Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №25 за 2025 рік

16 с. · 30 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 25 (1308), 26 червня — 2 липня 2025 “Слово Просвіти” – наш український материк

Ігор ЗОЦ У нашого тижневика багато шанувальників і так само чимало дописувачів. Не все з надісланого потрапляє на шпальти газети, але редакція дуже вдячна за ваші відгуки, дорогі наші друзі. Наприклад, ось що написала Ольга Осейчук з Рівненської області: “Слово Просвіти” – це не тільки острівець незалежного українського слова, а й увесь географічно український материк ренесансу історії і культури Київської Руси – України. Бо саме “Слово Просвіти” (далі “СП”. – Ред.) є об’єктивним і правдивим словом українства, відродження, утвердження і розвитку науки, історії...” Авторка листа подячним словом згадує творців газети, зокрема називає “могутню плеяду відомих особистостей – Павло Мовчан, Любов Голота, Галина Дацюк, Георгій Філіпчук, Микола Тимошик, Євген Букет, Микола Голомша, Віктор Скорик, Дмитро Чобіт, Володимир Мельниченко, Едуард Овчаренко, Софія Майданська, Катерина Мотрич, Тарас Головко...”. Світла пам’ять Ірині Фаріон, Михайлу Слабошпицькому, Миколі Процюку... “Всі автори своїх досліджень, оцінок, висновків вражають глибиною думки української писемності та мелодійності мови. Це сила думки, впевненості віри в непоборність України, в її Незалежність і Свободу”, – зазначає пані Осейчук. “Часопис “СП” повинен бути в кожному навчальному закладі!” – переконана авторка, і з нею важко не погодитися. Уважно стежить за тижневиком й Ігор Олещук з Тернополя, який нещодавно відзначив свій 94-й день народження. Він дякує за цікаві статті в часописі, особливо за цикл “Огляд медіа та соціальних мереж”, бо, на його думку, аналіз світової преси дуже потрібний для орієнтації, що далі буде з Україною. “У такий складний для України час необхідно об’єднувати українські еліти, і це позитивно би вплинуло на скорочення колаборації, сприяло би згуртуванню українців і навіть на зниження дитячої злочинності. Але влада цього не робить, а громадянське суспільство дуже слабеньке”, – пише до редакції пан Олещук. Під гаслом “Наш бій за державність” (І. Огієнко) Анна Савченко із Корсунь- Шевченківського на Черкащині розмірковує про те, як відродити річку Рось і прилеглі території. Водночас авторка закликає готувати зібрання Національного круглого столу на тему “Сенси національної ідеї, ідентичності” за участі священників, філософів, творчої молоді. Те, що духовному відродженню українського народу приділяється недостатня увага, непокоїть і Зою Михайлюк із села Вітове Черкаського району. “Дотепер ми не маємо навіть офіційної версії походження назви нашої країни і її значення, тож послуговуємося версіями зарубіжних авторів”, – пише пані Зоя і надсилає свою статтю, в якій намагається розібратися з питаннями, що її хвилюють. Основна ж причина вкрай повільного духовного відродження української нації, на погляд авторки, “є та обставина, що з шести президентів пострадянської України лише двоє – Віктор Ющенко та Петро Порошенко – переймалися цією проблемою, для інших вона була другорядною справою – їхня недалекоглядність дорого обійшлась нашому народу, бо спровокувала напад росії на Україну”. Відтак дякуємо Зої Михайлюк за небайдужість і маємо нагадати, що на всі означені теми в “СП” маємо виступи авторитетних учених – істориків, мовознавців. Будемо й далі пильнувати цей напрям! До речі, звернув би увагу читачів на цикл статей у тижневику доктора філологічних наук Юрія Мосенкіса. Ми залюбки розміщуємо дописи просвітян і дякуємо нашим найбільш активним громадським кореспондентам з Івано- Франківщини, Буковини, Рівненщини, Житомира. Редакція прагне надати можливість висловитися на газетних шпальтах усім нашим дописувачам, але ж надрукувати все надіслане, погодьтеся, нереально. Так само просимо не надавати матеріали, що містять загальновідомі факти з життя класиків літератури, їхні біографії – це ж було вже в “СП”. Не про всі літературні новинки є змога розповісти в тижневику, але ми прагнемо повідомляти про найбільш значущі, на погляд редакції. Та навіть у цій статті хотілося б згадати про незаслужено обійдені увагою спогади Михайла Слабошпицького про його сучасників і про самого письменника вже після його відходу і подякувати члену НСПУ Богдану Залізняку, що написав про це. Автор наводить думки М. Слабошпицького, захоплюється його нарисами про Юрія Щербака, Любов Голоту, Павла Мовчана, Дмитра Павличка і цитує і зараз актуальне спостереження незабутнього літературознавця і видавця: “Абсолютна відсутність нормальної гуманітарної політики в Україні не тільки нищить її культуру й духовність, а й ускладнює весь процес державного будівництва та несе безпосередню загрозу самій національній безпеці країни” (З присмеркового дзеркала. – К., Ярославів Вал, 2020. – С. 271). Багато читачів звертаються до теми, що є гаслом “Просвіти”, – “Без мови немає нації!” Так, Анатолій Завгородній у своєму листі до редакції наголошує: “Український державницький світогляд витворює українська мова. Тільки через неї ми пізнаємо світ навколо нас... Мова є серцем нації, її очима, кровоносною системою і цементом, що скріплює нашу державу”. Між тим, ми б хотіли знати, як почувається рідна мова там, де ви живете, дорогі читачі. Про те, що в Києві побільшало мови агресора, поділився з нами давній передплатник “СП” Леонід Середницький. За його словами, коли спробував з’ясувати, чому так, – чув у відповідь “а какая разніца”. Про те, що “язик” почувається панівним у підлітковому середовищі, – не те, що непокоїть, – обурює небайдужих! Але що з цим робити? Апелювати до влади, критикувати її недолугу інформаційну, гуманітарну політику, звертатися до Уповноваженого із захисту державної мови, звісно ж, треба, але що ще? Як бути, коли за зауваження щодо трансляції російської музики в громадському місці тебе можуть побити, як це нещодавно трапилося в Житомирі? У цьому місті, за інформацією пресслужби обласної поліції, 36-річний чоловік побив 67-річну жінку, яка зробила йому зауваження щодо російськомовного контенту. Подія сталася 8 червня поблизу продуктового маркету на вулиці Космонавтів. Підозрюваний гучно увімкнув російськомовну музику. Жінка зробила йому зауваження, і після цього між ними виник конфлікт. Тоді чоловік вдарив жінку кулаком у голову, внаслідок чого вона впала на асфальт та отримала травми. Жінку госпіталізували до нейрохірургічного відділення міської лікарні. Правопорушника затримали. Йому оголосили про підозру. Чоловіку загрожує від п’яти до восьми років ув’язнення. Що ж, дякуємо потерпілій за мужність, бажаємо одужання і сподіваємось на справедливий український суд. На байдужості чиновників, які фінансуються коштом платників податків, акцентує увагу в своїх дописах Галина Кравченко з Дніпра. “Людина в країні кинута напризволяще. Жодної проблеми неможливо вирішити без проблем”, – зауважує пані Кравченко, розповідаючи про власний досвід звернень до державних органів, зокрема до Офісу Президента, звідки отримала відписки. Редакція вдячна всім авторам тижневика, але насамперед тим, хто тримає стрій на прифронтових територіях: Віктору Скрипнику, Валерію Романьку, Володимиру Заїці, Олегу Максименку з Донеччини, Анні Столяровій, Володимиру Вакуленку з Харківщини. Окрема подяка воїну і поету Станіславу Новицькому. Ледь не в кожному номері ми друкуємо імена добродіїв, які не тільки передплачують тижневик, а й підтримують фінансово. До подячного переліку долучаємо лавреатів Народної премії імені Тараса Шевченка Івана Дерду, Сергія Файфуру, Володимира Шовкошитного, а також професора, доктора філологічних наук Юрія Мосенкіса, голову Коломийського міськрайонного осередку “Просвіти” Василя Глаголюка і його родину, учасника бойових дій, члена НСЖУ Олександра Вакуленка, Віру Боднарук з Товариства української мови Чикаго (США). У першому півріччі ми мали випустити 25 номерів “СП” і виконали свої зобов’язання: загалом рівно 400 шпальт важливої інформації розлетілося Україною. Сподіваємося, що так буде і в наступні, ще важчі для нас і всієї країни шість місяців. Допомагаймо ЗСУ і будьмо разом! Ментальний код українців – на шпальтах “СП”! Рівненська “Просвіта” тримає стрій! ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2025 рік. Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 5 міс. — 325 грн. Будьмо, друзі, разом!
Національна еліта · “Подолинський в науці, громадсько-політичному житті був непримиренним противником імперського колоніалізму, “кацапського” фарисейства”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Провісник істин

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Сергію Подолинському – 175! Всеукраїнський форум “Подвижництво першопрохідця”. Оригінальний, глибокий український мислитель. Людина неймовірно талановита й універсальна у своїх інтересах, захопленнях, досягненнях. За своє коротке, але надзвичайно творче й продуктивне життя зумів “перетнутися” в різних іпостасях з багатьма відомими в XIX столітті особистостями – від І. Франка, М. Грушевського, М. Драгоманова, І. Пулюя, М. Павлика до анархіста лаврова та маркса'енгельса… Про нього багато говорено сучасними вченими (Пімегталь, Одум, Жоан Мартинес'Альєр, український професор із Квебека Роман Сербин та ін.). Абсолютно різні люди, моти' вації, взаємини, ставлення до пропагованих ідей та ідеалів у ті часи, коли нам якось в диковинку було, що ареал пізнання тодіш' нього світу відбувався в коорди' натах носіння С. Подолинським водній руці “капіталу” маркса, а в іншій – “Кобзар” Тараса. Однак, пам’ятаючи, очевид'-но, чесноти козацького кодексу (“Лицарська регула”), де було закладено правило – “май свою думку, нікому не дозволяй знева' жати її”, він залишився все'таки вірним і відданим українській справі, шануючи впродовж життя Шевченкове Слово. Природознавець за своєю первинною освітою в Київсько' му університеті, він невдовзі от' римує вчену ступінь доктора ме' дицини в Бреславському універ' ситеті (Німеччина), навчаючись у Парижі, Цюриху. Досліджую' чи, працює в тодішньому Пів' денно'Західному відділенні гео' графічного товариства, розроб' ляє модель прогресивного роз' витку України, практично стає автором першого фундаменталь' ного посібника з політекономії, в основі якого праця “Ремесла та фабрики на Україні”. Актив' ний учасник громадсько'полі' тичного життя, організатор соці' ал'демократичного руху та ідей' ний натхненник створення укра' їнської партії, вибудованої на ідейних засадах боротьби за виз' волення від національного, соці' ального та економічного гніту українства. Його роботи “Праця людини та її відношення до розподілу енер' гії”, “Про багатство та бідність” друкувалися й читалися в Європі французькою, німецькою, італій' ською та іншими європейськими мовами, зокрема в широко відо' мому журналі “Die Neue Zeit”. Ідеї Подолинського мали вплив на суспільно'політичну думку, ставали предметом дискусій з Ен' гельсом, Марксом (листувався німецькою мовою), особливо з російськими анархістами, лібера' лами, народниками, які миттєво, зазвичай, уподібнювалися до ре' тивих монархістів'чорносотен' ців, коли мова торкалася україн' ського національного питання. Був непримиренним против' ником московських народників, які (“Енциклопедія української історії”) повністю ігнорували на' ціональне питання, зате зухвало намагались підпорядкувати (як справжні чорносотенні імперці) національні рухи під себе. Будучи науковцем, активним діячем “Молодої громади”, писав свої праці і статті українською мовою, безплатно лікував селян, співпра' цював з Драгомановим над украї' нознавчими проблемами, підтри' муючи в Європі національні ру' хи. Повернувшись з Іспанії, по' рівняв Каталонію з Україною, ра' туючи за національну свободу. Опонував і заперечував закор' донним московцям, запитуючи, чому англійці, серби, московити можуть любити свою землю і лю' дей як “націоналісти”, а українці – ні. Не забувайте, говорив він, що “ми інший народ”. Урешті'решт, не отримавши з їхнього боку жод' ного розуміння щодо національ' ного питання, стверджуючи про хибність їхніх поглядів, він дає цьому світоглядному й політич' ному збоченню різку й справед' ливу оцінку, назвавши судження “революційних” московитів “ка' цапським шарлатанством”. Радикально відійшовши від них, Подолинський співпрацює передусім із М. Драгомановим та М. Павликом, видаючи україн' ський часопис “Громада” в Жене' ві, обстоює позиції, що україн' ський рух мусить базуватися на українській традиції, що слід опиратися на ідеали українського козацтва, гайдамаччини, наро' дознавства і народолюбства, що' би доводити світу й самим собі про власну ідентичність, інак' шість, самість і самодостатність, якісно відмінні московії. Очевидно, такі ціннісні ідеа' ли, така дієва світоглядність спо' нукає молодого Подолинського до животворчої, суспільно актив' ної праці. Разом із товариством галицьких студентів “Січ” засну' вав у Відні перше українське ви' давництво. Недовго видаючи разом із М. Драгомановим і М. Павликом за кордоном (Женева) часопис “Громада”, 1881 року для україн' ців, що морилися під чужин' ством, він закладає одну пророчу політичну думку – “простому на' роду на Україні не обійтись без оружного бою і повстання (рево' люції)”. І ця революція має бути за своїм характером не класовою (на відміну від маркса), а націо' нальною. Водночас молодий україн' ський учений не перестає займа' тися науковими розвідками, які зробили його достатньо відомим у науковому середовищі Європи. Адже фундаментальна праця “Ремесла й фабрики на Україні” (допоміг видати М. Драгоманов), “Людська праця й збереження людської енергії”, “Праця люди' ни та її відношення до розподілу енергії” та інші, друковані в про' відних наукових журналах євро' пейських країн, формували ори' гінальні засади нового еколого' економічного мислення з опертям на морально'етичні принципи. Його ідеями вже тоді цікави' лися вчені Америки та Європи, продовжуючи й донині захоплю' ватися теоретичними розробка' ми українця щодо енергетики, зокрема сонячної енергії та її трансформації в людській праці, екології, економіці. Вони при' свячували цьому геніальному ук' раїнському самородку свої праці, оскільки він випереджав час, нау' ку, суспільний світогляд. Можна на мить уявити будучину цього невизнаного генія (своєрідний образ “гнаної правди”), якби до' ля дарувала йому буття сина влас' ної держави, а не сироти на такій “своїй”, але “чужій” українській землі, уярмленій імперіями. Адже своїм унікальним світобаченням, інноваційними ідеями він “пере' вертав” цілі пласти усталених на' укових концепцій “освіченої” Європи. Згадаймо його блискучий ус' піх на форумі у Франції, коли в свої неповні 29 років(!) Подолин' ський запропонував маститим ученим оригінальну еко'еконо' мічну модель, викладену в допо' віді “Людська праця, збереження сили”. Уже тоді про талановитого українця заговорила наукова Єв' ропа, друкуючи його статті в престижних часописах, ствер' джуючи про появу піонера'нова' тора ідей у сфері використання сонячної енергії. Проте його за' слугою було і те, що він не опи' рався на суто технократичні (ду' же інноваційні) підходи до роз' в’язання важливих суспільних проблем глобального характеру. Для нього економіка, енергія, екологія були невіддільними від етики суспільного життя, мо' рально'етичної культури, форму' ючи гуманні взаємини моделі “людина – природа”. При цьому не ігнорувалося поєднання вер' шинних науково'технічних, тех' нологічних ідей та розробок із традицією і досвідом, закладаючи етнокультурну компоненту в ци' вілізаційний прогрес, реалізацію суспільної парадигми, яку трохи пізніше називатимуть “сталим розвитком”. Оця не втрачена тяглість без' цінного досвіду поколінь, наро' дів і цивілізацій була невід’ємною складовою його інноваційного мислення й світобачення, оскіль' ки вважав, що значущість люд' ської “культурності”, культур різ' них народів, їхня діалогічність і творчість, багатовіковий мораль' ний, духовний і господарський досвід є неперехідними цінностя' ми. Справді, питання етизації відносин і взаємовпливів у моде' лі “людина – природа – енергія” посідали вагоме місце в еко'еко' номічних концепціях С. Подо' линського, який вважав, що не можна досягти добробуту, безпе' ки і щастя, якщо людина і людс' тво закриватимуть для себе “кни' гу Природи”. І хоча багато справді “рево' люційних” ідей не вдалося втіли' ти за період його надмірно корот' кого життя, однак вони були під' хоплені багатьма вітчизняними й зарубіжними вченими. Активно пропагувалися творчі думки По' долинського Драгомановим, Гру' шевським, через них він глибше відкрився і для В. Вернадського, який у своєму вченні про ноо' сферу опирався і на теоретичну спадщину знаного в Європі укра' їнця. Великий український науко' вець Вернадський, організатор, будівничий і перший президент Української Академії Наук, вибу' довуючи ноосферне вчення як тонкоенергетичне духовно'розу' мове, інформаційне поле куль' турного буття народів, опирався передусім на еколого'економіч' ні, морально'етичні ідеї С. Подо' линського, що базувалися на тра' диційному українському світог' ляді, правдиво називаючи його новатором і першим національ' ним екологом. У своїй відомій праці “Геохі' мія”, яку Вернадський видруку' вав спершу французькою мовою, оскільки в 1922–1926 роках читав лекції в Сорбоннському універси' теті, він з особливою пошаною відгукується про С. Подолин' ського, популяризуючи його ори' гінальні й актуальні ідеї. Аналізу' ючи його вже згадувану роботу Сергій Подолинський. Художник Геннадій Небожатко “Ремесла і фабрики…”, Вернад' ський зазначає, що Подолин' ський найкраще зрозумів “енер' гетику життя”, воліючи пере' нести цю світоглядну й техноло' гічну модель на екологічну еко' номіку. Проте варта уваги й інша нау' кова складова (окрім питань со' нячної, екологічної енергетики, екоекономіки, енергопродуктив' ної взаємодії людини з Приро' дою, вкладеної енергопраці та енергії врожаю тощо), з якою со' лідаризувався Вернадський. Ідеться про матрицю світобачен' ня, ідеологію життя, на якій ґрун' тувалася життєдіяльність науков' ця, основою чого була націєкуль' турність, українськість, що про' являлися в творчій праці, пове' дінковій нормі, громадянській позиції. Промовистим доказом суголосся цих двох значущих для національної історії особистос' тей був нібито простий, однак знаковий факт, що Подолин' ський і Вернадський не розлуча' лися з головною Книгою свого життя – “Кобзарем” Тараса Шев' ченка. У цьому фіксувалася спо' рідненість їхніх душ, свідомості, громадського і наукового чину, тяглість традиції утвердження свого національного “Я”. Треба визнати й акцентувати увагу на тому, що Подолинський в науці, громадсько'політичному житті був непримиренним про' тивником імперського колоніа' лізму, “кацапського” фарисей' ства, виступаючи за національне визволення і свободу, обстоюючи українську мову, культуру, тради' цію, правдиву історію. Брав ак' тивну участь у важливих суспіль' них громадівських справах в Ук' раїні та поза її межами. Усе це асоціювалось як торжество укра' їнськості і творилося ним лише заради знищення пут уярмлення і вільного розвитку рідного народу. Очевидно, що з такими пог' лядами було неможливо жити (іс' нувати) на тодішніх теренах ім' перської московщини, де лише на прикладі двох заборонних лін' гвоцидних (геноцидних) актів (валуєвський циркуляр та емський указ) видно, як нещадно вбивали московити українську націю, її мову, літературу, національну пам’ять, душу і серце, жорстоко витолочуючи ґрунт власного “Я”. Подолинський творив і жив саме в таких умовах, коли ядучі мос' ковські “скорпіони” вбивали ук' раїнство. Ця геноцидна політика ніко' ли не припинялася – за царів, монархістів, кадето'соціалістів, більшовиків'меншовиків, лєні' ністів'сталіністів чи здичавілих путіністів. Принагідно згадати окремі висновки з таємного до' носу полтавського губернатора багговута міністру внутрішніх справ росії, в якому наголошува' лося, що повсюди слід здійсню' вати політику, яка б заперечувала саме існування поняття “украи' на” та “украинскаго народа”, якого “никогда никакого” не бу' ло. За таких обставин, у таку по' ру, коли рідною мовою забороня' лося навіть думати, а не тільки писати, друкувати, читати, моли' тися, називатися при народженні українськими прізвищами й іме' нами, надзвичайно вагомими для народозбереження були діяння національних просвітників, по' дібних Подолинському. Знаток європейських мов і культур, він понад усе оберігав своє рідне, ук' раїнське. У ті смутні часи, емігру' вавши внаслідок репресій, він свої праці, наукові трактати ви' дає не просто українською мо' вою, а глибоко досліджує Україну в історичному, політичному, гео' графічному, демографічному, етнокультурному, господарсько' економічному, фізіологічному, екологічному контекстах. Бо ко' ли цими днями етери переповне' ні гугняво'брехливим путіним про “єдіний” народ, про Україну, яка є “рузькою”, про всю “на' шую зємлю”, де ступає нога “сал' дата'москаля”, то мимоволі пос' тають умовиводи Подолинського в його фундаментальній праці “Життя і здоров’я людей на Укра' їні” (243 с.), виданій у Женеві 1878 року. На основі ґрунтовного аналізу він ніби через 150 років нагадує мерзенним рашистам: “Увесь пів' нічний берег Чорного моря і більша частина Азовського прилягають до землі української. За часів старих Запорожців українські чайки наво' дили страх на все Чорне море. А в підошві гір Кавказу між Козаками і на Карпатах між Гуцулами одна' ково розуміють і люблять Шев' ченка…” (С. 49). А далі він ілюструє життя ук' раїнців на істинно українських землях Карпат, Полісся, частини Бессарабії, тодішніх Таврійської, Херсонської, Катеринославської,
Незабутні · “Розмовляючи однією мовою, народ об’єднаний самою природою, множинністю невидимих зв’язків”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Подільської, Київської, Полтав' ської, Харківської губерній з най' кращими ґрунтами. “Де хто дума (як нинішні путі' ністи), що Українці не осібний на' род, а якась мішанина з великоро' сів, ляхів, татар, молдованів, але це неправда, – стверджує Подо' линський, – бо це вони живуть між Українцями і від них дуже від' різняються… Український народ (як й інші) має в собі чимало чу' жих елементів, але він Осібний і Самостійний народ Слов’янської раси”. Він зазначає, що ці відмін' ності можна доказати мовою, лі' тературою, народними звичаями, навіть фізичними осібностями українського тіла і що з росії чи' мало людей переходять на Вкраї' ну, а з України виселяються (доб' ровільно!) дуже мало. Гадаю, цими окремими суд' женнями цей відданий своїй рід' ній землі вчений'просвітитель актуалізує сучасні відповіді на ті фарисейські белькотання крем' лівських людиноненависників, якими вони продовжують, на жаль, одурювати світ. Оцей настрій українських світопочувань Подолинського був близьким Вернадському поп' ри всю страхітливість тогочасних московських ідеологем, які не могли не впливати навіть на та' кий найсвітліший “розум” в об' разі цього “ноосферного” акаде' міка. Справді, помітним є вплив на сфери життєтворчості Вер' надського цього предтечі ноо' сферного розвитку Людства, сво' єрідного відкривача його взаємо' дії з Природою, Космосом і Всесвітом, яким був Подолин' ський. Бо навіть коли йому як керів' нику Комісії з розробки стратегії УАН довелося за гетьмана Скоро' падського формувати стратегію і завдання української Академії, то він всіляко доводив і перекону' вав, що першочергово мають пе' редусім бути створені добротні наукові структури української мови, літератури й історії, тобто такі інституції, що виконувати' муть важливі державотворчі і на' цієтворчі функції. І то було чис' тою правдою, оскільки вважали' ся нагально необхідними для ук' раїнської Держави та серцевиною розвитку національної науки. Бо коли в 30'х роках здійснювався голодомор'геноцид, то москов' ські сталіністи вбивали першо' чергово саме цей напрям в укра' їнській науці. Тоді в період 1931–1933 років були знищені гу' маністичні установи, зокрема Іс' торично'філологічний та Соці' яльно'економічний відділи, істо' ричну секцію, комісію лівобе' режної України, новітньої історії України, Археографічну відібра'-но від катедри Грушевського, репресовано й ліквідовано понад 250 учених, знищено 27 дійсних членів Академії та трьох член'ко' респондентів. Так “успішно” виконувалася “програма” впровадження росій' ського націоналізму (шовінізму), яку за дорученням сталіна привіз в Україну каганович у листопаді 1927 року. Принагідно слід згадати й ті важкі часи на початку 20'х, коли владу вже захопили більшовики, Вернадський пише листа до А. Кримського, в якому наголо' шує на значущості Української Академії наук, котра матиме (він сподівався) велике значення в розвитку Української Культури… Просить його писати лише “по' українськи”, бо “на болотах” не чути української мови… Обидва національні світочі науки усвідомлювали значущість для “живого” народу його рідної Мови. Для Подолинського доро' говказом життєтворчості був як Тарас Шевченко, так і прогресив' на думка європейського просвіт' ництва. Він був одним із небага' тьох українських мислителів зі свідомим сприйняттям концепту великого попередника – філосо' фа Фіхте, який сказав, що “роз' мовляючи однією мовою, народ об’єднаний самою природою, мно' жинністю невидимих зв’язків, ро' зуміючи один одного, вони склада' ють єдине і нероздільне ціле”. Саме з такою ціннісною пара' дигмою буття народу солідаризу' вався наш високоетичний зна' вець Природи і Людини, вважаю' чи Мову духовною основою єд' ності людей, передавши цю святу ідею невидимо'видимим сигна' лом майбутнім поколінням укра' їнських будителів. Оскільки вже значно пізніше той же Вернадський заявить, що без рідної мови – народ поневоле' ний. Оце природне право, яке стверджувалося великими Ко' менським, Фіхте, Шевченком, що там, де зустрічається особлива мова, живе й особливий народ, який наділений правом влашто' вувати свої справи, оберігав, за' хищав, упроваджував у життя “вигнанець” і пошукач “гнаної правди”, Мислитель, що випе' реджає час, Сергій Подолин' ський. Ось так суб’єктивно, особис' тісно сприймалася на Всеукраїн' ській конференції, присвяченій Подолинському, розмаїта факто' логія в часі і просторі, порівняль' на аналогія двох відомих поста' тей, тембр голосів яких нині зву' чить по'особливому чутливо, ад' же думка, світоглядна позиція і чин цих визначних діячів Нації мають ставати нашим ціннісним орієнтиром у часи жорстокого екзистенційного протистояння українців “рузькомірству” з його фальшю, ненавистю, насиль' ством, насамперед для “перед' ніх” очільників, педагогів, нав' чителів, нашої молоді. Адже бага' толітня війна сотворила текто' нічний розлом нашого Буття, ко' ли ординські зайди намагаються всіма силами поцупити найдо' рожче – наші сакральні націо' нальні святощі, збережені в Мові, Культурі, Традиції, історичній Пам’яті та Волі. Варто визнати, що глибока й сутнісна чеснота націєкультур' ності Подолинського, яка вивер' шувала його як відкритого супро' тивника “московського монголь5 ства” (за Франком), ніяким чи' ном не заважали визначному ук' раїнському вченому'просвітнику долучатися до творення загаль' нолюдської культурної спадщи' ни, формуючи ідеї, які були зат' ребувані націями і народами що' до гуманістичного економізму, фізичної еко'економіки, філосо' фії ноосферного космізму, здо' ров’язбережувального середови' ща, соціоетногігієни та людської етики. Можна стверджувати, що теоретичні основи його наукових доробків у значній мірі перегуку' ються з морально'світоглядними ідеями великого національного мислителя Г. Сковороди щодо принципів природовідповіднос' ті, культуровідповідності, “срод' ності” праці, духовної свободи і самовдосконалення, підкреслю' ючи неперервну тяглість націо' нальної традиції суспільно'етич' ної думки. Сьогодні нація продовжує відшукувати, оберігати, захища' ти, переосмислювати своїх “за' тертих” історією, призабутих, не' заслужено зігнорованих суспіль' ною увагою, понищених нашими недругами й ворогами знакових українців. Так складалося, що часто в цю шеренгу “шикували” абсолютно диковинні постаті, які ніколи Україну не визнавали, не шанували, не любили, ба більше, були її ненависниками й нищів' никами. Самі вони ніколи себе не асоціювали з українськістю, але окремі кажуть, що вони “заслуго' вують”, бо тут народилися, жили й “творили”, навіть коли злісно паскудили й не переставали про Україну говорити чужою “прав' дою”. Як тут не згадати слова євро' пейського філософа М. Барреса, що така половинчата “правда” завжди отруйна, а тому вважав – “треба опиратися на людей, що міцно закорінені в нашій землі, в нашій історії, в національній свідо' мості”. Справді, негоже так чинити всередині нації, що виборює власну Свободу, не дозволяти так поводитися з її суверенністю, щоби нею управляли злостиві чу' жинці, щоби народ молився чу' жим богам, а суспільний простір у слові, візії, думці і чуттях напов' нювався чужими ідолами та сим' волами. Така роздвоєність і пара' ліч свідомості зверхників уне' можливлює чітке бачення для наступних поколінь ціннісних орієнтирів буття. Бо як нині можна пояснювати людям ситуацію, коли ось уже де' сятиліття (і майже 35 років Неза' лежности!) в Києві'столиці не можуть второпати, якими чесно' тами і правдами варто послугову' ватися, щоби дати раду, нарешті, тим публічним місцям, де доне' давна бовваніли статуї лєніних зі щорсами, чи вдасться колись дій' ти до тями, що “музею медуз” на Майдані замало, аби вшановува' ти пам’ять полеглих Героїв, і що недобре всілякими покручами під маркою “європейськості” за' тінювати й засмічувати Україн' ське Слово – визначальний сим' вол України. Якщо війна вкотре змушує нас зреалізувати все'таки клич “геть москву!”, то необхідно опе' ративно “перекладати” багато ус' талених речей і підходів на мову сучасних українських реалій, що' би знову й знову не запитувати одне одного – допоки?! А коли не знаходимо відпові' ді, то звернімося до наших Буди' телів Духу і Правди – від Шевчен' ка до Міхновського. І в цьому свя' щенному “передньому” ряду знайдемо і славне ім’я Сергія По' долинського – визначного Укра' їнця, зрощеного в українському природно'культурному середо' вищі, який, залишаючись йому вірним і відданим, не тільки від' родив (народив) вчення про тра' диційну морально'світоглядну основу української агро'екокуль' тури, заклавши основи перспек' тиви ноосферного розвитку, але й визначив ціннісні координати для духовного поступу Нації, її моральний закон. Коротке й блискавичне, як протуберанцевий спалах, життя Подолинського подарувало Нації гідний приклад для наслідуван' ня, пізніше сфокусований у про' мовистому моральному заповіті (за І. Франком) – завжди “чути себе Українцями”. Нація зо' бов’язана пам’ятати і вшановува' ти такого велета думки і серця, який словами М. Грушевського “Весь себе віддав громадській робо' ті і згорів у ній без останку”. Славімо Провісника нашої гідності – орача, сіяча і женця на' ціональної Слави!
Незабутні · “Розмовляючи однією мовою, народ об’єднаний самою природою, множинністю невидимих зв’язків”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Світлої пам’яті Богдана Боднарука

25 червня 2025 року минув рік, як відійшов у засвіти знаний діяч української громади в США, популяризатор української мови, історії та культури, щирий патріот України, меценат, високого рівня науковець – доктор Богдан Боднарук (1940–2024). 21 червня просвітяни Рівненщини вшанували пам’ять Богдана Боднарука, відправивши панахиду у Свято-Воскресенському кафедральному соборі ПЦУ (м. Рівне). Поминальний чин було зорганізовано головою Рівненського міського об’єднання товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Катериною Сичик. Богдан Ярополк Боднарук – родом зі Стрийщини, що на Львівщині. У роки Другої світової війни його батьки були вивезені на примусову працю до Гамбурга, а по завершенні воєнного лихо' ліття опинилися в таборах для пе' реміщених осіб “Ді'Пі” (Displa' ced Persons) в англійській зоні окупації. З юних літ Богдан був залучений до життя української громади, яка дбайливо шанувала свою історію та мову. У 1960 році Боднаруки переїхали до Чикаго (США). Маючи схильність до точних наук та наукової діяльнос' ті, Богдан почав вивчати хімічну інженерію в Illinois Institute of Technology. У 1966 році здобув ступінь бакалавра з хімічної інже' нерії. У 1973 році став магістром екологічно'хімічної інженерії. У 1975 році, захистивши дисерта' цію на тему “Очищувальні про' цеси в газифікації вугілля”, в Ук' раїнському Вільному Університе' ті (УВУ) в Мюнхені отримав сту' пінь доктора з хімічних техноло' гій. Богдан, ставши висококлас' ним інженером, зокрема в галузі хімічної інженерії, зразково пра' цював і був без перебільшення ідеальним громадянином своєї країни – США. Належав до про' фесійних організацій: American Institute of Chemical Engineers і American Institute of Metallurgical Engineers. Проте понад усе була його любов до України. Вона оприяв' нювалася в належності до україн' ських організацій, у реалізації їх планів, активній участі в розбу' дові українського життя в США. Ще в студентські роки очолював студентську громаду в Чикаго (1962–1965 рр.), був членом комі' тету збирання фондів на украї' нознавчі курси в Гарвардському університеті. У 1971–1972 роках був головою товариства україн' ських інженерів Чикаго, а у 1983–1984 роках очолював “Пласт'Прият” Чикаго. З 1995 року став організаційним рефе' рентом Товариства Української Мови імені Тараса Шевченка (ТУМ) у Чикаго, яке у 1990 році очолила його дружина – профе' сор Віра Боднарук. Відтоді Бог' дан із дружиною активно спів' працюють із обласними організа' ціями “Просвіти” в Україні, зок' рема Рівненською “Просвітою”. Подружжя займається активною спонсорською діяльністю, завдя' ки контактам із “Просвітою” ін' вестуючи власні кошти та кошти жертводавців'діаспорян на ста' новлення та підтримку незалеж' ної України, а саме – книгови' давничу діяльність, культурні за' ходи, стипендії студентам, допо' могу університетам, школам, біб' ліотекам. Тісні контакти і ба' гаторічна дружба по' дружжя Боднаруків та Борейків (Михайла і Євгенії) сприяли фор' муванню української ідентичности молоді та розвитку й утверджен' ню українського духу, культури, мови на тере' нах Рівненщини після падіння кривавої мос' кальської імперії. Най' більшою мірою Богдан та Віра дбали про куль' тивування української книги в Україні. Тому за фінансової підтримки Товариства української мови ім. Тараса Шев' ченка вм. Чикаго (США) упродовж 2000–2023 років у Рів' ному було видано 30 різножанрових книг на' ціонально'патріотичного харак' теру. Також Богдан Боднарук власноруч надіслав сотні пакун' ків книг до України, які за совка були заборонені і могли зберіга' тися лише за кордоном. Вірною дружиною і надійною підтримкою Богдану стала його дружина Віра Боднарук (у діво' цтві – Лукаш), із якою пліч'о' пліч пройшли життєвий шлях завдовжки в понад 40 років і зро' били багато справ для України. І по смерті чоловіка пані Віра з'за океану продовжує опікуватися і вболівати за долю нищеної ра' шистами України, культивуючи українську культуру та ідентич' ність в еміграцї та фінансово під' тримуючи добрі справи українців на батьківщині. Вічна і світла пам’ять велико' му Українцю Богдану Боднаруку! Оксана ПРИХОДЬКО, доцентка Державного універ' ситету “Київський авіаційний інститут”, просвітянка
Події, факти, коментарі · “Я твердо знаю про Фенікса. Тож переконаний – все буде Україна! А “Український пріоритет” обов’язково постане з попелу”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

го народу. Вони повністю відірва' ні від реального життя в країні. Саме тому Верховна Рада оточена колючим дротом для того, щоб можна було примати незаконні рішення, і до них не могли зайти громадяни. Нардепи роблять все, щоб якомога довше відтягнути свою недієздатність”, – резюмує правозахисник. Національний банк України ввів в обіг дві пам’ятні монети: “Розстріляне відродження. Ми' кола Хвильовий” та “Розстріляне відродження. Юліан Шпол”. Про це повідомили на сайті банку. Ці монети – перші в серії, присвяченій митцям Розстріля' ного відродження. На сайті Нацбанку зазнача' ють, що важливим символом мо' нет є аверс із стилізованим напи' сом “Слово” – назвою харків' ського будинку літераторів 30'х років ХХ століття. У текстурі лі' тер видно парость озимої пшени' ці – образ молодого покоління митців, життя і творчість яких знищив тоталітарний режим. Прострелена літера “О”, з якої стікає кров, “нагадує про болючу рану в історії України та нездій' снені мрії талановитих митців”. На реверсі пам’ятної монети “Розстріляне відродження. Ми' кола Хвильовий” на дзеркально' му тлі зображений стилізований портрет Миколи Хвильового, ув’язненого серед кам’яних плит неправильної форм. Поруч розмі' щено написи: справжнє ім’я мит' ця – “Микола / Фітільов”, викар' буване рельєфно, та псевдонім — “Микола / Хвильовий”, викона' ний дзеркально. Ліворуч зазначе'-но роки життя – “1893 / 1933”. Реверс монети “Розстріляне відродження. Юліан Шпол” має портрет Юліана Шпола, покри' тий плямами корозії. Поруч ви' карбуване справжнє ім’я – “Ми' хайло / Яловий” та псевдонім “Юліан / Шпол”, виконаний дзеркально. Ліворуч – роки жит' тя митця “1895 / 1937”. Підготував Ігор ЗОЦ родити видавництво і сприяти ви' данню додаткових тиражів збере' жених в електронному варіанті книг із історичної серії, що охоп' лює понад 50 видань з історії Ук' раїни від скіфів до сьогодення. Йдеться про книги, нашу пам’ять, про слово, яке формує націю, і про право мати свою правду – не спотворену, не вкрадену. Щоб відновити втрачене, ви' давництво оголосило акцію “По' вернемо Українську Історію”. Якщо ви хочете/можете підтри' мати відновлення видавництва – долучайтеся до збору. Конверт у ПриватБанку: “По' вернемо Українську Історію” IBAN: UA653052990262066400985692240 Кожна гривня – це цеглинка у фундамент майбутньої України. Ярослава Різникова просить поширити цю інформацію, що ми й робимо. Редакція “СП”
Події, факти, коментарі · “Я твердо знаю про Фенікса. Тож переконаний – все буде Україна! А “Український пріоритет” обов’язково постане з попелу”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

По гарячих слідах варварських обстрілів рашистами українських міст журналістка Марина Дани' люк'Ярмолаєва на сайті телека' налу “Еспресо” написала: “Росія взяла свідому тактику терору мирного населення і час погово' рити серйозно, чи можемо ми покращити наші можливості ви' живання. Ні, ніхто у світі поки не придумав ППО, яке збивало б 100% цілей. На прикладі військо' вого конфлікту між Ізраїлем та Іраном ми бачимо, що навіть їхні міста не справляються – хоча ска' жімо відверто, там обоє учасників вчать у школах математику і не уг' робили свою інженерну галузь. Найбільший удар по наших містах завдає саме іранська роз' робка “шахед”, але після такого винаходу, як мобільна вогнева група, з осені 2022 року для бо' ротьби з цим у нас так і не з’яви' лось. За словами блогерки, наші фахівці військової справи приду' мали кілька рішень, як цьому протидіяти, але донині вони не масштабовані й не запущені се' рійно. “Це пряма відповідаль' ність наших ставок, міністрів стратегпрому і шановного пана Рустема Умєрова, який все біль' ше перебирає на себе функції мі' ністра закордонних справ”, – зазначає авторка в своєму блозі. “Поставмо питання руба, чо' му середньовічні бородаті гопни' ки можуть напиляти ракет, а ми держава, чиї інженери серйозно доклалися до слави СРСР як кос' мічної ядерної наддержави, – па' семо задніх? Ще наприкінці 2024 року Зеленський давав доручення під особистим контролем, що ви' робники мають виготовити міні' мум 30 тис. далекобійних дронів та щонайменше 3000 крилатих ра' кет і ракет'дронів. Що ж, варто виконувати цю обіцянку. Бо у пре' зидента та його оточення може не стати опорних округів для полі' тичної кар’єри – нагадаю, що во' рог уже на підступах Дніпровщи' ни, яка породила зірочок “Квар' талу” та укрсучполітики”, – за' значає пані Данилюк'Ярмолаєва. Музикант і командир роти 412'го полку Сил безпілотних систем ЗСУ Олександр Ярмак прокоментував свої висловлю' вання на своїй сторінці у Фейсбу' ці про “жахливу криваву осінь” і заклик до українців підготувати' ся. Це висловлювання підхопили низка ЗМІ і Telegram'каналів. Пізніше Ярмак видалив повідом' лення, але прокоментував їх. “Війна загострюється, ворог нарощує виробництво ракет та дронів, удари стають масштабні' Згоріли десятки тисяч книг по% над ста тридцяти найменувань. Серед них – література про нашу історію, починаючи від скіфської доби до сьогодення. Про це написав у Фейсбуці засновник видавни% цтва, письменник, народний депу% тат Верховної Ради України пер% шого скликання Володимир Шовко% шитний. Він зазначає, що на місці жахливої події “розгрібав попіл чо% тирнадцяти років свого жит% тя”… “Але я твердо знаю про Фе% нікса. Тож переконаний – все буде Україна! А “Український пріори% тет” обов’язково постане з попе% лу”, – переконаний видавець. Також у результаті рашист% ських обстрілів Києва вночі 17 чер% вня було частково пошкоджене приміщення книгарні Book.ua у столичному районі Нивки. Про це повідомив телеграм%канал Непо% збувний книгочтун: “Обстрілами зачепило книгарню Book.ua на Нивках. Але на тлі всього іншого, шими, нещодавні повітряні атаки на Ізраїль показали, що навіть із застосуванням однієї з кращих систем ППО та перехоплювачів дружніх сил знищити всі повітря' ні цілі майже не можливо! Перед Україною та світом великий вик' лик! Технологічний та системний виклик! Я неодноразово повто' рював, що такого ресурсного во' рога неможливо перемогти вій' ськом, його можна перемогти на' цією!” – пише він. Військовий закликав україн' ців вдосконалити безпеку житла, отримати базові знання з доме' дичної допомоги та долучатися до підрозділів оборони. “Яка ситуація наразі? Кри' тична, але не катастрофічна! То' му потрібно включення кожного, ще є час підготуватися до дійсно важкої осені! Бо ворог готується саме в цей період влаштувати ос' новний терор. Не зміг окупувати, буде тероризувати через повітря' ні удари, щоб ми зламалися! Нам потрібно пройти цей період під' готовлено і злагоджено!” – додав Олександр Ярмак. “Переведіть економіку Украї' ни на військові рейки”, – Петро Порошенко звернувся до влади. В етері телеканалу “Еспресо” По' рошенко закликав негайно роз' почати будівництво фортифіка' цій, адже через згаяний час втра' чаються люди і території. “2023 рік, я приїжджаю з техні' кою, купленою за власні кошти, з вимогою розпочинаєте будівниц' тво саме в Покровську і саме в Су' мах. І бригади почали моєю техні' кою це розбудовувати. Але згаяли півтора роки і через це втрачаємо людей, втрачаємо території і втра' чаємо час”, – розповів лідер “Єв' ропейської Солідарності”. Конституційний суд має не' гайно скасувати закон про мно' жинне громадянство. Про це в коментарі i'ua.tv заявив адвокат Ростислав Кравець. “Закон про множинне грома' дянство несе ризики у державно' му управлінні. А також у повній безвідповідальності осіб, які ви' конують функції держави. В тому числі це стосується продажі сіль' ськогосподарської землі. Тому на сьогодні питання множинного громадянства в Україні не повин'-но бути. Його треба відкласти до найкращих часів. Наразі це не на часі. Тому закон про множинне громадянство суперечить нормам Конституції і не може бути засто' совано. В тому числі без наявнос' ті відповідних міжнародних угод з іншими країнами, які регулюва' ли питання множинного грома' дянства”, – каже Р. Кравець. За його словами, в Україну можуть почати завозити інозем' ців. “Хоча, як показує досвід, це так просто зробити. Вважаю, що закон було просунуто для уник' нення відповідальності, щодо на' магання зовнішнього керування країною іноземцями, які займа' ють державні посади. Друга мета – продаж сільськогосподарської землі. А якщо сюди ще завезуть іноземців'мігрантів, то все це бу' де зроблено для знищення Украї' ни. Сподіваюся, що нардепи зга' дають, кому вони давали присягу та звернуться до КСУ, який не бу' де затягувати з визнанням некон' ституційності цього закону”, – резюмує Р. Кравець. Основний кандидат на посаду уповноваженого із захисту дер' жавної мови актор Олександр За' вальський не має досвіду правоза' хисної діяльності, як того вимагає закон. Про це в ефірі телеканалу “Еспресо” заявив народний депу' тат Микола Княжицький. “Мають бути ще запропоно' вані кандидатури Мінкультом та Уповноваженим з прав людини. Відповідно до чинного законо' давства, ці кандидати повинні мати досвід правозахисної діяль' ності. Я не чув про такого право' захисника, як цей актор. Не ду' маю, що він займався правоза' хисною діяльністю – з його допи' сів видно, що він ані закон не чи' тав, ані не усвідомлює і розуміє, що має робити мовний омбудс' мен. Він має захищати мову від' повідно до чинного законодавс' тва”, – зазначив він. Верховна Рада під час війни оточена колючим дротом для то' го, щоб можна було приймати не' законні рішення. Про це в ко' ментарі i'ua.tv заявив правоза' хисник Дмитро Павліченко. “Стефанчук кажучи, що парла' мент – це зліпок суспільства, за' буває, що український народ ні' коли не створював Верховну Ра' ду. Крім того, парламент обирав' ся неконституційно, бо вибори в нас не прямі, як це передбачено Конституцією, а пропорційні. Крім того, хто висуває під час ви' борів майбутніх народних обран' ців? Громада? Ні. Їм висуває полі' тична партія. Саме тому пред' ставники політичних партій не мають жодного відношення до народу На жаль, пересічні укра' їнці цього досі не розуміють. Ад' же українцям це ніхто не пояс' нює”, – каже правозахисник. За його словами, Верховна Рада не виконує функцій, покла' дених на неї, й ухвалює антина' родні закони. “Нагадаю, що за часів прези' дентства Януковича нардепам пропонували за прийняття одно' го законопроєкту до 5 млн гри' вень. За руку нікого не тримав, але в ЗМІ були такі цифри. Хіба це було на користь українському народу? Ні. Так само і сьогодні нардепи живуть власними інтере' сами, а не інтересами українсько' Реакція США на масовану атаку росії в ніч на 17 червня й загибель у Києві 28 людей, зокрема, американського громадянина, обмежилася коротким коментарем речниці Держдепу на брифінгу – про те, що США засуджують атаки і висловлюють співчуття родинам загиблих. Тим часом у Нью-Йорку українці та американці вийшли на демонстрацію з вимогою чіткої відповіді на російський терор, зокрема, посилення санкцій проти росії
Події, факти, коментарі · “Я твердо знаю про Фенікса. Тож переконаний – все буде Україна! А “Український пріоритет” обов’язково постане з попелу”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

У вогні – “Український пріоритет”

що відбулося в Києві вночі, це ще дрібниці”. Напад рашистів на мирних жителів і нищення цивільних об’єктів, зокрема, видавництва, викликали широкий суспільний резонанс. Ось що написала на своїй сторінці у Фейсбуці постій' на авторка “Слова Просвіти” Ярослава Різникова з Одеси: “Друзі! Сталась біда у дорого' го моєму серцю Володимира Шовкошитного – людини дійсно виняткової. Вже сам перелік його здобутків вражає: український поет, прозаїк, публіцист, громад' ський і державний діяч, ліквіда' тор аварії на ЧАЕС, народний де' путат України І скликання, спі' вавтор тексту Декларації про дер' жавний суверенітет України, док' тор філософії, президент Міжна' родної організації “Союз Чорно' биль”, співорганізатор перепохо' вання дисидентів Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого з ГУЛАГу... Він батько двох синів'захис' ників України. На жаль, молодший Георгій – доброволець, лейтенант, коман' дир протитанкового взводу, що воював під Бахмутом, Авдіївкою, на Сумщині у вересні 2024 року поліг на полі бою... Останні 14 років основною справою пана Володимира було видавництво “Український пріо' ритет”, де було видано понад 100 українських авторів, серед яких дев’ять лавреатів Шевченківської премії. Це книги, що говорять го' лосом України, ламають імпер' ські міфи і дають сили вистояти. Але в ніч на 17 червня 2025 ро' ку російський удар по Києву зруй' нував офіс і склад видавництва вщент. Згоріли десятки тисяч кни' жок, понад 130 найменувань... Го' ворила з паном Володимиром, питала, чим можна допомогти... Страшно було чути його слова: “Сьогодні я власноруч розгрібав попіл чотирнадцяти років свого життя...”, страшно дивитись на фото зі знищеними книгами... Але Володимир Шовкошит' ний вірить, що “Український прі' оритет” обов’язково постане із попелу! А ми можемо допомогти від' Під час ракетно-шахедного повітряного нападу на Київ 17 червня російські терористи уразили й “стратегічний” об’єкт – офіс і склад книжкового видавництва “Український пріоритет”. Його вщент зруйновано й спалено.
“Просвіта” сьогодні · “Нація – це духовний принцип. Це – Душа, невіддільна від України, яка промовляє голосом Тараса – “Свою Україну любіть!” · с. 5сторінка оригіналу ↗

Виборюємо право жити Деякі нотатки з дискусії на круглому столі 9 червня

Георгій ФІЛІПЧУК, перший заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Воєнний злочинець і голов' ний терорист ХХІ століття путін укотре взяв під свою “опіку” на' писання і викладання “москов' ської історії”, щоби блудом про' довжувати дурити світ, називаю' чи рашистський геноцид най' більшим суспільним “благом”. Однак не вийде безупину ходити по колу з несусвітньою брехнею. Відомий американський історик Тімоті Снайдер вважає, що війна росії проти України була “гено' цидною” одразу, як проголошено її мету – “денацифікацію” укра' їнців. Однак і це твердження пот' ребує корекції та доступнішої ар' гументації. Адже геноцид в його різних формах триває вже не 4, 11, 40, а, мабуть, понад 400 ро' ків… Відтоді, коли московські ца' рі та “патріархи”, вкравши укра' їнську Церкву, почавши “коно' крадити” наші землі, спалювали на своїх болотяних площах укра' їнські книги і все, що нагадувало Україну. Доконані історичні факти засвідчують, що всі епохи нашого існування, буття українства, ук' раїнськості є безперервним вибо' рюванням свого природного пра' ва жити згідно зі своїм власним національним “Я”. Змінювалися суспільні устрої, режими, ідеологічні системи, але у ставленні до “українського пи' тання” зберігалася і зберігається усталена позиція московитів, ви' будована на шовінізмі, україно' ненависництві, імперськості, ве' ликодержавності в усіх життє' сферах. А після “переяславської зради” колонізація і денаціоналі' зація українства набула особливо трагічної тенденції. Бо вже у другій половині ХVІІ Сергій ПРИСУХІН, доктор філософії, лавреат Премії Івана Огієнка–2025 У своїх поясненнях непросто' го, почасти драматичного посту' пу Українського державотворен' ня представники політичних та інших гуманітарно налаштованих наук зазвичай послуговуються не зовсім звичним для політології терміном “соборність”. Віддавна цей термін уживали для позна' чення характеристик змісту кон' століття Київська митро' полія потрапляє під звер' хність московського пат' ріарха, а після Андрусів' ського миру (1667) Украї' на стає васально залеж' ною від Москви, яка ви' везла з України найкращі наукові, культурні, духов' ні сили, вихованців і наставників Київської академії – Є. Слави' нецький, С. Полоцький, Д. Туп' тало, С. Яворський, Т. Прокопо' вич та багато інших. Там на нашу біду вони розвивали їхню науку, культуру, літературу, педагогіку і освіту, духовність, дипломатію, безнадійно “європеїзуючи” мос' ковщину. ХVІІІ століття, особливо піс' ля Полтави, характеризувалося тотальним нищенням самостій' ності і суверенності України. Страти запорожців, заборони ук' раїнського книгодруку і викла' дання в Києво'Могилянській академії українською мовою, ви' лучення в населення українських букварів і текстів церковних книг, фальшування і переписування російською мовою всіх поперед' ніх державних документів, зруй' нування Запорозької Січі й екс' пропріація майна та земель укра' їнської Церкви – далеко не всі бі' ди московської колонізації. Пізніше українофобськими валуєвським циркуляром (1863) та емським указом (1876) прак' тично заборонялися будь'які прояви українськості. У ХХ сто' літті, яке стало найтрагічнішим для України і мільйонів україн' ців, агресія проти українства роз' почалась закриттям і нищенням “Просвіти” від Одеси до Черніго' ва, від Миколаєва до Кам’янця' Подільського, забороною всіх ук' раїнських організацій, україн' ської преси і навіть святкування 100'річчя Т. Г. Шевченка. Не меншою трагедією стало захоплення московськими біль' шовиками влади в Україні. Два голодомори'геноциди впродовж одного десятиліття, організовані кремлівськими шовіністами, ма' ли остаточно “вирішити” україн' ське питання. Геноцид здійсню' вався на всіх рівнях, у всіх сферах життєдіяльності, різними спосо' бами, виходячи з єдиного – зни' щити українство фізично, духов'-но, ментально, політично. Заради цього в Україну був направлений сталіним 1927 року каганович, який жорстоко почав реалізацію українофобської програми “ро' сійського націоналізму”. Її суть на політичному рівні полягала в повній мінімалізації значення і ролі України (УРСР), як частини більшовицької імперії; абсолют' ному домінуванні на території України та в усіх життєсферах ро' сійської мови; формальному й ворожому ставленні до проблем “українізації”; утвердження ве' ликодержавних, “великорусь' ких” поглядів про штучну украї' нізацію та незрозумілу “галіцій' ську” мову; недопущення проце' сів українізації в міста, формаль'-но обмежившись селом; забезпе' чення повної переваги “рузького язіка” в усіх галузях державного, громадського, культурно'освіт' нього життя; трактування україн' ської культури як відсталої, “се' лянської”, натомість насаджува' ти повсюди російську, “пролетар' ську”; створювати негативну ат' мосферу в суспільстві, показуючи всілякі утиски “українізацією” прав національних меншин. Така політика була тоталь' ною, починаючи від знищення українських селян, інтелігенції, церковних діячів, партійних пра' цівників. Як приклад, із 10657 священників (1927 р.) до 1933'го в живих їх залишилося лише 200, а з 34 єпископів знищено 28. У грудні 1934 р. Таємним судом за' судили до страти 28 видатних ук' раїнських письменників і поетів, ліквідовано 89 знаних діячів культури і літератури. Не менш жахливою була зачистка від укра' їнців тими ж косіорами, пости' шевими, єжовими партійних та виконавчо'радівських апаратів. Бо коли хрущов в ролі першого цеківського секретаря прибув після них (січень 1938 р.) в Украї' ну, то напередодні було репресо' вано й знищено 100 (із 102) чле' нів та кандидатів в члени “цк”, а голова ради міністрів Любченко вчинив самогубство. Сам же хру' щов, якого чомусь називають “проукраїнським”, доруйновував управлінські структури, понад півроку нікого не призначаючи на посади, адже мав таємну інс' трукцію знищити остаточно “ук' раїнську” радянську республіку, яка нібито загрожувала існуван' ню більшовицькій росії. Очевид'-но, лише війна завадила цьому. Усіма справами в Україні в “хру' щовський період” стали заправ' ляти московити, що люто нена' виділи все українське (старігін, смірнов, лєнков, лютавін, тєле' шов та ін.). ХІV з’їзд кп(б)у прий' має директиву щодо обов’язково' го вивчення в Україні російської мови, а 16 червня 1938 р. в газеті “правда” виходить передовиця з промовистою назвою “Тепер всі вчитимуть російську мову”. Хру' щов у цей час жорстоко реалізує на практиці власну фразу “деук' раїнізація”. Треба визнати, що закладена в той період антиукраїнська ідео' логія приносила свої чорні ре' зультати, адже як в післявоєнні, так і до днів новітнього часу йшов безперервний процес зменшення питомої ваги українськості в Ук' раїні. Так, 1959 року ще 95% ук' раїнців визнавали українську мо' ву рідною, 1989 – 81%, 2001 – 67,5%. Прикро, що така згубна тенденція проявлялася, коли на' род здобув Незалежність. Анти' українські сили, які постійно бу' ли присутні в усіх ланках держав' ної і самоврядної влади продов' жували здійснювати не проросій' ську, а суто кремлівсько'рашист' ську політику. Надмірна толера' ція до їх діяльності сприяла появі не тільки лінгвоцидного закону “ка'ка”, легітимізації мовних рузькомірських парадів у 15 об' ластях України, зрадницьких “Харківських угод”, але й форму' вання чорносотенних колабо' рантських “п’ятиколонників”. Усе це відбувалося на тлі “окупа' ції” національного інфопростору, що охопив як олігархічні змі, такі візію суспільного простору з пушкіними, булгаковими, бєлін' ськіми, жуковими, щорсами, чайковськими, жванєцкімі і по' тьомкінсько'трухановськими іншими. Потрібно визнати, що заслуга виокремлення практично доцільного змісту поняття собор' ності як чинника національної єдності належить Т. Шевченку. В поемах “Єретик”, “Вели' кий льох”, “Кавказ”, багатьох віршах, зокрема “І мертвим, і жи' вим”, “Давидові Псалми”, “Як умру, то поховайте…”, постав ці' лий корпус етичних настанов і моральних принципів патріота' українця на користь необхідного єднання українців (як народу і нації) для втілення мрії про ство' рення національно самостійної держави у той час, коли українці були світоглядно дезінтегровані, перебуваючи під тиском Росій' ської імперії, Австро'Угорської монархії, пізніше – окупаційних режимів Польщі, Румунії, Сло' ваччини. Як слушно констатував Євген Сверстюк, шевченковими мо' рально'етичними імперативами, які гарантували українцям свобо' ду, правду, справедливість на шляху звільнення від імперської російської влади, є: любов до Бо' га і до брата свого; вірність Укра' їні і українцям; віддана праця для неї і своїх близьких і рідних лю' “сходами”. А в цей час “міносві' ти” надавало, наприклад, дозво' ли (на вимоги лужково'жиринов' ців) для відкриття в 370'тисячно' му українському Севастополі аж 12(!) філій московсько'пєтєрбур' зькіх університетів, у Луганській і Донецькій областях українські діти стали навчатись за москов' ськими буквариками, а колабо' рантка зайцева з Луганська в ці часи в “міносвіти” України відпо' відала за “якість” національної освіти?! Оцих анахронізмів, зло' чинних діянь – “хоч греблю гати”. Тому маємо, нарешті, спам’ятати' ся, щоби й надалі не чинити по' милок, які обертаються в подаль' шому війнами і трагедіями. Ці окремі факти, дії, рішення, які вчинялися московитами та “нашими” гнидо'вошами в різні часи щодо України, лише підси' люють розуміння, що найлюті' шим ворогом українців завжди була московія, незалежно від змін політичних режимів. Отже, нашим національним, загально' державним і безальтернативним завданням є заклик “геть мос' кву!” з усіх сфер життєдіяльності Українського Народу і Держави. Сьогодні, коли московські пу' тіноїди ставлять перед собою єди' ну злотворну ціль – знищити ук' раїнську Державність та Ідентич' ність, а головний терорист і зло' чинець ХХІ століття путлєр осо' бисто контролює “викладання” російської історії, яка нині слугує вбивцею нашої національної пам’яті, “нами” (ними) вже який рік чиняться дива'реформи. То намагаємося ліквідувати най' більш націєтворчий предмет – “Історію України”, то “успішно” зліквідовуємо таки Національний науково'дослідний інститут укра' їнознавства, то фальшуємо на до' году московським людоїдам ста' тистику Геноциду про українські жертви, то вже другий десяток ро' ків на київському Майдані не мо' жемо належно вшанувати гідним Пам’ятником наших Героїв… Не перелічити цих гнійників та виразок, які гублять націо' нальний організм. Мусимо виз' нати, що Українська Нація не мо' же визначати себе лише територі' єю, географією, економікою чи іншими спільними інтересами. Бо Нація – це духовний прин' цип. Це – Душа, невіддільна від України, яка промовляє голосом Тараса – “Свою Україну любіть!”. дей; дотримання правдивості, іс' тинної любові до себе і інших; щира віра в щасливе майбутнє; релігійне фарисейство вважати за вияви смертного гріха; відчуття провини і відповідальності за брак любові до близьких україн' ців, вірності своїй батьківщині, до України загалом; відвертість і непримиримість у боротьбі з во' рогами України; цілковита духов' на незалежність. Шевченкові морально'етичні імперативи стали невід’ємними складовими ідеології і політики національної єдності (соборнос' ті) і знайшли своє віддзеркален' ня в Акті проголошення неза' лежності України (24.08.1991 р.) та Конституції України (28.06.1996 р.). Сьогодні, долаю' чи конкретну загрозу існуванню української державності та гено' циду української нації, що є на' слідком сучасної російсько'ук' раїнської війни, українці у вій' ськовій, ідеологічній і політич' ній протидії агресору набувають новий досвід супротиву рашизму і, попри все, розбудовують наці' онально самостійну, суверенну, незалежну, демократичну, собор' ну державу.
“Просвіта” сьогодні · “Нація – це духовний принцип. Це – Душа, невіддільна від України, яка промовляє голосом Тараса – “Свою Україну любіть!” · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Шевченкові імперативи З виступу на круглому столі “Історичні та правові засади Української Державності та ординської москви”

фесійних рухів, особливостей взаємодії як усередині, так і ззов' ні релігійних інституцій у христи' янстві, іудаїзмі, ісламі тощо. Тер' міном “соборність” посвідчували ступінь інтегрованості між вірни' ми церкви, наприклад, християн' ських громад у Римській імперії, Візантії тощо. В Новітній історії зміст терміну був розширений че' рез його доповнення політичним контекстом. Прикладом слугує використання терміну “собор' ність” щодо процесів українсько' го державотворення, що віддзер' калило наявність кризового поля зовнішньо' і внутрішньополітич' них суперечностей (економічних, політичних, міжнаціональних, соціокультурних тощо), які пе' решкоджали становленню укра' їнської держави. У процесі українського дер' жавотворення потреба утвер' дження політичного концепту “соборності” синхронізована з поняттям досягнення “націо' нальної єдності”. Логіка станов' лення Української держави від' дзеркалила історичну тяглість формування поняття соборності через усвідомлення позитивного і негативного досвіду подолання феодальної роздробленості зе' мель Київської Русі, небезпечної дезінтеграції Княжої доби, жер' товного виборювання соборності українським козацтвом, періоду національно'визвольних змагань під проводом Богдана Хмель' ницького. Новий зміст ідеології української соборності був пре' зентований “Руською Трійцею”, Кирило'Мефодіївським брат' ством, представниками україно' фільства, українськими громад' ськими і культурними діячами М. Драгомановим, В. Антонови' чем, М. Грушевським, згодом – патріотами Центральної Ради та
Інформаційний простір · “Ми повинні перемогти, інакше щезнемо як народ”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

мовним болем увірвалася в її сер' це розтрощена школа в Костян' тинівці: новісінькі книжки, яких, вочевидь, іще навіть не встигли відкрити школярі, шматував ві' тер; усюди – учнівські та вчи' тельські речі. А на дошці напис: 23 лютого 2022'го... То був остан' ній день навчання”. “Сільські вісті” продовжують публікації про захисників, чиї іс' торії вражають. Так у зарисовці “Піт і кров артилериста” (№3, 23.01.2025.) журналіст Леонід Логвиненко розповідає про Дмитра – підполковника поліції, колишнього слідчого, який став артилеристом і сьогодні у званні молодшого сержанта ЗСУ захи' щає Україну. “Я по життю опти' міст, – каже колишній “слідак”, – росіян стільки лягає в нашу землю, що колись же вони мають закінчитися. Якщо нагнітати роз' пач, то нічого не вийде. А ми по' винні перемогти, інакше щезне' мо як народ”. Через три роки після початку широкої війни в газеті починають з’являтися матеріали, що повер' тають нас до найважчих днів лю' того'березня 2022 р. “Сільські вісті” (№8, 27.02.2025.) друкують матеріал “Комбат “Дельта” не дав ворогу замкнути Чернігів у кільце”. Це нарис про полковни' ка Максима Хребтова, чий піхот' ний підрозділ утримав важливий плацдарм на вирішальному нап' рямку. Автор – Віталій Назарен' ко зібрав багато невідомих раніше свідчень про геро' їзм наших захисників в обороні Чернігівщини і це дуже важливо для фіксації правдивої історії про поча' ток війни. На щастя, і зараз три' мають стрій учасники боїв у найважчі дні війни, але, на превеликий жаль, їхній чин не завжди поцінова' ний. Так, у статті “Герої че' кають визнання” (“Сіль' ські вісті” №6, 13.02.2025.) Віталій Назаренко розпо' відає про добровольців “Правого сектору”, які в лютому'березні 2022 року обороняли Чернігів, але до' сі не мають статусу захисни' ків міста. Командир чернігівської резервної сотні Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” Володимир Число вва' жає несправедливим, коли медалі за захист Чернігова отримують навіть ті, хто не брав участі в його обороні, а добровольців ігнору' ють, бо вони не були офіційно оформлені. Сам Володимир після того, як ворогів змусили відсту' пити від Чернігова, не став чека' ти наказів, а зібрав групу з 17 від' чайдухів і вирушив на схід, де тривали запеклі бої. На Авдіїв' ському напрямку він отримав важке поранення, від якого досі не може відійти: на його голові широкі рубці, одна рука коротша за другу. Доброволець пройшов багато курсів лікування і ще пла' нує прислужитися Батьківщині. “Володимир хоче вірити, що всі втрати друзів були недаремними і рідна Україна, за яку він бореться з підліткового віку, таки вшанує своїх справжніх героїв”, – пише газета. Варто також зазначити, що зовсім небагато друкованих медіа зачіпають теми, які наближені до влади видання воліють не згаду' вати взагалі. Наприклад, “Сіль' ські вісті” (№4, 30.01. 2025) циту' ють народного депутата України Вікторію Сюмар, яка, зокрема, пише: “Садити бойових генера' лів, які не втекли, а з перших днів протистояли ворогу, в час гарячої війни – це якесь колективне са'
Інформаційний простір · “Ми повинні перемогти, інакше щезнемо як народ”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Газети із запахом війни

Ігор ЗОЦ Фото з відкритих джерел Війна українців за свою Неза' лежність вже який рік у центрі уваги вітчизняних медіа. Проте не всі з них розповідають про на' ших захисників, не так багато ін' формації про героїв, які віддали своє життя за Україну. І чи справ' ді не забуті їх імена? Переглянув кілька наймасовіших газет і ділю' ся враженнями. Ось замітка “В історії і в на' ших серцях” (“Сільські вісті” №37, 10.09.2024.), де розповіда' ється про те, що іменами чоти' рьох бойових льотчиків, посмерт'-но нагороджених званнями Геро' їв України, назвали вулиці в Ми' колаєві. Вадим Благовісний, Ген' надій Матуляк, Данило Мураш' ко, Єгор Середюк служили у 299'й бригаді тактичної авіації імені генерал'лейтенанта Василя Нікі' форова. У Повітряних силах Ук' раїни розповіли про бойовий шлях кожного із звитяжців. Зок' рема, про те, що підполковник Вадим Благовісний здійснив 95 бойових вильотів. Воював на Ми' колаївщині, Чернігівщині, Хер' сонщині, Луганщині, Донеччині, Харківщині. Знищив 100 оди' ниць броньованої техніки, понад 80 автотранспортних засобів, близько 40 автоцистерн із паль' но'мастильними матеріалами та більш ніж 800 загарбників. Заги' нув 7 вересня 2022 року, викону' ючи бойове завдання. 14 вересня йому мало виповнитися 27 років. Поховали героя на Чернігівщи' ні... Так само скромненько напи' сано і про його побратимів. З од' ного боку – подяка приватній га' зеті, що спом’янули Героїв, а з ін' шого – хіба це не державна спра' ва популяризувати подвиги Геро' їв війни? Якби влада, відповідні відомства активно працювали в інформаційній сфері – імена Ге' роїв України були б на слуху! Атак хто наразі назве кілька імен?.. Хто розповість світу, що в Ук' раїні матері полеглих героїв зво' дять своїм коштом храми в пам’ять про Захисників, як це зробила жителька Дніпровщи' ни?! Інформація про це не потра' пила в праймтайм олігархічних телеканалів, і якби не “Сільські вісті” (№47, 19.11.2024), може б, і не дізналися про непересічну по' дію. Відтак у замітці “На честь сина” газета розповідає, що в знаменитій на весь світ художнім розписом Петриківці з’явився перший храм ПЦУ. Певна річ, він розмальований дивовижними петриківськими квітами. А зведе' на церква за власні заощадження місцевої жительки Ірини Тезик, виплату їй за загиблого сина Кос' тянтина, а також коштом її рід' них і близьких. На честь сина і в пам’ять про інших земляків, які не повернулися з війни, мати і спорудила неповторний храм. Її Костя, спеціаліст з ІТ'техноло' Перекур є – перемир’я немає Мальва Кржанівська гій, з початком широкомасштаб' ного вторгнення пішов боронити Вітчизну добровольцем. Спершу потрапив у тероборону, згодом опинився на Сході. Під позивним “Кастет” служив гранатометни' ком у 32'й штурмовій бригаді. За' гинув 2023'го коло Бахмута. Був єдиним сином у матері... Календар'газета “Публіка” (№46, 12.11.2024.) на першій шпальті анонсує “Історії війни” на стор. 8 і 9. Під рубрикою “Об' личчя перемоги” тижневик роз' міщує розповіді про захисників. З посиланням на джерело – Фей' сбук – газета пише про зенітний ракетний дивізіон ЗРК С'300 по' вітряного командування “Захід”, який знищив 55 ворожих ракет та БПЛА. Є розповідь про бійців ін' женерно'саперної роти 1'ї окре' мої танкової Сіверської бригади Сухопутних військ ЗСУ та інших Захисників. Окрема шпальта – “Вічна пам’ять” присвячена полеглим воїнам. Їх фото доповнено корот' кими біографічними довідками. Друкується Молитва за воїнів і тих, хто потерпає від війни, а та' кож повідомлення редакції “Пуб' ліки”, яка перераховує по 10 ко' пійок із кожного реалізованого уроздріб чи за передплатою но' мера газети до “Благодійного Фонду Діти Героїв”. Цей фонд надає всебічну довгострокову до' помогу дітям. Дві шпальти про війну вихо' дять щономера. Відрадно: журна' лісти намагаються урізноманіт' нити контент. Так, у номері від 5 листопада друкуються добірки світлин “Посмішки наших Воїнів – безцінні” та фото з Харкова патрульних, що з перших хвилин рятували людей з'під завалів житлового будинку після влучання росій' ської авіабомби. Завжди цікаво прочитати про такі оптимістичні ситуації, як приміром “Історія танкіста, якому вряту' вав життя дзвінок ма' тері” (“Публіка” №51. 17.12.2024.). Солдат Сергій з позивним “Смайлик” розпові' дає, як на початку ро' сійського вторгнення захищав Київщину. “Перший відчутний момент був 27 лютого 2022 року. Ми тоді працювали на САУ. Десь у 5 метрах від неї прилетіла ракета. Не знаю, яка саме, але ду' же потужна. Мені тоді дуже пощастило. Чо' мусь дуже захотілося подзвонити матері. Ві' дійшов, аби її набрати, і саме в цей момент прилетіло. Воронка утворилася 2 на 4 метри”, – зга' дує “Смайлик”. А про свою мо' тивацію служити в ЗСУ військо' вослужбовець з грудня 2021 р. го' ворить лаконічно, але без вагань: “Краще я буду знаходитися тут, ніж противник буде в мене вдома. Краще я загину, ніж ворог буде щось робити з моєю родиною. Ніхто з нас не воює за депутатів, політи' ків. Усі воюють, щоб за' хистити свою сім’ю”. Тема мотивації захис' ників розкривається в ба' гатьох журналістських публікаціях і це важливо для розуміння історичного вибору нації, що склада' ється з доль сотень тисяч людей. “Я не хочу, аби мої діти потім почали говори' ти російською. Якщо люди будуть ховатися, а не захи' щатися, то Донбасом воно не обмежиться. Воно піде далі. Я цього не хочу”, – зіз' нається Олег, піхотинець 100'ї окремої механізованої бригади в інтерв’ю АрміяInform, яке друкує “Публіка” (№11, 18.03.2025.). Певно, читачі не залишили без уваги “Історію професорки, яка проміняла роботу в Омані на службу в ЗСУ” (“Публіка” №49, 03.12.2024.). Видання пише, що Оксана Чорна, економіст, канди' дат наук, стала на захист Вітчиз' ни в якості водія'санітара ще в 2015 році, а після демобілізації так і не змогла перейти з військо' вого на цивільне життя – волон' терила. Так сталося, що її запро' сили в університет в Омані, де з літа 2017 працювала професором економіки. Але в березні 2022 по' вернулася в Україну, кинувши все. “Чоловік пішов служити до свого підрозділу, а я бойовим ме' диком в 57'му бригаду. Тоді три' вали бої поблизу населених пун' ктів Тошківка, Новотошківка, Лисичанськ. Я вивозила поране' них. Як на мене, це були най' страшніші бої за весь час широ' комасштабного вторгнення. По' тім була оборона Херсону, Бахму' ту, згодом Авдіївки. Було дуже важко”, – згадує Оксана Чорна. Наразі лейтенант Оксана Чорна вже на посаді офіцера служби зв’язків з громадськістю отримала нове призначення. “Її війна триває”, – пише газета. А випадків, коли на захист країни стають цілими сім’ями, багато. “Воює вся родина” – в короткій замітці “Публіка” (№8, 25.02. 2025.) пише про Катерину – патрульну поліцейську із Запо' ріжжя, яка в бригаді “Хижак” ке' рує БПЛА Matrice 30, що забезпе' чує роботу групи FPV'дронів. Її чоловік також на фронті. Захист країни називають “сімейною справою”. Після деякої перерви повер' нувшись до огляду календар'га' зети “Публіка”, з приємністю відзначаю, що видання не зміни' ло підходу до висвітлення подій російсько'української війни. Постійно друкуються матеріали про захисників і їхню бойову ро' боту. Так, у номері 7 від 18.02.2025 р. газета розміщує невелику зари' совку “Молодший сержант із по' зивним Кліщ” та розповідь про фронтові будні солдата Володи' мира під заголовком “Прописка” на позиції, виходи “по'сірому” та росіяни'зомбаки”. Тижневик активно викорис' товує такі фахові джерела, як ін' тернет'видання Міноборони Ук' раїни АрміяInform, Фейсбук Ге' нерального штабу ЗСУ. “Сільські вісті” – газета за' хисту інтересів селян України ви' ходить один раз на тиждень і поп' ри невеликий обсяг порівняно з “товстими” тижневиками, як Генерал Сергій Кривонос “Публіка” постійно розміщує ма' теріали з війни. Так, у №44 (2024) інтерв’ю з уродженцем Рівного командиром роти Миколою Стригуновим під заголовком “Го' ловне завдання – зберегти лю' дей”. На жаль, не завжди це вда' ється. От і в цьому ж номері під рубрикою “Сини твої, Україно” виходить нарис “Нескорений “Вікінг” про полеглого сержанта ЗСУ Геннадія Керничного. Автор пише про Геннадія, як про люди' ну'легенду, недаремно ще за жит' тя воїн був нагороджений орде' нами “За мужність” II і III ступе' нів. Серед героїв газетних шпальт – люди різні, але всі працюють на перемогу! Так у випуску за 5.11.2024 р. “Сільські вісті” дру' кує замальовку Оксани Зленко про кухаря на війні. Анастасія Лосінець побувала в самому пек' лі – в Бахмуті. “Наша кухня базувалася в од' ному з підвалів... Але хіба порів' няти з тим пеклом, у якому були наші хлопці? Стіни горіли, пла' вився метал – а вони витримува' ли! Кожний день я починала з молитви за них і за Україну: всі вони стали мені найріднішими в світі синами та братами. А готу' вали ми там і на 600 чоловік!” – розповідає 53'річна пані Анаста' сія. Газета надає свідчення люди' ни з війни лише з кількох речень, але вони чітко показують, яке безмірне зло коїть росія: “Неви'
Інформаційний простір “Газета стає справжньою цінністю”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

могубство”. “Мовчанка тут – пряма дорога до пекла”, – додає пані Сюмар. Своєю чергою газета поруч із думкою політикині розміщує статтю “Міністерство принижен' ня ветеранів”. Це історія про те, як Євген Шибалов після полону і служби в ЗСУ змушений був звільнитися з Міністерства у справах ветеранів через система' тичні знущання керівництва. “Люди зауважують: це типова картина для будь'якої державної установи, бо переважна більшість із них давно прогнила через не' професійність, кумівство та “до' говорняки” з відмиванням кош' тів! Однак найстрашніше, по' годьтеся, коли це відбувається са' ме в Міністерстві ветеранів”, – зазначає газета. “Сільські вісті” (№11, 20.03.2025) у статті “Країну захи' щати” порушують тему мобіліза' ції. Газета пише, що ніякої “буси' фікації” в Україні не було б, якби працівники ТЦК інакше розумі' ли свою роль у важливій справі. Газета наводить думку військо' вослужбовця, колишнього на' родного депутата Ігоря Луценка, який вважає, що не слід плутати “бусифікацію” з примусовою мо' білізацією, яка була у всіх країнах у тотальні війни. Примусова мо' білізація передбачає, що держава розраховує на спеціалістів певної сфери. Однак, коли людину ви' падковим чином хапають на ву' лиці, то це означає, що виконав' ців цікавить лише звітність. “Мобілізація – це не хапання людей на вулицях та відправлен' ня їх на передову. Це мобілізація всіх ресурсів у державі”, – цитує видання народного депутата Ук' раїни трьох скликань Віктора Шишкіна. Не оминає гострих тем і “Ук' раїна молода”, публікуючи цикл статей Володимира Цибулька про те, хто і чому критикує генералі' тет ЗСУ. “На думку колективної Безуглої, виявляється, не воляча впертість Залужного і педантич' ність Сирського врятували країну в перші тижні нападу, а довіра Зе' ленського. Та якби Залужний ви' конав усе, на чому наполягав Зе' ленський, ні Київ, ні Харків би не встояли”, – пише пан Цибулько в статті “Військовим довіряй...” (“Україна молода”, №9, 05.03.2025). “Слово на службі ворога”, – ще одна гостра стаття В. Цибуль' ка в “УМ” (№5, 05.02.2025.), в якій автор констатує, що “фак' тично ми живемо в умовах полі' тичної цензури під час війни”. “Ми маємо спотворену реаль' ність, коли влада нав’язала сус' пільству політичну цензуру, що є прямим руйнуванням конститу' ційного поля. Натомість во' єнної цензури влада уни' кає, фактично забезпечив' ши безкарність в обігу чут' ливої або й навіть відверто розвідувальної інформації”, – зазначає пан Цибулько. Дві свої статті літерату' рознавець Костянтин Ро' дик – постійний автор “УМ” присвятив книзі Сер' гія Кривоноса “Зі щитом або на щиті”. Це перші ге' неральські мемуари про ро' сійську агресію. Праця має підзаголовок “Правда про війну”, який відбиває ав' торську мету: по'перше, спростувати дезінформа' цію, котра щоденним пото' ком лине з офіційного “Те' лемарафону”; по'друге, скорегувати калейдоскоп емоційних епізодично'ло' кальних свідчень “окопної правди” у бік системного розуміння причинно'нас' лідкових механізмів. У першій статті К. Родик називає автора книги “полковником неприєм' ної істини” (“УМ”, №6, 12.02.2025), а в підсумко' вій – “генералом без пра' ва на роботу” (№10, 12.03.2025). Публікації помітно насичені уривка' ми з книги, де Сергій Кривонос дає свої оцінки діям військово'політич' ного керівництва країни. “Значною мірою саме дії людей, які взялися керу' вати країною без досвіду й розуміння, що ворог уже в нашій хаті, призвели до втрати величезної частини української території та за' гибелі тисяч патріотів...”, – цитує газета генерала Кривоноса. Видання нагадує, що фор' мально військова кар’єра Сергія Кривоноса припинилася в червні 2021'го, коли генерала, який до' мігся перетворення Сил спеці' альних операцій на окремий рід військ, відправили в запас. Тож столичний аеропорт “Жуляни” він захищав у статусі доброволь' ця (у погодженні з головкомом Залужним). У книжці цього не' має, але тепер уже стало відомо: владна верхівка тримала летови' ще в готовності для своєї ймовір' ної втечі. Генерал сплутав їм кар' ти, тож “влада дала команду ДБР зайнятися генералом Кривоно' сом”. “Розслідування справи” досі триває, – підсумовує газета. Значна частина регіональних видань, які вдалося оглянути, висвітлює події війни. Особливо, це торкається прифронтових гро' мад, де журналісти під обстріла' ми демонструють не тільки про' фесіоналізм, а й неабияку муж' ність. Приміром, редактор газети “Ворскла” Олексій Пасюга на' віть після втрати редакційного приміщення з обладнанням і ви' мушеного виїзду з Великої Писа' рівки продовжує випускати газе' ту і особисто розвозить її перед' платникам. Як правило, це поїзд' ки з ризиком для життя. Ще одна прифронтова газета на Сумщині – “Білопільщина” виходить зу' силлями редакторки Наталії Ка' линиченко попри те, що змушена залишити зруйноване агресором селище разом з усіма жителями. Її шлях навесні 2025'го повторює газета “Перемога” з Краснопіл' ля. Редактор цього видання Олександр Моцний написав, що редакція вперше за 93 роки своєї історії змушена залишити рідне селище, але вірить, що газета бу' де виходити. А сам редактор до' З хлібом і газетою стоїть Сумщина Журналіст Леонід Логвиненко з героями своїх репортажів лучається до лав ЗСУ! Не можна не згадати і такі патріотичні газети, як “Маяк” з Харківщини (редактор Тетяна Лучинська), “Межівський мери' діан” з Дніпровщини (редактор Євген Хрипун), “Новий день” з Херсона (редактор Анатолій Жу' пина). Насправді видань не тіль' ки з бойовим контентом – із за' пахом війни – чимало і вони зас' луговують окремої розлогої роз' повіді – просто інформація про них не поширюється широко. А вони того варті! Наприклад, із ко' роткого повідомлення зі сторінки НСЖУ дізнаємося про те, як жи' ве на Запоріжжі прифронтовий Оріхів та його газета “Трудова слава”. Так голова Національної спілки журналістів України Сер' гій Томіленко зустрівся з голов' ною редакторкою видання Світ' ланою Карпенко і вони разом проїхали “хлібним” маршрутом із героїчними запорізькими ряту' вальниками, які доставляли 720 хлібин мешканцям кількох сіл та Оріхова. Символічно, що разом із хлібом привезли свіжий випуск газети. “Місцеве населення має вкрай обмежений доступ до ін' формації – без світла, інтернету, радіо та телебачення Тому газета стає справжньою цінністю. При' міщення редакції зазнало знач' них руйнувань – жодного вцілі' лого вікна, обвалена стеля. Поп' ри це, Світлана Карпенко не втрачає віри у повернення та від' будову”, – повідомляється на фейсбук'сторінці НСЖУ. У газетах, що виходять у вели' ких містах, поруч з війною можна знайти чимало цікавого. Навіть якщо тема заходу безпосередньо не пов’язана з війною – вона там присутня. Так, наприклад у кри' ворізькій “Домашній газеті” жур' наліст Микола Крамаренко свій звіт про обговорення питання фемінізму в контексті життя і розвитку індустріального Криво' го Рогу назвав несподі' вано: “Залучення укра' їнських жінок до армії сьогодні найбільше се' ред країн НАТО”. Пе' вен, більшість людей про це не знали. Між тим, Микола Крамаренко щономера публікує матеріали під рубрикою “Війна і міс'-то”. Трапляються серед них і доволі незвичай' ні, але характерні для нашого часу історії. Так, у №48, 27.11.2024 р. газета повідомляє, що меморіальна дошка воїну Олександру Під' горному може з’явити' ся у виправній колонії 80, де він відбував тер' мін ув’язнення і добро' вільно пішов на війну в законний спосіб. Ко' лишній в’язень спочат' ку служив у 129'й окремій криво' різькій бригаді, а потім добро' вільно передислокувався в Кур' ську область, де й показав свою хоробрість. “В одному із запек' лих боїв погнався з автоматом за росіянами, що втікали, і знищив чергою дев’ятьох (цілком можли' ве і підтвердження скошеного ним десятого). Але, на жаль, і сам потрапив під обстріл ворожої ар' тилерії – поліг навічно смертю хоробрих”, – розповідає газета. Та, як не прикро, але інфор' мації про прощання з полеглими земляками, їхні історії переважа' ють зарисовки про тих, хто три' має стрій і кому точно є що роз' повісти. Львівська газета “Експрес”, що виходить щотижня, в кожно' му номері розповідає про полег' лих воїнів. Журналісти видання прагнуть детально розповісти про героїв, цитують їхніх рідних і зна' йомих. “Я в бій ішов за правду, за людей...”, – назва зарисовки про Миколи Голяша з Тернопільщи' ни, чия родина з патріотичними традиціями. За словами матері воїна, декілька поколінь Голяшів воювали в УПА. Тож не дивно, що під час Революції Гідності Микола вирушив на Майдан, де отримав поранення. Під час АТО першими на захист України стали двоє його братів – найстарший Іван і наймолодший Богдан. Зго' дом до них приєднався і Микола. У 2018 році підписав контракт із ЗСУ. Коли почалося широкомас' штабне вторгнення Микола Го' ляш служив командиром відді' лення мінометної батареї у 30'й окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозь' кого. У травні 2022'го воїн лише з допомогою автомата зупинив ро' сійський “Урал” і ліквідував двох окупантів, які намагались прор' ватися на наші позиції у районі населеного пункту Нью'Йорк. А 20 листопада 2024 р. Микола Го' ляш загинув під час танкового обстрілу в селищі Курдюмівка на Донеччині... Бійця посмертно нагородили орденом “За муж' ність” III ступеня та хрестом “Честь і слава”. А в школи в селі Олесине, де він навчався і пра' цював, відкрили пам’ятну дошку. Не завжди видання пишуть про полеглих детально, але пор' третик з ім’ям так само цінний. У згадуваній тут “Домашній газеті” є рубрика “Ті, хто прийняли смертний бій... Світла пам’ять криворіжцям, які загинули в боях з російсько'фашистськими за' гарбниками”. На превеликий жаль фотогалерея загиблих воїнів постійно оновлюється. Насамкінець про видання громадської організації ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, яке маю честь редагувати: “Слово Просвіти” від перших місяців широкої війни пише про Захис' ників України. Всеукраїнський культурологічний тижневик передусім розповідає про митців, письменників, нау' ковців, які пішли на війну. Друкуються поезії вій' ськовослужбовців Ярини Чорногуз, яка в 2024 році стала лавреаткою Шевчен' ківської премії, та Мальви Кржанівської, волонтерки Юлії Івченко. Педагог у мирному житті, наразі сер' жант ЗСУ Анатолій Пасіч' ник свої вірші надіслав із за' порізького напрямку і вони вийшли під назвою “Фрон' това муза” (“Слово Просві' ти”, №12. 07.03.25.). За період від початку 2024 року вийшли статті, в яких автори “СП” згадують свого побратима поета і вій' ськовослужбовця Бориса Гуме' нюка – його доля на війні вже тривалий час залишається неві' домою. Газета також надрукувала кілька добірок полеглих воїнів, зокрема Іллі Чернілевського, Максима Кривцова. Оглянуті тут видання є неза' лежними, але ж маємо в нашому інформаційному просторі дві га' зети, що фінансуються коштом платників податків – як вони висвітлюють війну держави за своє існування? І тут виявляєть' ся: на шпальтах “Голосу України” – офіційного видання Верховної Ради публікацій про перебіг ро' сійсько'української війни, роз' повідей про наших захисників, їх звитяги – немає. Відсутня інфор' мація про величезну руїну, яку приніс агресор на нашу землю. Немає візії нашого майбутнього від народних депутатів. Нато' мість щономера численні світли' ни очільників парламенту, звіти про їх поїздки за кордон тощо. В газеті щономера друкуються роз' логі статті про законодавчі орга' ни зарубіжних країн: “Парла' мент Республіки Філіппіни” (№73, 15.04.25.), “Парламент Андалусії” (№83, 29.04.25.), “Парламент Каталонії” (№93, 13.05.25.) і т. д. Це, звісно, ціка' везно, але хіба українцям не важ' ливо знати, як, наприклад, ви' живають прифронтові громади, як влада опікується переселенця' ми, а такої інформації немає. Щось схоже є на росії: всі медіа показують закордон і ненависну нашим заклятим сусідам Україну, а про їхню власну країну — тіль' ки свого путіна. Не хотілося б вдаватися до таких аналогій, але коли в парламентській газеті ні рядка критики, де все гладенько і без проблем, де відсутній голос громадянського суспільства, де ні слова про корупцію та інші зловживання владою в час війни – все це нагадує комуністичну “Правду”. В “Урядовому кур’єрі”, що так само, як і “Голос України” є споживачем значних бюджетних коштів, вдалося натрапити на кілька матеріалів з війни: “Як “леопарди” трощать окупантів під Покровськом” (№35, 15.02.25.), “З відром і кулеметом утрьох проти 25 ворогів” (№61, 22.03.25.) та ін. Подумалося, що такі публікації з’являтимуться постійно, але цього не сталося. Цей огляд апріорі не може бу' ти повним і вичерпним, адже тільки в столиці періодики в кіль' ка разів більше, ніж згадано у дослідженні, але він, як на мій погляд, показує головне: біль' шість українських друкованих медіа разом із ЗСУ, своїми захис' никами'земляками, волонтера' ми. Якби ще влада хоч якось під' тримувала тих, хто гідно виконує свою суспільну місію!
Письменники і час · “Виникало відчуття духовної, образної спорідненості з тим чи тим іншомовним поетом, і тоді митець-перекладач уже “не міг мовчати”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

матеріали про основи й історію ісламу, зокрема на туркменських і сусідніх землях. Особлива увага зосереджується на засадах і ключових фігурах суфізму, який мав значний вплив на творчий світ класика туркменської та світової лірики. Передмову до видання перекладів Пираґи можна вважати окремим і найґрунтовнішим досі дослідженням поетового доробку в Україні. Саме на цю передмову посилаються в нечисленних українських джерелах про Маґтимґули у друкованих матеріалах. Стає вона основою і для віртуальних інтернетівських матеріалів, автори яких у кращому разі посилаються на Павла Мовчана, найчастіше ж – цього не роблять, видаючи цілі шматки Мовчанової праці за власні наукові здобутки. Передмова будується традиційно: художній вступ (журналісти такий вступ часто називають “підводкою”); виклад біографії митця; коротка характеристика доби; виклад світоглядних засад, насамперед суфійських; аналіз основних мотивів творчості поета; короткий розгляд версифікаційних особливостей; констатація гуманістичного, загальнолюдського характеру поезії Маґтимґули Пираґи. Основний здобуток перекладів Павла Мовчана – це максимально точне відтворення змісту оригіналу. У цьому переконує порівняння вміло заверсифікованих рядків із підрядниками, при чому йдеться про відтворення не лише номінативного тексту, а й підтексту, символічного наповнення віршів Маґтимґули, індивідуально-неповторної образності туркменського поета. У перекладах чимало реалій туркменського буття, топонімів, сучасних і давніх, понять збережено мовою оригіналу, що допомагає занурювати читача в середовище поетового світу, світу туркменського буття, відтворювати екзотизм Іншого, який завжди приваблює реципієнта. Екзотизми переважно вводяться в текст настільки органічно, що їх значення стає зрозумілим із контексту, якщо ж потрібне уточнення, повне значення туркменськомовної лексики – до послуг читача Примітки, в яких дається ґрунтовне пояснення іншомовних слів. Особливість і багатство Мовчанових перекладів Маґтимґули полягає в тому, що активне залучення екзотизмів синтезується з умілим підбором вишуканих, добірних слів, виразів для відтворення оригіналу українською мовою”. Читачі мають змогу переконатися, що такий відповідальний і сумлінний підхід Павло Мовчан застосовував до усіх перекладів, відчуваючи відповідальність не лише перед собою й вітчизняними читачами, а й перед авторами оригіналів, етносами й культурами, які ці автори репрезентували. В цьому можна переконатися, перечитавши залучені до книги передмови П. Мовчана до видань поезій, крім уже неодноразово згадуваного Маґтимґули (“Співучі лінії пісків”), також Тамаза Чіладзе (“Вертикаль слова”), Юстінаса Марцінкявічюса (“Окриленість”) і Марцеліюса Мартінайтіса (“Бути собою…”). Вдумливе, глибоке проникнення у світ національної культури, потім – у художній світ митця і лише тоді – переклад українською мовою з максимальним відтворенням формозмістових особливостей оригіналу. Прийшов час збирати каміння Павла Мовчана, й виявилося, що цього коштовного каміння – чимало. Тож знайомтеся з його багатством – не пошкодуєте.
Письменники і час · “Виникало відчуття духовної, образної спорідненості з тим чи тим іншомовним поетом, і тоді митець-перекладач уже “не міг мовчати”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Час збирати каміння: переклади Павла Мовчана

Микола ВАСЬКІВ Здається, Павло Мовчан досі не ставив собі за мету зібрати й узагальнити власний доробок, бо все ніколи: світ постійно підсовує нові настільки цікаві явища й речі, які потрібно осмислити, перелити в нове слово. А ще ж оце… А ще й оце… Мабуть, поет і сам не до кінця усвідомлює, як багато яскравого й цінного він залишив читачам на папері. В цьому я переконався, коли збирав матеріали для видання Мовчанових перекладів (“Я є вмістилищем світів…” : поезія у перекладах Павла Мовчана / упор. М. Васьків. Київ : Ярославів Вал, 2024. 544 с.), яке зараз у ваших руках. На початку цієї роботи я знав про якесь певне коло перекладного доробку, переважно – з тюркських літератур. Щось знаходив, риючись у бездонних каталогах Вернадки, в часописах, а за найсуттєвішою допомогою звернувся до Павла Михайловича. І він притягнув чималий стос книг із власними перекладами. А ще згадував, що десь були ті чи ті добірки поезій із літератур пострадянського чи європейського простору. Склалося враження, що Павло Мовчан теж не до кінця усвідомлював весь огром ретрансльованого ним українською мовою зі скарбниці світової лірики. (Ще ж є чималий доробок прозових перекладів, але тут простіше, бо й П. Мовчан, і читачі добре пам’ятають невелику кількість, але добрячих за обсягом повістей Мустая Каріма, Ґранта Матевосяна й Ахіяра Хакімова). Й ось у результаті витворився грубенький том поезії, перекладеної Павлом Мовчаном, який суттєво доповнює добре відомий перекладацький доробок “професійних” поетів Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Бажана, Леоніда Первомайського, Івана Драча, Дмитра Павличка, Романа Лубківського… Тепер є підстави казати, що й систематизований доробок Павла Михайловича теж стає відомим для українського читача. Уже сам перелік мов, із яких перекладав Мовчан, і авторів вражає. Як вражає й те, що для перекладача не існувало поділу на “великі”, “малі” чи й не варті уваги літератури. Тому кількість перекладів із тієї чи тієї мови, того чи того автора аж ніяк не залежала від аргументу, наскільки “великими” вони вважалися в читацькій чи офіційній літературознавчій ієрархії. Особлива любов і спорідненість зі значно європеїзованішими, порівняно з іншими радянськими республіками, поетами країн Балтії дала дуже рясний урожай. Насамперед це стосується литовської літератури (передусім Юстінаса Марцінкявічюса й Марцеліюса Мартінайтіса), хоча латвійська та естонська теж не оминаються. Українського перекладача найбільше приваблює закоріненість ліричних героїв балтійських поетів у рідну землю, коли декларується органічне виростання із землі, постійний зв’язок, самозвіряння з нею. Такі мотиви є одними з домінантних і у творчості Павла Мовчана. А поруч із перекладом творів балтійських митців – творчість Ювана Шесталова, який репрезентує маленький мансійський етнос, що перебував і далі залишається на грані зникнення. Чи мало знаний у нас, але від цього не менш цікавий башкортський поет Муса Ґалі. Можна образно стверджувати, що у перекладів Павла Мовчана було два потужні крила – європейське й азійське. Європейські (вже згадувані литовські, латвійські, естонські, а також чеські, сербські, угорські, румунські, болгарські, молдавські та ін.) автори приваблювали творчою спорідненістю, а ще не менше – оригінальністю, свіжістю, новаторством, зокрема і для української поезії. Щоби в цьому переконатися, досить навіть побіжно переглянути тексти балтійських і угорських поетів, які ретранслював Мовчан. Стає зрозуміло, що перекладацтво – це не лише спосіб ознайомити читача зі здобутками, специфікою, багатством іншомовних культур і народів. Це також і форма розвитку вітчизняної поезії, власної творчості, бо ж тотальні репресії викосили в українській поезії все свіже й неповторне, навіть те, що йшло певний час у ногу зі світової лірикою, залишивши поетам вузькі рамки міметичної, референтної (ледь не сюжетної) силабо-тоніки з обмеженим репертуаром ритміки, римування та строфіки. Особливо вражає версифікаційне новаторство й навіть експериментаторство ретрансльованих Павлом Михайловичем поезій із естонської й угорської літератур. В немарності перекладів для поступу української лірики переконує й оригінальна поезія самого Павла Мовчана, бо не мислиться її формальна вишуканість і експериментальність без ґрунтового опрацювання іншомовної лірики. Не менш потужний перекладний доробок поета з азійських літератур. Діапазон вражає не менше за європейський: крім уже згадуваних мансійської та башкортської, це також грузинська, вірменська й особливо потужна підбірка тюркських літератур: азербайджанської, туркменської, узбецької, казахської, татарської… І це була не лише поезія ХХ століття (“радянської доби”), а й класична східна лірика (І. Насімі, Г. Тукай), серед якої вирізнялася творчість Мовчанового улюбленця Маґтимґули Пираґи (Махтумкулі Фрагі), адже 119 його перекладених поезій – це не жарт! Східна лірика мала неперевершені напрацювання щодо змісту й, особливо, форми віршів, тому це була надзвичайна школа для перекладача (а заодно й читачів, серед них, зокрема, інших поетів) стосовно образів, тропів і риторичних фігур, версифікаційної вправності, довершеності у відтворенні строфіки, римі схем римування, редифів тощо. І це теж суттєвий поштовх для розвитку українського вірша загалом і власного, Мовчанового, зокрема. Якось Павло Михайлович згадував про те, що в сутужні періоди 1970–80-х, коли, м’яко кажучи, не дуже друкували його оригінальну поезію, переклади ставали способом самовираження і фінансового “підтримування штанів”. Друкувалися вони із зазначенням прізвищ навіть опальних авторів, лише дуже “небезпечні” вдавалися до псевдонімів і все одно отримували хай і не велику, але й не дрібну копійчину. У видавництвах були гуманні редактори й редакторки, які добре знали, кому і як потрібно допомогти, тому підкидали можливість опублікувати власні переклади, а їхня кількість залежала від рівня таланту й доконечності потреб. До честі поетів, які паралельно “працювали” перекладачами, вони в абсолютній більшості своїй не сприймали це за халтуру, лише за можливістю підзаробити, а ставилися до справи дуже відповідально, ретранслюючи вершинні твори світової лірики досконалими українськомовними текстами. Найчастіше траплялося так, що виникало відчуття духовної, образної спорідненості з тим чи тим іншомовним поетом, і тоді митець-перекладач уже “не міг мовчати”, як це сталося, наприклад, у Павла Мовчана з Маґтимґули (Махтумкулі). Але й участь у колективних перекладних збірках передбачала такий відбір, тому поет передусім брався за переклад “споріднених” авторів чи творів (для прикладу можемо навести Мовчанові переклади Імадеддіна Насімі для двотомної антології азербайджанської поезії вже у роки Незалежності). “Перекладач повинен насамперед вивчити в деталях творчий характер свого обранця і співвіднести свої творчі можливості, свою творчу потенцію з творчим рівнем обраного автора” (П. Мовчан). Часто ж така спорідненість і внутрішня необхідність перекласти саме ці поезії зроджувалася з безпосереднього спілкування з іншомовними митцями. Наприклад, так було з поетами із балтійських республік. Багаторічна міцна дружба єднала П. Мовчана з, на жаль, покійними вже башкортом Мустаєм Карімом (дала вагомі плоди в перекладі передусім його прози) й азербайджанцем Бахтіяром Вагабзаде. До речі, більшість перекладів із Вагабзаде досі не оприлюднена, й тут постає ще одна проблема – публікації рукописної перекладацької спадщини Павла Мовчана. Найбільші труднощі при перекладах (особливо якщо перекладачі – насамперед оригінальні, визначні поети) полягають утому, щоби їхня майстерність спрямовувалася насамперед на відтворення специфіки неповторного світу оригіналу, бо часто важко визначити, кого ж більше в перекладеному тексті – автора чи його ретранслятора. Це переклад, переспів чи довільні варіації із приводу якогось твору? Однозначне враження від перекладів Мовчана: він ставить понад усе оригінал і відтворює передусім його. “Оригінал для перекладача – це завжди ідеальний текст” (П. Мовчан). Зрештою, щоби не повторюватися, наведу власні давніші міркування з приводу Мовчанових перекладів туркменського класика Маґтимґули, чия поезія становить особливе місце в ретрансляційному доробку українського поета (і теж уже класика). “Перекладацька діяльність, яку провадять поети, а не професійні перекладачі, має свої переваги й недоліки. З одного боку, митець добре обізнаний із “секретами поетичної творчості”, вміє відтворити “чужу” образність власною, тонко відчуває ритміку, багатство лексики, тропіки, поетичного синтаксису, найтонші їх нюанси. З іншого боку, існує певна небезпека: силове поле поетового світу буває настільки потужне, що накладається на поле інтерпретованого митця, “підминає” його під себе. У результаті читач не отримує максимального відтворення оригіналу, а нові твори перекладача. Цікаві, неповторні, високовартісні, але твори інтерпретатора, а не інтерпретованого поета. Що стосується збірки перекладів із Маґтимґули “Поезії”, то, видається, їй пощастило: перекладач Павло Мовчан зумів використати усі плюси свого поетичного таланту й оминути підводне каміння, яке могли би призвести до власного мистецького домінування над туркменським оригіналом. Перекладач не обмежився знаннями мови, культури, побуту і звичаїв, природно-кліматичних умов туркменського буття. Передмова до видання перекладів, написана Павлом Мовчаном, доводить, що він ґрунтовно опрацював усю доступну наукову літературу, в якій ідеться не лише про творчість Маґтимґули Пираґи, а і про історію Турменистану, туркменської літератури. Усвідомлюючи, що йдеться саме про переклади Маґтимґули – випускника медресе, людини свого часу, П. Мовчан глибоко опрацьовує
Пошта “СП” · “Підтримуємо одне одного, зміцнюємося морально, духовно, дякуємо Богові за прожите, а воїнам – за стійкість і захист”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Просвіта” Рівного живе, працює, наближає перемогу

Катерина СИЧИК, голова ГО “Рівненське міське об’єднання товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка” Громадська організація “Рівненське міське об’єднання товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка”, що налічує понад півтори тисячі просвітян в 70-ти первинних осередках міста, звітувало про роботу: підбивали підсумки, планували на майбутнє. Початок літа… Він такий же тривожний, зухвалий, але небезнадійний. На жаль, болю і переживань навколо не менше. Але попри все живемо. Утверджуємо українське, щире, людське, те, що прекрасне і визначає нас як націю! Підтримуємо одне одного, зміцнюємося морально, духовно, дякуємо Богові за прожите, а воїнам – за стійкість і захист. Просвітянська громада першочерговими вважала і вважає справи щодо утвердження української мови як державної, волонтерську діяльність, здійснення видавничої діяльності, співпрацю з громадськими організаціями, науковими установами, спільну роботу з освітянами щодо створення територій патріотизму в нашому місті, в кожному освітньому закладі, партнерську діяльність з батьками дітей у здійсненні патріотичного та національного виховання. Варто виділити системну та систематичну роботу щодо виконання Закону України “Про розвиток та функціонування української мови, як державної”. Свого часу в 2015 році, коли в Криму іна сході України почалася російська окупація, в місто прибуло чимало переселенців з дітьми, які розпочали навчання в освітніх закладах. Для них було організовано курси з вивчення української мови. Програму розробили методисти Рівненського методичного кабінету Галина Коломис та Мирослава Жовтан. Це питання було обговорено на міській освітянській конференції педагогічною громадськістю міста та одноголосно схвалено. Вже з жовтня педагоги-філологи закладів освіти міста Рівного розпочали безкоштовні курси, де учні-переселенці мали можливість працювати над удосконаленням мовлення. У березні 2022 року з ініціативи “Просвіти” організовано курси для вимушено переселених осіб з вивчення української мови “Філіжанка мови по-рівненськи”. Для утвердження української мови багато листів, звернень надіслано до Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Президента України, Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення. Надіслано лист в МОН, до Верховної Ради щодо включення до Програми з української літератури творів Уласа Самчука, які були вилучені за міністра освіти Дмитра Табачника. Просвітяни розуміють, що для побудови сильної незалежної держави потрібно виховати патріотичну молодь, саме тому зреалізовано багато просвітянських проєктів для молоді з їхнім активним залученням: екскурсійні поїздки в Крути, Пересопницю, в музей Степана Бандери, в музей Романа Шухевича, нині знищений окупантами, в музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”. Започатковано проведення щорічної благодійної акції на підтримку дітей-сиріт “Великодні дзвони” (ідея Євгенії Гладунової), яка 19 років відбувалася в міському Палаці “Текстильник”, а в 2024 році – в музеї-бібліотеці “Просвіта Рівненщини” для дітей, батьки яких загинули під час російсько-української війни. Надано фінансову підтримку по 1 тис. гривень 70 дітям, по 2 тис. гривень 14 дітям. Заходи, проведені “Просвітою” із залученням освітянських закладів, – це святкування Дня української писемності та мови, Дня рідної мови, Шевченківських днів, проведення інтерактивної гри “Грамотій”, поетичного марафону упродовж 7 годин на майдані Незалежності, поетичних флешмобів. Упродовж двох десятків років заходи, випробувані часом, стали значимими для нашої нації: День пам’яті Героїв Крут, День Героїв Небесної Сотні, Дні козацької Слави, День Незалежності України, День Просвіти, річниці створення УПА, якій присвячено фестиваль “Червона калина”, акції “Подаруй книгу, вишиванку ровеснику зі Сходу”. Двічі на рік за сприяння міської влади приймали дітей зі сходу України, знайомили їх з історією, звичаями, культурним надбанням краю. Особливою гордістю є видавнича діяльність. За роки Незалежності видано понад 60 книг. Це Шевченкіана – 6 кобзарів, інші видання, зокрема з 2022 року видано 2 книги про просвітянську діяльність останніх років: книга Євгенії Гладунової “Скарбничий просвітянського духу”, групи авторів “За покликом просвітянського серця” (Катерина Сичик, Мирослава Жовтан, Ірина Сичик). З початку повномасштабної війни активно волонтеримо: плетемо сітки, виготовляємо окопні свічки, комплектуємо аптечки, купуємо прилади нічного бачення, дрони, радіостанції, запчастини для ремонту військової техніки, пікапи тощо. Для цих цілей витрачено близько 600 тисяч гривень (це благодійні пожертви подружжя Віри та світлої пам’яті Богдана Боднаруків зі США, кошти з благодійних аукціонів, концертів, благодійних ярмарок, стояння, зібрало жителів і гостей села на барвисте дійство, сповнене народної магії, співів, танців та щирих емоцій. збору членських внесків). Одним із напрямів нашої роботи є підтримка ПЦУ. З цією метою проведено два благодійні концерти із залученням художніх колективів Палацу культури “Текстильник”, обласного відділення Музичної спілки України, асоціації діячів авторської пісні та співаної поезії, обласного відділення Спілки письменників України. Кошти було зібрано для Золотолинської церкви Костопільської громади, на будівництво Церкви святого Пахомія Русина Афонського в Рівному. Зібрано по 20 тис. грн для кожного храму. Окрім того, благодійники зі США Боднаруки передали 20 тис. на будівництво церкви в Золотолині. Однак залишається проблемою перехід церков московського патріархату до ПЦУ. Сподіваємось, що зі вступом в дію Закону України “Про захист конституційного ладу в сфері діяльності релігійних організацій” активізується цей процес. Однак залишається й надалі проведення просвітянами постійного роз’яс- У програмі фестивалю був традиційний купальський обряд наших пращурів разом із плетінням вінків, пошуком міфічного цвіту папороті, обрядовими піснями та стрибками через купальське вогнище, концертна й танцювальна програми, участь у якій узяли колективи з Київської та Житомирської областей, екскурсія до місцевих історичних пам’яток, майнення серед українців, які відвідують храми московського патріархату про справжню історію розвитку ПЦУ. Сьогодні спостерігається наростання дитячої агресивності, і жорстокості, емоційної глухоти, замкнутості на собі і власних інтересах. Велика кількість молодих людей вживає нецензурну лексику. Турбує те, що стає звичним використання матюків. Їх ми чуємо в громадських місцях, в освітніх закладах, у сім’ях. Вона ллється з екранів телевізорів, її використовують у творах письменники. А ще багато молоді курять. Вважаємо за необхідне активізувати роботу, спрямовану на подолання негативних процесів в молодіжному середовищі. Необхідно вивчити питання про впровадження в закладах пластового руху. Разом з іншими громадськими об’єднаннями провести науково-практичну конференцію з духовно-морального виховання дітей та молоді, звернутися з клопотанням до управління освіти про сприяння щодо введення в освітніх закладах “християнської етики”. У нашому місті значно зросла кількість людей, які розмовляють російською мовою в зв’язку з переселенням громадян зі сходу України. Плануємо розробити міську “Програму з розвитку та функціонування української мови, формування історичної пам’яті в містян”. Відновити роботу курсів з вивчення української мови. Наболілим є питання щодо незнання своєї історії, історії розвитку ПЦУ, життєвого та творчого життя відомих українців. Цьому має сприяти відновлення діяльності Молодої “Просвіти” і музею-бібліотеки “Просвіта Рівненщини” як окремого автономного закладу. Отже, “Просвіта” та освітні заклади Рівного не тільки підготували ґрунт для з’яви покоління ровесників Незалежності, а й виплекали генерацію, яка була ядром Євромайдану та Революції Гідності. Саме ця молодь згодом стала на захист наших рубежів у 2014 році, а з початком повномасштабної російсько-української війни пішла добровільно на фронт, сповідуючи ідеї української національної еліти просвітянського ґатунку. стер-класи для дітей та дорослих, ярмарок народних майстрів та смачна польова кухня, а також лотерея і аукціон на підтримку ЗСУ. Організувала подію громадська організація “Веселі Куркулі” за підтримки районної та місцевої влади. Власн. інф. Фото Дмитра Тищенка
Пошта “СП” · “Підтримуємо одне одного, зміцнюємося морально, духовно, дякуємо Богові за прожите, а воїнам – за стійкість і захист”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Купальське сонце зійшло

21-22 червня на мальовничому березі ставу на річці Сиївці в с. Грузькому Фастівського району на Київщині відбувся фестиваль “Купальське сонце 2025”. Свято, приурочене дню літнього сонце-
Святині · “Ті слова, ті мелодії немовби творилися, нагадуючи нам, що існує інший мелос, інші змісти, інші ритми, інша Україна”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Два редактори “Слова” – поет*язичник і цензор*християнин

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук Поет язичницької традиції Як припускають, у Київській Русі ще довго після християнізації існувало про' тиставлення усних поетичних творів із язич' ницькою символікою і писемних прозових текстів із християнською ідеологією. Оці' нюючи язичницькі компоненти “Слова”, слід зважати не тільки на тривале двовір’я, а й на підкреслений дослідниками “язич' ницький ренесанс” ХІІ століття. Очевидно, поет'редактор (так само як і автор поеми) уже не відправляв язичницьких культів, але ще був носієм дохристиянських фоль' клорних символів. Реконструкція тексту “Слова” на осно' ві поетичних суголось дозволяє побачити, що, зокрема, усі згадки Трояна в тексті ви' являються вторинними, не входячи до пое' тичних суголось із сусідніми словами. Так, замість въ тропу Трояню реконструюємо съвиваючи словеса // обаполъ сеи годины, // рыща волкомъ (рысью?) в пути дідьни (рима годины – дідьни з українською вимовою ятя). Подібно до того, замість въ землю Трояню реконструюємо точну риму въсту' пи дівою в землю дідьню. Замість были вічи Трояни (ураховуючи виписку з рукопису “Слова” січи) відтворюємо …съвычая и обычая. Были січи Святъславли(чь), были лі' та Ярославли… Нарешті, замість на сед(ь)момъ віці Трояни відновлюємо на са' момъ віці Святъславли (969 – 1068). Редак' тор поетизував (символізував, міфологізу' вав) текст, двічі виправивши дідьнь на Тро' янь і двічі – Святъславль на Троянь. Даж(дь)бог згаданий у поемі двічі – по' гибашеть жизнь Даждь%божа внука і въ си' лахъ Дажь%божа внука. Але у виписці 1307 року з давнішого і справнішого тексту “Слова” сказано гыняше жизнь наша – Даждь'бога не згадано. У першому випад' ку замість Даждь%божа внука можна від' творити наша (рима з гыняше) або Святъ' славличя (рима з Гориславличи), тоді як на' явність в оригіналі цього місця вислову Даждь%божа внука вважаємо маловірогід' ним з огляду як на суголосся, так і на ци' товану виписку. Навпаки, в іншому місці, зважаючи на суголосся, ім’я Даж(дь)'бога могло бути наявним в оригі' налі, пропонуємо реконс' трукцію *Въы стала лъжа (нужа?) и мука // Въы силахъ Дажьбожа вънука. Очевид'-но, поет'редактор асоціював сонячного Дажбога з Яро' славом (Мудрим), зважаючи на давньоукраїнське ярь “весна”, ярий та Ярило (на' родний відповідник Дажбо' га?), а також на небесного покровителя Ярослава Муд' рого Георгія – борця з тем' ними силами. Дажбожі ону' ки – це Ярослаові онуки. День святого Георгія припадає на 23 квітня (6 травня), коли Ігор Новгород'Сівер' ський із християнським іменем Георгій удень свого небесного покровителя висту' пив у похід. Очевидно, Дажбога він (і його родовідна гілка – Ольговичі) уважав за язичницького небесного покровителя. Суголосся однозначно змушує випра' вити а кощіи по різани на більш поетичне а съвязьни по різани “а полоняники по дріб' ній монеті”. У свідомості редактора було тюркське слово кощи “полоняник” із асо' ціацією з казковим Кощієм (згадаймо, що казка про Кощія нерідко починається з опису його перебування в ув’язненні), що міг бути іпостассю Велеса (тоді як против' ник Кощія був уособленням Перуна). Оче' видно, редагування відбувалось у той час, коли контакти з тюрками були активними, а знання їхніх мов – звичним. (Хоча, на' приклад, типова для “Слова” монорима властива не тільки тюркській, а й, зокре' ма, старофранцузькій епічній поезії того часу). Також суголосся свідчать, що на місці милыя хоти було *страстьны любови (!) – рима з красьны Глібовьны, а на місці съ хо' тию на кровать було *съ женою на ложе – любив поетичний редактор слово хоть (архаїчніша форма називного відмінка – хоти, як кънягыни, пустыни). Вторинною (не пов’язаною суголоссями з сусідніми словами) є й інша “однослівна формула” – лада (про особу чоловічої статі – самого Ігоря!). Редактор також послідовно ви' правляв *язвы на раны. Очевидно, поетичному редакторові на' лежить Хинова (у “Задонщині” Хинела, що дає кращі суголосся з сусідніми словами) – явна образна назва половців (вірогідно, з натяком на давніх гуннів): у заклинанні Ярославни вітер миче на Ігореве військо хиновські = половецькі стрілки. Так само редакторові належить і буй, що зазвичай негативно позначає гординю (у літописі під 1096 р. Олег Святославич “Горисла' вич” въсприимъ смыслъ буи и словеса велича' ва). У “Слові” и великое буєство подасть Хинови має точну паралель в Іпатіївському літописі: Половци… взяша гордость вели' кую). Літописним словам гордость і Полов' ци відповідають у поемі значно більш об' разні, небуденні буєсть и Хинова. Припус' каємо, що вони належать поетичному ре' дакторові. Найцікавішим було утворення Боянъ віщии (віштии, очевидно, з віштичь, пор. сербське вештица “відьма”) із бо Янь Вы’шятичь, яке могло бути наслідком не тільки переписування, а й переспівування тексту (на зразок засвистали козаченьки з засвіт встали козаченьки). Суголосся віш' тичь – Вы’шятичь указує на українське чи' тання ятя. Отже, ми пов’язуємо з поетичним язичницьким редактором уведення до тек' сту “Слова” слів Троянь (замість діднь удвох випадках і Святославль у двох місцях), Боян віщий (замість бо Ян Вишатич), Хино' ва або Хинела (замість половці), хоть “коха' на” (замість любов в одному місці й жона в іншому), лада “чоловік”, кощій “полоня' ник” (замість связень “в’язень”), рана (за' мість язва “рана”), буєсть (замість гор' дость). Є всі підстави назвати ці слова поетизмами. Сміливим, але ризикованим було би при' пущення, що автор “Слова” ху' дожньо витончив, поетично ускладнив певну основу тексту, близьку до літописної. Якщо та' кий текст'основа існував іще до автора “Слова”, то його поети' зацію (зокрема, насичення зга' даними поетизмами) міг здій' снити сам автор. Утім, щойно висловлену гі' потезу не можна прийняти: ре' конструювавши віршований текст “Слова” без зазначених поетизмів, ми отримуємо текст, далекий від літописного й у плані звукової техніки значно досконаліший за літописний. Зна' чить, після поета'автора попрацював по' ет'редактор (дещо зіпсувавши суголосся тексту). Християнський книжник-цензор Поетична реконструкція тексту на ос' нові суголось показує, що Дивъ (дивь) бу' ло вжито замість імені Велеса: а) *Велесъ кличеть вьрьху древесе, // Велить чюти земли чюжі – // Волозі и Поморию…; б) *Сънесеся хула на хвалу, // Треснуся во' лость на волю, // Вьржеся Велесъ на зем' лю… Наприкінці поеми Велешя “Велесо' ва” було замінене на віщя, реконструкція: *Аже и Велешя душа // Въ къняже телесе суща… Виходить, що до редагування Велес – предок і покровитель Бояна – посідав центральне місце серед язичницьких богів “Слова”: його ім’я було вживано найчас' тіше. Водночасм це дозволяє вирішити давнє питання, на чиєму боці Див – русів чи половців. Якщо Див – іпостась Велеса (душа Велеса, “зовнішня душа” шамана' співця Бояна?), то він – однозначно на бо' ці русів. Вислів Игореви Богъ путь кажеть може бути реконструйований у формі *Игорь% кънязю // Хорсъ ходъ каже, що вказує на ще одне виправлення тексту християнським редактором. Виявлення двох згаданих редакторів засвідчує відтворювальну потужність ме' тоду “поетичної реконструкції” на основі суголось. виповнена Україна. Село переспівувалося із селом, куток із кутком, кожен сущий до' повнював своїм відлунням невмирущу симфонію українського простору, який вимірюється не лише горизонталлю, а й вертикаллю... Вібрації ширилися по зем' ній поверхні і одночасно підносилися в ук' раїнський Космос, який руйнується не' натлою рашкою майже щоночі, приземля' ючи наші душі і наші єства. Проте в хвилини тиші ми підносимо свої співучі душі до Господа в молитовно' му єднанні, благаючи лише одного: згинь, сатанинське поріддя! Намагаючись віді' брати нашу горизонталь, засягає і на нашу космічну складову, на ті обшири, які були не підвладні жодній людиноподібній сут' ності... Адже в почині було Слово. І Голос як відлуння Логосу або його складова. Бо я певен, що й Голос був у почині. Саме голо' сом була обдарована першолюдина. Голо' сом! Яким, власне, означався світ і всесвіт. Саме голос сформував першомову – мову адамічну, за визначенням видатного фран' цузького вченого Рене Генона. Мова першозмістів і першовідчуттів. Я безмежно вдячний долі за подаровану можливість почути і пізнати Голос Адам' цевича. А його Козацький марш, який прозву' чав шістдесят один рік тому над широкими водами Славутича і повторився у вересні 1989 року на першому з’їзді Руху, мене за' ряджає на щоденне осягнення таких кате' горій, як рідне Слово і рідномов’я.
Святині · “Ті слова, ті мелодії немовби творилися, нагадуючи нам, що існує інший мелос, інші змісти, інші ритми, інша Україна”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Адамічна мова і голос Адамцевича

Павло МОВЧАН У закапелках нашої пам’яті зберігають' ся не лише обличчя, не лише події чи зо' рові враження, але й голоси. Людські голо' си... Твоїх батьків, рідних, сусідів, голоси віддаленілих друзів, голоси пташок, води, вітпів і громів... Варто лише стишитися, пригадати – і почуєш, як співає молоко в дійниці, як щебечуть ластівки, як клеко' чуть на гнізді чорногузи... Лише на мить заплющ очі – і почуєш людські голоси, що виповнюють хатній простір, бо сьогодні храмове свято і з довколишніх сіл приїхали твої родичі: тітки, дядьки, двоюрідні брати і сестри... Боже! Який ти багатий! Яка ней' мовірно велика Мовчанівська родина! А як вона злагоджено співає, яка гармонія, яка висока енергетична хвиля, що підхоплює й підносить тебе в піднебесся, звідки чуєш особливо тонко: село співає... Вся Велика Вільшанка співає, бо Михайлове чудо, і на цій високій звуковій хвилі можна піднес' тися до самого Творця Всесвіту! Дякую до' лі за щедрі дарунки – вознесіння душі. В моїй пам’яті, зрозуміла річ, живуть співочі голоси матері і мого старшого бра' та, до яких з роками доплюсувалися голо' си відомих українських співаків Бориса Гмирі, Івана Козловського, Оксани Петру' сенко, Дмитра Гнатюка – завдяки радіофі' кації, забутим чорним тарілкам на стінах. Не буду перераховувати весь пантеон солов’їної величі України, а лише виок' ремлю з цього ряду кобзаря Євгена Адам' цевича, особисте знайомство з яким відбу' лося шістдесят один рік тому на борту па' роплава, що був зафрахтований групою митців'літераторів на чолі з неймовірним Б. Антоненком'Давидовичем. 21 травня відчалили з Київського річ' кового вокзалу до Канева, до Чернечої гори. З приємністю згадую те товариство: Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Сто' роженко, Володимир Прядка, Іван Світ' личний, Григір Тютюнник, Василь Лопа' та, Надія Світлична, Ераст Біняшевський і... Євген Адамцевич! Неймовірне товариство, неймовірна мандрівка ще живим, не спотвореним Київським та Канівським водосховища' ми Славутичем. Дійсно, Сла'ву'ти'чем... Той, хто плавав старими пароплавами, може пригадати повільну, але потужну те' чію, хлюпання за палубою води, яку мож' на було безбоязно пити з пригорщів. А з обох берегів дніпровських, вкритих роз' кішними вербами й вільхами, – со' лов’їний спів. Той спів ніби надихнув славетного старця, і ми, всі, хто зібралися в трюмі пароплава, затамувавши подих, слухали ті слова, ті мелодії, які немовби творилися, нагадуючи нам, що існує ін' ший мелос, інші змісти, інші ритми, інша Україна... Це була ніч із солов’ями, Адам' цевичем, бандурою і українськими дума' ми. Це була моя перша мандрівка до Та' раса Шевченка. Запам’яталася Ліна Костенко з її прекрасними віршами, запам’ятався вог' нистий Іван Драч і тихий голос Івана Світ' личного. Голоси... голоси... голоси... Так, саме українськими словом і голосами була
Святині · “Слово” прославляє ядро Русі – насамперед Київ, Чернігів та Переяслав”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

“Слово про Ігорів похід” в інформаційній безпеці сучасної України

Тарас ГОЛОТА, аспірант КНУ ім. Т. Шевченка, лавреат Міжнародної німецько' української премії імені Олеся Гончара Легко переконатись у тому, що близько 90% (!) усіх публікацій про “Слово” у світі – це публікації, здійснені громадянами ро' сії на території росії російською мовою. Мета такого засмічення світового інфор' маційного простору очевидна – перекона' ти весь світ у тому, що цей ви' шуканий текст – “жимчужина рускай літіратури”, що оспівує похід “русскіх” князів. Цей факт, що є частиною тривалої пропагандистської спроби не' доімперії зобразити українську Русь московитською, грубо спотворює історію української культури, мистецтва, літератури, нав’язує світові неправдиву концепцію Київської Русі та становить загрозу інформаційній безпеці України. А тим часом українська тра' диція дослідження поеми саме як української пам’ятки репре' зентована величними іменами Михайла Максимовича, Олександра По' тебні, Івана Франка, Михайла Грушев' ського, Івана Огієнка, Дмитра Чижевсько' го, Святослава Гординського, Михайла Брайчевського, Омеляна Пріцака та бага' тьох інших українознавців. До найтонших реконструкцій тексту “Слова” долучився й чільний філолог російської імперії рубежу ХІХ і ХХ століть німець Федір Корш – ор' ганізатор масштабних святкувань ювілеїв Тараса Шевченка, друг Симона Петлюри, автор поезій та українознавчих праць ук' раїнською мовою, шо опублікував цілу книгу на захист окремішності української мови й зрештою змусив царський уряд у 1905 році зняти заборону з українського дру' кованого слова. Найтісніший зв’язок поеми саме з українським фольклором не викликав сумнівів від самого початку дослідження пам’ятки навіть у московитів. Спершу йшлося насамперед про лексику та паралелі сталих фольклорних висловів. Новітні дослідження Юрія Мосенкіса показали ще й такі українські фонетичні риси, як вимова ятя як і (засвідчена численними римами) та українська вимова ри (як'от кривавий). У деяких випадках питомі українізми поеми виявлено шляхом реконструкції, як'от: *вели чути землі чужі; *Діви піють за Дунаєм – спів Ярославни ся чує: птицею голос незнаєм во Путивлі рано кує; *Донець каже: Игорь%княже! Звук “ять” у давнину вимовляли як двозвук (дифтонг) іе – як нині в архаїчній вимові українського Полісся (а також у Хорватії, Боснії та Герцеговині й Чорного' рії). Як показують суголосся “Слова про Ігорів похід”, цей двозвук значно частіше римовано з і, ніж із е, що засвідчує україн' ську вимову. Зрештою, візантійський імпе' ратор Костянтин Багрянородний уже в се' редині Х століття записав назву Чернігова з українською вимовою “ятя” як і. Ні “Слово про Ігорів похід”, ані били' ни не було підстав створювати на москов' щині – ці тексти прив’язані до українських реалій (географічних, історичних, культур' них). Давно спробували вигадати зв’язок “Слова” з Псковщиною – начебто через те, що в тексті змішано звуки ц і ч. Однак, по'перше, похід новгород'сіверського князя не був цікавий мешканцям півночі; по'друге, таке чергування звуків добре засвідчено українськими літописами й не є ознакою псковського діалекту. А головне – діалекти і Новгородчини, і Псковщини (до геноцидної московізації XV–XVI століть) мали численні українські та західно' слов’янські риси (аби не москва, там мала би народитись окрема мова). Зрештою, навіть сучасні псковсько'новгородські діалекти мають помітні українськомовні ри' си (українська вимова ятя як і, від' сутність %т в дієсловах теперіш' нього часу – діло, дає). Прихильники створення “Слова” на півночі мали би пояс' нити, яким побитом північного автора цікавив би похід новгород' сіверського князя та заклинання' голосіння його дружини на пу' тивльській стіні – адже і Новго' род'Сіверський, і Путивль – то су'-то українські міста, причому не та' кі великі, щоби бути добре знани' ми й оспіваними в епосі на півночі. “Слово” прославляє ядро Русі – насам' перед Київ, Чернігів та Переяслав. Це три головні руські міста, роль яких підкресле' на ще в перших угодах Русі з Візантією першої половини Х століття. Дослідники вважають, що “Слово” має риси не тільки поеми, а й драми, й уперше його було ви' конано в Києві перед князівською роди' ною, боярами та військовою дружиною в 1185 році (коли Ігор повернувся з полону) або в 1187 році (коли від половців повер' нувся син Ігоря Володимир із дружиною' половчанкою та дитиною). Та й літописні оповіді про похід Ігорів пов’язують час' тково з чернігівським, а частково з переяс' лавським князівським літописанням. У “Слові” оспіваний героїзм того самого пе' реяславського князя Володимира Глібови' ча, плач за яким (уміщений у літописі під 1187 роком) містить першу відому нині згадку назви Україна (це поетичний текст!). То до чого тут північ? Вона має такий са' мий стосунок до “Слова”, як і до билин. Головний совіцький “словавєд” Дміт' рій Ліхачьов пропагував ідеї діалогічності поеми в контексті монументальності києво' руської літератури. Але обидві ідеї він “за' позичив” (без жодних посилань – тобто просто вкрав) в українських дослідників: першу – в Олександра Білецького, другу – у Дмитра Чижевського. А пропаговане в сучасному московитському “словавєдєніі” як сучасне відкриття читання рими Свя' тославо – злато слово ціле століття тому запропоноване українським дослідником Омеляном Партицьким. Це так само, як винайдення текстології літописів Київської Русі приписують Алєксєю Шахматаву (до речі, прихильному до української мови) – але ж набагато раніше цю царину розроб' ляв український історик Микола Костома' ров. І якщо покликання на Михайла Гру' шевського у московитських виданнях іще можна зрідка знайти (він був не тільки ук' раїнським, а й союзним академіком), то згадок про Івана Франка як одного з най' фундаментальніших дослідників києво' руської літератури годі й шукати… Відомий осетинський дослідник скіфів Васо Абайти (Василь Абаєв) до 800'річчя “Слова” написав статтю (“Жанрові витоки “Слова о полку Ігоревім”” у світлі порів' няльного фольклору), яка різко дисонува' ла з традиціями московитської пропаганди і царського, і совіцького періодів. Він смі' ливо писав про радянських дослідників, що продовжували великодержавні шові' ністичні традиції служак репресивного царського режиму. І завдання українського “Слово”'знавства – сформувати і предста' вити світові об’єктивну наукову картину вершинного розвитку давньоукраїнської літератури та її найкоштовнішої перлини – “Слова про Ігорів похід”. балто'слов’янськиих. Більше того. Тракій' ці були серед нащадків Трипільської куль' тури. Тут слід цілком погодитися з виснов' ком досліджень Юрія Мосенкіса: як тра' кійські Музи оповідали кількатисячолітню історію матеріальної культури, так тракій' ський співець Орфей та бог'скоморох Діо' ніс продовжували, поряд із праслов’янами на території України, трипільську мистець' ку традицію. І саме в Україні, зокрема в Київській Русі. такі назви збереглися най' повніше. Адже остання археологічна куль' тура праслов’ян – це Київська культура на тих самих землях, де колись процвітала культура Трипільська. Детальніше про генезу давньоукраїн' ської музики йдеться в підготованій до друку книжці Юрія Мосенкіса, присвяче' ній “Слову про Ігорів похід” як героїко' епічній музичній драмі в контексті давньо' українського язичницького епосу.
Святині · “Слово” прославляє ядро Русі – насамперед Київ, Чернігів та Переяслав”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Нова концепція генези давньоукраїнської музики

Дмитро КОЛЯДЕНКО, президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько' української премії імені Олеся Гончара Слово музика, як відомо, походить від імені Муз – легендарних жриць або навіть богинь, що мешкали біля гори Гелікон і уособлювали різні види мистецтв. Їхнє ім’я означає “ті, що пам’ятають” – саме вони розповіли давньогрецькому поетові Гесіоду історію п’яти поколінь починаючи від золотого. Зв’язок назви Муз із пам’ят' тю свідчить про їхню належність до свя' щенної традиції, неодмінним компонентом якої виступала саме музика. Стародавні греки вважали муз тракійськими (фракій' ськими), а тракійці, чия мова належала до балто'слов’янських, належали до нащад' ків носіїв Трипільської та близько спорід' нених із нею культур. Символом тракійського магічного співу під акомпанемент музики був легендарний співець Орфей. Його мистецтво зачарову' вало природу – рослин і тварин. Подібно автор “Слова про Ігорів похід” описує Боя' на, що має явні риси не тільки співця та му' зиканта, а й (у контексті давніх уявлень про чарівну, магічну роль музики та співу) чак' луна-шамана. Ім’я Бояна асоціювалось із баяти “розповідати чарівні оповіді, прича' ровувати”, байка “чарівна казка”. У давні часи образи магічного слова і чарівної му' зики були нероздільними. Наприкінці ХІХ століття хорватський дослідник Стефан Веркович опублікував фольклорні записи з Болгарії, де фігурував Орфей (Орфень), але автентичність фольклорного вживання йо' го імені викликала дискусії. Нині ми недооцінюємо, наскільки найдавніша Україна'Русь була пов’язана з музикою, особливо в язичницькі часи. У пізніший християнський період церков' ний спів, відповідно до православної тра' диції (на відміну від католицької), відбу' вався без музики. І це незважаючи на те, що в Біблії опоетизований образ царя Да' вида, шо грав на струнному музичному інструменті і співав – із його іменем пов’язують біблійну книгу Псалтир (назва означає різновид музичного інструмента), популярну на Русі. А в дохристиянський період утіленням синкретичного мистецтва, що поєднувало спів, музику та танець, виступали скоморо' хи. Але про них детальніше слід говорити в контексті генези театру. Як видно з билин, основним музичним інструментом Київської Русі був струнний – гусла. Проти язичницької гри на гуслах виступав Феодосій Печерський. У “Слові про Ігорів похід” Боян кладе свої віщі пер' сти на живі струни – так уявляли магічну дію музичного інструмента. Пальці, по' кладені на струни, асоціювали з десятьма соколами, пущеними на зграю лебедів. Це означає, що Боянові гусла були десяти% струнними. Згідно з однією гіпотезою, мис' лене дерево Бояна – це саме його гусла. У билинах гусла – яворчаті, у сербському епосі – яворові. Це означає виготовлення гусел із явора ще за праслов’янських часів. А явір був у давнину священним деревом – як свідчать українські язичницькі світот' ворчі (космогонічні) колядки, він відіграв особливу роль у процесі сотворення світу. У найархаїчнішому епосі Європи – фінській “Калевалі” – співець'шаман Вяйнямьойнен (чиє ім’я, на думку деяких дослідників, пов’язане з венедами' слов’янами й означає “русин”!) грає на ма' гічному музичному інструменті – кантеле. Назва цього музичного інструмента (як і споріднених сусідніх – литовського кан' клес, латиського коклес) запозичена з Русі й походить від назви гусел. У фінно'угор' ських та балтійських мовах ці назви не ма' ють пояснення на місцевому мовному ма' теріалі, тоді як назва гусел походить від слова гудіти (котре означало, зокрема, гру на музичному інструменті). До сусідніх мов було запозичено давнішу форму назви інструмента (з носовим голосним) – гондтль. Як підкреслює у своїх досліджен' нях Юрій Мосенкіс, наявність носових го' лосних створювала давньоукраїнським пі' сенним текстам додатковий музичний ефект, що навіть міг конкурувати з самою музикою. Запозичення назви гусел як ма' гічного інструмента з Русі до сусідніх наро' дів означає вплив києворуської музичної традиції на традиції народів Балтики. І цей вплив виявляється настільки потужним, що запозичений інструмент став органіч' ною частиною (більше того – одним із ключових магічних предметів та атрибу' том головного героя'шамана!) винятково архаїчного фінського епосу. Цінну інформацію щодо генези музики та ролі в цьому процесі стародавньої Укра' їни дають назви музичних інструментів не тільки на північ, а й на південь від Украї' ни'Русі. Ідеться, зокрема, про назви таких давньогрецьких музичних інструментів, як салпінкс “труба”, сюрінкс “флейта” та фор' мінкс “ліра”. Усі ці назви за звучанням вва' жають негрецькими, “догрецькими”, і во' ни мають чіткі паралелі у слов’янських назвах музичних інструментів та самого процесу звучання (сопілка, давньоукраїн' ське сопіль, давньоукраїнське свиріль, бри' ніти, польське бжмі “звучить” тощо). Такі зв’язки слід розглядати в контексті культу бога Діоніса, чиї обряди включали музику. Спів та театральне дійство. Діоніс походив із Тракії, а тракійська мова належала до
Шевченкіана · “Надія властива і дрібним, і великим, і навіть найбільш матеріальним позитивним умам”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Крилаті вислови й сенси в Щоденнику Тараса Шевченка

Їх ми знаємо значно менше, ніж поетичні афоризми Кобзаря. Тож нумо пізнавати… Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Той справді нікчемний ум, який вірить, що на вербі ростуть груші” Невдовзі після чергового ненависного військового огляду – “мерзенної події”, коли треба “заглушити в собі людську гід' ність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, мов бездушна машина”, рядо' вий 1 лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу Тарас Шевченко вогненній надії на швидке звільнення після десятирічного заслання записав у Щоден' нику 26 червня 1857 року: “Надією живуть нікчемні уми – сказав небіжчик Гете1. І покійний мудрець сказав істину наполовину. Надія властива і дріб' ним, і великим, і навіть найбільш матері' альним позитивним умам. Це наша най' ніжніша, постійна, до гробової дошки нез' мінна нянька'любовниця. Вона, прекрас' на, – і всемогутнього царя, і світового муд' реця, і бідного хлібороба, і мене, мізерно' го постійно леліє довірливою уявою та за' колисує недовірливий розум своїми чарів' ними казками, в які всякий із нас так охо' че вірить. Я не кажу – несвідомо. Той справді нікчемний ум, який вірить, що на вербі виростуть груші. Але чому ж не віри' ти мені, що я хоча до зими, але неодмінно буду в Петербурзі?”. Не вдалося Тарасові Григоровичу по' вернутися з заслання “до зими”, але на' прикінці березня 1858'го він таки був у Петербурзі… Отже, висловивши переконання, що “прекрасна надія” насправді властива са' мій людській сутності, Шевченко відкинув легковажну, безглузду віру в абсолютно нездійсненну надію, використавши мудре народне прислів’я – “Не ростуть на вербі груші”. Пам’ятаєте, у поемі “Москалева криниця” (1847): “А може, то така прав' да, / Як на вербі груші”. У Шевченковій поетичній творчості лексеми “надія” і “надію” зустрічаються двадцять разів. Особливо нагадаю вірш “А. О. Козачковському” (кінець чер' вня –грудень 1847 року), в якому вже на початку каторжного десятиліття геніаль' ний засланець, який став на прю з імпері' єю, пророче передбачив усе найгірше, але, але: І благав би я о смерті… Так ти, і Украйна, І Дніпро крутоберегий, І надія, брате, Не даєте мені Бога О смерті благати. Надія ангелом святим осявала Шев' ченкову каторгу, і через рік на Косаралі він знову сказав найвище слово про неї: Що ж діяти маю? Треба б вмерти. Так надія, Брате, не вмирає. “Комуніст, виходить” Читача, мабуть, і не здивує, що у “Словнику мови Шевченка” відсутня лек' сема “комуніст”. Але насправді, це слово неважко віднайти в його тексті. Ануте, па' нове (Шевченкове спонукання!), здога' дайтеся, де саме? Звісно, у Щоденнику та ще й у дивовижному контексті. На заслан' ні Тарас Григорович краєм вуха чув деякі “перекази про Стеньку Разіна”2, й хоча признався, що про них “забув і думати”, пливучи Волгою на пароплаві дорогою з заслання (з Астрахані до Нижнього Новго' рода), занотував 29 вересня 1857 року: “…За словами… оповідача, Разін не був розбійником, а він тільки на Волзі бран' двахту (військове сторожеве суд'-но. – В. М.) тримав і збирав мито з кораб' лів і роздавав його незаможним людям. Комуніст, виходить”. Отже рівно за шість десятиліть до пере' моги комуністів'більшовиків Тарас Григо' рович іронічно висловився щодо суті ко' муністичних штампів. У словнику Шев' ченкового знайомого Володимира Даля вони були лаконічно викладені так: “Ко' мунізм – політичне вчення про рівність станів, спільність володінь і про право кожного на чуже майно”. Цікаво, що, записавши про разінську “нікчемну твердиню славного лицаря… лякало московського царя та перського шаха”, Шевченко вбивчо зауважив: “Явні, великі грабіжники злякались скритого нічного злодюжки!”. “Моє пророцтво безсумнівне” Цей історичний підсумок Тарас Григо' рович занотував у Щоденнику на тому ж пароплаві, але раніше – 27 серпня. Вчита' ємося: “…Пароплав у нічному похоронному спокої мені видається якимось величез' ним, глухо ревучим чудовищем із роз' критою величезною пащею, готовою проковтнути поміщиків'інквізиторів. Великий Фультоне3! І великий Ватте4! Ваше молоде, не по днях, а по годинах зростаюче дитя, незабаром пожере ба' тоги, престоли і корони, а дипломатами й поміщиками тільки закусить, побалу' ється, як школяр льодяником. Те, що почали у Франції енциклопедисти5, те довершить на всій нашій планеті ваше колосальне геніальне дитя. Моє про' роцтво безсумнівне”. Осягніть й оцініть глибину та мас' штаб Шевченкового мислення, поготів, що в коментарях до численних видань Щоденника цього не зроблено. Здаєть' ся, лише у примітках до видання 1931 року було зауважено, звісно, в кон' тексті тодішньої ідеології, що “дуже цінні ці рядки Шевченка для характе' ристики його соціально'політичних поглядів…”. Справедливо зазначалося, що Шевченко цілком вірно врахував роль економічних факторів у світовому розвитку. Це краще, ніж ігнорувати рід' кісний Шевченків запис власного про' роцтва, що й нині вимагає спеціального аналізу не лише шевченкознавців, а й су' часних енциклопедистів, істориків, філо' софів, економістів, політиків. “Відверта бесіда, як сповідь, розчулює наше зажурене серце” У Шевченка було чимало друзів, з яки' ми можна було поговорити на масштабні розумові, духовні теми. Скажімо, дорогою з заслання в Петербург, зупинившись у Москві в Михайла Щепкіна, поет відвідав 18 березня 1858 року свого друга, земляка з української Варви, філолога'славіста, іс' торика, письменника і видавця, професо' ра Осипа Бодянського: “Увечері був у О. М. Бодянського. Наговорилися досита про слов’ян узагалі й про земляків особли' во…”. Ще приклад. Уже в Петербурзі 21 квітня поет зайшов до Василя Білозер' ського – близького друга, співзасновника Кирило'Мефодіївського братствам, “соуз' ника і сусіда по каземату в 1847 році”, жур' наліста, а в нього застав соціолога, філосо' фа і правознавця, професора Костянтина Кавеліна: “З розмови про минулу й май' бутню долю слов’ян ми перейшли до пси' хології і філософії. І просиділи до третьої години ранку”. Нічого дивного, що Шев' ченко знову й знову звертався до болючої теми про минуле, сучасне й майбутнє слов’ян, українців, передусім, і обміню' вався думками з різних питань, нарівні з науковцями'спеціалістами. Поет упевне'-но говорив, що “не належить до касти пус' томель” і не любить “переливати з пустого в порожнє”. Утім, наразі не про це, бо крилатий вислів, винесений у заголовок, стосувався зовсім іншої розмови. Йшлося про те, що Тарас Григорович 14 липня 1857 року, тоб'-то незадовго до закінчення заслання, вчер' гове зайшов у гості до своїх стареньких приятелів – подружжя Зигмунтовських, яких тепло називав Телемоном і Бавкі' дою6, а ті були “не в дусі”: “Я згадав прислів’я: “Невчасний гість – гірше татарина” і взявся за кашкет. Але Телемон зупинив мене, просив сідати і також просив свою печальну Бавкіду пода' ти на пробу недавно одержане з Астрахані варення, а сам приніс кухоль холодної во' ди. І після першої апробації розповів мені своє горе”. Виявилося, що звично замовлені ста' рими товари в Астрахані, зокрема 30 міш' ків муки, при перевезенні морем під час сильного вітру були втрачені: Т. Шевченко. Автопортрет. 1849 р. “Вціліли тільки нікчемні дрібниці, як ось: варення, лимони, солоні огірки та со' лом’яний капелюшок. Відверта бесіда, як сповідь, розчулює наше зажурене серце. Старі, розповівши мені про нещастя, яке їх спіткало, повернулися до свого нор' мального стану… Бавкіда показала мені ка' пелюшок і навіть мантильку, а на прощан' ня подарувала мені лимон…”. Пам’ятаєте, як писав іще зовсім моло' дий поет, що на російській чужині “не ті люде – / тяжко з ними жити! / Ні з ким бу' де поплакати, / Ні поговорити”. З україн' ським Кобзарем можна було поговорити й виплакатися, відчути щире, праведне сер' це і почути слово ласкаве… “Краще хоч що-небудь, аніж нічого” Один із найкоротших записів у Що' деннику Тарас Шевченко зробив у Ниж' ньому Новгороді 4 лютого 1858 року. Всьо' го три речення: “Краще хоч що'небудь, аніж нічого. Другий день немає спектаклів, бідних ни' жегородських спектаклів. І ніби чогось не' обхідного не вистачає”. Нагадаю, що під час перебування у Нижньому Новгороді вчорашній засла' нець відвідав понад 20 вистав у місцевому театрі. Звичайно, вони вповні не задоволь' няли високі естетичні запити поета. Проте й без театру він уже справді не мислив пе' ребування в чужому місті. Тимчасова від' сутність вистав зумовлювалася тим, що почався Великий піст. У повісті “Музи' кант” зустрічаємо таку констатацію: “Упродовж посту я читав тільки афіші”. Через тиждень – 11 лютого – Тарас Григорович ще раз ужив іронізоване ним прислів’я, але в іншому контексті: “М. С. Щепкін із жалем у серці пише мені про моє безладне й нетверезе існуван' ня7. Цікаво б знати, з якого джерела він почерпнув ці відомості. Виходить, і в мене не без добрих людей. Все ж краще, ніж ні' чого”. “Ввічливість за ввічливість” З поняттям ввічливості пов’язано чи' мало приказок, прислів’їв, крилатих вира' зів, серед авторів яких Конфуцій, Шек' спір, Франклін, Джефферсон та ін. Але Шевченко сформулював власний сенс… Отже, мить, в яку засланець дізнався, що нарешті став вільним, він зафіксував абсолютно точно: “21 липня 1857 року в одинадцятій годині ранку”. Через день, 23 липня, Тарас Григорович прийняв про' позицію колишнього польського політич' ного засланця, а на той час унтер'офіцера, каптенармуса Франца Куліха, який пер' ший і повідомив йому щасливу звістку, про прощальний обід – дещо збагачену смаже' ною бараниною “солдатську трапезу”. До них приєднався Шевченків приятель, та' кож колишній польський політичний зас' ланець, а на той час унтер'офіцер Фелікс Фіалковський із пляшкою горілки, насто' яної на лимонах (лимонівки): “Непишно, але з апетитом і так щиро'весело ми пообі' дали, як дай Боже всім добрим людям так щодня обідати”. Втім, на лимонівку “клю' нув” і підпоручик Кампіньоні, котрого засланець справедливо називав “мерзот' ником”8. “Цей безсовісний п’яниця заради чар' ки лимонівки не посоромився підійти до нас і привітати мене з отриманням свобо' ди. Ми встали і розійшлися в різні боки, надавши в повне розпорядження непроха' ного гостя… пляшку з лимонівкою. Ввіч' ливість за ввічливість”. А насправді – зневага до шашеля люд' ського (Шевченків вираз!) за його підлість. Наступна історія пов’язана з тим, що Шевченкові не сподобався переклад Воло' димиром Далем останньої книги Нового Завіту і всієї Біблії – Апокаліпсису – “Одкровення Іоанна Богослова”, який той запропонував поетові прочитати та висло' вити свою думку. Тарас Григорович прочи' тав і в Щоденнику назвав переклад “бід' ним творінням”, “алегоричною нісенітни' цею”: “Яку ж думку я йому скажу на його жахливе творіння? Доводиться брехати, і з'за чого? Так, просто з ввічливості. Яка фальшива ввічливість”. І, нарешті, жартівлива розповідь Тара' са Григоровича про те, як 18 травня 1858 року він вітав із днем народження дружину свого друга Семена Гулака'Арте' мовського піаністку, арфістку Олександру Іванівну. Ще 1 липня 1852 року Шевченко, дізнавшись про їхній спільний концерт, радів у листі до Гулака'Артемовського з Новопетровського укріплення, що пані Артемовська зачарувала слухачів грою на арфі! “Боже мій! – думаю собі. – Він уже жонатий! Господи, пошли тобі щастя в твоєму сімейному житті!..”. Автор Щоденника занотував, говорячи по'шевченківськи, такеє: “Чарівна Олександра Іванівна Арте' мівська сьогодні іменинниця. М. Лазарев' ський купив для неї розкішний букет кві'
Шевченкіана · “Віра без діл мертва єсть. Так і дружба без істотних доказів – пусте, лукаве слово”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тів, а я відніс їй і подарував. І я в баришах, і вона не вправі сказати, що я привітав її з порожніми рука' ми. І ввічливо, і дешево”. Ще й жартує! – скажемо знову'-таки Шевченковими словами… “Найвірніший дружбометр – це гроші” Не відвертаймося лицемірно чи сором’язливо від історично точних і холодно жорстких висновків Та' раса Шевченка, здобутих, зокрема, у тяжкому засланчому житті: “У моєму становищі природно, що я постійно потребував копій' ки… Не пам’ятаю, хто саме, але якийсь глибокий серцезнавець сказав, що найвірніший дружбо' метр – це гроші. І він сказав спра' ведливо. Істинна, справжня друж' ба, яка виявляється тільки в кри' тичних, важких випадках, і та на' віть вимагає цього холодного міри' ла. Найживіша, одухотворена мова дружби – це гроші. І що більша нужда, то щиріша дружба, яка про' ганяє цю голодну відьму. Я був та' кий щасливий у своєму, можна сказати, коловоротному житті, що неодноразово куштував од плоду цього райського древа…”. Ще в поемі “Гайдамаки” (1839–1841) молодий український Кобзар одмежувався від імпер' ських заробітків'оплат: Коли хочеш грошей Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Теплий кожух, тілько шкода Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Шевченко міг обмежитися виважено спокійними словами Кобзаря з тієї ж пое' ми “Гайдамаки”: “До грошей я не дуже ла' сий. Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму…”. Але поетів Щоденник тому й набув історичної ваги документаль' ну силу, що в ньому знаходимо, за словами Сергія Єфремова, “безбоязну щирість ав' тора, сміливість і одвертість, повну відсут' ність позування”… Тож і прислухаємося до Тараса Григо' ровича: “Віра без діл мертва єсть. Так і дружба без істотних доказів – пусте, лукаве слово. Блаженні, стократ блаженні друзі, життя яких було осінено райдужним сяйвом ус' міхненого щастя, і голодна нужда своїм за' лізним посохом випробування жодного разу не постукала в двері їх безкорисливої дружби”. В цьому контексті нагадаю й інший Шевченків імператив, а саме: “Спочатку сплачується борг, потім задовольняється голодна нужда, а на решту купується задо' волення”. За словами Тараса Григоровича, “так, принаймні, роблять порядні люди”: “А я і тінню боюся бути схожим на безала' берного розгільдяя”. Що тут додати? Та й виправити чи скоротити – зась! “Гора мишу породила” Прислів’я відоме ще у Стародавній Греції. Зокрема, його вживав історик Плу' тарх у “Порівняльних життєписах”. Ідеть' ся іронічно, алегорично про мізерні ре' зультати величезних надій і зусиль або гуч' них обіцянок. Але у Шевченка зустрічаємо це прислів’я в несподіваному контексті. Нагадаю, що перше місто, в яке вчо' рашній засланець прибув 5 серпня 1857'го дорогою з Новопетровського укріплен' ня – Астрахань. Наступного дня занотував у Щоденнику, що йому “уявлялася Венеція часів дожів9, а виявилося – гора мишу на' родила. А протока Волги, що оточує Аст' рахань і сполучає її з Каспійським морем глибиною і шириною Босфору не посту' питься. Але протока ця омиває не Золотий Ріг, а величезну купу смердючого гною. Де ж причина цього убожества (зовнішнього) Сторінка Шевченкового Щоденника із записами від 25–27 вересня 1858 року й огидного бруду (теж зовнішнього) та, ма' буть, і внутрішнього? Де ця причина?”. Шевченко поклав відповідальність на цар' ську владу – “політико'економічну пру' жину”. Хоч'не'хоч ставши спостерігачем “сього вельми брудного міста”, Тарас Гри' горович вигукував: “Оце так Астрахань! Оце так портове місто! Жодного трактиру, де б можна було хоч якось пообідати…”. Тут неминуче згадаєш, як через місяць уже в Саратові Шевченко зі знайомим Іваном Явленським “веліли візникові їхати до найкращого трактиру в місті… Ледь ступи' ли ми на сходи цього “завєдєнія”, як обид' ва в один голос промовили: “Здесь рус' ский дух, здесь Русью пахнет”, – тобто, са' лом, гаром і всілякою мерзотою…” Звісно, це лише конкретні гострі штрихи до образу трактирно'захланної країни, бо по суті вбивчий фразеоло' гізм – “гора мишу породила” – можна за' стосувати до велетенської Московщини, яка ментально відмінна від України навіть на візуально'глобальному рівні. Пам’ятає' те, як у Щоденнику Шевченко зауважив, що московитське село, за словами Гоголя, це навалені купи сірих колод із чорними дірами замість вікон, вічна грязюка, вічна зима! Ніде прутика зеленого не побачиш, хоча побіч непрохідні ліси зеленіють10. На Україні зовсім не те: “Там село і на' віть місто сховали свої білі привітні хати в тіні черешневих і вишневих садів. Там бід' ний неусміхнений мужик огорнув себе чу' довою, вічно усміхненою природою і спі' ває свою сумовиту задушевну пісню в надії на краще існування”. На Україні – зовсім не те. Ніби відру' бав український Кобзар. Але заповів пор' вати московські кайдани, попередивши, що доведеться окропити Волю вражою злою кров’ю… “Де християни? Де безплотна ідея добра і чистоти?” У вже згаданому Нижньому Новгороді Тарас Шевченко завернув 27 вересня до церкви… “Я ввійшов до притвору і в жаху зупи' нився. Мене вразило якесь потворне чудо' висько, намальоване на трьохаршинній круглій дошці. Спочатку я подумав, що це індійський Ману11 або Вішну12 заблукав у християнське капище поласувати ладаном й деревним маслом… Де християни? Де безплотна ідея добра і чистоти?... У мене не вистачило духу перех' реститися й увійти до церкви…”. Тарас Григорович залишив у Щоденнику рисунок образу, який вразив його, і можна легко переконатися в тому, що не про високомистецький іконопис ідеться. Маємо справу з емоцій' ним Шевченковим відторгнен' ням антихудожнього витвору московської візантійщини чи суздальщини. Втім на гострі пое' тові запитання треба подивитися крізь призму його глибокого ро' зуміння невідповідності церков' них реалій імперської Росії Хрис' товим заповідям, “ідеї добра і чистоти”. Суспільний лад у Мос' ковщині Шевченко вважав спот' воренням моральних заповідей Ісуса, а православ’я в імперсько' російському варіанті – перекру' ченням Христового вчення, гово' рячи словами Івана Дзюби, “ци' нічним низведенням Бога до ролі стратегічного покровителя росій' ського деспотизму”. У березні 1858 року, гостюючи у Михайла Щепкіна, поет відві' дав кремлівську пасхальну служ' бу – “візантійсько'старовірське торжество”: “І доки триватиме ця японська комедія?”. Таким чином, виплеснулося в Москві те, що давно наболіло й нуртувало в душі, – глибинне від' чуття поверховості, надуманості, фальші багатьох релігійних обря' дів і людських учинків у правос' лавному декорі. Півтора століття по тому Борис Олій' ник по'шевченківськи вбивчо написав про найвищих московських можновлад' ців, які з органічного безбожжя по'фари' сейськи вскочили в чужий їм Божий храм: Коли у храм упхався і рогато До образів посунув навмання, З ікони одсахнулась Божа Мати, Від нього затуливши немовля. І тьма несвітня демоном звелася, Згасивши вмить лампади і свічки, І тільки очі всепрощенні Спаса Взялись огнем уперше за віки. Для великого поета Бог не був суголос' ним із деякими церковними обрядами й виявами віри, з царським духовенством, з попами… Хоча насправді віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного ко' ду. З цією вірою було нерозривно пов’яза' не все поетове світосприйняття. Саме тому кремлівський церковний антураж сприй' мався віруючим поетом як несумісний з Євангелієм. “Віруй! І віра врятує тебе” – це Шев' ченкові слова. І ще: “Милосердний Бог – моя нетлінная надія”. Шевченко та' кож застерігав безбожників: “Дуріть себе, чужих людей / Та не дуріть Бога”. Проте поет не ставив в один ряд Бога й богослу' жіння російської православної церкви, ре' лігію та її офіційних представників. Шевченко не визнавав посередників між Богом і собою. Він завжди напряму спілкувався з Ним, а його вимогливі звер' нення до Бога завжди виростали з жертов' ної любові до України. Згадаймо “Давидо' ві псалми” (19 грудня 1845 року), в яких Шевченко, подібно до біблійного Давида, буквально вимагав: ...Встань же, Боже, Вскую будеш спати, Од сльоз наших одвертатись, 1Скорби забувати! Смирилася душа наша, Жить тяжко в оковах! Встань же, Боже, поможи нам Встать на ката знову. Це той історичний момент, коли сам Шевченко відчув у собі послану Господом духовну силу допомогти своєму народові позбавитися від “вражої наруги”: А Бог мені помагає, Мене заступає… Або: Мені Господь пристанище, Заступником буде… Нагадаю, що в “Заповіті” Шевченко написав, здавалося б, немислимі для Бо' жої людини слова: “... а до того / Я не знаю Бога”: “Поки не постала сім’я велика україн' ська, сім’я вольна, нова, доти поет не ба' чить Божої правди і не ладен стати перед Богом, його душа має лишатися на землі, бути серед своїх людей, нести важку поку' ту за зло й неволю. Шевченко то терпеливо, то зухвало го' ворить з Богом, то прохаючи, то вимагаю' чи відповіді. Ці відповіді визрівають у його свідомості, тож поет сміє сказати Господе' ві все. Все, що вимучує його сумління, що випікає душу соромом за упосліджений український люд, що збурює його пережи' вання, наливає гнівом його почуття, що кличе його на прю з тим тотальним злом, яке накрило його Україну. Це – не бого' зневаження, ні, це – щирість і пафос біб' лійних пророків”13. Більше того, до кінця життя Шевченко звертався до Господа зі своєю молитвою перед ним за трудящих, доброзиждущих і чистих серцем людей: А доброзиждущим рукам І покажи, і поможи, Святую силу ниспошли. А чистих серцем? Коло їх Постави ангели свої І чистоту їх соблюди. _______________ 1 Рядок із “Фауста” Гете Йоганна'Воль' фганга (1749–1832) у перекладі Шевчен' кового знайомого Едуарда Губера. 2 Разін Степан Тимофійович (бл. 1630–1671) – проводир селянського повстання (1670–1671) у Росії. 3 Фултон Роберт (1765–1815) – амери' канський винахідник, який збудував на початку XIX століття пароплав із поршне' вим двигуном. 4 Ватт Джеймс (1736–1819) – шотланд' ський винахідник, який створив універ' сальну парову машину. 5 Ішлося про французьких мислителів, науковців, просвітителів Дідро, Д’Аламбе' ра, Гольбаха, Вольтера, Гельвеція та ін., які у другій половині XVIII століття об’єдна' лися навколо видання “Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і реме' сел” (35 томів, 1751–1780). Нагадаю, що у Шевченковій повісті “Близнята” (1855) серед книг, які заповів протоієрей Григорій Гречка своєму юному наступнику Федоро' ві Сокирі, була і французька енциклопе' дія. 6 Філемон і Бавкіда – багатовікові сим' воли щасливого сімейного довголіття. За грецькою міфологією вони гостинно зус' трічали переодягнених звичайними ман' дрівниками богів Зевса і Гермеса, зо що ті нагородили їх довгим спокійним життям і смертю в один день. 7 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Мене неволя і горе не побо' роло…” // Слово Просвіти. 2019. Ч. 21. 23–29 травня. 8 Докладно див.: Мельниченко В. Роз' мова з Тарасом Шевченком. Про історію з мерзотниками // Слово Просвіти. 2024. Ч. 22. 6–19 червня. 9 Дож – титул виборного глави Венеці' анської республіки протягом більш як ти' сячоліття – з VIII до XVIII століть. 10 Ішлося про зображення сіл у “Мерт' вих душах” Гоголя. 11 Ману – за індійською міфологією родоначальник людства. 12 Вешну (Вішну) – один із трьох го' ловних богів в індуїзмі (Вішну. Шива, Брахма), бог'охоронець світу. 13 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Тарас Шевченко. Повне зібрання творів : у 12 т. Т. 1. Київ: Наукова думка, 2003. С. 24.
Подія року · “Сьогодні засвітилися нові зірки, осяяні талантом великого поета і мислителя Івана Франка”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ІХ Український фестиваль у хорватській Рієці

Конкурсом “Франкові зорі” розпочався Дев’ятий Український фестиваль музики, пісні, танців і художнього мистецтва в Рієці (Хорватія). Цей потужний культурний захід традиційно організовує Українське культурно-просвітницьке товариство “Дніпро” – Рієка на чолі з народною артисткою України, примадонною хорватської опери Ольгою Камінською. Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Рієка День перший. Франкові зорі над Рієкою Засвічуючи Франкові зорі, організаторка і муза фестивалю Ольга Камінська сказала, що тут зібралися люди з Україною в сер' ці. З любов’ю до України і з ба' жанням навести дружні мости між Україною і Хорватією вже 15 років працює УКПТ “Дніпро”' Рієка, яке вони створили разом із чоловіком музикантом Віктором Камінським, і яке за цей час про' вело сотні культурно'мистецьких заходів. Українські Фестивалі в Рієці – серед найяскравіших дійств. До них залучаються сотні людей з усієї Хорватії, а тепер і з тих країн, де змушені перебувати українці. Це люди, які сьогодні несуть, бережуть і плекають нашу пісню, мову, традицію і щиро де' монструють свої таланти. Такі зустрічі наснажують, підсилюють і підносять Україну в очах світу. Цього року до конкурсу поезії та прози додалося декламування. Здавалося, що в історичній залі бібліотеки Трсату промовляла Україна. Така, як є сьогодні. Вона була присутня у рядках і між ряд' ками творів. Звучала голосами дорослих і маленьких декламато' рів, які вразили рівнем відчуття слова, розумінням текстів і блис' кучою майстерністю виконання. Це були класичні вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Ліни Костенко, Сергія Жадана і твори письменників'початківців. Про те, що “Людина не літає, а крила має... А крила має!”, ма' ленький декламатор прочитав сьогодні так, що й журі одягло крила. І таких окрилених момен' тів було на конкурсі чимало. І то' ді, коли конкурсанти читали власну прозу та поезію. І коли розповідали за яких обставин по' чали писати. Було тут багато осо' бистих переживань і власного досвіду. Були твори фантастично' го спрямування, у яких – нама' гання знайти ключ порозуміння на планеті Земля. Сьогодні ж всі говорили однією мовою – укра' їнською: Кривий Ріг, Миколаїв, Краків, Київ, Переяслав, Загреб, Рієка, Берлін, Гера. Мовою єд' нання і нашої сили. Напродив сильним видався і конкурс. І хоча непросто було виокре' мити найкращих, проте це не засмучувало, а дода' вало радості. Бо свідчило, що на “Франкові зорі” приїхали ті, хто вибрали українське слово як осно' ву буття. Які писатимуть і вдосконалюватимуться як люди письма. Але день в Рієці, коли вони одержа' ли свої заслужені нагоро' ди на конкурсі, світитиме їм зорею щастя. Гран'прі одностайно присуджено Інесі Доленик з Кракова за її пронизливу поезію, об' палену війною. Перше місце здобув Славко Бурда, громад' ський діяч, очільник Ук' раїнського культурно' просвітницького товариства “Кобзар” із Загреба, – за пре' красну розповідь про те, як у йо' го життя ввійшов Тарас Шевчен' ко. Перемогу з дипломом і почес' ним кубком журі присудило Єв' генії Шляпіній за її фантастичні історії. Перше місце серед поетів' конкурсантів одержав школяр Іванко Шевель з Переяслава за свою першу книжку “ЛімИрики” з власними ілюстраціями. Почес' ною медаллю нагороджено пись' менницю Анну Вітерець, що при' їхала на фестиваль з Німеччини вдруге – і з прозою, і поезією. І видно, як зросло за цей рік її сло' во. Кількість учасників та учас' ниць, рівень надісланих творів, окрилена атмосфера, яка панува' ла на літературному конкурсі, – свідчення того, що Франковим зорям сяяти! Дякую хорошій ко' манді міжнародного журі, у якій честь і щастя бути: голові журі письменнику Олександру Балаб' ку, поетесі і художниці Валентині Давиденко, поетесі Надії Мори' квас. Хорватській землі, яка щи' ро обіймає сьогодні Україну. Мо' речку і сонечку! Інеса Доленик, поетка: – Тепер мистецькі фестивалі починаються хвилиною мовчан' ня за загиблими в Україні… Так розпочався Другий поетично' прозовий конкурс “Франкові зо' рі”. Звісно, що й темою творів здебільшого стало злободенне сьогодення. Та коли голова журі Олександр Балабко оголосив, що гран'прі фестивалю присуджено мені, я відчула цілий спектр по' зитивних емоцій – від вдячності до піднесення. А потім було стільки добрих слів, вітань і обій' мів, що закортіло знову писати і перекладати! На конкурсі я пред' ставляла і власну поезію, і свої переклади з польської віршів Віс' лави Шимборської, Чеслава Мі' лоша і Збігнева Герберта. У такі хвилини розумієш, що все зроб' лено недарма, і це насправді чу' дове відчуття! Щиро дякую чуй' ним і доброзичливим Ользі Ка' мінській і журі. Ви зробили мій день незабутнім. А я згадала своє рідне місто: – Поділися зі мною, велете, далебі Скільки вміститься в серце болю – візьму твій біль, Переплачу, вимолю, в реквієм переллю: Камертоном у ньому буде моє “люблю”. На твоїй долоні я – лінія не без меж – І колись на твоїй вишиванці з’явлюся теж. Світ широкий, а рідний тільки один поріг, Мій козаче, трударю, батьку мій Кривий Ріг... Також дякую поетці Юлії Бе' режко'Камінській, яка порадила мені взяти участь у конкурсі, і всій чудовій родині Мар’яни Ле' лик – у їхньому авто далека доро' га не була важкою. Принагідно Мар’яну і її донечку Олесю Се' миргу вітаю як найкращих відпо' відно у номінаціях “Проза” і “Декламація”. А Олесю – ще й із повноліттям! Сяй, зіронько! Олександр Балабко, письменник, голова журі: – Завершилася змагальна частина Другого міжнародного поетично'прозового конкурсу “Франкові зорі” у рамках ІХ Українського фестивалю пісні, музики, танців і художнього мистецтва, що його проводить культурно'просвітнє товариство “Дніпро”'Рієка на чолі з Ольгою Камінською. Як співзасновники конкурсу ми з нею невимовно щасливі, що сьогодні засвітилися нові зірки, осяяні талантом великого поета і мислителя Івана Франка. Серед них і вже увінчані багатьма відзнаками та преміями майстри, і зовсім юні, що лише осягають таїни слова і люблять на публіці читати вподобані вірші. Це стосується введеної цього' річ номінації “Декламація”. А ось в іншій – “Поезія” – перше місце і звання лавреата отримав оди' надцятирічний школяр із Пере' яслава Іванко Шевель, який пре' зентував свою книжку “ЛімИри' ки” з власними ілюстраціями. Поряд із ним – знаний в Хорватії культуролог, редактор і видавець Славко Бурда, який отримав пер' ше місце в номінації “Публіцис' тика”. І, звісно, тріумфом, нашо' го змагання став проникливий виступ із читанням власних пое' зій відомої в Україні та за кордо' ном поетеси і перекладачки Інеси Доленик, якій журі одноголосно присудили гран'прі. До цієї події було протягнуто кілька “ниточок”, які не перети' налися. Збираючись утретє на гостини (а, власне, на працю з проведення літературного кон' курсу “Франкові зорі”) у Рієку, я мав кілька зустрічей з чудовою поетесою і мисткинею Юлією Бережко'Камінською – на засі' даннях нашої секції “Літератур' на творчість” Малої академії на' ук, проведеному Юлією вечорі циклу “Майстри слова” у Музеї літератури і на Книжковому Ар' сеналі. Зайшла мова про прізвище, і з’ясувалося, що донька Юлії – Ольга Камінська – має чудове сопрано, хотіла було вступати до консерваторії, але вподобала ін' ший шлях. Народну ж артистку України Ольгу Камінську, звісно, знає за творчістю і підписала Ользі Іванівні свою книжку “Гра' вітація слова”. А через кілька днів я подумав: а чому б не долучити до книжки ще й мистецький твір Юлії? Обрану прикрасу жіно' цтво, з яким я радився, схвалило. Ми назвали комплект з кулона і сережок “Хвилі Дніпра”, що вик' ликало кілька асоціацій, зокрема, з піснею Ігоря Шамо, яку чудово виконує артистка Ольга Камін' ська. Тим часом до Рієки готували' ся ще дві поетеси – минулорічна володарка гран'прі “Франкових зір” Вікторія Шевель з Переясла' ва і добре знана в Україні й за кордоном поетка і перекладачка Інеса Доленик, яка тепер з роди' ною живе у Кракові. І ось тут “ниточки” перетнулися! Я вру' чив очільниці товариства “Дніп' ро”'Рієка Ользі Камінській тво' ри Юлії Бережко'Камінської, Вікторія Шевель – випущену цього року пам’ятну монету, присвячену – кому б ви думали? – Ігореві Шамо; а, найцікавіше, Інеса Доленик, виступаючи на конкурсі, серед низки поезій прочитала присвячену своїй дав' ній знайомій Юлії Бережко'Ка' мінській. Рієка з її потужним Ук' раїнським фестивалем єднає долі і народи. Вікторія Шевель, поетеса: – Минулого року мій син Іванко Шевель і я стали волода' рями гран'прі першого конкурсу “Франкові зорі” (Хорватія) в но' мінації “Поезія”. Цьогоріч я ви' ступила в номінації “Деклама' ція” зі своїми новими віршами та отримала почесну нагороду – ме' даль “Франкових зір”. Іванко взяв участь у номінації “Поезія” та читав лімерики з власної книги під однойменною назвою. Став лавреатом першої премії. Сину, я тебе вітаю. Ти у свої 11 років маєш першу кни' жечку. Тож натхнення тобі і но' вих звитяг! Не зупиняйся на до' сягнутому, бо твоя творча дорога щойно почалася. Письменник Олександр Балабко і володарка гран-прі Інеса Доленик Літературно-мистецькі зустрічі учасників та учасниць Фестивалю в Грожняні
Пошта “СП” · “Свято талантів, об’єднаних мистецтвом і бажанням творити світ радості. Де пануватимуть цінності добра і свободи”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

складати вірші почала ще шко' ляркою. У концерті взяли участь мит' ці, які прочитали вірші й викона' ли пісні на слова Ніни Шавар' ської, зокрема відомий україн' ський бандурист і співак Роман Лілея виконав пісню “Господи, дай нам всім сили…”; народний артист України, Герой України Анатолій Паламаренко прочитав вірші ювілярки “Розпечена бе' зодня” і “Зелені святки”; відомий український співак Павло Скля' ров натхненно виконав щемливу пісню “Ластівка”; народний фольклорний ансамбль “Червона калина” виконав пісню “Хата мого дитинства”. Прозвучав вірш Ніни Шаварської, який вона присвятила видатній українській співачці Раїсі Кириченко; співач' ка Юлія Мартинова'Любецька виконала пісню “Як вам, матусю, в рідному селі?..”; на знак поша' ни до славетного українського композитора, поета'пісняра, на' родного артиста України Мар’яна Гаденка прозвучав запису його виконанні пісні “Вдова в чорному йде по вулиці” на слова Ніни Шаварської – це болюча присвята дружинам героїв'лікві' ті здійснилась її мрія. Тішуся, бо разом із Аделею Григорук йшла поруч, вносила свою лепту, здій' снюючи комп’ютерний набір книжки, тож можна сказати, що першою читала рукопис. Основні частини книжки: “Світло рідного дому”, “Під по' кровом alma mater”, “Є тисячі причин, щоб любити життя”, “Дороги… Зустрічі… Роки…”. Особлива авторська пам’ять зринає в розділах, присвячених історії та красі рідного краю, не' забутнім митям дитинства в сели' щі Обертині Тлумацького району на Івано'Франківщині, спогадам про батька й матір, студентську юність із першими серйозними даторів Чорнобильської ката' строфи. Виступив театр пісні “Ладоньки”; акордеоніст Ігор За' вадський майстерно виконав те' му з кінофільму “Список Шин' длера”, а також “Libertango” ар' гентинського композитора Асто' ра П’яццоли; українська співачка Наталя Шинкаренко потішила піснею “Я колись тут була…”; на' родний артист України Станіслав Городинський і танцювальний колектив “Молодощі” виконали пісню “Побудь зі мною”; співач' ка і письменниця Світлана Кас’яненко заспівала пісню “Засміялось сонце…”. Також виступили українські виконавці Олег Даллас, Олек' сандр Василенко, Леся Королик, Оксана Нестеренко, Світлана Мирвода, Анатолій Сердюк, Лео' нід Сандуленко, Тетяна Мирош' ниченко та інші. У фінальній частині концерту прозвучала пісня “Реве та стогне Дніпр широкий” на слова Тараса Шевченка у виконанні відомої української співачки Олени Ку' лик. Пресслужба НСПУ Фото з відкритих джерел уроками життя, а також розпо' відь про роки викладацької та письменницької праці, зустрічі і знайомства з видатними людьми, про близьких людей, друзів, су' часників, з якими пліч'о'пліч іде дорогами долі. Словами Омеляна Лупула, ав' тора вступної статті “Крізь приз' му часу”, хочеться сказати, що книжка – не лише художній твір, він має ще одну суттєву особли' вість: повість виступає своєрід' ним “історичним документом” сучасної епохи, де відтворено конкретні події та героїв, без не' потрібного “антуражу”, приду' маних схем героїзації одних та де' героїзації інших. “Такі твори роз' ширюють сферу аналізу людської душі, розкривають її мовби зсере' дини і водночас співвідносять її з подіями, фактами, які допомага' ють зрозуміти соціальну та істо' ричну зумовленість поведінки людей”. Так через приз' му часу нетривале і скороминуще пе' ретворюється на вічне й необхідне, а пам’ять окремої людини, перело' мившись в його оп' тиці, стає пам’яттю поколінь, історією, написаною жит' тям. Саме про це й веде мову Аделя Григорук у своїй повісті “У долі на долоні”.
Пошта “СП” · “Свято талантів, об’єднаних мистецтвом і бажанням творити світ радості. Де пануватимуть цінності добра і свободи”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Благочинна подія

День другий. Творчі зустрічі у місті майстрів Валентина Давиденко, поетка, перекладачка: – Ці верстви нових вражень і почуттів, де твоя стопа однак тримається географічного марш' руту, який невдовзі приведе на рідні береги Вітчизни, а думка про неї допомагає не виказувати щоденну тривогу про київські ночі хоча б у атмосфері україн' ського свята у гостинній хорват' ській Рієці. Хіба що одинадцятирічна спі' вачка на фестивальній сцені за' плаче на словах: “Вони можуть розбити щастя, але вбити волю їм не вдасться!”, і її та й твої сльози утишить спокійно і переконливо Ольга Камінська, прима україн' ської та хорватської опери і опе' рети: “Продовжуй пісню! Ти сильна, ти переможеш, бо ти – Україна”. І Анна Клижко знов уже натхненно повторить слова пісні: “але вбити волю їм не вдас' ться” та під аплодисменти завер' шить свій виступ і здобуде пере' могу в конкурсі. А сьогодні в гірському уні' кальному містечку Грожнян при' голублять затінком гілочки оли' ви, про яку стільки написано в книзі поезій “Канти мандрівних музик”. А сама книга разом із книжковими новинками друзів, тих, “що мандрують і пишуть”, знайде товариство хоча б на ко' роткий час, у цій маленькій шафі на вулиці між хорватських ви' дань. І завдяки художниці і нашо' му гіду Міранді Леговіч ми поба' чимо це унікально артистичне місто мистецьких галерей та джа' зових фестивалів. А мою акварель з українськи' ми ірисами з вдячністю приймуть до колекції муніципальній гале' реї. Й італійський художник та поет Піно Боннано, дізнавшись, що до Грожняна завітали пись' менники з України, скаже захоп' лено “Браво!” І вклониться ма' ленькому Іванку Шевелю, поба' чивши його першу книжечку ди' тячих віршів і малюнків. І вже зовсім фантастичне за' вершення мандрівки містом буде осяяно для мене та ініціаторів і моїх супутників у цій подорожі Ольги і Віктора Камінських, Олександра Балабка, Галини Да' цюк, Надії Мориквас, Раїси За' клецької, Ольги Угнівенко – імп' ресіоністичними блискітками в садибі галерей цілої родини ху' дожників, про яку ходить леген' да, що це вони й відродили місто після лихоліття Другої світової. Коли закоханий молодий худож' ник запропонував своїй обраниці переїхати до майже безлюдного гірського містечка і створити міс'-то для художників, митців, музи' кантів. Ось завдяки їм і постали перші артгалереї, насамперед ке' рамічних творів. Ця історія мені здалася дочасною і обнадійливою для мого вектору географічного маршруту, який невдовзі приведе на рідні береги. Олександр Балабко, письменник: – Уявіть собі чималий музей' ний комплекс, який олюднено... У стародавніх кам’яницях вирує життя: картинні галереї, концерт' ні зальчики, ресторани, кав’ярні, крамнички з різним начинням. І величний храм, і стародавня бру' ківка, що її в “омузеєних” об’єк' тах не дозволено торкатися, а тут – навпаки – топчи, скільки хо' чеш! Лишень обирай ту, що плас' кіша. Наша українська літературно' мистецька делегація під прово' дом славного подружжя Камін' ських неймовірно вдячні за орга' нізацію гостин муніципалітету містечка. Також поетесі Лаурі Марчіг, надто – любій пані Мі' ранді Легович, історикині й мис' ткині, яка щедро поводила нас цим містом'музеєм, містом'ча' ром, містом'красою. Двоє худож' ників з нашого гурту – Валенти' на Давиденко та Іванко Шевель – залишили на спомин про Укра' їну свої твори у художніх галере' ях. Валентина – акварель, а Іван – ілюстровану малюнками книж' ку поезій. І не можна було не роз' чулитися всім, коли літній услав' лений галерист схилився у поша' ні перед хлопчиком з України, дізнавшись, що то його малюнки. Минув ще один чарівливий день на благословенній землі Хорватії! Цього року Фестиваль роз' горнувся новими просторами, подіями, історіями, зустрічами, візіями. Тут свято талантів, об’єд' наних мистецтвом і бажанням творити світ радості. Де панува' тимуть цінності добра і свободи. Іде найщасливішою поміж щасли' вими буде моя Вітчизна. І цього дня ми побачили ідеальний прос' тір, де живуть люди'творці. Вони облаштували його за власною уя' вою про гармонію у маленькому містечку Грожнян, де мешкає 50 осіб, a туристів буває у десять ра' зів більше. Де за кожною вікон' ницею пишуть, малюють, ліп' лять. Дякую моїм прекрасним мандрівним супутникам, майс' трам слова і музики за спільну то' нальність почуттів і захоплень. За те, що разом тримаємо україн' ський стрій у дружній Хорватії. Фестиваль підтримано Радою з національних меншин Республіки Хорватія, Приморсько%Горанською жупанією. Представник націо% нальної меншини Приморсько%Го% ранської жупанії – Віктор Камін% ський. Інформаційний спонсор Фести% валю – тижневик ВУТ “Просві% та” ім. Тараса Шевченка “Слово Просвіти”. Фестиваль триває. Нещодавно відбувся ювілей' ний благочинний творчий вечір відомої української журналістки і письменниці Ніни Шаварської “Не встигну розлюбити”. Концерт організували на від' новлення Будинку письменників України, який 1 січня 2025 року зазнав значних руйнувань внаслі' док російської повітряної атаки. Захід відбувся за підтримки ТОВ “Агенція івентів „Садиба мью' зік“” та НСПУ. Привітати ювілярку прийшли її друзі, знайомі, колеги, при' хильники творчості й усі ті, хто цікавиться сучасною україн' ською поезією і кому не байдужа українська культура. Модератором зустрічі була директорка ТОВ “Агенція івентів „Садиба Мьюзік“” Ірина Кова' ленко, яка зазначила, що поезія Ніни Шаварської – глибинна й самобутня, вона на часі, бо справжня, а тому має лунати з найбільших сцен України. Також пані Ірина докладно розповіла про життєвий і творчий шлях ювілянтки, яка написала 10 пое' тичних збірок, а 300 її віршів ста' ли піснями – вони є в репертуарі відомих співаків та музичних ко' лективів. Ще Ірина Коваленко розповіла про те, як давня випад' кова зустріч Ніни Шаварської з Борисом Олійником стала для неї доленосною: метр своїми щири' ми словами підтримки благосло' вив пані Ніну на плідну творчу ді' яльність, відзначивши її талант. Також пані Коваленко наголоси' ла, що російський злочинний удар по Будинку письменників став ударом по храму душі, по ук' раїнській ментальності, традиції, і прочитала вірш Ніни Шавар' ської “Мені приснилась мама мо' лодою…”. Ніна Шаварська прочитала свій вірш “Біле сяйво на білім па' пері…” і розповіла про те, що Подарунок від письменниці та художниці з України Валентини Давиденко міській галереї
Пошта “СП” · “Свято талантів, об’єднаних мистецтвом і бажанням творити світ радості. Де пануватимуть цінності добра і свободи”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

У долі на долоні

Аделя Григорук. У долі на долоні: автобіографічна повість. – Чернівці: Вид*во Чер* нівецького національного університету ім. Ю. Федьковича “Рута”, 2025. – 264 с. Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта” Під такою назвою у видав' ництві “Рута” побачила світ нова книжка письменниці, заслуженої працівниці освіти України Аделі Григорук. Видання вийшло за фі' нансової підтримки заслуженого майстра народної творчості Укра' їни, лавреата Міжнародної премії “Corona Carpatia” Юрія Павло' вича з Рахова. Творчий урожай на літератур' но'видавничій ниві Аделі Григо' рук багатий і різножанровий. Але нова її книжка “У долі на долоні” особлива, бо відрізняється своїм жанром – це художня автобіографічна по' вість, у якій розкрива' ється картина життя, соціальної дійсності, побуту, звичаїв середи' ни XX – першої чверті XXI ст., а діалоги, опи' си, ліричні відступи підсилюють художність тексту. Була щасливою, ко' ли отримала від доброї приятельки Аделі Гри' горівни авторський примірник цієї книж' ки. Зраділа, що нареш'
16 Молода країна · “За останні два роки кількість україномовних релізів зросла більш ніж удвічі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

народу, особлива енергія, яка об’єднує. Вона допомагає відкривати себе, творити спільноти, формувати покоління. І сьогодні, попри війну, попри втрати, попри все – українська музика живе. І вона має обличчя, голос, характер. Наша сцена – це не лише Тіна Кароль і “Океан Ельзи”. Це десятки нішевих, але яскравих виконавців, яких варто відкривати. Сучасна українська сцена багатогранна. Від традиційного фольку до постпанку й інді. Хочете відкрити для себе нові звучання? Послухайте цих виконавців: Діти Інженерів – грандж/панкрок Sad Novelist – сумний постпанк SadSvit – меланхолійний індірок Prospekt Nauky – альтерна² тивний рок Zlam – темний ню-метал Zwyntar – фольк Rohata Zhaba – кантрі-етно SorrySight – інді-рок ДК Енергетик – постпанк Курган & Agregat – хіп-хоп OTOY – реп Ці артисти – доказ того, що українська музика не просто виживає. Вона росте, розвивається, дивує. І сьогодні, як ніколи раніше, вона є віддзеркаленням національного духу. Бо музика – це код. І тепер він – наш.
16 Молода країна · “За останні два роки кількість україномовних релізів зросла більш ніж удвічі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Як українська музика перестала мовчати

Вікторія ГРИШКО, студентка НУБіП, м. Київ Здавалося б, 33 роки незалежності – достатній термін, аби позбутися колоніального спадку. Але культурна війна не припинялася ні на мить. росія методично привласнювала українське: від пісень і роман- cів – до музики, що лягала в основу державних гімнів. Як відомо, у 1991 році було проголошено Акт незалежності України. Минуло 33 роки, відколи українці вибороли свій суверенітет. Станом на 1 січня 2004 р. Україну визнали 173 країни світу, встановивши з нею дипломатичні відносини. Але чи вдалося нам із приходом незалежності остаточно позбутися впливу росії на нашу культуру? Ворог десятиліттями намагався вкорінити в нашій свідомості своє бачення світу, свою мову й “вєлікую культуру”, підміняючи ідеї, знецінюючи наше та нав’язуючи почуття меншовартості. Російські спецслужби працювали не лише з документами чи економікою, а й з піснями, текстами, інтонаціями. Один із яскравих прикладів – історія з українським романсом “В саду осіннім айстри білі”. Цей романс, популярний в Україні до 1960-х років, був опублікований у 1961 році у збірці “Українські народні романси” під упорядкуванням Леопольда Ященка. Авторство тексту та музики невідоме, тож пісню вважали народною. Однак у ті ж 60-ті в радянському союзі з’являється “новий автор” – Борис Терентьєв, і мелодія з украденими словами стає російською піснею “Вот кто-то с горочки спустился”. Така “традиція крадіжки” повторювалась неодноразово. Дотепер російські джерела подають спотворену інформацію. В російській Вікіпедії читаємо: “В 1958 году Апрелевский завод грампластинок выпустил грам-пластинку с русской народной песней…”, а українське походження згадується, як “похожая мелодия”. Натомість українські історики й музикознавці впевнено вказують на XIX століття як час виникнення романсу. Подібна ситуація і з радянським (нині – російським) гімном. Його мелодія, приписувана Александрову, має дивовижну схожість з маловідомою композицією Миколи Лисенка XIX століття. Український піаніст Андрій Бондаренко, досліджуючи архіви, натрапив на цю мелодію – і був вражений: під пальцями зазвучала пісня, яку весь світ знає як гімн СРСР. Ще один приклад – пісня “Священна війна”, яку радянський союз зробив символом Другої світової. Її автором називають Василя Лебедєва-Кумача (текст) та все того ж Александрова (музика). Але виявляється, що ця композиція є майже дослівною калькою з української повстанської пісні “Повстань, повстань, народе мій”, популярної у Криворізькому регіоні ще в 1920- х роках. Вона була маршем селян, які воювали проти більшовицького режиму задовго до 1941 року. росія десятиліттями видавала класичні українські твори за “велику російську культуру”. Вони крали те, що не змогли створити самі – і водночас переконували нас, що ми меншовартісні, провінційні та нецікаві світу. Але насправді – усе навпаки. І навіть сьогодні, під час повномасштабної війни, ці крадіжки тривають. російський шоу-бізнес переробляє українські хіти: “Мам” від Скрябіна перетворюється на відеокліп із російськими призовниками, “Щедрик” перекладається російською й звучить на льодовому шоу, а “Добрий вечір тобі” виконується в інтерпретації російських дітей. Війна не стала для них бар’єром – навпаки, посилила культурну агресію. Протягом десятиліть український музичний простір піддавався тиску: популярні артисти змушені були співати російською, щоб здобути охоплення. Навіть після 2014 року, коли розпочалась війна, далеко не всі українські виконавці наважувалися свідомо змінити мову творчості. Лише повномасштабна війна у 2022-му зрушила пласт свідомості. Люди почали переосмислювати, що саме вони слухають і підтримують. І тут почалось найцікавіше. Українська сцена, попри війну, економічну нестабільність і блокування багатьох платформ, почала народжувати нове. Вибух україномовного контенту. Нові виконавці, нові теми, нова глибина. Сьогодні українська музика переживає справжній бум. За останні два роки кількість україномовних релізів зросла більш ніж удвічі. На хвилі свідомості й опору артисти надають нове дихання старим пісням і створюють потужні нові меседжі. Ka- lush Orchestra, Jerry He- il, Skofka, KOLA, Один в каное, ДахаБраха – це лише вершина айсберга. TikTok став головним каталізатором нової хвилі. SadSvit, SHUMEI, Ярина Квасній, Palin- drome – десятки нових імен з’явились завдяки коротким відео і стали символами нового покоління. Старі пісні також оживають: ремікси на “Ой у лузі червона калина”, оновлені народні мелодії, навіть колядки – все це звучить сучасно й органічно. Музика більше не про легковажну розвагу. Вона про зміст. Артисти створюють тексти, в яких є війна, біль, пам’ять, любов до країни. І водночас – сучасні ритми, трендове звучання, стильна подача. Квоти на радіо дали ще один поштовх: зараз у медіапросторі україномовні пісні займають понад половину ефіру, і це лише початок. Музика – це код нації, душа
16 Молода країна · “За останні два роки кількість україномовних релізів зросла більш ніж удвічі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Молода країна · “За останні два роки кількість україномовних релізів зросла більш ніж удвічі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин