Очевидець і літописець · “Головне сьогодні – не боятися. Розплата буде на віки”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Гостомель. Шістнадцять днів останньої війни
Слово Просвіти, №25 за 2024 рік
Закінчення. Початок у ч. 22–24 за 2024 р.
Людмила
Колись все це пережите трансформується в чудову повість. Олександр Івасівка-Навроцький
Чи це повість? Навряд чи. Тут не думалося про літературність. Головне – хронологічність, фактаж і настрій. Так, настрій. Як то відчувалося – як страхітливий сон, безвихідна розгубленість? На чому базувалася віра в можливий порятунок? Тут – коротко про те, що ми пережили за 16 днів російської окупації перед тим, як вдалося вибратися зі справжнього пекла…
24 лютого Прокинулася, бо щось гупнуло й наче блимнуло світло. Подумала, що, можливо, чоловік пішов до ванної кімнати, увімкнув світло і грюкнули двері. Хоча Сергій завжди обережно їх причиняє. Але чоловік спав. Кілька останніх днів у нього тримається температура, іноді він міцно засинає. На вчора, 23 лютого, в Ірпінському військовому шпиталі йому втретє була призначена операція – і знову зірвалося. Напередодні хірург виїхав у відрядження на схід країни. Встала з ліжка, пройшлася кімнатами – за мить знову гупнуло десь дуже близько. Відкрила ноутбук і все зрозуміла: “Идут по Украине солдаты группы “Центр”… Намагаюся тримати себе в руках і зібратися з думками. Що робити? Російські падлюки розпочали з бомбардування Гостомеля – це вже зрозуміло. І цьому не варто дивуватися. Цілком очікувано, ми про це знали й говорили не раз: якщо почнеться, сюди “прилетить” у першу чергу. Але-то, певно, така моя доля: майже 40 років прожити в районі Донецького аеропорту і, переїхавши до столичного регіону, обрати саме цю місцевість й оселитися поблизу військового аеродрому… Ще й діти молодші тепер тут, поруч із нами. 20 хвилин пішки через ліс. Орендована квартира в новобудові, і ось-ось, цього літа, мали зайти вже у свою. Що ж таму них? Новий багатоповерховий комплекс! Веронічці за два дні – сім рочків. Пропало свято… Думай, Людо, думай! Вмилася холодною водою. Зателефонувала свасі. Вона зараз з дітьми. Кажу: “Катю, нас бомблять. Діти сплять? Підіймай, але не лякай з перших секунд! Далі треба думати, що робити”. Катя розумна й врівноважена. До зв’язку. Тепер час розбудити Сергія. І наче стихло. – Сергію, прокидайся. Війна вже тут. Далі пам’ятаю не все. Телефонували дочці Маші. Хтось телефонував нам… Весь час були ввімкнені новини, а ми робили ревізію – рюкзаки, вода у всі відра для дому, ліки, харчі… Найголовніше – розуміли, що треба відправити звідси якомога далі дітей з найменшою онучкою. Теоретично вони готові були одразу їхати зі свахою на захід України. Але машини не були заправлені – раз, Варшавська траса вже була забита вщент – два. Тому вирішили ще трохи перечекати. Син разом з іншими чоловіками за пару годин облаштував підвалу новобудові поруч, де в майбутньому мала бути закрита парковка. Встелили цементну підлогу шматками пінопласту, стягнули туди ковдри, подушки. Туалет – відро за ширмою. Діти допомага-
Гостомельський парк “Щасливий” до вторгнення росіян
Ну, раз Люся (Арестович) озвучив, то і я скажу. Так, було спекотно з самого ранку. І це ще не все, вочевидь. Але Люся в телевізорі сказав, що “все”. Але ж ми чуємо, що “не все”. О, яка жирна “крапка”! Вдарили наші. Слава ВСУ! Звиняйте, що інколи російською. Спєцом для нєпонятлівих, які мене дві доби запитують: “Так База ж під РФ?” Нє понімают… Ще одну колону танків спалили, які з Димера перли. Слава, хлопці, слава! Мобільний зв’язок тільки зрідка. “Ловить” лише в туалеті. І якось некомільфо писати звідти патріотичні дописи. То я спочатку пишу текст у кімнаті, а потім йду в “пєрєговорную”, щоб швиденько надіслати. Кожного разу – мантра, звісно: ПНХ, хYilo! Ось що вразило наприкінці цього такого важкого і такого важливого дня. Після жаху, який пережив сьогодні Гостомель разом з усією Україною, почали приходити СМС-ки від вчителів для старшої онучки із нагадуваннями про домашні завдання, які треба здати дистанційно...
ли, їм здавалося це цікавою грою. Молоді мами, зрозуміло, налякані. Настрій пригнічений. ФБ7записи. Нічого не міняю Небо чорне від диму. Дівчатка у сховищі. Я печу хліб. І трохи редагую, бо все ще працюю віддалено... Щойно бахнуло. Сподіваюсь, наші когось відігнали. ФБ7діалоги Із сусідкою: – Дуже бахнуло. – Це бахнуло у військовому містечку на плацу. – Що вам там видно на полі? – Дим був сильний, розійшовся. З другом7військовослужбов7 цем: – Хлопці, агов, тут чортові гвинтокрили над хатою та двором – чи вже шваброю їх ганятиму? – Борисівно, ви не дуже геройствуйте, бо наших там дуже мало. Ми майже всі на сході давно... Вікна щільно не затуляйте – це має врятувати, якщо буде сильна вибухова хвиля... SMS-блискавка! Протиповітряна оборона України збила три вертольоти російських окупантів біля аеропорту в Гостомелі. Україна – форпост Європи! Друзі із закордоння! Виходьте під російські посольства, якщо хочете чимось нам допомогти. Кожен росіянин сьогодні відповідальний за накази свого фюрера. Якщо його не зупинити зараз – завтра він на своїх танках та гелікоптерах залізе і до вас. Друзі, думаю, не завадив би репост та переклад різними мовами... Веронічка у сховищі зібрала діточок і організувала театр тіней. Путін… Ну, не падло? Здохни, тварюко…
26 лютого Цього дня ми вперше фізично відчули присутність ворогів зовсім поруч. У соцмережі потрапило відео: російські вояки вештаються лісочком між котеджами.
25 лютого Спочатку – про найважливіше. Вночі артилерія била навкруги, перехресно. Не пам’ятаю, чи ми спали взагалі. У Сергія температура весь час. У мене – безперервно болить голова. Під ранок стало тихо. Але ми не виходимо з двору. Весь час телефонні дзвінки, листування з рідними та друзями. Молодші діти (син, невістка та Веронічка) разом зі свахою ще звечора вже готові були виїжджати на захід України, але утрималися – щоб не потрапити в якусь пастку вночі. Кілька разів запитували, чи поїдемо ми з ними. А десь о 8-й ранку приїхали до нас. Машина була завантажена в дорогу. “Беріть свої рюкзаки та поїхали”, – наполягав син. Але ми з чоловіком вже вирішили на той час – залишаємося. Без нас їм буде легше. Ми тут якось переживемо, а семирічна дитина не має залишатися під бомбами та обстрілами. Треба її вберегти і фізично, і психологічно. ФБ7записи Горять, горять російські танки. Надимили, насмерділи. Сволота!
Це метрів 100-200 від нашої вулиці, хоча ті будинки адресно, адміністративно – вже в Бучі. Загарбники йдуть крадькома, озираючись, наставляючи автомати на кожен кущик. Це фіксують відеокамери – їх тут чимало встановлено, і вони ще працюють. Інші відеокадри знято у дворі ЖК, з якого виїхали наші діти. Видно, як чоловіки у військовому одязі заходять в будинок, а виходять переодягнутими в цивільне та йдуть вглиб лісу… ФБ7записи Важливо! Передайте всім! Знімайте дорожні знаки, які вказують міста, села, напрямки руху. Ці ідіоти не орієнтуються зовсім та здебільшого їздять по колу. Вони не знають дороги й пересуваються виключно по своїх картах. Тож треба їм “допомогти”. Люди, не труїть себе спогляданням російських пропагандистських каналів. Там така брехня, хіба що посміятися, але не відволікайтеся. Ми давно про ту брехню знаємо, хронічно хворих лікувати пізно. Не тратьте, куме, сили. Зберігаємо мозок чистим, нам є на чому зосередитися. Будьте уважні. Ірпінь та навколо. Русня переодягається в цивільне. Можуть ходити по хатах, представляються теробороною. Нікого не впускайте. Або вже не випускайте, якщо зможете. Любі Українці! Хочеться обійняти кожного з вас – тих, хто безстрашно воює, захищаючи нас, нашу країну, нашу честь та гідність. Хочеться обійняти, пригорнути кожну дитинку... Не метафорично, а цілком реально особисто ми зіткнулися з тим, як ерефські покидьки вдерлися в наші оселі. Першу добу цієї війни наша найменша онучка Веронічка, якій сьогодні виповнюється сім рочків, провела в укритті, спала на карематі... Діти поїхали – і якось стало легше на душі. Утім, невдовзі ми дізналися про рівень небезпеки, який їм загрожував, якби залишилися. На територію житлового комплексу, де вони мешкали, вже
Будинок одного з наших сусідів після російських обстрілів за годину заїхали російські танки. До їхньої квартири окупанти вдерлися одразу. Пізніше в інтернеті ми побачили відео й фото наслідків мародерства та обстрілів того будинку. Відбирали машини на парковці, ставили у дворі БТРи, ламали замки офісів та квартир... Я хочу вірити повідомленням, що їх звідти вже вибили. Але є побоювання, що ці щури десь ще лазять у нашому лісочку. Ми уважні й обережні. Ми вже не здригаємось, як у перші години, від потужних залпів, бо зрозуміли: переважно це наші прицільно й результативно працюють. Головне сьогодні – не боятися. Розплата буде на віки. Наших онуків вже ніхто не одурить казочкою про “братскій народ”. Перед очима мої дівчатка, Іванка та Веронічка, які за три дні до 24 лютого, під час прогулянки новеньким, ще не до кінця облаштованим гостомельским парком “Щасливий”, раптом стали й заспівали Гімн України. Дівчата прощалися на невизначений час. 21 лютого за Іванкою прилетіла її мама – забрати в Західну Європу. Там вже все розуміли… Скільки разів ми дякували Богу, що встигли, й Іванка не залишилася з нами під бомбами. Ав “Щасливий” прилетіли “подарунки” в перший же день. Так захотілося поплакати. Вперше за ці майже три доби. У наймолодшої онучки день народження, а замість родинного свята ми шукали їй прихисток від рашистської нечисті, яка в буквальному смислі прийшла в дитячу домівку. Але заплакати я не змогла. Очі сухі, аж печуть вогнем. А плакати треба. Щоб не зачерствіти.
27 лютого За добу майже нічого не змінилося. Житловий простір ми тепер облаштували в кухні: на підлозі матрац, ковдри, поруч на стільчику – ноутбук, ліхтарик, сірники. Син свариться на нас, телефонуючи, й наполягає, щоб ми звільнили полички від посуду: “Воно ж вам на голову впаде, якщо шо!” Ми розуміємо, що то все не має сенсу. Бо “якщо шо” – то вже як буде. А поки що тут є газова плита й духовка. Вдень намагаємося грітися, і їжу ще можна готувати, а звечора перекриваємо – небезпечно. Обідати ходимо до центральної кімнати – мені на кухні не вистачає світла, простору. Сервірую як у мирний час. Це важливо. І книжки теж читаємо тут. Вдень трапляється навіть двітри години затишшя. Але ближче до 18-ї години знову почнеться – це ми знаємо. Аж до ранку… Хата гуде й підстрибує під час кожного вибуху. Але в першу ж секунду після того грому розумієш, що стіни витримали. І щоразу після того чути такий собі шерхіт – щось котиться дахом, певно осколки. Підповзаю до вікна і дивлюся, чи не завалило якийсь з сусідніх будинків. Утриматися від того, аби “не подивитися”, – важко. Від таких вилазок майже відмовляємося після того, як зовсім поруч почастішали звуки автоматних і кулеметних пострілів. Відчуття, наче стріляють у нас у дворі. Але ж треба хоча б раз на день вийти до Проні – нашої старенької собаки, яка все те жахіття переживає у своєму вольєрі. Раніше вона ніколи не боялася мирних феєрверків, які часто в нашому селищі розривали вечірню тишу й освітлювали нічне небо. І зараз вона здебільшого сидить просто неба біля своєї будки, і тільки інколи засовує туди патла-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
