Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Харківський Сковородинівський університет, Університет Григорія Сковороди в Переяславі, фонд Миколи Томенка “Рідна країна”, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка, “Конгрес Української Інтелігенції”, Національна академія педагогічних наук України, Височанська селищна рада, українські митці та студенти сотворили свято, приурочене світлому мудролюбу Григорію Сковороді. І хоча війна доконано переписала життєві сценарії кожного Українця, Народу, Держави, проте ідеали цього вершинного Будителя зберігають і донині свою силу, сталість, снагу і співзвуччя. А ще важливо, що не переводяться, на щастя, люди, яким судилося долею, сумлінням і волею творити шану великим українцям, які змушують спалахувати людські серця. Не можна не віддати данину поваги ректору Сковородинівського університету Харкова, професору Юрію Бойчуку та голові Височанської селищної ради Олександру Морозу за їхню одержиму й жертовну працю та громадянську позицію, які в такий жорстокий час “не вгашають духа!”, пропагуючи світоглядні цінності Григорія Сковороди, що є своєрідним етичним кодексом для сучасних українців. Але наша найвища пошана Наталії Левченко, доктору філологічних наук, професорці кафедри української літератури та журналістики імені Леоніда Ушкалова Сковородинівського університету. Матері, у якої страшна війна відібрала сина – Героя, студента, що загинув у боротьбі з клятим московитом, захищаючи рідну землю, Україну. Пізніше – чоловіка, серце якого не витримало наруги над справедливістю. Однак у цей час (20 червня) паралельно відбувалися не тільки Сковородинівські читання, а й зловорожі бомбування Харкова. Здійснений такий авіаудар, коли рашистська ерефія вперше застосувала тритонну фугасну планерувальну бомбу. Згодом окупанти вдарили по Харкову керованими авіабомбами з влучанням у житлові будинки та автовокзал. Загиблі й десятки поранених. Понад 700 керованих авіабомб росіяни скинули на Харківську область лише зпочатку червня, а на територію України – понад 2400.
Під час заходів, присвячених творчій спадщині Григорія Сковороди якось не роздратувати путлєра та його кліку, коли гинуть діти?! Мабуть, правду кажуть обізнані люди, що Сковорода на тлі такої аморальщини не так просто читається, сприймається, розуміється, як того би хотілося. Однак саме в цьому і криється незбагненна невидимість і бажана заобрійна його видимість, що завжди були принадними для “нас” та світу. Справді, у 30-ти його байках ніби вміщується вся причинність сучасної варваризації світу та здичавілості рашистської орди. Недарма Григорій Сковорода рішенням ЮНЕСКО під час війни визнаний одним із п’яти найбільш значущих мислителів людства усіх часів і народів (Сократ, Спіноза, Конфуцій, Сковорода, Ганді). Не дивно, що сучасна епоха вмістила Сковороду поруч із великим давньогрецьким філософом Сократом – символічним творцем філософського способу життя і мислителем, який здійснив тектонічний поворот від пізнання натурфілософії до цінностей людського життя. Нашому Мудролюбу цей інтелектуальний світоч істини був суголосним за світоглядним духом. Недарма сковородинські притчі, діалоги, трактати, листи пересипані сократівським світлом. І хоча можна завжди дискутувати про певну контраверсійність подібних рейтингів у шкалі цінностей духовних скарбів, однак факт присутності великого сина України у вінку світової культури є незаперечним. Тим паче, життєтворчість таких велетів духу і думки опирається на той спільний етичний знаменник, який у більшості випадків не вдавалося(-ється) осилити навіть найвидатнішим інтелектуалам у світовій історії. Його ймення у високоморальному принципі людського буття – “Жив, як учив”.
Продовження на стор. 2
ЄВГЕНІЯ ЮРЧЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Дорога Київ – Переяслав – Полтава – Харків – Бабаї ставала своє рідним шляхом до Храму. До Серця, Думки і Душі великого й незбагненного Сковороди. Напередодні Зелених свят, 20 червня в селищі Бабаї біля Харкова відбувся Всеукраїнський круглий стіл “Людське буття у спадщині Григорія Сковороди”, присвячений 250 річчю від дня написання “Байок Харківських”. А перед цим дійством відбулися зустрічі в Переяславському університеті, Полтавському політехнічному університеті імені Юрія Кондратюка.
Масоване терористичне людиновбивство, чинене вандалами-путіноїдами, які на очах усього “цивілізованого” світу продовжують відбирати життя сотень тисяч безневинних людей, дітей, позбавляючи живих дитинства, радості, любові, безпеки і миру. Допоки? Невже під носом світових лідерів пуйло й надалі вимальовуватиме червоні (від крові!) лінії, проводячи “легалізований” геноцид українців при повному потуранні (збайдужілості, безвідповідальності) збанкрутілої ООН, на тлі майже фуршетних самітів “миру” і стурбовано-спантеличених “лідерів” світу. Очевидно, вам, “світу сильних”, не зрозуміти, не відчути того, що переживають нині українці. Григорій Сковорода сказав би про таких “співчуваючих” партнерів та понад усе люблячих владу владців хіба що так: “Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?”. У Харківській області найбільше постраждалих та зруйнованих освітніх установ – понад 715 закладів освіти, зруйновано або пошкоджено 335 шкіл, понад 40 – повністю. А в цей час близько 8,5 тисяч школярів “випускалися” з харківських закладів середньої освіти. Понад 900 із них – медалісти, 85 склали НМТ на 200 балів. Є талановиті, адже всі чотири предмети написали на 200 балів! Ці випускні запам’ятаються на все життя, бо чимало святкували у сховищах разом із батьками, учителями, керівниками шкіл та друзями, знаходячи хвильку часу для осмислення питання, на яке “чомусь” немає відповіді. Чому не можна захищати життя від людожерів, які безустану вбивають українців із рашистської території? Які ще “етичні” правила, виписані лідерами світу, що переслідують ефемерні “моральні” принципи, щоби
ВІКТОР ЯРЕМЕНКО
ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 5 міс. — 300 грн.
Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Сковорода по своєму виписав ключовий принцип формування людини та людських взаємин про сродність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тами, що не сотворювалися цим великим українським Навчителем. Зокрема, він ніколи не порівнював себе з Ломоносовим, ніколи не опирався на його світоглядність та не цитував його. “Старець” Сковорода, як його часто називали, ніколи не був апологетом панславізму (російського варіанту), а отже, й прихильником згаданої чорносотенної ідеології царсько-миколаївської моделі, не став поборником ідеї, що вселенство – це “Русь святая”, а людство – “рузькій народ”, тобто московити, а його “горна республіка” ніколи не сприймалася ним як “горна русь”-москва, а лише як біблейський “горний Єрусалим”. Ці та чимало інших інсинуацій, характерних для багатьох дослідників життєтворчості Сковороди, лише підкреслюють, наскільки значущою для нас, особливо в часи нинішні, є його цінність правди, затребуваність говорити зі своїм народом лише правдою. Тож мусимо згідно з його езопівськими сюжетами та мудростями послуговуватися “своїм”, а не чужим, зазвичай улесливим, розумом, пам’ятаючи улюблену сковородинську приказку, що “У друга вода солодча вражеського меду”. Усвідомлюємо, що сьогоднішня війна з московією ведеться не просто за території, ресурси, а “за” людей і проти людей, проти нашої Ідентичності, національної Пам’яті, Історії, Культури, Державності. Така атмосфера, наповнена гулом вибухів, була відчутною і в Полтаві, точніше, в Полтавському політехнічному університеті імені Ю. Кондратюка, де відбувалася зустріч сковородинознавців з професорсько-викладацьким колективом, а ще більше – в Харкові, у Бабаях – цих славних місцях, де 250 років тому були написані “Байки Харківські”. Факт, що ця війна московії також “за” Сковороду і водночас проти нього. Вона екзистенційна. За наше і сковородинівське існування. Свідчення цьому – прицільно розбитий рашистами сковородинський центр у Харківському педагогічному університеті ім. Г. Сковороди та зруйнований меморіальний музей в Сковородинівці, що неподалік кордону ворожої нам держави. Не дати поцупити, знищити рашистським зайдам цей національний скарб – стратегічне завдання політичного, мілітарного, духовного, культурно-освітнього, етичного характеру. Зупинити спільними зусиллями це варварське конокрадство московщини, яке століттями нищило Українську культуру, історичну пам’ять, а наших національних велетів зараховували до “русскіх мислітєлєй” або “русскіх самородков”. Хоча й самим окремим представникам “вєлікорусской” інтелігенції не дуже вірилось у цю абсурдну облудність. Бо коли 95 років тому (1929 р.) у Парижі вийшла книга П. Бобринського “Старчік Григорій Сковорода” про цього вєлікого русского, то сам автор змушений був визнати, що “Сковорода безумовно належав до тієї духовної культури, носієм якої на його батьківщині була Київська Академія”, а понад 40 років тому (1982) в есересерівській енциклопедії навіть появилося ствердження, що Григорій Сковорода – український філософ, поет, педагог, продовжувач традиції демократичної української культури. Зрозуміло, подібні оцінки не переслідували мету досягнення історичної правди щодо місії українського мислителя, а тільки спрямовувалися для посилення його значущості в ніші “отєчєствєнной культури” імперії, дещо відійшовши від образливих позицій чорносотенних “дослідників” на кшталт шпета, радлова, крестовського, які називали творчість національного просвітника і будителя “семінарскім туподумієм”. Тому нинішня (як і попередні) війна агресивних номадів-московитів ставить за мету привласнити, пограбувавши все і всіх, хто воліє бути обмосковленим, усе українське – від національної ідентичності до державності. А хто чинить спротив, той має бути знищеним. У центрі ворожої уваги знаходяться найбільш помітні й осяжні об’єкти духовної і матеріальної культури українства, видатні персоналії та пасіонарії “переднього” ряду Українського народу, всі – від мертвих до живих і ненарожденних. Війна триває. Українські Воїни боронять від рашистської чуми рідну Землю, свій Народ, Україну і символ нашої духовної незнищенності – Сковороду. Ці найвищі чесноти мусимо оберігати всі так, як це робили до нас славні попередники. Щоби відчути цю спраглість душевної високості, наберімося сили і послухаймо унікальне Слово про Сковороду знаменитого Івана Миколайчука в 1972 році. Запис, який, на щастя, збережений у світовій мережі для майбутніх поколінь. Серед розмаю чуттєвої Сковородинської мудрості звучить проникливе Іванове Слово: “…Не пожалій руки, удар кресалом – і викрешеш вогонь у себе вдома, і не будеш ходити по чужих хатах, вклонятися і випрошувати вогню”. Цим вогнем є сьогодні для нас Григорій Сковорода.
Георгій ФІЛІПЧУК
Суспільство · “Сковорода по своєму виписав ключовий принцип формування людини та людських взаємин про сродність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Жив, як учив», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
Здавалося б, таке звичайне природовідповідне правило, але нічого складнішого на життєвій дорозі не зустрічається. Адже вчити, проповідувати, будити, переконувати й надихати треба не тільки словом, а й чином. Лише той, хто здатен осягнути й досягнути цієї вершинності своїх земних діянь, залишає помітний слід, незнищенну зарубку в історичній пам’яті. Сковородинська мудрість (“Ніщо не збудувати Словом, якщо зруйнувати ділом”) є наріжним глобальним принципом, цивілізаційною поведінковою нормою, що містить ключову універсальну затребуваність і водночас відповідь на вічне питання – “як жити?!” Цінність, яка не обмежується часом, простором, національними межами, станом, віком і соціальним статусом. Вона є і найбільш ваговитим педагогічним принципом, покладеним в основу виховання націй і народів. Оскільки, коли освітня, виховна, громадсько-політична чи державна функції покладені лише на фундамент норми “роби, як я сказав”, то бажаного результату не досягнути. Навіть найбільш влучна і дотепна фраза, “праведне” й гучне слово не слугують гарантією успіху. Своєрідна шкаралупа без ядра, припудрена, причесана пустота закличного слова, за яким не прямує дія, праця, вчинок, приклад для наслідування. Тому Сковорода, який творив, як жив (і навпаки), є вже тим великий, що заклав передусім для національної педагогіки, етики, освіти і особливо – для політики значно моральніше, дієвіше й благородніше поведінкове правило – “Роби, як я!” Справді, жодні інші принципи взаємодії у моделі “людина – людина” так продуктивно не діють, як дія особистого прикладу. Класична педагогіка людства, вибудована на християнській етиці. Тож “Нехай Господь заплатить за чин твій, і нехай буде нагорода твоя повна”, сказано у Святому Письмі. Цим Словом Сковорода нагадує сущим про етику відповідальності “за все живе”. За Україну! Сковорода залишив нам у спадок взірцевий приклад власного життя, високе і мудре Слово разом із праведним, жертовним і порядним Чином. Біблійні заповіти ставали дороговказом для його життєвого шляху і долі, уможливлюючи шанси бути совіснішим, чемнішим, внутрішньо (духовно) охайнішим і стійкішим, будучи більш відповідальним у найважливішій справі – говорити з Народом Правдою. Тому затребуваність Сковороди для днів сьогоднішніх, які палають війною, є особливо відчутною. Недостатньо просто більше читати, знати, навіть міфологізувати цього великого Любомудра й національного Перворозуму, адже його глибинну філософічність варто пізнати передусім Серцем. Тому й на конференції в Бабаях пропонувалося, щоби Сковороду ґрунтовно і якомога більше “перекладали” на сучасну реальність, на мову поступу й утвердження нашої ментальної рівноваги, національної ідентичності, української державності, торкаючись думки і серця, коли мова йде про творення творчої й непереможної Нації. Стосується це й “Байок Харківських”, цих справжніх 30-ти перлин нашої національної прамудрості, в яких можна знайти чесноти й аморальні виразки для всіх часів, народів та націй. Благодатна матриця для філософської, етичної, педагогічної й політичної думки сьогодення. Довівши майже “до досконалости сродність”, наголошуючи на тому, що кожен вартісний на своєму місці, коли птах може навчитися літати, але цього не дано черепасі, а кішці так і не вдасться стати левом, Сковорода по-своєму виписав ключовий принцип формування людини та людських взаємин про сродність (“життя згідного з природою”), який тлумачився багатьма просвітниками, філософами й педагогами як “природовідповідність”. Відомий дослідник творчості Сковороди О. Хиждеу вніс чимало ціннісних суджень про його світоглядні орієнтири, хоча й оцінював усе сотворене мислителем доволі суб’єктивно, опираючись на власні політичні та етичні наративи, офіційну тогочасну ідеологію імперії. Однак варто солідаризуватися з поглядом Хиждеу на глибинну вкоріненість Сковороди в народність, підкреслюючи, що філософ завжди був серед народу і жив народом, наводячи його вислів про те, що він носить свічку перед сліпцями і що саме з утроби чорного народу вилупилися білі пани. Практично він дає відповідь на запитання, чому український народ із життя, вчення і смерті Сковороди створює вірування, яке через сотню років зміцніє і перетвориться у великий епос,
ідеальність, як імена Гомера, Езопа, Солона. Про таке благоговіння народу писав у статті “Слово про Сковороду” (1861 р.) і М. Костомаров, незважаючи на критичні зауваги до окремих напрямів сковородинської творчості, зазначаючи при цьому, що народ, слухаючи творіння мудрослова, навіть плакав, а його портрети часто висіли в селянських хатах по всій Україні. Так само, як Сократ, Сковорода перебував серед людей, “не обмежуючи себе ні місцем, ні часом, він учив кожного стрічного на розпуттях, на торжищах, біля цвинтаря, на паперті святих церков, у свята… і у будні. Він скрізь знаходив ідею. А хто має ідею і займається нею від серця, від душі, той скрізь із нею зустрічається”. Іван Франко стверджував, що “Сковорода був предтечею нового часу”. Тому для нинішніх реалій, сповна окутаних трагедіями та викликами війни, що особливо відчутно в Харкові, надважливо уважно знову й знову “перечитувати” Сковороду, з якого в усі часи намагалися зробити “свого”, фальшуючи й коригуючи його думку, підлаштовуючи під різномасті ідеологеми, а то й викрадаючи його від рідного народу. Безперечно, цими традиційними “крадіями” і фальсифікаторами в усі часи були московити, незалежно від того, в які шати політичних режимів вони одягалися. Більшовицько-лєнінська сатрапія навіть визначила трьох “своїх” найбільш видатних мислителів (Сковорода, Ломоносов, Мєндєлєєв), яких необхідно було монументально возвеличити в пам’ятниках на теренах срср. Задовго до цього Сковороду стали підлаштовувати під “вєлікую рассєю”, передовсім повсюдно називаючи його “рузькім Сократом”. Того, хто проповідував, що “краще бути вільним, а Свобода краще золотої клітки”, всіляко намагалися втиснути в кліше московства, якому не служив, не догоджав, не волів співати панегірики. Тому попри всю значимість описаного тим же Хиждеу в працях “Сократ і Сковорода” (1833), “Григорій Варсава Сковорода” (1835), логічно прирівнюючи його до визначного античного філософа, ці розвідки містять судження, а також суб’єктивно додумані факти, які були спробою приписати “ціннісні” витвори, не були властиві для Сковороди. Як прихильник відомої миколаївсько-імперської ідеології “самодержав’я-православ’я-народності”, Хиждеу інколи доповнював сковородинські твори сюже-
Суспільство · “Пошук нових моделей управління територіями регіонального рівня є завданням національної політики в найближчий час”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Василь КУЙБІДА, доктор наук з державного управління, професор Ігор ЗАЯЦЬ, кандидат юридичних наук, доцент
Проте досі не визначено ознак і параметрів, за якими визначається область, та не встановлено процедури визначення її меж. Втім, незважаючи на величезну бібліографію, потреба в комплексному вивченні областей і пошуку та запровадження ефективної системи публічного врядування в них, яка відповідала б сучасному дискурсу, є актуальною. Ця актуальність посилюється необхідністю виробити перехідні форми публічного управління у звільнених від окупанта областях. Існує потреба всебічного аналізу обласного поділу України, виходячи із завдань забезпечення ефективності функціонування органів регіональної публічної влади в сучасних умовах, та розробки нормативно-правового регулювання як встановлення і зміни меж областей, так і діапазонів величини їхньої можливої території та кількості населення. Має бути встановлена процедура утворення та ліквідації областей. Щоб підтвердити ці слова, звернемося до історії. З відновленням української державності УНР законом від 6 березня 1918 року проголосила поділ своєї території на землі (32 землі), які ділилися на волості і громади. Такий адміністративний поділ закріплювала і Конституція УНР, ухвалена 28 квітня 1918 року. Але гетьман Павло Скоропадський скасував цей поділ і відновив поділ території Української Держави на губернії (11 губерній). В УСРР, яка ввійшла до складу СРСР, зберігся поділ території на губернії, це було закріплено в Конституції УСРР 1919 року. На час утворення було 8 губерній, у 1921 році – 12 губерній, з 1922 до 1925 р. – 9 губерній. У 1925 році губернії були ліквідовані, а 1 серпня 1925 року УСРР була поділена на 41 округ та АМСРР. У 1930 році округи були ліквідовані, а в українській правничій термінології з’явився термін “область” внаслідок запровадження в життя рішень позачергової IV сесії ВУЦВК XII скликання від 09.02.1932 року, прийнятих на основі доповіді секретаря ВУЦВК М. Василенка, в якій містилася пропозиція від імені президії ВУЦВК утворити Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську та Харківську області. Інституціоналізація областей пройшла в декілька етапів. Механізм впровадження в українську дійсність “реформи 1932 року” обумовлювався положеннями актів російських партійних та радянських органів влади, що претендували на виконання функцій “наднаціональних органів”, рішення яких підлягали обов’язковому виконанню. Увага не акцентувалась на “економічні”, “політичні”, “національні” чи інші критерії утворення адміністративно-територіальної одиниці. До уваги брались критерії, які розглядались винятково в контексті ідеології керуючої партії. Таким чином, на початку 1932 року територію України було поділено на 5 областей та АМСРР. Відтоді область залишалася уніфікованою складовою системи адміністративно-територіального поділу союзної держави, охоплюючи комплекс адміністративних утворень, і вважалась найбільшою адміністративно-територіальною одиницею. Це була частина державної території, у межах якої здійснювалась адміністративно-політична юрисдикція функціонуючого на ній обласного органу влади. Такий підхід визначив область винятково як адміністративно-територіальне утворення, що формується з метою встановлення територіальних меж дії обласних органів державної влади. На той час вона розглядалась лише як об’єкт управління. Сформована практика утворення нових областей після 09.02.1932 р. демонструє, як вирішення швидкоплинних політико-ідеологічних завдань сприяло постійному розширенню кола підстав утворення тієї чи іншої області. Утворюючи Житомирську, Кам’янець-Подільську, Миколаївську та Полтавську області, переслідували мету посилення військової присутності на західних кордонах шляхом реорганізації військових округів. Сталінська та Ворошиловградська області мали стати флагманами радянської індустрії (згодом вони трансформувались у надійні прорадянські, а також прокомуністичні виборчі округи). Межі областей заходу України після включення до складу УРСР на перших порах фактично співпадали з межами воєводств. Ще задовго до утворення цих областей на західноукраїнських землях радянські ЗМІ активно вживали поняття “Станіславська область”, “Луцька область”, “Львівська область” тощо. Конституційно-правове інституціювання цих областей розпочалось 04.12.1939 р. з прийняттям Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про утворення Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської, Тарнопольської областей в складі Української РСР”, нової редакцій ст. 23 Конституції СРСР та ст. 18 Конституції УРСР і відображало бажання запровадження тотального контролю за населенням приєднаних територій. З 1932 р. і до прийняття Конституції СРСР 1936 р. утворення нових областей відбувалось шляхом прийняття постанов. Отже, Україна услід за росією, яка подарувала їй цей термін на заміну царських губерній, досі використовує його як уніфіковану назву адміністративно-територіальної одиниці, на яку покладається реалізація регіональних функцій держави. Нагадаємо, що до 1957 року питання утворення областей і внесення змін в обласний поділ були в компетенції Союзу РСР. Після рішення Пленуму ЦК КПРС про перехід до територіальних форм управління народним господарством, у травні 1957 року відповідно до Закону “Про подальше удосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в УРСР” в Україні було утворено 11 адміністративних економічних районів (раднаргоспів) – Вінницький, Ворошиловградський (з 18 березня 1958 року – Луганський), Дніпропетровський, Запорізький, Київський, Львівський, Одеський, Сталінський (з 17 листопада 1961 року – Донецький), Станіславський, Харківський, Херсонський (Відомості ВР Української РСР. 1957. № 4 (31 травня). С. 102-106). У 1960 р. до них долучено ще 3 раднаргоспи – Кримський, Полтавський, Черкаський (Відомості ВР Української РСР. 1960. № 17, 23. С. 205, 328-329). З часу запровадження областей їхня чисельність зросла у п’ять разів, а конституційно-правове забезпечення області як адміністративно-територіальної одиниці, статусу її органів публічної влади визначався шістьма радянськими конституціями. Зауважимо, що після проголошення Акта про незалежність України (24.08.1991 р.). правове забезпечення області обумовлювалося положеннями законів України про внесення змін до Конституції УРСР, Конституційним Договором (05.06.1995 р.) та Конституцією України (28.06.1996 р.). Сучасна область, як і будь-яка інша адміністративно-територіальна одиниця, є системним продуктом політико-правової та соціально-економічної діяльності держави. Її особливістю стало те, що, будучи невід’ємним елементом системи адміністративно-територіального устрою України, законодавець не спромігся на рівні закону окреслити її цілісну політичну, організаційну та правову природу. Сьогодні на конституційному рівні термін “область” вживається в контексті частини державної території, яка формує адміністративно-територіальну одиницю та перебуває в тотожному правовому регулюванні з містами зі спеціальним статусом (Київ та Севастополь), а також АР Крим. Але поза увагою законодавця залишається соціально-політичне та організаційно-правове наповнення змісту області, яка сприймається і як “об’єкт управління”, і як “суб’єкт управління”. На обласному рівні найбільш ефективно забезпечується реалізація більшості принципів демократичного конституційного ладу (громадянська злагода; консолідація і розвиток української нації; захист суверенітету і територіальної цілісності; унітаризм державного устрою; народний суверенітет; багатоманітність форм економічного, політичного і духовного життя та ін.). На сьогодні виявилося, що вельми показовий, на перший погляд, критерій “кількість областей” вимушений поступитися іншим, також не менш важливим критеріям – “юрисдикційний” та “модель управління”. Але якщо критерій “кількість областей” характеризується довготривалістю застосування (понад дев’яносто років), то критерій “юрисдикція” проявився вже в новітній час – з російським збройним вторгненням до Криму 2014 року та з широкомасштабним вторгненням на територію України в лютому 2022 року, в результаті якого 20% території України було окуповано. РФ знищила засади конституційного ладу та суттєво підірвала демографічні, соціально-економічні та політико-правові процеси в окупованих областях України. З часу утворення у 2015 році в Донецькій та Луганській областях України указом Президента України військово-цивільних адміністрацій забезпечення правового регулювання цих областей суттєво відрізнялося від інших областей. Утворення 24 лютого 2022 р. Указом Президента України № 68/2022 на всій території України 25 обласних військових адміністрацій вирівняло ситуацію. Після повернення окупованих територій до складу України перед державою стоятиме завдання відновлення знищеного потенціалу та рівномірного забезпечення реалізації завдань і функцій держави на всій території України, що логічно підводить нас до доцільності застосування критерію “модель управління”. Зі звільненням окупованих територій почнеться процес відродження системи адміністративно-територіального поділу областей. Підтримуючи в загальних рисах цей процес, держава не зможе в короткостроковій перспективі повернутися до попереднього стану. Велика кількість населених пунктів стерта з лиця землі, а отже, суттєво змінена система поселень в окремих областях. Величезні площі земель, що заміновані, залишатимуться потенційно небезпечними та будуть тимчасово виведені з господарського обороту. І все це посилюватиметься браком людських ресурсів, кваліфікованої робочої сили. Пошук нових моделей управління територіями регіонального рівня вже є нагальною потребою та завданням національної політики в найближчий час.
Критерій “модель управління” набуває якісно нового розуміння у процесі формування нової конституційно-правової парадигми, суть якої зводиться до декомунізації, дерадянізації та дерусифікації національного права та управління. Розкриттю природи “області” сприятиме порівняльно-правовий аналіз регіонів Номенклатури територіальних одиниць для статистики (NUTS). Аналіз поданої інформації дає можливість зробити висновки: 1. Невластивий Україні поділ її території на області був нав’язаний ззовні і здійснювався в інтересах Москви, а не Києва. Територіальне розміщення продуктивних сил на території України це підтверджує. 2. Заміна областями губерній, які подрібнювалися, мала на меті посилення контролю за населенням через розгалужену систему органів МГБ-НКВД-КГБ, а не здійснення народовладдя чи економічний розвиток. 3. При запровадженні обласного поділу не було дано легальне визначення області і не вироблено формальних вимог до неї (переліку параметрів її визначення та діапазону їх можливих змін, щоб адміністративно-територіальна одиниця могла бути областю). 4. Оскільки нова парадигма держави передбачає не контроль нею суспільства, а навпаки: суспільство має контролювати державу, то її адміністративно-територіальний поділ має робитися так, щоб забезпечити надання людині ефективних адміністративних і соціальних послуг, відповідних економічному розвитку держави. 5. Сьогодні перед суспільством стоїть завдання реформ у державі, необхідних для того, щоб виграти війну. Після завершення війни загостриться потреба проведення модернізації держави, її нової організації під завдання забезпечити безпеку і конкурентоспроможність у новому світі, що постане. Вироблення і реалізація новітньої державної регіональної політики має бути прив’язана не тільки до бачення (візії) майбутньої держави, стратегії її розвитку, але й до Генеральної схеми планування території України, а значить, виправданого в нових умовах адміністративно-територіального поділу. 6. Новий адміністративно-територіальний поділ має відповідати вимогам NUTS і уможливлювати: - проведення ефективної державної регіональної політики для досягнення поставлених перед нею цілей; - реалізацію цілей, визначених Договором про функціонування Європейського Союзу (глава “Економічна, соціальна та територіальна єдність” (статті 174-178)) та Угодою про асоціацію між Україною та ЄС (розділ V Угоди “Економічне та галузеве співробітництво”, глава 27 “Транскордонне та регіональне співробітництво”, стаття 446). Викладені вище аргументи свідчать про потребу проведення ретельного аналізу існуючих областей на предмет того, наскільки в нових умовах вони будуть ефективними суб’єктами багаторівневого врядування та проведення моделювання нового адміністративно-територіального поділу України на третьому адміністративному рівні.
Конституційна практика наявності “інституту області” в українському законодавстві пережила своє 90-річчя, хоча правова природа області перебувала у процесі перманентної трансформації. Змінювались: їхні кількість та межі; персоніфіковані назви і назви адміністративних центрів; моделі управління і т. д. Але як родове поняття територіальних одиниць третього адміністративного рівня в Україні – область – залишилося, хоч юридично зафіксованого визначення, що таке область, не було аж до укладення Угод про позику 2005 р. між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку.
Очевидець і літописець · “Головне сьогодні – не боятися. Розплата буде на віки”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок у ч. 22–24 за 2024 р.
Людмила
Колись все це пережите трансформується в чудову повість. Олександр Івасівка-Навроцький
Чи це повість? Навряд чи. Тут не думалося про літературність. Головне – хронологічність, фактаж і настрій. Так, настрій. Як то відчувалося – як страхітливий сон, безвихідна розгубленість? На чому базувалася віра в можливий порятунок? Тут – коротко про те, що ми пережили за 16 днів російської окупації перед тим, як вдалося вибратися зі справжнього пекла…
24 лютого Прокинулася, бо щось гупнуло й наче блимнуло світло. Подумала, що, можливо, чоловік пішов до ванної кімнати, увімкнув світло і грюкнули двері. Хоча Сергій завжди обережно їх причиняє. Але чоловік спав. Кілька останніх днів у нього тримається температура, іноді він міцно засинає. На вчора, 23 лютого, в Ірпінському військовому шпиталі йому втретє була призначена операція – і знову зірвалося. Напередодні хірург виїхав у відрядження на схід країни. Встала з ліжка, пройшлася кімнатами – за мить знову гупнуло десь дуже близько. Відкрила ноутбук і все зрозуміла: “Идут по Украине солдаты группы “Центр”… Намагаюся тримати себе в руках і зібратися з думками. Що робити? Російські падлюки розпочали з бомбардування Гостомеля – це вже зрозуміло. І цьому не варто дивуватися. Цілком очікувано, ми про це знали й говорили не раз: якщо почнеться, сюди “прилетить” у першу чергу. Але-то, певно, така моя доля: майже 40 років прожити в районі Донецького аеропорту і, переїхавши до столичного регіону, обрати саме цю місцевість й оселитися поблизу військового аеродрому… Ще й діти молодші тепер тут, поруч із нами. 20 хвилин пішки через ліс. Орендована квартира в новобудові, і ось-ось, цього літа, мали зайти вже у свою. Що ж таму них? Новий багатоповерховий комплекс! Веронічці за два дні – сім рочків. Пропало свято… Думай, Людо, думай! Вмилася холодною водою. Зателефонувала свасі. Вона зараз з дітьми. Кажу: “Катю, нас бомблять. Діти сплять? Підіймай, але не лякай з перших секунд! Далі треба думати, що робити”. Катя розумна й врівноважена. До зв’язку. Тепер час розбудити Сергія. І наче стихло. – Сергію, прокидайся. Війна вже тут. Далі пам’ятаю не все. Телефонували дочці Маші. Хтось телефонував нам… Весь час були ввімкнені новини, а ми робили ревізію – рюкзаки, вода у всі відра для дому, ліки, харчі… Найголовніше – розуміли, що треба відправити звідси якомога далі дітей з найменшою онучкою. Теоретично вони готові були одразу їхати зі свахою на захід України. Але машини не були заправлені – раз, Варшавська траса вже була забита вщент – два. Тому вирішили ще трохи перечекати. Син разом з іншими чоловіками за пару годин облаштував підвалу новобудові поруч, де в майбутньому мала бути закрита парковка. Встелили цементну підлогу шматками пінопласту, стягнули туди ковдри, подушки. Туалет – відро за ширмою. Діти допомага-
Гостомельський парк “Щасливий” до вторгнення росіян
Ну, раз Люся (Арестович) озвучив, то і я скажу. Так, було спекотно з самого ранку. І це ще не все, вочевидь. Але Люся в телевізорі сказав, що “все”. Але ж ми чуємо, що “не все”. О, яка жирна “крапка”! Вдарили наші. Слава ВСУ! Звиняйте, що інколи російською. Спєцом для нєпонятлівих, які мене дві доби запитують: “Так База ж під РФ?” Нє понімают… Ще одну колону танків спалили, які з Димера перли. Слава, хлопці, слава! Мобільний зв’язок тільки зрідка. “Ловить” лише в туалеті. І якось некомільфо писати звідти патріотичні дописи. То я спочатку пишу текст у кімнаті, а потім йду в “пєрєговорную”, щоб швиденько надіслати. Кожного разу – мантра, звісно: ПНХ, хYilo! Ось що вразило наприкінці цього такого важкого і такого важливого дня. Після жаху, який пережив сьогодні Гостомель разом з усією Україною, почали приходити СМС-ки від вчителів для старшої онучки із нагадуваннями про домашні завдання, які треба здати дистанційно...
ли, їм здавалося це цікавою грою. Молоді мами, зрозуміло, налякані. Настрій пригнічений. ФБ7записи. Нічого не міняю Небо чорне від диму. Дівчатка у сховищі. Я печу хліб. І трохи редагую, бо все ще працюю віддалено... Щойно бахнуло. Сподіваюсь, наші когось відігнали. ФБ7діалоги Із сусідкою: – Дуже бахнуло. – Це бахнуло у військовому містечку на плацу. – Що вам там видно на полі? – Дим був сильний, розійшовся. З другом7військовослужбов7 цем: – Хлопці, агов, тут чортові гвинтокрили над хатою та двором – чи вже шваброю їх ганятиму? – Борисівно, ви не дуже геройствуйте, бо наших там дуже мало. Ми майже всі на сході давно... Вікна щільно не затуляйте – це має врятувати, якщо буде сильна вибухова хвиля... SMS-блискавка! Протиповітряна оборона України збила три вертольоти російських окупантів біля аеропорту в Гостомелі. Україна – форпост Європи! Друзі із закордоння! Виходьте під російські посольства, якщо хочете чимось нам допомогти. Кожен росіянин сьогодні відповідальний за накази свого фюрера. Якщо його не зупинити зараз – завтра він на своїх танках та гелікоптерах залізе і до вас. Друзі, думаю, не завадив би репост та переклад різними мовами... Веронічка у сховищі зібрала діточок і організувала театр тіней. Путін… Ну, не падло? Здохни, тварюко…
26 лютого Цього дня ми вперше фізично відчули присутність ворогів зовсім поруч. У соцмережі потрапило відео: російські вояки вештаються лісочком між котеджами.
25 лютого Спочатку – про найважливіше. Вночі артилерія била навкруги, перехресно. Не пам’ятаю, чи ми спали взагалі. У Сергія температура весь час. У мене – безперервно болить голова. Під ранок стало тихо. Але ми не виходимо з двору. Весь час телефонні дзвінки, листування з рідними та друзями. Молодші діти (син, невістка та Веронічка) разом зі свахою ще звечора вже готові були виїжджати на захід України, але утрималися – щоб не потрапити в якусь пастку вночі. Кілька разів запитували, чи поїдемо ми з ними. А десь о 8-й ранку приїхали до нас. Машина була завантажена в дорогу. “Беріть свої рюкзаки та поїхали”, – наполягав син. Але ми з чоловіком вже вирішили на той час – залишаємося. Без нас їм буде легше. Ми тут якось переживемо, а семирічна дитина не має залишатися під бомбами та обстрілами. Треба її вберегти і фізично, і психологічно. ФБ7записи Горять, горять російські танки. Надимили, насмерділи. Сволота!
Це метрів 100-200 від нашої вулиці, хоча ті будинки адресно, адміністративно – вже в Бучі. Загарбники йдуть крадькома, озираючись, наставляючи автомати на кожен кущик. Це фіксують відеокамери – їх тут чимало встановлено, і вони ще працюють. Інші відеокадри знято у дворі ЖК, з якого виїхали наші діти. Видно, як чоловіки у військовому одязі заходять в будинок, а виходять переодягнутими в цивільне та йдуть вглиб лісу… ФБ7записи Важливо! Передайте всім! Знімайте дорожні знаки, які вказують міста, села, напрямки руху. Ці ідіоти не орієнтуються зовсім та здебільшого їздять по колу. Вони не знають дороги й пересуваються виключно по своїх картах. Тож треба їм “допомогти”. Люди, не труїть себе спогляданням російських пропагандистських каналів. Там така брехня, хіба що посміятися, але не відволікайтеся. Ми давно про ту брехню знаємо, хронічно хворих лікувати пізно. Не тратьте, куме, сили. Зберігаємо мозок чистим, нам є на чому зосередитися. Будьте уважні. Ірпінь та навколо. Русня переодягається в цивільне. Можуть ходити по хатах, представляються теробороною. Нікого не впускайте. Або вже не випускайте, якщо зможете. Любі Українці! Хочеться обійняти кожного з вас – тих, хто безстрашно воює, захищаючи нас, нашу країну, нашу честь та гідність. Хочеться обійняти, пригорнути кожну дитинку... Не метафорично, а цілком реально особисто ми зіткнулися з тим, як ерефські покидьки вдерлися в наші оселі. Першу добу цієї війни наша найменша онучка Веронічка, якій сьогодні виповнюється сім рочків, провела в укритті, спала на карематі... Діти поїхали – і якось стало легше на душі. Утім, невдовзі ми дізналися про рівень небезпеки, який їм загрожував, якби залишилися. На територію житлового комплексу, де вони мешкали, вже
Будинок одного з наших сусідів після російських обстрілів за годину заїхали російські танки. До їхньої квартири окупанти вдерлися одразу. Пізніше в інтернеті ми побачили відео й фото наслідків мародерства та обстрілів того будинку. Відбирали машини на парковці, ставили у дворі БТРи, ламали замки офісів та квартир... Я хочу вірити повідомленням, що їх звідти вже вибили. Але є побоювання, що ці щури десь ще лазять у нашому лісочку. Ми уважні й обережні. Ми вже не здригаємось, як у перші години, від потужних залпів, бо зрозуміли: переважно це наші прицільно й результативно працюють. Головне сьогодні – не боятися. Розплата буде на віки. Наших онуків вже ніхто не одурить казочкою про “братскій народ”. Перед очима мої дівчатка, Іванка та Веронічка, які за три дні до 24 лютого, під час прогулянки новеньким, ще не до кінця облаштованим гостомельским парком “Щасливий”, раптом стали й заспівали Гімн України. Дівчата прощалися на невизначений час. 21 лютого за Іванкою прилетіла її мама – забрати в Західну Європу. Там вже все розуміли… Скільки разів ми дякували Богу, що встигли, й Іванка не залишилася з нами під бомбами. Ав “Щасливий” прилетіли “подарунки” в перший же день. Так захотілося поплакати. Вперше за ці майже три доби. У наймолодшої онучки день народження, а замість родинного свята ми шукали їй прихисток від рашистської нечисті, яка в буквальному смислі прийшла в дитячу домівку. Але заплакати я не змогла. Очі сухі, аж печуть вогнем. А плакати треба. Щоб не зачерствіти.
27 лютого За добу майже нічого не змінилося. Житловий простір ми тепер облаштували в кухні: на підлозі матрац, ковдри, поруч на стільчику – ноутбук, ліхтарик, сірники. Син свариться на нас, телефонуючи, й наполягає, щоб ми звільнили полички від посуду: “Воно ж вам на голову впаде, якщо шо!” Ми розуміємо, що то все не має сенсу. Бо “якщо шо” – то вже як буде. А поки що тут є газова плита й духовка. Вдень намагаємося грітися, і їжу ще можна готувати, а звечора перекриваємо – небезпечно. Обідати ходимо до центральної кімнати – мені на кухні не вистачає світла, простору. Сервірую як у мирний час. Це важливо. І книжки теж читаємо тут. Вдень трапляється навіть двітри години затишшя. Але ближче до 18-ї години знову почнеться – це ми знаємо. Аж до ранку… Хата гуде й підстрибує під час кожного вибуху. Але в першу ж секунду після того грому розумієш, що стіни витримали. І щоразу після того чути такий собі шерхіт – щось котиться дахом, певно осколки. Підповзаю до вікна і дивлюся, чи не завалило якийсь з сусідніх будинків. Утриматися від того, аби “не подивитися”, – важко. Від таких вилазок майже відмовляємося після того, як зовсім поруч почастішали звуки автоматних і кулеметних пострілів. Відчуття, наче стріляють у нас у дворі. Але ж треба хоча б раз на день вийти до Проні – нашої старенької собаки, яка все те жахіття переживає у своєму вольєрі. Раніше вона ніколи не боялася мирних феєрверків, які часто в нашому селищі розривали вечірню тишу й освітлювали нічне небо. І зараз вона здебільшого сидить просто неба біля своєї будки, і тільки інколи засовує туди патла-
Очевидець і літописець · “Страху не було. Було дивне відчуття: ми виберемося звідси”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ту голову й тихенько плаче… У хату її забрати неможливо. Вона звикла жити на волі. ФБ7записи Пережили й кадирівське нашестя. Правда, перебралися на підлогу. Хлопці, ви наші герої. Уклін! – Куме, ви чули як оті москалі наше містечко називають? – А як? – ГостомЄль. – Тю. Повбивав би гадів! Ці с…ки не розуміють, що це наша відповідь за віковічну брехню, за катування, за Голодомор, за Сандормох, за Розстріляне Відродження, за Небесну Сотню, за Іловайськ, за Дебальцеве... Ми на своїй землі. Пішли ви на х…, підстилки фуйловські. Вдень 27 лютого по всьому Гостомелю зникла електрика. Відновлять її нескоро, вже після втечі російських окупантів. На той час ми вже будемо дуже далеко від Гостомеля. Але поки що починається новий етап нашого окупаційного життя-буття. Треба лише за крайньою потребою користуватися ліхтариком, берегти свічки й головне – залишки заряду на телефонах. Насувається небезпека залишитися без зв’язку. Аза цим – невизначеність. І найтяжче в ній – відсутність інформації про рідних і про фронт. ФБ7записи Любі, у нас прорвався інтернет. Люди з нашої найближчої частини селища живі. Як по всьому населеному пункту – невідомо. Тримаємося. Дякуємо всім за турботу й допомогу. Слава Україні! До Перемоги! Зв’язок трохи є, але нема світла, зможемо – будемо повідомляти. Гостомель нікому нічого не пробачить. За “Мрію” четвертувати падлюк!
3 березня Усі дні фактично однакові. Головне – пережити ніч. Спимо в кухні на підлозі. Тут умовно діє правило “захисних стін” і є газова піч. У хаті дуже холодно, адже опалювальний котел не працює. Зі зв’язком – біда. Навіть після того, як змогли трохи підзарядитися у сусідів від дизеля, сигналу майже нема. До речі, про сусідів. До 27 лютого нам здавалося, що навкруги нікого нема, що на нашому куточку ми залишилися удвох. Але після того, як зникло світло, люди потихеньку почали виходити з підвалів, і навіть декого ми побачили через вікно й почули голоси. Тоді стало трохи веселіше. Було з ким хоч коротко обмінятися не лише інформацією, а й новим досвідом і… харчами. Інколи мобілка таки “оживає”. Найчастіше – звичайний старенький кнопковий SAM- SUNG. І хоч повідомлення в обидві сторони приходять зі значним запізненням, в одне-два слова намагаємось вкласти головну інформацію – живі, тримаємось. Сюди ж ідуть повідомлення про воєнну ситуацію. Раз у два-три дні сусіди потайки запускають дизель і вмикають телевізор. На одну годину – треба берегти залишки бензину. За цей час ми щось встигаємо підзарядити й почути новини… Диплом Вже не пам’ятаю, на який день окупації Гостомеля у мене виникло бажання розірвати, спалити, знищити свій диплом філолога, фахівця з російської мови та літератури. Але зупинилась. Адже Донецький національний університет – моя альма-матер. З 2014 року евакуювався до Вінниці, має ім’я Василя Стуса. І викладачі пристойні. Була парочка ідіотів, але мені вдалося ще студенткою від них відмежуватися. І за дипломну роботу свою
Історія про зустріч з ворогом – у першій частині цієї книги. Я й досі не можу про той день нічого написати. Боюся, що переплутаю свої реальні слова з тими, які хотілося сказати. Але найголовнішим для мене, певно, у той день було те, що наприкінці нашої зними розмови як мінімум двоє із шести озброєних до зубів окупантів виявили помітну невпевненість, навіть ніяковість. “Всего вам хорошего”, – буркнув собі під носа один з них. “А вам – нехорошого”, – відповіла я їм у спину. Мені здалося, що один із них це почув. Його плечі ледь помітно смикнулися.
мені не соромно. Була б трохи молодшою, можна було б тему актуалізувати й дописати кілька розділів, базуючись на сьогоденні. Учора мене запитали, як думаю, коли й чому відбулася така різка зміна в російському суспільстві. Важка розмова. Для себе зрозуміла: я навіть не хочу перелопачувати під іншим кутом зору “вєлікую русскую літературу”. Здебільшого я хочу забути про її існування взагалі. ФБ7записи Друзі, дякуємо всім за підтримку. Прохання – не пишіть окремо в месенджери, не чекайте особистих відповідей, не дзво-
Ті самі нарциси. Фото зроблено 23 лютого 2022 р.
7 березня Зник і газ. Це сталося саме тоді, як настали морози. Хата за добу виморозилася від даху до підлоги. Тим більше, що вікна ми щільно так і не закривали. Пальне у сусідів теж скінчилося. І зв’язку вже не було кілька днів. І записів у мене вже не було аж до того, допоки ми не вирвалися з Гостомеля. Але до того дня – ще шість довгих морозних і дуже тривожних днів. Обстріли й бомбардування не вщухали цілодобово. Якось ми підрахували, що ця страшна канонада тривала 34 години поспіль! Щодня вдень через вікна ми бачили величезні стовпи чорного диму й розуміли: третій день як догоряє склозавод, знищено супермаркет СITY, згоріло поруч кілька приватних будинків, і ми не знаємо, чи були там всередині люди… Наростало відчуття якоїсь невідворотності. Розуміли: навряд чи залишилась найменша можливість вибратися з Гостомеля, що з усіх боків палає. Утім, до цього часу ми все-таки перебували в певній “шкаралупці” – навіть звикли до артобстрілів, навчилися орієнтуватися в дальності прильотів, аби зайвий раз не падати на підлогу. Що відбувалося навкруги, як окупанти поводяться з місцевим населенням, що робиться на інших вулицях тав різних кінцях нашого селища – навіть не здогадувалися. Після тотальних обшуків нашу вуличку – затишну, метрів на 600 віддалену від основної магістралі й паралельно притулену до лісочка, вуличку, яка адміністративно розділяє Бучу й Гостомель, – ворог обрав як запасний плацдарм для своєї важкої техніки. Ми розуміли головне: ворог зазнав значних втрат у центрі (періодично там було дуже гучно), тому намагається ховатися біля нас. Та й це було лише нашими здогадками.
ніть. У нас краплини зарядки. Бережемо для зв’язку з рідними. Слава Україні!
6 березня Коли до нас у двір з обшуком зайшла бригада до зубів озброєних бурятів, першими постраждали мої нарциси. Одне падло кинулося до вікна й почало вибивати шибку. Під його лапою, сподіваюсь, на цей час вже зашквареною, опинився улюблений кущик… Страх Його майже не було. Заціпеніння – так. Особливо під час багатогодинних обстрілів. Ми розуміли, що над нами летить і “чуже”, і “наше”. Перехресний вогонь. Жодного разу (жодного!) не подумалось: а лупіть кудись в інший бік! Думалося про інше – якщо влучить, то нехай би влучило одразу. Щоб без каліцтва. Без полону. Без катування й страждань… З першого дня поруч – аптечка з ліками. Зо три рази я потайки від Сергія підраховувала, який комплект треба взяти собі до жмені й таку ж порцію дати йому. На крайній, найостанніший випадок. Але чи маю я право підштовхувати і його до цього? Така думка зупиняла й повертала у реальність. Страху не було. Було відбірне матюччя, так. Злість. А ще – якесь дивне відчуття: ми виберемося звідси. Ще не час. Ще не час… Треба зібратися з думками й наважитися. Я сказала – страху не було майже. Утім, коли у вікно ми побачили, як у двір пхаються російські солдати – це таки був страх. Буряти Заціпило лише на перші секунди. Відчиняти чи не відчиняти? У мене в кишені – смартфон, з якого я видалила не все, що може не сподобатися ворогу. І телефон якраз трохи підзаряджений. Рішення приходить миттєво: я обмотуюся пледом і думаю про те, що зірвати вони його з мене зможуть лише разом зі шкірою. Відчиняю поволі двері, щоб Сергій встиг заховати наш дорогоцінний SAMSUNG.
9 березня Близько 12-ї години дня у двері тихенько постукали. Це була сусідська онука – молода жіночка. “Тьотя Люда, оголосили евакуацію для жінок та дітей. Збирають біля селищної ради. Ви підете?” …Про те, як я пішла та повернулася – у першій частині цієї книги. А тут – ще кілька спогадів про ту чорну добу. Сховище Там, у цілковитій темряві, люди ховалися вже два тижні. Нас порахували, сказали, що загалом тут майже 500 душ. Більшість – старі, лежачі хворі та жінки з дітьми. Температура в цьому сховищі була десь 4-5 градусів, дуже вогко. Діти. Багато діточок, зовсім маленьких. А ще – собаки. Теж – і маленькі, і великі. Інколи вони підіймали страшенний гавкіт. Але переважно тут було тихо. Люди між собою говорили пошепки, таке собі наче джмелине гудіння… Темрява, сморід, туалет – майже двогодинна черга. Саме тут дізналася кілька “новин”… – Нас випустили з підвалу після таких принижень, що сказати соромно. А коли ми усе ж таки сіли у свою машину – навздогін кинули гранату. Диво якесь врятувало. Але з містечка вже виїхати не наважилися. Тому тут вже другий тиждень сидимо. – А ми маму залишили лежачу. Вона наказала: “Онучку врятуйте”. Скарб Цукерками мене пригостив хлопчик років семи. Абсолютна темрява. В кого ще жевріє телефон – намагаються хоч якось підсвітити. Більша частина людей ховається тут вже давно. “У нас багато ще є, а у вас же і їжі нема”, – тихо промовило дитинча, простягаючи мені цукерки. З нами була дівчинка, тож я взяла для неї. Тих цукерок було з десяток. Глюкоза дійсно дуже потрібна в такому стані. Гадаю, багато хто вже це відчув, хоча раніше пив каву чи чай без цукру. А три цукерки випадково залишилися в невеликій кишені рюкзака. Збережу. Як ми там співали в дитинстві? “На гранитную плиту положи свою конфету”... То було про концтабір Саласпілс, де під час Другої світової вбивали дітей. А тепер це про дітей Гостомеля, Маріуполя, Чернігова... Список величезний. Горіти в пеклі окупантам! Прокляття на всі їхні покоління!
11 березня З Гостомеля 11 березня ми виходили практично без речей, хоч свій хенд-мейд я в окрему сумку заштовхала. Там все легеньке, але брати не наважилася, залишила в наших дорогих, рідних сусідів, які мужньо пережили ту кляту
Наша найменша онука Веронічка скрізь, де може, малює український прапор окупацію до останнього дня. Виїхати вони фізично не могли. Так сталося, що в їхній родині на 24 лютого в хаті було троє дуже хворих людей. А ще поруч, в Ірпені, – бабуся 93 років. Сама. І три собаки й кішка. Ще вони погодилися доглянути за нашою старенькою Пронею, яка вже практично не ставала на ноги. Як боляче було прощатися з нею – не переповідатиму... Ми дивом подолали той шлях. Спочатку – до Києва, потім – на Волинь, де Сергію все ж зробили таку важливу і вже зовсім невідкладну операцію. А за два тижні після неї нас відправили на реабілітацію до Західної Європи.
Після евакуації Цілодобовий розшук тих, від кого давно не було звісток. Десятки дзвінків та повідомлень від знайомих і незнайомих людей. Обмін інформацією. Говорити людині, що її маму поки що не знайшли, а хати більше нема, – дуже тяжко. Всередині тебе якісь “фільтри” на дзвінки: чи відповідати, чи відкласти спілкування на потім, якщо головне ж з’ясовано – живі! Ну, й нарешті можна поплакати. В Гостомелі, в хаті на комоді у нас залишилася велика фотографія, де я і брати Клички на прийомі в Посольстві України. Нью- Йорк, грудень 2002 року. Коли орки заходили до нас з обшуком, уваги начебто не звернули. Я свідомо залишила те фото на видному місці, забравши унікальні родинні, неоцифровані… Вже тут, на Волині, читаю новинну стрічку й жахаюся: як багато людей не розуміють, що війна триває по всій території України. У небезпеці кожен її куточок, кожен громадянин, кожна наша дитина. кожна лікарня, школа, кожен музей... Список – нескінченний. А ви продовжуєте розповідати тут свої історії, вказуючи місця свого перебування, називаєте конкретних людей, перепитуєте маршрути, розповідаєте про шляхи евакуаційних потягів, ділитеся адресами логістичних центрів... Схаменіться. Не будьте наївними. Світ інформаційно дуже чутливий і відкритий. І ворогів у нас із вами зараз ой як багато! Скільки б друзів не було. Не розслабляйтеся, будь ласка. Необережне слово – і ви мимохіть розкриєте таємницю. На ці думки мене вчергове наштовхнув і малопримітний начебто випадок. Один із випадкових російськомовних співбесідників вже в Західній Європі промовив: “Ой, як добре, що зараз вся Європа допомагає Україні! І зброя ж така сучасна вже до вас їде. От тільки не розумію, якщо Росія обстрілює навіть Львів, яким же шляхом потрапляє та зброя до України?” Серйозно? Я маю відповідати на це запитання? Може, ще дати точну локацію сховища, де під час окупації, хоч і в жахливих умовах, але вдалося врятуватися близько 500 мешканцям Гостомеля? Щоби дехто встиг позначити це на картах для майбутніх авіаударів? А свіжі бомбардування залізничних вузлів – чи це не наслідок ваших відвертих розповідей про евакопоїзди з назвами станцій-зупинок? Не треба мені зараз про тепловізори та супутники. Людський фактор, тобто фактор необачності, а то й глупоти, далеко не останній в усіх наших стражданнях. Люди, будьте обережні. Війна триває.
Пряма мова · “У нас в родині традиція: всі чоловіки мають служити. Хоч офіцером, хоч рядовим, але ти маєш служити своїй країні”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
фронт, але легально, бо у мене була якась строкова служба, і я мав розуміння, як водити танк, як стріляти з міномета, як тримати автомат. Мене дуже ображало, що багато моїх хороших друзів уже у війську, а я – ні. Цвіт нації – патріоти, музиканти, артисти у війську, а я – ні. Це були несправедливі, неправильні речі. Вони мали тут сидіти, а я мав бути там. Я багато вечорів вмовляв дружину, пояснював, обґрунтовував, ми шукали відповіді. І одного вечора вона сказала: я впораюсь, іди. І сталося диво. Просто наступного дня в двері постукав дільничний, і каже: “Сергію Володимировичу, вам повістка”. Я ще ніколи так не радів повістці. Дозвіл служити “виклянчив” у дружини тільки вчора, а сьогодні мені вручають повістку! Я такий щасливий, на радощах телефоную на роботу до керівництва і кажу: все, мене не буде, оформляйте мене там, як хочете, я йду до військкомату і їду на війну. Потім зрозумів, що мені потрібно принаймні місяць-два на те, щоб повирішувати питання з родиною, фінансово підготуватися, понаписувати всі заяви на роботі, де я офіційно працював, домовився, що прийду з речами у квітні. 1 квітня, як і обіцяв, з’явився. Усі справи залагодив, з дружиною вирішив, вранці поцілував своїх донечок, взяв маленьку сумочку і поїхав на війну. Багато речей із собою не брав, взяв найстаріші речі, тому що розумів, що я їх викину. Спочатку мене відвезли в Рівне, оскільки у мене було посвідчення танкіста, мехвода, але я поганий механік. Армія раніше так відбирала: у нього у вересні день народження, тоді день танкіста. Все – в танкісти. Логіка приблизно така була. Так я опинився в танкістах. Десь кілометрів 40-45 накатав, катався і вночі на танку. Але вони сказали, що я їм не підхожу, тому що їм потрібні саме такі “трактористи”, які шарять у гайках, у яких руки в мастилі. А я це не люблю, не розумію ці гайки. Я їм зізнався в цьому, на що вони сказали, що у тебе категорії “Д” немає. Тобто у тебе є посвідчення танкіста, але з категорій водіння у тебе тільки “Б”, легкова, ти просто не підходиш. Мене відправляють назад на ДВРЗ, там запитують: а де ти працюєш? Я кажу, що на телеканалі. А вони мені: та ти “связіст”! Я думаю: яка у нас оригінальна армія! Вони, мабуть, думали, що я паяю дроти, розбираюсь в електроніці. А я просто в комерційній дирекції продавав рекламу, допомагав заступнику директора в якихось справах... Відправляють мене в Полтаву.
Пряма мова · “У нас в родині традиція: всі чоловіки мають служити. Хоч офіцером, хоч рядовим, але ти маєш служити своїй країні”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Сергій Вікарчук – кримський українець, колишній держслужбовець, працював у відділі курортів і туризму Євпаторійської міськради. Захищав Україну під час АТО на Донбасі у 2015–2016 роках, а в 2022-му організовував тероборону в селі Софіївська Борщагівка, де мешкає з дружиною і чотирма доньками. Сергій має власний бізнес – туристичну агенцію, а віднедавна викладає в одній зі столичних шкіл навчальний предмет “Захист України”, бо вважає, що майбутніх захисників повинні навчати викладачі-практики, які мають бойовий досвід. Говоримо про Крим, військову службу, про те, як бойовий досвід знадобився під час оборони Києва та на уроках у школі.
– Мій позивний – “Євпаторія”, тому що я з Євпаторії. Насправді я зі степової частини Криму, а Євпаторія стала для мене стартом у професійній кар’єрі. Я там розвивався, отримав певний успіх. Багато робив гарних проєктів – і власних, і державних на рівні міста. Наприклад, я організовував у Євпаторії мегамарш у вишиванках, а також маленькі проукраїнські фестивалі. За це я отримав славу бандерівця, миттєво, щойно почалася окупація. До цього я був “Сєргєй Владіміровіч, прілічний чєловєк”, а потім робив проукраїнські заходи, значить, ворог. Після пів року життя в окупації, на жаль, вимушені були виїхати до Києва. Я тоді мав доступ до певної інформації, трохи допоміг нашій країні. І в Криму вже не можна було залишатися. Але Крим всюди в моєму житті, Євпаторія зі мною постійно. Коли в Києві люди мені казали, мовляв, може, віддамо вже їм той Крим, я відповідав, що не можу маму віддати, я не розумію цих розмов. Віддай свою маму, свого тата віддай, віддай своїх рідних! Ая не розумію цього. Тому я з таким запалом намагався доносити тему Криму, тему війни. Коли в 2015 році проходив у Києві ВЛК, то застопорився на психологу. Дуже літня пані каже: “Ви із Крима?” Я відповідаю: “Так”. “Ви нєнормальний!” Далі вона почала про російську мову, церкву, про те, що в Криму так все добре... А я так розпсихувався, дістаю ключі від квартири в Євпаторії і кажу: “Ось мої ключі, а ви ваші дайте сюди. Міняємося ось тут, прямо зараз”. Вона одразу почала віднікуватися, а я: “Не морочте мені голову, пишіть “придатний” і все”. Вона щось написала, а я пішов до військкома і сказав, що у них сєпарша працює, бабуся-психолог, яка всіх хлопців відмовляє від війни. Це не серйозно, багато хто приходить за власним бажанням, а ви їх відмовляєте… У лютому 2022 року створив свій підрозділ тероборони “Євпаторія” на Софіївській Борщагівці. Зараз веду військово-патріотичну гру “Джура”, де у мене аж два рої “Євпаторія”, один – “Херсонес”. І всюди проголошується: рій “Євпаторія”, наше гасло – “Вірні завжди!”. – Що вас мотивувало до служ7 би в Збройних Силах України? – У нас в родині традиція: всі чоловіки мають служити. Хоч офіцером, хоч рядовим, але ти маєш служити своїй країні. Коли приїхав з родиною до Києва, вже йшли активні бойові дії. Я шукав спосіб потрапити на
Там я вивчився на зв’язківця. Це теж нескладно, мені сподобалось, до того ж я ще одну військово-облікову спеціальність (ВОС) отримав. Потім я потрапив у піхотну роту до класних пацанів, які билися в Дебальцевому – люди-герої, справжні легенди. Наприклад, Вадик “Стрілець”. Він розстрілював колону, його збивали з тієї гори, він потім знову залазив на ту “зеушку”, знову і знову… Пишаюся, що я з ними поряд був, з ними справді приємно було ходити на завдання, виконувати роботу, служити. Перші пів року ще були схожі на війну: щось постійно вибухало, літало, стріляло… Я підходив до побратимів і казав, наприклад, навчіть мене БМП керувати, щоб я міг за потреби сісти на ворожий і угнати його. І вони кажуть: окей, навчили їздити на БМП. Підійшов до “градів”, подивився, як “гради” працюють, запитав про них також... Про все розпитував, мені все було цікаво. Я вже думав, що мене на “передок” просто не відправлять, так довго тягнули, тримали на другій лінії. Я психував: прийшов на війну, а сиджу в тилу, дайте хоч повоювати! Одного разу, щоб потрапити на лінію вогню, обдурив командира. Сказав, що вмію водити ГАЗ-66. Мені Русік, покійний друг, швидко провів інструктаж, як його заводити. Я вантажівки водив колись, розуміння маю, потрібно просто було побачити нюанси. І я на тому ГАЗ-66 поїхав на позиції, де ми чергували, це була робота, яка мені подобалася. Через два тижні повертався назад, заблукав, по мапах ще не сильно орієнтувався. Майже дві ротації були в обороні Маріуполя. До речі, я не бачив людей із місцевих, які не патріоти. Мені всі розповідали, що там десь зрадники. Я їх не бачив. У нас було правило: зі зброєю в магазини не заходити, з поваги до людей. Якщо в мене була робота на блокпості, я завжди був максимально чемний, бо довго працював у сервісі, знаю, мабуть, як потрібно з людьми говорити. І місцеві зі мною віталися, дивувалися, наскільки виховані люди у війську є. Я сумлінно виконував свій обов’язок, усю роботу, яку мені давали, робив якісно. Командири завжди були мною задоволені, просили вивчитися на офіцера. Але я не герой цієї війни, на жаль. Хоча ще не кінець, ще повоюю. – На початку широкомасштаб7 ного вторгнення ви як багатодітний батько мали нагоду разом із сім’єю виїхати з України, але вирішили цього не робити. Чому? – Це було наше спільне рішення. Ми знали, що війна неминуча, і готувалися. А у людей була паніка, істерика, ніхто не знав, що робити, як діяти, куди йти, вони нічого не розуміли. І я зрозумів нарешті, хто такий учасник бойових дій, у чому суть і чому це важливо, щоб у кожній родині був учасник бойових дій сучасної війни. Коли почався російський наступ, до мене зліталися чоловіки, жінки, просили навчити користуватися зброєю, просили організувати, навчити, підказати. Вони не знали елементарних речей, які я на рівні солдата їм пояснював. До цього слово “ветеран” я використовував, як маркетинг, бо воно красиво звучить. А тепер я зрозумів, що це людина з бойовим досвідом, який знадобився саме в цей відповідальний час. У перші дні вторгнення я приєднався до місцевого загону тероборони, за місцем проживання. Створив свій підрозділ, який назвав “Євпаторія”. Ми тримали оборону, виконували рейди, якісь патрулювання, вилазки. Нашою місією був внутрішній і зовнішній порядок. Це Бучанський район, до нас вже підходив ворог. І ми підготували для нього “дорогу смерті”, заблочили всі виїзди, оборонку якусь за межами населених пунктів, готувалися до боїв, зробили блокпости, щоб вони повільно пересувалися, у нас були точки, звідки ми мали їх розстрілювати, таке завдання. У нас було кілька РПГ проти тієї колони. Зараз уже розумію, що ми були божевільні, якісь романтики. Позитивно те, що ворог до нас не дійшов. Залишилось 10–12 кілометрів. Тоді, у 22-му, я прибув до військкомату, написав заяву, що буду в такому-то підрозділі завдання виконувати. Вони знають про мене, думав, все нормально. Пізніше перестали приходити накази БР. У мене склалося враження, що я партизан – ганяю 8 місяців, щось роблю, але не знаю, в якому статусі. Спочатку думав, що це ТРО, але це була не ТРО, бо всі ТРО вже отримували забезпечення, а я – ні. Наприкінці з’ясувалося, що мій підрозділ “Євпаторія” входив до ДФТГ “Софіївський батальйон”. – Зараз ви викладаєте “Захист України” в одній із київських шкіл. Розкажіть, будь ласка, про свій пе7 дагогічний досвід. – Раніше я просто разово заходив у деякі школи на прохання знайомих. Вони казали, що у мене цікава історія, якою потрібно ділитися. Я приходив, розмовляв з різними віковими категоріями. Мені це дуже подобалося, тому що в цьому є певний сенс. Люди починають цікавитися темою війни, торкатися теми окупації. А для мене важливо, щоб люди не забули тему окупації, не забули моїх батьків у Криму, для мене це боляче. І ось на прохання батьків, які мене порекомендували, я прийшов до директора однієї столичної школи. Директор сказав: це чудово, що ви прийшли, бо ми не можемо знайти людину, яка буде працювати. Є навчальна програма “Захист України”, погоджена з Міноборони і Міносвіти. На основі цієї навчальної програми я роблю свою програму, заганяю її в “Єдину школу”, в електронний додаток, і з нього читаю теми. Теми розписані для 10–11 класів, до кожного уроку я готуюся. У процесі роботи я зрозумів, чого бракує в цій програмі: зрозумів, що з учнями ніхто не говорить. Я відкрив для них тир, гру “Джура”, зміг їм просто розповісти про практичні речі. Це найцінніше. У школі є підручники, але вони застарілі. До того ж написані сухою канцелярською мовою, ніби це звернення до чиновника. Потрібно писати доступно і просто. Було б добре, щоб ви взялися за це і зробили цикл матеріалів для “Захисту України”, на всі уроки, простою мовою, щоб діти зрозуміли. Це буде неоціненно. У мене є сейф, де зберігаються два навчальні автомати і дві пневматичні рушниці. Ніхто не розумів, як тими рушницями користуватися. А я зробив тир, понавішували там портрети путлєра, стріляємо, тренуємося. У мене всі стріляють – і дівчата, і хлопці. Якось я прийшов до директора школи і кажу, що втомився купувати за свої гроші набої, треба щось придумати. Черга охочих безкінечна, а набої, мов насіння, вилітають. Що вони зробили? Я знайшов постачальника, замовив у нього 45 тисяч набоїв за кілька тисяч гривень, школа оплатила, імені їх привезли. 45 тисяч набоїв для пневматичної рушниці. Це років на 5–9. “Захист України” викладається в 10 та 11 класах, а до мене самі почали приходити шостий клас, сьомий, восьмий, дев’ятий… Їм подобається. Вони запитують: а правда, можна постріляти і ви на нас не кричатимете? Я відповідаю, що не знаю, навіщо кричати. Ви самі прийшли, ви мотивовані, ви добровольці! Навіщо мені на добровольців кричати? Ви золото! Кажу їм, що сам прийшов у школу, тому що розумію, що завтра я буду в бою, а мені потрібні гарні командири або побратими. І ви мої майбутні гарні командири і побратими. Я у вас вірю, тому що хочу служити з тими, кого знаю. Розповідаю їм про побратима Вадика, якому в 22-му ногу роздовбало. Він відмовився від ампутації і вже два роки нарощує кістку. Показую їм фотографії цієї ноги. Розповідаю про інших своїх побратимів. Я їм пояснюю, як потрібно правильно робити штучне дихання. Показую, де у нас серце, розповідаю, наприклад, яке положення лежачи. Ти перекинув ногу, руку підклав, і він лежить – не захлинеться, язик не западе. А ці прості речі ніхто не може розказати. Волонтери бігають, діячі різні розповідають – і все. З масами ніхто не працює. У нас усі думають, що в армії треба тільки штурмувати посадки. Ніхто не говорить дітям, що за кожним справжнім штурмовиком стоїть вісім військовослуж-
На часі · “Треба, щоб людина просто палала, щоб була харизматична динаміка, її бракує в сучасній освіті”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
бовців. Ніхто цього не пояснює. Люди тільки мусолять одну тему: ТЦКшник вдарив жінку, чоловіка затягнув у бусік і повіз на передову. Вони бачать тільки негатив, який вкидає ворог. Ми розбирали тему ІПСО з учнями. У жодній навчальній програмі немає теми ІПСО. Ні в шкільній, ні в “Джурі”. Взагалі немає. Ніхто не проговорює, що рації потрібно прошивати, що вони є цифрові, аналогові, що є планшети з програмою “Кропива” і не потрібно вже мапи малювати, що карту мінних полів можна просто скинути побратиму. Україні понад десять років війна, а дітей вчать якоїсь наївності. – Яких змін потребує навчаль7 ний процес у країні, що воює? – У сучасній школі потрібні гуртки дронів. Симулятори, щоби вчилися ними керувати. Також можна було б запросто збирати дрони. Потрібно за участі освітян і військових створити якісний контент, не розтягнутий на урок 45 хвилин, а тезовий – хвилин 5-7 у форматі Ютубу, сторіз, Тік- Ток, і дати його учителям по всій країні. Чому потрібні короткі тезові відео? Щоб ми зупинили і обговорили побачене, потім далі дивимося. Тут цікаво – зупинили. Тут можна ще додати, обговорили. І ми обговорюємо це все, виконуємо якісь практичні завдання. Це все потрібно подавати з практикою. Практичні завдання потрібні в ігровій формі. А не в директивній, як в армії люблять. Бо це діти. Тільки для запису потрібні харизматичні люди, які знають свою справу. Я був танкістом, мінометником, зв’язківцем. Я в усьому потроху розбираюся, але нічого глибоко не знаю. Так, якби я сів один раз на танк, і все життя на танку проїздив. Потрібно, щоб у цих відео танкіст розповідав, як ведеться бій у танку. Щоб водій-механік БМП розповів про особливості БМП, щоб кулеметник розповідав кулеметну справу, як він любить свій кулемет, обожнює гранатомет... Треба, щоб людина просто палала, щоб була харизматична динаміка, її бракує в сучасній освіті. Також потрібно створити електронні книжки, які мають працювати за принципом Вікіпедії. Ти читаєш базу, потім переходиш за посиланнями, бо тобі цікаво, що далі. Має бути певна інтрига, щоб весь час хотілося переходити далі. Зараз же, коли я починаю шукати якісний матеріал, наприклад, про тактику ведення бою при атаці чи обороні, то беру його або на АрміяInform або з якогось іншого джерела, або шматками нарізаю відеоматеріал і роблю презентацію. І потім ми дивимося. Я зупиняю кожне відео і як практик, як солдат, пояснюю. Я знаю, що працює, що не працює. Як у наступі, як в обороні це будується, як це все правильно розуміти. Навіть в армії так не пояснюють. Можливо, зараз вже краще, бо я бачу, що доєдналося багато хлопців з бойовим досвідом. А коли я служив, у навчальних центрах було багато офіцерів і сержантів, які не воювали. Я у них випитував, щоб вони мені дали практичні поради, що там робити. Він каже: я не воював, я тут залишився інструктором. І це велика проблема. Потрібні люди, які пройшли горнило війни, які її відчувають. Аналогічно у школі: дітям потрібно пояснювати з точки зору практики. – Нещодавно заступниця мі7 ністра оборони України Наталія
Огляд преси Про що пишуть українські друковані видання – у нашому огляді.
“У нас досі не налагоджено масового виробництва високотехнологічної зброї, зокрема тому, що у керівництві країни нема нікого, хто тямить в інженерній справі”, – пише колишній інженер-конструктор КБ “Південне” Олександр Кочетков у газеті “Сільські вісті” (№25, 18.06). Автор звинувачує владу в неготовності вирішувати проблеми в енергетиці. “А може, наша владна команда просто хоче потрапити до Книги рекордів Гіннеса як єдиний на планеті приклад влади кінчених невігласів, які під час війни принципово не займалися технічною сферою? Тобто не поставили країну на воєнні рейки, бо не змогли їх відшукати, бо не знали що воно таке”, – цитує газета пана Кочеткова. У своєму інтерв’ю журналу “Країна” (№12, 20.06) дипломат Олександр Хара відзначає, що не бачить передумов для розмов України з агресором. “Втрачено велику частину енергетики. Якщо так далі триватиме і не встигатимемо відновлювати, то це означає, що цивільна та воєнна економіки будуть на межі або втрачені. Це економічна криза й підірвані спроможності оборонно-промислового комплексу. Тоді будемо вимушені шукати дипломатії з рф. Сподіваюся, що цього не станеться”, – цитує видання дипломата. Публіцист Віталій Портников у журналі “Країна” (№12, 20.06) зізнається, що не знає, якою буде Україна після завершення бойових дій. “Кожен вирішуватиме, перемога це чи поразка. Думка суспільства розділиться. Для росії будь-який варіант завершення війни буде перемогою, бо це диктатура. Навіть якщо вони програють і втратять захоплені території”, – цитує журнал пана Портникова. “Сільські вісті” (№25, 18.06) пишуть, що найдавніша хата в Україні збереглася в селі Самари Ковельського району. Про це повідомляють у “Центрі дослідження й відродження Волині”. Рік побудови дерев’яної поліської оселі – 1597. Хату можна побачити в Національному музеї народ-корінних народів України та окремі сталі вирази іншими мовами.
ної архітектури та побуту України. Газета “Шлях перемоги” (№10, 24.05) друкує статтю Юрія Сиротюка, в якій автор наводить лише маленьку частину спостережень українців над північними ординцями, що зафіксовані в народних приказках: “Казав москаль право, та й збрехав браво”. “Брехали москалі споконвіку і брехати будуть”. “Москаль як не брехне, так не дихне”. “Щоб москаль не збрехав, треба, аби влітку сніг впав”. “Так москаль бреше, аж вуха в’януть”. “Так москаль бреше, хоч святих винось і сам тікай”. “Так москаль плутає, що й сам кінця не знайде”. “Така у москаля правда, як на вербі груші”.
Підготував Ігор ЗОЦ печення функціонування української мови як державної”. Ця норма встановлює низку важливих вимог до друкованих видань: 1. Основною мовою видання стає українська. 2. Видання іншими мовами дозволяється за умови одночасного випуску ідентичного тиражу українською мовою. 3. Всі мовні версії повинні мати однакову назву, зміст, обсяг та спосіб друку. 4. Розповсюдження за передплатою іншомовних видань можливе лише за наявності аналогічної підписки на україномовну версію. 5. У місцях розповсюдження преси не менше 50% назв мають бути державною мовою. Власн. інф.
На часі · “Треба, щоб людина просто палала, щоб була харизматична динаміка, її бракує в сучасній освіті”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Калмикова повідомила, що вже з серпня почнуть працювати нав7 чальні центри по містах і селищах, куди діти і підлітки зможуть прихо7 дити і вчитись бути захисниками… – Я чув, що готується нова реформа в освіті щодо предмету “Захист України”. Я не знаю, як це буде імплементовано, тому що потрібно перешити всю шкільну навчальну програму, а це складно. Хочуть створити окремі навчальні центри, де, скажімо, першим уроком буде зв’язок, другим – тактика, третім – медицина і т. д. Усі учні йдуть на цілий день навчатися в цей центр і вивчають військову справу. Мені подобається ця ідея. Адже в такі центри можна залучити компетентних спеціалістів-практиків. Пояснюю своїм вихованцям: у вас має бути дві професії. Одна цивільна, одна військова. Або ви починаєте з військової і потім закінчите цивільною. Або ви починаєте, як цивільний, і прийдете у військо. Але у вас має бути дві спеціальності. Я рекомендую їм усім поступати в університети, де є військова підготовка. Там вони стануть лейтенантами, будуть краще підготовлені. Зараз я втішений, що нарешті зробили базову військову службу, де в мирний час буде три місяці загальновійськової підготовки і два місяці – фахової. Моє покоління служило довше і не так ефективно. Нас готували неякісно, не готували морально. Все навчання можна дійсно провести за місяць, за три місяці. Якщо воно буде якісне. В чому проблема? Найбільша проблема втому, що серед інструкторів немає практиків. Тобто люди з бойовим досвідом не розповідають, не діляться ним. Можливо, в цих центрах також будуть гідні зарплати. Бо за оклад учителя 9,5 тисяч гривень на місяць родину не прогодуєш. Я не цікавився, яка зарплата в школі, поки не пішов туди працювати. Благо, у мене є власний бізнес, завдяки якому я можу мати хобі – викладати у школі. Але коли я закликав своїх побратимів прийти в школи і викладати, то вони сказали, що за такі гроші вони не зможуть прогодувати свої родини. І вони не можуть туди прийти. Це одна причина. Друга – це конкуренція. Старі полковники, які отримують пенсію. Їм цих 10 тисяч вистачає і вони не зацікавлені втрачати цей додатковий дохід. Потрібно щось змінювати. Чи з фінансової сторони, чи концептуально. Проблема ще в тому, що жодного аудиту немає від військових, як проводиться військова підготовка в школах. На мою думку, відбором кадрів у школи мали б займатися ТЦК. Вони там, зрозуміло, зараз зашиваються, але у них є реєстри, і в мирний час вони могли б взяти на себе цю функцію. Вони бачать, що це – людина досвідчена, це – Герой України. Запропонувати їм посаду в школі, пролобіювати гідні зарплати. Щоб поранений боєць, працюючи в школі, не змушений був шукати підробітки. Якщо проєкт з освітньою реформою реалізують на наступний навчальний рік, це буде потужний внесок у нашу майбутню перемогу. До речі, я подався на конкурс тих, хто буде викладати. Їм потрібні практики, і я це підтримую. Мені цікаво, хочу подивитись, як це працює зсередини.
Спілкувався Євген БУКЕТ Фото Наталії КРАВЧУК
17 липня набирає чинності пункт 7 частини восьмої статті 40 Закону України “Про медіа”, який регулює використання мов в телевізійному ефірі: Російська мова допускається лише у коротких фразах чи окремих словах, якщо їх загальна тривалість не перевищує 10% часу програми. Усі виступи, інтерв’ю, коментарі недержавною мовою мають бути перекладені або озвучені українською. Винятки становлять репортажі з місця подій, виступи мовами
На часі · “Треба, щоб людина просто палала, щоб була харизматична динаміка, її бракує в сучасній освіті”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Липень 2024 року стане поворотним моментом для українського медіапростору. Набуття чинності нових законодавчих норм щодо використання української мови у ЗМІ суттєво змінить правила гри для видавців та телерадіокомпаній. Ці зміни спрямовані на зміцнення позицій державної мови в інформаційному просторі України.
З 16 липня вступає в дію стаття 25 Закону України “Про забез-
На часі · “Треба, щоб людина просто палала, щоб була харизматична динаміка, її бракує в сучасній освіті”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ На вулицях Дніпра містяни бачили молодих бандуристок, які зачаровували музикою. Це відбувалися зйомки для спільного проєкту Січеславської “Просвіти” та Молодіжного центру Дніпра, присвяченого популяризації діячів нашої “Просвіти”.
Робота команди музиканток, фотографів та операторів була присвячена Миколі Богуславському – одному із засновників
“Просвіти” в Катеринославі. Бандурний батько, як його називали, створював гуртки з вивчення гри на бандурі, поширював українські книжки та активно підтримував українську ідентичність нашого краю своєю просвітницькою роботою більше 100 років тому. Бандура – це не просто інструмент, це символ нашої свободи та нескореності, і ми прагнемо, щоб спадщина Миколи Богуславського жила й надалі. Його історію я розповідав на вулицях Дніпра чималій кількості зацікавлених нашою зйомкою містян. Музика здатна об’єднувати серця, і це ми довели сьогодні, коли бандурні мелодії наповнювали повітря нашого міста. Дякую за спільну українську справу командам Січеславської “Просвіти”, Молодіжного центру Дніпра, Молодіжного медіацентру Дніпра, студенткам та магістранткам Дніпровської академії музики. Ми обов’язково продовжимо розвивати свій проєкт із популяризації постатей “Просвіти” Січеславщини.
Сергій ТЮТЮННИК, голова Січеславської “Просвіти”
Подія року · “Конкурс має жити й далі, виконуючи свою надзвичайно важливу націєтворчу роль в утвердженні державної мови в Україні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ У Києві відбулося урочисте нагородження переможців XXIV Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, організаторами якого є Міністерство освіти і науки України, Міністерство оборони України, Міжнародний благодійний фонд “Ліга українських меценатів” та Інститут української мови НАН України.
Звісно, можна зрозуміти усі хвилювання організаторів заходу, пов’язані з небезпекою атак ворога. Пам’ятаємо ж, що подія відбувалася під час російсько-української війни і всіх загроз, пов’язаних із нею. Тож перед початком учасників було проінструктовано, у яке бомбосховище у разі повітряної тривоги спуститися. А до актової зали Міністерства освіти і науки України з’їхалися цього дня з усіх куточків України переможці XXІV конкурсу, вчителі української мови, які готували школярів і студентів до мовного турніру, батьки, меценати. Дійство розпочалося з хвилини мовчання за тими, хто віддав своє життя, захищаючи нашу державу, Гімн України виконав Національний президентський оркестр і його солісти Сергій Гурець та Ірина Кулик, а також учасники заходу. Далі на сцену запросили заступницю керівника Офісу Президента України Олену Ковальську, яка привітала переможців із заслуженими нагородами, наголосила на важливості мовного конкурсу і вручила сертифікати стипендії Президента України володарям першої премії у всіх номінаціях – 9 школярам, 3 студентам і 3 курсантам та студентам вищих військових навчальних закладів. Нагадаємо, володарі першої премії отримуватимуть Президентську стипендію з 1 вересня, впродовж 12 місяців, школярі – в розмірі 1420 гривень, студенти коледжів – 2870 гривень і студенти університетів – 3800 гривень. Це вагома підтримка для молоді, знаково, що під час війни держава опікується українською мовою і тими, хто її вивчає. Переможців конкурсу привітав з перемогою міністр освіти і науки України Оксен Лісовий, нагадавши, який непростий шлях пройшов український народ, виборюючи свою незалежність, він подякував учителям за роботу у конкурсі, а також наголосив, що попри те, що сьогодні приділяється велика увага різним технологіям, але й гуманітаристика не менш важлива у нинішньому світі. Подякував міністр освіти й Лізі українських меценатів за багатолітню підтримку конкурсу з української мови. “Ми з вами зустрічаємося в
Нагороджує виконавча директорка Ліги українських меценатів Світлана Короненко-Слабошпицька дні, коли Україні аплодує увесь світ, коли лідери світових держав захоплюються героїзмом наших захисників, коли наша мова звучить не лише на наших вулицях, ау багатьох країнах, стаючи престижною і популярною”, – зазначив у своєму виступі уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь. Згадав він і про батька конкурсу Петра Яцика, який, живучи в Канаді, зумів розбудувати свою будівельну “імперію”, а потім став меценатом багатьох українських проєктів, зокрема, мовного конкурсу, який нині носить його ім’я. Саме Петро Яцик є взірцем для конкурсантів і у своїх справах, і в любові до рідної мови. Привітавши переможців конкурсу з перемогою і відзначивши колосальне значення цього патріотичного проєкту впродовж двадцяти чотирьох років, доктор фармацевтичних наук, професор, голова Правління фармацевтичної фірми “Дарниця”, президент Міжнародного благодійного фонду “Ліга українських меценатів” Володимир Загорій зазначив, що конкурс має жити й далі, виконуючи свою надзвичайно важливу націєтворчу роль в утвердженні державної мови в Україні, а отже, має бути наступний – ювілейний! – двадцять п’ятий, а далі двадцять шостий… сотий конкурс і т. д. Для нагородження переможців конкурсу, які посіли ІІІ місце, на сцену була запрошена виконавча директорка Міжнародного
Учасники заходу на сходах Міністерства освіти і науки України благодійного фонду “Ліга українських меценатів” Світлана Короненко£ Слабошпицька, яка розповіла про книжки, профінансовані меценатами і надані для переможців конкурсу: книжку лавреата Шевченківської премії Дмитра Креміня “Сива райдуга”, профінансовану фармацевтичною фірмою “Дарниця”, книжку Юрія Костенка “Історія ядерного роззброєння України” – фірмою “Оболонь” і книжку класика дитячої літератури Тамари Журби “У чаклунському лісі” – членом Ліги українських меценатів Владиславом Сердюком. Ці та ще десятки інших книжок були вручені на церемонії нагородження цього дня усім переможцям конкурсу та їхнім учителям. Світлана Короненко-Слабошпицька також розповіла про ще одного мецената конкурсу – Союз Українок Австралії (СУА), членкині якого часто є українками у другому чи третьому поколінні, але розуміють значення української мови для України, особливо сьогодні, під час кривавої російсько-української війни, тому щедро жертвують кошти на підтримку конкурсу та української молоді, яка вивчає рідну мову. До речі, союзянки є меце-
Сертифікати стипендій Президента України вручала заступниця керівника Офісу Президента України Олена Ковальська
Фото на згадку. Олександр Огороднійчук, Володимир Загорій і Павло Гриценко з учасницями свята натами конкурсу від самого початку. Світлана Короненко-Слабошпицька прочитала привітання СУА для переможців конкурсу, вчителів та організаторів. Що є запорукою успіху конкурсу? Безперечно, ініціатива держави й підтримка соціально відповідального бізнесу, але визначальною складовою є й змістове наповнення конкурсу, за яке відповідає журі кожного етапу. Протягом багатьох років журі загальнонаціонального етапу конкурсу очолює Павло Гриценко, директор Інституту української мови Національної академії наук України, доктор філологічних наук, професор. “Попри цю жахливу війну Україна демонструє свою нескореність і нескоренність, свою непідлеглість, свою внутрішню силу, а українська культура утверджується, росте, – сказав, вітаючи переможців конкурсу, Павло Гриценко. – Сучасні українські музика, поезія, кінематограф розвиваються не завдяки, а всупереч обставинам. Меценати скидаються копійка до копійки і піднімають національну культуру. Ми піднімаємо національну освіту, багато дискутуємо про неї. Чому? Тому, що хочемо, щоб вона стала кращою. Для України. Ми дивимося у майбутнє, хоча твердо стоїмо на тому, що є нашим минулим. Українська мова має величезний запас, величезний внутрішній ресурс. Ми сьогодні нагороджуємо тих дітей, які утверджуватимуть українську мову далі, і ми даємо їм єдину настанову – не зупинятися у величній любові до рідної мови, рідної культури,
до українськості…” Впродовж двох десятиліть ліцеїсти і курсанти вищих військових навчальних закладів є учасниками конкурсу імені Петра Яцика. І щороку найкращі з них отримують премії в конкурсі. Цього року переможцями стали представники Військового ліцею Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут, Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Військової академії (м. Одеса). Нагороджували цьогорічних переможців заступник начальника управління – начальник відділу планування та організації гуманітарного забезпечення управління гуманітарного забезпечення Міністерства оборони України Олексій Сергієнко та меценат конкурсу, генеральний директор ПрАТ “Ексімед” Олександр Огороднійчук. Свято завершилося фотографуванням учасників заходу на сходах Міністерства освіти і науки. Святкова церемонія нагородження найкращих знавців рідної мови зразка 2024 року, на переконання і учасників, і організаторів дійства, залишиться чудовою хвилюючою згадкою на все життя для кожного з них. А в організаторів уже нові завдання: 27 жовтня, у День української писемності та мови, має розпочатися XXV – ювілейний – конкурс імені Петра Яцика. Тож до роботи! У матеріалі використано світлини пресслужби Міністерства освіти і науки України та Світлани Короненко
Пресслужба Ліги українських меценатів
Переможців з когорти військових та їхніх учителів нагороджують меценат конкурсу, генеральний директор приватного акціонерного товариства “Ексімед” Олександр Огороднійчук і начальник відділу планування та організації гуманітарного забезпечення управління гуманітарного забезпечення Міністерства оборони України Олексій Сергієнко
Слово многоцінне · “янголе, янголятку, дай йому те, що можеш, дай йому більше, ще більше”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
неба – любові і надлюбові... Неординарного вираження в поетичному світі письменника набуває часопростір, він то одухотворений (“в сотворенні вірша – не знаємий ще часопростір”), то провісник (“а час-хіромант напинає вітрильні човни”), то чарівник (є час-мольфар, початки календарні / і ранок, що запрошує майстрів…). Це стосується й самого ліричного героя, якого можна назвати герметиком, схимником, віщуном. І “розмовляти з деревами”, і “почути у криниці себе легше, ніж побачити” – ті характеристики, які дають можливість перетворити звичайний світ у дивосвіт, у який потрапляє також читач, де стає не просто обсерватором, а й творцем. Гармонійним доповненням до поетичного слова є графіка художника Теодора Северина, вона підсилює зміст поезії, наповнює її новими сенсами. Загалом архітектоніка й дизайн у стилі вишуканого мінімалізму увиразнюють концепцію книги. Зважаючи на буремний час сьогодення, “Вісь” не могла бути яскравою, чорно-біле як гра контрастів, відтінки сірого тут промовисті, а мовчання між рядків – густе, надривне. На мій погляд, поезія Віктора Крупки – сучасна неомодерна філософія, закодована у слова й метафори, випалена з життєвої глини, співана маминим голосом, мовлена небесними світилами, це поезія для всіх і кожного, і водночас для обраних, адже, щоб зрозуміти і осягнути поетичний макрокосм Віктора Крупки, його читач теж має бути залюблений в Україну, і то не на позір, не на вимогу часу, мати ту надлюбов, всотану з молока матері, з колиски, з порогу отчого дому і тримати її як вісь життя біля серця, берегти й примножувати сокровенне. Це справді поезія, в яку варто заглибитися в тиші, спокої і наснажитися силою життєствердного письма, майстерного словотворення і вкотре повернутися до витоків любови.
Слово многоцінне · “янголе, янголятку, дай йому те, що можеш, дай йому більше, ще більше”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Євгенія ЮРЧЕНКО, письменниця, журналістка, просвітянка
Нова книга Віктора Крупки з метафорично-символічною назвою “Вісь” наповнена експресивним згустком емоцій, крізь призму яких набувають особливого вираження такі категорії естетики й концепти художньої літератури, як Віра, Любов, Справжність, Правда. Вісь для ліричного героя – це дорога до батьківської хати, найрідніші люди, праця, пам’ять, краса. Тут, як і в збірці Віктора Крупки “Сон це”, чільне місце займають мотиви сонця як втілення добра і життєствердження, однак якщо в попередній книзі його герой – сонячний схимник, який перебуває поміж сном і сонцем (“сон це в сонці чекатиме щонайліпшої зав’язі”), то в збірці “Вісь” він стає мольфаром-провидцем, візуалізує перемогу, наповнюючи світ читача неосяжною силою віри: сонце носив на плечі-то лівому, а то правому. і був такий, мов снага, і був такий, наче правда. Книга складається з двох розділів – “Нахилився цей світ”, “Коло нього Бог орав”, які ніби метафори минулого й сьогодення, адже у 2020–2021 роках світ таки нахилився, а тепер побіля воїна-захисника сам Бог оре життєву ниву, щоб засіяти її зернами перемоги, добра і щастя. Поезія Віктора Крупки, як завше, життєствердна, магнетична й сакрально-містична, де образи водночас і знайомі, і загадкові. Наприклад: “босі ноги знають небокраї: / ти вертаєшся… ти не Мойсей” (“віриш цій весні”); “коли вже й світ у дірочку проліз, / коли за світом / трохи більше світу…” (“уже не діти і не світ”); “ми ще були заколисаними пекторалями” (“етика починань”); “час, наче хрестик у міста на тілі” (“слухати – мовчати”) тощо. Архетипи дому, роду, матері, дитини,
рідної землі – ті основи, на яких тримається поетичний Всесвіт автора. Вони формують вісь, навколо якої коловертить, вирує життя з коханням, із пристрастю, з війною, з чеканням, вірою в перемогу і мир. Зачудування й розчарування, тиша і тривога – мозаїка філософських роздумів поета, яка наповнює особливим відчуттям належності і приналежності своїй землі – Україні, що, зрештою, робить книгу цікавою і неповторною для вдумливого читача: тиша, якої не стало, вервиця-тиша. тліють сирени, ракети, мовчання, плачі… і небеса продірявлені все ж таки пишуть палену в обріях, але стрімку далечінь. Поезії Віктора Крупки притаманна життєдайна експресія, його слово живе, дихає, проростає, у ньому вирує і християнське, і язичницьке начало, тому й натрапляємо почасти на відгомін фольклорних мотивів та образів: янголе, янголятку, дай йому те, що можеш, дай йому більше, ще більше, жита-життя йому дай. янголе, янголятку, вірить кринична вода і біля хати вишні в долю його прегожу. Важливим у розрізі ідейно-естетичного розуміння поезії є концепт молитви. В автора вона або вгадується між рядків, або лунає на повен голос, бо інакше – ніяк: повертайся живим. і хай зустрічі знатимуть сльози од розчулених вір,
які вивершив твій Серафим, повертайся – і з травнями знову плекатимеш спрагле колосся. повертайся живим. Молитовним началом позначений у книзі також образ жінки. Він незвичний, загадковий, незбагненний. Виникає враження, що це сама Берегиня наближається до ліричного героя, стає зримішою: жінко, що тобі вплести у коси: квітку чи стрічку? жінко, ти до світанку наче й не ти… де та межа? не знайти ані з сонцем, ні з свічкою, не роздивитися з доcвіду висоти. ще не вмивалася, відала більше ніж знала. тиха вода не дивилась у серце гінке. просто жила між немеркнучих ритуалів, де тільки небо й земля… а до ймення – ген-ген. жінко, ще до молитви, в молитві чи після... може, й не треба ні стрічки, ні квітки, ні слів. ти не буваєш ні ранньою, ані пізньою – світу окраєць тобі легковірно білів. Жінка в молитві і жінка як молитва – істини, що не потребують пояснень, адже в цьому проявляються її духовно-буттєві характеристики, її велич. Одним із ключових образів у поезії Віктора Крупки є образ матері, який вирізняється тяглістю: ще від часів “Тихої надлюбові” – до “Сон ця” та до “Вісі”. Художнє слово автора, напевно, ніколи не стане урбаністичним, бо наснага народжена феноменами рідного: поля, річки, лісу, сонця,
Слово многоцінне · “янголе, янголятку, дай йому те, що можеш, дай йому більше, ще більше”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Подію, яка відбувалась у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї, модерувала громадська діячка, голова Тернопільської обласної організації ГО “Асоціація жінок України” Лариса Римар. Пролунало слушне звернення до місцевої влади: допомогти подарувати книжки із серії “Семикнижжя” Петра Сороки кожній бібліотеці міста. Це культурномистецьке естетичне надбання має бути доступним для кожного учня чи студента, бо несе в собі загальнолюдські моральні цінності, виховує любов до рідного краю, надихає на добрі справи, продовжує тяглість поколінь української об’єднавчої ріднизни. Цьогорічними переможцями премії імені Петра Сороки стали: в номінації “Денникова проза” – Василь Чепурний із Чернігова за книгу “Сто днів широкої війни”; в номінації “Поезія” – Наталія Ковалик із Золочева Львівської області за збірку “Сонячне прозріння”, Галина Сливка із Вишгорода Київської області за збірку “Будь!”, Олена Євтєєва з Ірпеня за “Калинове серце”. Нагороди (дипломи, премії, золоті пера) лавреатам вручили Володимир Шовкошитний, Михайло Ратушняк, Галина Сорока.
Валентина СЕМЕНЯК Фото авторки Підпис до фото (зліва направо): Василь Чепурний, Олена Євтєєва, Володимир Шовкошитний, Наталія Ковалик, Галина Сорока, Лариса Римар, Михайло Ратушняк
Державна допомога 18 річним українцям на придбання книжок стане доступна вже невдовзі, а субсидії для книгарень на оренду почнуть на давати після закінчення дії воєнного стану. Про це повідомила директорка Українського інституту книги Олександра Коваль для “Української правди. Життя”. На отримання державної фінансової допомоги в розмірі 908 гривень мають право усі громадяни України, яким з 1 січня 2024 року виповнилося 18 років. Кошти будуть переказані на віртуальну картку після реєстрації в “Дії”. Витратити їх можна буде лише на придбання книжок українських видавців, виданих українською мовою в будь-якому форматі. “У цьому я бачу велике досягнення і рух від залишків тоталітарної системи і контролю в напрямку утвердження зрілої демократії і довіри, адже ніякі експерти не формуватимуть особливих списків, ніхто не скаже, що одні книжки кращі за інші, що якісь рекомендовані, а інші – ні”, – переконана О. Коваль. За її словами, загалом на придбання книжок 18-річні громадяни України можуть витратити до 372491200 гривень, а видавці, акумулювавши досить значні суми, зможуть видати 1–1,5 млн нових книжок. Сертифікати почнуть діяти після того, як Кабмін відповідною постановою затвердить порядок надання допомоги і зміни до порядку використання коштів УІК, а інститут з фахівцями Мінцифри, Держказначейства і Ощадбанку проведе тестування передавання реєстрів і переказу коштів.
точної деокупації Криму, після чого колекцію планують перемістити на територію півострова. У МКІП нагадали: у червні 2023 року Україна здобула історичну перемогу в міжнародному правовому полі: Верховний суд Нідерландів підтвердив рішення судів попередніх інстанцій про повернення на Батьківщину 565 предметів з виставки “Крим: золото й таємниці Чорного моря”, що експонувалися в Музеї Алларда Пірсона в Амстердамі.
Слово многоцінне · “янголе, янголятку, дай йому те, що можеш, дай йому більше, ще більше”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ “Сороча премія” – про неї мріяв колись відомий в Україні тернопільський письменник Петро Сорока. Про це він зізнався в одному зі своїх “Денників”. Шість років тому, на спомин про видатного майстра Слова, премію було започатковано, вручали її у столиці. Цьогоріч урочиста подія вперше відбувалась у Тернополі. Директор київського видавництва “Український пріоритет”, письменник, друг Петра Сороки Володимир Шовкошитний узяв на себе особливу місію: видрукувати титанічне семикнижжя нашого краянина. Перший том побачив світ кілька років тому, до друку здано другий том, третій – у роботі. Допомагає впорядковувати творчу скарбницю Петра Сороки його земний янгол, берегиня, дружина пані Галина.
Слово многоцінне · “янголе, янголятку, дай йому те, що можеш, дай йому більше, ще більше”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ 5 липня 2024 року в Скарбниці Національного музею історії України (вул. Лаврська, 9, корпус 12) за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики України і Благодійного фонду BGV розпочне роботу виставковий проєкт “Скарби Криму. Повернення”. Партнер події – Інститут публічних комунікацій. Експозиція фактично стане постійною у стінах Музею та триватиме до оста-
З блокнота письменника · “Ці вояки були “наші хлопці, партизани”, тобто свої, на відміну від ворожої совіцької влади”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ли, а згодом деканат факультету під керівництвом комуністів Дмитра Прилюка та його заступника, крутія і підлабузника, секретаря парторганізації факультету Леоніда Суярка розпочав розправу над бунтівниками-студентами. Відчислено з університету більше 20-ти студентів, серед них і мене, з химерним формулюванням: “за поведінку, не сумісну зі званням радянського студента”. Мене деканат направив “на перевиховання в трудовому колективі”, відправивши на рік на роботу будівельником до м. Кременчука, на Полтавщині, де споруджували нафтоперегінний завод (так масово тоді чинили в маоїстському Китаї). Декан Д. Прилюк пообіцяв через рік поновити на третьому курсі на стаціонарі, бо на другий курс мене переводили на заочну форму навчання. Проте, коли наступним літом я приїхав до Києва і відвідав факультет, побачив на дошці оголошень наказ ректора Т. Швеця про виключення з університету мене, однокурсників Вадима Мицика та Богдана Уніята. Щоправда, через півтора року мені вдалося поновитись на навчанні, вже на заочному відділенні. Тож закінчив я університет і став працювати журналістом. Відтоді кагебістське “всевидяще око” постійно стежило за мною. Де б я не перебував, помічав, як у редакціях газет “Корчагінець”, “Радянське Підпілля” (м. Хмельницький), де працював, окремі колеги-журналісти заводили провокативні розмови, випитували, чи маю прочитати “щось цікаве, з-за бугра”, чи спілкуюся зі старими знайомими з Києва тощо. Розумів, звідки “вітер віє”: то були завербовані агенти КГБ серед працівників редакцій. Відтак не забарилася поява кагебістів, працівників обласної філії КГБ (“контори глибокого буріння”), як ми називали поміж себе цю падлючу контору. І все розпитували: чи спілкуюся з колишніми випускниками університету, чи передають мені “цікаву” (антисовєцьку) літературу, особливо видану українською діаспорою США та Канади. Я все заперечував, але вони не вірили, ізнову й знову через деякий час поверталися до шантажу і погроз.
Не стати запроданцем Будучи в невизначеному стані (хоча праця журналістська загалом йшла добре), я рішуче відмовився від пропозиції керівників редакції (я працював у відділі промисловості) вступати до комуністичної партії. Бо добре знав, що свою “характеристику” дасть “контора”, там скажуть і про моє виключення з університету за прихильність до “українського буржуазного націоналізму”, а найбільше – про мою сім’ю, про загиблого старшого брата Андрія, вояка УПА, та засудження “на 25 лєт каторжних работ” мого батька Карпа, надрайонового провідника ОУН Костопільської округи (Рівненщина) військової округи УПА “Заграва”. Із сибірського концтабору він не повернувся. На зібранні обов’язково запитали б про моє ставлення до ОУН–УПА та оцінку дій батька і брата. Зрозуміло, що з їхнього погляду я мав би гудити діяльність національно-визвольного руху ОУН–УПА та ганьбити батька і брата. Тобто стати таким собі совєцьким хлопчиком Павліком Морозовим, який здав органам влади свого батька, що допомагав людям уберегтися від жорстоких утисків спецслужб. Совіцька пропаганда настирливо і багатоголослівно прославляла цю нещасну дитину, жертву спецслужб, і закликала всіх “совіцьких дітей” брати з нього приклад і доносити на батьків, якщо вони не прихильні до влади. Інший аспект: я добре пам’ятаю рух опору ОУН–УПА, до нашої оселі на хуторі десь до 50-го року навідувалися боївки УПА, взимку навіть ночували по 10-20 повстанців, аби відігрітися в студені місяці. Я співав з цими вояками повстанських пісень: “Про Лопатинського”, “Лента за лентою набої подавай”, “Нічка була темна”, “Гей же до бою, браття, за волю”, “Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні” та ін., які вивчив і пам’ятаю досі. Ці вояки були “наші хлопці, партизани”, тобто свої, на відміну від ворожої окупаційної совіцької влади. З розповідей матері, старших сестер Гані й Наді та брата Тараса, знав і про участь у цій важкій боротьбі мого батька Карпа Васильчука, сина Федори і Олексія, та мого брата Андрія. Тож цілковито схвалював їхню діяльність, і не міг собі дозволити ганебного морального падіння, стати запроданцем. Тому й відмовився від пропозиції парторга редакції Ганни Гули про вступ до КПРС. Але як це зробити? Не скажеш прямо, що то злочинна організація, яка повинна відповідати за проведення в Україні масових розстрілів нашої інтелігенції в 20-х роках минулого століття, за злочин проти людства – проведення масового голодомору в 1932–33 роках, в якому голодною смертю згинуло понад десять мільйонів українців. Кажу до парторгші таку химерію: – Знаєте, Ганно Іванівно, вважаю, що бути членом КПРС – дуже висока відповідальність, і я ще не доріс до цього. Вона сприйняла це за мою наївність і почала переконувати, що не всі члени партії, зокрема в редакції, такі високоідейні, що я цілком підхожу для цього, добре працюю, серйозний, витриманий, морально стійкий. Це вона так казала, бо в редакції деякі “капеесесівці” пиячили, бешкетували вдома тощо. – Ну добре, даю тобі місяць на роздуми. Знаєш, деякі просяться, але ми не хочемо їх приймати, а тобі пропонуємо. Тож думай! Через місяць бесіда повторилася, я кажу їй те саме. Вона здивовано мовила: – Та зрозумій, Святославе, без цього “хлібного квитка” ти не зробиш ніякої кар’єри в редакції, адже навіть на посаду зав. відділом рекомендують виключно комуністів. Усе життя будеш рядовим кореспондентом. – Та вже як буде, – відповідаю. Партійна секретарка знизує плечима і виходить. Мовляв, таке благо тобі пропонують, а ти відмовляєшся…
Далі буде.
З блокнота письменника · “Ці вояки були “наші хлопці, партизани”, тобто свої, на відміну від ворожої совіцької влади”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Святослав ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України
Це не просто спогад давніх стражденних літ. Скорше – осмислення кількавікового підневільного шляху мого українського народу, закованого в кайдани імператорською Москвою. Переслідуваного колоніальною владою, нищеного царською та большевицько-шовіністичною владою з єдиною метою: знищити нас, українців, як самобутній нарід зі своєю мовою, культурою, літературою, історією. В душі українців ця влада засівала комплекс національної неповноцінності, меншовартості. Змушувала любити все російське, чуже й вороже, цуратися рідного українського. Як колоніальна влада виховувала з українців ревних служак імперії, посіпак системи, готових розтоптати, знищити тих, хто не мирився з рабським станом українського суспільства, намагався сіяти зерно правди і справедливості. Але духовним рабам це було чуже і вороже. “За пару постолів і шкварку на обід” (В. Симоненко) з руки колонізатора, якийсь мінімум достатку і особистої безпеки лизали п’яти загарбникам, доносили на своїх. І свої ж лакузи гнобили і переслідували інших, кращих українців. Недаремно перший прем’єр-міністр відновленої незалежної Індійської держави Джавахарлал Неру сказав знамените: “Інтелігенція, вихована колоніальним режимом, є лютим ворогом свого народу”. А грецький філософ Сократ з цього приводу висловився так: “Рабство принижує людину до любові до нього”. “Нема нічого жалюгіднішого, як раб, що власні цілує пута”, – переконаний сучасний український поет Віктор Тютюн. Отже, про так звану українську інтелігенцію під п’ятою наддержави – монстра Си-Ри-Си- Ри, як дотепно називали тодішню комуністичну російську імперію українські дисиденти. Серед них – і я, журналіст, письменник, краєзнавець. Про це далі мова.
У студентському гурті Сімдесяті роки вже минулого, ХХ століття… Відбувши три з лишком роки служби в колоніяльному війську СРСР на березі Каспійського моря та у високих горах Азербайджану, я повертався “додому”. Нев Україну, звідкіль родом, а в РСФСР, тодішню расєйську Федеративну Республіку, в місто Воркуту, Комі АРСР зі столицею Сиктивкар, де проживав і працював у шахті № 30 мій старший брат Тарас, з ним тут перебувала наша матуся Текля. Тож куди ще мав їхати? Адже в Україні ми не мали ні житла, ні праці.
Влаштувався на роботу в шахту, поряд із братом Тарасом, де працювали також земляки з Рівненщини, Петро Червінський, політичний в’язень, що відбув одинадцятирічний термін концтабору, до якого згодом приїхав на заробітки син Василь. Там проживало багато колишніх каторжан з України, бо навіть звільнені з ув’язнення не мали права повертатися в Україну. Вихідними днями, бувало, брат Тарас, я та син Петра Даниловича Василь Червінський збиралися вдома, обговорювали становище в імперії та в Україні, слухали разом програму з Києва “Для українців, що проживають за кордоном”. Вона скеровувалась на нашу діаспору насамперед в Америці, Англії, Австралії та інших вільних країнах. Програма подавала цікаві новини з України, які ми залюбки слухали, бо вважали себе також “українцями за кордоном”, тобто далеко від рідної землі. Прагли повернутися до неї за першої слушної нагоди. Така нагода невдовзі трапилась. Ми троє вельми прагли здобути вищу освіту, і влітку 1964 року я і приятель Василь поїхали поступати у вузи в Україні. Я – до Київського державного університету імени Тараса Шевченка, Василь – до Рівненського водного інституту, бо там працював викладачем його старший брат Володимир. Я успішно склав вступні екзамени (отримавши 20 балів із 20 можливих), все на відмінно, і був прийнятий на факультет журналістики університету. Поступив і приятель Василь до Рівненського водного. Через два роки до Української сільськогосподарської академії поступив мій старший брат Тарас, на факультет лісового господарства. Для мене почалося нове, надзвичайно цікаве і змістовне життя: лекції професорів, напружена щоденна праця в університетській бібліотеці, палкі дискусії в гуртожитських кімнатах. Я ніби візуально відчував, як наповнювався знаннями. З’являлося відчуття, наче я щоденно підіймаюся до вершини знань все вище і вище, і від того виникало ще більше бажання заглибитися в науковий світ. Паралельно кілька правдивих викладачів – науковців факультету, такі як професори Матвій Михайлович Шестопал, Роман Григорович Іванченко, Микола Бурмака, Василь Яременко, звертали нашу увагу, що ми – українці й маємо досконало опановувати українську мову, українську літературу, українську історію та культуру. Бо, на жаль, весь тодішній Київ розмовляв… російською, більшість предметів у вузах подавали нам теж “язиком старшого брата”. А названі мною викладачі сіяли в душах наших зерна добра і правди, поваги до рідного слова, історії, культури. Та частина з нас, в чиїх душах проросли зерна любові до свого рідного, вечорами, по вихідних гасала по цікавих зібраннях у спілках письменників, художників, мистецтв. Відвідували концерти української пісні, хорів ім. Верьовки, капели бандуристів, інших ансамблів і гуртів, де гордо лунала українська пісня, героїчна і лірична, особливо козацької тематики. І грілися юні душі, проймаючись гордістю за свій великий талановитий народ. А ще набувало все гучнішого звучання могутнє Тарасове слово, адже того року на державному рівні відзначалося 150-ліття від дня народження Т. Г. Шевченка. Доборолась Україна До самого краю: Гірше ляха свої діти Її розпинають… Натхненно й емоційно декламував однокурсник Вадим Мицик із Черкащини, а я додавав ще один Шевченковий вірш, який припав до душі: Свою Україну любіть… Любіть її, во врем’я люте, В останню, тяжкую минуту За неї Господа моліть. Студентський гурт біля нас схвально підтримував мовлене. Особливо цікаві були гуртові поїздки до скульптора і художника відомого Івана Гончара, який зібрав великий приватний музей українських старожитностей. Він палко розповідав нам, молодим, про високий рівень української культури, історії, традиції і вірування народу, і ми слухали захоплено. Проймалися гордістю за своє рідне і близьке духовно і науково. Його оселя з приватним музеєм на Новонаводницькій вулиці стала для допитливого київського студентства справжнім острівцем патріотизму та осягнення високих духовних вершин. Виникало бажання долучитися до тих, хто всупереч імперському Молоху, рухав українське мистецтво, слово, історію, пісню…
“Перевиховання” і “всевидяще око” Та “недремне око” імперії бачило все, маючи скрізь свою агентуру (в кожній студентській групі з 25 осіб КГБ вербувало не менше трьох сексотів), які доносили службі настрої студентів, теми розмов, коло інтересів. У нашій групі ми вичислили трьох таких сексотів (скорочення на КГБістському жаргоні – сєкретний сотруднік: Віктор Бак, Володимир Середин, Володимир Трохименко). Мав великі неприємності від таємних структур і влади художник Іван Гончар. Його виключили зі Спілки художників, не давали замовлень. Почали переслідувати на факультеті викладачів Матвія Шестопала та Романа Іванченка. На “виховну бесіду” служки КГБ водили майже силоміць у свою резиденцію на вул. Володимирській, 33, студентів, на яких “настукали” донощики. У тому числі мене. Ще більше половини студентів факультету (67 із 120-ти, серед них і я) взяли участь у підписанні заяви на захист викладача Матвія Шестопала, якого за проукраїнські погляди і авторитет серед студентів керівництво університету вирішило звільнити з викладацької посади. Та на протест студентів не зважили, М. Шестопала звільни-
На перехрестях історії · “Генералу було нелегко психологічно – “серед людей давно не був, звик іншими командувати, а тут довелося мені командувати ним”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Василь ВЕЛЬМОЖКО, член НСКУ, м. Одеса
Роки підпільної боротьби серйозно підірвали здоров’я командувача УПА. Постійне перебування в замкненому сирому середовищі “криївок” призвело до загострення ревматизму та проблем із серцем і легенями. Вперше Роман Шухевич вимушений був здійснити візит до лікаря в 1946 році через біль у колінному суглобі, який розпухав. На початку наступного року у генерала-підпільника з’явилася пухлина навколо коліна, і повстанці, порадившись, вирішили, що командиру потрібно піти до лікаря. Вибрали лікаря з міста Ходорів, розташованого на південному сході Львівської області. Вранці командир, одягнувшись у ватник, у старій шапці, з пістолетом і гранатою в кишені, на самоті вирушив з лісу на обстеження. Ходорівський лікар діагностував у генерала складну форму ревматоїдного артриту. Складність полягала ще й утому, що медик прописав хворому спокій, дієтичне харчування і постійний догляд. Забезпечити все це в похідних умовах було практично неможливо. Через кілька місяців, у травні 1947-го, Шухевичу вдалося трохи поправити здоров’я, коли він вибрався зі схрону в лісовий табір УПА. У червні під виглядом “бухгалтера” він потрапив на прийом до львівського лікаря Матвія Лотовича, який виявив у підпільника не тільки ревматизм суглобів, а й хвороби шлунка, а також ослаблення серцевого м’яза. Нова зустріч з Лотовичем відбулася в лютому наступного року – “бухгалтер” скаржився на біль у серці, а лікар, відзначивши певний прогрес у лікуванні ревматизму, констатував, що проблеми із серцем тривають. Повстанський командарм отримав рекомендації з лікування, а також список препаратів. З цього моменту Шухевич, прислухавшись до вимог львівського медика, попрощався з підземними схронами. Літо він намагався проводити в лісовому таборі зі своєю армією, а взимку жив на конспіративних квартирах. Лікування не приносило бажаних результатів. Ба більше, Шухевича мучив частий головний біль, спричинений високим тиском. Про стан командувача УПА на той час стало відомо й співробітникам МДБ, які почали вести ретельний нагляд майже за всіма медичними закладами регіону. Окрім того, приблизно до чотирьох десятків львівських аптек приставили підглядачів, які повинні були повідомляти про всіх підозрілих покупців. Повстанці, у свою чергу, почали купувати ліки для Шухевича винятково через відданих націоналістичній ідеї лікарів або студентів-медиків. З часом оточенню підпільного командувача стало зрозуміло, що лікувати командира УПА треба в стаціонарі, інакше він довго не протягне. На нараді вирішили вивезти Шухевича за межі заходу України, щоб генерал зміг кардинально поправити здоров’я. Місцем лікування обрали Одесу, яка славилася кваліфікованими медиками та курортами. Першою на розвідку до моря вирушила Галина Дидик, зв’язкова УПА і довірена особа Шухевича, яка діяла під псевдонімом “Анна”. Путівку на південний курорт їй роздобув голова артілі “Червоний промінь” Іван Парубчак, який співпрацював з
Богдан ЗАЛІЗНЯК
Прочитав збірник статей Миколи Жулинського “Нація. Культура. Література” з підзаголовком “Національно-культурні міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури”. Про що книжка? Вважаю за потрібне передати авторське формулювання: “У збірнику статей представлено роздуми автора над національно-культурними міфами та реаліями українського суспільства, перспективою його національного самовизначення, розкрито ідейно-естетичні пошуки української літератури. Книга розрахована на літературознавців, істориків, аспірантів, студентів, викладачів, учнів старших класів, усіх, хто небайдужий до українського слова і долі нації”. Абсолютно згоден з автором книжки. Скажу більше: усі три складові збірника –
підпіллям і оформив документи на Галину Дидик через Львівську облліспромспілку. “Анна” виїхала до Одеси за фальшивим паспортом на ім’я Софії Ксьонжик. У санаторії імені Карла Маркса, що на Куяльнику, вона провела місяць. Лікувалася як сердечниця, хоча була абсолютно здоровою. Вже потім згадувала, що прийняті тоді ліки через багато років негативно позначилися на її самопочутті. “Одночасно побачила, що на Східній Україні люди як люди. Що це не ті типи, до яких ми звикли тут – енкаведисти, – пише у своїх спогадах зв’язкова. – А головне те, що коли вони дізналися, що я з Галичини, стали до мене дуже добре ставитися”. Навесні 1948 року серцева хвороба Шухевича загострилася, він вже не міг повноцінно працювати. Тоді Дидик, використовуючи напрацьовані зв’язки, дістала два направлення на лікування в одеський “Лермонтовський” санаторій. Оформили їх за підробними документами, виданими двом “вчителям” – Ганні Хом’як і Ярославу Польовому. На лікування “вчителі” полетіли літаком з Івано- Франківська. Прибувши на місце, підпільники пройшли обстеження в поліклініці санаторію, а потім, за рекомендацією лікарів, купили за готівку путівки, які коштували по 10 тис. крб кожна. Наступні півтора місяці пара перебувала під наглядом кардіологів. У період лікування Шухевич і Дидик вільно гуляли містом, відвідували музеї, оперний театр, фотографувалися. Підпільники настільки осміліли, що зробили “Польовому” кардіограму у військовому госпіталі. “Я пішла туди попроситися. Але мені сказали, що вони нікому не роблять. Однак коли почули, що ми – галичани, що я приїхала з хворою людиною зі Львова, дуже добре поставилися і зробили кардіограму”, – згадувала Галина Дидик. Зв’язкова розповідала, що генералу було нелегко психологічно – “серед людей він уже давно не був, звик іншими командувати, а тут довелося мені командувати ним”. Крім того, пригнічувало постійне очікування неприємностей – кожен вихід у місто міг стати останнім. Тому поки Шухевич був на процедурах, Галина Дидик чекала його під дверима кабінету з пістолетом у кишені. Сам же командарм навіть у такі моменти не розлучався з ампулою отрути. Одеські “канікули” минули досить швидко. Назад пара їхала за новим маршрутом: спочатку літаком до Чернівців, звідти – поїздом до Кишинева і лише потім залізницею – до Львова. Лікування на морі позитивно позначилося на стані Шухевича – протягом другої половини літа і восени 1948-го він не мав проблем зі здоров’ям. Але вже взимку хвороби повернулися. Командувач УПА знову став ходити до перевірених львівських лікарів, але поліпшення не наставало. Тому в червні 1949 року він зважився знову поїхати на лікування до моря. У товаристві зі зв’язковою Галиною Дидик, з тими самими підробними документами Шухевич прибув до Одеси. Спочатку підпільники поселилися на квартирі навпроти санаторію “Аркадія”, але незабаром, за рекомендацією лікарів, переїхали в село Крижанівку, де зупинилися в будинку бригадира місцевого рибного колгоспу Матвія Жуматіна. Лікувався командарм у тих самих лікарів, що й раніше. Під час другого візиту на південь з Шухевичем стався неприємний випадок: купаючись у морі, він загубив медальйон із зображенням Богородиці, який йому в дитинстві подарувала мати. Як згадує зв’язкова, після безуспішних пошуків генерал сказав: “Це означає, що незабаром я загину”. До Львова пара повернулася через Київ. Як і минулого разу, до настання холодів скарг на погане самопочуття соратники від Шухевича не чули. Однак пізньої осені настала нова криза: навіть переходи в 10- 15 км давалися Шухевичу важко. Незважаючи на постійне лікування, дієти, уколи та інші процедури, ситуація не змінювалася. Взимку 1950 року Шухевич намагався активно працювати. Поїздки до Одеси переконали його, що повстанський рух можна відродити і на сході України. Генерал працював над планами перенесення підпільних баз на схід, будівництва нових криївок, розробляв інструкції для роботи з молоддю, з населенням сходу України. А зв’язкові УПА об’їздили майже всі обласні центри України, організовуючи конспіративні квартири. Цей процес обірвався 5 березня 1950 року, коли в ході спецоперації МДБ Роман Шухевич загинув. Лише після його смерті радянські спецслужби дізналися про те, що коли вони шукали “бандита” Шухевича в Галичині, той лікувався в санаторіях Одеси. Слідчі МДБ, розбираючись у тому, як командарм УПА примудрявся виїжджати “на моря”, констатували в рапорті, що “місцевими (одеськими) органами міліції вони (Шухевич і Дидик) були тимчасово прописані згідно з наданими підробленими документами”. Причому в паспорт Шухевича була вклеєна така сама фотографія, яка була у збірці № 1 МДБ СРСР, що містила орієнтування на розшукуваних по всьому Союзу державних злочинців. Влада заднім числом покарала керівництво Одеської міліції “за втрату пильності”. Варто нагадати, що з 1999 по 2011 роки в Одесі був провулок Романа Шухевича, але за часів президентства Януковича, коли міським головою був Олексій Костусєв, цю назву скасували. У 2022 році, до 115-ї річниці, київські скульптори виготовили меморіальну дошку на знак перебування і лікування Романа Шухевича в санаторії “Лермонтовський”, але службовці медичного управління Міністерства оборони України не дали дозвіл на її встановлення на території санаторію. У серпні 2022 року військовослужбовці 80-ї окремої десантноштурмової бригади започаткували збір підписів за присвоєння бригаді почесного імені генерал-хорунжого Романа Шухевича, але 22 листопада 2023 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв бригаді почесне найменування “Галицька”. Наприкінці 2022 року на замовлення Українського інституту національної пам’яті та за підтримки “Ветеранс Хаб Одеса” створено документальний фільм з циклу “Український Південь” під назвою “Спецоперація УПА: Шухевич в Одесі”.
бальної світової політики, вона повністю змінила політичну карту Європи”. Збірник “Нація. Культура. Література” Микола Жулинський розпочинає таким висловом: “Для нас важливо визначити взаємовідношення Особи, Культури і Всесвіту – спроєктувати філософсько-релігійну систему на розв’язання цієї тріади, в якій закладена вічна суперечливість… І кожен з нас повинен повсякчасно гордо і невтомно тримати в руках жезл національного обов’язку – набувати втрачену батьківщину для себе і для свого ближнього, бо якщо не набудеш власної батьківщини, втратиш увесь світ”. Власне, цей збірник Миколи Жулинського працює на збереження нашої Батьківщини – України. Тож подякуємо автору за книгу і висвітлення головного – потреби українцям розвивати національну ідею – теоретично і практично.
30 червня виповнюється 117-та річниця від дня народження командувача Української повстанської армії (УПА) Романа Шухевича (Тараса Чупринки). А в Одесі можна відзначити 75-ту річницю останнього відвідування і лікування легендарного ватажка повстанців в санаторії “Лермонтовський”. Після того, як червона армія розпочала наступ на землі заходу України, в березні 1944 року в донесеннях чекістів вперше з’явилося його ім’я. Відтоді Роман Шухевич став об’єктом полювання радянських спецслужб. І що довше повстанці чинили опір владі СРСР, то активніше розшукували підпільного командувача більшовицькі нишпорки.
На перехрестях історії · “Генералу було нелегко психологічно – “серед людей давно не був, звик іншими командувати, а тут довелося мені командувати ним”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ “Національні епізоди” (те, що діялось і певним чином продовжує діятись у нашому суспільстві), “Європейські переживання України” (який вигляд ми, українці, мали в рамках європейського життя-буття) і “Письменництво” (від Т. Шевченка, М. Гоголя, П. Куліша, Лесі Українки – до Уласа Самчука, Василя Стуса, Олеся Гончара) – написані щиро. Головна думка: які ми, як продовжуємо дбати про розвиток української національної єдності, словом – “Куди йдемо”. Що повинна робити національна інтелігенція: - пробуджувати почуття національної гідності; - формувати історичну й політичну свідомість українців;
- визначати національні інтереси й пріоритети; - зберігати національну ідентичність; - духовно й морально консолідувати націю. Таку роль свого часу виконували Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський та інші діяльні українці. Допомогла Миколі Жулинському науковиця Оксана Сліпушко, дві розмови з якою опубліковано як на початку, так і вкінці книжки. Збігнєв Бжезинський ще у вересні 1998 року у Львові, з нагоди присудження йому звання почесного громадянина міста Львова, чітко висловився: “Незалежність України має величезне значення для гло-
Шевченкіана · “Якийсь глибокий серцезнавець сказав, що найвірніший дружбометр – це гроші”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Передслово Авторський вступ до вже надрукованих розмов, звісна річ, уявних, з Тарасом Шевченком1, як правило, лапідарний, а саме: Шевченкові тексти справжні, вони не зачеплені чужим “ніже яким словом”. Проте цього разу необхідно попередити читача, що нам доведеться заторкнути найінтимніші зізнання Тараса Григоровича. Крий Боже, не йдеться про раніше нікому не відомі тексти й документи, всі вони опубліковані в Шевченковому Щоденнику (Журналі) ще на початку минулого століття. Поготів майже сто років тому видатний український шевченкознавець Сергій Єфремов у Передмові до редагованого ним академічного видання Щоденних записок Тараса Шевченка спеціально наголосив: “Це справжній, не надуманий і навмисне не вигаданий, не підкрашений і не підроблений великої душі документ, одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть про себе й ні з чим не ховається – навіть з власними своїми вадами та негарними вчинками, аж до “глумления пьянственного”, або навіть з мало принадними походеньками в “очаровательном семействе” якої-небудь m-me Гильде… Видко, що людина ані трохи не позувала, не рисувалася, не спиналась на котурни, не драпувалася в якусь пишну тогу, не кокетувала й перед собою…”2. Як після цієї давньої мудрості пояснити вдумливому сучасникові, чому Шевченкові записи про Гільде зовсім не знайшли відображення, скажімо, у знаменитому літописі Петра Жура “Труди і дні Кобзаря”, що достойно складає останній 12-й том сучасного Повного зібрання творів Тараса Шевченка? А в Алфавітному покажчику імен до 5-го тому цього видання, в якому опубліковано Щоденник, Гільде згадано, як і у поета, шість разів, але без будь-якого коментаря. На мій погляд, із такою практикою необхідно, нарешті, покінчити. Тарас Григорович нікого, у тому числі його майбутніх біографів і коментаторів, не уповноважував самочинно вилучати названі ним імена та прізвища чи замовчувати інформацію про них. Більше того, він не має найменшої потреби в охоронцях його морального обличчя. Ще відомий український літературознавець Олександр Білецький (1884–1961) точно виснував, що в подібних епізодах у Щоденнику Шевченко “не сповідається і не кається”. Отже, Тарас Григорович погодився “на раду тиху, на розмову”, слухаємо його до7 слівну щиру, відверту розповідь. Епізод, яким починається зав’язка й несподіваний розвиток унікального та різнобічного сюжету розмови, взято мною з Шевченкового запису в Щоденнику 26 листопада 1857 року, коли поет дорогою з заслання в Петербург, уже третій місяць перебував у Нижньому Новгороді й навіть хотів, якщо вірити йому буквально, зовсім покинути ведення безцінної “прозаїчної, незмінної, вірної хроніки”. Чим не інтрига?
У ході розмови самі собою вималювали7 ся важливі теми: дружба, гроші, борги та, нез моєї волі, “чарівне сімейство мадам Гіль7 де”… Нічого не надумано, не вигадано мною… Спочатку просто поцікавився, чи дійсно набрид Щоденник або Журнал, як його ще називав Тарас Григорович… – Я хотів було зовсім покинути свій монотонний журнал, але сьогодні трапилося зі мною те, чого раніше ніколи не бувало. Шрейдерс, Кадинський (правильно – Кадницький. – В. М.) і Фрейліх (правильно – Фреліх. – В. М.)3 попросили мене нарисувати їхні портрети і запропонували гроші наперед. Я ніколи не брав грошей наперед за роботу, а сьогодні взяв і, добре помогоричувавши, відправився в чарівне сімейство мадам Гільде і там переночував. І там украли у мене гроші, 125 рублів. І по заслузі: наперед не бери незароблених грошей… – Незадовго до цієї прикрої події ви навіть особливо відзначали в Щоденнику, що у мадам Гільде був “благополучний нічліг”… Але не цього разу! Бо таки чималі гроші вкрадено! Хоч у поліцію біжи якомога… Втім, у вас є знайомий поліцмейстер Петро Кудлай… – Шкода мені стало незароблених грошей. У такій досаді пішов я до Кудлая просити поліцейської участі в моєму горі. Кудлай сам нездоровий, не може вийти з квартири, але обіцяв мені одного зі своїх підручних, якогось відчайдушного доку. Подивимося, чи сотворить чудо вищезгаданий дока. – Сотворив? Такого ще не творилось… – Годині о першій прийшов до мене дока, я розповів йому, в чому справа, і пообіцяв за труди 25 рублів. Але, на жаль, при всьому його старанні результату ніякого. Що з воза впало, те пропало. Значить, про цей кепський анекдот і думати нічого. Я так і зробив. – Але не перестали думати про свій борг перед знайомими і вже наступного дня, 30 листопада… – Сьогодні почав груповий портрет своїх щедрих приятелів. Не знаю, чи вийде щось путнє з цієї затії, приятелі неакуратні в сеансах, обставина важлива під час роботи. Побачу, що далі буде, і якщо сеанси затягнуться, то намалюю окремо кожного олівцем і тим покінчу мій рахунок із приятелями. Чого б мені дуже не хотілося, адже задуманий малюнок сепією дуже вдало згрупувався. І мені хотілося б достойно сплатити їм свій борг. – Можна лише захоплюватися тим, з якою наполегливістю ви це робили… При7 наймні, ледь перебралися на квартиру до, го7 ворячи вашими словами, “колишнього сту7 дента Київського університету” Шрейдерса, як 10 січня вже нового 1858 року… – Намалював портрет Шрейдерса, і досить вдало. Частина боргу, значить, сплачена. Треба ще намалювати Фрейліха і Кадинського, й тоді квити. Але коли це станеться, не знаю. – Справді, на той час ясно було, що за7 думаний груповий портрет завершити не вдасться, і художник уперто й невпинно йшов до варіантної мети… – Сьогодні намалював портрет Кадинського. Залишається намалювати Фрейліха – і квити. – Це сталося 12 лютого 1858 року, а від’їхали ви, Тарасе Григоровичу, з Нижньо7 го Новгорода 8 березня. Цим періодом і да7 тується портрет архітектора Миколи Фрелі7 ха, виконаний, як і два попередні, на тонова7 ному папері італійським та білим олівцем, замість групового портрета трьох приятелів. Отже – квити! Браво! Браво! За цим стоїть один із ваших життєвих принципів… – Спочатку сплачується борг, потім задовольняється голодна нужда, а на решту купується задоволення. Так принаймні роблять порядні люди. А я і тінню боюся бути схожим на безалаберного розгільдяя. Кутнув і я на свій пай колись. Досить. – Всього і всякого бувало у вашому щас7 ливому і стражденному житті… – І всякий день перед нами – стид наш перед нами. – Знаю, вам у житті довелося стикатися з тим, що позичені гроші не повертали чи не платили за намальований портрет… – Закінчилися сеанси, пішов я до друга за мздою; друг зайнятий, нікого не приймає, вдруге те саме, третій, четвертий, і так до десяти разів – усе те саме. Я плюнув другові на поріг та й ходити перестав. Таких друзів у мене було багато і, як на підбір, усі люди військові. Віра без діл мертва єсть. Так і дружба без істотних доказів – пусте, лукаве слово. Блаженні, стократ блаженні друзі, життя яких було осінено райдужним сяйвом усміхненого щастя, і голодна нужда своїм залізним посохом випробування жодного разу не постукала в двері їхньої безкорисливої дружби. – Посох нужди неодноразово стукав у ваші двері, завжди на допомогу приходили справжні друзі… – У моєму становищі природно, що я постійно потребував копійки… Пошли, Господи, всім людям таку дружбу і такого друга, як Лазаревський4… Не пам’ятаю, хто саме, але якийсь глибокий серцезнавець сказав, що найвірніший дружбометр – це гроші. І він сказав справедливо. Істинна, справжня дружба, яка виявляється тільки в критичних, важких випадках, і та навіть вимагає цього холодного мірила. Найживіша, одухотворена мова дружби – це гроші. І що більша нужда, то щиріша дружба, яка проганяє цю голодну відьму. Я був такий щасливий у своєму, можна сказати, коловоротному житті, що неодноразово куштував од плоду цього райського древа… – Безмежно вдячний за ці глибокі мірку7 вання, виловлені з житейського моря… Те7 пер дозвольте повернутися до того дня 29 листопада 1857 року, коли стало зовсім ясно, що гроші, котрі ви так довго відпра7 цьовували, не будуть повернуті навіть із до7 помогою поліцейського доки. Як провели другу половину поганого дня? – Пішов до Шрейдерса обідати і з досади мало знову не нализався. Після обіду зайшов до тієї ж підступної мадам Гільде (яка християнська незлобивість!), відпочив трохи… – Мадам Гільде ви згадували в Щоден7 нику й до того, та й після… – Ніч і наступну добу провів у чарівному сімействі madame Гільде; пішов до ma- dame Гільде, де й кинув якір на ніч; подався я в чарівне сімейство мадам Гільде, але нудьга і там мене знайшла… – Звернув увагу на чудернацький запис у Щоденнику на початку грудня 18577го, з якого випливає, що ви, так би мовити, зав7 дали збитків “сімейству мадам Гільде”… – У компанії чесних артистів святкував іменини загальної й особливо театральної красуні, на ім’я Ганна Дмитрівна, ана прізвисько не знаю, і святкував без хитрощів, тобто пристойним нагоді та місцю продовженням, – ясніше, на шкоду чарівному сімейству мадам Гульди5. – Отим7бо й ба! Та не сумніваюся – вас уже пригнічувало незмірно, що тієї злощас7 ної ночі, коли залишалися до ранку, за ва7 шими словами, в храмі Пріапа6, в Нижній Новгород заїжджав Федір Лазаревський, третій із шести славних братів Лазарев7 ських, аби побачитися з вами, але не зміг цього зробити. З чиновником Оренбурзької прикордонної комісії Федором Лазарев7 ським ви познайомились у червні 1847 року в Оренбурзі, й він був одним із перших, хто підтримав засланця. Про це ви навіть писали Варварі Рєпніній у березні 18507го… – Це один із найблагородніших людей! Він перший не встидився моєї сірої шинелі, і перший зустрів мене після повернення мого з киргизького степу… – А того ранку, повернувшись од мадам Гільде… – Вранці приходжу додому, інше лихо: вночі проїхав Федір Лазаревський. Був у Даля7, посилав шукати мене по всьому місту і, зрозуміло, мене не знайшли. І тепер його візитівка лежить у мене на столі, як страшний докір совісті. – Звісно, необхідно було зайти до Воло7 димира Даля. Та що ж йому можна було по7 яснити? – Хоч не хоч, а сьогодні я мусів обідати у Даля та вигадувати надзвичайну пригоду, що трапилася зі мною минулої ночі. Але замість фігурної брехні я сказав брехню лаконічну: я сказав, що їздив у Балахну з Брилкіним8, так заради власного задоволення, і тим покінчив справу. – Власне кажучи, ви таки їздили з при7 ятелем Миколою Брилкіним у повітове міс7 то Балахну вище Нижнього Новгорода, але-то було ще 24 вересня… З тієї Балахни вам довелося починати і виправдавчий лист до Михайла Лазаревського, написаний 29 лис7 топада 18577го… – Щодо тієї фатальної ночі повторив Михайлу Лазаревському ту саму брехню, що й Володимиру Далю. – Який вигляд це мало? – Милий мій друже! Позавчора чортові не було чого робить, то він носив мене в Балахну, трохи не за тридцять верст од Нижнього, а Федор якраз в той день і переїхав через Нижній. І що б йому було підождать до завтра… – А що ж інше можна було придумати? – Одна брехня веде за собою іншу, це звичайна річ… – Та Балахна ще довго гикалася… Федір Лазаревський аж на початку грудня 1857 ро7 ку писав із Петербурга в Нижній Новгород: “Жаль, жаль, жаль, милий мій друже, що тебе понесло в Балахну саме в той день, як я приїхав у Нижній”… У середині грудня ви навіть занотували про це у Щоденнику… – Через Даля одержав листа від Федора Лазаревського. Пише він, що незабаром поїде знову кудись через Нижній, і просить мене не їздити в Балахну. Не поїду. Цур їй! – Чистий серцем Кобзарю, доки будете мучити душу і серцем боліти? Нагадаю вам і скажу всім, хто не знає, що 12 липня 1858 року, в день сорокаріччя Михайла Ла7 заревського, ви подарували йому свій Що7 денник, завдяки якому ми й маємо змогу діз7 натися про всі ці історії. Це була ваша щира правда і вища спокута перед істинними дру7 зями…
______________ 1 Див. Мельниченко В. Розмова з Тарасом Шевченком // Слово Просвіти. 2024. 7–13 березня; Його ж. Розмова з Тарасом Шевченком (про книги, які, “читая, оживаєм…”) // Слово Просвіти. 2024. 25 квітня – 1 травня; Його ж. Розмова з Тарасом Шевченком. Про жахливу історію з мерзотниками // Слово Просвіти. 2024. 6–19 червня. 2 Цит. за: Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Том четвертий. Щоденні записки (Журнал). К., 1927. С. XXII. 3 Костянтин Шрейдерс, Андрій Кадницький і Микола Фреліх – Шевченкові знайомі в Нижньому Новгороді. На початку 1858 року Шевченко поселився у Шрейдерса, той неодноразово виконував його доручення в Петербурзі. 4 Лазаревський Михайло Матвійович (1818–1867) – один з найближчих друзів Шевченка, другий із шести братів Лазаревських. Шевченко познайомився з ним у липні-серпні 1848 року в Орській фортеці. Під час заслання підтримував поета матеріально, брав участь в організації визволення його з заслання. Після повернення до Петербурга, Шевченко близько трьох місяців жив на квартирі Лазаревського. 5 Тарас Шевченко саме так іронічно назвав у цьому випадку господиню “сімейства”. 6 У давньогрецькій міфології Пріап – син Діоніса й Афродіти, бог садів і виноградників, плодючості й дітородіння, покровитель плотських насолод, а римляни вважали Пріапа ще й покровителем повій, звідників і гуляк. 7 Володимир Іванович Даль (1801–1872) – автор “Тлумачного словника живої великоруської мови”. Збирав матеріали до Словника української мови (близько 8 тис. слів, неопубліковано). Шевченко познайомився з ним ще до заслання. Даль мешкав у Нижньому Новгороді. 8 Брилкін Микола Олександрович (роки життя невідомі) – підприємець, один із організаторів Волзького пароплавства. Шевченко познайомився з ним 20 вересня 1857 року в день приїзду до Нижнього Новгорода, підтримував дружні стосунки.
Незабутні · “Моїм завданням єсть не писати спомини, а зробити так, щоб була така Україна, в якій було б місце для мого класу, для моїх рідних”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
випливав із внутрішніх засад УСХД, безумовного дотримання яких як голова Ради присяжних він вимагав і від інших членів Союзу. З яким настроєм покидав Липинський обжите гніздо, довідуємося з його листа до Осипа Назарука від 6.11.1926 р.: “Виїзжаю позавтра вже до Берліну... Їду з тяжким серцем, бо відчуваю, що не стане мені фізичних сил на виконання тієї праці, яку треба було б виконати в Берліні, щоб побут мій був користний для діла. Боюсь, що в результаті зможу там дати для нашого діла значно менше, ніж давав тут”. З виїздом В’ячеслава Липинського з Райхенау політичне життя провінційного містечка завмирає. До місцевої кірхи Св. Варвари щонеділі не заходить постійний відвідувач-емігрант, припинились регулярні та періодичні поштові відправлення, пов’язані з адресою Karl Ludwigstrase, 172. Залізнична станція в сусідньому місті Пайєрбах перестає зустрічати та проводжати численних відвідувачів керівника УСХД. Гадаю, сучасникам варто знати, що, не змінивши свого зовнішнього вигляду, зберігся будинок, у якому політик жив і творив з кінця 1919 по 1926 рік.
важко хворим, Мирон Сич балотувався до воєводського сеймику від округу, що охоплює Ельблонг і північно-західну частину регіону, працював віцемаршалком до останніх днів. Заслуги Мирона Сича гідно поціновані: польський уряд нагородив його “Хрестом Заслуги” (2001), українська держава зробила його повним кавалером ордена “За заслуги”. Як згадує народний депутат Микола Княжицький, “він був сильним і дуже добрим чоловіком. Народжений у комуністичній Польщі на півночі, як і тисячі родин жертв акції Вісла, Мирон завжди залишався українцем”. “Це величезна втрата для всіх нас, це також втрата для Польщі та для всієї України. Мирон Сич показав справжній приклад того, як можна і треба бути вірним громадянином Польщі з величезним українським серцем. Серцем, у якому було багато любові для польського і українського народів. Він показав приклад, як мають будуватися українсько-польські відносини. Ти завжди був, є і назавжди залишишся в нашій пам’яті, в наших серцях як великий вчитель. Тобі вдячна вся Україна, яку ти так любив і заради якої зробив так багато добрих справ”, – наголосив під час церемонії поховання Василь Зварич, який працював тоді у Варшаві послом України. До речі, українській справі присвятила себе і сестра Мирона Дарія, яка є директоркою української школи в Торонто (Канада).
Незабутні · “Моїм завданням єсть не писати спомини, а зробити так, щоб була така Україна, в якій було б місце для мого класу, для моїх рідних”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Віталій КУШНІР, просвітянин
Цьогоріч виповнилося 142 роки від народження видатного українського мислителя-державника, Надзвичайного Посланника і Повноважного Міністра Української Держави в Австро- Угорщині В’ячеслава Казимировича Липинського. Після повалення гетьманського уряду В’ячеслав Липинський, усвідомлюючи свій обов’язок перед Україною, ще протягом семи місяців залишався на чолі дипломатичної місії у Відні, зазначаючи, що робить це, “не міняючи своїх гетьмансько-монархічних поглядів, бажаючи допомогти зберегти рештки української державности...”. Але політика, яку проводила Директорія, щораз глибше утверджує його на думці, що він не може брати на себе відповідальність за чужі помилки, прорахунки і навіть злочинні дії, що проявились у “полюванні на відьом”. Реакцією на розстріл одного з найдостойніших військових командирів – полковника Петра Болбочана – став рапорт про відставку, надісланий В. Липинським 26 липня 1919 року на ім’я міністра закордонних справ УНР Володимира Темницького. Втрата внаслідок грабежу і підпалу навесні 1918 року хати В’ячеслава Липинського на Уманщині, його особистого архіву, бібліотеки та підготовленого до друку 4-томника “Історії України“ завдала науковцю сильного удару. Та ще болючішою для нього була втрата української державності. Його думки “крутяться коло двох восей, двох трагедій: трагедії суспільної української“, яка, за висловом політика, була і трагедією його особистою. Значно пізніше, у відповідь на пропозицію бібліотекаря Наукового товариства імені Тараса Шевченка Івана Кревецького пе-
Ольга РУДАНЕЦЬ, заслужена працівниця культури України, членкиня НСЖУ
Його душа була українською, і він цим пишався, не цурався, завжди на цьому акцентував. Навіть присягу в польському парламенті складав у вишиванці. Моторошно про цю людину говорити в минулому часі. Бо ж вік ще – творити й діяти, будувати плани і мріяти, реалізувати сповна набутий досвід, а на 65-му році життя досвіду у Мирона Сича набралося – вистачило б не на одне життя. Але підступна недуга і невблаганний фатум не визнають ні планів і мрій, ні прагнення віддати людям і світові свої здібності і старання, свою непогамовну енергію… На жаль, минулої весни його не стало. Все, що набув, нажив, – залишив нащадкам. Собі заробив вічний спочинок у Господа і місце на Алеї слави в Ольштині (Вармінсько-Мазурське воєводство Польської Республіки). Народився Мирон Сич 3 січня 1960 року в селі Остре Бардо Вармінсько-Мазурського воєводства. Батько – Олександр Сич, 1914 р. н. (с. Ляшки, Ярославського повіту), з 1937 по 1939 рік був у польському війську. З 1938 року – член ОУН, з осені 1945 року – боєць сотні “Месники–4”, куреня “Месники” в УПА. Схоплений солдатами ВП навесні 1947 року та засуджений польською владою до страти. Згодом вищу міру покарання замінили на 15-річне ув’язнення.
реїхати до Львова, Липинський обґрунтовує своє рішення залишитися на чужині так: “Одного тільки побажання вашого не можу зрозуміти: повороту до рідного краю. Кому і нащо я в тім краю потрібний. Щоб “заробляти на ідеї”… Моя Україна умерла, і я не маю до чого і до кого вертати“. Місцем осідку В’ячеслава Липинського стало австрійське містечко Райхенау в Нижній Стирії. Тут пройшли найпродуктивніші роки праці політика. Тиха місцина, затишна оселя, здоровий гірський клімат сприяли активній роботі творчої думки, заощаджували життєві сили. Однак, як би не намагався Липинський відійти від політики, становище, в якому опинилася Україна, змушує зайнятись, за його висловом, “протиприродним ділом”, викликаним “процесом нашого національного гниття”. У листі до Сергія Шелухіна він писав: “У нас тепер стало багато самостійників, але як було,
так і єсть мало державників, мало людей з державним чуттям, але перш над усе – збудування свого”. Починаючи з осені 1919 року, глибоко проаналізувавши і обґрунтувавши причини втрати української державності, він відшукує рецепти і способи побудови незалежної держави в майбутньому. З’являються перші розділи знаменитих “Листів до братівхліборобів”. У відповідь на пропозицію Осипа Назарука написати спомини В. Липинський зазначив: “Моїм завданням єсть не писати спомини, а зробити так, щоб була така Україна, в якій було б місце для мого класу, для моїх рідних”. Він працює над створенням дієвої політичної організації. Разом зі своїми однодумцями в Райхенау скликає з’їзд, на якому утворено “Український Союз хліборобів-державників” (УСХД). Відтоді провінційне містечко Райхенау стає потужним політичним центром. Крім того, що тут твориться ідеологія модерного українського консерватизму, формуються і готуються до видання збірники “Хліборобська Україна” – друкований орган УСХД, ведеться практична робота з об’єднання розпорошених політичних груп та окремих представників української еміграції. До Райхенау приїздять на зустріч з головою Ради присяжних представники українських емігрантських кіл з Чехії, Словаччини, Східної Галичини, Німеччини. Серед них – Євген Чикаленко, Віктор Вакуловський, Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Вільгельм Габсбург, Ярослав Окуневський. Засновуються гетьманські структури в Сільськогосподарській академії в Подєбрадах, Празі, Львові. Зі спогадів близьких друзів і соратників політика дізнаємося про критичний стан здоров’я В’ячеслава Липинського та матеріальну скруту, в умовах якої доводилося йому працювати. Наприклад, Вікторія Скоропис у листі до батька, Євгена Чикаленка, писала: “А Ліпінський... серйозно хворий – часом він так погано виглядає, що страшно, чи не умре він отак колись раптом: в нього з серцем дуже зле, йому треба спокій, гарну харч, а він ледве має гроші на життя, а замість відпочинку день і ніч пише, щоб покінчить свої роботи та заробить ними грошей, та йна те в нього нема надії, бо де він їх тепер видасть?”. В’ячеслав Липинський виїхав з Райхенау до Берліна 8 листопада 1926 року. Павло Скоропадський запросив його очолити кафедру української державності в Українському науковому інституті, який щойно організувався стараннями гетьманців. Цей переїзд хворий Липинський здійснив без особливого бажання, лише виходячи з обов’язку гетьманця, що віцемаршалок Вармінсько-Мазурського воєводства РП. Належав до правлячої партії “Громадянська платформа”, з осередком якої здійснював активну політичну діяльність. За інформацією Польського радіо, він реалізував багато проєктів для української громади. Завдяки йому в Ольштині постала вулиця Тараса Шевченка, а в Перемишлі меншина отримала Український народний дім, який втратила за часів соціалізму. Мирон Сич працював над проєктами взаємодії польських та українських міст на рівні місцевої влади. Створював ініціативи з допомоги Україні в тяжкі часи: під час Помаранчевої революції 2004 року, після початку російської агресії 2014-го. Навіть під час тяжкої хвороби, Мирон Сич їздив в Україну для реалізації ідей, які мали допомогти у війні з агресором. На муніципальних виборах 7 квітня цього року, вже будучи
Будинок у Райхенау, в якому жив В. Липинський (фото 1921 р.)
Незабутні · “Моїм завданням єсть не писати спомини, а зробити так, щоб була така Україна, в якій було б місце для мого класу, для моїх рідних”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Вийшов з тюрми наприкінці 50-х років. Мирон Сич закінчив Вищу педагогічну школу в Ольштині. Успадкувавши батьків національний ген і українську душу, згодом став ініціатором і засновником Об’єднання шкіл з українською мовою навчання у м. Гурово-Ілавецьке, де тривалий час, упродовж 1990–2007 років, і сам був директором української школи. Активна громадська діяльність приносила йому все більше популярності, як в середовищі української спільноти, так і в польських громадських і політичних згромадженнях. У 1998–2007 рр. його обирають головою Вармінсько-Мазурського сеймику і він стає активним сподвижником в побратимстві польських міст з українськими. Саме до цього періоду його життя належить налагодження тісних стосунків з Коломийщиною і Коломиєю. Колишній голова Коломийської районної ради Дмитро Неміш згадує: “Мирона Сича я запізнав з 2004 року. Саме тоді нам вдалось започаткувати дружні відносини з Вармінсько-Мазурським воєводством Польщі, з чисельною українською спільнотою міста Ольштина. За час нашої співпраці нам вдалось реалізувати 4 важливі проєкти для зближення, порозуміння і взаємовигідного партнерства, і започаткувати фестиваль української культури в місті Гурово-Ілавецьке”.
Миронові Сичу завдячує своєю популярністю в Ольштинському повіті і Вармінсько-Мазурському воєводстві і Коломийський академічний обласний український драматичний театр ім. І. Озаркевича, який був неодноразово і учасником фестивалю, і мав гастрольні виступи. Директор театру, народний артист України Дмитро Чиборак згадує Мирона Сича як людину великої української душі, надзвичайного поціновувача української культури і української пісні: “Він завжди був готовий взяти свого акордеона і затягнути українську пісню. Було відчутно, що українство в ньому – до найменшої клітинки, до найглибшої закутини його душі”. Будучи одним із найвідоміших представників української громади Польщі останніх десятиліть, упродовж 2007–2015 років обирався депутатом Сейму Польщі. До речі, був єдиним етнічним українцем у сеймі. З 2015 року –
Гість “СП” · “Люблю все робити тому, що це необхідно. Це те саме, що ніколи не буду для себе готувати вишуканих страв, а лише для гостей”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ – У репертуарі Національної опери України вже був представлений балет “Жізель”. Чому ви вирішили зробити нову постановку? – Це було насамперед бажання японських імпресаріо. Вони хотіли бачити “Жізель”, але в іншому вигляді. Маю на увазі саму постановку, декорації, костюми. Прем’єра мала відбутися в Токіо. Я ще не почав ставити виставу, а костюми та декорації вже поїхали до Японії. Так сталося, що реквізит їхав до цієї країни три місяці. За свою творчу кар’єру я зробив багато оригінальних вистав – “Весілля Фігаро”, “Раймонда”, “Корсар”, “Шахерезада”, балетні сцени в оперних виставах, зокрема, у “Фаусті”. Але саме “Жізель” вважаю вінцем мого творіння. Під час роботи над цим балетом я відчував таке душевне та емоційне піднесення, якого не було на жодній моїй виставі. Тут зовсім інша лексика жестів, інше сприйняття. Відкрив багато нового. За відгуками та касовістю цей балет сьогодні в лідерах нашого театру. – Як сприйняла постановку японська публіка? – Неймовірно! Вже підписано контракт на наступний рік. Покажемо в Японії двічі гала-концерт і двадцять разів – “Жізель”. Японці – балетомани. Вони добре знають, на яку виставу йдуть, знають персонажів, їхні долі. Бачили багато поставок “Жізелі” і можуть порівнювати. Ана нашому балеті вони просто плакали. – За сюжетом балету у фіналі сходить сонце і Альберт залишається живим. А у вашій версії він зустрічається з коханою в потойбіччі. – Мабуть, ви маєте на увазі пострадянське лібрето. Зараз багато чого інакше і в першому, і в другому актах. – А що можете сказати про виконавців? – У нас кілька складів. В українській прем’єрі виступали: Ілона Кравченко (Жізель), Микита Сухоруков (Альберт), Анастасія Шевченко (Мірта), Володимир Кутузов (Ганс). Також танцювали Наталія Мацак, Ян Ваня, Ольга Голиця, Олександр Габелко, Юрія Кулик. Коли до Японії вирушили декорації, то вже були конкретні прізвища тих, хто поїде на гастролі. Під час створення балету я розповів нашій головній художниці Марії Левитській, які б хотів бачити костюми. Зокрема, я був проти білого трико, бо це ознака палацу або того, що навколо нього. Мені нагадали, що вони були у “Весіллі Фігаро”, але ж там також знать. А селяни не можуть носити одяг такого кольору. Він може бути сірий або червоний. Вважаю, що картинка вийшла чудова. Зі своєю дружиною, народною артисткою України Тетяною Білецькою від початку роботи над балетом у нас були дискусії. Спершу вона не сприймала мій фінал, деякі інші моменти, а зараз говорить, що це просто геніально. На попередньому показі танцювала її учениця Ілона Кравченко. Вона виконала сцену божевілля так, що моя дружина плакала. Надзвичайно вдячний долі, що мені була доручена ця робота. Навіть зробив собі на руці татуювання “Жізель”, а після попередніх постановок навіть не думав про це. Створюючи цей балет, я пережив такий душевний та емоційний кайф, якого не було в жодній іншій виставі. – Любов до балету вам передалася, мабуть, як спадок? – Моя мама Єлизавета Яківна Литвиненко – випускниця Київського хореографічного училища. Коли вона виступала у звітному концерті училища на сцені оперного театру, то вже була вагітна мною. Можна сказати, що я народився на цій сцені. І як всі балетні діти, практично щовечора, кожної вистави був у театрі. Знав всі ходи-виходи, всі знали мене. Можна сказати, що з Національною оперою я вже 61 рік. – Вісім років ви навчалися в Москві. А чи не було бажання залишитися на росії? – Я обожнюю рідний Київ, Дніпро, озера, нашу природу. Завжди пишався, що я киянин. А Москва мені ніколи не подобалася. Відмовився від пропозиції директора Большого театру Юрія Григоровича, який запрошував мене до себе після чергового конкурсу. Багато з тих людей, з якими я вчився та дружив у Москві, не підтримують того, що зараз відбувається на росії. Вони працюють зараз в Америці, Європі та принципово не дивляться і не слухають російську пропаганду, підтримують Україну, тож ми продовжуємо спілкуватися. Але серед тих, хто лишився на росії, є зазомбовані – от з ними точно не хочу спілкуватись. Наприклад, з донькою мого педагога та її чоловіком, до речі, українцем, родом із Прилук. Раніше ми були як одна сім’я, а зараз у нас жодних стосунків. – Ви згадали про конкурси… – Що таке міжнародний конкурс артистів балету? Я б назвав це чемпіонатом світу з балету, на якому змагаються найкращі виконавці з усієї планети. Тричі здобував перемогу на таких конкурсах, ще в 1980-х роках. А в 1986 році став наймолодшим народним артистом України. – Чи не було запаморочення від успіху? – Абсолютно ні. Я думаю, що це залежить від людини. Ніколи не намагаюся видати себе за когось іншого. Завжди такий, яким є насправді. За це мене цінять, люблять і поважають. – Пам’ятаєте свій перший вихід на сцену? – У мене навіть зберігся запис. До речі, це було в балеті “Жізель”. Я танцював паде-де з Ганною Кушнеревою в першому акті, а до цього на сцену вийшли два дударі, постояли хвилинку і пішли. Моя бабуся Ніна Євстафіївна Яременко вирішила, що одним із них був я... Вона прийшла на виставу зі своєю подругою. А коли побачила мене на сцені, то у неї був передінфарктний стан. Потім сказала: “Оце треба було вісім років навчатися, щоб потім у дудку дудіти”… Завжди з теплотою згадую свою бабусю, яка надсилала мені гроші, аби я міг приїхати на канікули до Києва, передавала якісь посилки потягом. – Ви згадували про свою дружину. Чи важко двом творчим людям в одній сім’ї? – Ми багато разом гастролювали. У нас цілі й бачення абсолютно однакові. Можливо, вона конкретніше ставить завдання: “Ти повинен зробити це!” А я можу розповісти анекдот, пояснити з гумором. Вважаю, що так до людей швидше доходить і стає зрозуміліше. Тобто цілі у нас одні, а підходи різні. Щось може не подобатися їй, щось мені, але ми завжди знаходимо спільну мову. Тетяна – репетитор усіх моїх вистав. Вважайте, що вона моя муза! А одружилися 30 квітня 1986 року, одразу після Чорнобильської катастрофи. – Як ви прийшли до постановок балетів? – Сталося це несподівано. На той час я керував балетною трупою театру. До нас прийшов запит від німецького імпресаріо, який висловив побажання, аби наступного року в нашому репертуарі був балет “Корсар”. Генеральний директор театру Петро Чуприна запитав у мене, хто б міг його поставити. Відповів, що я. З цього все й почалося. Потім захотілося до ювілею Моцарта поставити балет на його музику. З диригентом Олексієм Бакланом знайшли май-
Фрагменти з балету “Жізель”
же невідому його музику (крім увертюри до опери), і я зробив авторську гумористичну виставу “Весілля Фігаро”. Так само було і з “Раймондою”. Це була відповідь на запит. Я ніколи не приходив і не говорив, що у мене є ідея, що хочу щось зробити. Завжди стояв перед фактом і ставив те, що потрібно. – Зверталися до творчості українських композиторів? – Поставив балет “Володар Борисфену” на музику Євгена Станковича. Чесно кажучи, його музика не проста для балетних постановок. Але сам композитор сказав, що з усіх балетів, поставлених на його музику, цей найкращий. Щоправда, йшов він не дуже довго. Можливо, через те, що не зовсім вдала назва. – Чи виїздили ви після початку повномасштабної війни? – Ні на день не залишав Києва. Згадую ті дні, коли на вулицях майже не було людей. А повернення до творчості було непростим. Хтось на початку повномасштабного вторгнення перебував за кордоном, деякі виїхали туди в перші дні. Приблизно 70 відсотків наших артистів балету зараз прикрашають американські та європейські оперні трупи. Набрали багато молоді. Звісно, до певної міри втрачається якість. Але якщо у людини є бажання, то навіть без супершколи вона зможе багато чого досягти. Дехто почав повертатися. Спочатку робили невеликі концерти, маленькі вистави. А зараз повернулися до глобальних робіт. – Наскільки важливо артисту балету мати драматичний талант? – Не виключаємо фізіологічні дані, але саме акторська складова надзвичайно важлива. Це те, що чіпляє. Глядачі можуть не розуміти якихось тонкощів пластики, але вони бачать, що зображує актор, і вірять йому. Знову згадую крайній показ “Жізелі”. Це була неймовірна вистава завдяки тому, що доведена до максимуму, крім технічної, ще й акторська сторона. – Як щодо гастрольної діяльності? – В Японії я був п’ятнадцять разів. У Франції мав із дружиною турне більш ніж по пів року дванадцять років поспіль. Це вже була ніби рідна сцена. А ще Італія, Іспанія, Греція… Палітра просто фантастична. Бував майже всюди, крім країн Балтії. Звісно, публіка різна, але всюди високо цінує справжнє мистецтво. Насправді артист ніколи не думає, перед ким виступає. Він думає про те, як він виступає. А щодо реак-
Віктор Яременко з дружиною ції публіки, то десь аплодують, десь кричать, десь свистять, у кожного своя традиція. Поставив п’ять балетів у Македонії. А кілька років тому мені зателефонували з Токіо і сказали, що бачили безліч версій балету “Корсар”, але хочуть, щоб я поставив у них свою версію. Разом із дружиною ми працювали над цим балетом трохи більше сорока днів. Побачили, що так, як працюють японці, не працює ніхто. – Яке значення мають балетні сцени в оперних виставах? – Вони надзвичайно важливі. Балетна сцена – окраса будь-якої опери. Я їх робив багато. Це опери “Кармен”, “Манон Леско” та ін. Особливо запам’яталася робота над оперою “Фауст”, де сцена під назвою “Вальпургієва ніч” триває 25 хвилин. Вона зроблена з любов’ю і користується популярністю серед глядачів. – Маєте захоплення? – Насправді їх багато. Можливо, це звучить не зовсім скромно, але талановита людина талановита в усьому. Дуже люблю готувати. Вигравав турніри з баскетболу, більярду. Якщо задіяний у якомусь спорті, то намагаюся це робити краще за всіх. Я вигравав серйозні турніри зі сквошу, пінгпонгу, більярду, на високому рівні граю в баскетбол, футбол, волейбол та ін. Основні захоплення, які мені змалечку прищепили дідусь та бабуся, – це риболовля та гриби. До війни часто ходив по гриби, звісно, зараз у лісі не буваю. Так само вже більше двох років не був на рибалці, а раніше ловив рибу торбами. На моєму балконі – чебрець, розмарин, лаванда, різні квіти. Під будинком – грядки з цибулею, часником, укропом, руколою. Висадив десять кущів помідорів та п’ять кущів огірків. Усі квіти біля нашого шістнадцятиповерхового будинку теж посадив я. – Чи є балети, які ви мрієте поставити? – Повторюсь, що люблю все робити не тому, що я цього хочу, а тому, що це необхідно. Це те саме, що ніколи не буду для себе готувати вишуканих страв, а лише тоді, коли до мене прийдуть гості. Можливо, у театру виникне потреба поставити балет “Кармен” Жоржа Бізе без вставок Щедріна чи “Есмеральду” Цезаря Пуні, або інші постановки. Робитиму, якщо це буде потрібно. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Хочу, щоб у нас було мирне небо, а Україна була незалежною державою. Щоб до нас ніхто не ліз, а якщо хтось хоче допомогти, то завжди будь ласка. Хочу, щоб ми зі своїми родинами та друзями могли спокійно ходити по гриби, на риболовлю, їздити на відпочинок до нашого Криму… Дуже хочу, аби люди були щасливі, ходили до театру, а життя продовжувалося.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру та особистого архіву Віктора Яременка
У Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевченка нещодавно відбулася прем’єра балету “Жізель” на музику Адольфа Адана, у постановці балетмейстера-постановника, народного артиста України Віктора Яременка. Сьогодні Віктор Анатолійович – гість “СП”.
Театр · “Доторкнутись до творчості Франка в такій роботі – велике щастя”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
жисерка робить усе можливе, щоб актор розкрився найкращим чином. Вона створює мікроклімат, де актор почувається в повній безпеці і готовий подекуди зробити понад свої сили. З партнерами по сцені в цій роботі мені без перебільшення пощастило. По-перше, Дмитро Лінартович – це зірка кіно, потужний музикант, герой, який із перших днів був на війні, пережив контузії і поранення. Дмитро – це своєрідна легенда у проукраїнських мистецьких колах, я завжди дивилась на нього із захопленням та цікавістю до того, як він працює. Працювати з партнером такого рівня – неабияка відповідальність і велике щастя. Адже подібна робота – це завжди обмін досвідом, обмін енергіями і знаннями. Тому для мене це безцінно. Мої колеги з театру ляльок – майстер сцени Юрій Хетчиков та Ліана Хобелія. Це професійні лялькарі, які мають величезний досвід ведення ляльки та роботи над образом. З ними дуже цікаво працювати. Багато актрис мріють зіграти шекспірівську Джульєтту, а я мріяла зіграти франківську Анну в “Украденому щасті”. Кожен актор у роботі над роллю повинен знайти, за що він любить і розуміє свого героя. Адже кожна людина, яка б вона не була на чиюсь думку – негативна чи позитивна, виправдовує себе. Так само актору роботі зі своїм персонажем повинен перш за все зрозуміти його і полюбити. Мені здається, я відчуваю Анну і розумію її настільки, наскільки можливо. Як кажуть у народі – де тонко, там і рветься. Йдеться про те, що якщо людина робить вибір нещиро, під впливом тих чи інших обставин, то доля буде випробовувати цей вибір не раз. Анна не любила Миколу. Так, вона була йому вдячна, він був їй другом, зрештою обставини склалися так, що Микола став її рятівником. Але глибинно Анна зрадила себе, сама того не усвідомлюючи. Тож коли повернувся Михайло, вона ще якийсь час боролася із собою, однак внутрішнє “я”, поневолене тривалий час, вирвалось назовні. Для мене Анна – дуже смілива і чесна жінка, яка вирішила попри загрозу смерті, попри осуд бути чесною насамперед перед собою. Тому, як на мене, це історія не про зраду, а про повернення до себе і руйнування стереотипів. Такою я бачу і відчуваю свою героїню. Сміливість і чесність перед собою попри думку оточуючих – тут ми схожі з Анною. Для мене будь-який мистецький твір – це духовна річ, яка має безпосередній вплив як на суспільство, так і на розвиток української сучасної культури. Як би пафосно не звучало, але це учасник цього процесу. Доторкнутись до творчості Франка в такій роботі – велике щастя. Я розумію й те, що це насправді процес безкінечний, адже в українській літературі є такі мастодонти, торкнувшись яких, ти лише розумієш, як це глибоко і що ти нічого не знаєш. Однак хто як не ми маємо ставати на цей шлях і долати його з гідністю: без рашистської мови, без росіянських переспівів, без какаяразніца. Для мене це надважливо. Нашою виставою загалом задоволена. Якщо роботою своїх колег задоволена цілком, то мені, звісно, ще є куди рухатись, адже актор, який зупинився і вважає, що він вже все вміє, знає і може, в професії помер. А я тут ще хочу жити, тому роботи непочатий край”. Юрій Хетчиков, виконавець ролі Миколи: “З п’єсою Івана Франка “Украдене щастя” познайомився ще під час навчання в школі, а через багато років мені запропонували взяти участь у постановці за цим твором. Спершу знав лише, що це буде вистава за українською класикою, а коли згодом дізнався, що це “Украдене щастя”, то одразу ж погодився. Процес створення вистави був дуже цікавим. Не можу сказати, що граю сам себе, але в деяких моментах це справді я. Можу навіть провести деякі паралелі зі своїм особистим життям. Працювали над виставою два місяці. Як для актора театру ляльок це була моя перша драматична роль, дуже цікаво. А робота з новим режисером — завжди новий і цінний досвід. Я отримав величезне задоволення від роботи з Тетяною Авраменко, Дмитром Лінартовичем, Єлизаветою Бойко та Ліаною Хобелією-Забродіною. Працювати було непросто, але круто. На малій сцені театру раніше грав у виставі “Івасик-Телесик” (пізніше цю виставу перенесли на велику). Мала сцена затишніша, насправді відмінність між різними сценічними майданчиками дуже велика. Вже раніше мав досвід роботи у виставах не лише для маленького, а й для дорослого глядача. Брав участь у постановках “Божественна комедія”, “За двома зайцями”, “Декамерон”, “Биндюжник і король”. Специфіка різна, так само, як різниться специфіка роботи з кожним новим режисером. Звісно, я продовжу працювати над своїм образом, як і інші актори. Сподіваюсь на нові ролі в наступному театральному сезоні. А ще хотілося б попрацювати з Тетяною Авраменко. Це прекрасна, сонячна людина”.
Театр · “Доторкнутись до творчості Франка в такій роботі – велике щастя”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Вадима ГНІДАША
– На мою думку, українська класика нині почала відкриватися під іншим кутом, – зазначив Ігор Гулий, директор – художній керівник Київського академічного театру ляльок. – З’явилася певна зацікавленість у митців, глядачів, українців загалом. Почали відкриватися нові грані української класики. Раніше вона була, я б сказав, шкільного формату, а зараз почалися нові експерименти, з’явилися нові рішення. Це пов’язано також із формуванням нової ідентичності та самосвідомості українців. З пропозицією поставити “Украдене щастя” в нашому театрі прийшла режисерка Тетяна Авраменко. Ми подумали і вирішили спробувати. Наскільки мені відомо, раніше цю п’єсу в театрі ляльок саме в такому форматі не ставили. Іван Франко писав про фундаментальні речі, відчував душу українського народу. Його твори прикрасять афішу будь-якого театру. Як художньому керівникові театру мені потрібно розуміти актуальність матеріалу, рішень, які пропонує режисер, чи входить це у вектор художнього розвитку театру. А як директор я маю розуміти фінансову можливість створення вистави, чи буде вона рентабельною, чи ходитиме на неї глядач. Надзвичайно відповідальний момент, коли до тебе приходить режисер і пропонує матеріал для постановки. Намагаюся створити комфортні умови для роботи, щоб команда працювала як єдиний механізм. Коли режисери звертаються за консультаціями, треба відгукуватися, знаходити для цього час і натхнення. Я був лише на кількох репетиціях “Украденого щастя”. Там панувала чуйна, тепла атмосфера. Актори дослухалися одне до одного і підтримували. Дуже задоволений результатами, бо у виставі є зерно театру як такого. Зрозумілі ходи, режисерські рішення і художнє рішення нашого художника Миколи Данька. Головне – є симбіоз: чудовий акторський ансамбль, робота режисера, художника-постановника, художника зі світла, звукорежисерів. Звісно, ще є куди рости. Щоб вийшла чудова акторська вистава, її треба зіграти принаймні десять разів. У серпні плануємо випустити нову виставу для діток від 2 до 4 років. Це буде вистава тіньового театру про бурундуків. Спробуємо опанувати локацію нашого укриття. Будуть задіяні лише молоді актори трупи. Ставитиме спектакль Андріана Метельська. Це буде її перша післядипломна вистава і перша робота у нашому театрі. А в березні наступного року хотілося б поставити на великій сцені виставу Метерлінка “Синій птах”. А ось що розповіли актори, задіяні у виставі: Дмитро Лінартович, заслуже7 ний артист України, виконавець ролі Михайла: “Після повномасштабного вторгнення вже мав багато мистецьких проєктів. Знявся у стрічці “Фосфор”, зйомки якої проходили у Кам’янці-Подільському. Веду в Ютубі канал “Словоспів у ЗСУ”, його напрями: патріотичне виховання молоді у військовий час, підтримка воїнів, які перебувають на лікуванні та в місцях несення служби. Паралельно видав збірку поезій “Словоспів”.
Проводжу творчі зустрічі у військових частинах, шпиталях, бібліотеках, школах. Щодо “Украденого щастя”. Кілька років тому мені зателефонувала акторка Єлизавета Бойко. Говорила про те, що було б добре поставити “Украдене щастя” про Михайла Гурмана, який повернувся після війни. Спершу не склалося. Коли почалася Велика війна з Росією, я був у Херсоні, Соледарі, Бахмуті – служив розвідником у штурмових військах. Тоді було не до мистецтва. А коли після важкого поранення і контузії повернувся до Києва, Єлизавета знову мені зателефонувала з інформацією про постановку “Украденого щастя” в театрі ляльок. Звісно, я погодився. Режисерка Тетяна Авраменко звернулася до мене як до людини, що пройшла через війну. Наскільки добре це вийшло – судити глядачам. Київський академічний театр ляльок у плані обізнаності з ляльками – один із найкращих в Україні. У виставі я працював насамперед як драматичний актор, але режисерка накинула мені і завдань з так званими знаковими ляльками. Зі сторони така фігурка – мій прототип. Насправді взаємодіяти з ляльками не так просто, тому я вдячний колегам за допомогу в цій роботі. Ляльку треба наповнювати душею, робити живою, давати їй тепло. Переходити з мікро в макро. Це подвійна витрата енергії. А це дуже складно. Колектив прийняв мене добре, і я намагався віддячити тим самим. Це театр із великими традиціями. Приємно, що тут на вистави запрошують військовослужбовців, їхніх дружин, дітей, а також близьких родичів захисників, загиблих на фронті. На виставах бувають і радість, і сльози. Я самокритичний і ніколи не буваю задоволений собою. Бачу, що деякі моменти треба підтягувати. Думаю, що десь після двадцятого показу вималюється точність по внутрішньому образу, цілісності ролі. Тоді з більшою впевненістю зможу сказати, що вийшло, а що ні.
Перед прем’єрою відбувся показ вистави для акторів театру. Колегам дуже сподобалася наша робота, задоволеним залишився і директор – художній керівник. Тепер виставу показуватимуть двічі на місяць, хотілося б, аби її побачила і наша діаспора. В “Украденому щасті” є натяки на сучасність. На те вона й класика, щоб бути актуальною. Відчуття, що сьогодні такі самі люди, як у творі Франка. Тим паче, що в наших костюмах немає прив’язки до епохи. Ми старалися, намагалися не здаватися, рухатися далі. Я прихильник психологічного театру, щоб було психологічне мереживо. Щоб персонаж прийшов у виставу в одному стані, а вийшов з неї в іншому. Мій герой багато чого збагнув, але, на жаль, лише тоді, коли відірвався від цього світу. Він випереджав свій час, був, мов свічка, що горить з двох боків. Змолоду був хлопцем добрим, чесним. Але життя зробило його трохи блюзнірським, жорстким. Він встиг вхопити і систему, і фронт. Тому пішов на самознищення. Сьогодні глядача не здивуєш піротехнікою чи вибухом на сцені. Цінно, коли тут і зараз народжується жива людина. Плюс сюжет, постановка, режисерський задум. Окремі слова подяки режисерці Тетяні Авраменко, яка любить сцену і любить працювати зі знаковими речами”. Єлизавета Бойко, виконавиця ролі Анни: “Вистава “Украдене щастя” – це спільний проєкт Київського академічного театру ляльок із заслуженим артистом України, воїном ЗСУ Дмитром Лінартовичем. Зійшлися професіонали театру ляльок і професіонали драматичного театру та вирішили зробити синтетичну виставу. Наш театр за керівництва Ігоря Гулого обрав вектор європейського розвитку, де є синтетичні вистави та вистави для дорослого глядача. Усі зірки зійшлися – і народилась нова вистава з оригінальним баченням режисерки Тетяни Авраменко. Це вже третя наша спільна робота. Тетяна Авраменко – режисерка, яку я дуже поважаю. І не тільки за проукраїнську позицію, а й за те, що вона завжди вірить у своїх акторів. Як ре-
На малій сцені Київського академічного театру ляльок “Замок на горі” відбувся прем’єрний показ вистави “Украдене щастя” режисерки Тетяни Авраменко, за мотивами легендарної п’єси Івана Франка. Творці вистави намагалися продемонструвати свій погляд на один із найвідоміших драматичних творів в українській літературі.
16 Суспільство · “Мистецтво – це один із шляхів виплеснути свої емоції, біль, страх та тривогу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Червень – місяць обізнаності про посттравматичний стресовий роз лад (ПТСР), і цього року він минає під слоганом Not all wounds are visible (“Невидимі рани”). У Києві реалізується серія просвітницьких і мистецьких заходів, спрямованих на підвищення обізнаності про ПТСР у військових і цивільного населення та формування нових правил поведінки в соціумі. Організаторами подій виступають Благодійний фонд United Help Ukraine і ГО “Українська вища медична школа” за організаційної підтримки ГО “Бугурт Січ”. Головною мистецькою подією в рамках цієї програми в Києві стала виставка EXIT української мисткині польського походження Алли Ронікі єр, що проходить в Музеї історії міста Києва. З кураторкою виставки Тетяною Костенко ми поговорили про перед бачення художниці Алли Ронікієр, про необхідність більшої обізнаності населення України про поняття ПТСР, а також про способи лікування ПТСР, одним із яких є мистецтво та арттерапія.
Тетяна Костенко
– Як довго ви працювали над підготов£ кою проєкту Алли Ронікієр EXIT? – Артпроєкт до місяця обізнаності про ПТСР ми почали готувати, коли з’явилася ідея показати цей стан людини через мистецтво. Адже мистецтво є універсальною мовою, зрозумілою на емоційному рівні кожній людині. Справа в тому, що мисткиня передбачила цей турбулентний стан нашого суспільства ще до повномасштабного вторгнення, за кілька років до російської агресії відобразила свої внутрішні передчуття в серії чорно-білих робіт. Тоді, ознайомившись з ними, я була шокована глибиною та темною стороною її душі. Адже зазвичай у творчості Алли були яскраві та насичені позитивними емоціями картини.
Тоді ми вирішили, що демонструвати їх глядачам не на часі. Та цей час настав саме зараз. – Чи вважаєте ви, що тема ПТСР в Ук£ раїні достатньо вивчена? – Сьогодні колективна тривога нашого суспільства перетворилася на колективний ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Поняття, яке було таким далеким для нас донедавна, стало частиною сучасного життя українців. Страшні спогади, панічні атаки, порушення сну, нічні жахи, хаотичні тригери, депресія, смуток, страх, біль – все це стало нашим сьогоденням. Мабуть, історії невідомий такий масштаб цього явища, оскільки сьогоднішню війну ми переживаємо у режимі онлайн, і навіть покинувши фізично територію України, думками ми постійно тут – позбутися цього інформаційного тиску неможливо. Науковці всього світу наразі досліджують цей феномен “українського ПТСР” та намагаються знайти ефективні “ключі” для допомоги постраждалим. Одним із таких методів є висловлювання власних переживань, намагання їх матеріалізувати у фізичну контрольовану форму. Мистецтво – це один із шляхів виплеснути свої емоції, біль, страх та тривогу, надати їм форми, контролювати їх та пояснити свої почуття іншим. Не знаючи передісторії творення серії
Алла Ронікієр. Місток картин Алли, можна припустити, що роботи написані у стані ПТСР. Метою проєктує привернення уваги до вивчення цього психічного стану та залучення суспільства до допомоги і підтримки людей, які його переживають. – Чи робили ви раніше виставки за учас£ тю Алли Ронікієр? – Це не перша виставка мисткині, в організації якої беру участь. Наша співпраця та творча синергія почалася задовго до війни, коли я працювала у Музеї міста Києва, де відбулися два артпроєкти Алли. Зокрема, виставка “Модерн – епоха жіночності” (в колаборації з музеєм моди Марини Іванової та Revival Ukraine/Відродження України), яку художниця присвятила “новому подиху” та ренесансу нашої країни. – Чи плануєте демонструвати виставку “Невидимі рани” в інших містах України та за кордоном? І чи, на вашу думку, відрізня£ ється ставлення до ПТСР в Україні і на За£ ході? – На Заході завдяки доступності інформації, освітнім програмам, ЗМІ та громадським обговоренням про ментальне
Алла Ронікієр здоров’я більш обізнані. Тут також більше відкритості суспільства до цієї теми і фінансової підтримки артпроєктів, які висвітлюють тему ментального здоров’я – через урядові гранти, приватні фонди та громадські організації. Україна ж пережила тривалий період радянського впливу, де теми ментального здоров’я замовчувалися або стигматизувалися. Але зараз, на тлі війни, фіксуємо значний прогрес у цьому напрямку, суспільство стає все більш відкритим до таких ініціатив. Щодо фінансової підтримки проєктів, пов’язаних із психічними травмами, зростає кількість приватних ініціатив та грантових програм. Виставка “Exit”, зокрема, підтримана благодійним фондом United Help Ukraine. – Які виставкові проєкти плануєте в майбутньому? – Оскільки вирішення проблем, пов’язаних з українським ПТСР, набуватиме актуальності, я планую серію відповідних артпроєктів, а також програми арттерапії для людей із психічними розладами – як для військових, так і для цивільних. І, звісно, хотілося б показати виставку “Exit” в інших містах України, зокрема у Львові. Ми з партнерами працюємо над цим. Треба говорити про “український ПТСР” і діяти, зокрема, через мистецтво.
Спілкувалася Анна ЛОБАНОВСЬКА, мистецтвознавиця
16 Суспільство · “Мистецтво – це один із шляхів виплеснути свої емоції, біль, страх та тривогу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Шульга Борис Дмитрович — 1000 грн. 2. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 3. Фолітарчук Анатолій Васильович — 250 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Суспільство · “Мистецтво – це один із шляхів виплеснути свої емоції, біль, страх та тривогу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ