розвідка боєм, оскільки не все видно з космосу чи повітря, не все “чують” радари і не все можуть дослідити розві! дувальні загони, тим більше, що далі, ніж 5!10 км, у тил ворога пройти не тільки важко, а фак! тично неможливо. Розвідка безпосередніми бо! йовими діями має багато завдань. Серед них такі: 1. Виявити позиції та форти! фікаційні облаштування, які не! можливо виявити без такої роз! відки. 2. Визначити в ході таких боїв тактику оборонних дій, підготов! лену командуванням ворожих сил. 3. Заплутати ворога фальши! вою активністю на тих чи інших відтинках фронтів для відволі! кання уваги і визначення голов! них напрямків майбутніх ударів нашого війська. Зв’язати сили ворога на обманних напрямках, послабити таким чином їхню оборону на напрямках основних ударів. 4. Розхитування сил против! ника, превентивне виснаження їхнього потенціалу у важкій тех! ніці, боєприпасах і живій силі. 5. Спровокувати ворога на хибні контрудари, виманити їх у “чисте поле” для знищення поза межами їхніх фортифікацій, щоб на плечах відступаючого ворога основними силами зайти на їхні оборонні позиції зі значно мен! шими втратами свого бойового потенціалу. 6. Примусити ворога в ході розвідки боями залучити свої під! готовлені резерви, таким чином виявити їхні місця розташування і логістичні об’єкти, шляхи та способи. Одночасно розвідка боєм, за розвідувальними результатами, дає можливість скоригувати свої попередні стратегічні напрацю! вання, внести необхідні коригу! вання в тактику наступальних операцій основних сил, які до! речно поки що в абсолютній більшості не задіяні в поточних боях сьогодення – за моїми оцін! ками і низки військових експер! тів, часткову участь у цих боях бе! руть лише три бригади з 12!ти, які є тими основними нашими силами, що сформовані саме зад! ля ведення літньої наступальної ходи. Тим часом продовжується формування ще кількох таких бригад, які озброєні західною технікою і пройшли навчання інструкторами на полігонах на! ших західних партнерів не тільки роботи на такій техніці, а й такти! ки ведення боїв. Варто зауважи! ти, що часткове залучення трьох бригад – це слушна практика, бо їхні воїни пройшли добрий виш! кіл і добре озброїлися, але пере! важно не мають практики реаль! них бойових дій. Поступове залу! чення цих бригад із певною рота! цією надає їм саме цього досвіду, який вже скоро знадобиться в ос! новних наступальних операціях. І ось на цьому я б хотів акцен! тувати увагу: всі наступальні бої зараз мають лише попередній ха! рактер, їхнє призначення – визна! чити і сформувати успіх насту! пальних операцій у найближчій перспективі. Уважний мій читач пам’ятає, що я прогнозував початок насту! пальних операцій з датами чер! вень!липень. Тепер настав час уточнити: червень – це початок формування масштабних насту! пальних операцій методом розві! док боєм і з’ясування своїх недо! ліків, щоб їх прибрати, а також з’ясування слабких місць і вира! зок в обороні противника, щоб скористатись цим у майбутніх го! ловних боях. Початок підготовчих насту! пальних операцій у червні готує липневий наступ. До липня на! дійде також велика партія важкої техніки і боєприпасів, що було сплановано західною коаліцію допомоги Збройним Силам Укра! їни. Мої висновки і спостережен! ня ходу постачань виявились точ! ними: саме до липня абсолютна більшість спланованого дійде до теренів України. Для того, щоб був липневий початок, щоб не втрачати дорогоцінного часу для визвольної ходи, саме в червні почалась формуюча операція ос! новного наступу. Отже, зробимо огляд ходу по! дій червня, розвідок боєм, їхніх попередніх результатів і виснов! ків. Виявилося, що ворог за пів року підготував сильні фортифі! каційні позиції саме безпосеред! ньо на передовій південних фронтів – не тільки ті, про які га! ласували – першу, другу, третю, а подекуди й четверту лінії оборо! ни, мережу окопів, траншей, “драконових зубів” тощо. Ці лінії мають сумнівну ефективність, бо будь!яка фортифікація не має си! ли, якщо вона підтримується всім комплексом збройних сил – ар! тилерією, повітрям, резервом і логістикою. Власне це і буде на! ступним завданням наших сил – унеможливити ефективність цих подальших ліній. Але Герасимов, як і повідом! ляв Залужний, є хитрим, підступ! ним і вигадливим генералом. Він досить несподівано і приховано найбільше підготував саме пере! дову лінію своєї оборони, органі! зував грамотно і продумано, за! стосував тактику ведення боїв на цій лінії, яку нашому війську те! пер необхідно осмислити і пере! важити своєю. Щоб убезпечити свій лівий фланг і звузити можливості на! ступальних напрямків ЗСУ, ворог насамперед знищив Каховське водосховище, дамбу, не зважаю! чи на будь!яке сумління, навіть пожертвувавши своїми ж велики! ми фортифікаційними напрацю! ваннями на окупованому лівому березі Дніпра, потопивши їх, час! тину своєї техніки і своєї живої сили – це свідчить не тільки про варварство орди, а й про безмоз! кий “ексцес виконавця”: вони, певне, розраховували розлити в ширину Дніпро для оборони від наступу ЗСУ, але не настільки, щоб ще й потопити своє сміття. Ну це вже така вдача “загадочной русской души” – звичайна ор! динська практика – не тільки не враховувати наслідків своїх дій, діяти “на авось”, а й не рахувати власні втрати – “баби нарожа! ют”. Картина на південному фрон! ті така. Перед передньою лінією своїх фортифікацій ворог облаштував щільні мінні поля, долати які швидко й безпечно неможливо без спеціальної техніки для роз! мінування. Така техніка у нас є, надана партнерами, але її, по! перше, ще недостатньо, по!друге, навіть за її наявності, просування через мінні поля дуже небезпечне через втрати мобільності насту! пальних просувань. Ворог підго! тувався ретельно: забезпечив ша! лену радіоелектронну боротьбу, що створила великі труднощі для знищення ворожих розвідуваль! них і ударних безпілотників, а та! кож його ударних гвинтокрилів, які атакують наші війська під час повільного долання мінних по! лів. Проти безпілотників нагоди! лись би навіть великокаліберні кулемети на пікапах, але їх об! маль. Наша ППО теж має обмежені ресурси, оскільки значна її части! на задіяна в повітряній обороні по всій території України. Що! денні ракетні і дронові атаки на наші міста – це також частина тактики протидії нашому насту! пу, в результаті якої наша ППО не дає тієї підтримки нашим вій! ськам на фронті, яка необхідна під час наступу. Тому вкрай необхідні нові поставки систем ППО і боєпри! пасів до неї, чим зараз і опікують! ся наші партнери у співпраці із ЗСУ. У всіх останніх поточних постачаннях головною темою є постачання саме засобів ППО. До липня, сподіваємося, ситуація з цим дещо покращиться. Є й перспективні новини в цій цари! ні, але трохи згодом. Грег Гейс, виконавчий дирек! тор компанії Raytheon Technolo! gies, що виробляє системи Patriot, заявив, що компанія планує збільшити виробництво до 12 систем на рік і вже до кінця по! точного року планує поставити Україні ще п’ять систем: “Ми бу! ли дуже здивовані його ефектив! ністю. Україна доопрацювала програмне забезпечення Patriot, щоб він міг відстежувати та зни! щувати гіперзвукові ракети”. Та! ка опція в роботі цієї системи бу! ла факультативною, тобто перед! бачалась як непевна, можлива і навіть малоймовірна. А україн! ські оператори та інженери зро! били і змогли те, що не передба! чалось самими авторами цих сис! тем, вони не тільки вдосконали! ли програмне забезпечення та! ким чином, що ці гіперзвукові ракети стали законною ціллю ураження, а й довели цю здат! ність до 100% результату, тобто до гарантованого абсолютного ура! ження будь!яких ракет. Я для чого тим прикладом з Patriot акцентував увагу на вправ! ності, професійності і креатив! ності воїнів та спеціалістів? Бо впевнений, що і на фронті, за тих обставин, що склались, наші вій! ськові спеціалісти, наші коман! дири знайдуть творчі тактичні рі! шення, щоб змарнувати всі зу! силля ворога і здійснити свій успішний визвольний наступ до кордонів нашої держави. Які зміни я вже бачу в тактиці ведення боїв нашого війська? На! самперед, ніхто не йде в лобові Фото з відкритих джерел атаки, без підготовки і без слуш! ної нагоди. Але це не нова, а доб! ра стара наша тактика, що збері! гає життя воїнів і наявну техніку. Новацією є те, що зараз основ! ним акцентом прикладання на! ших зусиль стали удари по добре розвіданих і виявлених у ході роз! відок боєм об’єктах логістики окупаційних сил. Нещодавнє знищення потужної бази збері! гання боєприпасів у Риковому під Генічеськом на Херсонщині, а також влучні постріли в інших логістичних центрах ворога, зок! рема, в Лазурному, є свідченням того факту, що головною задачею на цьому етапі наше командуван! ня ставить максимальне руйну! вання логістики оборони окупан! тів. Щоправда, не знаю, чому досі не знищений аеродром у Бердян! ську, звідкіля злітають зграї воро! жих ударних гелікоптерів, бо на! че 110 км – це цілком у зоні до! сяжності для зброї, яка у нас на! явна. Знищення гелікоптерів на землі, вкупі значно легше і до! цільніше, аніж у бойових умовах в повітрі. Така акція могла б стати допоміжною для успіху нашого наступу. Так, у мене є чимало запитань до керівництва держави, я утри! муюсь оприлюднювати їх, аби не зашкодити нашій головній справі – Перемозі над ордою. Але я звернув увагу, як Зеленський роз! повідав про те, що він спілкуєть! ся з усіма командувачами і в пе! реліку імен тих генералів десь аж на четвертому!п’ятому місці – начебто ненавмисне – назвав За! лужного. Такі “промовки” не ви! падкові, це явна “домашня заго! товка”, щоб знизити статус Го! ловнокомандувача. Я попере! джав і раніше, що псевдополітич! ні ревнощі та намагання можно! владців втрутитися у справи ве! дення війни на фронтах з воро! гом, до добра нас не приведе. За! раз потрібна не тільки інформа! ційна тиша, а й тиша політичних ревнощів, обнулення автокра! тичних планів і замашок. Без щи! рого руху до демократії і свободи нам не перемогти ординського ворога, без цього нам не будуть довіряти наші західні партнери, без курсу на розвиток демократії і правової держави охочих нам до! помагати буде меншати. Попри литаври пропаганди чинної вла! ди про свою неперевершеність у всіх справах і в реформації держа! ви за умовами вступу в ЄС і НА! ТО, оцінки цієї діяльності нега! тивні. Нам конче потрібен вступ до НАТО? Тоді не варто тролити на! ших західних партнерів і їхні структури, а треба неухильно дія! ти в напрямку розвитку основних положень, які є достатніми для вступу у ці структури. На Заході є такі, що ухиляються, сахаються від необхідності вступу України в НАТО і ЄС? Є! Але їх точно не більшість, і ухиляння нашої вла! ди від реформ, імітація їх послаб! лює можливості тих із наших симпатиків, які щиро сприяють нашому європейському майбут! ньому. І неоковирними жартами та хейтом на адресу партнерів цього не досягнеш. Промовами, що давлять на сльозу, цій справі не поможеш. Справжні наміри повіряються справами і діями, а не недолугою пропагандою. За! раз не можна гратися – тоді, коли вирішується доля самого існуван! ня нашої держави і українського народу. Чому Байден нещодавно на запитання, чи погодиться Білий дім зняти умови для вступу Укра! їни в НАТО, відповів: “Ні. Тому що вони мають відповідати одна! ковим стандартам. Тому я не зби! раюся полегшувати. Я думаю, що вони зробили все, щоб проде! монструвати здатність до вій! ськової координації, але є ціла проблема, чи безпечна їхня сис! тема? Чи це не корумповано? Чи відповідає вона усім стандартам, яким відповідає кожна інша краї! на НАТО? Я думаю, що буде. Я думаю, що може. Але це не авто! матично”. Це вже мало прихова! не свідчення недовіри до дій чин! ної української влади, ознака то! го, що всі зусилля зберігати дип! ломатичний тон добігають край! ньої межі, попри реальні зусилля і дії з боку Білого Дому в допомо! зі героїчному українському в бо! ротьбі. Чому ЄС сигналізує саме за! раз, що сяк!так виконані лише
Обговоримо? · “Нав’язувати англійську як основну мову української освіти і науки – злочин”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дві умови із семи, які необхідно виконати Україні для вступу в ЄС, до речі, вже за спрощеним списком вимог? Саме тому, що терпець уривається. Потрібні ре! альні дії, а не імітація, за наявним курсом чинної влади, яка йде в протилежному демократії та пра! ву напрямку. Будьмо відвертими: провідні західні інституції знають, з ким мають справу, кажучи про чинну владу в Україні, і в приваті визна! ють, що вони цього не будуть го! ворити публічно, аби не зашко! дити українському народові здо! бути Перемогу у війні з Москвою. Куди йдеш, Україно? – пита! ють українську владу наші західні партнери, – ми готові допомага! ти, але хочемо почути, все ж, ку! ди йдеш? Для нас, для українського на! роду, правильне вирішення цього питання є найголовнішим. Від! повідь народу має бути єдиною: разом до Перемоги! Але тим часом, попри трудно! щі й негаразди, наше військо пе! рейшло від тривалої зимово!вес! няної оборони до наступу. Цей перелом у ході війни ще не є на! очним, не визрів настільки, щоб бути очевидним принаймні для більшості і громадян України, і дружніх до нас громадян західних суспільств. За минулі два тижні наші вій! ська фактично по всьому пери! метру південного фронту, просу! нулись вперед на 5!10!15 км. Цінність цих просувань не в тому, що звільнені близько десяти на! селених пунктів, хоча це теж важ! ливо, але важливіше зараз те, що це просування відбулось крізь ду! же добре укріплену “лінію Гера! симова”, і ці здавалось би нез! начні територіальні здобутки є плацдармами, на які наше вій! сько зможе надалі опертися у масштабних наступальних опера! ціях на півдні. І ще одна дуже ціннісна властивість нашого нас! тупу. За воєнною класикою, за рівних інших умов, сторона, що наступає, має втрати відносно втрат тих, що в обороні, 3:1. У міських боях це співвідношення може бути 4!5!6 до 1 (до речі, у Бахмуті ворог втрачав аж 7!8 до одного нашого). Наш наступ у цих складних умовах, про які на! писав вище, має співвідношення 2!3 до 1. Але навпаки, не за кла! сикою – 1:2, 1:3. Тобто попри наш наступ втрати ворога більші вдвічі або й втричі. Навколо Бахмута з півночі й півдня наші війська теж методич! но тиснуть на ворога, просуваю! чись вперед, опанувавши висоти над містом, дуга, що була колись вигнута ворогом для оточення міста, тепер набуває зворотної кривизни – з перспективами ото! чення Бахмута, але тепер вже визвольним військом. І додам ще одну хорошу новину – ворог вже не контролює всю територію міс! та. Приємний сюрприз? Так! Все йде своїм порядком. Всьому свій час і місце. І всі наші Воїни прагнуть йти у визвольний наступ. Бути в наступі, тим біль! ше, у визвольному, – це надає піднесений настрій і піднімає ад! реналін свободи. Бій з ворогом буде жорсто! ким, але переможним. Тож на крилах свободи – до нашої перемоги! Слава ЗСУ! Слава Україні! P. S. Поки я писав цей огляд, над Києвом був повітряний бій, у якому всі – майже 20 – “шахеди” зазнали гарантованої абсолютної поразки. Загалом в Україні 28 з 30 “шахедів” цієї ночі були знищені. ППО добре попрацювала!
Обговоримо? · “Нав’язувати англійську як основну мову української освіти і науки – злочин”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“І всі мови… всі знаєте. А своєї дастьбі…” Про виклики для сучасної вітчизняної науки й освіти

Василь ПАХАРЕНКО Саме зараз, як це не дивно на перший погляд, в Україні буяє чи не найпотужніше духовне, куль! турне відродження (сподіваюсь, вже остаточне). Відбувається на! решті українізація (помітна, хоча ще не цілковита) всього суспіль! ного й приватного життя, зокре! ма церкви. Вражають видатні й численні здобутки в літературі, музиці, кіні, у науці, насамперед гуманітаристиці. Знову!таки на очах в Україні та й на всій планеті змінюється спосіб світосприймання, – те, що культурологи називають стиль доби. До 24 лютого 2022 року панів! ним був постмодернізм. Його очевидні вияви в культурі – про! єкти “Вєрка Сердючка”, Дзідзьо, Потап і Настя, Оля Полякова, “95 квартал”, а надто фільм “Слуга народу”, і кульмінація – для багатьох несподівані перемо! ги В. Зеленського чи Д. Трампа на президентських виборах. Тоді постмодернізм уже остаточно вихлюпнувся з книжок та екранів телевізорів і ґаджетів у реальне суспільно!політичне життя. Серед характерних ознак цьо! го світосприймання: гра заради гри; основоположний скепсис; пародіювання всього і вся; сар! кастичне заперечення будь!яких усталених цінностей (як!то мова, релігія, традиції, національна пам’ять), войовнича аідеологіч! ність (яка непомітно стає його ідеологією); культ глобалізації, космополітизму (пригадаймо знакове: “какая разница…”), мультикультуралізму, діджиталі! зації; раціоцентризм; нав’язуван! ня ліволіберальних доктрин і це при дражливій нетерпимості до інших поглядів; нарешті, попу! лізм (пам’ятаєте формулу припи! нення війни, рекламовану на! шим тогочасним президентом: “Нада просто пєрєстать стрє! лять”?). Усі ці настанови так чи інак! ше виявились і в науці та освіті, на Заході, а потім поступово і в нас. Нашій культурі взагалі “по! таланило”: щойно вона почала потроху вибиратись із російсько! радянського капкана у 1990!х, як одразу ж потрапила у постмодер! ністський у 2000!х. Особливо постраждали гуманітарно!націо! нальні галузі: історія, літерату! рознавство, фольклористика, ет! нографія, педагогіка. Бездумне, меншовартісне, провінціяльне мавпування захід! ної (не у всьому мудрої) моди і смішить, і дратує заразом. На За! ході не все так досконало, як нам гадалося раніше. Разом із проґре! сивними речами звідти до нас прийшло і чимало проблем. Зга! даю бодай деякі. Жорсткі, однотипні кліше (ле! Лариса МОРОЗ, професор …Часом здається, що світ пе! ревертається догори дригом. Почула (до речі, вже не вперше) про “пуповину”, від якої, мовляв, нарешті відриває! мося, а малася на увазі росій! ська культура. Люди добрі, то ж вона, тамтешня, жила!парази! тувала, умовно кажучи, на нашій “пуповині”: українська культу! ра, як і Православна церква, бу! ла для “них” Материнською! Просто вони все вивернули у та! кий спосіб, що все – наче від них. З малолітства пам’ятається ще в школі нав’язане: “Всем из! кала) для написання статей і мо! нографій. Вони, може, й виправ! дані для точних наук. Але не для гуманітарних. Адже ми осмислює! мо насамперед явища не повторю! вані, не суто раціонально сприй! мані, а феноменальні, і осмислю! вати намагаємося феноменально. Чи ось раболіпне обожнення закордонних наукометричних баз даних. Сьогодні головний крите! рій професійного рівня нашого науковця – надрукуватись у яко! мусь виданні Web of Science чи Scopus, дуже бажано – закордон! ному. А здобути науковий ступінь чи вчене звання без цього просто неможливо. От і користуються безвихіддю хитренькі ділки (на! самперед закордонні та й наші вже вчаться потроху). Плати (до! сить грубі кошти) – друкуйся. І це при копійчаних заробітках викладачів та науковців! Але ж ми можемо створити власні, українські наукометичні бази (підкреслю: не скопіювати чужі, як це зараз відбувається, атаки створити, досконалі й само! бутні). Неабиякий фаховий по! тенціял наших науковців цілком дозволяє це зробити. І ще одне у цьому зв’язку. Сьогодні повсюдною усталеною практикою стали т. зв. від’ємні гонорари, які вже нікого й не ди! вують. А даремно. Уявіть ситуа! цію: ви прийшли підстригтися. І-от, обслуживши вас, перукар за це платить вам же гроші. Нон! сенс? Так. А в науці цілком прий! нятно. Хоча насправді така ж ні! сенітниця. Моя робота – не стригти людей, а писати статті. Мені за неї мають платити, а не я! Нарешті, з кожним днем по! силюється, не одержуючи відсічі, аґресивна англізація науково!ос! вітньої царини. Зрозуміло, воло! діти англійською чи й ще 5!10 іноземними мовами прекрасно й важливо. І сьогоднішня мобільна та технічно підкута молодь ус! пішно долає ці завдання. Але ж для чого системно ви! тісняти англійською рідну мову з освіти і науки?! Зверніть увагу тільки на термінологію. Очевид! но, творці всіляких новацій слі! дом за Пронею Прокопівною й Миною Мазайлом вважають: що більше недолугих канцеляризмів, невимовленних абревіятур і вар! варизмів, то сучасніший та рес! пектабельніший вигляд матиме! мо. Отож, на кожному кроці чує! мо (і мусимо вживати!): НАЗЯО, ЄДЕБО, тьютор, стейкхолдер то! що. Ось типова назва сучасної статті: “Формування soft skills студентів у процесі вивчення пе! дагогіки”. Хто насаджує такий несмак, той абсолютно зневажає багатство й мелодійність нашої солов’їної. Кожна повнокровна нація виробляє власну, питому термінологію, бореться із засил! лям канцеляриту і англіцизмів у своїй мові. Ми ж, навпаки, лю! бовно вирощуємо ці покручі, як гриби!поганки. Що ж, діло не! хитре. Тільки веде у провінцій! ний загумінок. Результативність роботи кож! ного викладача у нас оцінюють у щорічному рейтингу. Так от, за статтю навіть оприлюднену у ви! данні категорії Б, але вітчизняно! му, і написану рідною мовою, викладач одержує 300 балів. А як! що ця стаття написана “офіцій! ною мовою Європейського Сою! зу” і побачила світ у закордонно! му виданні, яке входять до катего! рій А, В, С, – то удвічі (!) більше. Тому вперто поширюється у наших колах така дивовижна практика: викладач, науковець пише статтю, наприклад, про мо! тиви лірики І. Франка, В. Симо! ненка чи про фонетичні особли! вості середньонаддніпрянського говору, далі просить якогось знавця перекласти це творіння англійською (платячи за це добрі гроші), друкує (навіть і в Україні – такі “круті” видання вже мно! жаться й у нас, як гриби після до! щу), знову ж таки за окрему пла! ту, а читачі за потреби переклада! ють текст назад, щоб сприйняти неспотвореним його зміст. Так само нас уже не просто за! охочують, а з кожним роком усе наполегливіше примушують чи! тати лекції (підкреслюю: не для іншомовних спеціяльностей) іноземними мовами. Згоден, лек! ція про Шекспіра англійською чи про Ґете німецькою – логічно й доречно. А про Шевченка, Ко! цюбинського, Стефаника? Якщо викладач має відповідні навички і популяризує нашу культуру серед іноземців, – звіс! но, це дуже добре. Але нав’язува! ти англійську як основну мову української освіти і науки – зло! чин. Адже від того, якою мовою людина говорить і думає, зале! жить, що і як вона відчуває і ду! має. І це стосується не лише мис! тецтва та гуманітаристики. На! віть стаття з фізики чи хімії, на! писана японцем або англійцем, відрізнятиметься від статті укра! їнця чи поляка. Логікою розгор! тання думки, добором аналогій, самим поглядом на проблему. Бо за мовою – ціла багатовікова не! повторна історія світопізнання нації. Перекладати наші наукові (й інші культурні) надбання іно! земними мовами – інша річ. Але саме перекладати, а не творити вже англомовними. Нині навчальний рейтинг ро! боти викладача передбачає за 1 академічну годину авдиторних занять з фахових дисциплін рід! ною мовою 1 бал, а іноземною – 5. Уперто повторюємо те, що вже проходили у ХІХ столітті, коли вчителі одержували окрему спе! ціяльну надбавку – “за русифи! кацию края”. Тільки ж тоді нас нищила чужа імперія, а тепер хто? У будь!якому разі за такої політики через двадцять!трид! цять років на вулицях Києва та й інших наших міст чутимемо час! тіше англійську, аніж українську. Нинішня війна показала хиб! ність, ефемерність, інфантильну безпорадність більшости постмо! дерністських постулатів. Новий час вимагає нового світогляду. І ми зараз його витворюємо разом. Подивіться лишень, як разюче змінилися згадані вище вчорашні постмодерністські зірки. Пере! довсім стали україномовними. Зник Дзідзьо і з’явився таланови! тий співак Михайло Хома (його виконання національного славня України просто неперевершене!). Недавно мене вразили пісня і кліп Насті Каменських “Я – Ук! раїна”, нові пісні Ольги Поляко! вої воєнного часу (наприклад, “Пташка”). Нарешті, змінився до невпізнання наш президент. За! раз нерідко пишаюся ним. Це гід! ний керманич країни, що воює і перемагає. Отже, маємо змінювати, удосконалювати, робити украї! ноцентричною й нашу освітньо! наукову царину. Дуже сподіваю! ся, що все це розуміє і цьому сприятиме наш новий міністр – син видатного філософа, шістде! сятника, політв’язня, сам учо! рашній воїн ЗСУ. Щоб виявити свою неповтор! ність, ми одягаємо не, скажімо, шотландський кілт, а вишиванку. І сьогодні вона стала пізнаваною, популярною у всьому світі. Так само й українська наука та освіта: тільки здобувшись на свою само! бутність, вони зможуть стати гід! ними ланками нашого тріюм! фального національного відро! дження. І допомагатимуть світові змінюватися на краще. Бо ж ба! гатство – у різноманітті. Жорстока Велика війна, яка точиться сьогодні, та ще й після восьми довгих літ гібридної війни, напевно, увергнули б у відчай будь-яку країну. Але не українців. Наша нація на очах дорослішає, свідомішає, самостійнішає, згуртовується, виявляє кращі свої риси.
Обговоримо? · “Нав’язувати англійську як основну мову української освіти і науки – злочин”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Всупереч сенсу і здоровому глузду

вестно, что Земля начинается с кремля”. І останніми роками уся мос! ковитська, тобто рашистська пропаганда в кожному слові усе, до чого доторкається, вивертає навспак. Аж до недавнього – їх! нього ж мультиплікаційного – “дрона над кремлем”. У серйозних моментах ми усі те бачимо і розуміємо. А у дріб! ницях? Адже вони теж важливі. Погляньте хоча б на рекламу (маю на увазі ту, що на телеекра! ні). От чудовий “Cosmolot” – під гаслами “Готуємо перемогу!” Але чому той “кухар” у гримі чорта – такого вгодованого, з рогами, червонопикого?! Тобто нам не! чисть пекельна допомагає?! По! діляє наші ідеали?! Кліпи з цим, м’яко кажучи, дивним персона! жем з’являються в кількох варі! антах. Один із найновіших – із гаслом “Перемогли фашизм – переможемо й рашизм”. Це чу! дово. Але чому в таких “устах”? Адже насправді рогаті є нашими ворогами. Хоча неможливо запе! речити гостинність пекла для них. Є запитання й до іншої рекла! ми – безневинної, але безграмот! ної. “Засіб від судом, для роз! слаблення м’язів та литок” – тут хтось не відає, що литка – це та! кож м’яз, той самий, що на їхній картинці. У рекламі урологічного препарату важкою плитою розби! вають… унітаз, а навіщо? А от група овочів, таких апе! титних, на чолі з бурячком, ба! дьоро крокують просто до нас, із вигуками: “Це наша земля, і нам її садити!” (а я наївно гадала, що люди висаджують і сіють саме їх – овочі). Мабуть, час упроваджувати контроль і редагування задля здо! рового глузду.
Долі · “Знаю, що Україна неодмінно переможе. Її відбудують і змінять наші дітки – діти війни, діти Перемоги”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Люди з Міста Марії

Олена БОНДАРЕНКО Продовження. Початок у ч. 20, 23, 24 за 2023 р. Оповідь четверта. Кохання, війна, Україна Влада – мама, правознавиця, випускни& ця Маріупольського державного університе& ту Роман – тато, професійний військовий, 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців Діти: Віра – 14 років; Мирослав – 6 ро& ків Ця родина буде тут без прізвища. Доки тато на війні. Після Перемоги ми вітати! мемо його і всіх інших наших героїв. Віта! тимемо, називаючи з гордістю і любов’ю всі імена й прізвища, вклоняючись дозем! но і дякуючи за кожну мить життя, що три! ває завдяки їхньому подвигові. Мирослав із мамою Нині ж молімось за воїна Романа і за всіх наших… Влада: – У липні 2015 року я з донечкою Ві! рою поверталася зі Львова. Вперше їздили в ті краї на екскурсію. Вражень – море, за! хоплення – до небес! У потягу “Львів – Маріуполь” позна! йомилися з молодим військовим. Роман, відгостювавши у батьків, повертався на фронт. Говорили про все на світі, як давні друзі. Роман розпитував про Маріуполь, ая місцева – народилася неподалік, у Сар! тані, тож мала що розповісти. На прощання домовилися, що якось покажу Романові рідне місто. Він приїхав, побачив – і закохався. Ми закохалися… Для обох це було перше кохання. Я на той час мала сумний досвід стосунків і но! вих не хотіла взагалі. Але цьому почуттю було марно опиратися. Роман перебував на фронті, а там кожен день може стати ос! таннім. Поспішав створити сім’ю, народи! ти дітей. Узимку 2016 року побралися, в липні народився Мирославчик. Маріуполь Романові дуже подобався. Люди – прості, передбачувані. Із сепара! тистами він, звичайно ж, не спілкувався. Наша родина завжди була за Україну. І ма! ма, й вітчим, усі ми. Мама родом із Татар! стану, поїхала якось на зустріч одноклас! ників, так з неї кепкували: “Ну, что, хохли, газ у вас єсть?” А в самих газ не проведе! ний, із газовими балонами все життя… Восени 2016!го чоловіка скерували до Авдіївки. Точилися неймовірно важкі бої. Наприкінці січня 2017!го під час бою в Ав! діївській промзоні загинув Андрій Кизило, близький Романів друг. (Майор Андрій Кизило, позивний “Орел”, 1993 р. н., зас! тупник комбата, Герой України посмер! тно. – О. Б.). Чоловік не сумнівався, що буде повно! масштабне вторгнення. Наполягав, аби я з дітьми їхала до його батьків, на Львівщину. Але коли почалася Маріупольська траге! дія, ми були в місті: спочатку Мирослав, а потім Віра захворіли на вітрянку, темпера! турили. Ніч проти 2 березня. Страшенний об! стріл. Ми не встигли до укриття, сидимо в коридорі, а над нами літаки хаотично ски! дають бомби. Будинок ворушиться і тру! ситься, наче живий. А на світанку вже не було нічого – ні світла, ні тепла, ні води, ні зв’язку. Поча! лися проблеми з їжею. Лишатися вдома стало зовсім небез! печно ще й через відверто проросійських сусідів. Вони й раніше не приховували своїх поглядів, називали мого чоловіка “бандерою”, тепер почали погрожувати, кричали, що “Росія тут наведе порядок”. Я забрала хворих дітей і пішла до мами та вітчима. Гадала, що йду на кілька днів, узяла тільки харчі якісь, білизну. У будинку навпроти батьківського було укриття, там і пересиджували. У цьому будинку на першому поверсі жило подружжя, яке працювало на ворога. За певний час до обстрілів па! рочка йшла в укриття. Згодом ми зро! зуміли, що наводчики – місцеві – бу! ли в кожному дворі. Багато хто з них у 2014 році воював в “армії днр”, потім їх відпустили, вони “законсервували! ся”. Повернулися додому, ніде не пра! цювали, але грошей не бракувало. У 2014 році в Маріуполі відсотків 50 або підтримували росію, або “какая разні! ца, ліш би нє стрєлялі”. І серед нашої рідні такі були – по лінії сестриного чоловіка, скажімо. Але у 2022!му і во! ни, й багато місцевих остаточно змі! нили свою позицію. Тільки якою ці! ною… Ми жили на Лівому березі, близь! ко від “Азовсталі”. Полк “Азов” був для нас запорукою безпеки. Усі вісім років він активно готувався до великої війни. Щоранку, йдучи з Мирославом до садочка, бачила, як хлопці тренуються, такі вправні, сильні. Завдяки їм ми почу! валися впевнено, захищено. Допізна гуля! ли в парку поруч із їхньою базою. 20 чи 21 лютого на “Азовсталь” приїхав Ахметов, комбінат належить до його біз! нес!імперії. Не був тут років вісім. Співро! бітники заговорили про те, що “Азов! сталь” розглядається як фортеця. (У 2014 р. під комбінатом були відновлені бомбосхо! вища й поновлені запаси їжі та води, а в лютому 2022 р. гендиректор розпорядився відкрити прохідні для цивільного населен! ня. – О. Б.). Коли “азовці” вийшли, всі казали, що там лишилося багато боєприпасів, продук! тів і що можна було ще триматися. Але “експертів” ніколи не бракує, а правду знає лише той, хто був там і тримався. На початку березня містом мало не що! Влада і Роман години їздили машини ДСНС, ря! тували людей після обстрілів. Нев! довзі росіяни розбомбили базу, знищили всі автівки, рятувати лю! дей вже не було як. 7 березня ми вирушили просто в нікуди. Запропонували евакую! ватись або до приміщення драмте! атру, або до філармонії – обидві великі споруди з укриттями. Ми обрали філармонію, тут і залиша! лися до 17 березня. З Романом зв’язку не було – я не зареєструва! лась у філармонії, і він не міг з’ясу! вати, де ми. 16!го числа ми чули, як над драмтеатром кружляв літак. Що потім сталося з цим театром, ви знаєте. Я бачила, як люди, наче привиди, сунули від драмтеатру, безтямні, закривавлені. Будівля філармонії вціліла, ми вижили. 17 березня почали формувати! ся колони. Першими виїздили власники авто. Їжі вже не було. Чоловіки пекли хліб на якійсь во! ді, діти за нього билися. Миро! славчикові хтось дав одне печивко. Він його упустив, підняв і хутенько з’їв. Моє серце ледь не розірвалося. Десь узялися макарони!спіральки “Чумак”, а тут під’їхала машина “швидкої”, сказали мамам із дітками сідати, машина рвонула, синок так і поїхав, ухопившись рученята! ми за пакет макаронів… У Мангуші купили хліба й чипсів – усе, що знайшли. Приїхали до лікарні, там був обід. Мирославчик наївся, і в нього зупи! нився шлунок. Довелося йти до дитячої лі! карні. В інфекційному відділенні були тільки дві лікарки – лишилися, щоб ряту! вати дітей. Поставили малому крапельни! цю, врятували. Наступного дня намагалися виїхати до Бердянська. Автівки їхали повз нас, ніхто не хотів зупинятися. Нарешті “Жигулі” пригальмували, водій назвав суму – 20 ти! сяч гривень за 60 кілометрів. Тоді якийсь чоловік порадив іти до російського блок! посту, мовляв, звідти виїхати буде легше. Ішли майже годину, весь час вгору. Околи! ця Мангуша – суцільні руїни. Ми йшли, плакали і молилися. На блокпосту нас у машину взяла молода жінка. Дорогою з’ясувалося, що наша… На дорозі затори, яких я ніколи не ба! чила. Вирушили в обід, дісталися Бердян! ська о десятій вечора. На в’їзді до міста – блокпост. Буряти. Перевіряють. – Ну, как ваши дєла? Всьо харашо? А гдє ваш муж? Ми же вас освобождаєм, должни спросіть, гдє сєйчас ваш муж! Дістала закордонні паспорти, бо в ук! раїнському – штамп про шлюб. Що відпо! відала – пам’ятаю погано. Сильно плака! ла, переконувала, що розлучена. У Бердянську в подруги допалися до гарячої води, мились, як несамовиті. Влада з дітьми У Запоріжжі нас вже чекали, але з Бер! дянська автобус ніяк не виїжджав. Чотири доби щоранку ходили до черги, окупанти все не випускали автобуси. Нарешті пода! ли 20 автобусів, ми потрапили в останній. До Запоріжжя – 18 російських блок! постів. Усіх чоловіків роздягали і шукали татуювання та сліди від зброї. У всіх без винятку перевіряли телефони, в моєму вже не було нічого, видалила. Все – як у страшному сні. Коли нареш! ті побачили наш блокпост – плакали вго! лос. І коли в Запоріжжі нас зустріли волон! тери, теж усі плакали… А потім ми опинилися в селі Козьова Стрийського району Львівської області, у Романових батьків. Тепер маємо там бага! то добрих знайомих. Ніде правди діти: не всі прийняли нас у обійми. Бувало, заби! рали своїх діток від Мирославчика. Бува! ло, в садочку обзивали москалем. І мені часом говорили: “Це через вас усе”. Не раз доводилося чути, що Україну захищають хлопці лише із західних областей. Але ж це не так. Легендарний полк “Азов”, до прикладу, – переважно місцеві, з Дніпра, з Центральної України… Однокласниці мого чоловіка розпові! дали, що Роман та його товариш від п’ято! го класу мріяли стати військовими. Разом вступили до Львівської академії сухопут! них військ імені Сагайдачного. Роман, за! кінчивши академію, одразу пішов на фронт. Був йому тоді 21 рік. Півтора року воював у Волноваському районі, непода! лік від Маріуполя. Наприкінці лютого ми! нулого року передислокували під Київ. Після звільнення Київщини отримав зван! ня підполковника. А однокласник, з котрим мріяли стати військовими, загинув на Донеччині рік то! му. Ховали на Великдень… Я вірю, що мій Маріуполь повернеться додому. Після звільнення хочу навідатися до рідного міста, до своєї оселі. Попроща! тися, забрати дорогі серцю речі – перші дитячі зубки, свідоцтва про хрещення, світлини. А жити там не зможу. Хочу забу! ти, викреслити з пам’яті все пов’язане зі знищенням міста, з горем і стражданнями. Насправді більшість маріупольців ви! їхали. Ті, що лишилися, перебувають в ілюзії життя. Знайома каже, що то не жит! тя, а виживання, повернувся радянський союз у найгіршому сенсі. Знаю, що Україна неодмінно перемо! же. Її відбудують і змінять наші дітки – ді! ти війни, діти Перемоги. P. S. Буяє квітень. Автобус везе нас із далекого краю до Києва. Над нами – бла! китне небо, перед нами – золотаві рапсові поля. Вбирають оті блакить і золото оченя! та маріупольського хлопчика Мирослава, і дзвенить його щасливий голосочок: “Україна!а!а!”…
Читацьке віче · “Важливо, щоб патріотичні структури в усіх регіонах відчували підтримку держави, а не навпаки”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

просвітянської “Кримської світ! лиці” і деякий час досить активно працювали. Справи погіршилися лише після окупації Кримського півострова. Але сподіваюся, що незабаром все налагодиться, бо завдяки ЗСУ ворог забереться з Криму. Важливо, щоб тут, на ма! териковій Україні, не було внут! рішнього ворога. А так, як працює наша “Укрпошта”, то інколи заду! муєшся – чи й не вона перебуває на утриманні Путіна? Скільки ра! зів пропадали листи з “Чорномор! ськими новинами” та іншими га! зетами! Скільки разів пенсіонери мусили втрачати час, гроші, темп громадської роботи тільки тому, що листи якщо й доходять, то ли! ше вибірково. Цікаво, а з тими, що не доходять, укрпоштівці що роблять? Здають в макулатуру? Під час Другої світової війни на! віть військово!польова пошта працювала краще. А їх же обстрі! лювали і бомбардували... “Укр! пошта” також працює під безпе! рервним вогнем рашистів? Невже те, що пропадає вкрай важлива для суспільства інформа! ція, є випадковістю? Під час вій! ни суспільство повинно активні! ше комунікувати, а ця структура робить все для того, щоб блокува! ти контакти. А як ми будемо роз! повідати підростаючому поколін! ню про наших героїв? Як будемо налагоджувати зв’язки між шко! лами та регіонами? До речі, Ва! лентина Сидорук у передмові до книги “Хлюпни нам, море, свіжі лави...” дуже доречно наводить слова педагога Сухомлинського, які, на мій погляд, будуть акту! альними завжди: “Через посеред! ництво слова дитина стає сином народу – ось у чому наша висока місія... За маленькою шкільною партою твориться народ”. На жаль, окрім шкільної пар! ти, є ще багато факторів, які до! носять слово до народу. Приємно, що в загальноукра! їнській географії добрих справ в жодному разі не загубляться справи просвітян Одещини. А та! кож таких коломиян, як Микола Солоненко та Геннадій Романюк. Але важливо, щоб патріотичні структури в усіх регіонах відчува! ли підтримку держави, а не нав! паки.
Читацьке віче · “Важливо, щоб патріотичні структури в усіх регіонах відчували підтримку держави, а не навпаки”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Коло моря Чорного, Дністра і Дунаю...” Про дієву просвітянську географію

Сергій ЛАЩЕНКО, м. Львів Працюючи над статтею “Вій! на і карта добрих справ” (СП від 18.05.2023 р.), я усвідомлював, що для просування вперед нам по! трібні не так вивірені плани, як конкретні справи. Звичайно, справи позитивні, “україноцен! тричні”. Тому був приємно вра! жений, отримавши з Одещини від голови Чорноморського літе! ратурного товариства “Сузір’я” Валентини Сидорук бандероль із просвітянською літературою. Це були кілька примірників “Рідно! го слова” (орган Чорноморського міського об’єднання товариства “Просвіта”), а також зі смаком зроблені книжечки: “Ми діти твої, Україно!”, “Хлюпни нам, море, свіжі лави...”, “Летіть, жу! равлики”, “Слово, моя ти єдиная зброє” та інші. Боже, як приєм! но, що люди працюють з молод! дю! Подібних літературних пода! рунків з Одещини я давно не от! римував. Принаймні з 24 лютого 2022 року. Хоча три роки тому книжечки Валентини Сидорук та збірочки юних авторів я уже від! возив у Матеївці, що під Коломи! єю. Та й у Львові їх читали. Але то були інші твори, а час не стоїть на місці... Тому з інтере! сом занурився в читання. Це ли! ше на перший погляд здається, що нічого принципово нового школярі не напишуть. Рік війни — це не так вже й мало. Тим паче, що багато дітей надовго виїздили за кордон. І обстріли, і пережи! вання за рідних, і ці зарубіжні мандрівки впливають на світо! гляд дітей – під час війни вони рано дорослішають. Отже, читаю. Поетичні та прозові твори дітей не розчаровують. До речі, кожен вірш чи оповідання може містити важливу інформацію та багато розповісти мешканцям інших ре! гіонів. Пишуть діти приблизно те саме, що написали б учні львів! ських, закарпатських чи волин! ських шкіл. Проте є й неминучі відмінності. Насамперед нагаду! вання про географічні “родзин! ки” свого краю, про те, чим мож! на пишатися. Скажімо, семи! класниця Дар’я Сіліон з Олексан! дрівської школи з гордістю пише: Це найбільше щастя – Жити в ріднім краї Коло моря Чорного, Дністра і Дунаю... Оскільки переміщені з пів! денного сходу вже встигли побу! вати практично в кожному вели! кому населеному пункті заходу України, то й вислані Валенти! ною Сидорук дитячі твори також могли б бути непоганими посіб! никами для зміцнення горизон! тальних зв’язків між школярами. Та й дорослим було б цікаво по! знайомитися з вмістом брошур. Зрештою, навіть деякі прізвища привертають увагу. Є типово ук! раїнські, але трапляються й рід! кісні для Галичини: Ахназарова, Тодорова, Олізов, Русєв, Меріда, Демир, Аліханіді, Албул, Фучи! жий... І це вже певна інформація про багатонаціональний причор! номорський регіон. А який внут! рішній світ цих дітей? Звісно, у кожного свій, але дев’ятикласник Микола Сидорук у невеликому прозовому творі “Навіщо ми вчи! мося?” приємно дивує зрілістю думки: “Поки є можливість, тре! ба накопичувати знання, багато читати, бо потім може й не бути часу... Якось я натрапив на слова, сказані писарем Томашевським ще в 1680 році: “Шукай пожитку в книгах, у духовному харчі – і доступишся вічного життя”. *** Інколи діти бувають надміру категоричними, а втім... В інших регіонах хіба не так? Скажімо, Поліна Тодорова пише: “Планета вмирає, і вбивають її не прибуль! ці з космосу, а ми – люди. Через цю безгосподарність ми можемо залишитися без рідного дому. На мою думку, без людей наша пла! нета квітла б і залишалася такою ж прекрасною, як той ставок із мого дитинства...” Цікаво, а японські діти чи школярі з Ні! меччини могли б написати так, як Поліна? Чи в їхніх країнах си! туація з екологією набагато кра! ща? Знаю, що у нині безлісних Данії, Ірландії, Великій Британії плануються масштабні посадки нових лісів. Отже, не скрізь роль людини є деструктивною. Звісно, школярі Одещини про це можуть і не знати, але те, що не бояться аналізувати і висловлювати свою точку зору, – це добре. Деякі поетичні твори чітко фіксують зміни у свідомості юних мешканців Причорномор’я. Ска! жімо, Софія Логвіна з Чорномор! ська у вірші “Мій ангел носить форму ЗСУ” пише: Не вірю я в Бога, Не вірю я в сили, Не вірю у чари, як ви б не просили. Єдиний мій ангел, мій Бог, чарівник – герой ЗСУ. Це мій рятівник! Мабуть, доброю є ідея поєд! нувати в книжечках твори шко! лярів та дорослих мешканців краю: Олександра Кривошапки, Валерія Демиденка, Леоніда Ку! лаковського, Леонтія Павлюка, Василя Павленка тощо. Доброю, тому що це дає можливість порів! нювати точку зору різних поко! лінь. Василь Павленко, як і Софій! ка Логвіна, не може обійти пи! тання віри: Жере, п’є кров людську злоба московська! І ти, Христос, твої церкви, дорога твоя жертовна, братолюбний галас – Чого вони Московію навчили? Чомусь мені здається, що просвітяни Галичини намагалися б обійти гострі кути, які стосу! ються оцінки християнства. Хі! ба ж добре писати: “Не вірю в Бо! га”? Водночас вважаю, що сила України саме в її розмаїтті. Якщо у когось з українців сходу на! стільки загострене почуття спра! ведливості і воно прагне заявити про себе на повний голос, то будь!які заборони тут безсилі. Навпаки, було б раціональніше тиснути на Західний світ (Європу і США) через всі наші релігійні структури. Мовляв, настав мо! мент істини! Якщо вам, захище! ним Україною, вона не так вже й потрібна, то ми без неї просто за! гинемо. Якщо в якійсь ідеології відсутня опція “справедливість”, то ця ідеологія нежиттєздатна. Принаймні в ХХІ столітті. Тож думайте! Зрозумійте, що таке Росія. Що таке Україна, яка віками захищала Європу від вар! варів. Зараз не так молитви пот! рібні, як зброя! Жодна молитва не воскресить наших невинно убієнних, зате зброя збереже ти! сячі українських життів! Саме та! кий делікатний тиск був би не зайвим. Дадуть більше зброї – добре. Не дадуть – тоді, може, зміниться ставлення до мільйонів росіян, які живуть в Європі та США, але досі не відмовилися від імперського мислення. На цю ка! тегорію також треба тиснути: і мі! тингами, і телепередачами, і пуб! лікаціями в пресі. Український біль повинен трансформуватися у конкретні дії та суттєві геополі! тичні зміни. Лише так і не інак! ше! Ось такі думки навіюють кни! жечки, вислані з Чорноморська. Як важливо, щоб у суспільстві завжди були люди, які займають! ся конкретними справами! При! нагідно зазначу, що на одеську га! зету “Чорноморські новини” я вийшов завдяки ідейному просві! тянину Миколі Солоненку з Ко! ломиї. Він дуже високо оцінив роботу головного редактора газе! ти Івана Мельника. Це було років п’ять чи трохи більше тому. А дванадцять років тому, тобто в 2011 році, ми з паном Миколою познайомились в Севастополі завдяки кримській просвітянці Богдані Процак. І саме тоді від! ставний офіцер порадив мені з’їз! дити до коломиянина Геннадія Романюка. Тоді ми разом з Генна! дієм почали творили мережу і в листопаді 2022 року вийшов том 12, 1917 рік. Видання буде корисним та цікавим для фахо! вих істориків, краєзнавців, генеа! логів, спеціалістів з історії укра! їнської газети, а також для широ! кого кола допитливих читачів, які хочуть ознайомитись з історі! єю України, спираючись на пер! шоджерела. Громадська спілка “Українська культурна спадщи! на”, Центр вивчення сімейної іс! торії “Метрика” разом з Кому! нальним підприємством “Видав! ництво “Гадяч” Гадяцька міська рада (директорка Наталія Рубан) продовжує роботу над створен! ням макету тому XIII–XIV 1918–1919 рр. Репринтне видан! ня “Газета Гадяцького земства, 1906–1919 рр.”. У наших подаль! ших планах на 2023 рік підготов! ка до друку першого тому видан! ня, який буде містити матеріали газети за 1906 рік, а також розпо! вість про період, що передував виходу газети. До підготовки цього тому ми запросили Львівську національну наукову бібліотеку України імені Василя Стефаника, авторка пе! редмови Олеся Дроздовська.
Читацьке віче · “Важливо, щоб патріотичні структури в усіх регіонах відчували підтримку держави, а не навпаки”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Як Пчілка газету відроджувала

Олексій НОВІКОВ, голова Громадської спілки “Укра! їнська культурна спадщина” “Газета Гадяцького Земства” видавалась у місті Гадяч Гадяцько! го повіту Полтавської губернії з 1 січня 1906!го до грудня 1918 ро! ку і з вересня до листопада 1919 року. Засновником газети була Га! дяцька повітова земська управа. У період з грудня 1918!го до серпня 1919 року, коли Полтав! щину захопили більшовики, газе! та не виходила, а з листопада 1919!го була остаточно ліквідова! на радянською владою. Весь час свого існування газета розповіда! ла про події, що відбувались як у Гадячі, так і в повіті й губернії, а також висвітлювала найбільш значущі події у державі та світі. Газета, як правило, виходила 2–3 рази на тиждень обсягом 4 сторінки, у форматі сучасної ра! йонної газети. 8 травня 1917 року редактор! кою газети призначена україн! ська письменниця, меценатка, перекладачка, етнографка, фольк! лористка, публіцистка, громад! ська діячка Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка), яка також була авторкою більшості статей. Зі свого першого номера газета ви! ходила російською мовою, а з по! чатком Української революції публікація статей відбувалась двома мовами. З призначенням на посаду редакторки О. Пчілки “Газета Гадяцького земства” змі! нила свою назву на “Рідний край” Газета Гадяцького земства” та стала друкуватись лише укра! їнською мовою. “Газета Гадяцького земства” була такою самою, як будь!яка по! вітова газета тих часів, що друку! вала на своїх шпальтах інформа! цію місцевого значення, журнали засідань повітових земських збо! рів, рекламу. Тому за змістом опуб! лікованої інформації не відрізня! лась від інших подібних видань. З приходом О. П. Косач газе! та спрямувала вектор подачі ін! формації у бік популяризації Ук! раїни як держави, приділяючи особливу увагу національній ук! раїнській ідентичності. Газета стала публікувати художні твори, розповідати про діяльність місце! вої “Просвіти”, інформувати про вистави народного театру. Свою увагу газета звертала й на загаль! нодержавні події. На її шпальтах публікувались тексти Універсалів Центральної Ради, міжнародних договорів, інформація з фронтів. Не оминались увагою питання освіти, церкви, культури. Так склалося, що за радянські часи більшість архівних документів та видань місцевої преси, в тому числі й “Газета Гадяцького зем! ства”, були вивезені за межі Ук! раїни і знаходяться в архівах і біб! ліотеках росії, що позбавляє ук! раїнців можливості вивчати влас! ну історії з першоджерел. Але ми намагаємося робити все, щоб по! вернути Україні її історію. Ще до початку повномасштабної війни нам вдалося відсканувати, хоч і невеличку, але суттєву частину номерів газети. Ця праця надихнула нас на випуск репринтного чотирнадця! титомного видання “Газета Га! дяцького земства, 1906–1919 рр.”
«Просвіта» сьогодні · “Без незалежної помісної української церкви ніколи не буде української державності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Чергова загроза історичній спадщині

20 червня з ініціативи ВУТ “Просвіта” відбулася онлайн-конференція на тему: “Підрив москалями греблі Каховської ГЕС – чергова загроза українській історичній спадщині у Великому Лузі”. Як відомо, черговий терористичний акт, який вчинили російські загарбники 6 червня, став не тільки величезною людською, екологічною, економічною трагедією, – він звернув увагу на попередній злочин Кремля проти України. Нагадаємо: Каховське водосховище було створене в 1950-х Закінчення. Початок на стор. 1 ми і успішними! Про це свідчать чисельні нагороди за перемоги в освітніх змагальних заходах різного рівня, більшість з яких, на жаль, поїдуть поштою до своїх адресатів за кордон, де вони вимушено перебувають через рашистську агресію. Зокрема, п’ять випускників МЛМК вибороли нагородження медалями, проте, отримати особисто змогла тільки одна випускниця. Відбулося нагородження грамотами переможців І етапу загальноліцейського проєкту з військово-патріотичного виховання “Країни НАТО – наші помічники в нашій боротьбі”, а також підведення підсумків конкурсу “Кращий ліцеїст року” та нагородження переможців конкурсу “Почесними зірками”. роках внаслідок злочинного затоплення 2155 квадратних кілометрів території сучасних Запорізької, Дніпропетровської та Херсонської областей. І тепер, коли зійшла вода, ми вперше за 70 років можемо побачити наше сакральне місце – Великий Луг, де знаходилися понад 90 українських сіл з хатами, церквами, цвинтарями… Наразі значну частину цієї території контролює ворог, але вже сьогодні треба міркувати над тим, що з цим спадком робити після нашої Перемоги. В онлайн-конференції взяли участь і виступили голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан, академік НАПН Георгій Філіпчук, народний депутат України багатьох скликань Іван Заєць, професор права, заслужений юрист України Микола Голомша, голова Луганської “Просвіти” Володимир Семистяга, просвітянин із Дніпра Сергій Тютюнник, науковець Сергій Присухін та інші. Повний запис онлайн-конференції можна переглянути на You- Tube-каналі. Власн. інф.
«Просвіта» сьогодні · “Без незалежної помісної української церкви ніколи не буде української державності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Українська позиція у Вишгороді переможе

У м. Вишгороді на Княжій Горі Святої Ольги (яка і нині іменується вулицею ватутіна) стоїть церква Святих Бориса і Гліба… московського патріархату. Стоїть і за байдужості громади, і завдяки залізній підтримці місцевих чиновників. Як глум, насамперед, над собою, над жителями міста. Мабуть, страх перед ляльководами московського патріархату сильніший, аніж перед Богом і вишгородцями, якщо не дав міським керівникам сміливості прийняти власні рішення, абсолютно в межах їхніх повноважень. У 988 році в річці Почайні хрестили й вишгородців. У цей час про москву чи московське князівство ніхто й не чув – його не було. Через 1035 років мешканців славетного старовинного Вишгороду збирають на стадіоні доводити перед прибульцями свою правоту. На нашу думку, такі зустрічі потрібно проводити у військових госпіталях. За всі роки анатеми Іванові Мазепі (а це – прокльон усьому українському!) крадений патріархат повинен на коліна стати перед цією землею і його народом. Шановним містянам давно вже час зрозуміти, що нинішні міські депутати не здатні на рішення для користі міста. Їхні дії свідчать про повну залежність і неповносправність. Отже, доля міста залежить від кожного, хто живе у Вишгороді. 15 червня збори громади перенесені із сесійної зали на площу перед міськрадою через “параметри безпеки”, але ж це робочий день, тож ініціативна група чує пропозиції містян і ще раз переносить збори на вихідний день, на стадіон. Стадіон – так стадіон! Але з єдиною церквою, яка творить українську націю попри перешкоди і приниження. Будівничий православного духу українського у Вишгороді – отець Богдан Николин, настоятель єдиного в місті храму ПЦУ Святого князя Володимира. Отже, 17 червня громада міста разом із ним, військовими капеланами, міськими волонтерами, громадськими діячами і двома міськими депутатами, небайдужими містянами та під охороною численної кількості поліції рушила до перемоги духу, правди і любові до України, де церква й мова об’єднують. Мав би прийти кожен житель, бо від нашої позиції, від голосу кожного залежить важливе рішення. Нам слід визначитися: чи ми нащадки древнього княжого міста, хрещені в Почайні, чи раби московії, котра здавен руйнує Русь і до сьогодні сіє смерть усюди, де з’являється? Ще в процесі організації громадських зборів 15 червня на площі перед міськрадою не обійшлося без провокацій, штовханини та криків від “справжніх вірян”, що досить агресивно захищали “свою” церкву. За п’ять хвилин до зборів 17 червня лунає повітряна тривога, частина людей пішла в укриття, а частина чекає біля стадіону та спілкується. Нарешті, через півтори години, коли безпека зібрань підтверджена офіційно, люди повертаються, реєструються згідно з чинними правилами і починаються історичні збори громади. Одноголосно ухвалено доленосне рішення про припинення діяльності церкви московського патріархату і перехід церкви Святих Бориса і Гліба до ПЦУ. Здоровий глузд повернувся. Який московський патріархат? Хто і коли надав московитським попам право служити в українських церквах? Самі собі вкрали, самі репетують. Читаємо в соцмережах, що на стадіоні була мала кількість людей. Велика! Бо багато покликаних, але мало обраних. Прийшли небайдужі, сильні вірою та духом містяни. Вишгород проявив українську позицію. Але храм і досі московський… Пам’ятаймо: без незалежної помісної української церкви ніколи не буде української державності, Свободи й Незалежності! Степанія СІДЛЯР, Оксана ГУСЕЙНОВА, членкині ВУТ “Просвіта” Вишгородської ОТГ особі Володимира Прокопчука за сприяння у виготовленні пам’ятної дошки Олегу Чорногузові, організації дійства у селі і сподівається на подальшу плідну співпрацю в розбудові меморіального комплексу в селі імені видатного земляка янівчан. Дякую персонально рідні нашій – Віктору Чорногузу та його дружині Юлії за впорядкування території обійстя мого батька, дбайливий догляд за садом, городом, ставком, значною територією, якою володів автор невмирущих романів та поезій. На дійстві вручили статуетку з позолотою графа Сідалковського, головного героя “Аристократа з Вапнярки”, журналісту Олександру Гамарнику, автору ідеї створення пам’ятника Сідалковському на вокзалі міста Вапнярка. Звучали чудові пісні на слова Олега Чорногуза і знаменита пісня його “Про Іванів”.
«Просвіта» сьогодні · “Без незалежної помісної української церкви ніколи не буде української державності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «“Працюємо тут і зараз!”», с. 1

“Працюємо тут і зараз!”

Не залишились поза увагою і педагоги ліцею. Підведено підсумки загальноліцейського конкурсу “Кращий вчитель року”. Керівники департаменту освіти Маріуполя та управління Оболонської райдержадміністрації вручили подяки та відзнаки вчителям, які підготували учнів – переможців олімпіад та конкурсів на обласному та Всеукраїнському рівнях. Переможцем конкурсу “Вчитель року” з врученням почесного перехідного Кубку визнано викладача інформатики Андрія Бикова. Головним подарунком, таким необхідним для ліцеїстів та вчителів, які зараз проживають у різваюсь вона стане незабаром Олега Чорногуза, на рідному його обійсті, відкрили меморіальну дошку його як видатного письних куточках Києва, став шкільний автобус від Маріупольської міської ради. Свято Останнього дзвоника в Маріупольському ліцеї міста Києва вдалося! Тож побажаємо ліцею розвитку і подальших успіхів, а його педагогам, учням та їхнім батькам, де б вони зараз не перебували, – здоров’я, Перемоги, щастя та успіхів під мирним небом на благо України! Перемога буде з нами! “Слово Просвіти” й надалі висвітлюватиме питання підтримки освітян нескорених міст України. Олександр ЮРОВ, Андрій ГОЛЮТЯК Учасники Останнього дзвоника в Маріупольському ліцеї міста Києва із символічним прапором Перемоги нескорених освітян України на тлі подарованого ліцею шкільного автобуса
«Просвіта» сьогодні · “Без незалежної помісної української церкви ніколи не буде української державності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Вшанували пам’ять гумориста

Про відкриття на батьківщині відомого письменника Олега Чорногуза пам’ятної дошки на фейсбук-сторінці розповів син митця, поет і артист Ярослав ЧОРНОГУЗ. 16 червня у Яневі, рідному селі мого дорогого батька Олега Чорногуза на Вінниччині, на вулиці, поки що Поштовій, сподіменника, автора першого сатиричного роману “Аристократ із Вапнярки”. Скульптор – Микола Крижанівський. Були присутні заступник сільського голови Ігор Лановий, голова Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України Вадим Вітковський, який привіз із собою групу письменників-вінничан, хор села, яким керує відомий музика Іван Марцинкевич, автор музики “Пісні про Іванів” на слова Олега Чорногуза, учні сільського ліцею, які співали пісні. Було висловлено багато цікавих ідей і пропозицій, зокрема створення в центрі села меморіального комплексу імені Олега Чорногуза, музею його, щоб у майбутньому пролягли до Іванова туристичні маршрути, ідея перейменувати вулицю Поштову на вулицю Олега Чорногуза, навіть перейменувати назву самого села Іванів-Янів на Чорногузів, на честь видатного земляка, долучитися громадою до створення художнього фільму за “Аристократом з Вапнярки”. Автор цих рядків висловлює найщирішу вдячність сільському голові Михайлу Кулику, його заступнику Ігорю Лановому, керівництву ВАТ “Укрзернопродукт” в
«Просвіта» сьогодні · “Ми маємо боротися не тільки за деокупацію територій, а й душ українців”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

справи. “Переживши окупацію, ми заснували і видали літературний вісник “Промінь Балаклійщини” накладом тисячу примірників і створили українську церковну громаду. Вважаю, що робота з деокупації має починатися знизу, ніякі декрети чи постанови не дадуть результату, якщо не буде осередків активності на місцях. Радий повідомити, що “Просвіта” і зокрема її членкині Людмила Юркова та Любов Тихоненко долучилися до роботи”, – розповів Леонід Тома. Кінорежисер, лавреат Шевченківської премії Дмитро Ломачук розповів про долю свого фільму про російсько-українську війну “Пекельні обійми”. Ця робота була презентована в ООН і генсек цієї організації рекомендував картину для перегляду в світі. Жвавий інтерес викликали прем’єри в канадському Торонто та у Великій Британії. Розроблені дві наступні серії – про жахи рашистської окупації та партизанський рух, але домогтися фінансування в Україні для виробництва цих картин не вдається. Прикро, але вочевидь без п’ятої колони в конкурсних комісіях Суспільного телебачення і фонду “Відродження”, які не підтримали продовження “Пекельних обіймів”, тут не обійшлося, припустили на круглому столі. Голова Луганської “Просвіти” науковець Володимир Семистяга сказав, що тема круглого столу неодмінно матиме своє продовження, бо за цим явищем безпека держави, нації, її майбутнє. На думку пана Семистяги, є необхідність проведення конференції на тему боротьби з п’ятою колоною в Україні. Голова Івано-Франківської обласної “Просвіти” Степан Волковецький запевнив, що в області наразі вже немає такого небезпечного ворога, як московська церква. “Наш край поки що єдиний в країні, де зовсім не стало російських храмів”, – зазначив пан Волковецький. “Треба, щоб так було по всій Україні”, – додав він. Слушні думки і пропозиції з теми обговорення також висловили Євгенія Басалаєва, Ольга Ковпак, Василь Куйбіда, Євген Лупаков, Святослав Васильчук. Повністю круглий стіл на тему: “П’ята колона в Україні і боротьба з нею” від 6.06.2023 р. можна переглянути на YouTube- каналі. Матеріал підготував Ігор ЗОЦ Фото Сергія ПРИСУХІНА громадських та політичних лідерів кристалізувався у “Просвіті”, а також пригадав історію будівництва пам’ятника “Просвіті”. Емоційну атмосферу свята підняли хорові колективи: хор “Вознесіння” Народного дому м. Винники (керівник Ярослав Харун) та хор “Прометей” Національного університету ім. Івана Франка (керівник Віталій Чмир), а також солісти вокального ансамблю “Стожари” – Вероніка Копанецька та Наталя Гейт. Разом із виконавцями присутні виконали Гімн України, Гімн “Просвіти”, Духовний Гімн “Боже Великий Єдиний”, “Ой у лузі червона калина”, “Батько наш Бандера”, “Зродились ми великої години” та інші. Авторський вірш про мову декламувала Наталя Вінярська – директорка Народного дому м. Винники. Учасники дійства поклали квіти до пам’ятника “Просвіті”. Пресслужба ЛОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
«Просвіта» сьогодні · “Ми маємо боротися не тільки за деокупацію територій, а й душ українців”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Геть Москву і п’яту колону!

Зібрання відбувалося в День журналіста України, тож, привітавши працівників медіа і всіх дотичних до свята, голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан зазначив, що через дії п’ятої колони відбулися втрати низки видань, які займали державницьку позицію. Серед них – “Культура і життя”, а потрібна в боротьбі за повернення нашої території “Кримська світлиця” виходить мізерними обсягом і накладом. Не отримує жодної копійки державної підтримки “Слово Просвіти” – єдиний на всю країну культурологічний тижневик! ВУТ “Просвіта” долучилося до створення фільму Дмитра Ломачука “Пекельні обійми” про витоки рашизму, але жоден телеканал не бере його для показу… “Просвіта” як громадська організація не може добитися від КМДА незначних коштів для ремонту даху в приміщенні, що протікає… Водночас, на фінансування приватних олігархічних телеканалів у єдиному марафоні держава чималі гроші знаходить, зауважив Павло Мовчан. Виходить, для одних війна, для інших – грабунок… Загрози від внутрішнього ворога в Україні з’явилися не вчора, але під час війни вони ще більше загострилися. Поділяє думку Павла Мовчана народний депутат кількох скликань Степан Хмара. За його словами, неукраїнська влада не веде боротьбу з п’ятою колоною, а лише імітує її. Так начебто заборонено філію російської православної церкви в Україні під назвою УПЦ, а вона продовжує існувати і проповідувати. Так само й ОПЗЖ заборонена, а її депутати починаючи від Верховної Ради і до місцевих живуть і процвітають… На провладних телеканалах немає повідомлень про покарання ані перших, ані других. На думку політика, потрібні солідарні зусилля всіх пасіонарних, креативних сил, усього громадянського суспільства, щоб протистояти загрозам од внутрішнього ворога. І якраз говорити про це – на часі! Науковець Сергій Присухін зазначив, що в гібридній війні, яку веде РФ проти України, ворог робить основну ставку на п’яту колону з метою підриву нашої економіки, політичного устрою, культури. За його словами, відомі імена людей, а це зокрема представники влади Януковича, які це генерують, але вони залишаються непокараними. На думку науковця, “Просвіта” має вимагати публічної відповідальності цих осіб. 13 червня біля пам’ятника “Просвіті” у Львові відбулась традиційна просвітянська зустріч з нагоди 35-річчя створення Товариства української мови імені Т. Шевченка, відновленої “Просвіти” за участю просвітян, громадських активістів, представників із різних областей України, що є учасниками курсів вивчення української розмовної мови у Львівському товаристві “Просвіта”. У вступному слові голова Львівського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Ярослав Пітко відзначив, що установчі збори товариства, які відбулись, незважаючи на заборону компартійної влади, 13 червня 1988 року біля пам’ятника Іванові Франку у Львові, стали першою в Україні акцією протесту проти тоталітаризму, що розбудила почуття національної гідності та самосвідомості, покликали до активності українське суспільство, стала провісником Незалежності України. І сьогодні “Просвіта” на сто- За словами академіка НАПН і першого заступника голови “Просвіти” Георгія Філіпчука, колаборація, зрадництво, українофобія, україноненависництво наразі оживають, нахабніють, “бикують”, і це дуже небезпечно під час війни. Він вважає, що п’ята колона зазіхає на чотири стовпи, на яких тримається Україна: мову, культуру, пам’ять, церкву. Відтак, на думку вченого, культове гасло “Геть від Москви!” треба змінити на суголосне нинішній ситуації – “Геть Москву!”. Це інша філософія, ніж гасло з минулого віку, – все російське, що присутнє в сферах нашого суспільного, освітнього, культурного життя, треба викинути на смітник! Натомість в освіту, приміром, у виші, треба повернути патріотичне виховання. На підтвердження цього Георгій Філіпчук нагадав присутнім, як Вінстон Черчилль, виступаючи в Лондонському університеті, запевняв: “Перший обов’язок університетів – навчити мудрості, а не професії, сформувати характер, а не просто дати формальні знання”. Але чого очікувати, коли таке розуміння відсутнє? Коли трапляються такі події, як нещодавно в Києві, коли ректор Національної академії прикладного мистецтва вигнав із погрозами студентку з аудиторії тільки за те, що вона вимагала дотримання ним конституційного обов’язку викладати українською мовою. Результат не забарився: студентка була змушена покинути заклад, оскільки “переміг” українофоб. Такі “дива” яскраво ілюструють безкарність п’ятої колони… Але, попри все, ми маємо боротися не тільки за деокупацію територій, а й душ українців, зазначив пан Філіпчук. Він також презентував свої нові книги, про які “Слово Просвіти” розповість окремо. Народний депутат кількох скликань Іван Заєць наголосив на необхідності працювати у правовому полі. Він сказав, що Офіс Президента України має набути конституційного статусу, там не повинні працювати люди без присяги державного службовця. “Ми маємо вимагати від глави держави очищення влади від прямих агентів і корисних ідіотів”, – сказав пан Заєць. На його думку, влада має повернутися до україноцентризму не тільки в духовній сфері, а й, наприклад, у галузі малого і середнього фермерства. Так само потребують державної підтримки і громадські організації, які працюють на україноцентризм, зокрема ВУТ “Просвіта”. Стурбований політик і змістом передач телеканалів єдиних новин, де не допускається інша точка зору, крім провладної. Вимоги повернути до широких трансляцій “Еспресо”, 5-й і “Прямий” телеканали другий рік ігноруються. Пан Заєць підкреслив, що гасло “Геть Москву!” сьогодні досяжне, як ніколи раніше. Повинні ставити питання про розвал РФ, показувати, що ідеологія рашизму є абсолютним злом. “Потрібен закон про заборону ідеології рашизму”, – заявив політик. Він також закликав у ЗМІ і в суспільстві плекати образ українського воїна як суб’єкта світової історії. На необхідності нормативноправового забезпечення боротьби з п’ятою колоною наголосив у своєму виступі доктор історичних наук Петро Чернега. Він закликав створити такі механізми, які запобігли б потраплянню у владу осіб, що обслуговують інтереси чужинців, агресорів, а не українського народу. Письменник і громадський діяч з Харківщини Леонід Тома сказав, що боротьба з п’ятою колоною має починатися знизу, і розповів, як після звільнення ЗСУ Балаклії від загарбників, вдалося об’єднатися, самоорганізуватися і зробити дві важливі Наш тижневик повідомляв про організований ВУТ “Просвіта” круглий стіл на тему: “П’ята колона в Україні і боротьба з нею”. Пропонуємо розширений звіт про подію та думки учасників.
«Просвіта» сьогодні · “Ми маємо боротися не тільки за деокупацію територій, а й душ українців”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Провісник Незалежності України

рожі мови, історичної пам’яті, духовності. Степан Давимука, активний учасник створення перших осередків “Просвіти” на підприємствах Львова, зазначив, що актив
Шевченкіана · “Відкриваючи в Шевченкові все більше земного, людяного, маємо ширше осягнути його геніальність”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Антонія ЦВІД: “Шевченко, який завжди зі мною…”

Антонія Цвід — українська поетеса, прозаїк і громадська діячка. Авторка двох десятків різножанрових книг, член НСПУ, Товариства “Просвіта”, Міжнародного руху “Poetas del Мundo”, а також – товариства “KulturLeben”, Центральної спілки українців Німеччини в Берліні. Володарка Міжнародних літературних нагород, серед яких німецько-французька ім. Антуана де Сент-Екзюпері. В січні 2023 року за творчу діяльність в Німеччині письменниця відзначена “Золотим дипломом”. Творчо працюючи в Берліні, підготувала до друку книгу письменницьких розвідок “Таємниці Тараса Шевченка. Неймовірні історії кохання”, що побачила світ у львівському видавництві “Піраміда”. Це видання є своєрідним продовженням її трилогії – роману-перфомансу “Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка”. Нещодавно письменниця розпочала благодійний тур європейськими країнами, метою якого є підтримка поранених українських воїнів, які перебувають на реабілітації за кордоном. Вона презентує поезію воєнного періоду та книгу своїх письменницьких розвідок про Тараса Шевченка в Берліні, Парижі, Будапешті, Афінах... Напередодні зустрічі з Антонією Цвід у Празі пропонуємо інтерв’ю з письменницею. – Пані Антоніє, як відомо, перші презентації вашої нової кни& ги, а також поезій відбулися вже в українській громаді Німеччини тав Берлінській організації “Kultur& Leben”. Нещодавно ви також ма& ли виступ перед учасниками XIV З’їзд у Європейського Конгресу Ук& раїнців у Берліні, а щойно поверну& лися з Парижа, де мали душевний прийом. Розкажіть, як взагалі ви& никла ідея європейського туру? – Перша моя творча участь в роботі Світового Конгресу Украї! ни відбулася ще у Львові 2017 ро! ку, коли вийшло друком моє трикнижжя про Тараса Шевченка “Возлюбленик муз і грацій”. Тоді ж романи розлетілися по різних континентах. А виступ на XIV З’їзді Європейського Конгресу Українців в Берліні став старто! вим майданчиком для благодій! ного туру Європою. Вже відбуло! ся кілька вечорів у Берліні та Па! рижі. Як винила ідея туру? Мені не давало спокою запитання, що я можу зробити в ці часи лихоліття для рідного народу? Я – поетеса, прозаїк – можу проводити благо! дійні презентації своїх книг на підтримку наших воїнів, принай! мні тих, які перебувають у госпі! талях за кордоном. Для початку я планую після першого етапу пре! зентацій в різних столицях Євро! пи, які завершую до кінця чер! вня, разом з ЦСУН в Берліні, членом якої я відтак є, і її очіль! ницею пані Л. Млош, розпочати відвідини госпіталів, що органі! зація робить регулярно, і зробити особистий внесок в підтримку наших поранених військових, а також подарувати їм свої книги. Я написала вірші й поеми про війну. Але крім того, я підготува! ла книгу письменницьких розві! док “Таємниці Тараса Шевченка. Неймовірні історії кохання”. В її основу лягли багаторічні дослід! ження, які відкривають невідомі сторінки життя нашого Пророка. Дискусії навколо сучасних версій про життя й кохання Тараса Шев! ченка спонукали мене глибше вдатися до вивчення версій дос! лідників, думки яких часто супе! речать одна одній. Відкриваючи в Шевченкові все більше земного, людяного, маємо ширше осягну! ти його геніальність. Так і зародилася ідея цього ту! ру столицями Європи – презен! тації своїх поезій і письменниць! ких розвідок про Шевченка. Лю! ди з різних країн запрошують ме! не. Ось і вчора несподівано отри! мала запрошення провести вечір в Словаччині… Я з радістю відгу! куюся на бажання українських громад і іноземних читачів з різ! них країн. – Зустріч з українською діаспорою Чеської Республіки відбудеться в славетній Празькій Криївці. Що приваблює вас у Празі? – Насамперед вабить уже са! ме слово “Криївка”, бо ж свого часу написала книгу про неймо! вірну поетесу і зв’язкову УПА Ка! терину Мандрик!Куйбіду й кри! ївки. До речі, вже з її спогадів, які описувала в книзі, добре знала, на які моторошні тортури спро! можні росіяни, який їхній справ! жній менталітет. За Григорієм Сковородою українцям прита! манна “філософія серця”, а росі! янам – “філософія розуму”. Ми живемо серцем, а вони – розра! хунком. Ми – мирна нація, а во! ни – загарбники. Коли вийде пе! ревидання цієї книги, мабуть, у вашій “Криївці” відбудеться ще одна презентація… – Поза сумнівом. – Звичайно, вабить і неймовірна краса Златої Праги, її історія… Багато культурних та історичних зв’язків здавна єднають Україну та Чехію. У Празі знайшов свій останній прихисток мій улюблений український поет, земляк Олександр Олесь. Кілька років тому мені випала честь разом з колегами промовити слово над його могилою під час перепо! ховання в Україні. А нині в Празі проживає добре відомий нам обом україн! ський поет, вірші якого ціную, до того ж, причет! на до упорядкування збір! ки його вибраних творів. І знаєте, хто це? Анатолій Крат! – Ага! Сприймаю вашу похвалу, як відповідь на мою пародію на ваш вірш, яку я подав у збірці “Прометей поміж грудей”. – Але це не повний перелік… Свого часу Шевченко, головний персонаж моїх романів та пись! менницьких розвідок, був добре обізнаний з творами чеських та словацьких слов’янофілів: Вац! лава Ганки, Яна Коллара та Йозе! фа Шафарика. Про останнього автор “Кобзаря” вперше почув від Йосипа Бодянського в Москві в 1844 році. Професор саме по! вернувся з Праги, де певний час працював під керівництвом Ша! фарика. Здається, саме від нього він привіз і дав погортати Тарасо! ві літопис Самійла Величка. Цей епізод я описала в своєму романі “І темнії ночі, і ласки дівочі”, що входить до трилогії “Возлюбле! ник муз і грацій”. Шевченко присвятив Шафарикові поему “Єретик”, яка була видана окре! мою книжкою в оригіналі (ла! тинкою) з паралельним перекла! дом на чеську мову Франтішка Тихого. Хоча слов’янські теми в творчості Тараса Шевченка з’яв! лялися ще до зустрічі з Бодян! ським, зокрема, в поемі “Гайда! маки” (1841), але його вплив на молодого поета був незапереч! ним. – Як вам вдалося за таких скрутних умов завершити роботу над своїми дослідженнями ще й видати їх? Можете назвати тих, хто морально й матеріально в цей важкий для України час підтримав вашу титанічну працю, яка забрала не один рік вашого життя? Вам довелося працювати над нею навіть за кордоном, де опинилися че- Погруддя Тарасові Шевченкові в Парижі рез війну. Чи не перевелися ще в Україні меценати, якими ввійшли в історію Острозькі, Терещенки, Ханенки, Симиренки, Алчевські? – Дуже непросто нині й писа! ти, і видавати. Я дякую Богові за людей, які підтримують письмен! ників сьогодні. Це люди, які ро! зуміють, що підтримка духовнос! ті українського народу – це та! кож задля нашої Перемоги. Зви! чайно, тут не йдеться про те, що статки цих благодійників можуть рівнятися зі внесками наших ко! лишніх меценатів, яких ви назва! ли. Нині це насамперед люди культури й науки, які розуміють вагу й потребу такої підтримки. Мені приємно і вам подякувати за підтримку мого видання, хоч я, здається, навіть і не просила… – Я завжди радо підтримую ваші праці, знаючи їхню вагу – і не так важливо: поезія це чи проза, чи ось таке письменницьке дослідження… – А все ж, це вказує на висо! кий рівень свідомости людини. Хочу низько вклонитися й іншим меценатам. А це насамперед жур! налістка зі США Галина Угрина та її чоловік пан Михайло. Вони підтримали вже друге моє видан! ня. А ще такі жертовні люди, як письменниця Галина Кавка з Огайо (США), голова НСУН в Берліні Людмила Млош. Особли! ва моя вдячність моєму землякові академіку Василю Кременю, який не лише мудрим словом, а й ділом підтримує мої видання. На! магається сприяти мені також Ярослава Хортяні з Бу! дапешта, екс!прези! дент Європейського Конгресу Українців. Певна, що ці імена увійдуть до золотої скарбнички україн! ської жертовності задля високої духовності на! шого народу. Духовна присут! ність Тараса Шевченка завжди зі мною. Навіть у найважчий час отри! мала запрошення голо! ви Центральної спілки українців Німеччини Людмили Млош на не! пересічну подію – ви! садження пагона верби Тараса Шевченка, при! везеного з Казахстану, за участи представни! ків українського по! сольства та мерії міста Оранієнбург, неподалік Берліна. На урочистій церемонії я розповіла історію цієї верби, яку поет виламав, йдучи етапом на Мангишлак. За спога! дами Б. Залеського, він зустрів Тараса під Оренбургом скривав! леного, і той розповів, що його понесли коні в Губерлінських го! рах і мало не вбили. Певна, та па! лиця була в крові поета, тож і проросла в Мангишлацькій пус! телі. Відтак я відчула потребу за! сісти за робочий стіл. – Пані Антоніє, ви починали як поетеса і видали чимало поетичних збірок. Ваша громадянська лірика – наснажено патріотична, філософськи осмислена, проте ще на зорі незалежності України українські, а також польські чи німецькі критики назвали Антонію Цвід засновницею саме філософсько-еротичного напряму в сучасній поезії. Ваші вірші, як не дивно, єдиної із сучасних європейських авторів, увійшли до польської антології “Перли лірики європейської” в когорті таких світових імен, як: Сапфо, Петрарка, Шекспір, Байрон, Гете, Гейне... Як це сталося? – Так, моя поезія була гаряче сприйнята в Польщі. На Міжна! родному поетичному фестивалі в Познані поет Едмунд Петрик на! голосив: “Ми звикли до того, що зірки любовної лірики приходять до нас з Парижу, а тепер, слухаю! чи поезію Антонії Цвід, розуміє! мо, що – з Києва”. До речі, до згаданої вами антології потрапи! ла також мініатюра з першої моєї книжки “Проспект Любові”: Душа – немов морська стихія! У саме серце б’є прибій. Ні слова не скажу тобі, Лиш захоплю тебе, як хвиля, і утоплю – в собі. Коли мені упорядник книги Олександр Навроцький на на! ступному Міжнародному поетич! ному симпозіумі у Варшаві вру! чив два примірники цієї книги в присутності моїх колег Юрка Андруховича й Оксанки Забужко, я почувалася досить незручно. Ми тоді були молоді і лише вхо! дили в літературу. Вони несподі! вано взялися за прозу, а я ще віри! ла в свою поетичну зірку – надто бурхливий мала сплеск… Мене підтримали старші літератори: Микола Жулинський, Володимир Забаштанський, Петро Перебий! ніс, Любов Голота, Павло Мов! чан, Борис Олійник, Ліна Кос! тенко, яка рекомендувала мене до Спілки письменників України… Але я завжди трималася якось осібно, бо відчувала, що талант не мусить товктися в гурті, тож не бажала переходити на прозу. Можливо, я й помилялася… Коли б знала, що доля все одно винесе мене на гребінь романіста, публі! циста – почала б раніше.
Шевченкіана · “Вперше Великий Кобзар виступив як жива людина, зі всіма своїми людськими рисами”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Тоді ж відбулася моя перша презентація в Спілці письменни! ків Західного Берліна за модеру! вання поета Олафа Мюнзберга, який запропонував разом про! вести Бієнале української поезії в столиці Німеччини і скласти спи! сок поетів. І вже через півроку відбулося чотири вечори; мені випало презентувати свою філо! софсько!еротичну поему “Обер! тальний хрест або Філософія двох” в перекладі Анни!Галі Гор! бач разом з Ігорем Римаруком і Юрієм Андруховичем. Відбулися вечори й поетів!дисидетів Ігоря Калинця, Василя, Голобородька, Надії Кир’ян. Під час обговорен! ня Юрко, який трохи розумівся на німецькій, шепнув мені: “Ти почула, щойно прозвучало: “По! езія Антонії Цвід настільки своє! рідна, що важко віднайти анало! ги в світовій ліриці”. Це була не! сподівано висока оцінка моїх по! езій німецькими літераторами. Чому не еротичні, а саме фі! лософсько!еротичні? Іноді диву! ються, як це? Для мене ніколи не поставало завдання в поезії ого! лити людське тіло, що передбачає еротика. Мета моєї творчості по! лягає в тому, щоб розкрити сенс людського буття. Пізнання буття через інтимне начало в Природі, материнство, через боротьбу і єд! ність протилежностей, бо Він і Вона, або Інь і Янь, – це завжди боротьба і єдність. На цьому на! голосив Ю. Андрухович у рецен! зії на мою поему “Обертальний хрест або Філософія двох” та пое! тичну збірку “Благовіст крізь відьмацький регіт”, опубліковану в “Літературній Україні”. Час мого входження літерату! ру – це був час єднання поетів материкової України та закор! доння. Вперше на сторінках ук! раїнської преси з’явилися вірші Віри Вовк, Емми Андієвської, Марії Ревакович, Юрія Тарнав! ського та інших. Згодом їхні тво! ри я включила до упорядкованої мною антології “Вольтова дуга. 50 українських поетів”. На між! народному поетичному фестива! лі “Золотий гомін” звучало диво! вижне українське слово з Брази! лії, США та багатьох європей! ських країн. Тоді ж я прочитала для півтисячної аудиторії філо! софський вірш “…і я поступово у шкіру вогню перейду – в свій дух…”, яким незабаром відкрився журнал “Сучасність”, що тоді ви! ходив у Нью!Йорку. Не знаю, за чиєї ініціативи, але пам’ятаю, що добірку віршів у мене попросила саме Віра Вовк з Бразилії. Наш нині всесвітньо визнаний худож! ник Іван Марчук навіть передав мені гонорар зі США, і ми цю по! дію відзначили в малярні на Анд! ріївському узвозі. А згодом Іван Дзюба якось зізнався мені в письменницькому гурті, що п’ять примірників моєї поетичної збірки “Зоря на два го! лоси” завіз до США. Вона й стала предтечею моєї суто філософ! ської лірики, яку схарактеризува! ли в своїх рецензіях літературні критики Дмитро Дроздовський, Микола Славинський, Петро Ко! ноненко, Іван Драч та інші. На прес!конференції в УНІАНі до! сить ґрунтовне слово сказав Ми! кола Жулинський, особливо Ми! хайло Наєнко, який звернув особливу увагу на мою рок!феє! рію “Корона Євпраксії” про внучку Ярослава Мудрого Євп! раксію, яка стала імператрицею священної Римської імперії Адельгейдою, вийшовши за Ген! ріха ІV. Оце, так би мовити, ко! ротко про початки мого входжен! ня в велику літературу… Ви мене “зачепили за живе”, то я вам і “врізала” всю правду!матку. (Усмішка). – Чи маєте творче кредо? Звідки у вас філософські мотиви в поезії? Чому звертаєтеся до них у віршах?… – Моє життєве і творче кредо збігаються. Мене завжди цікави! ло, для чого людина прийшла в цей світ? Я захоплювалася філо! софією і шукала відповіді у Фрейда, Фрома, Канта, його тео! рії про піднесене, в Шопенгауера і навіть Ніцше… Захоплювалася його твором “Так казав Заратус! тра”, але сприймала його лише як блискучий поетичний твір, бо геть не погоджувалася із самою ідеєю – насправді Заратустра ка! зав не так, треба читати Лева Си! ленка. А коли вичитала оте “ніц! шеанське”, що до жінки треба йти з батогом, то й втратила до нього інтерес. Так було і з Шо! пенгауером, який писав досить образно, але його фраза, що най! ниціший чоловік ліпший за най! вишуканішу жінку, так розчару! вала мене, що я взагалі втратила цікавість до його писанини... Справжній чоловік пізнається за ставленням до жінки. Як, до прикладу, наш Шевченко – він навіть затуркану наймичку, обож! нював і оспівував у своїх мис! тецьких та літературних творах. Тож саме Шевченка я вважаю справжнім чоловіком. Можливо, саме звідси й інтерес, до історій його кохання. Так ось, на запитання, для чо! го явилася в світ людина, я знай! шла деяку відповідь в епікурів! ському евдемонізмі: людина на! роджена для щастя. За гедоніз! мом кіренаїків – для насолоди. А філософи!екзистенціалісти – К’єркегор, Камю, Сартр – бачи! ли сенс життя людини в екзис! тенції, тобто у вираженні власної сутности. Зрештою все це дозво! лило мені вивести для себе влас! ну формулу: сенс існування лю! дини полягає в тому, аби вирази! ти власну сутність, тоді ти отри! маєш від життя і щастя за Епіку! ром, і насолоду за кіренаїками. Оце і є моє життєве і творче кре! до. Пошук себе і екстраполяція знайденого в собі у світ. Мікро!і макрокосм людини й взаємов! пливи. І цієї формули я дотриму! юся не лише в своїх філософ! ських чи світоглядних віршах, а й у романі “Возлюбленик муз і гра! цій”, що, на мій подив, помітив і відзначив у своїй розгорнутій ре! цензії на трикнижжя академік Петро Кононенко. Тарас Шев! ченко, як і Іван Франко чи Леся Українка в своїй творчості стали послідовниками кордоцентризму чи пак “філософії серця” Григо! рія Сковороди, якого я вважаю предтечею відродження філосо! фії екзистенціалізму – якщо не брати до уваги античних мудре! ців. Він, як на мене, першим за! говорив про піднесення внутріш! нього світу людини. – А що стало для вас поштовхом до написання аж трьох романів про Тараса Шевченка під назвою “Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка”? Про нашого українського Пророка і генія вже стільки писано-переписано, що, здавалося б, вже немає що додати... – Як перейшла з поезії в про! зу? Це був радше передбачуваний для мене процес. Наприкінці али, спогади сучасників, листу! вання… Мені здавалося, що я ні! як не зможу написати про життя Шевченка на засланні, що це без! просвітна сірість... Аж виявило! ся, що це не так! Шевченка ніко! ли не переставали кохати жінки, де б він не був. Я відкрила для се! бе чарівну татарочку Забаржаду, казашку Катю і багато цікавих іс! торій із його життя. Так народи! лася третя книжка, тобто друга. І вже в 2017 році світ побачила трилогію загалом на 1200 сторі! нок з кольоровими та чорно!бі! лими репродукціями малюнків Тараса Шевченка. Багато було хвилювань, бо вперше Великий 90!х я написала рок!феєрію “Ко! рона Євпраксії” й опублікувала в книзі “Гріховна таїна”. Тоді ж від! булася і моя моновистава за філо! софсько!еротичною поемою “Обертальнй хрест або Філософія двох…”, а також був відзнятий те! лефільм “Антонія Цвід і її “Обер! тальний хрест…”. На прес!кон! ференції професор М. Наєнко високо оцінив цей драматичний твір, піднісши його до рівня тво! рів Лесі Українки. Це надихнуло мене і я вирішила написати ще щось у цьому дусі. Редактор моїх творів Анатолій Дупляк підкинув мені ідею спробувати щось напи! сати про кохання Тараса Шев! Висадження Тарасової верби в Оранієнбурзі (Німеччина) Кобзар виступив як жива люди! на, зі всіма своїми людськими рисами, ніщо ж бо людське не бу! ло йому чуже. Та, хвалити Бога, отримала дуже схвальну пресу. Посипалися позитивні рецен! зії і виступи на прес!конференції в Укрінформі та на презентаціях в Музеї літератури академіків Ми! коли Жулинського, Петра Коно! ненка, а також Сергія Гальченка, який написав передмову до три! книжжя, а також відомих пись! менників Любові Голоти, Василя Неволова, Петра Перебийноса, авторитетного літературознавця Дмитра Дроздовського… Зреш! тою трилогію було номіновано на Національну Шевченківську премію. Але, як мені сказав зго! дом один член комітету, спочатку твоя трилогія мала підтримку більшості, але потім “переважи! ла” поезія Емми Андієвської… Мовляв: “Еммі вже за 90 років, ав тебе ще є час”. Ні до кого не маю ніяких претензій – все від Бога. Ще маю час… але, чесно ка! жучи, вже не знаю, чи маю ба! жання. – Вашу трилогію “Возлюбленик муз і грацій” критика назвала “знаковою подією в сучасній українській літературі”, яку варто екранізувати, і вона витримала рекордних три видання. Здавалось би, тему вичерпано, вона мала нечуваний успіх, а отже, можна було б заспокоїтись… І раптом вихоченка, бо я вже змалку знала його вірші з дідусевого “Кобзаря”, за яким я, до речі, навчилася читати ще до школи. Мені захотілося відтворити три етапи кохання по! ета: до, під час і після заслання. Я почала навіть писати римовану річ. Але матеріалу назбиралося так багато, що я не могла з ним впоратися, він вилазив за рамки жанру як те тісто з діжі… Я з рік мучилася: то скорочую, то допов! нюю, то знов скорочую. Із віршо! ваного варіанту вже перейшла на прозовий. Це були справжні му! ки творчості... Саме цим можна пояснити римовані вкраплення в тексти романів, що зробило, як зазначають критики, його оригі! нальним. Зрештою, коли ми з ре! дактором трохи його “причеса! ли”, вирішила показати провід! ному шевченкознавцеві, заступ! нику директора Інституту літера! тури АН України Сергію Гальчен! ку. Він передзвонив того ж вечора й каже: “Я так нареготався! Чудо! вий Ваш роман”. Ага, думаю, ро! ман! І справді, це ж роман! А ро! ман має бути ширшим – у нього більше можливостей! Я з радістю заходилася повертати ті шматки, які так болісно мусила викидати. І коли отямилася, помітила, що маю два романи: перший і третій, а середини нема! Без цього життя Шевченка неповне! Отож, засукавши рукави, за! нурилася я знову в архівні матері! дять ваші письменницькі розвідки “Таємниці Тараса Шевченка. Неймовірні історії кохання”, що відкривають світові святеє святих – маловідомі сторінки інтимного життя українського Кобзаря. Що це, данина моді, епатаж, чи спроба через дражливу тематику відійти від іконописного образу Шевченка? – Ось і не вгадали. Ні мода, ні епатаж (цим я перехворіла ще в молодості, коли писала отой “Обертальний хрест або Філосо! фія двох”) і ніяка не спроба… Хоч-таки хочеться вийняти Шевченка з Прокрустового ложа, у яке його ґвалтовно засунули московити, століттями володарюючи на нашій землі. Бажання розколоти отой цинковий пам’ятник, “прикраше! ний” голубами, і випустити з ньо! го живу душу Шевченка!людини. Але скринька просто відчинялася: цією книгою я створила певний підмурівок під нову споруду, яка виросла на базі моєї трилогії “Воз! любленик муз і грацій. Кохані жін! ки Тараса Шевченка” – це ціла се! рія романів!кіноперформансів, яка ще має побачити світ. Ваша правда, я мала намір на цій трило! гії й зупинитися, вже були б вида! ні мої мемуари, які забуксували, а також незавершений художній са! тирично!гумористичний роман. Але ж посипалися листи, запитан! ня, побажання… Та ще й треба ж було світлої пам’яти Дмитра Пав! личка смикнути за язик – на одній зі столичних книжкових ярмарок (в приміщенні Олімпійського ста! діону), він запитав: “Я обіцяю Вам прочитати всі три томи, але ска! жіть, чи написали Ви про ту дівчи! ну, що ото з нею Шевченко прогу! лювався Лаврськими пагорбами?” Він так простягнув руку над голо! вою й зобразив хвилі, а піднесені очі його якось особливо заясніли. Я не відразу второпала, розгубила! ся й не знала, що відповісти, але через пару хвилин мені дійшло. Я повернулася: “А, це ви про ту дів! чину, з якою його зустрів на пагор! бах Олександр Чужбинський?” – “Саме так!” До поета підійшли чи! тачі і я відступила, але ця коротка розмова не давала мені спокою: а й справді, хто вона така? Вже стільки десятиліть шев! ченкознавці б’ються над цим пи! танням, а віз і нині там. Вже й на попівну Федосію Кошиць грі! шать, до якої Тарас сватався в Кирилівці. Так хіба ж їй попадя дозволила б до півночі, як згадує Чужбинський, гуляти з нарече! ним, та ще й з тим, який нещо! давно вхопив від неї гарбуза?! Оце мене й засадило знову за ар! хіви. Коли ж я знайшла для себе відповідь в Шевченкових листах до Бодянського та княжни Варва! ри Рєпніної, то прийшла до вис! новку, що це була Тарасова наре! чена із Седнева. Він же Бодян! ському так і написав, що мав уже в Києві ожениться, та Бог не вво! лив його волі й загнав на каторгу. Отже, була наречена, про яку сном духом досі ніхто не знає! І тут раптом, як Боже провидіння, мені зателефонував седнівський чоловік, Михайло Байдаков, і до! вірив свої таємні родинні релік! вії, які дають підстави припусти! ти, що Тарас Шевченко має пря! му гілку свого родоводу. Я вису! нула версію, що з його прапра! бабцею, чарівною вихованкою братів Лизогубів Марією Стадни! ченко Тараса назавжди розлучив арешт і заслання. Продовження на стор. 12
Шевченкіана · “Жінка в уяві Шевченка завжди перебувала в ореолі святости. І він обожнював її красу на полотні чи папері”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

академік, у роботах, які не були виконані на замовлення чи “під салон”, йшов дивним шляхом до модернізму! І одним з індикато! рів цього “стрибка свідомості” була тема жіночої тілесності, кот! ру не оминув жоден великий ху! дожник другої половини ХІХ ст. Тарас Шевченко залишився вірний собі навіть, коли повер! нувся до Санкт!Петербурга, став академіком (офіційний статус) і створив всього за три роки влас! ний графічний світ. Більший за обсягом, аніж його тогочасний поетичний спадок. Жінки става! ли суттю його життя і музами йо! го геніальних поем. Це, як на ме! не, й зробило із Шевченка генія ів поезії, і в живописі, і в житті. Багато хто з наших недругів має бажання знівелювати велич і талант українського Пророка. Маю наголосити, про що зазна! чає у передмові той же В. Жадь! ко, що я в своїй книзі, розкрива! ючи пристрасне кохання поета до жінок, насправді стала на за! хист образу Шевченка, якому приписали бісексуалізм і інші несусвітні гріхи, якщо, скажімо, читати примітивного О. Бузину. Відомі деякі версії на цю тему й в американського професора Г. Гра! бовича в його книжці “Шевчен! ко, якого ми не знаємо” чи Ста! ніслава Росовецького “Сучасна біографія Шевченка”. Останній взагалі запідозрив, що в відомій історії з прапорщиком Ісаєвим, який “лазив у форточку” до дру! жини генерала Герна, Тарас Шевченко приревнував саме йо! го, відчуваючи до нього плато! нічні почуття (?!), мовляв, не знайшлося там гарної україноч! ки. Але на цьому я не буду зупи! нятися. Я знову й знову наголошую, що мої концептуальні підходи су! голосні з поглядами відомого лі! тературознавця Євгена Сверстю! ка: “Не ідеалізуймо й не обож! нюймо Шевченка. Але пам’ятай! мо, що він – душа нашого народу. Шевченко своєю пророчою пристрастю внутрішньо розкрі! пачував людей і вчив їх бути людьми...” Не ідеалізуймо й не обожнюймо! Такої ж думки відо! мий дисидент Леонід Плющ, який зауважив: “Культурі ж треба робити свою справу, відкривати Шевченка, його глибини й вер! шини, очищати від намулу й бронзи ідолопоклонства, бесіду! вати з ним сучасною мовою. (...) Як це не парадоксально, але саме оте ідольське поклоніння, оте об! рубання Шевченкового “листя” й “гілок” і призвело до того, що ми його не знаємо досі...” Безумовно, саме “білі плями” в біографії Кобзаря стали Ахілло! вою п’ятою для стріл невігласів, чим намагаються скористатися недруги в боротьбі за душу укра! їнського народу. Існує ж неписа! ний закон: аби знищити націю, варто знищити її пророка і мову. Як зазначив академік Василь Кремень у передмові до мого ви! дання: “В умовах сучасної аксіо! культурної кризи актуалізується проблема переосмислення спад! щини знакових постатей україн! ської культури, що пов’язано з пошуками націєтворчих духов! них орієнтирів…”. Образ правди! вого Шевченка давно назрів у суспільстві. Розмову вів Анатолій КРАТ, український поет, м. Прага
Шевченкіана · “Жінка в уяві Шевченка завжди перебувала в ореолі святости. І він обожнював її красу на полотні чи папері”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Антонія ЦВІД: “Шевченко, який завжди зі мною…”», с. 10

Антонія ЦВІД: “Шевченко, який завжди зі мною…”

Закінчення. Початок на стор. 10 – Робота над книгою довела, що навіть понад півтори століття по відході у вічність Кобзаря українську громадськість все більше бентежить чимало питань про його особисте… І особливої уваги заслуговують сучасні дослідження шевченкознавців, які не припиняють пошуків нових відомостей про Пророка. Не дивно, що вони зацікавили вас… – Так, коли я працювала над тими “розкопками”, відкрила чи! мало не відомих мені версій про долю Шевченка, які часом супе! речать офіційним. Це змусило мене переглянути їхню правди! вість на основі доступних мені документів. Я зрозуміла, що в ме! не є й чимало недоговореного в трилогії. Та й взагалі, збагнула, що починати романи про життя Шевченка треба не з моменту зустрічі його із Сошенком, як це було в моїм трикнижжі (перші роки життя було подано у вигляді спогадів), а з дня його народжен! ня. Так моя трилогія помножила! ся. Але що спонукало написати й видати книгу своїх письменниць! ких розвідок? Я зрозуміла, що де! які використані в романах нові версії біографів поета в худож! ньому творі читач може сприйня! ти за авторські домисли. Тож ви! никла потреба створити підмурі! вок для наступної серії романів – зібравши всі віднайдені версії до! купи, видати книгу розвідок про кохання Тараса Шевченка. Бо жне мною сказано, що кожна вер! сія має право на життя. Хоч я вра! ховую хибність окремих з них і, певно, що не використовую їх в праці над художніми творами. Так, опираючись на архівні документи, спогади сучасників, листування поета та його твори, у своїх розвідках “Таємниці Тараса Шевченка. Неймовірні історії ко! хання” я зібрала й проаналізувала на предмет відповідності реаліям найрезонансніші версії дослідни! ків долі поета, намагаючись знайти відповіді на цілу низку за! питань. Зокрема, чи справді ко! хана поета Ядвіга Гусиковська здала його польським повстан! цям? Через яку жахливу таємни! цю графиня Анастасія Толстая знищила щоденник свого чолові! ка? З якої причини Ганні Закрев! ській повідомили про буцім смерть її дівчинки при народжен! ні? Йдеться також і про стосунки поета з казашкою Катею, яку ак! сакали називають його люблени! цею, а також – з онукою генерала Ренні Анною, яка, за деякими дослідженнями, є останньою на! реченою Шевченка. У новій книзі я намагаюся проаналізувати й такі питання особистого життя поета, як ймо! вірність аристократичного по! ходження поета, а також те, чи бував Шевченко у Варшаві, чи навідував місця Конотопської битви і чи був знайомий особисто з Миколою Гоголем. – Тобто ваша книга – це своєрідний підсумок, симбіоз нових пошуків сучасного шевченкознавства у царині поглиблення знань про особисте життя українського генія. А як вона відразу ж потрапила на сторінки часопису “Київ”? – До мене звернулася відома письменниця Теодозія Зарівна із запитанням, чи не маю я чогось цікавого до часопису “Київ”, який вона редагує. А я щойно поставила крапку в рукописі цієї книги. Я їй спочатку скидала шматками на пошту, ще допра! цьовувала, а потім вже скинула весь рукопис. – Ви справді провели колосальну роботу, опираючись на архівні документи, а потім довго вагалися, чи варто взагалі оприлюднювати резонансні версії невідомих романтичних стосунків поета з коханими музами та нареченими. Професор Віктор Жадько в своїй передмові до книги зазначив, що ця книга “становить непересічне явище чималої ваги не лише в українському літературознавстві, а в історії української літератури”. Якими були ще реакції критиків, можливо, істориків, шевченкознавців і просто пересічних читачів на ваші дослідницькі версії? – Я щиро вдячна професорові Віктору Жадьку за таку безогляд! ну й щиру підтримку мого видан! ня. Він ознайомився з рукописом і письмово, так би мовити, якби у вигляді внутрішньої рецензії, дав кілька вагомих порад, які я враху! вала, виводячи остаточний варі! ант книги. Хоч, може, й не все в ній гладко, але не помиляється лише той, хто нічого не робить. До речі, в багатьох своїх статтях з книги я покладалася на дослід! ження цього неупередженого шевченкознавця. Вдячна також академіку Василю Кременю, який читав і схвалив цю книгу так само, як і мої попередні рома! ни. Книга щойно вийшла з друку, але на публікації в журналі, які я висвітлювала у Фейсбуці, було дуже багато схвальних відгуків, зокрема й від літераторів. Відразу вийшло й кілька схвальних ре! цензій і ваша, пане Крат, була першою, яку Ви опублікували в “Буквоїді”. Мені було приємно читати ваші обґрунтовані вис! новки, а судячи з відгуків на ва! шу публікацію, читачам теж. Вийшла рецензія також наукови! ці Людмили Коткової в тижневи! ку “Слово Просвіти”, у якій вона наголошує на сенсаційності цієї книжки. А також цікавий допис письменника Володимира Гапта! ря – своєрідний огляд всієї моєї творчости, починаючи з поетич! них збірок і завершуючи трилогі! єю “Возлюбленик муз і грацій” та цією книгою письменницьких розвідок. Вона була опублікова! на в “Українській літературній газеті” з передруком в одному з часописів. Надзвичайно багато було позитивних відгуків у Фейс! буці. Це був такий живий пульсу! ючий організм. Я згодом все ж опублікую їх у книзі своїх публі! цистичних праць. Хоча припус! каю, що можуть бути різні думки і судження – це природний про! цес. Так було і з моїм трикниж! жям. Але істина завжди перема! гає. – Як, на вашу думку, співвідносяться між собою дві суперечливі особи – Шевченко як, з одного боку, талановитий митець, апостол правди, заступник знедолених, а з іншого – як перелюбник, який мав інтимні стосунки навіть із заміжніми жінками, що вважається в християнстві гріхом... – На жаль чи на щастя, я не стала Колумбом у цій тематиці саме в плані біографічних дослід! жень (не беру до уваги свою ху! дожню трилогію “Возлюбленик муз і грацій”). Про це можна по! читати і в інших сучасних дослід! ників долі Шевченка, скажімо, в книзі доктора наук світлої пам’яти Станіслава Росовецького “Сучасна біографія Шевченка”, що вийшла 2020 року, тобто після моєї трилогії. В ній, за словами рецензентки Роксани Харчук, бі! ограф “зачіпає не тільки пробле! му начебто аристократичної Шевченкової генеалогії з предка! ми!опришками включно, його можливих позашлюбних дітей і культ романтичного кохання, котрий охоплює неймовірну кількість коханок і таємних дру! жин…” Нещодавно вийшла кни! га на цю тему науковця і шевчен! кознавця Володимира Поліщука, який мешкає в Черкасах – Тара! совому краї. Та відповідь моя коротка: в кожній людині земне є й боже! ственне. Тарас Григорович був живою людиною, як і всі люди. Не ідеалізуй нікого й нічого в сві! ті, – закликали ще стародавні фі! лософи. Цей вислів наштовхує на думку, а чи не поневолили ми посмертно нашого Кобзаря, ідеа! лізуючи образ генія, свідомо чи підсвідомо роблячи поетові “вед! межу послугу”? Чи не створили Ідола, якого адекватно не сприй! має нинішня молодь, і, мабуть, не сприйняв би сам поет, судячи з його чесної і людяної натури та вільнолюбства. Він ненавидів всяких ідолів і сам писав Варфо! ломієві: “Я тільки не фарисей і не ідолопоклонник”. Тож творити Тарасова верба і ми ідола – це лише на шкоду автори! тетові. Бо всякий ідеал – відляку! ючий. Слідом за В. Сиротенком запитую: “Так, він не був святим. Помилявся і каявся. Але ж і на сонці є плями. Чому ж ми не хо! чемо бачити в Тарасові Людину? Чому відмовляємо йому в гріхах, які нині взагалі гріхами не вважа! ються?” Творчість є прерогати! вою вільних людей; раби творити неспроможні. Переконана, не можна відбирати волю навіть піс! ля відходу у вічність, бо це по! збавляє всіх можливостей твори! ти. А без творчости немає розвит! ку. Жінка в уяві Шевченка зав! жди перебувала в ореолі святос! ти. І він обожнював її красу на полотні чи папері. Більш ніж на пів століття мистецькі еротичні твори Шевченка були заховані від поглядів любителів і знавців мистецтва – до ювілейних виста! вок 1924 року, і були репродуко! вані й представлені лише в ра! дянському академічному зібранні творів 1964 року. Тобто – уявіть собі! – через століття по смерті Шевченка! Пройшовши школу Й. Рустема, який започаткував курс оголеної натури, а також пе! рехопивши таємниці пензля майстра жіночого портрета Йога! на Лампі, (у присутності юного Тараса той змальовував його пані – баронесу Софію Енгельгардт, припускається, оголеною), Шев! ченко до кінця життя буде відда! ний темі зображення жіночої вроди. “Оголені”, “ню”, “акти” й натюрморти зі скульптурними торсами належать до класичної західноєвропейської традиції. Проте Шевченко обробляв влас! не поле, ніким до того не оране. Здається, що від романтизму він,
Про-читання · “Думне слово дає плід, у якому насіння. Насінини падають на ґрунт душі, де зітліють або проростуть, плодоносячи добром”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Таїна енергії слова правди

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів Правду можна заперечити пе& ред світом, але не перед собою. Іван Пулюй, “Листи” Без таємниці світ зникає, метелик крильми не стріпоче, не вкриє обрії безкраї блакитно&срібна велич ночі… Любомир Сеник, “Таїна” Іван Пулюй стверджував, що закон збереження та перетворен! ня енергії поширюється й на ду! ховну царину, яку людство не! спроможне осмислити, бо і енер! гія слова поза нашим розумін! ням: “І сказав Бог: “Хай станеть! ся…! І сталося…”” (Книга Буття 1:3). Немає нічого нового і не! сподіваного під сонцем, але тіль! ки освіта дає розуміння, що з чо! го виникає і куди дівається. Тож тільки енергія слова рідної мови здатна воскресити духовні сили народу. А Оксана Забужко, пере! читуючи Тараса Шевченка, напи! сала, що “Слово – принципово розумне та ідейне…” Правда (істина) сильніша за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести – ми є і створені Богом. Що ще?.. “Ґедель (Ґедель Курт [1906–1978] – австрійський логік і математик. – Б. Д.) показав, що істина є сильнішою за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести” (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, “Філософія”). Тут варто звернутися до теорем Курта Геделя (відомих з 1931 року), яку згадує з розумінням Вадим Ску! ратівський у післямові про Пас! калеві “Думки”: “Оскільки автор “Думок… усе ж таки” математик, пригадаємо... теорему Ґеделя, яка пропонує розв’язати задачу вихо! ду за її (системи, у якій ми живе! мо) межі”. В теоремі йдеться про те, що ми не спроможні пізнати світ, не вийшовши за межі Все! світу, бо за його кінцем – поча! ток. За кінцем – початок… Не прагну досліджувати тих чи інших явищ природи, фунда! ментальних речей буття, а лише заохочую до роздумів, читання: “Процес виникнення будь!якої речі з нічого й повернення її в ні! що Аристотель означував як про! цес становлення… Отже, станов! лення або виникнення чогось він тлумачив як перехід від Ніщо до буття можливого, а відтак – до буття дійсного” (Юрій Олійник, “Живі й мертві). Думне слово дає плід, у якому насіння. Насінини падають на ґрунт душі, де зітліють або про! ростуть, плодоносячи добром, любов’ю, шляхетністю особис! тості. Душа живої людини здатна пізнавати себе і світ: “Пізнання відбувається не завдяки відчут! тям, а завдяки “душі”, лише вона бачить ідею. Стверджуючи це, Платон однозначно надає пере! вагу інтеліґібельному, світові ду! ховного на противагу досвідові, матеріально даному” (Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, “Філосо! фія”). Алоїз Принц стверджує, що люди втомилися від вигаданих іс! торій. Цитую думку Євгена Бара! на (“З “Книги живих””), яку му! симо осмислити в сьогоденні, щоб не втратити молодь, Україну: “Про досвід читання… Тепер ме! не не цікавлять історії людей. Мене веде історія душі… І нам все менше потрібно книжок!істо! рій… Проблема, як завжди, у внутрішній готовності ходи”. Слово дає плід, бо “в ньому насіння” (Книга Буття 1:11). Слова!насінини плодоносять, за! сівають людське єство вірою, на! дією, любов’ю, коханням, доб! ром, наснагою до праці. Такими є слова добротні, високохудожні, повчальні, що побільшують ду! ховність читача й утримують світу рівновазі, про яку мусимо пам’ятати, щоб не загубитися в суєті словесного перемішування й переливання з пустого в порож! нє... Слово – думне слово, його та! їна про божественне і земне ди! вовижно, гіпнотично оживає в кожному рядку поезії, прози спо! нукаючи читача до глибинного осмислення, воно ж бо має “здат! ність доносити до свідомості яск! раві образи!спогади і почуття…” (Андрій Содомора, “Про що пи! сати…”)… Загадка дивна, певно, незбагненна в потоці літ, в щоденному труді, у дивній одержимости натхнення, в таємности і ритму, й слів рядів, у цілости з окремих літ страждальних, у попелі, з якого птах встає безсмертним, позабувши вік печальний, і в простір неба крила розів’є, щоби могли із радістю з’єднатись у небесах, в загадку тисяч літ, спуститися на землю і почати новий, таємний, дивний кололіт… Любомир Сеник, “Таїна” Чому нам властиво любити слово рідної мови? Воно ж бо да! роване нам Усевишнім, тож него! же засмучувати нашого Небесно! го Отця непошануванням Його дару. Слово рідної мови переда! ється нам з кров’ю матері, енергі! єю рідної землі: Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені! Іван Франко, “Земле, моя всеплодющая мати...” Мова – це насамперед діяль! ність, адже слово передає думку, бо ще “Арістотель вважав, що думка і мова відповідають одна одній, тобто, що зі структури мо! ви можна дійти висновку щодо структури дійсності” (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, “Філосо! фія”). Слово рідної мови, таїна його енергії: “О. Потебня у праці “Думка і мова” стверджував, що мова не є засобом вираження го! тової думки. Мова – це насампе! ред діяльність, адже слово може модифікувати думку: “Коли створюється слово, тоді в мовцеві відбувається певна зміна того стану думки, яка існувала до сві! домості”... Тому мовець не пере! дає своєї думки іншому, а лише дає імпульси до пробудження власних думок співрозмовника: “Внутрішня форма слова, яке ви! мовляє той, хто говорить, дає напрям думці того, хто слухає, але лише збуджує цього остан! нього, дає тільки спосіб розвитку в ньому значень, не визначаючи меж його розуміння слова”” (Микола Ільницький, Мар’яна Гірняк, “Співзвучності і дисо! нанси, або діалог О. Потебні та Ф. Де Сосюра”. У кн. Миколи Ільницького, “Знаки доби і грані таланту”). Якої дійсності ми бажаємо? Річ у тому, що ми, якщо говорити по правді, все ж недооцінюємо силу слова рідної мови, його таї! ну, а з письма можна почерпнути неймовірно багато. Хоча ще “З Гомера, казали в давнину, кожен може взяти стільки, скільки спроможний взяти” (Андрій Со! домора, “Про що писати…”): Один рядок Один рядок – як день прожитий, як мить, непізнана й незнана, а може, вічністю він стане, як злота самородний злиток? У ньому все: тепер і завтра, і вчора миті незабутні, вагання, вибір на розпутті, і в гордім серці вічна ватра. Любомир Сеник, “Таїна” “Не можна здогадатися, як функціонує слово. Про це можна дізнатися, лише побачивши його застосування” (Л. Вітґенштайн, “Філософські дослідження”). “Слово – принципово розумне та ідейне, тоді як образ і картина принципово споглядальні, зоро! ві” (Оксана Забужко, “Шевчен! ків міф України. Спроба філо! софського аналізу”)... Якщо сло! во – розумне та ідейне, то чи ми здатні зрозуміти наступний текст: “І сказав Бог: “Хай станеться…! І сталося…”” (Книга Буття 1:3, 1:6, 1:9, 1:11, 1:14, 1:20, 1:24, 1:26, 1:29). Найновіші досягнення науки свідчать, що Всесвіт виник із нік! чемної порожньої комірки п’ят! надцять мільярдів років тому: “Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталось видиме” (Послання an. Павла до євреїв 11:3). Пригадаймо розмисли Лук! реція: “Ex nibilo nibil fit” (З нічого ніщо не виникає) і те, що деякі сучасні філософи розвивають і поширюють гіпотези про смерть Бога, але ж “Бог не з’являється в натовпі” (Серен К’єркеґор). У книжці Мічіо Кайку “Фізи! ка майбутнього” є розділ “Нано! технології” (Все з нічого?); за Луї Пастером – “Значення безмежно малого безмежно велике”. Вчені дійшли висновку, що ідеальний вакуум володіє колосальною енергією… У слові таємнім світ воскресає *** Шепче тремтливе листя на вітрі, глибоко мова ця таємнича; поклик без слів – таїна у повітрі – з неба, як вітер, лунає і кличе в світ невідомий, направду незнаний, дальній, як грому весняне відлуння; в шепоті тихім твого кохання слів таємничих, древніх, як руни, вічність сплелася світанням й смерканням; в слові таємнім світ воскресився, смерть подолавши, подібно Месії, в слові стобарвнім, стозвукім схрестився з всіма часами таємної мрії… Любомир Сеник, “Таїна” Я дійшов висновку, що розду! ми, роздумування – це велике дійство, й щаслива та людина, яка здатна намацати свою плідну думку. До речі, ще одна цікава думка Вадима Скуратівського про Паскалеві “Думки”, яка спо! нукає мозок до праці: “”Думки“ – неймовірного значення лист у поштовій скриньці саме такого нашого сьогодення”, бо “Вся гід! ність людини в її думці” (Блез Паскаль, “Думки”)… Науковці стверджують, що “У підвалинах наукового пізнання укорінена установка на абсолют! ну відкритість істин, які, щоправ! да не одразу і не всі “даються” людині. Але це – тільки питання часу” (В. П. Мельник, “Філосо! фія. Наука. Техніка”). Сумнівні думки. Знання наші відносні і та! кими залишаться. Творець при! ховав від нас прийдешнє і багато чого з теперішнього… Таїна божественної енергії слова правди. Добротна, розумна книжка запрошує нас до співпра! ці з автором, заохочує душу (дух) трудитись, а мозок працювати, критично мислити. Адже й Бог, дбаючи про розвиток особистос! ті, щомиті запрошує нас до спіл! кування, до роздумів над Його Словом: “Покликуй до Мене – і тобі відповім, і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш!” (Книга Єремії 33:3). Іван Пулюй був перекона! ний, що закон збереження та пе! ретворення енергії поширюється й на духовну царину, адже правду знищити неможливо: “Закон, що сила не пропадає, має загальне значення, бо він править не тіль! ки фізичним, але й інтелектуаль! ним світом” (Ірина Фаріон, “Мовний портрет Івана Пу! люя”). І ще одне означення: “За! кон непропащої сили в світі люд! ських відносин, культури – це іс! тина. Істина не зникає. Де прав! да – там повинна бути перемо! га”. Роздумуймо…
Абетка відомих імен · “Я радий, що думки і мрії втілюються в життя, та ще й у такий важкий час. Це був наш своєрідний спротив: не завдяки, а всупереч”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Лесь ЗАДНІПРОВСЬКИЙ: “Наша перемога – це перемога в Україні української душі!”

На Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка нещодавно відбулася прем’єра вистави “Загнаний кінь” за п’єсою Франсуази Саган. Режисер-постановник – народний артист України Дмитро Чирипюк. Виставу присвятили ювілею народного артиста України Леся Задніпровського. Сьогодні Лесь Михайлович – гість “СП”. – Це була ваша ідея поставити “Загна! ного коня”? – Так, це моя ініціатива. Разом із режи! сером Дмитром Чирипюком ми тривалий час шукали гідну драматургію. До цієї п’єси я звертався, коли був ще молодим актором. Свого часу вона була надрукова! на в журналі “Театр”. Ще тоді подумав, яка розумна і цікава п’єса. Важко було визна! чити, що це – драма чи комедія. Відтоді минуло понад 30 років. І от вона знову ви! ринула в моїй творчій долі. До речі, це не вперше, коли п’єса чи книга, яка колись мені сподобалася, з’яв! ляється через якийсь час як доленосна під! казка. Так було з п’єсою “Я, Генрі ІІ, або Лев взимку”. Після перегляду одноймен! ного фільму я подумав, що добре було б зіграти таку роль. Минув час, і ця п’єса знову у мене на столі. Так само було з “Авантюрою Никоди! ма Дизми”. Її мені приніс батько ще на по! чатку 1970!х років. Я читав цю повість, сміявся, вона мені страшенно подобалася. А років п’ять тому я її перечитував і сказав, що це прекрасна робота для мого сина На! зара Задніпровського. Зацікавив режисера Дмитра Чирипюка, він зробив інсценуван! ня – так виникла ця вистава. Задум поставити п’єсу “Загнаний кінь” Франсуази Саган визрівав довго. Я радий, що думки і мрії втілюються в життя, та ще й у такий важкий час. Це був наш своєрід! ний спротив: не завдяки, а всупереч. У ке! рівництва театру виникали запитання: чи потрібна така вистава під час війни? Мо! же, треба щось інше? Я вирішив, що ні. Колись мій батько!фронтовик розпові! дав мені, що навіть у блокадному Ленін! граді в театрі йшли вистави. Дивилися “Сільву”, де грали про кохання. Це був спротив горю, війні. Люди хотіли тепла, любові. У п’єсі “Загнаний кінь” теж є тема ко! хання, надії, людського тепла. Вона вічна, як Шекспірівська “Ромео і Джульєтта”. Я переконав у цьому себе і колег. На прем’єрні спектаклі всі квитки були розкуплені задовго до дня показу. Думаю, що виставу чекає великий глядацький ус! піх. До речі, це моя перша вистава на Ка! мерній сцені Театру Франка. Є задум у жовтні, коли буде офіційне святкування мого ювілею, перенести її на велику сцену. А камерний варіант зберігатимемо як виїзний – для гастролей і фес! тивалів. Допоки робота над виставою триває, вводитимемо нових вико! навців, адже має бути два повно! цінних склади акторів. – Мабуть, не випадково вашу ювілейну виставу поставив саме Дмитро Чирипюк? – У нас із Дмитром Івановичем довірливі, дружні стосунки. Він франківець, правдивий учень Сер! гія Данченка. Був у нього асистен! том, перейняв багато – мислення, манеру режисури. Мені з ним лег! ко й комфортно працювати. Я ро! зумію його з півслова, ми багато років творимо пліч!о!пліч. Кілька років тому у нас була ус! пішна робота у “Великих комбіна! торах” за Ільфом та Петровим. Хо! ча, зі зрозумілих причин, цю вис! таву зняли з репертуару театру. Потім уже згадана “Авантюра Никодима Дизми”. Це наша спіль! на робота і в режисурі. Я приніс йому цей матеріал, ми його пере! робили. Сьогодні вистава користу! ється успіхом. “Загнаний кінь” для обох був випробуванням, тому що Франсуа! за Саган – специфічна письмен! ниця. Це француженка, яка напи! сала про Англію. Ми з Дмитром Івановичем довго міркували над тим, який же це жанр, де багато смішного, але й бага! то драматичного, ще й трагічний кінець. Врешті визначили жанр як п’єса для теат! ру. Кожен побачить у виставі те, що захоче побачити. Людина, яка налаштована на комедійне сприйняття, побачить гумор в англійському стилі. А ті, хто прагне мело! драматичних, ліричних барв, чекає тепла, знайдуть цього вдосталь. Глядачі у нас і сміються, і плачуть. – Очевидно, репетиції під час війни відрізнялися від тих, що були в мирний час? – Безумовно, було напружено. Ми за! лежали від повітряних тривог. Частина ар! тистів пішли в територіальну оборону. Де! які жінки з дітьми виїхали за кордон. Па! ралельно йшли репетиції інших постано! вок. Тому непросто було скомпонувати ко! манду для вистави. До того ж, спочатку ми не мали дозво! лу на переклад. Тривалий час листувалися зі спадкоємцями Франсуази Саган, які ма! ють авторські права на її твори. Поки от! римали дозволи – кілька місяців працюва! ли неофіційно. Але попри все були налаш! товані по!бойовому. Можна сказати, що ми змужніли в боротьбі за постановку цієї вистави. – Що можете розповісти про свого персонажа? – Генрі Джеймс Честерфільд – з крові й кістки англійський аристократ. Саме так цей персонаж і виписаний автором. Він уособлення чеснот Британії, з певним гу! мором, англійською самоіронією. Але в п’єсі є протиставлення сера Генрі та його оточення, його дружини і дітей, родичів. Показане середовище, в якому він, мов біла ворона. Через це Генрі закри! вається в собі, рятується тільки самоіроні! єю. Людина вже поставила на собі хрест і пливе за течією. Мовляв, я сам винен, що свій титул, свою дворянську гідність про! дав за гроші. Я річ, яку купили. Тому можу іронізувати над собою, але не можу опус! титися до рівня тих лю! дей, над якими збитку! ються. І тільки з появою мо! лодого кохання в його житті доля дає йому дру! гий шанс, незважаючи на тридцять років подруж! нього життя, дорослих дітей. П’єса про те, як людина може скориста! тися, а може й проігнору! вати цей шанс. Мій пер! сонаж через свою шля! хетність та інтелігент! ність переступає через власний егоїзм і по суті відмовляється від остан! нього шансу, щоб, можливо, не калічити життя коханій жінці. Це дуже болісний процес, наче відрізати собі руку. Чим мені дорогий цей персонаж? Тим, що він повинен викликати абсолютну симпатію у глядачів різних поколінь як взірець ставлення до коханої жінки і до власного обов’язку. Його обов’язок перед власним іменем – прагнення не зганьбити себе перед сім’єю – перемагає, хоча він наступає на горло власній пісні… Було надзвичайно складно вибудувати цю роль самому для себе. Я розумів, з чого це починається і до чого треба прийти. По! долати спочатку шлях відторгнення, потім закоханості і після цього переконати себе і глядачів, що у цього кохання, на жаль, не! має перспектив, немає майбутнього. Тому герой відмовляється – з болем, кров’ю, трагедією. Йому лишається тільки мріяти. Це був останній спалах його повноцінного чоловічого життя. У цьому його трагедія і водночас його очищення, а після цього ні! чого вже не буде. Правильно він вчинив чи ні – судити глядачам. Як я вже сказав, тут кожен поба! чить те, що хоче побачити. Мені як акторові було дуже цікаво пройти цей шлях від стомленого, ци! нічного, закритого аристократа до від! критої, закоханої, помолоділої люди! ни, яка ще сподівається на перемогу добра, на щастя. – Що можете сказати про колег по сцені? – По!перше, хотів би подякувати Олексію Зубкову, який був асистентом режисера і виконує роль Юбера. Він чудовий партнер, багато в чому допо! міг мені та іншим акторам. Прекрасна актриса Олена Фесу! ненко (Коралі) – жінка!мрія. Колись ми з нею починали працювати у виста! ві “Фредерік Леметр, або Бульвар зло! чинів”, де вона грала мою коханку. Це вистава про знаменитого французько! го актора. Також вона виконувала роль моєї дочки Галі у “Назарі Стодолі”. Ще ми разом граємо в “Авантюрі Ни! кодима Дизми” та “Дамах і гусарах”. І ось знову зустрілися в цій виставі. Олена – глибока, мисляча, лірична, талановита акторка. Сподіваюсь, ми з нею ще попрацюємо, маємо певні пла! ни. Чудові партнерки Поліна Лазова та Лариса Руснак, які в різних складах грають мою дружину. Це професіонал! ки високого рівня, з якими працюємо пліч!о!пліч вже майже сорок років. Велике щастя грати із сином Наза! ром. Він моя гордість. Коли ми разом на сцені, то з’являється інший стимул до роботи. Мені приємно бачити його по! руч із собою, а йому працювати з батьком велика відповідальність. І, звичайно, Володимир Ніколаєнко – це невичерпне джерело гумору, інтеліген! тна людина. Він завжди тонко відчуває ко! медійність ситуації, відчуває міру. Коли граю з ним поруч, то завжди упевнений у результаті. Ще роль Хемрі, крім мого сина та Ніколаєнка, виконує Анатолій Гнатюк – талановитий актор, прекрасна людина. Тетяна Шляхова грає мою дочку. Вона вже зіграла багато блискучих ролей, вміє тонко відчувати, де ситуація комедійна, де лірична, а де драматична. Після перших показів можна підбити невеликий підсумок. Вистава вдалася, партнери чудові. Ми самі знаємо свої не! доліки, але глядачі дали нам потужний старт. З цією виставою ми можемо вибо! рювати перші місця на фестивалях. Без пе! ребільшення, вона відповідає запитам будь!якого сучасного глядача. – А якщо говорити про сценографію та костюми? – Сценографія була досить проста. У кожного з нас своє уявлення про англій! ський замок. В кіно ми бачимо справжні англійські замки. У театрі це відтворити неможливо, тому беремо лише певні дета! лі. Я вдячний художнику!сценографу Олександру Друганову, який вирішив, що все у виставі буде чорно!білим. Білий ка! мін, чорна підлога, чорні стіни. Решту ко! жен домальовує в уяві. Англійці в нашій виставі одягнуті у чорні фраки, смокінги. Вони повинні від! різнятися від яскравих, білих кольорів французів. А французька пара, яка приїха! ла, виділяється яскравішим, більш карта! тим одягом. На цьому художниця з костю! мів Наталія Рудюк побудувала різницю між старим Альбіоном і Францією. Я не уявляю англійський аристокра! тизм без фраків і смокінгів. До цього мож! на по!різному ставитися, але британці цього дотримуються. Ми намагалися збе! регти цей шарм навіть у деталях. – Чи важко було повернутися до творчості після початку повномасштабної війни з Росією? – У мене не було творчої перерви, не було втечі від творчості. З першого дня війни був у Києві. А наприкінці березня – на початку квітня нас знову запросили у театр і сказали, що попри все будемо пра! цювати. Почалися репетиції, стали грати виста! ви. Спершу на чужих сценічних майданчи! ках, бо в нашого театру немає укриття. Працювали в Театрі Лесі Українки, який, дякувати Богу, вже став українським. До речі, саме в цьому театрі я починав свою
Презентація · “Коли ми говоримо про любов, надію, – вселяємо в глядача віру, що все буде добре”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

творчу діяльність. Потім повернулися на свій майданчик, де навіть стіни допомага! ють. Це була велика радість – знову грати на рідній франківській сцені. – Хотілося б повернутися на багато років назад. Напевно, на вибір вашої майбутньої професії вплинули батьки? – Безумовно. Прекрасний приклад з пелюшок – дідусь!бабуся, тато!мама. Не бачив для себе іншого варіанту. В юності я захоплювався спортом, іно! земними мовами, але все це було друго! рядним. Коли прокидався вранці, батьки розмовляли про театр, а ввечері вони при! ходили з вистав. Я тільки всмоктував у се! бе це, як губка. Вибору у мене не було (усміхається), звісно, в хорошому розумін! ні цього слова. Так сталося, що я третє покоління на! шої родини, яке працює в цьому театрі. А мій син Назар – вже четверте покоління. Підростає Михайло Задніпровський, мій онук, названий на честь свого прадіда. За! раз йому 15 років. Страшенно хочеться, щоб наша династія продовжувалася, а там як Бог дасть. – Чи виходили ви на одну сцену разом зі своїм батьком? – Ні, з татом я не грав. Він ходив на мої вистави у студентському театрі, але зіграти разом ми не встигли. А з мамою грав за! любки багато років. Найбільшим щастям було грати втрьох – Юлія Семенівна, я і Назар. Було кілька таких вистав: “Бал зло! діїв”, “Візит старої дами”, “Лев і Левиця”. Батько пішов із життя у 1980 році. Саме цього року Сергій Данченко запросив ме! не до Театру Франка продовжувати бать! ківську справу. – Чи є у вас улюблені ролі? – Так, звичайно. На жаль, зараз їх уже не граю. Добре, що збереглися відео, фо! тографії. Це ролі, які формували мене як актора. Цей процес йшов сходинками від образу до образу, від жанру до жанру. Одна з таких вистав – комедія “Блез”, яку по! ставив мій друг, нині вже покійний, Воло! димир Опанасенко. Ця вистава формувала мене як комедійного актора. Надзвичайна комедія десять років на аншлагах. Люди падали від сміху! Потім у його ж постановці я зіграв гетьмана Дорошенка у виставі за п’єсою Людмили Старицької!Черняхівської. Це трагедія, потрясаюча драматургія. П’єсу забороняли за царя, потім – за радянської влади. Але був період, коли Микола Са! довський вирвав її з заборони і сам зіграв Дорошенка. Ця роль підняла мене в іншо! му жанрі. Від цієї вистави був у захваті В’ячеслав Чорновіл. Саме після одного з показів ми познайомилися. Були й інші знакові п’єси, які міняли акторську долю. “Я, Генрі ІІ, або Лев узим! ку” – англійська п’єса, дуже драматична. Це як з холодної води в гарячу. А ще виста! ва “Фредерік Леметр”, яку поставив мій друг Юрій Кочевенко. Потім виконував роль адмірала Нель! сона у виставі “Леді і Адмірал”. Ми грали цю виставу в Севастополі, коли він ще не був анексований Росією. Прийшов весь склад фрегата “Гетьман Сагайдачний”. Командувач Військово!Морських Сил Ук! раїни тоді сказав мені, що це найкраща вистава про флотоводців. Приємно було чути таку оцінку професіоналів. Після цього була знакова для мене ви! става “Назар Стодоля”, теж у постановці Юрія Кочевенка. Це дуже глибокий куль! турний пласт. Режисер запропонував жанр вистави – лицарська балада. Показали красиве українське козацтво, а побутові сцени відійшли на другий план. На першо! му була тема вірності, відданості, сили ду! ху та патріотизму. Події відбувалися взим! ку, під час Різдва, коли ходять колядника. Це так красиво, оживає історія. Така ви! става була б сьогодні на часі. Вона настіль! ки українська, настільки патріотична, на! стільки позитивно впливала на глядача! Коли я грав в цій виставі, у мене було ве! личезне внутрішнє піднесення. Один режисер бачить мене трагедій! ним актором, інший – комічним. Щоразу потрібно переконати глядача у зворотно! му. Кажуть, що я постійно перебуваю в творчому пошуку і що мене ніколи не сплутаєш з іншими акторами. І що б я не грав, завжди намагаюся залишатися самим собою. – Є ролі, які б ви хотіли виконати? – Хотів би зіграти у виставі за п’єсою Жана Ануя “Орніфль, або Легкий віте! рець”. Це прекрасний матеріал. Вже ко! лись мав справу з цим твором. Починали працювати над п’єсою в одній антрепризі. Але вона дуже насичена, в ній багато дійо! вих осіб. Ця п’єса потребує цікавого сце! нічного і художнього рішення, потребує великої сцени. Головний герой – французький арис! тократ, збіднілий граф, який свій талант по! ета поміняв на легкі гроші, на заробіток у кабаре, де став куплетистом. Він популяр! ний, затребуваний, отримує великі гроші, до себе ставиться з колосальною іронією. Це трагедія людини, яка на загал успішна, а щастя не має. Люблю цю тему, вона є і в “Загнаному коні”. Це як далеко не молодий чоловік оцінює свій життєвий шлях. Він або може змиритися зі станом речей, або щось ламає в собі і починає жити з нуля. Дуже хочу, щоб наступною моєю робо! тою була саме ця. Це був би ще один крок до прекрасної драматургії і розкриття ак! торських талантів. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Побажання одне – Перемоги. Це те, чим живе Україна, чим живу я, чим живуть мої колеги. Перемога у війні – це перемо! га в Україні української душі. Те, що ми ро! бимо на сцені, – хоч і невеликий, але теж спротив. Наш спротив – це наші ролі. На! віть виставою “Загнаний кінь”, коли ми говоримо про любов, надію, – вселяємо в глядача віру, що все буде добре. Граючи цю роль, я несу любов, добро, надію. І скільки житиму, стільки робитиму це. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
Презентація · “Коли ми говоримо про любов, надію, – вселяємо в глядача віру, що все буде добре”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Словогрона – новий погляд на лексику

9 червня в рамках XXIII Всеукраїнської виставки-форуму “Українська книга на Одещині” у відділі краєзнавства “Одесика” відбулась зустріч із Олексою Різниковим – відомим шістдесятником, українським письменником, мовознавцем, просвітянином, громадським діячем, лавреатом дванадцяти літературних премій, повним кавалером ордена “За заслуги”. Центральною подією заходу стала презентація ґрунтовного біобібліографічного покажчика “Олекса Сергійович Різників” (Одеса, 2023, ред. І. Шелесто! вич), підготовленого фахівцями ОННБ до його 85!річчя. У зв’язку з широкомасштабною війною, що розпочалась в день його народження – 24 лютого 2022 року, роботу над книгою було завершено лише в 2023 ро! ці. Видання висвітлює біогра! фічний портрет О. Різникова, містить детальні матеріали про його діяль! ність. Матеріали згруповані за чотирма блоками: І – статті!роздуми про життєвий шлях О. Різникова; ІІ – перелік його тво! рів та досліджень (1222 позицій); ІІІ – спо! гади та відгуки про нього; IV – добірка фо! тографій з особистого архіву. Цей ґрунтовний “путівник” надасть можливість фахівцям (історикам, біогра! фістам, представникам інших наукових дисциплін) активно використовувати цей новий ресурс друкованої біографічної ін! формації та орієнтуватись спеціалістам бібліотечно!інформаційної сфери у масиві джерел, що містять біографічний матеріал про О. Різникова. Книга стане ще однією цеглинкою в розбудові контенту “Українського націо! нального біографічного архіву” – найпов! нішої в нашій державі бази історико!біо! графічної інформації про визначних спів! вітчизників, яким належить внесок у роз! виток різних сфер життя українського сус! пільства, насамперед науки, освіти, куль! тури, суспільно!політичного, національ! но!визвольного руху і яка нараховує нині понад 90 тисяч імен. Під час заходу було також презентова! но й нове цікаве науково!популярне ви! дання Олекси Різникова – книгу “Розу! мовний обшир України!Русі. Перша пів! сотня кущогрон” (Врадіївка; Коваленко Я. Г., 2023, ред. Я. Різникова), що стало про! довженням його праці на ниві мовознавс! тва. Багатьом вже знайомий авторський словник “Словогрона українські”, у якому дослідник зібрав українські мовні перли минулого й сьогодення, вдало і ясно зак! ріплені в окремих словоформах, подавши всі слова за спеціальною схемою, яку сам автор назвав “Таблицею україномовних елементів”. Мовознавець Ярослав Радевич!Вин! ницький, рецензуючи це видання, наголо! шував на його лінгводидактичному (педа! гогічному) значенні: “Українські слово! грона” О. Різникова – це нове слово в лек! сикографії, новий погляд на лексику, от! же, на мову в цілому, на її пов’язаність з іс! торичним буттям та духом народу, який творив і творить цю мову і є твореним нею”. Тепер автор пішов далі: згрупував сло! вогрона, що мають спільне коріння, на! звавши їх “кущогронами”. Цей унікаль! ний прийом дає можливість унаочнити древність слів нашої мови, що була не за! позичена, а творилась самими носіями, а тому є першоджерельною. У книзі представлено перші півсотні “кущогрон”, але автор повідомив, що ним напрацьовано вже понад півтори сотні та! ких знахідок, що демонструють як розви! вався наш мовний простір. Приємною новиною стало повідом! лення генерального директора Одеської національної бібліотеки Ірини Бірюкової про те, що книга “Розумовний обшир Ук! раїни!Русі. Перша півсотня кущогрон” от! римала Диплом лавреата конкурсу “Краща книга виставки!форуму” у номінації “Нау! ково!популярне видання” та вручення нею диплома автору. Перед присутніми (у залі були гості з різних областей України) виступили голо! ва Одеського відділення Спілки письмен! ників України Сергій Дмитрієв, письмен! ник Микола Суховецький – редактор пер! шої книги О. Різникова “Озон”, що вий! шла у 1990 видавництві “Маяк”); відома одеська художниця, старший викладач ка! федри образотворчого мистецтва ПНПУ ім. К. Д. Ушинського, член Національної Спілки художників України Світлана Кри! жевська; провідний бібліограф!краєзна! вець Одеської обласної універсальної нау! кової бібліотеки імені М. Грушевського Катерина Черненко та інші. Модерувала зустріч завідувач! ка науково!бібліографічного від! ділу ОННБ, Заслужений праців! ник культури України Лариса Бур’ян. Тетяна Іванова підготувала чу! дову виставку робіт О. Різникова, де можна було побачити майже всі його творіння від “Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші”, “Одноримки: словник омонімів та схожослів”, “Складівниця української мови”, “Словогрона Духу”, “Їдло 33!го. Словник Голодомору” до “Ілейко з Бога турейко”, “Озон”, “Двос! трунне грало”, “Терновий во! гонь”, “Бран” тощо. Примітно, що серед тих, хто долучився до проведення цього теплого та змістовного заходу, хто своїм зацікавленням та енергети! кою надихав Олексу Різникова, було багато молоді. Вірю, що саме вони, перейнявши від нього іскру щирої любові до України, форму! ватимуть переможне майбутнє нашої Батьківщини. Ярослава РІЗНИКОВА Фото з Фейсбука
16 Нашого цвіту... · “Я хочу, щоб Україна стала магнітом для бізнесу, науки, культури, щоб в Опішному були черги туристів з усіх куточків світу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

культуру, тому що мотивую це висловом Вінстона Черчилля: “Аза що ж ми тоді воюємо?”. Сподіваюсь, у мене буде можливість допомагати Україні в такому масштабі і в майбутньому. – Які ваші враження від виробів керамістів, які здобули Премію Говорунів у попередні роки? Можливо, якісь особливо відгукнулися у вашому серці? – Мене дуже тішать фотографії уже створених мистецьких проєктів. Я сподіваюся, що після закінчення війни я побачу їх на власні очі. Обіцяю, що обійму кожну скульптуру (сміється). Дуже б хотіла приїхати і показати Опішне своїм синам, чоловікові, поводити їх місцями, де зростала. Це я зроблю після нашої Перемоги. – Що ви побажали б керамістам, які цього року почнуть роботу над своїми творами? – Натхнення і сил. Я розумію, що зараз нелегко творити, бо переживаєш за майбутнє, за безпеку близьких людей, за рідних, яків ЗСУ. Для мене зараз Україна – це символ мужності, незламності. І коли мені інколи бракує рішучості чи сил, я нагадую собі, що я українка. Якщо мої співбрати й посестри можуть боронити нашу землю від ворогів, то я зможу знайти в собі сили подолати якісь повсякденні проблеми. Я хочу, щоб Україна стала магнітом для бізнесу, науки, культури, щоб в Опішному були черги туристів з усіх куточків світу, які б приїжджали дивитися на наше мистецтво, скуповували глечики, макітри і везли їх у різні куточки світу. Я впевнена, що у нас величезне майбутнє! Спілкувалася Жанна НЕВКРИТА, інформаційна служба Національного музею гончарства Фото з приватного архіву Олесі Говорун
16 Нашого цвіту... · “Я хочу, щоб Україна стала магнітом для бізнесу, науки, культури, щоб в Опішному були черги туристів з усіх куточків світу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“А за що ж ми тоді воюємо?” Як українка зі США заснувала грант на підтримку українських митців

26 років тому волею долі вона перелетіла за океан, але не тільки не полишила свого коріння, а й свято береже українські традиції в родині, активно підтримує нашу державу в умовах Великої війни. 2017 року Олеся Говорун стала ініціаторкою заснування Міжнародної премії Говорунів, запропонувавши грошовий грант художнику-керамісту, який виготовить свій твір в Опішному на Полтавщині, на базі Національного музею-заповідника українського гончарства. Упродовж 7 років ця унікальна ініціатива підтримала з’яву новітніх мистецьких творів. 2022 року меценатка нагородила одразу трьох керамістів, а цьогоріч їй вдалося неймовірне – Премію Говорунів 2023 року здобудуть п’ять мистців кераміки. У сучасних реаліях це надзвичайно важлива підтримка української культури. Про Україну у спогадах, у благодійності і в серці – в ексклюзивній розмові з Олесею Говорун. – Пані Олесю, чи збереглися дитячі спогади про Україну? Що вас пов’язує з Опішним? – Я народилася в Києві, але мій батько родом з Опішного. Туту мене жили дідусь і бабуся – Микола й Олександра Говоруни. Я приїжджала сюди щоліта. І до того, як я пішла до школи, майже три роки жила з дідусем і бабусею, тому що мої батьки закінчували аспірантуру в Києві. Фактично, я виросла в Опішному, а потім, хоча й навчалась у школі в Києві, щоліта приїжджала до рідних. Тож Опішне було в моєму житті змалечку майже до того часу, коли я поїхала на навчання до Сполучених Штатів Америки. – Чим займалися ваші дідусь і бабуся, батьки? – Дідусь був військовим, свого часу брав участь у Другій світовій війні. А бабуся виховувала дітей, а потім і мене, онуку. Мені здається, у бабусі був нереалізований хист до педагогіки, усю пристрасть до книг і навчання вона вливала в мене. Дідусь і бабуся не мали вищої освіти, мій батько Дмитро Говорун був першим, хто в родині її здобув. Закінчивши Київський державний університет імені Тараса Шевченка, тато став визнаним ученим у галузі молекулярної біофізики, членом-кореспондентом Національної академії наук України, кандидатом фізикоматематичних наук, доктором біологічних наук, професором. На жаль, 2020 року він відійшов у засвіти. Моя мама Тамара Говорун родом із Чернігівщини. Вона – науковець-гуманітарій, нині їй 73 роки. Викладала психологію в Україні, Польщі, а зараз викладає в Індії. Мама мені подібна до Григорія Сковороди: теж певною мірою є “людиною світу”. – Як сталося, що доля закинула вас за океан? – Я навчалася в Києво-Могилянській академії кілька років, а потім в університеті побачила оголошення про стипендію під назвою “Акт на підтримку свободи”. Вона надавалася українським студентам з колишнього Радянського Союзу. За умовами стипендії, я мала рік навчатися у Штатах, а потім повернутися додому і налагоджувати культурну дипломатію. Проте я не змогла повернутися, бов перший день навчання зустріла свого майбутнього чоловіка, тож у мене була сильна мотивація залишитися. Тут створила сім’ю, отримала освіту, вступила в аспірантуру й отримала кандидатський ступінь у галузі психології. – Чим займаєтеся зараз? – Уже сім років я працюю в компанії Pfizer, займаюся маркетингом. Пишаюсь, що наша компанія врятувала світ під час пандемії COVID-19. Я рада, що можу позитивно впливати на здоров’я людини не тільки у Штатах, а й у багатьох країнах, де Pfizer має представництво. – Що надихнуло вас 2017 року започаткувати іменну премію в Україні? – Я любила і люблю Опішне. Пам’ятаю, коли була маленькою, дідусь із бабусею водили мене на свято Дня гончаря. Мені подобалися гончарні вироби, і ці враження залишилися на все життя. Гадаю, що мистецтво має підтримувати не тільки держава, а й громадяни. Мені б хотілося зробити внесок у культуру України, адже для мене вона починається із таких локальних ініціатив. Водночас я зможу вшанувати і зберегти світлу пам’ять про рідних. Радію, що мені вдається підтримувати цю премію щороку і навіть помножити її в останні роки. Вважаю, що вона допомагає молодим мистцям і впливає на статус Опішного як гончарської, культурної Мекки України. Напевно, ще однією мотивацією започаткувати грант було усвідомлення того, що важливо підтримувати традиційне гончарство, але водночас вливати енергію в нові ідеї сучасних художників. Сучасні мистці додають нові унікальні аспекти в розвиток кераміки, а це важливо, щоб і наступні покоління цікавилися гончарством. Молодь має бачити в цьому своєрідні тренди. – Обрання 2022 року трьох лавреатів пов’язане з початком Великої війни і бажанням підтримати, чи не так? – Так! Адже під час війни скрутно не тільки в моральному плані, а й фінансово. Звичайно, я, як і всі українці в Штатах, підтримую ЗСУ й роблю пожертви. Але я також хотіла вкласти і в Історію творять звичайні люди. Знаковими для історії їх роблять вчинки, які засвідчують рішучість сприяти розвитку своєї Батьківщини, збагаченню й утвердженню її духовних цінностей. Українка за походженням, нині мешканка США, Олеся Говорун належить саме до таких.
16 Нашого цвіту... · “Я хочу, щоб Україна стала магнітом для бізнесу, науки, культури, щоб в Опішному були черги туристів з усіх куточків світу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Нашого цвіту... · “Я хочу, щоб Україна стала магнітом для бізнесу, науки, культури, щоб в Опішному були черги туристів з усіх куточків світу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин