Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Люди хочуть повернути те втрачене, що ніколи не перестане бути для них рідним”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Донецько'Закарпатська взаємодія Суспільство гармонізуватиме любов, помножена на раціо

Слово Просвіти, №25 за 2026 рік

Сергій ЛАЩЕНКО Пригадую, як на початку 70-х мій брат, тоді ще школяр-старшокласник, їздив на Закарпаття. Привіз масу вражень, переважно хороших. Адже гарна природа, своєрідна архітектура, доброзичливі люди, які розмовляли дещо специфічною українською мовою, – все це не могло не сподобатись підлітку з Наддніпрянщини. Зрештою, Леонід і їхав туди, очікуючи на щось дуже яскраве. Перед тим встиг подивитися фільм “Тіні забутих предків”, тому й думав, що принаймні частина людей досі ходить у національному вбранні. Та й розмовляють там, як гуцули з фільму Параджанова. Проте дитячі припущення нев усьому підтвердилися. А стосовно мови, то спочатку було навіть певне розчарування. Бо перед тим брат побував у Чернівцях та Львові. У Чернівцях української мови на вулицях не більше 30 відсотків, а у Львові мовне співвідношення було 50 на 50. І лише в Ужгороді ситуація була оптимістичнішою. Українською, на його думку, розмовляло не менше 90 відсотків містян. Закарпаття тримало марку! *** Мій нинішній візит на Закарпаття більш як через пів століття після братового також став знаковим. Першим містом, де була можливість спокійно походити по вулицях і послухати мову, було Мукачево. А ще й вивіски прочитати. Трохи здивувався, коли побачив: “Хижина у діда Щукаря”. Пригадуєте, був такий персонаж у радянському романі Шолохова “Піднята цілина”? То що це – ностальгія за минулим? Важко було б уявити такий напис десь у Луцьку, Тернополі, Львові чи навіть у тому ж закарпатському Рахові. Але Мукачево і в радянські роки було трохи зросійщеним. Тому написи “Карнізи-Карнизы”, “У Крістіни”, “Сімейна копілка”, “Усі сюда”, “Дядя Вася” – тепер майже не дивують. Ну що ж, така специфіка краю. Певна дистанційованість від Галичини таки є. В усьому іншому питань не виникало – люди добрі, привітні, охоче відповідають українською. Дехто майже літературною, хоча багато людей вживають такі слова, як “нич” (нічого), “вшиткі” (всі), “айно” (так), “попозирай” (подивись), “добрі” (добре). Закарпатський колорит неодмінно присутній, коли місцеві спілкуються між собою. Але приїжджому мовних проблем не створюють, все розкажуть і покажуть. Зазначу, що дехто вважає місцеву говірку окремою “русинською” мовою, нагадуючи, що вона вже кодифікована і визнана кількома сусідніми країнами. Тай мені здалося, що закарпатський колорит тепер відчувається сильніше, ніж це було 10 років тому. У 2016 році я тут пробув кілька годин разом із донецькими дітьми. Тоді нас тепло приймали, бо їхали переважно діти з патріотичних родин. А тепер їдуть всякі, рятуючись від війни. Великий наплив біженців зі сходу України заставляє місцевий люд мобілізуватися, захищаючи своє. Чи звучить тут російська? Так. Інколи тиха, спокійна, інколи голосна, майже панська, але не сказав би, що її в Мукачеві аж так багато. Це в соцмережах дехто із закарпатців скаржиться, що російська наступає. Але, як на мене, то її в місті не більше 20 відсотків. Може, це суб’єктивна думка? Хочеться вірити, що державні органи колись оприлюднять точну статистику. Цікаво, яким буде вплив на Закарпаття великої кількості ВПО? Реалії та міфи Затятого бажання приїжджих домінувати на Закарпатті я не помітив. Їдуть сюди, втікаючи від війни, і нема кому займатися самоорганізацією проросійських структур. Навпаки: донеччани, харків’яни, кияни, одесити потроху пристосовуються, зокрема, масово пригадують українську мову, яку колись вчили в школі. В соцмережах вистачає тривожних повідомлень, мовляв, скоро багатії з Донбасу та інших областей сходу тут усе скуплять. І злочинність зросте. Може, якісь прецеденти вже були, але я помітив тенденцію до перебільшення загроз. Наприклад, дехто стверджує, що населення невеликого містечка Перечин (колись тут проживало близько 7 тис. осіб) незабаром зросте у кілька разів за рахунок переміщених. Проте інформація з інтернету не настільки тривожна: “У Перечині відкрили житловий комплекс для релокованих працівників – ВПО з Краматорська. Переселенцям пропонують 13 нових будинків, пільгові тарифи, школу й дитсадок. Житловий квартал фактично подвоїть населення міста. Також розпочато зведення великого сучасного освітнього закладу площею понад 20 тисяч квадратних метрів”. Ось бачите, населення “подвоїться”, а не зросте у кілька разів. Щоб писати про плюси і мінуси інтеграції донецьких у життя закарпатського краю на основі перечинського матеріалу, треба там, як мінімум, особисто побувати. Збираюся це зробити восени. Ідентичність під кутом зору колишньої волонтерки з Донбасу Поки що мені щастило, бо спілкувався переважно з проукраїнськими донеччанами, яких з рідних місць зігнала війна. Скажімо, Надія Овчаренко з Лиману ще в 2014 році волонтерила на Донеччині, допомагала нашим військовим. Причому ризикуючи своїм здоров’ям і навіть життям. Адже фанатів “незалежної Донецької республіки” тоді було хоч греблю гати! Її син вже тоді пішов у ЗСУ, рішуче зробивши вибір на користь України. Не відсиджувався і в 2022 році, а пізніше був учасником “Курської” спецоперації. Тому думка пані Надії тепер особливо цінна, коли йдеться про об’єктивну оцінку ситуації на Закарпатті. Вона приїжджа і разом з тим своя, україноцентрична. Коли я заторкнув тему русинського сепаратизму, Надія Вікторівна відповіла, що приїхала на Закарпаття в 2015 році майже одночасно з Геннадієм Москалем. Він тоді очолив Закарпатську обласну державну адміністрацію. Тому не могла з ним не познайомитись. Вони разом інтегрувалися в культурне життя краю: він, буковинець, івона – донеччанка. Обоє патріотичні люди, тож зрозуміти Закарпаття їм було неважко. Буковина була приєднана до УРСР в 1940 році, трохи раніше, ніж Закарпаття. Пережила ті ж проблеми: колективізацію, виселення, розбудову шкільництва. Тому Геннадій Геннадійович добре розумів специфіку цього краю, зокрема й питання ідентичності. А Надія Овчаренко про свою Донеччину сказала так: “Донецька область, як і Закарпаття, ніколи не була однорідною. Однорідність їй приписують. Насправді є райони з великою кількістю етнічних росіян, які здебільшого працювали на шахтах. Є чимало грецьких населених пунктів. Причому греки на момент переселення з Криму розмовляли двома мовами: урумською та румейською. Але пізніше більша частина з них зросійщилася, а частина, яка проживала в українських селах, добре засвоїла українську. Північ Донецької області – це взагалі Слобожанщина. Українська мова тут добре збереглася по селах. Тому, живучи на Закарпатті, я розуміла, що десь переважають українці, десь угорці, десь румуни. Скрізь шанобливо ставилася до місцевих традицій, як і Геннадій Москаль, до речі. Сепаратизму він не схвалював, але часто приходив на культурницькі заходи русинів. Міг і промову якусь виголосити, і закарпатську вишиванку одягнути. Місцевим це подобалося, його поважали. Мій водій також розмовляв зі мною закарпатським діалектом. І я його без особливих проблем розуміла. А інколи і сама переходила на його говірку, що колезі дуже подобалося. Тобто якихось особливих проблем зі спілкуванням у нас не було. Закарпатці непогано володіють українською літературною мовою, в державних установах саме нею і розмовляють. Хіба що в Берегівському районі є угорці, які можуть не зрозуміти українську. Думаю, з часом і там усі добре знатимуть державну мову”. Думка недавніх переселенців Тут спочатку треба сказати декілька теплих слів про маріупольку Оксану Стоміну. Бо є люди, без яких важко обійтися. Якби мене запитали: хто є “найкрутішою” українкою нашої доби, я без вагань відповів би, що Оксана. Вміє ця жінка помічати та згуртовувати навколо себе цікавих і позитивних людей. Тобто найкращих. Це рідкісна риса, і не у кожного вона є. Оксана відразу відгукнулася на моє прохання і підказала координати земляків, які з 2022 року проживають на Закарпатті. Едуард Зарубін з дружиною та Павло Жуков з батьками, дружиною і доньками. Всі маріупольці, як і Оксана. Всі пережили пекло війни. У кожного з них своє бачення ситуації, свої плани на майбутнє. Але й просвітянська школа відчувається. Ні, офіційно до організації вони не входили, але контактували з такими людьми, як Оксана та лідер маріупольської “Просвіти” Анатолій Мороз. З перших хвилин спілкування з колишніми мешканцями Азовського узбережжя у мене зникли сумніви, що вони можуть бути чимось гіршими від закарпатців. Тим паче, що батьки Лілі Зарубіної родом з Тернопільщини. Її син Віктор, як і належить патріоту, зараз перебуває в ЗСУ. Чим вони можуть відрізнятися від ужгородців? Зарубіни – медики і працюють (у мене склалося таке враження) практично без вихідних. Їхня потрібність закарпатцям не викликає сумніву. Українською володіють добре, історією краю цікавляться. Разом з Едуардом ми навіть побували в корчмі з чисто закарпатською назвою “Деца у нотаря”. Літературною мовою це мало б означати “Сто грамів у нотаріуса”. Власник закладу, Павло Чучка, є науковцем, відомою на Закарпатті людиною, яку шанують земляки і люблять журналісти. Він є сином відомого мовознавця, доктора філологічних наук Павла Чучки (1928–2016). Ми поспілкувалися з годинку на різні теми, зокрема політичні. Павло Павлович подарував кожному з нас свою книгу “Послання Павла до срібноземлян. 1973–2023”. Отже, визнав своїми! Тими, кому Закарпаття не чуже. Поясню, що “Срібна земля” – це одна з поетичних назв Закарпаття. А 1973 рік – це перший рік, коли син професора спробував себе на перекладацькій ниві. Не хочуть закарпатці “тикати” рідним, внутрішня культура не дозволяє. Ось цю культуру відразу відчувають переміщені з Донбасу. Принаймні, найінтелігентніші з них. У родині Жукових доньки вже вивчають ази закарпатського діалекту. Старенький сусід-угорець погодився допомогти дівчаткам інтегруватися в соціум. Може, з часом і за угорську візьмуться? В Ужгороді цієї мови не дуже багато, а от в Берегово нею розмовляє більшість містян. В Берегово деякий час проживав керівник Маріупольської “Просвіти” Анатолій Мороз. Його рідня живе там і зараз. Тож рано чи пізно угорську доведеться вивчати. До речі, мама Павла Жукова свого часу вивчила узбецьку мову, бо її батьки в роки Другої світової війни були там в евакуації. Тому коли родина, виїхавши з Маріуполя, деякий час проживала в Сімферополі, то донечку Марійку вирішили віддати в кримськотатарську школу. Це родичі так підказали, мовляв, кримські татари набагато толерантніші від контингенту російських шкіл. В душу маріупольцям лізти не стануть, перевіряти на лояльність до Путіна і Росії не будуть, навпаки, поголовно співчуватимуть. Бо прекрасно знають, що таке депортація і втрата малої Батьківщини. Марійка досі зберігає зошит з уроками кримськотатарської мови як пам’ять про відносно світлий період у житті. Краще вчити незнайому тюркську мову (бабуся ж вивчила узбецьку!), зате бути в оточенні рідних людей. Така толерантність до мов – це погано для Закарпаття? Ні, однозначно добре. І отримане щеплення проти сепаратизму – також добре. Найкраще об’єднує україноцентрична позиція Нещодавно вперше почув нову, створену патріотичними одеситами пісню. Там незмінне одеське почуття гумору поєднується з чіткою проукраїнською позицією. Слова і фрази з одеського лексикону дуже добре лягають на музику. Чому згадую про Одесу, коли пишу про Закарпаття? А тому, що під час війни нас і справді багато що об’єднує. Хіба відсіч орбанівським угорським реваншистам не є актуальною? Послухайте закарпатський гумор із вищезгаданої книги Павла Чучки: “Ми вже УнгвАр (Ужгород) ізбудували у тот далекий темний час, коли ші Арпад із Атіллом, попуд Уралом кози пас!” Спільні зустрічі одеситів, донеччан, закарпатців могли б стати дуже ефективними. Їх можна буде проводити у тій же новозбудованій перечинській школі, де вчитимуться діти з Краматорська. Головний краєзнавець Донеччини Валерій Романько готовий і літературою допомогти. Зокрема, передав для родини Зарубіних книгу “Донеччина: минуле і сучасність”. Головне, щоб підключилися креативні люди, як Оксана Стоміна, які вміють об’єднувати і які дуже хочуть повернути те втрачене, що ніколи не перестане бути для них рідним.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин