Абетка відомих імен · “Я радий, що думки і мрії втілюються в життя, та ще й у такий важкий час. Це був наш своєрідний спротив: не завдяки, а всупереч”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Лесь ЗАДНІПРОВСЬКИЙ: “Наша перемога – це перемога в Україні української душі!”
Слово Просвіти, №25 за 2023 рік
На Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка нещодавно відбулася прем’єра вистави “Загнаний кінь” за п’єсою Франсуази Саган. Режисер-постановник – народний артист України Дмитро Чирипюк. Виставу присвятили ювілею народного артиста України Леся Задніпровського. Сьогодні Лесь Михайлович – гість “СП”.
– Це була ваша ідея поставити “Загна! ного коня”? – Так, це моя ініціатива. Разом із режи! сером Дмитром Чирипюком ми тривалий час шукали гідну драматургію. До цієї п’єси я звертався, коли був ще молодим актором. Свого часу вона була надрукова! на в журналі “Театр”. Ще тоді подумав, яка розумна і цікава п’єса. Важко було визна! чити, що це – драма чи комедія. Відтоді минуло понад 30 років. І от вона знову ви! ринула в моїй творчій долі. До речі, це не вперше, коли п’єса чи книга, яка колись мені сподобалася, з’яв! ляється через якийсь час як доленосна під! казка. Так було з п’єсою “Я, Генрі ІІ, або Лев взимку”. Після перегляду одноймен! ного фільму я подумав, що добре було б зіграти таку роль. Минув час, і ця п’єса знову у мене на столі. Так само було з “Авантюрою Никоди! ма Дизми”. Її мені приніс батько ще на по! чатку 1970!х років. Я читав цю повість, сміявся, вона мені страшенно подобалася. А років п’ять тому я її перечитував і сказав, що це прекрасна робота для мого сина На! зара Задніпровського. Зацікавив режисера Дмитра Чирипюка, він зробив інсценуван! ня – так виникла ця вистава. Задум поставити п’єсу “Загнаний кінь” Франсуази Саган визрівав довго. Я радий, що думки і мрії втілюються в життя, та ще й у такий важкий час. Це був наш своєрід! ний спротив: не завдяки, а всупереч. У ке! рівництва театру виникали запитання: чи потрібна така вистава під час війни? Мо! же, треба щось інше? Я вирішив, що ні. Колись мій батько!фронтовик розпові! дав мені, що навіть у блокадному Ленін! граді в театрі йшли вистави. Дивилися “Сільву”, де грали про кохання. Це був спротив горю, війні. Люди хотіли тепла, любові. У п’єсі “Загнаний кінь” теж є тема ко! хання, надії, людського тепла. Вона вічна, як Шекспірівська “Ромео і Джульєтта”. Я переконав у цьому себе і колег. На прем’єрні спектаклі всі квитки були розкуплені задовго до дня показу. Думаю, що виставу чекає великий глядацький ус! піх. До речі, це моя перша вистава на Ка! мерній сцені Театру Франка. Є задум у жовтні, коли буде офіційне святкування мого ювілею, перенести її на велику сцену. А камерний варіант зберігатимемо як виїзний – для гастролей і фес! тивалів. Допоки робота над виставою триває, вводитимемо нових вико! навців, адже має бути два повно! цінних склади акторів. – Мабуть, не випадково вашу ювілейну виставу поставив саме Дмитро Чирипюк? – У нас із Дмитром Івановичем довірливі, дружні стосунки. Він франківець, правдивий учень Сер! гія Данченка. Був у нього асистен! том, перейняв багато – мислення, манеру режисури. Мені з ним лег! ко й комфортно працювати. Я ро! зумію його з півслова, ми багато років творимо пліч!о!пліч. Кілька років тому у нас була ус! пішна робота у “Великих комбіна! торах” за Ільфом та Петровим. Хо! ча, зі зрозумілих причин, цю вис! таву зняли з репертуару театру. Потім уже згадана “Авантюра Никодима Дизми”. Це наша спіль! на робота і в режисурі. Я приніс йому цей матеріал, ми його пере! робили. Сьогодні вистава користу! ється успіхом. “Загнаний кінь” для обох був випробуванням, тому що Франсуа! за Саган – специфічна письмен! ниця. Це француженка, яка напи! сала про Англію. Ми з Дмитром
Івановичем довго міркували над тим, який же це жанр, де багато смішного, але й бага! то драматичного, ще й трагічний кінець. Врешті визначили жанр як п’єса для теат! ру. Кожен побачить у виставі те, що захоче побачити. Людина, яка налаштована на комедійне сприйняття, побачить гумор в англійському стилі. А ті, хто прагне мело! драматичних, ліричних барв, чекає тепла, знайдуть цього вдосталь. Глядачі у нас і сміються, і плачуть. – Очевидно, репетиції під час війни відрізнялися від тих, що були в мирний час? – Безумовно, було напружено. Ми за! лежали від повітряних тривог. Частина ар! тистів пішли в територіальну оборону. Де! які жінки з дітьми виїхали за кордон. Па! ралельно йшли репетиції інших постано! вок. Тому непросто було скомпонувати ко! манду для вистави. До того ж, спочатку ми не мали дозво! лу на переклад. Тривалий час листувалися зі спадкоємцями Франсуази Саган, які ма! ють авторські права на її твори. Поки от! римали дозволи – кілька місяців працюва! ли неофіційно. Але попри все були налаш! товані по!бойовому. Можна сказати, що ми змужніли в боротьбі за постановку цієї вистави. – Що можете розповісти про свого персонажа? – Генрі Джеймс Честерфільд – з крові й кістки англійський аристократ. Саме так цей персонаж і виписаний автором. Він уособлення чеснот Британії, з певним гу! мором, англійською самоіронією. Але в п’єсі є протиставлення сера Генрі та його оточення, його дружини і дітей, родичів. Показане середовище, в якому він, мов біла ворона. Через це Генрі закри! вається в собі, рятується тільки самоіроні! єю. Людина вже поставила на собі хрест і пливе за течією. Мовляв, я сам винен, що свій титул, свою дворянську гідність про! дав за гроші. Я річ, яку купили. Тому можу іронізувати над собою, але не можу опус!
титися до рівня тих лю! дей, над якими збитку! ються. І тільки з появою мо! лодого кохання в його житті доля дає йому дру! гий шанс, незважаючи на тридцять років подруж! нього життя, дорослих дітей. П’єса про те, як людина може скориста! тися, а може й проігнору! вати цей шанс. Мій пер! сонаж через свою шля! хетність та інтелігент! ність переступає через власний егоїзм і по суті відмовляється від остан! нього шансу, щоб, можливо, не калічити життя коханій жінці. Це дуже болісний процес, наче відрізати собі руку. Чим мені дорогий цей персонаж? Тим, що він повинен викликати абсолютну симпатію у глядачів різних поколінь як взірець ставлення до коханої жінки і до власного обов’язку. Його обов’язок перед власним іменем – прагнення не зганьбити себе перед сім’єю – перемагає, хоча він наступає на горло власній пісні… Було надзвичайно складно вибудувати цю роль самому для себе. Я розумів, з чого це починається і до чого треба прийти. По! долати спочатку шлях відторгнення, потім закоханості і після цього переконати себе і глядачів, що у цього кохання, на жаль, не! має перспектив, немає майбутнього. Тому герой відмовляється – з болем, кров’ю, трагедією. Йому лишається тільки мріяти. Це був останній спалах його повноцінного чоловічого життя. У цьому його трагедія і водночас його очищення, а після цього ні! чого вже не буде. Правильно він вчинив чи ні – судити глядачам. Як я вже сказав, тут кожен поба! чить те, що хоче побачити. Мені як акторові було дуже цікаво пройти цей шлях від стомленого, ци! нічного, закритого аристократа до від! критої, закоханої, помолоділої люди! ни, яка ще сподівається на перемогу добра, на щастя. – Що можете сказати про колег по сцені? – По!перше, хотів би подякувати Олексію Зубкову, який був асистентом режисера і виконує роль Юбера. Він чудовий партнер, багато в чому допо! міг мені та іншим акторам. Прекрасна актриса Олена Фесу! ненко (Коралі) – жінка!мрія. Колись ми з нею починали працювати у виста! ві “Фредерік Леметр, або Бульвар зло! чинів”, де вона грала мою коханку. Це вистава про знаменитого французько! го актора. Також вона виконувала роль моєї дочки Галі у “Назарі Стодолі”. Ще ми разом граємо в “Авантюрі Ни! кодима Дизми” та “Дамах і гусарах”. І ось знову зустрілися в цій виставі. Олена – глибока, мисляча, лірична, талановита акторка. Сподіваюсь, ми з нею ще попрацюємо, маємо певні пла! ни. Чудові партнерки Поліна Лазова та Лариса Руснак, які в різних складах грають мою дружину. Це професіонал! ки високого рівня, з якими працюємо пліч!о!пліч вже майже сорок років. Велике щастя грати із сином Наза! ром. Він моя гордість. Коли ми разом на сцені, то з’являється інший стимул до роботи. Мені приємно бачити його по! руч із собою, а йому працювати з батьком велика відповідальність. І, звичайно, Володимир Ніколаєнко – це невичерпне джерело гумору, інтеліген! тна людина. Він завжди тонко відчуває ко! медійність ситуації, відчуває міру. Коли граю з ним поруч, то завжди упевнений у результаті. Ще роль Хемрі, крім мого сина та Ніколаєнка, виконує Анатолій Гнатюк – талановитий актор, прекрасна людина. Тетяна Шляхова грає мою дочку. Вона вже зіграла багато блискучих ролей, вміє тонко відчувати, де ситуація комедійна, де лірична, а де драматична. Після перших показів можна підбити невеликий підсумок. Вистава вдалася, партнери чудові. Ми самі знаємо свої не! доліки, але глядачі дали нам потужний старт. З цією виставою ми можемо вибо! рювати перші місця на фестивалях. Без пе! ребільшення, вона відповідає запитам будь!якого сучасного глядача. – А якщо говорити про сценографію та костюми? – Сценографія була досить проста. У кожного з нас своє уявлення про англій! ський замок. В кіно ми бачимо справжні англійські замки. У театрі це відтворити неможливо, тому беремо лише певні дета! лі. Я вдячний художнику!сценографу Олександру Друганову, який вирішив, що все у виставі буде чорно!білим. Білий ка! мін, чорна підлога, чорні стіни. Решту ко! жен домальовує в уяві. Англійці в нашій виставі одягнуті у чорні фраки, смокінги. Вони повинні від! різнятися від яскравих, білих кольорів французів. А французька пара, яка приїха! ла, виділяється яскравішим, більш карта! тим одягом. На цьому художниця з костю! мів Наталія Рудюк побудувала різницю між старим Альбіоном і Францією. Я не уявляю англійський аристокра! тизм без фраків і смокінгів. До цього мож! на по!різному ставитися, але британці цього дотримуються. Ми намагалися збе! регти цей шарм навіть у деталях. – Чи важко було повернутися до творчості після початку повномасштабної війни з Росією? – У мене не було творчої перерви, не було втечі від творчості. З першого дня війни був у Києві. А наприкінці березня – на початку квітня нас знову запросили у театр і сказали, що попри все будемо пра! цювати. Почалися репетиції, стали грати виста! ви. Спершу на чужих сценічних майданчи! ках, бо в нашого театру немає укриття. Працювали в Театрі Лесі Українки, який, дякувати Богу, вже став українським. До речі, саме в цьому театрі я починав свою
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
