Письменники і час · “Виникало відчуття духовної, образної спорідненості з тим чи тим іншомовним поетом, і тоді митець-перекладач уже “не міг мовчати”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Час збирати каміння: переклади Павла Мовчана
Слово Просвіти, №25 за 2025 рік
Микола ВАСЬКІВ
Здається, Павло Мовчан досі не ставив собі за мету зібрати й узагальнити власний доробок, бо все ніколи: світ постійно підсовує нові настільки цікаві явища й речі, які потрібно осмислити, перелити в нове слово. А ще ж оце… А ще й оце… Мабуть, поет і сам не до кінця усвідомлює, як багато яскравого й цінного він залишив читачам на папері. В цьому я переконався, коли збирав матеріали для видання Мовчанових перекладів (“Я є вмістилищем світів…” : поезія у перекладах Павла Мовчана / упор. М. Васьків. Київ : Ярославів Вал, 2024. 544 с.), яке зараз у ваших руках. На початку цієї роботи я знав про якесь певне коло перекладного доробку, переважно – з тюркських літератур. Щось знаходив, риючись у бездонних каталогах Вернадки, в часописах, а за найсуттєвішою допомогою звернувся до Павла Михайловича. І він притягнув чималий стос книг із власними перекладами. А ще згадував, що десь були ті чи ті добірки поезій із літератур пострадянського чи європейського простору. Склалося враження, що Павло Мовчан теж не до кінця усвідомлював весь огром ретрансльованого ним українською мовою зі скарбниці світової лірики. (Ще ж є чималий доробок прозових перекладів, але тут простіше, бо й П. Мовчан, і читачі добре пам’ятають невелику кількість, але добрячих за обсягом повістей Мустая Каріма, Ґранта Матевосяна й Ахіяра Хакімова). Й ось у результаті витворився грубенький том поезії, перекладеної Павлом Мовчаном, який суттєво доповнює добре відомий перекладацький доробок “професійних” поетів Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Бажана, Леоніда Первомайського, Івана Драча, Дмитра Павличка, Романа Лубківського… Тепер є підстави казати, що й систематизований доробок Павла Михайловича теж стає відомим для українського читача. Уже сам перелік мов, із яких перекладав Мовчан, і авторів вражає. Як вражає й те, що для перекладача не існувало поділу на “великі”, “малі” чи й не варті уваги літератури. Тому кількість перекладів із тієї чи тієї мови, того чи того автора аж ніяк не залежала від аргументу, наскільки “великими” вони вважалися в читацькій чи офіційній літературознавчій ієрархії. Особлива любов і спорідненість зі значно європеїзованішими, порівняно з іншими радянськими республіками, поетами країн Балтії дала дуже рясний урожай. Насамперед це стосується литовської літератури (передусім Юстінаса Марцінкявічюса й Марцеліюса Мартінайтіса), хоча латвійська та естонська теж не оминаються. Українського перекладача найбільше приваблює закоріненість ліричних героїв балтійських поетів у рідну землю, коли декларується органічне виростання із землі,
постійний зв’язок, самозвіряння з нею. Такі мотиви є одними з домінантних і у творчості Павла Мовчана. А поруч із перекладом творів балтійських митців – творчість Ювана Шесталова, який репрезентує маленький мансійський етнос, що перебував і далі залишається на грані зникнення. Чи мало знаний у нас, але від цього не менш цікавий башкортський поет Муса Ґалі. Можна образно стверджувати, що у перекладів Павла Мовчана було два потужні крила – європейське й азійське. Європейські (вже згадувані литовські, латвійські, естонські, а також чеські, сербські, угорські, румунські, болгарські, молдавські та ін.) автори приваблювали творчою спорідненістю, а ще не менше – оригінальністю, свіжістю, новаторством, зокрема і для української поезії. Щоби в цьому переконатися, досить навіть побіжно переглянути тексти балтійських і угорських поетів, які ретранслював Мовчан. Стає зрозуміло, що перекладацтво – це не лише спосіб ознайомити читача зі здобутками, специфікою, багатством іншомовних культур і народів. Це також і форма розвитку вітчизняної поезії, власної творчості, бо ж тотальні репресії викосили в українській поезії все свіже й неповторне, навіть те, що йшло певний час у ногу зі світової лірикою, залишивши поетам вузькі рамки міметичної, референтної (ледь не сюжетної) силабо-тоніки з обмеженим репертуаром ритміки, римування та строфіки. Особливо вражає версифікаційне новаторство й навіть експериментаторство ретрансльованих Павлом Михайловичем поезій із естонської й угорської літератур. В немарності перекладів для поступу української лірики переконує й оригінальна поезія самого Павла Мовчана, бо не мислиться її формальна вишуканість і експериментальність без ґрунтового опрацювання іншомовної лірики. Не менш потужний перекладний доробок поета з азійських літератур. Діапазон вражає не менше за європейський: крім уже згадуваних мансійської та башкортської, це також грузинська, вірменська й особливо потужна підбірка тюркських літератур: азербайджанської, туркменської, узбецької, казахської, татарської… І це була не лише поезія ХХ століття (“радянської доби”), а й класична східна лірика (І. Насімі, Г. Тукай), серед якої вирізнялася творчість Мовчанового улюбленця Маґтимґули Пираґи (Махтумкулі Фрагі), адже 119 його перекладених поезій – це не жарт! Східна лірика мала неперевершені напрацювання щодо змісту й, особливо, форми віршів, тому це була надзвичайна школа для перекладача (а заодно й читачів, серед них, зокрема, інших поетів) стосовно образів, тропів і риторичних фігур, версифікаційної вправності, довершеності у відтворенні строфіки, римі схем римування, редифів тощо. І це теж суттєвий поштовх для розвитку українського вірша загалом і власного, Мовчанового, зокрема. Якось Павло Михайлович згадував про те, що в сутужні періоди 1970–80-х, коли, м’яко кажучи, не дуже друкували його оригінальну поезію, переклади ставали способом самовираження і фінансового “підтримування штанів”. Друкувалися вони із зазначенням прізвищ навіть опальних авторів, лише дуже “небезпечні” вдавалися до псевдонімів і все одно отримували хай і не велику, але й не дрібну копійчину. У видавництвах були гуманні редактори й редакторки, які добре знали, кому і як потрібно допомогти, тому підкидали можливість опублікувати власні переклади, а їхня кількість залежала від рівня таланту й доконечності потреб. До честі поетів, які паралельно “працювали” перекладачами, вони в абсолютній більшості своїй не сприймали це за халтуру, лише за можливістю підзаробити, а ставилися до справи дуже відповідально, ретранслюючи вершинні твори світової лірики досконалими українськомовними текстами. Найчастіше траплялося так, що виникало відчуття духовної, образної спорідненості з тим чи тим іншомовним поетом, і тоді митець-перекладач уже “не міг мовчати”, як це сталося, наприклад, у Павла Мовчана з Маґтимґули (Махтумкулі). Але й участь у колективних перекладних збірках передбачала такий відбір, тому поет передусім брався за переклад “споріднених” авторів чи творів (для прикладу можемо навести Мовчанові переклади Імадеддіна Насімі для двотомної антології азербайджанської поезії вже у роки Незалежності). “Перекладач повинен насамперед вивчити в деталях творчий характер свого обранця і співвіднести свої творчі можливості, свою творчу потенцію з творчим рівнем обраного автора” (П. Мовчан). Часто ж така спорідненість і внутрішня необхідність перекласти саме ці поезії зроджувалася з безпосереднього спілкування з іншомовними митцями. Наприклад, так було з поетами із балтійських республік. Багаторічна міцна дружба єднала П. Мовчана з, на жаль, покійними вже башкортом Мустаєм Карімом (дала вагомі плоди в перекладі передусім його прози) й азербайджанцем Бахтіяром Вагабзаде. До речі, більшість перекладів із Вагабзаде досі не оприлюднена, й тут постає ще одна проблема – публікації рукописної перекладацької спадщини Павла Мовчана. Найбільші труднощі при перекладах (особливо якщо перекладачі – насамперед оригінальні, визначні поети) полягають утому, щоби їхня майстерність спрямовувалася насамперед на відтворення специфіки неповторного світу оригіналу, бо часто важко визначити, кого ж більше в перекладеному тексті – автора чи його ретранслятора. Це переклад, переспів чи довільні варіації із приводу якогось твору? Однозначне враження від перекладів Мовчана: він ставить понад усе оригінал і відтворює передусім його. “Оригінал для перекладача – це завжди ідеальний текст” (П. Мовчан). Зрештою, щоби не повторюватися, наведу власні давніші міркування з приводу Мовчанових перекладів туркменського класика Маґтимґули, чия поезія становить особливе місце в ретрансляційному доробку українського поета (і теж уже класика). “Перекладацька діяльність, яку провадять поети, а не професійні перекладачі, має свої переваги й недоліки. З одного боку, митець добре обізнаний із “секретами поетичної творчості”, вміє відтворити “чужу” образність власною, тонко відчуває ритміку, багатство лексики, тропіки, поетичного синтаксису, найтонші їх нюанси. З іншого боку, існує певна небезпека: силове поле поетового світу буває настільки потужне, що накладається на поле інтерпретованого митця, “підминає” його під себе. У результаті читач не отримує максимального відтворення оригіналу, а нові твори перекладача. Цікаві, неповторні, високовартісні, але твори інтерпретатора, а не інтерпретованого поета. Що стосується збірки перекладів із Маґтимґули “Поезії”, то, видається, їй пощастило: перекладач Павло Мовчан зумів використати усі плюси свого поетичного таланту й оминути підводне каміння, яке могли би призвести до власного мистецького домінування над туркменським оригіналом. Перекладач не обмежився знаннями мови, культури, побуту і звичаїв, природно-кліматичних умов туркменського буття. Передмова до видання перекладів, написана Павлом Мовчаном, доводить, що він ґрунтовно опрацював усю доступну наукову літературу, в якій ідеться не лише про творчість Маґтимґули Пираґи, а і про історію Турменистану, туркменської літератури. Усвідомлюючи, що йдеться саме про переклади Маґтимґули – випускника медресе, людини свого часу, П. Мовчан глибоко опрацьовує
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
