“Просвіта” сьогодні · “Нація – це духовний принцип. Це – Душа, невіддільна від України, яка промовляє голосом Тараса – “Свою Україну любіть!” · с. 5сторінка оригіналу ↗
Виборюємо право жити Деякі нотатки з дискусії на круглому столі 9 червня
Слово Просвіти, №25 за 2025 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, перший заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Воєнний злочинець і голов' ний терорист ХХІ століття путін укотре взяв під свою “опіку” на' писання і викладання “москов' ської історії”, щоби блудом про' довжувати дурити світ, називаю' чи рашистський геноцид най' більшим суспільним “благом”. Однак не вийде безупину ходити по колу з несусвітньою брехнею. Відомий американський історик Тімоті Снайдер вважає, що війна росії проти України була “гено' цидною” одразу, як проголошено її мету – “денацифікацію” укра' їнців. Однак і це твердження пот' ребує корекції та доступнішої ар' гументації. Адже геноцид в його різних формах триває вже не 4, 11, 40, а, мабуть, понад 400 ро' ків… Відтоді, коли московські ца' рі та “патріархи”, вкравши укра' їнську Церкву, почавши “коно' крадити” наші землі, спалювали на своїх болотяних площах укра' їнські книги і все, що нагадувало Україну. Доконані історичні факти засвідчують, що всі епохи нашого існування, буття українства, ук' раїнськості є безперервним вибо' рюванням свого природного пра' ва жити згідно зі своїм власним національним “Я”. Змінювалися суспільні устрої, режими, ідеологічні системи, але у ставленні до “українського пи' тання” зберігалася і зберігається усталена позиція московитів, ви' будована на шовінізмі, україно' ненависництві, імперськості, ве' ликодержавності в усіх життє' сферах. А після “переяславської зради” колонізація і денаціоналі' зація українства набула особливо трагічної тенденції. Бо вже у другій половині ХVІІ
Сергій ПРИСУХІН, доктор філософії, лавреат Премії Івана Огієнка–2025
У своїх поясненнях непросто' го, почасти драматичного посту' пу Українського державотворен' ня представники політичних та інших гуманітарно налаштованих наук зазвичай послуговуються не зовсім звичним для політології терміном “соборність”. Віддавна цей термін уживали для позна' чення характеристик змісту кон' століття Київська митро' полія потрапляє під звер' хність московського пат' ріарха, а після Андрусів' ського миру (1667) Украї' на стає васально залеж' ною від Москви, яка ви' везла з України найкращі наукові, культурні, духов' ні сили, вихованців і наставників Київської академії – Є. Слави' нецький, С. Полоцький, Д. Туп' тало, С. Яворський, Т. Прокопо' вич та багато інших. Там на нашу біду вони розвивали їхню науку, культуру, літературу, педагогіку і освіту, духовність, дипломатію, безнадійно “європеїзуючи” мос' ковщину. ХVІІІ століття, особливо піс' ля Полтави, характеризувалося тотальним нищенням самостій' ності і суверенності України. Страти запорожців, заборони ук' раїнського книгодруку і викла' дання в Києво'Могилянській академії українською мовою, ви' лучення в населення українських букварів і текстів церковних книг, фальшування і переписування російською мовою всіх поперед' ніх державних документів, зруй' нування Запорозької Січі й екс' пропріація майна та земель укра' їнської Церкви – далеко не всі бі' ди московської колонізації. Пізніше українофобськими валуєвським циркуляром (1863) та емським указом (1876) прак' тично заборонялися будь'які прояви українськості. У ХХ сто' літті, яке стало найтрагічнішим для України і мільйонів україн' ців, агресія проти українства роз' почалась закриттям і нищенням “Просвіти” від Одеси до Черніго' ва, від Миколаєва до Кам’янця' Подільського, забороною всіх ук' раїнських організацій, україн' ської преси і навіть святкування 100'річчя Т. Г. Шевченка. Не меншою трагедією стало захоплення московськими біль' шовиками влади в Україні. Два голодомори'геноциди впродовж одного десятиліття, організовані кремлівськими шовіністами, ма' ли остаточно “вирішити” україн' ське питання. Геноцид здійсню' вався на всіх рівнях, у всіх сферах життєдіяльності, різними спосо' бами, виходячи з єдиного – зни' щити українство фізично, духов'-но, ментально, політично. Заради цього в Україну був направлений сталіним 1927 року каганович, який жорстоко почав реалізацію українофобської програми “ро' сійського націоналізму”. Її суть на політичному рівні полягала в повній мінімалізації значення і ролі України (УРСР), як частини більшовицької імперії; абсолют' ному домінуванні на території України та в усіх життєсферах ро' сійської мови; формальному й ворожому ставленні до проблем “українізації”; утвердження ве' ликодержавних, “великорусь' ких” поглядів про штучну украї' нізацію та незрозумілу “галіцій' ську” мову; недопущення проце' сів українізації в міста, формаль'-но обмежившись селом; забезпе' чення повної переваги “рузького язіка” в усіх галузях державного, громадського, культурно'освіт' нього життя; трактування україн' ської культури як відсталої, “се' лянської”, натомість насаджува' ти повсюди російську, “пролетар' ську”; створювати негативну ат' мосферу в суспільстві, показуючи всілякі утиски “українізацією” прав національних меншин. Така політика була тоталь' ною, починаючи від знищення українських селян, інтелігенції, церковних діячів, партійних пра' цівників. Як приклад, із 10657 священників (1927 р.) до 1933'го в живих їх залишилося лише 200, а з 34 єпископів знищено 28. У грудні 1934 р. Таємним судом за' судили до страти 28 видатних ук' раїнських письменників і поетів, ліквідовано 89 знаних діячів культури і літератури. Не менш жахливою була зачистка від укра' їнців тими ж косіорами, пости' шевими, єжовими партійних та виконавчо'радівських апаратів. Бо коли хрущов в ролі першого цеківського секретаря прибув після них (січень 1938 р.) в Украї' ну, то напередодні було репресо' вано й знищено 100 (із 102) чле' нів та кандидатів в члени “цк”, а голова ради міністрів Любченко вчинив самогубство. Сам же хру' щов, якого чомусь називають “проукраїнським”, доруйновував управлінські структури, понад півроку нікого не призначаючи на посади, адже мав таємну інс' трукцію знищити остаточно “ук' раїнську” радянську республіку, яка нібито загрожувала існуван' ню більшовицькій росії. Очевид'-но, лише війна завадила цьому. Усіма справами в Україні в “хру' щовський період” стали заправ' ляти московити, що люто нена' виділи все українське (старігін, смірнов, лєнков, лютавін, тєле' шов та ін.). ХІV з’їзд кп(б)у прий' має директиву щодо обов’язково' го вивчення в Україні російської мови, а 16 червня 1938 р. в газеті “правда” виходить передовиця з промовистою назвою “Тепер всі вчитимуть російську мову”. Хру' щов у цей час жорстоко реалізує на практиці власну фразу “деук' раїнізація”. Треба визнати, що закладена в той період антиукраїнська ідео' логія приносила свої чорні ре' зультати, адже як в післявоєнні, так і до днів новітнього часу йшов безперервний процес зменшення питомої ваги українськості в Ук' раїні. Так, 1959 року ще 95% ук' раїнців визнавали українську мо' ву рідною, 1989 – 81%, 2001 – 67,5%. Прикро, що така згубна тенденція проявлялася, коли на' род здобув Незалежність. Анти' українські сили, які постійно бу' ли присутні в усіх ланках держав' ної і самоврядної влади продов' жували здійснювати не проросій' ську, а суто кремлівсько'рашист' ську політику. Надмірна толера' ція до їх діяльності сприяла появі не тільки лінгвоцидного закону “ка'ка”, легітимізації мовних рузькомірських парадів у 15 об' ластях України, зрадницьких “Харківських угод”, але й форму' вання чорносотенних колабо' рантських “п’ятиколонників”. Усе це відбувалося на тлі “окупа' ції” національного інфопростору, що охопив як олігархічні змі, такі візію суспільного простору з пушкіними, булгаковими, бєлін' ськіми, жуковими, щорсами, чайковськими, жванєцкімі і по' тьомкінсько'трухановськими іншими. Потрібно визнати, що заслуга виокремлення практично доцільного змісту поняття собор' ності як чинника національної єдності належить Т. Шевченку. В поемах “Єретик”, “Вели' кий льох”, “Кавказ”, багатьох віршах, зокрема “І мертвим, і жи' вим”, “Давидові Псалми”, “Як умру, то поховайте…”, постав ці' лий корпус етичних настанов і моральних принципів патріота' українця на користь необхідного єднання українців (як народу і нації) для втілення мрії про ство' рення національно самостійної держави у той час, коли українці були світоглядно дезінтегровані, перебуваючи під тиском Росій' ської імперії, Австро'Угорської монархії, пізніше – окупаційних режимів Польщі, Румунії, Сло' ваччини. Як слушно констатував Євген Сверстюк, шевченковими мо' рально'етичними імперативами, які гарантували українцям свобо' ду, правду, справедливість на шляху звільнення від імперської російської влади, є: любов до Бо' га і до брата свого; вірність Укра' їні і українцям; віддана праця для неї і своїх близьких і рідних лю'
“сходами”. А в цей час “міносві' ти” надавало, наприклад, дозво' ли (на вимоги лужково'жиринов' ців) для відкриття в 370'тисячно' му українському Севастополі аж 12(!) філій московсько'пєтєрбур' зькіх університетів, у Луганській і Донецькій областях українські діти стали навчатись за москов' ськими буквариками, а колабо' рантка зайцева з Луганська в ці часи в “міносвіти” України відпо' відала за “якість” національної освіти?! Оцих анахронізмів, зло' чинних діянь – “хоч греблю гати”. Тому маємо, нарешті, спам’ятати' ся, щоби й надалі не чинити по' милок, які обертаються в подаль' шому війнами і трагедіями. Ці окремі факти, дії, рішення, які вчинялися московитами та “нашими” гнидо'вошами в різні часи щодо України, лише підси' люють розуміння, що найлюті' шим ворогом українців завжди була московія, незалежно від змін політичних режимів. Отже, нашим національним, загально' державним і безальтернативним завданням є заклик “геть мос' кву!” з усіх сфер життєдіяльності Українського Народу і Держави. Сьогодні, коли московські пу' тіноїди ставлять перед собою єди' ну злотворну ціль – знищити ук' раїнську Державність та Ідентич' ність, а головний терорист і зло' чинець ХХІ століття путлєр осо' бисто контролює “викладання” російської історії, яка нині слугує вбивцею нашої національної пам’яті, “нами” (ними) вже який рік чиняться дива'реформи. То намагаємося ліквідувати най' більш націєтворчий предмет – “Історію України”, то “успішно” зліквідовуємо таки Національний науково'дослідний інститут укра' їнознавства, то фальшуємо на до' году московським людоїдам ста' тистику Геноциду про українські жертви, то вже другий десяток ро' ків на київському Майдані не мо' жемо належно вшанувати гідним Пам’ятником наших Героїв… Не перелічити цих гнійників та виразок, які гублять націо' нальний організм. Мусимо виз' нати, що Українська Нація не мо' же визначати себе лише територі' єю, географією, економікою чи іншими спільними інтересами. Бо Нація – це духовний прин' цип. Це – Душа, невіддільна від України, яка промовляє голосом Тараса – “Свою Україну любіть!”.
дей; дотримання правдивості, іс' тинної любові до себе і інших; щира віра в щасливе майбутнє; релігійне фарисейство вважати за вияви смертного гріха; відчуття провини і відповідальності за брак любові до близьких україн' ців, вірності своїй батьківщині, до України загалом; відвертість і непримиримість у боротьбі з во' рогами України; цілковита духов' на незалежність. Шевченкові морально'етичні імперативи стали невід’ємними складовими ідеології і політики національної єдності (соборнос' ті) і знайшли своє віддзеркален' ня в Акті проголошення неза' лежності України (24.08.1991 р.) та Конституції України (28.06.1996 р.). Сьогодні, долаю' чи конкретну загрозу існуванню української державності та гено' циду української нації, що є на' слідком сучасної російсько'ук' раїнської війни, українці у вій' ськовій, ідеологічній і політич' ній протидії агресору набувають новий досвід супротиву рашизму і, попри все, розбудовують наці' онально самостійну, суверенну, незалежну, демократичну, собор' ну державу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
