Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Надія властива і дрібним, і великим, і навіть найбільш матеріальним позитивним умам”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Крилаті вислови й сенси в Щоденнику Тараса Шевченка

Слово Просвіти, №25 за 2025 рік

Їх ми знаємо значно менше, ніж поетичні афоризми Кобзаря. Тож нумо пізнавати… Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Той справді нікчемний ум, який вірить, що на вербі ростуть груші” Невдовзі після чергового ненависного військового огляду – “мерзенної події”, коли треба “заглушити в собі людську гід' ність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, мов бездушна машина”, рядо' вий 1 лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу Тарас Шевченко вогненній надії на швидке звільнення після десятирічного заслання записав у Щоден' нику 26 червня 1857 року: “Надією живуть нікчемні уми – сказав небіжчик Гете1. І покійний мудрець сказав істину наполовину. Надія властива і дріб' ним, і великим, і навіть найбільш матері' альним позитивним умам. Це наша най' ніжніша, постійна, до гробової дошки нез' мінна нянька'любовниця. Вона, прекрас' на, – і всемогутнього царя, і світового муд' реця, і бідного хлібороба, і мене, мізерно' го постійно леліє довірливою уявою та за' колисує недовірливий розум своїми чарів' ними казками, в які всякий із нас так охо' че вірить. Я не кажу – несвідомо. Той справді нікчемний ум, який вірить, що на вербі виростуть груші. Але чому ж не віри' ти мені, що я хоча до зими, але неодмінно буду в Петербурзі?”. Не вдалося Тарасові Григоровичу по' вернутися з заслання “до зими”, але на' прикінці березня 1858'го він таки був у Петербурзі… Отже, висловивши переконання, що “прекрасна надія” насправді властива са' мій людській сутності, Шевченко відкинув легковажну, безглузду віру в абсолютно нездійсненну надію, використавши мудре народне прислів’я – “Не ростуть на вербі груші”. Пам’ятаєте, у поемі “Москалева криниця” (1847): “А може, то така прав' да, / Як на вербі груші”. У Шевченковій поетичній творчості лексеми “надія” і “надію” зустрічаються двадцять разів. Особливо нагадаю вірш “А. О. Козачковському” (кінець чер' вня –грудень 1847 року), в якому вже на початку каторжного десятиліття геніаль' ний засланець, який став на прю з імпері' єю, пророче передбачив усе найгірше, але, але: І благав би я о смерті… Так ти, і Украйна, І Дніпро крутоберегий, І надія, брате, Не даєте мені Бога О смерті благати. Надія ангелом святим осявала Шев' ченкову каторгу, і через рік на Косаралі він знову сказав найвище слово про неї: Що ж діяти маю? Треба б вмерти. Так надія, Брате, не вмирає. “Комуніст, виходить” Читача, мабуть, і не здивує, що у “Словнику мови Шевченка” відсутня лек' сема “комуніст”. Але насправді, це слово неважко віднайти в його тексті. Ануте, па' нове (Шевченкове спонукання!), здога' дайтеся, де саме? Звісно, у Щоденнику та ще й у дивовижному контексті. На заслан' ні Тарас Григорович краєм вуха чув деякі “перекази про Стеньку Разіна”2, й хоча признався, що про них “забув і думати”, пливучи Волгою на пароплаві дорогою з заслання (з Астрахані до Нижнього Новго' рода), занотував 29 вересня 1857 року: “…За словами… оповідача, Разін не був розбійником, а він тільки на Волзі бран' двахту (військове сторожеве суд'-но. – В. М.) тримав і збирав мито з кораб' лів і роздавав його незаможним людям. Комуніст, виходить”. Отже рівно за шість десятиліть до пере' моги комуністів'більшовиків Тарас Григо' рович іронічно висловився щодо суті ко' муністичних штампів. У словнику Шев' ченкового знайомого Володимира Даля вони були лаконічно викладені так: “Ко' мунізм – політичне вчення про рівність станів, спільність володінь і про право кожного на чуже майно”. Цікаво, що, записавши про разінську “нікчемну твердиню славного лицаря… лякало московського царя та перського шаха”, Шевченко вбивчо зауважив: “Явні, великі грабіжники злякались скритого нічного злодюжки!”. “Моє пророцтво безсумнівне” Цей історичний підсумок Тарас Григо' рович занотував у Щоденнику на тому ж пароплаві, але раніше – 27 серпня. Вчита' ємося: “…Пароплав у нічному похоронному спокої мені видається якимось величез' ним, глухо ревучим чудовищем із роз' критою величезною пащею, готовою проковтнути поміщиків'інквізиторів. Великий Фультоне3! І великий Ватте4! Ваше молоде, не по днях, а по годинах зростаюче дитя, незабаром пожере ба' тоги, престоли і корони, а дипломатами й поміщиками тільки закусить, побалу' ється, як школяр льодяником. Те, що почали у Франції енциклопедисти5, те довершить на всій нашій планеті ваше колосальне геніальне дитя. Моє про' роцтво безсумнівне”. Осягніть й оцініть глибину та мас' штаб Шевченкового мислення, поготів, що в коментарях до численних видань Щоденника цього не зроблено. Здаєть' ся, лише у примітках до видання 1931 року було зауважено, звісно, в кон' тексті тодішньої ідеології, що “дуже цінні ці рядки Шевченка для характе' ристики його соціально'політичних поглядів…”. Справедливо зазначалося, що Шевченко цілком вірно врахував роль економічних факторів у світовому розвитку. Це краще, ніж ігнорувати рід' кісний Шевченків запис власного про' роцтва, що й нині вимагає спеціального аналізу не лише шевченкознавців, а й су' часних енциклопедистів, істориків, філо' софів, економістів, політиків. “Відверта бесіда, як сповідь, розчулює наше зажурене серце” У Шевченка було чимало друзів, з яки' ми можна було поговорити на масштабні розумові, духовні теми. Скажімо, дорогою з заслання в Петербург, зупинившись у Москві в Михайла Щепкіна, поет відвідав 18 березня 1858 року свого друга, земляка з української Варви, філолога'славіста, іс' торика, письменника і видавця, професо' ра Осипа Бодянського: “Увечері був у О. М. Бодянського. Наговорилися досита про слов’ян узагалі й про земляків особли' во…”. Ще приклад. Уже в Петербурзі 21 квітня поет зайшов до Василя Білозер' ського – близького друга, співзасновника Кирило'Мефодіївського братствам, “соуз' ника і сусіда по каземату в 1847 році”, жур' наліста, а в нього застав соціолога, філосо' фа і правознавця, професора Костянтина Кавеліна: “З розмови про минулу й май' бутню долю слов’ян ми перейшли до пси' хології і філософії. І просиділи до третьої години ранку”. Нічого дивного, що Шев' ченко знову й знову звертався до болючої теми про минуле, сучасне й майбутнє слов’ян, українців, передусім, і обміню' вався думками з різних питань, нарівні з науковцями'спеціалістами. Поет упевне'-но говорив, що “не належить до касти пус' томель” і не любить “переливати з пустого в порожнє”. Утім, наразі не про це, бо крилатий вислів, винесений у заголовок, стосувався зовсім іншої розмови. Йшлося про те, що Тарас Григорович 14 липня 1857 року, тоб'-то незадовго до закінчення заслання, вчер' гове зайшов у гості до своїх стареньких приятелів – подружжя Зигмунтовських, яких тепло називав Телемоном і Бавкі' дою6, а ті були “не в дусі”: “Я згадав прислів’я: “Невчасний гість – гірше татарина” і взявся за кашкет. Але Телемон зупинив мене, просив сідати і також просив свою печальну Бавкіду пода' ти на пробу недавно одержане з Астрахані варення, а сам приніс кухоль холодної во' ди. І після першої апробації розповів мені своє горе”. Виявилося, що звично замовлені ста' рими товари в Астрахані, зокрема 30 міш' ків муки, при перевезенні морем під час сильного вітру були втрачені: Т. Шевченко. Автопортрет. 1849 р. “Вціліли тільки нікчемні дрібниці, як ось: варення, лимони, солоні огірки та со' лом’яний капелюшок. Відверта бесіда, як сповідь, розчулює наше зажурене серце. Старі, розповівши мені про нещастя, яке їх спіткало, повернулися до свого нор' мального стану… Бавкіда показала мені ка' пелюшок і навіть мантильку, а на прощан' ня подарувала мені лимон…”. Пам’ятаєте, як писав іще зовсім моло' дий поет, що на російській чужині “не ті люде – / тяжко з ними жити! / Ні з ким бу' де поплакати, / Ні поговорити”. З україн' ським Кобзарем можна було поговорити й виплакатися, відчути щире, праведне сер' це і почути слово ласкаве… “Краще хоч що-небудь, аніж нічого” Один із найкоротших записів у Що' деннику Тарас Шевченко зробив у Ниж' ньому Новгороді 4 лютого 1858 року. Всьо' го три речення: “Краще хоч що'небудь, аніж нічого. Другий день немає спектаклів, бідних ни' жегородських спектаклів. І ніби чогось не' обхідного не вистачає”. Нагадаю, що під час перебування у Нижньому Новгороді вчорашній засла' нець відвідав понад 20 вистав у місцевому театрі. Звичайно, вони вповні не задоволь' няли високі естетичні запити поета. Проте й без театру він уже справді не мислив пе' ребування в чужому місті. Тимчасова від' сутність вистав зумовлювалася тим, що почався Великий піст. У повісті “Музи' кант” зустрічаємо таку констатацію: “Упродовж посту я читав тільки афіші”. Через тиждень – 11 лютого – Тарас Григорович ще раз ужив іронізоване ним прислів’я, але в іншому контексті: “М. С. Щепкін із жалем у серці пише мені про моє безладне й нетверезе існуван' ня7. Цікаво б знати, з якого джерела він почерпнув ці відомості. Виходить, і в мене не без добрих людей. Все ж краще, ніж ні' чого”. “Ввічливість за ввічливість” З поняттям ввічливості пов’язано чи' мало приказок, прислів’їв, крилатих вира' зів, серед авторів яких Конфуцій, Шек' спір, Франклін, Джефферсон та ін. Але Шевченко сформулював власний сенс… Отже, мить, в яку засланець дізнався, що нарешті став вільним, він зафіксував абсолютно точно: “21 липня 1857 року в одинадцятій годині ранку”. Через день, 23 липня, Тарас Григорович прийняв про' позицію колишнього польського політич' ного засланця, а на той час унтер'офіцера, каптенармуса Франца Куліха, який пер' ший і повідомив йому щасливу звістку, про прощальний обід – дещо збагачену смаже' ною бараниною “солдатську трапезу”. До них приєднався Шевченків приятель, та' кож колишній польський політичний зас' ланець, а на той час унтер'офіцер Фелікс Фіалковський із пляшкою горілки, насто' яної на лимонах (лимонівки): “Непишно, але з апетитом і так щиро'весело ми пообі' дали, як дай Боже всім добрим людям так щодня обідати”. Втім, на лимонівку “клю' нув” і підпоручик Кампіньоні, котрого засланець справедливо називав “мерзот' ником”8. “Цей безсовісний п’яниця заради чар' ки лимонівки не посоромився підійти до нас і привітати мене з отриманням свобо' ди. Ми встали і розійшлися в різні боки, надавши в повне розпорядження непроха' ного гостя… пляшку з лимонівкою. Ввіч' ливість за ввічливість”. А насправді – зневага до шашеля люд' ського (Шевченків вираз!) за його підлість. Наступна історія пов’язана з тим, що Шевченкові не сподобався переклад Воло' димиром Далем останньої книги Нового Завіту і всієї Біблії – Апокаліпсису – “Одкровення Іоанна Богослова”, який той запропонував поетові прочитати та висло' вити свою думку. Тарас Григорович прочи' тав і в Щоденнику назвав переклад “бід' ним творінням”, “алегоричною нісенітни' цею”: “Яку ж думку я йому скажу на його жахливе творіння? Доводиться брехати, і з'за чого? Так, просто з ввічливості. Яка фальшива ввічливість”. І, нарешті, жартівлива розповідь Тара' са Григоровича про те, як 18 травня 1858 року він вітав із днем народження дружину свого друга Семена Гулака'Арте' мовського піаністку, арфістку Олександру Іванівну. Ще 1 липня 1852 року Шевченко, дізнавшись про їхній спільний концерт, радів у листі до Гулака'Артемовського з Новопетровського укріплення, що пані Артемовська зачарувала слухачів грою на арфі! “Боже мій! – думаю собі. – Він уже жонатий! Господи, пошли тобі щастя в твоєму сімейному житті!..”. Автор Щоденника занотував, говорячи по'шевченківськи, такеє: “Чарівна Олександра Іванівна Арте' мівська сьогодні іменинниця. М. Лазарев' ський купив для неї розкішний букет кві'

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин