Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Пошук нових моделей управління територіями регіонального рівня є завданням національної політики в найближчий час”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Генезис і перспективи регіональної системи органів публічної влади України

Слово Просвіти, №25 за 2024 рік

Василь КУЙБІДА, доктор наук з державного управління, професор Ігор ЗАЯЦЬ, кандидат юридичних наук, доцент Проте досі не визначено ознак і параметрів, за якими визначається область, та не встановлено процедури визначення її меж. Втім, незважаючи на величезну бібліографію, потреба в комплексному вивченні областей і пошуку та запровадження ефективної системи публічного врядування в них, яка відповідала б сучасному дискурсу, є актуальною. Ця актуальність посилюється необхідністю виробити перехідні форми публічного управління у звільнених від окупанта областях. Існує потреба всебічного аналізу обласного поділу України, виходячи із завдань забезпечення ефективності функціонування органів регіональної публічної влади в сучасних умовах, та розробки нормативно-правового регулювання як встановлення і зміни меж областей, так і діапазонів величини їхньої можливої території та кількості населення. Має бути встановлена процедура утворення та ліквідації областей. Щоб підтвердити ці слова, звернемося до історії. З відновленням української державності УНР законом від 6 березня 1918 року проголосила поділ своєї території на землі (32 землі), які ділилися на волості і громади. Такий адміністративний поділ закріплювала і Конституція УНР, ухвалена 28 квітня 1918 року. Але гетьман Павло Скоропадський скасував цей поділ і відновив поділ території Української Держави на губернії (11 губерній). В УСРР, яка ввійшла до складу СРСР, зберігся поділ території на губернії, це було закріплено в Конституції УСРР 1919 року. На час утворення було 8 губерній, у 1921 році – 12 губерній, з 1922 до 1925 р. – 9 губерній. У 1925 році губернії були ліквідовані, а 1 серпня 1925 року УСРР була поділена на 41 округ та АМСРР. У 1930 році округи були ліквідовані, а в українській правничій термінології з’явився термін “область” внаслідок запровадження в життя рішень позачергової IV сесії ВУЦВК XII скликання від 09.02.1932 року, прийнятих на основі доповіді секретаря ВУЦВК М. Василенка, в якій містилася пропозиція від імені президії ВУЦВК утворити Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську та Харківську області. Інституціоналізація областей пройшла в декілька етапів. Механізм впровадження в українську дійсність “реформи 1932 року” обумовлювався положеннями актів російських партійних та радянських органів влади, що претендували на виконання функцій “наднаціональних органів”, рішення яких підлягали обов’язковому виконанню. Увага не акцентувалась на “економічні”, “політичні”, “національні” чи інші критерії утворення адміністративно-територіальної одиниці. До уваги брались критерії, які розглядались винятково в контексті ідеології керуючої партії. Таким чином, на початку 1932 року територію України було поділено на 5 областей та АМСРР. Відтоді область залишалася уніфікованою складовою системи адміністративно-територіального поділу союзної держави, охоплюючи комплекс адміністративних утворень, і вважалась найбільшою адміністративно-територіальною одиницею. Це була частина державної території, у межах якої здійснювалась адміністративно-політична юрисдикція функціонуючого на ній обласного органу влади. Такий підхід визначив область винятково як адміністративно-територіальне утворення, що формується з метою встановлення територіальних меж дії обласних органів державної влади. На той час вона розглядалась лише як об’єкт управління. Сформована практика утворення нових областей після 09.02.1932 р. демонструє, як вирішення швидкоплинних політико-ідеологічних завдань сприяло постійному розширенню кола підстав утворення тієї чи іншої області. Утворюючи Житомирську, Кам’янець-Подільську, Миколаївську та Полтавську області, переслідували мету посилення військової присутності на західних кордонах шляхом реорганізації військових округів. Сталінська та Ворошиловградська області мали стати флагманами радянської індустрії (згодом вони трансформувались у надійні прорадянські, а також прокомуністичні виборчі округи). Межі областей заходу України після включення до складу УРСР на перших порах фактично співпадали з межами воєводств. Ще задовго до утворення цих областей на західноукраїнських землях радянські ЗМІ активно вживали поняття “Станіславська область”, “Луцька область”, “Львівська область” тощо. Конституційно-правове інституціювання цих областей розпочалось 04.12.1939 р. з прийняттям Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про утворення Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської, Тарнопольської областей в складі Української РСР”, нової редакцій ст. 23 Конституції СРСР та ст. 18 Конституції УРСР і відображало бажання запровадження тотального контролю за населенням приєднаних територій. З 1932 р. і до прийняття Конституції СРСР 1936 р. утворення нових областей відбувалось шляхом прийняття постанов. Отже, Україна услід за росією, яка подарувала їй цей термін на заміну царських губерній, досі використовує його як уніфіковану назву адміністративно-територіальної одиниці, на яку покладається реалізація регіональних функцій держави. Нагадаємо, що до 1957 року питання утворення областей і внесення змін в обласний поділ були в компетенції Союзу РСР. Після рішення Пленуму ЦК КПРС про перехід до територіальних форм управління народним господарством, у травні 1957 року відповідно до Закону “Про подальше удосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в УРСР” в Україні було утворено 11 адміністративних економічних районів (раднаргоспів) – Вінницький, Ворошиловградський (з 18 березня 1958 року – Луганський), Дніпропетровський, Запорізький, Київський, Львівський, Одеський, Сталінський (з 17 листопада 1961 року – Донецький), Станіславський, Харківський, Херсонський (Відомості ВР Української РСР. 1957. № 4 (31 травня). С. 102-106). У 1960 р. до них долучено ще 3 раднаргоспи – Кримський, Полтавський, Черкаський (Відомості ВР Української РСР. 1960. № 17, 23. С. 205, 328-329). З часу запровадження областей їхня чисельність зросла у п’ять разів, а конституційно-правове забезпечення області як адміністративно-територіальної одиниці, статусу її органів публічної влади визначався шістьма радянськими конституціями. Зауважимо, що після проголошення Акта про незалежність України (24.08.1991 р.). правове забезпечення області обумовлювалося положеннями законів України про внесення змін до Конституції УРСР, Конституційним Договором (05.06.1995 р.) та Конституцією України (28.06.1996 р.). Сучасна область, як і будь-яка інша адміністративно-територіальна одиниця, є системним продуктом політико-правової та соціально-економічної діяльності держави. Її особливістю стало те, що, будучи невід’ємним елементом системи адміністративно-територіального устрою України, законодавець не спромігся на рівні закону окреслити її цілісну політичну, організаційну та правову природу. Сьогодні на конституційному рівні термін “область” вживається в контексті частини державної території, яка формує адміністративно-територіальну одиницю та перебуває в тотожному правовому регулюванні з містами зі спеціальним статусом (Київ та Севастополь), а також АР Крим. Але поза увагою законодавця залишається соціально-політичне та організаційно-правове наповнення змісту області, яка сприймається і як “об’єкт управління”, і як “суб’єкт управління”. На обласному рівні найбільш ефективно забезпечується реалізація більшості принципів демократичного конституційного ладу (громадянська злагода; консолідація і розвиток української нації; захист суверенітету і територіальної цілісності; унітаризм державного устрою; народний суверенітет; багатоманітність форм економічного, політичного і духовного життя та ін.). На сьогодні виявилося, що вельми показовий, на перший погляд, критерій “кількість областей” вимушений поступитися іншим, також не менш важливим критеріям – “юрисдикційний” та “модель управління”. Але якщо критерій “кількість областей” характеризується довготривалістю застосування (понад дев’яносто років), то критерій “юрисдикція” проявився вже в новітній час – з російським збройним вторгненням до Криму 2014 року та з широкомасштабним вторгненням на територію України в лютому 2022 року, в результаті якого 20% території України було окуповано. РФ знищила засади конституційного ладу та суттєво підірвала демографічні, соціально-економічні та політико-правові процеси в окупованих областях України. З часу утворення у 2015 році в Донецькій та Луганській областях України указом Президента України військово-цивільних адміністрацій забезпечення правового регулювання цих областей суттєво відрізнялося від інших областей. Утворення 24 лютого 2022 р. Указом Президента України № 68/2022 на всій території України 25 обласних військових адміністрацій вирівняло ситуацію. Після повернення окупованих територій до складу України перед державою стоятиме завдання відновлення знищеного потенціалу та рівномірного забезпечення реалізації завдань і функцій держави на всій території України, що логічно підводить нас до доцільності застосування критерію “модель управління”. Зі звільненням окупованих територій почнеться процес відродження системи адміністративно-територіального поділу областей. Підтримуючи в загальних рисах цей процес, держава не зможе в короткостроковій перспективі повернутися до попереднього стану. Велика кількість населених пунктів стерта з лиця землі, а отже, суттєво змінена система поселень в окремих областях. Величезні площі земель, що заміновані, залишатимуться потенційно небезпечними та будуть тимчасово виведені з господарського обороту. І все це посилюватиметься браком людських ресурсів, кваліфікованої робочої сили. Пошук нових моделей управління територіями регіонального рівня вже є нагальною потребою та завданням національної політики в найближчий час. Критерій “модель управління” набуває якісно нового розуміння у процесі формування нової конституційно-правової парадигми, суть якої зводиться до декомунізації, дерадянізації та дерусифікації національного права та управління. Розкриттю природи “області” сприятиме порівняльно-правовий аналіз регіонів Номенклатури територіальних одиниць для статистики (NUTS). Аналіз поданої інформації дає можливість зробити висновки: 1. Невластивий Україні поділ її території на області був нав’язаний ззовні і здійснювався в інтересах Москви, а не Києва. Територіальне розміщення продуктивних сил на території України це підтверджує. 2. Заміна областями губерній, які подрібнювалися, мала на меті посилення контролю за населенням через розгалужену систему органів МГБ-НКВД-КГБ, а не здійснення народовладдя чи економічний розвиток. 3. При запровадженні обласного поділу не було дано легальне визначення області і не вироблено формальних вимог до неї (переліку параметрів її визначення та діапазону їх можливих змін, щоб адміністративно-територіальна одиниця могла бути областю). 4. Оскільки нова парадигма держави передбачає не контроль нею суспільства, а навпаки: суспільство має контролювати державу, то її адміністративно-територіальний поділ має робитися так, щоб забезпечити надання людині ефективних адміністративних і соціальних послуг, відповідних економічному розвитку держави. 5. Сьогодні перед суспільством стоїть завдання реформ у державі, необхідних для того, щоб виграти війну. Після завершення війни загостриться потреба проведення модернізації держави, її нової організації під завдання забезпечити безпеку і конкурентоспроможність у новому світі, що постане. Вироблення і реалізація новітньої державної регіональної політики має бути прив’язана не тільки до бачення (візії) майбутньої держави, стратегії її розвитку, але й до Генеральної схеми планування території України, а значить, виправданого в нових умовах адміністративно-територіального поділу. 6. Новий адміністративно-територіальний поділ має відповідати вимогам NUTS і уможливлювати: - проведення ефективної державної регіональної політики для досягнення поставлених перед нею цілей; - реалізацію цілей, визначених Договором про функціонування Європейського Союзу (глава “Економічна, соціальна та територіальна єдність” (статті 174-178)) та Угодою про асоціацію між Україною та ЄС (розділ V Угоди “Економічне та галузеве співробітництво”, глава 27 “Транскордонне та регіональне співробітництво”, стаття 446). Викладені вище аргументи свідчать про потребу проведення ретельного аналізу існуючих областей на предмет того, наскільки в нових умовах вони будуть ефективними суб’єктами багаторівневого врядування та проведення моделювання нового адміністративно-територіального поділу України на третьому адміністративному рівні. Конституційна практика наявності “інституту області” в українському законодавстві пережила своє 90-річчя, хоча правова природа області перебувала у процесі перманентної трансформації. Змінювались: їхні кількість та межі; персоніфіковані назви і назви адміністративних центрів; моделі управління і т. д. Але як родове поняття територіальних одиниць третього адміністративного рівня в Україні – область – залишилося, хоч юридично зафіксованого визначення, що таке область, не було аж до укладення Угод про позику 2005 р. між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин