Обговоримо? · “Нав’язувати англійську як основну мову української освіти і науки – злочин”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
“І всі мови… всі знаєте. А своєї дастьбі…” Про виклики для сучасної вітчизняної науки й освіти
Слово Просвіти, №25 за 2023 рік
Василь ПАХАРЕНКО
Саме зараз, як це не дивно на перший погляд, в Україні буяє чи не найпотужніше духовне, куль! турне відродження (сподіваюсь, вже остаточне). Відбувається на! решті українізація (помітна, хоча ще не цілковита) всього суспіль! ного й приватного життя, зокре! ма церкви. Вражають видатні й численні здобутки в літературі, музиці, кіні, у науці, насамперед гуманітаристиці. Знову!таки на очах в Україні та й на всій планеті змінюється спосіб світосприймання, – те, що культурологи називають стиль доби. До 24 лютого 2022 року панів! ним був постмодернізм. Його очевидні вияви в культурі – про! єкти “Вєрка Сердючка”, Дзідзьо, Потап і Настя, Оля Полякова, “95 квартал”, а надто фільм “Слуга народу”, і кульмінація – для багатьох несподівані перемо! ги В. Зеленського чи Д. Трампа на президентських виборах. Тоді постмодернізм уже остаточно вихлюпнувся з книжок та екранів телевізорів і ґаджетів у реальне суспільно!політичне життя. Серед характерних ознак цьо! го світосприймання: гра заради гри; основоположний скепсис; пародіювання всього і вся; сар! кастичне заперечення будь!яких усталених цінностей (як!то мова, релігія, традиції, національна пам’ять), войовнича аідеологіч! ність (яка непомітно стає його ідеологією); культ глобалізації, космополітизму (пригадаймо знакове: “какая разница…”), мультикультуралізму, діджиталі! зації; раціоцентризм; нав’язуван! ня ліволіберальних доктрин і це при дражливій нетерпимості до інших поглядів; нарешті, попу! лізм (пам’ятаєте формулу припи! нення війни, рекламовану на! шим тогочасним президентом: “Нада просто пєрєстать стрє! лять”?). Усі ці настанови так чи інак! ше виявились і в науці та освіті, на Заході, а потім поступово і в нас. Нашій культурі взагалі “по! таланило”: щойно вона почала потроху вибиратись із російсько! радянського капкана у 1990!х, як одразу ж потрапила у постмодер! ністський у 2000!х. Особливо постраждали гуманітарно!націо! нальні галузі: історія, літерату! рознавство, фольклористика, ет! нографія, педагогіка. Бездумне, меншовартісне, провінціяльне мавпування захід! ної (не у всьому мудрої) моди і смішить, і дратує заразом. На За! ході не все так досконало, як нам гадалося раніше. Разом із проґре! сивними речами звідти до нас прийшло і чимало проблем. Зга! даю бодай деякі. Жорсткі, однотипні кліше (ле!
Лариса МОРОЗ, професор
…Часом здається, що світ пе! ревертається догори дригом. Почула (до речі, вже не вперше) про “пуповину”, від якої, мовляв, нарешті відриває! мося, а малася на увазі росій! ська культура. Люди добрі, то ж вона, тамтешня, жила!парази! тувала, умовно кажучи, на нашій “пуповині”: українська культу! ра, як і Православна церква, бу! ла для “них” Материнською! Просто вони все вивернули у та! кий спосіб, що все – наче від них. З малолітства пам’ятається ще в школі нав’язане: “Всем из!
кала) для написання статей і мо! нографій. Вони, може, й виправ! дані для точних наук. Але не для гуманітарних. Адже ми осмислює! мо насамперед явища не повторю! вані, не суто раціонально сприй! мані, а феноменальні, і осмислю! вати намагаємося феноменально. Чи ось раболіпне обожнення закордонних наукометричних баз даних. Сьогодні головний крите! рій професійного рівня нашого науковця – надрукуватись у яко! мусь виданні Web of Science чи Scopus, дуже бажано – закордон! ному. А здобути науковий ступінь чи вчене звання без цього просто неможливо. От і користуються безвихіддю хитренькі ділки (на! самперед закордонні та й наші вже вчаться потроху). Плати (до! сить грубі кошти) – друкуйся. І це при копійчаних заробітках викладачів та науковців! Але ж ми можемо створити власні, українські наукометичні бази (підкреслю: не скопіювати чужі, як це зараз відбувається, атаки створити, досконалі й само! бутні). Неабиякий фаховий по! тенціял наших науковців цілком дозволяє це зробити. І ще одне у цьому зв’язку. Сьогодні повсюдною усталеною практикою стали т. зв. від’ємні гонорари, які вже нікого й не ди! вують. А даремно. Уявіть ситуа! цію: ви прийшли підстригтися. І-от, обслуживши вас, перукар за це платить вам же гроші. Нон! сенс? Так. А в науці цілком прий! нятно. Хоча насправді така ж ні! сенітниця. Моя робота – не стригти людей, а писати статті. Мені за неї мають платити, а не я! Нарешті, з кожним днем по! силюється, не одержуючи відсічі, аґресивна англізація науково!ос! вітньої царини. Зрозуміло, воло! діти англійською чи й ще 5!10 іноземними мовами прекрасно й важливо. І сьогоднішня мобільна та технічно підкута молодь ус! пішно долає ці завдання. Але ж для чого системно ви! тісняти англійською рідну мову з освіти і науки?! Зверніть увагу тільки на термінологію. Очевид! но, творці всіляких новацій слі! дом за Пронею Прокопівною й Миною Мазайлом вважають: що більше недолугих канцеляризмів, невимовленних абревіятур і вар! варизмів, то сучасніший та рес! пектабельніший вигляд матиме! мо. Отож, на кожному кроці чує! мо (і мусимо вживати!): НАЗЯО,
ЄДЕБО, тьютор, стейкхолдер то! що. Ось типова назва сучасної статті: “Формування soft skills студентів у процесі вивчення пе! дагогіки”. Хто насаджує такий несмак, той абсолютно зневажає багатство й мелодійність нашої солов’їної. Кожна повнокровна нація виробляє власну, питому термінологію, бореться із засил! лям канцеляриту і англіцизмів у своїй мові. Ми ж, навпаки, лю! бовно вирощуємо ці покручі, як гриби!поганки. Що ж, діло не! хитре. Тільки веде у провінцій! ний загумінок. Результативність роботи кож! ного викладача у нас оцінюють у щорічному рейтингу. Так от, за статтю навіть оприлюднену у ви! данні категорії Б, але вітчизняно! му, і написану рідною мовою, викладач одержує 300 балів. А як! що ця стаття написана “офіцій! ною мовою Європейського Сою! зу” і побачила світ у закордонно! му виданні, яке входять до катего! рій А, В, С, – то удвічі (!) більше. Тому вперто поширюється у наших колах така дивовижна практика: викладач, науковець пише статтю, наприклад, про мо! тиви лірики І. Франка, В. Симо! ненка чи про фонетичні особли! вості середньонаддніпрянського говору, далі просить якогось знавця перекласти це творіння англійською (платячи за це добрі гроші), друкує (навіть і в Україні – такі “круті” видання вже мно! жаться й у нас, як гриби після до! щу), знову ж таки за окрему пла! ту, а читачі за потреби переклада! ють текст назад, щоб сприйняти неспотвореним його зміст. Так само нас уже не просто за! охочують, а з кожним роком усе наполегливіше примушують чи! тати лекції (підкреслюю: не для іншомовних спеціяльностей) іноземними мовами. Згоден, лек! ція про Шекспіра англійською чи про Ґете німецькою – логічно й доречно. А про Шевченка, Ко! цюбинського, Стефаника? Якщо викладач має відповідні навички і популяризує нашу культуру серед іноземців, – звіс! но, це дуже добре. Але нав’язува! ти англійську як основну мову української освіти і науки – зло! чин. Адже від того, якою мовою людина говорить і думає, зале! жить, що і як вона відчуває і ду! має. І це стосується не лише мис! тецтва та гуманітаристики. На! віть стаття з фізики чи хімії, на!
писана японцем або англійцем, відрізнятиметься від статті укра! їнця чи поляка. Логікою розгор! тання думки, добором аналогій, самим поглядом на проблему. Бо за мовою – ціла багатовікова не! повторна історія світопізнання нації. Перекладати наші наукові (й інші культурні) надбання іно! земними мовами – інша річ. Але саме перекладати, а не творити вже англомовними. Нині навчальний рейтинг ро! боти викладача передбачає за 1 академічну годину авдиторних занять з фахових дисциплін рід! ною мовою 1 бал, а іноземною – 5. Уперто повторюємо те, що вже проходили у ХІХ столітті, коли вчителі одержували окрему спе! ціяльну надбавку – “за русифи! кацию края”. Тільки ж тоді нас нищила чужа імперія, а тепер хто? У будь!якому разі за такої політики через двадцять!трид! цять років на вулицях Києва та й інших наших міст чутимемо час! тіше англійську, аніж українську. Нинішня війна показала хиб! ність, ефемерність, інфантильну безпорадність більшости постмо! дерністських постулатів. Новий час вимагає нового світогляду. І ми зараз його витворюємо разом. Подивіться лишень, як разюче змінилися згадані вище вчорашні постмодерністські зірки. Пере! довсім стали україномовними. Зник Дзідзьо і з’явився таланови! тий співак Михайло Хома (його виконання національного славня України просто неперевершене!). Недавно мене вразили пісня і кліп Насті Каменських “Я – Ук! раїна”, нові пісні Ольги Поляко! вої воєнного часу (наприклад, “Пташка”). Нарешті, змінився до невпізнання наш президент. За! раз нерідко пишаюся ним. Це гід! ний керманич країни, що воює і перемагає. Отже, маємо змінювати, удосконалювати, робити украї! ноцентричною й нашу освітньо! наукову царину. Дуже сподіваю! ся, що все це розуміє і цьому сприятиме наш новий міністр – син видатного філософа, шістде! сятника, політв’язня, сам учо! рашній воїн ЗСУ. Щоб виявити свою неповтор! ність, ми одягаємо не, скажімо, шотландський кілт, а вишиванку. І сьогодні вона стала пізнаваною, популярною у всьому світі. Так само й українська наука та освіта: тільки здобувшись на свою само! бутність, вони зможуть стати гід! ними ланками нашого тріюм! фального національного відро! дження. І допомагатимуть світові змінюватися на краще. Бо ж ба! гатство – у різноманітті.
Жорстока Велика війна, яка точиться сьогодні, та ще й після восьми довгих літ гібридної війни, напевно, увергнули б у відчай будь-яку країну. Але не українців. Наша нація на очах дорослішає, свідомішає, самостійнішає, згуртовується, виявляє кращі свої риси.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
