Пряма мова · “У нас в родині традиція: всі чоловіки мають служити. Хоч офіцером, хоч рядовим, але ти маєш служити своїй країні”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Євпаторія” захищає Україну
Слово Просвіти, №25 за 2024 рік
Сергій Вікарчук – кримський українець, колишній держслужбовець, працював у відділі курортів і туризму Євпаторійської міськради. Захищав Україну під час АТО на Донбасі у 2015–2016 роках, а в 2022-му організовував тероборону в селі Софіївська Борщагівка, де мешкає з дружиною і чотирма доньками. Сергій має власний бізнес – туристичну агенцію, а віднедавна викладає в одній зі столичних шкіл навчальний предмет “Захист України”, бо вважає, що майбутніх захисників повинні навчати викладачі-практики, які мають бойовий досвід. Говоримо про Крим, військову службу, про те, як бойовий досвід знадобився під час оборони Києва та на уроках у школі.
– Мій позивний – “Євпаторія”, тому що я з Євпаторії. Насправді я зі степової частини Криму, а Євпаторія стала для мене стартом у професійній кар’єрі. Я там розвивався, отримав певний успіх. Багато робив гарних проєктів – і власних, і державних на рівні міста. Наприклад, я організовував у Євпаторії мегамарш у вишиванках, а також маленькі проукраїнські фестивалі. За це я отримав славу бандерівця, миттєво, щойно почалася окупація. До цього я був “Сєргєй Владіміровіч, прілічний чєловєк”, а потім робив проукраїнські заходи, значить, ворог. Після пів року життя в окупації, на жаль, вимушені були виїхати до Києва. Я тоді мав доступ до певної інформації, трохи допоміг нашій країні. І в Криму вже не можна було залишатися. Але Крим всюди в моєму житті, Євпаторія зі мною постійно. Коли в Києві люди мені казали, мовляв, може, віддамо вже їм той Крим, я відповідав, що не можу маму віддати, я не розумію цих розмов. Віддай свою маму, свого тата віддай, віддай своїх рідних! Ая не розумію цього. Тому я з таким запалом намагався доносити тему Криму, тему війни. Коли в 2015 році проходив у Києві ВЛК, то застопорився на психологу. Дуже літня пані каже: “Ви із Крима?” Я відповідаю: “Так”. “Ви нєнормальний!” Далі вона почала про російську мову, церкву, про те, що в Криму так все добре... А я так розпсихувався, дістаю ключі від квартири в Євпаторії і кажу: “Ось мої ключі, а ви ваші дайте сюди. Міняємося ось тут, прямо зараз”. Вона одразу почала віднікуватися, а я: “Не морочте мені голову, пишіть “придатний” і все”. Вона щось написала, а я пішов до військкома і сказав, що у них сєпарша працює, бабуся-психолог, яка всіх хлопців відмовляє від війни. Це не серйозно, багато хто приходить за власним бажанням, а ви їх відмовляєте… У лютому 2022 року створив свій підрозділ тероборони “Євпаторія” на Софіївській Борщагівці. Зараз веду військово-патріотичну гру “Джура”, де у мене аж два рої “Євпаторія”, один – “Херсонес”. І всюди проголошується: рій “Євпаторія”, наше гасло – “Вірні завжди!”. – Що вас мотивувало до служ7 би в Збройних Силах України? – У нас в родині традиція: всі чоловіки мають служити. Хоч офіцером, хоч рядовим, але ти маєш служити своїй країні. Коли приїхав з родиною до Києва, вже йшли активні бойові дії. Я шукав спосіб потрапити на
Там я вивчився на зв’язківця. Це теж нескладно, мені сподобалось, до того ж я ще одну військово-облікову спеціальність (ВОС) отримав. Потім я потрапив у піхотну роту до класних пацанів, які билися в Дебальцевому – люди-герої, справжні легенди. Наприклад, Вадик “Стрілець”. Він розстрілював колону, його збивали з тієї гори, він потім знову залазив на ту “зеушку”, знову і знову… Пишаюся, що я з ними поряд був, з ними справді приємно було ходити на завдання, виконувати роботу, служити. Перші пів року ще були схожі на війну: щось постійно вибухало, літало, стріляло… Я підходив до побратимів і казав, наприклад, навчіть мене БМП керувати, щоб я міг за потреби сісти на ворожий і угнати його. І вони кажуть: окей, навчили їздити на БМП. Підійшов до “градів”, подивився, як “гради” працюють, запитав про них також... Про все розпитував, мені все було цікаво. Я вже думав, що мене на “передок” просто не відправлять, так довго тягнули, тримали на другій лінії. Я психував: прийшов на війну, а сиджу в тилу, дайте хоч повоювати! Одного разу, щоб потрапити на лінію вогню, обдурив командира. Сказав, що вмію водити ГАЗ-66. Мені Русік, покійний друг, швидко провів інструктаж, як його заводити. Я вантажівки водив колись, розуміння маю, потрібно просто було побачити нюанси. І я на тому ГАЗ-66 поїхав на позиції, де ми чергували, це була робота, яка мені подобалася. Через два тижні повертався назад, заблукав, по мапах ще не сильно орієнтувався. Майже дві ротації були в обороні Маріуполя. До речі, я не бачив людей із місцевих, які не патріоти. Мені всі розповідали, що там десь зрадники. Я їх не бачив. У нас було правило: зі зброєю в магазини не заходити, з поваги до людей. Якщо в мене була робота на блокпості, я завжди був максимально чемний, бо довго працював у сервісі, знаю, мабуть, як потрібно з людьми говорити. І місцеві зі мною віталися, дивувалися, наскільки виховані люди у війську є. Я сумлінно виконував свій обов’язок, усю роботу, яку мені давали, робив якісно. Командири завжди були мною задоволені, просили вивчитися на офіцера. Але я не герой цієї війни, на жаль. Хоча ще не кінець, ще повоюю. – На початку широкомасштаб7 ного вторгнення ви як багатодітний батько мали нагоду разом із сім’єю виїхати з України, але вирішили цього не робити. Чому? – Це було наше спільне рішення. Ми знали, що війна неминуча, і готувалися. А у людей була паніка, істерика, ніхто не знав, що робити, як діяти, куди йти, вони нічого не розуміли. І я зрозумів нарешті, хто такий учасник бойових дій, у чому суть і чому це важливо, щоб у кожній родині був учасник бойових дій сучасної війни. Коли почався російський наступ, до мене зліталися чоловіки, жінки, просили навчити користуватися зброєю, просили організувати, навчити, підказати. Вони не знали елементарних речей, які я на рівні солдата їм пояснював. До цього слово “ветеран” я використовував, як маркетинг, бо воно красиво звучить. А тепер я зрозумів, що це людина з бойовим досвідом, який знадобився саме в цей відповідальний час. У перші дні вторгнення я приєднався до місцевого загону тероборони, за місцем проживання. Створив свій підрозділ, який назвав “Євпаторія”. Ми тримали оборону, виконували рейди, якісь патрулювання, вилазки. Нашою місією був внутрішній і зовнішній порядок. Це Бучанський район, до нас вже підходив ворог. І ми підготували для нього “дорогу смерті”, заблочили всі виїзди, оборонку якусь за межами населених пунктів, готувалися до боїв, зробили блокпости, щоб вони повільно пересувалися, у нас були точки, звідки ми мали їх розстрілювати, таке завдання. У нас було кілька РПГ проти тієї колони. Зараз уже розумію, що ми були божевільні, якісь романтики. Позитивно те, що ворог до нас не дійшов. Залишилось 10–12 кілометрів. Тоді, у 22-му, я прибув до військкомату, написав заяву, що буду в такому-то підрозділі завдання виконувати. Вони знають про мене, думав, все нормально. Пізніше перестали приходити накази БР. У мене склалося враження, що я партизан – ганяю 8 місяців, щось роблю, але не знаю, в якому статусі. Спочатку думав, що це ТРО, але це була не ТРО, бо всі ТРО вже отримували забезпечення, а я – ні. Наприкінці з’ясувалося, що мій підрозділ “Євпаторія” входив до ДФТГ “Софіївський батальйон”. – Зараз ви викладаєте “Захист України” в одній із київських шкіл. Розкажіть, будь ласка, про свій пе7 дагогічний досвід. – Раніше я просто разово заходив у деякі школи на прохання знайомих. Вони казали, що у мене цікава історія, якою потрібно ділитися. Я приходив, розмовляв з різними віковими категоріями. Мені це дуже подобалося, тому що в цьому є певний сенс. Люди починають цікавитися темою війни, торкатися теми окупації. А для мене важливо, щоб люди не забули тему окупації, не забули моїх батьків у Криму, для мене це боляче. І ось на прохання батьків, які мене порекомендували, я прийшов до директора однієї столичної школи. Директор сказав: це чудово, що ви прийшли, бо ми не можемо знайти людину, яка буде працювати. Є навчальна програма “Захист України”, погоджена з Міноборони і Міносвіти. На основі цієї навчальної програми я роблю свою програму, заганяю її в “Єдину школу”, в електронний додаток, і з нього читаю теми. Теми розписані для 10–11 класів, до кожного уроку я готуюся. У процесі роботи я зрозумів, чого бракує в цій програмі: зрозумів, що з учнями ніхто не говорить. Я відкрив для них тир, гру “Джура”, зміг їм просто розповісти про практичні речі. Це найцінніше. У школі є підручники, але вони застарілі. До того ж написані сухою канцелярською мовою, ніби це звернення до чиновника. Потрібно писати доступно і просто. Було б добре, щоб ви взялися за це і зробили цикл матеріалів для “Захисту України”, на всі уроки, простою мовою, щоб діти зрозуміли. Це буде неоціненно. У мене є сейф, де зберігаються два навчальні автомати і дві пневматичні рушниці. Ніхто не розумів, як тими рушницями користуватися. А я зробив тир, понавішували там портрети путлєра, стріляємо, тренуємося. У мене всі стріляють – і дівчата, і хлопці. Якось я прийшов до директора школи і кажу, що втомився купувати за свої гроші набої, треба щось придумати. Черга охочих безкінечна, а набої, мов насіння, вилітають. Що вони зробили? Я знайшов постачальника, замовив у нього 45 тисяч набоїв за кілька тисяч гривень, школа оплатила, імені їх привезли. 45 тисяч набоїв для пневматичної рушниці. Це років на 5–9. “Захист України” викладається в 10 та 11 класах, а до мене самі почали приходити шостий клас, сьомий, восьмий, дев’ятий… Їм подобається. Вони запитують: а правда, можна постріляти і ви на нас не кричатимете? Я відповідаю, що не знаю, навіщо кричати. Ви самі прийшли, ви мотивовані, ви добровольці! Навіщо мені на добровольців кричати? Ви золото! Кажу їм, що сам прийшов у школу, тому що розумію, що завтра я буду в бою, а мені потрібні гарні командири або побратими. І ви мої майбутні гарні командири і побратими. Я у вас вірю, тому що хочу служити з тими, кого знаю. Розповідаю їм про побратима Вадика, якому в 22-му ногу роздовбало. Він відмовився від ампутації і вже два роки нарощує кістку. Показую їм фотографії цієї ноги. Розповідаю про інших своїх побратимів. Я їм пояснюю, як потрібно правильно робити штучне дихання. Показую, де у нас серце, розповідаю, наприклад, яке положення лежачи. Ти перекинув ногу, руку підклав, і він лежить – не захлинеться, язик не западе. А ці прості речі ніхто не може розказати. Волонтери бігають, діячі різні розповідають – і все. З масами ніхто не працює. У нас усі думають, що в армії треба тільки штурмувати посадки. Ніхто не говорить дітям, що за кожним справжнім штурмовиком стоїть вісім військовослуж-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
