Суспільство · “Коли мова заходила про творчість Шевченка, короленківські оцінки рябіли штампом: “націоналістичний романтизм”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Полтава досі шанує малоросів!
Слово Просвіти, №25 за 2023 рік
Григорій ТИТАРЕНКО, краєзнавець, журналіст, лавреат премії Полтавської обласної ради ім. Петра Ротача, м. Полтава
“По-украински не говорил никогда и никогда по-украински не думал” Зупинюся на деяких творах із цього збірника. Передовсім на статті “Український шовінізм”. Написати її Короленка підштовх! нув інцидент, що стався у Харко! ві навесні 1918 року, коли під час виступу відомого есера Лєбєдєва харків’яни почали вимагати, щоб той виголошував промову україн! ською мовою. У цьому Королен! ко побачив “….грубе національне зазнайство і марнославство…”. Якщо згадати походження слова шовінізм, то його правомірно вживати лише щодо імперій, а не стосовно націй пригноблених. Не думаю, що Володимир Галак! тіонович не знав про наполеонів! ського солдата Шовіні, який про! пагував перевагу французької на! ції над іншими і відстоював її право на експлуатацію інших на! цій. Саме його ім’я дало назву ідеології імперського чванства. Питання лише в тому, що для Ко! роленка Батьківщина, як він пи! ше, “Отєчєство”, – це неподіль! на Росія. Про те, як “прославився” на святі відкриття пам’ятника Кот! ляревському тодішній міський голова Трегубов забороною про! мов українською мовою, Володи! мир Галактіонович, звісно, знав, бо про те тоді говорили і в Украї! ні, і в Росії. Втім відгукнувся на ці події аж… 1916 року, в публікації “Котляревський і Мазепа”. Там він засудив ганебний вчинок Тре! губова, але виходило так, ніби це була особиста ініціатива боягуз! ливого міського голови. Безумов! но це було не так: Трегубов справно виконував вказівку “зго! ри”. Та чомусь Короленко не на! звав свою публікацію “Росій! ський шовінізм”, і навіть такого слова у статті не вжив. Проте че! рез рік, у час Української револю! ції, Короленко вже сумнівався: “Тепер не знаю – чи написав би я цю статтю”. Отже, його демок! ратизм, схоже, закінчувався там,
де починалися незалежна і са! мостійна Україна, право її народу на вільне життя і розвиток влас! ної культури. Але повернімося до королен! ківської книжки “Была бы жива Россия”. Почитаємо його статтю “Перед приходом німців. Лист з Полтави”. “…Для міського насе! лення, інтелігенції і напівінтелі! генції, російська мова ближча, ніж українська, і перевчатися дово! диться (напр. учителям і службов! цям міста, земства і т. д.) штуч! но… Піде та ж історія навиворіт: маскарадний і квасний патріо! тизм!..”. Слава Богу, що не “шо! вінізм”, але далі коментувати, цей пасаж немає сенсу. Цікаво, що у листі до сталін! ського письменника Максіма Горького (лист від 10 липня 1913 р. із с. Хатки на Полтавщині) Ко! роленко пише: “Вам говорили, будто у меня есть готовый рас! сказ, да еще на украинском язы! ке. Это неверно. Раз я сделал за! пись со слов одного из здешних своих соседей. Но это именно сырая запись, материал для рас! сказа, а не самый рассказ. Укра! инским языком я не владею”.
“Моя Родина – русская литература” Короленко не був ні росіяни! ном, ні тим більше українцем. За наявності генетичних україн! ських і польських коренів він є яскравим прикладом малороса з добре прихованим комплексом меншовартості. І це його біда. Можливо, він її й не усвідомлю! вав. А може, наприкінці життя й усвідомлював, бо тоді чому Левко Чикаленко у своїх споминах за! писав: “…Короленко, признаю! чись С. Єфремову, наче з якимось сарказмом про себе, що він, мов! ляв, “заблудився” був на своєму віку…”. А проте на пряме запи! тання Михайла Русова “Яку Батьківщину він уважає своєю?” Короленко відповів так: “Моя
Родина – русская литература”. Ще одна промовиста цитата. “Где!то под спудом в нём лежала застарелая русская скука, скука русских изб, русских провинци! альных квартир, русских луж и заборов…” (К. И. Чуковский. Дневник 1901–1924 г.: Москва, “Советский писатель”, 1991, 1996.) Як же ставився Короленко до української літератури? Коли мо! ва заходила про творчість Шев! ченка, короленківські оцінки ря! біли штампом: “націоналістич! ний романтизм”, нібито відірва! ний від реального життя, а осо! бисто йому ближче творчість Нєкрасова і Тургенєва, i образи “бурлаків захопили його душу біль! ше, ніж гайдамаки Шевченка”.
“Програма Денікіна заспокоїть море російського життя для нового руху” Короленко навіть не уявляв собі можливим розпад Російської імперії. Для нього це була б траге! дія. При тому він ніби розуміє, що “для Росії повернення до старо! го немислиме… Росія може стати єдиною в істинно демократичному сенсі тільки шляхом децентраліза! ції і автономії областей…”. А ось публікація “Не розду! вайте ворожнечі”:“…Ми, напри& клад, живемо в Україні, котра ще недавно жила спільним життям з Росією, страждала з російським народом від одного гніту… Зараз між Україною і Росією війна. Ідуть нерішучі переговори про мир, а по! ки що… Поки що, відмовившись під впливом безумно сприйнятих ін! тернаціональних лозунгів від за! хисту спільної батьківщини, – Ро! сія не добилася миру, а тільки уві& гнала війну всередину…”. Вихо! дить, що Росія миротворець і до! бивалася миру. Володимир Галак! тіонович навіть не помітив і сло! вом не згадав “миротворця Му! равйова”. Вважаю, це також не випадково.
Насамкінець надзвичайно показова ілюстрація до постаті Короленка – зі статті “Трагедія колишніх офіцерів”: “…Я вва! жаю, що програма генерала Дені! кіна, якщо її провести до кінця, дає приблизно те, на чому могло б урешті-решт заспокоїтися роз! бурхане море російського життя для відпочинку і нового руху…”. Отож самостійною Україну ро! сійський письменник Володимир Короленко не бачив. Минуло по! над сто років, і послідовник Дені! кіна, диктатор росії Владімір Пу! тін продовжує ворожу денікін! ську політику “єдіной і нєдєлі! мой России”. І знову палає війна Росії проти України…
Чиє ім’я має носити Полтавський педуніверситет? Ця війна має не лише зброй! ний, але й інформаційно!куль! турний вимір. Наш публічний простір протягом тривалого часу маркувався іменами комуністів, росіян, малоросів…Приміром ім’я Короленка дотепер носить Полтавський національний педа! гогічний університет – україн! ська вища школа вчителів, які формують майбутнє обличчя Ук! раїнської нації. Немає великого дива у тому, що за радянських ча! сів не знайшли іншої кандидату! ри. Навпаки, це якраз закономір! но. Адже, як пише Євген Мала! нюк, “…на самім початку совєт! ської окупації – вулиця столичного Києва, яка носила ім’я князя Воло! димира Святого і Великого, була, як стій, переоктябринена на вули! цю Володимира Короленка”. То що ж зробив для україн! ської освіти Володимир Коро! ленко, ім’ям якого у Полтаві на! звані вулиці і педагогічний уні! верситет? А нічого… При цьому Полтава має гід! ного сина, першого міністра осві! ти України в уряді УНР, поета, перекладача, члена літературного гуртка “Плеяда”, справжнього ще один крок на шляху деколоні! зації. Цей маркер показує, нас! кільки масштабно – від Полтави з її засиллям пам’ятників Пол! тавській битві та Пєтру до ма! леньких сіл чи лісових урочищ, навіть гідронімів, – маркувалася Україна імперськими російськи! ми символами. У часи понево! лення, у часи російської імперії та СРСР навколо московського царя Пєтра I (за Тарасом Шев! ченком: “Це той перший, що роз! пинав нашу Україну”) ворожа ро! сійська пропаганда сформувала і плекала силу!силенну найрізно! манітніших міфів. Так, активно
2002 року в Москві побачила світ книжка Володимира Короленка з промовистою назвою “Была бы жива Россия”. До неї ввійшли невідомі публікації письменника останніх років його життя. Зокрема стаття, заголовок якої дав назву самій книжці.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
