Незабутні · “Моїм завданням єсть не писати спомини, а зробити так, щоб була така Україна, в якій було б місце для мого класу, для моїх рідних”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
“Мало людей з державним чуттям...”
Слово Просвіти, №25 за 2024 рік
Віталій КУШНІР, просвітянин
Цьогоріч виповнилося 142 роки від народження видатного українського мислителя-державника, Надзвичайного Посланника і Повноважного Міністра Української Держави в Австро- Угорщині В’ячеслава Казимировича Липинського. Після повалення гетьманського уряду В’ячеслав Липинський, усвідомлюючи свій обов’язок перед Україною, ще протягом семи місяців залишався на чолі дипломатичної місії у Відні, зазначаючи, що робить це, “не міняючи своїх гетьмансько-монархічних поглядів, бажаючи допомогти зберегти рештки української державности...”. Але політика, яку проводила Директорія, щораз глибше утверджує його на думці, що він не може брати на себе відповідальність за чужі помилки, прорахунки і навіть злочинні дії, що проявились у “полюванні на відьом”. Реакцією на розстріл одного з найдостойніших військових командирів – полковника Петра Болбочана – став рапорт про відставку, надісланий В. Липинським 26 липня 1919 року на ім’я міністра закордонних справ УНР Володимира Темницького. Втрата внаслідок грабежу і підпалу навесні 1918 року хати В’ячеслава Липинського на Уманщині, його особистого архіву, бібліотеки та підготовленого до друку 4-томника “Історії України“ завдала науковцю сильного удару. Та ще болючішою для нього була втрата української державності. Його думки “крутяться коло двох восей, двох трагедій: трагедії суспільної української“, яка, за висловом політика, була і трагедією його особистою. Значно пізніше, у відповідь на пропозицію бібліотекаря Наукового товариства імені Тараса Шевченка Івана Кревецького пе-
Ольга РУДАНЕЦЬ, заслужена працівниця культури України, членкиня НСЖУ
Його душа була українською, і він цим пишався, не цурався, завжди на цьому акцентував. Навіть присягу в польському парламенті складав у вишиванці. Моторошно про цю людину говорити в минулому часі. Бо ж вік ще – творити й діяти, будувати плани і мріяти, реалізувати сповна набутий досвід, а на 65-му році життя досвіду у Мирона Сича набралося – вистачило б не на одне життя. Але підступна недуга і невблаганний фатум не визнають ні планів і мрій, ні прагнення віддати людям і світові свої здібності і старання, свою непогамовну енергію… На жаль, минулої весни його не стало. Все, що набув, нажив, – залишив нащадкам. Собі заробив вічний спочинок у Господа і місце на Алеї слави в Ольштині (Вармінсько-Мазурське воєводство Польської Республіки). Народився Мирон Сич 3 січня 1960 року в селі Остре Бардо Вармінсько-Мазурського воєводства. Батько – Олександр Сич, 1914 р. н. (с. Ляшки, Ярославського повіту), з 1937 по 1939 рік був у польському війську. З 1938 року – член ОУН, з осені 1945 року – боєць сотні “Месники–4”, куреня “Месники” в УПА. Схоплений солдатами ВП навесні 1947 року та засуджений польською владою до страти. Згодом вищу міру покарання замінили на 15-річне ув’язнення.
реїхати до Львова, Липинський обґрунтовує своє рішення залишитися на чужині так: “Одного тільки побажання вашого не можу зрозуміти: повороту до рідного краю. Кому і нащо я в тім краю потрібний. Щоб “заробляти на ідеї”… Моя Україна умерла, і я не маю до чого і до кого вертати“. Місцем осідку В’ячеслава Липинського стало австрійське містечко Райхенау в Нижній Стирії. Тут пройшли найпродуктивніші роки праці політика. Тиха місцина, затишна оселя, здоровий гірський клімат сприяли активній роботі творчої думки, заощаджували життєві сили. Однак, як би не намагався Липинський відійти від політики, становище, в якому опинилася Україна, змушує зайнятись, за його висловом, “протиприродним ділом”, викликаним “процесом нашого національного гниття”. У листі до Сергія Шелухіна він писав: “У нас тепер стало багато самостійників, але як було,
так і єсть мало державників, мало людей з державним чуттям, але перш над усе – збудування свого”. Починаючи з осені 1919 року, глибоко проаналізувавши і обґрунтувавши причини втрати української державності, він відшукує рецепти і способи побудови незалежної держави в майбутньому. З’являються перші розділи знаменитих “Листів до братівхліборобів”. У відповідь на пропозицію Осипа Назарука написати спомини В. Липинський зазначив: “Моїм завданням єсть не писати спомини, а зробити так, щоб була така Україна, в якій було б місце для мого класу, для моїх рідних”. Він працює над створенням дієвої політичної організації. Разом зі своїми однодумцями в Райхенау скликає з’їзд, на якому утворено “Український Союз хліборобів-державників” (УСХД). Відтоді провінційне містечко Райхенау стає потужним політичним центром. Крім того, що тут твориться ідеологія модерного українського консерватизму, формуються і готуються до видання збірники “Хліборобська Україна” – друкований орган УСХД, ведеться практична робота з об’єднання розпорошених політичних груп та окремих представників української еміграції. До Райхенау приїздять на зустріч з головою Ради присяжних представники українських емігрантських кіл з Чехії, Словаччини, Східної Галичини, Німеччини. Серед них – Євген Чикаленко, Віктор Вакуловський, Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Вільгельм Габсбург, Ярослав Окуневський. Засновуються гетьманські структури в Сільськогосподарській академії в Подєбрадах, Празі, Львові. Зі спогадів близьких друзів і соратників політика дізнаємося про критичний стан здоров’я В’ячеслава Липинського та матеріальну скруту, в умовах якої доводилося йому працювати. Наприклад, Вікторія Скоропис у листі до батька, Євгена Чикаленка, писала: “А Ліпінський... серйозно хворий – часом він так погано виглядає, що страшно, чи не умре він отак колись раптом: в нього з серцем дуже зле, йому треба спокій, гарну харч, а він ледве має гроші на життя, а замість відпочинку день і ніч пише, щоб покінчить свої роботи та заробить ними грошей, та йна те в нього нема надії, бо де він їх тепер видасть?”. В’ячеслав Липинський виїхав з Райхенау до Берліна 8 листопада 1926 року. Павло Скоропадський запросив його очолити кафедру української державності в Українському науковому інституті, який щойно організувався стараннями гетьманців. Цей переїзд хворий Липинський здійснив без особливого бажання, лише виходячи з обов’язку гетьманця, що віцемаршалок Вармінсько-Мазурського воєводства РП. Належав до правлячої партії “Громадянська платформа”, з осередком якої здійснював активну політичну діяльність. За інформацією Польського радіо, він реалізував багато проєктів для української громади. Завдяки йому в Ольштині постала вулиця Тараса Шевченка, а в Перемишлі меншина отримала Український народний дім, який втратила за часів соціалізму. Мирон Сич працював над проєктами взаємодії польських та українських міст на рівні місцевої влади. Створював ініціативи з допомоги Україні в тяжкі часи: під час Помаранчевої революції 2004 року, після початку російської агресії 2014-го. Навіть під час тяжкої хвороби, Мирон Сич їздив в Україну для реалізації ідей, які мали допомогти у війні з агресором. На муніципальних виборах 7 квітня цього року, вже будучи
Будинок у Райхенау, в якому жив В. Липинський (фото 1921 р.)
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
