З блокнота письменника · “Ці вояки були “наші хлопці, партизани”, тобто свої, на відміну від ворожої совіцької влади”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Бог усе бачить! Есей морально/етичний
Слово Просвіти, №25 за 2024 рік
Святослав ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України
Це не просто спогад давніх стражденних літ. Скорше – осмислення кількавікового підневільного шляху мого українського народу, закованого в кайдани імператорською Москвою. Переслідуваного колоніальною владою, нищеного царською та большевицько-шовіністичною владою з єдиною метою: знищити нас, українців, як самобутній нарід зі своєю мовою, культурою, літературою, історією. В душі українців ця влада засівала комплекс національної неповноцінності, меншовартості. Змушувала любити все російське, чуже й вороже, цуратися рідного українського. Як колоніальна влада виховувала з українців ревних служак імперії, посіпак системи, готових розтоптати, знищити тих, хто не мирився з рабським станом українського суспільства, намагався сіяти зерно правди і справедливості. Але духовним рабам це було чуже і вороже. “За пару постолів і шкварку на обід” (В. Симоненко) з руки колонізатора, якийсь мінімум достатку і особистої безпеки лизали п’яти загарбникам, доносили на своїх. І свої ж лакузи гнобили і переслідували інших, кращих українців. Недаремно перший прем’єр-міністр відновленої незалежної Індійської держави Джавахарлал Неру сказав знамените: “Інтелігенція, вихована колоніальним режимом, є лютим ворогом свого народу”. А грецький філософ Сократ з цього приводу висловився так: “Рабство принижує людину до любові до нього”. “Нема нічого жалюгіднішого, як раб, що власні цілує пута”, – переконаний сучасний український поет Віктор Тютюн. Отже, про так звану українську інтелігенцію під п’ятою наддержави – монстра Си-Ри-Си- Ри, як дотепно називали тодішню комуністичну російську імперію українські дисиденти. Серед них – і я, журналіст, письменник, краєзнавець. Про це далі мова.
У студентському гурті Сімдесяті роки вже минулого, ХХ століття… Відбувши три з лишком роки служби в колоніяльному війську СРСР на березі Каспійського моря та у високих горах Азербайджану, я повертався “додому”. Нев Україну, звідкіль родом, а в РСФСР, тодішню расєйську Федеративну Республіку, в місто Воркуту, Комі АРСР зі столицею Сиктивкар, де проживав і працював у шахті № 30 мій старший брат Тарас, з ним тут перебувала наша матуся Текля. Тож куди ще мав їхати? Адже в Україні ми не мали ні житла, ні праці.
Влаштувався на роботу в шахту, поряд із братом Тарасом, де працювали також земляки з Рівненщини, Петро Червінський, політичний в’язень, що відбув одинадцятирічний термін концтабору, до якого згодом приїхав на заробітки син Василь. Там проживало багато колишніх каторжан з України, бо навіть звільнені з ув’язнення не мали права повертатися в Україну. Вихідними днями, бувало, брат Тарас, я та син Петра Даниловича Василь Червінський збиралися вдома, обговорювали становище в імперії та в Україні, слухали разом програму з Києва “Для українців, що проживають за кордоном”. Вона скеровувалась на нашу діаспору насамперед в Америці, Англії, Австралії та інших вільних країнах. Програма подавала цікаві новини з України, які ми залюбки слухали, бо вважали себе також “українцями за кордоном”, тобто далеко від рідної землі. Прагли повернутися до неї за першої слушної нагоди. Така нагода невдовзі трапилась. Ми троє вельми прагли здобути вищу освіту, і влітку 1964 року я і приятель Василь поїхали поступати у вузи в Україні. Я – до Київського державного університету імени Тараса Шевченка, Василь – до Рівненського водного інституту, бо там працював викладачем його старший брат Володимир. Я успішно склав вступні екзамени (отримавши 20 балів із 20 можливих), все на відмінно, і був прийнятий на факультет журналістики університету. Поступив і приятель Василь до Рівненського водного. Через два роки до Української сільськогосподарської академії поступив мій старший брат Тарас, на факультет лісового господарства. Для мене почалося нове, надзвичайно цікаве і змістовне життя: лекції професорів, напружена щоденна праця в університетській бібліотеці, палкі дискусії в гуртожитських кімнатах. Я ніби візуально відчував, як наповнювався знаннями. З’являлося відчуття, наче я щоденно підіймаюся до вершини знань все вище і вище, і від того виникало ще більше бажання заглибитися в науковий світ. Паралельно кілька правдивих викладачів – науковців факультету, такі як професори Матвій Михайлович Шестопал, Роман Григорович Іванченко, Микола Бурмака, Василь Яременко, звертали нашу увагу, що ми – українці й маємо досконало опановувати українську мову, українську літературу, українську історію та культуру. Бо, на жаль, весь тодішній Київ розмовляв… російською, більшість предметів у вузах подавали нам теж “язиком старшого брата”. А названі мною викладачі сіяли в душах наших зерна добра і правди, поваги до рідного слова, історії, культури. Та частина з нас, в чиїх душах проросли зерна любові до свого рідного, вечорами, по вихідних гасала по цікавих зібраннях у спілках письменників, художників, мистецтв. Відвідували концерти української пісні, хорів ім. Верьовки, капели бандуристів, інших ансамблів і гуртів, де гордо лунала українська пісня, героїчна і лірична, особливо козацької тематики. І грілися юні душі, проймаючись гордістю за свій великий талановитий народ. А ще набувало все гучнішого звучання могутнє Тарасове слово, адже того року на державному рівні відзначалося 150-ліття від дня народження Т. Г. Шевченка. Доборолась Україна До самого краю: Гірше ляха свої діти Її розпинають… Натхненно й емоційно декламував однокурсник Вадим Мицик із Черкащини, а я додавав ще один Шевченковий вірш, який припав до душі: Свою Україну любіть… Любіть її, во врем’я люте, В останню, тяжкую минуту За неї Господа моліть. Студентський гурт біля нас схвально підтримував мовлене. Особливо цікаві були гуртові поїздки до скульптора і художника відомого Івана Гончара, який зібрав великий приватний музей українських старожитностей. Він палко розповідав нам, молодим, про високий рівень української культури, історії, традиції і вірування народу, і ми слухали захоплено. Проймалися гордістю за своє рідне і близьке духовно і науково. Його оселя з приватним музеєм на Новонаводницькій вулиці стала для допитливого київського студентства справжнім острівцем патріотизму та осягнення високих духовних вершин. Виникало бажання долучитися до тих, хто всупереч імперському Молоху, рухав українське мистецтво, слово, історію, пісню…
“Перевиховання” і “всевидяще око” Та “недремне око” імперії бачило все, маючи скрізь свою агентуру (в кожній студентській групі з 25 осіб КГБ вербувало не менше трьох сексотів), які доносили службі настрої студентів, теми розмов, коло інтересів. У нашій групі ми вичислили трьох таких сексотів (скорочення на КГБістському жаргоні – сєкретний сотруднік: Віктор Бак, Володимир Середин, Володимир Трохименко). Мав великі неприємності від таємних структур і влади художник Іван Гончар. Його виключили зі Спілки художників, не давали замовлень. Почали переслідувати на факультеті викладачів Матвія Шестопала та Романа Іванченка. На “виховну бесіду” служки КГБ водили майже силоміць у свою резиденцію на вул. Володимирській, 33, студентів, на яких “настукали” донощики. У тому числі мене. Ще більше половини студентів факультету (67 із 120-ти, серед них і я) взяли участь у підписанні заяви на захист викладача Матвія Шестопала, якого за проукраїнські погляди і авторитет серед студентів керівництво університету вирішило звільнити з викладацької посади. Та на протест студентів не зважили, М. Шестопала звільни-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
