Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №25 за 2026 рік

16 с. · 34 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

та міжнародне право. Саме до вас. Кожна війна, яку ви не зупинили, стала уроком для наступного агресора. Кожен диктатор уважно спостерігає не за силою права. Він спостерігає за вашою слабкістю. Кожен терорист дивиться не на статути. Він дивиться на вашу нерішучість. Кожен новий злочин починається там, де попередній залишився безкарним. Коли ви мовчите – злочинець робить висновок. Коли ви вагаєтеся – він наступає далі. Коли ви відкладаєте рішення – гинуть люди. Ваші протоколи не захищають дітей. Ваші занепокоєння не зупиняють ракети. Ваші комісії не гасять пожежі. Ваші резолюції не повертають життя вбитим. Світ руйнують не лише ті, хто стріляє. Світ руйнують і ті, хто роками дозволяє стріляти. Боягузтво сильних інколи вбиває більше, ніж жорстокість агресора. Сьогодні людство стоїть перед вибором. Або ми повернемо мораль вище за силу. Або сила остаточно поховає мораль. Або міжнародне право стане законом для всіх. Або світ повернеться в епоху, де право визначає лише розмір армії. Ми звертаємося до кожної людини на планеті. Не звикайте до війни. Не звикайте до фотографій убитих дітей. Не звикайте до руїн. Не звикайте до людського болю. Бо день, коли людство звикне до чужих страждань, стане днем початку його власної загибелі. І тоді плакатимуть уже всі. Без винятку.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 25 (1352), 25 червня — 1 липня 2026 Ви не правителі. Ви – архітектори цвинтарів З ювілеєм Конституції України!

Микола ГОЛОМША Світ збожеволів. Щодня стрічки новин перетворюються на каталог людського болю. Спалені міста. Розірвані тіла. Зруйновані домівки. Матері, які шукають дітей під завалами. Діти, які стоять навколішки біля могил своїх батьків. Батьки, які ховають власних дітей. І найстрашніше: ми починаємо до цього звикати. Ми звертаємося до тих, хто віддає накази вбивати. Неважливо, як тебе звуть. Неважливо, який прапор висить над твоїм кабінетом. Неважливо, якою мовою ти говориш і до якого бога звертаєшся. Ти не державний діяч. Ти не стратег. Ти не визволитель. Ти людиноподібна істота, яка одним підписом перетворює життя на смерть. Ми хочемо поставити тобі просте запитання: Навіщо? Що ти бачиш у своїх перемогах? Який тріумф ти знаходиш у дитині без рук? Яку велич ти знаходиш у спаленому немовляті? Яку історичну місію ти виконуєш, коли мати збирає по шматках тіло власного сина? Подивися уважно. Не на карти штабів. Не на стрілки наступів. Не на відсотки рейтингів. Подивися в очі дитині, яка втратила все. Подивися на людину, яка залишилася без ніг. Подивися на стареньку жінку, яка сидить серед руїн свого дому йне розуміє, за що її покарали. Невже ти справді віриш, що будь-який Бог благословить це? Невже ти думаєш, що молитви варті чогось, коли твої накази вбивають безвинних? Невже ти переконаний, що історія запише тебе великим? Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Напередодні Дня Конституції України, що, згідно зі стат« тею 161, є державним святом, у Навчаль« но-науковому інституті публічного уп« равління та державної служби (кафедра парламентаризму) відбувся VІІ конгрес парламентаристів на тему: “30 років Конституції України та розвитку вітчиз« няного парламентаризму: генеза та сучас« ні виклики”. Очевидно, що війна моско« вії проти України суттєво змінила опти« ку бачення парламентаризму, його місію в контексті сучасних екзистенційних загроз. Зрозуміло одне: Конституція (попри критиканство) є і буде оберегом нашої Державності, Ідентичності. В її лоні виховані покоління, для яких “Ук« раїна – понад усе!” є не гаслом, а покли« ком душі. Ні. Історія пам’ятає не імперії. Історія пам’ятає кладовища. Історія пам’ятає матерів. Історія пам’ятає кров дітей. Історія пам’ятає катів. А тепер – до тих, хто називає себе світовим порядком. До міжнародних організацій. До високих кабінетів. До людей у дорогих костюмах, які роками говорять про мир, права людини Самуїлу 10. Рік тому на фронті загинув його батько. Здається, під Куп’янськом. Сьогодні хлопчик допомагав священникам служити літургію. Тримав свічку так обережно, ніби боявся, щоб не згас вогонь. У його дитячому погляді війна, яка занадто рано вчить дорослості. Леонід ЛОГВИНЕНКО, м. Харків Фото автора 28 червня Україна відзначатиме 30-ту річницю ухвалення Конституції – головного нормативно-правового акта держави, який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов’язки громадян. Ухвалення та введення в дію Верховною Радою України Основного Закону 28 червня 1996 року стало важливим етапом утвердження державності, мало величезне політичне та правове значення для розвитку української політичної нації та громадянського суспільства. Відзначаючи цю дату, не забуваймо, що Конституція – це не тільки про права, але й про обов’язки. І найголовніший наразі – захищати рідну землю від російської агресії! ВАЛЕНТИНА ГОНЧАР ГАЛИНА ДАЦЮК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Місія парламентаризму: усувати найгірше, залишаючи найкраще

Логічно, що в головному Університеті держави створена ціла наукова школа парламентаризму, крізь сито якої пройшло вже понад 1100 магістрів. Судячи з тієї “різнобарвної” гами учасників та запрошених, ця тема виходить далеко за межі спеціальних професійних проблем, її жодним чином не втиснути в нішу вузькопартійних інтересів чи корпоративних груп, оскільки вона є реперним загальнонаціональним знаком. Ніде правди діти. Нинішнє скликання Верховної Ради (як і попередні) сповна є “обличчям” суспільства і навпаки. Адже парламентаризм – це один із найважливіших чинників політичної системи та державного керівництва суспільством. Він корінним чином визначає вектор націє-державотворчих процесів на близьку і далеку перспективу, впливає на зміст і характер життєтворчості Народу. З античних часів саме парламентаризм як система представницьких органів влади у своїх найрізноманітніших формах намагався відображати прадавнє гасло: “голос народу – голос Бо- Продовження на стор. 2 МИКОЛА ДМИТРЕНКО
На часі · “Треба виховати бодай два покоління національно свідомих, освічених громадян, для яких Україна – не територія, а найвища цінність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

жий!”. Водночас із глибин сивої давнини, із зачатків народження демократії можна спостерігати, як за різних політичних режимів ігнорувалося, плюндрувалося, нищилося народне волевиявлення, прикриваючись (як фіговим листком) “благовидними” декораціями і формами, зітканими пустопорожніми гаслами і словесами. Тому це рукотворне суспільне явище завжди балансувало між добром і злом, правдою і брехнею, честю і ницістю, високопарним словом і нікчемним чином. Так було завжди, і, на жаль, подібні стани цієї усталеної “нормативної” поведінки зберігатимуть надалі цю фарисейську цноту людства. Дуже слушною і правдивою у цьому контексті була саркастична заувага великого Мопассана, який значно пізніше після Французької Революції промовисто скаже: “…щоби правити народом, то потрібен лише гарний дотеп, бо народ любить того, хто його бавить”, обіцяючи бідним людям-то мир, то щотижневу велику смажену курку на тарелі. Одначе такого “чуда” зазвичай не буває. Здебільшого “новоприбульці” наділені відповідно до “звичаєвого права” парламентаризму короткою пам’яттю, бо розрекламовані ними цінності, як засвідчує національна і глобальна практики, нашвидкуруч підмінюються “ціною” і фетишем влади. Для гарантованого і безпечного просування такої моделі суспільного договору існує заяложена псевдорадівська традиція самокритичності – “до нас ніхто нічого не робив, а ми вперше прийшли “ощасливити” народ”. Без адвокатури щодо “поперєдників”, проте заради правди, ця напасть досі, впродовж 30-річного конституційного періоду, так і не покинула політичні терени України. Хоча насправді даремно їм та всім наступним старатися на цьому полі, оскільки Бог усе бачить, а люди давно все знають. Пам’ятаючи про високу місію Слова в Святому Письмі, доречно нагадати й про інші біблейські заповіти, зокрема, що “лише за Чин твій (а не за красне слово) буде тобі заплата на твоїй дорозі”. Важко знаходяться інструменти для українського парламентаризму, щоб він, бавлячись своїм “его”, позбавився власних майже невиліковних виразок. А тому раціональніше “боротися” не стільки за доконаність, скільки задля пропорції, щоби побільшало світла, правди і добра в цьому політсередовищі, щоби, нарешті, політика (глобальна і національна) таки привідчинила двері для етики. Адже, як писав В. Липинський у відомій праці “Листи до братів-хліборобів”, будь-які державні утворення, зокрема такі, як імперські Вавилон та Рим, гинуть, розчиняються, зникають, бо їхня господарська (технологічна) культура значно випереджує культуру моральну. Цю віковічну й суперечливу тенденцію нічим замінити, хоча про парламентаризм сказано, написано, узаконено багато. Свого часу цю найбільш значущу місію політики і політиків дуже точно окреслив третій президент США Т. Джеферсон – учасник американської Революції, пряме й відверте запитання Василя Симоненка: Кому ж ви служите, приручені Антеї, відірвані від матері"землі? Нині постійним завданням держави і громадян, їхнім вічним плебісцитом мала б стати принаймні мінімізація кількості таких “відірваних”, що безперервно проникають в українську Верховну Раду. Не можна цього разу не погодитися з висловом одного з олігархів (нині відбуває покарання), що енну кількість таких депутатів він “назбирав біля сміттєвих баків”. Бо, як писав уже згадуваний Платон, не є бідою, коли “звичайний ділок за своїми вродженими здібностями піде вгору завдяки багатству, зв’язкам, силі або ще чомусь іншому, однак якщо він спробує перейти до стану Воїнів, не маючи на те жодних підстав, поміняється знаряддями праці і званням, то така перестановка згубна для держави”. Отже, кожен відповідно до своїх чеснот і достоїнств та “спорідненої праці” має сьогодні виконувати роботу за покликанням, що відповідає природним і набутим здібностям людини. Усвідомлюю, що все це реалізувати в сьогоднішній Україні значно складніше, ніж “підкорювати Трою”. Для цього треба виховати бодай два покоління національно свідомих, освічених громадян, для яких Україна – не територія, а найвища цінність. Освіта мусить бути в Україні головним чинником національної безпеки. “Творити народ” уже не можна так, як виховували нас, оскільки змінився світ, умови життя, характер і сенси. Проте є вічне, що не піддається “вітрам” змін. Цим вічним і верховинним є Україна. І тоді її ніколи, нікому не вдасться “проярмаркувати” (В. Стефаник), якщо українськими оберегами будуть ідеали Шевченка і Франка, звитяги сучасних Воїнів і Воїнів УПА. Це – аксіологічна матриця нашого національного Буття, життєвий сенс Народу, що зійшовся в смертельній борні зі своїм екзистенційним ворогом-московитом, виборюючи природне право Свободи, Суверенности, Справедливости. На цьому тлі напередодні 30-річчя ухвалення Конституції України, війни і людських трагедій якось не зовсім добрий вигляд має надмірна дискусія про “творців, засновників, конституційних батьків” та інших егоцентриків. Згадаймо Шевченка, який застерігає від зарозумілості: І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані Раю. Немає й Бога, тілько я! Адже насправді ніщо з нічого не з’являється. Україна несе в собі глибоку історичну тяглість становлення власної державності, конституційності, ідентичності, починаючи з княжої і козацької Доби, Пилипа Орлика, конституційних засад УНР. На цьому тривалому і битому шляху кожному поколінню судилося робити щось своє. І тільки Народ та його національна пам’ять мають право і здатність оцінювати і судити тебе “за чин твій”. Тому й оцінювати “себе” нині варто скромніше (достойніше), думаючи про власну самість у “чисельнику”, а не в “знаменнику”, який по праву і є голосом Людей, голосом Правди. Георгій ФІЛІПЧУК
На часі · “Треба виховати бодай два покоління національно свідомих, освічених громадян, для яких Україна – не територія, а найвища цінність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Місія парламентаризму: усувати найгірше, залишаючи найкраще», с. 1

Закінчення. Поч. на стор. 1 Місія парламентаризму: усувати найгірше, залишаючи найкраще

автор Декларації про незалежність: “Турбота про людське життя і щастя, а не про їх знищення, – перше і єдине законне завдання будь-якої влади”. Мабуть, це і є універсальним індикатором оцінки, поза яким пошук інших ціннісних вимірів парламентаризму (та інших гілок влади) видається маловартісним. Саме вона (означена цінність) й була закладена в засадничу статтю Конституції України, стверджуючи, що “Людина, її життя… визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. Такі гуманні посили щодо української людини в своїй вільній державі закладалися в Конституції Пилипа Орлика та Універсалах Української Республіки, багатьох інших правових актах, творених борцями за українську Державність, продовжуючи неперервну тяглість торжества ідеалів суверенності, незалежності України, честі й гідності громадянина. Очевидно, що парламентська діяльність мусить (зобов’язана) фокусуватися саме на цих двох стрижневих конституційних величинах – Українська Держава та Українська Людина. Але для такого виміру, передовсім у законотворчому процесі та державній політиці, необхідно мати не тільки добропорядних правителів, але й свідомих підвладних, які обирають, доручаючи владоможцям, зокрема парламентарям, вершити загальнонаціональні справи. Однак владці завжди мусять пам’ятати, що, згідно з Конституцією (ст. 5), “єдиним джерелом влади в Україні є народ”. На парламентаризмі, який також причетний до формування влади, лежить політична й етична відповідальність за те, що “маємо те, що маємо”. Така “солідарна” модель співучасті народу і влади у життєтворенні Нації і Держави не є витвором нових епох, бо існує з часів формування античної демократії, метою якої було творення “досконалої держави”. Там закладено те, що нині особливо є затребуваним і чутливим для суспільства. Платон у своїй знаменитій роботі “Держава” писав, що тоді політики і громадяни “свою дер" жаву облаштовували, як могли, щоб зробити найкращою, добре знаючи, що тільки в досконалій державі повинна справдитися справедливість”. Політики і гро" мадяни?! Разом, спільно, відпо" відально. Резонно. Адже подібні взаємини є уроком античного ді" алогу, якого так бракує нині, ко" ли замість “сили аргументу”, на" родженого в діалозі, сповна за" панував “аргумент сили”, пі" дім’явши під себе і справедли" вість, і вічно “гнану правду”. Але державу творять все-таки не сильні “світу цього”, а люди. Якою їй бути (справедливою чи навпаки), залежить саме від людей, які “повинні займатися тими заняттями, що потрібні державі (справедливій!), і саме тим, у чому виявляються їхні природні здібності”. Однак, спостерігаючи за “міндічгейтами” чи засиллям злочинного москвофільства, в орбіту яких ввійшли окремі державні мужі та парламентарі, важко уявити, що наш парламентаризм справляється зі своїм обов’язком “облаштовувати” державу, в якій справджується справедливість. Бо начисто забута, відкинута узбіч ота сковородинівська мудрість “спорідненої праці”, зрощена античністю, коли все добре на своєму місці, коли важливо “робити свою справу і не пхати носа в чужу”, не знаючи й не розуміючи її сутності, і є тим началом, без якого не зможе утверджуватися державна справедливість. Бо й сама держава (за Платоном) опирається на три якості (мудрість, мужність, розсудливість). Остання є особливою, оскільки потребує здатності “налаштовувати все на свій лад, змушуючи і слабше, і сильніше, і середньо натягнуті струни звучати в гармонії між собою, якщо бажаєш, з допомогою розуму, або сили, або кількості й багатства чи всього іншого. Ця узгодженість і є розсудливістю, коли наявна природна співзвучність гіршого й кращого”. Проте сьогодні “краще” все частіше поступається “гіршому”. Це – глобальна тенденція, що не оминула й наше національно-державне середовище, сотворивши одне з найбільш згубних не тільки для парламентаризму та влади, але й для безпеки Народу і Держави, суспільно-політичне явище – доморощений олігархат. Парламент на рівні багатьох скликань так і не зміг упродовж 35-річної незалежної України здолати цей злотвір, імення якому “український” олігархат. Свідомо окреслено “лапками”, оскільки нічим українським, національним, державним там навіть не пахло, адже для цілого сонмища цих нуворишів Україна ототожнювалася (-ється) лише з територією, де формувалися (-ються) не зовсім праведні їхні статки. Проте чи міг парламент, в якому вкрай рідко народжувалася критична маса українськості, все-таки здолати цю злоякісну виразку? Мабуть, ні. Адже майже жоден парламент (окрім перших, в яких переважала номенклатура) не обходився без олігархічних “партій”, які туди впевнено “прамцували” під різномастими назвами, бірками, лейблами. Інколи здавалося, що навіть “кухарчині діти” ульянова мали б “достойніший” від багатьох нових облич вигляд. Характерною рисою такої олігархічної політики парламентаризму була її всепроникність. Доволі часто офісні, публічні і навіть “закордонні” служки успішно десантувалися в парламент завдяки єдиній змагальності – всеперемагаючому “капіталу” олігархів, який слугував доїльним апаратом не лише для провладних, алей для нібито “опозиційних” фракцій та груп. І донині за спиною багатьох народних обранців видніється (за Франком) “писок…” того чи іншого олігарха. І ця проблема зовсім не заземлена на дискурс про багатих і бідних. Вона мусить сприйматися крізь призму національної безпеки України, бо саме олігархічна політика прямо й опосередковано спричинила трагедію війни, демографічну катастрофу і відтік найдорожчого національного багатства – людського капіталу, запроданство і колабораціонізм, низьку якість життя українців. Такою бідою для доброчесного парламентаризму завжди була і є олігархія. Саме від такої “демократії” застерігав свого часу Платон, переконуючи суспільство в “неможливості наситити олігархічний потяг до багатства та нехтування усім іншим задля наживи, що занапащують олігархію”, яка в свою чергу нищить демократію і справедливість. Зазвичай цей національно зневоднений клас нуворишів ніколи не тратився на українську справу, ніби всіма своїми діяннями запрошуючи москвина до “асвабаждєнія”. Адже те, що творилося задовго до війни в Криму, на Донбасі, в інших змосковлених областях, було результатом кримінального зговору продажного олігархату з так званою парламентською “елітою”. Хіба харківські угоди, парад “мовних суверенітетів” у 15 областях, мовний українофобний закон “ка-ка”, здача частиною “свідомих” парламентарів національних інтересів “новообраному” януковичу, “торгівля” українськими Севастополем і Кримом на догоду москві, звернення до Сейму Польщі 148 народних депутатів України в червні 2013 року щодо визнання Волинської трагедії геноцидом поляків та вимогою “засудити злочинні діяння українських націоналістів” не є гріхом сучасного українського парламентаризму?! На жаль, орган, що здійснює також парламентський контроль за іншими гілками влади, “промовчав” навіть тоді, коли в 370- тисячному Севастополі було відкрито на догоду лужковим та жириновським аж 12 філіалів московсько-пітерських університетів, що працювали повністю за стандартами ерефії. Тому біда українського парламентаризму, що десятками років вища представницька законодавча влада “від народу” на рівні значної частини народних обранців так і не спромоглася донині умовно “відповісти” на
Інформаційний простір · “Перша позиція полягає в тому, що Росії не можна довіряти. Друга – Україна є переможцем у війні, а не переможеним”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

різкі та образливі характеристики на адресу українського лідера. Ці деталі стали відомі з нової книги “Зміна режиму” про друге президентство Трампа журналістів The New York Times Меггі Хаберман та Джонатана Суона. Про це розповідає Oboz.ua з посиланням на The Guardian. За інформацією авторів, Скотт Бессент наполягав, щоб Дональд Трамп не приймав Володимира Зеленського в Овальному кабінеті до моменту підписання угоди. У книзі стверджується, що він дозволяв собі різкі висловлювання на адресу президента України, зокрема називав його “хитрим” та використовував образливі порівняння. “З цим дрібним виродком я вже побачив… Він хитрий. Він як дитина з особливими потребами для європейців. І поводиться як містер Бін під кайфом”, – нібито говорив Бессент своїм соратникам. “Згідно з бюджетною декларацією Уряду на 2027–2029 роки, розмір мінімальної пенсії в 2029 році буде… 3335 грн! Виявляється, ось який він – “кінець епохи бідності” … Це просто якась зелена жесть!” – написав на своїй сторінці у Фейсбуці Андрій Павловський, народний депутат України двох скликань. “Коли ми радіємо знищенню мостів у Чонгарі, Армянську тощо (а на Крим веде два десятки мостів), треба пам’ятати, що всі вони мали злетіти в повітря у перший же день російського наступу. Але їх чомусь не підірвали. Мало того, один із мостів збудували і здали в експлуатацію за 2 місяці до вторгнення. Байка про те, що миші пошкодили кабелі, не проходить: нагадуємо, мостів два десятки, і жоден не вибухнув, мало того, один спеціально збудували перед початком. Дайте ми спробуємо вгадати, хто це зробив. Певно, Порошенко?” – йдеться на сторінці Брати Капранови у Фейсбуці.
Інформаційний простір · “Перша позиція полягає в тому, що Росії не можна довіряти. Друга – Україна є переможцем у війні, а не переможеним”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Командувач Сил безпілотних систем ЗСУ Роберт “Мадяр” Бровді заявив, що окупований Крим для росії вже перетворюється з військового плацдарму на проблему. За його словами, Сили оборони працюють по логістиці, ППО, флоту та ресурсному забезпеченню окупантів. Про це він повідомив у Telegram. Бровді заявив, що Москва та “бункерний дідо” триматимуться за Крим до останнього, оскільки півострів залишається для росії одним із головних символів війни. У США спостерігається зміна настроїв щодо війни в Україні. Після рекордних ударів Сил оборони по Москві 18 червня у Вашингтоні закріплюються дві позиції, йдеться у матеріалі The Economist. Перша позиція полягає в тому, що країні-агресору Росії не можна довіряти. Друга – те, що Україна є переможцем у війні, а не переможеним, говориться у статті. Масштабний удар українськими дронами по нафтопереробному заводу в Москві, внаслідок чого російську столицю 18 червня затягнуло димом, “не залишився непоміченим” у США. Міністр фінансів США Скотт Бессент під час підготовки візиту президента України Володимира Зеленського до Вашингтона радив Дональду Трампу не допускати його до Білого дому. За даними журналістів, він використовував Втрата 22 червня на 88-му році життя завершив свій земний шлях Петро Васильович Вольвач, вчений, садівник, історик, письменник і патріот. Він був серед авторів нашої газети, і остання його стаття вийшла в “Слові Просвіти” 18 червня ц. р. Співчуття рідним, усім, хто знав покійного. Світла пам’ять П. В. Вольвачу. У Скарбниці Національного музею історії України триває виставка “Коштовний спадок Козацької України”, яка через витвори українського барочного золотарства показує інший, менш відомий бік героїчної епохи Гетьманщини. Тут майстерність, пишнота, розкіш дорогоцінних металів та каменів поєднана з глибокими сенсами, метафоричністю й духовними пошуками, що було характерно для українського бароко. За словами куратора виставки, кандидата історичних наук Юрія Полідовича, тут представлено артефакти переважно сакрального характеру: вклади, дарунки, пожертви різних людей “Рішення Президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Президента України Володимира Зеленського Ордена Білого Орла – безвідповідальне, помилкове й показує ставлення не до президента, а до України. Воно буде мати, на жаль, великі негативні наслідки. Орден вручався як символ ставлення до народу України, його героїчного супротиву і по суті прикриття від цієї ж навали сусідньої Польщі. І вручив його Анджей Дуда, на той час Президент Польщі. Рано чи пізно цей орден повернуть Володимиру Зеленському, і всі згадають цей епізод як “постріл Кароля Навроцького собі в ногу”, але свою роль в підігруванні третій стороні – нашим московським ворогам – воно неодмінно зіграє, а значить, загине більше українців і поляків, життя яких можна було би зберегти”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці дипломат і громадський діяч Валерій Чалий. У польському суспільстві назріває розкол через спроби політиків розіграти “історичну карту” у відносинах із Києвом. Група польських активістів оголосила про створення незалежної громадянської нагороди – “Ордена Майбутнього”, який присвоїли Президенту України Володимиру Зеленському та всьому українському народу. Про це йдеться у відкритому зверненні ініціаторів, повідомляє УНН. Член наглядової ради “Укрзалізниці” Сергій Лещенко під час засідання тимчасової слідчої комісії Верховної Ради заявив, що отримує в УЗ щомісячно 186 тисяч гривень. “186 тисяч на руки”, – зазначив Лещенко. При цьому він поскаржився, що почав отримувати менше грошей через збільшення військового збору. “Вона (зарплата) стала ще меншою… Сума, яка прописана в договорі, не змінилася, змінилася сума податків, яка стягується з цих грошей”, – заявив Лещенко. За роки роботи Лещенка в наглядовій раді “Укрзалізниця” отримала збиток у 18,6 млрд гривень. Сам же Сергій Лещенко на посаді члена наглядової ради “Укрзалізниці” обійшовся державі в суму понад 13 млн гривень. Керівник Управління забезпечення виконання повноважень Генерального прокурора у кримінальному провадженні Айдин Худієв опинився в центрі уваги журналістського розслідування. Автори матеріалу стверджують, що спосіб життя його родини може не відповідати відомостям, зазначеним у декларації посадовця. Про це медіа “Межа” та “Українська правда” опублікували розслідування щодо майна та витрат сім’ї прокурора. За даними журналістів, дружина посадовця Юлія Худієва регулярно публікує у соціальних мережах фотографії з автомобілем BMW X5 2025 року випуску. Автори розслідування оцінюють вартість такого автомобіля у понад 125 тисяч доларів та зазначають, що транспортний засіб відсутній у декларації прокурора. Національний палац мистецтв “Україна” вдруге за час повномасштабної війни зазнав значних пошкоджень внаслідок чергового російського обстрілу. Попри серйозні руйнування будівлі, керівництво закладу вже будує плани з відновлення та просить про допомогу українців, повідомляє медіа “Наш Київ”. “Завдавши удару по Києво- Печерській лаврі, одній із найбільших святинь християнського світу та об’єкту всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, путін остаточно вписав своє ім’я до переліку найбільших варварів сучасної історії. Від Батия до гітлера, від тоталітарних режимів ХХ століття до терористичних організацій ХХІ століття – всі вони залишили після себе руїни, попіл і прокляття поколінь. Історія не пам’ятає жодного тирана, який зрештою уникнув свого вироку. Але сьогодні недостатньо лише морального осуду. Настав час політичних і військових рішень”, – зазначив у своєму блозі в соціальних мережах Микола Голомша, політик, член Головної Ради ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Україні вдалося повернути додому 2274 дитини, які були незаконно вивезені або переміщені російською федерацією. Повернення кожного неповнолітнього вимагає проведення окремих переговорів та збору документів. Про це заявив уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець в інтерв’ю Армія.FM. Нещодавно повідомлялося, що російська влада у власних офіційних документах визнала депортацію 744 тисяч українських дітей з тимчасово окупаційних територій. На даний момент верифіковано майже 19,5 тисяч дітей та встановлено їхнє місцезнаходження. “Порожні класи – порожні села”, – цитує газета “Сільські вісті” (№21, 21.05.) міського голову Бахмача Павла Шимка. Посадовець переконаний, що низка сучасних реформ, від освітньої до земельної, складається в єдиний ланцюг, що веде до знелюднення прикордонних сіл. У Національному музеї історії України (НМІУ) триває виставка “Шлях героїв. Пам’яті Симона Петлюри”, де серед численних раритетів представлено надзвичайно рідкісний експонат – знак ордену “Другий Зимовий похід. Базар. 1921”. Про це йдеться на Фейсбук-сторінці музею. Парафія Свято-Миколаївського храму села Хороше Озеро Крутівської територіальної громади 16 червня абсолютною більшістю голосів прийняла рішення про зміну юрисдикції – перейшла з УПЦ МП до ПЦУ. Про це виданню Чеline повідомив о. Сергій Чутченко. “Щиро вітаємо релігійну громаду Свято-Миколаївського храму села Хороше Озеро з вільним і свідомим волевиявленням щодо долучення Православної Церкви України. Це важлива подія в духовному житті громади, яка засвідчує прагнення до єдності українського православ’я, вірність рідній землі, її духовним традиціям та майбутньому незалежної Української Церкви”, – написав о. Сергій. Місцевий настоятель громади УПЦ МП відмовився підтримати вибір своєї пастви. Підготував Ігор ЗОЦ Фото АСПІ та з відкритих джерел ня, як-от срібним кубком чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського, чайником Степана Томари та гданськими шлюбними кубками від Костянтина Мокієвського із зображенням алегорій Віри, Надії та Любові. Творці виставки ставили собі за мету через вишукані твори українських золотарів та історії меценатів, які фінансували створення цих шедеврів, відкрити феномен українського бароко, який є невід’ємною частиною нашої національної культури й ідентичності. Це та культурна спадщина, котру вони залишили нам, їхнім нащадкам. Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Інформаційний простір · “Перша позиція полягає в тому, що Росії не можна довіряти. Друга – Україна є переможцем у війні, а не переможеним”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Коштовний спадок Козацької України

часів Козацької України, за кожним з яких стоїть цікава історія. Розділи експозиції послідовно розповідають про різні верстви тогочасного суспільства: від гетьманів та генеральної старшини до простих козаків і містян, також йдеться про монастирі як центри освіти та мистецтва. Серед ключових експонатів виставки можна побачити вражаючі артефакти, пов’язані з найвидатнішими історичними діячами України. Зокрема, це шати до ікони Богородиці, створені коштом гетьмана Івана Мазепи, на яких після анафеми російської церкви намагалися стерти гетьманський герб. Відвідувачі можуть також оглянути вишукані оклади Євангелія від генерального обозного Івана Ломиковського та миргородського полковника Данила Апостола. На виставці можна помилуватися і майстерно виконаними предметами світського призначен-
Очевидець і літописець · “Пуповина предків – це їхній дух, успадкованість його наступними поколіннями, вірність рідній землі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Книга, яка щойно побачила світ, вже воює на фронті

Зінаїда ВОРОБЕЙ, працівниця Музею історії Луцького братства В українську літературу волинянин, фаховий журналіст, народний депутат України першого скликання Андрій Бондарчук влився за віком надто пізно – у 2008 році. Але за цей час написав більше десяти книг, які одразу розійшлися. Дві з них є у Конгресовій бібліотеці США, а “Уклін ангелу” – дві повісті про долю двох підлітків в часи Голодоморів 1932–1933, 1946–1947 років, яка двічі видавалась, – торік вийшла в Італії італійською мовою. Кілька історичних книг повернув до другого життя. Нині ж книгою з інтригуючою і глибокозмістовною назвою “Пуповина предків” розпочав свій поважний ювілейний рік. Після солідного, 940-сторінкового видання про історію рідного села “Сереховичі: з історичної пам’яті”, це його чергова книга. Автор визначив її жанр дещо незвично – рваний роман. Справді, роман нестандартний, багатоплановий: зміст, жанр, форма розповіді, часові події багатовекторні, сфокусовані в назві твору. Пуповина предків – це їхній дух, успадкованість його наступними поколіннями, вірність рідній землі. Дійові особи з різними характерами і світоглядом. Природна допитливість до пізнання минулого, попри обставини, допомогла простій сільській людині докорінно переосмислити своє життя, історію України, стати її патріотом, а захоплення краєзнавством – зробити засобом для прозріння земляків. У дещо незвичній формі подано спроби збагнути стосунки людини і природи, реалії життя і постулати віри. Автор особливо наголошує, що ігнорування законів природи, її безоглядне пограбування, зневага до неї, підміна моральних, духовних цінностей матеріальними, жадобою до всеосяжної земної влади, наживи – це шлях до апокаліпсису. Андрій Бондарчук як один із засновників держави, член Конституційної комісії у першому скликанні парламенту, не обходить гострих проблем сьогодення. В тому числі упущень у тексті Основного Закону, що негативно позначилось на сучасній ситуації в державі. “До авторів нашої Конституції, депутатів, які її ухвалювали, у мене як громадянина виникає запитання: чому про обов’язок захищати Вітчизну сказано так кволо, сором’язливо, невиразно, що навіть може викликати лукаве двозначне трактування – це просто обов’язок громадянина. Хочу виконую, хочу ні. Обов’язків у людини багато. Однак далеко не всі їх виконують. У даній статті Конституції чомусь щезло дуже важливе визначення обов’язку – “почесний”. Ще краще – “святий”. В Законі про Тимчасовий устрій Гетьманату П. Скоропадського у 1918 році було записано: “Захист Вітчизни є святий обов’язок кожного козака і громадянина Української Держави”. Відчуваєте різницю? В проєкті Основного Державного Закону УНР часів С. Петлюри наголошено, що це обов’язок усіх громадян. Тому до статті про захист теж слід додати, що це святий обов’язок кожного громадянина, де б він не працював, яку б посаду не займав, які б статки не мав, якої б політичної, релігійної орієнтації не був. Адже перед Основним Законом, як він проголошує, усі рівні. Зрозуміло, йдеться про допомогу, сприяння. Роботу громадянина в держустанові треба оцінювати з позицій обов’язків захисника Батьківщини”. А от погляд автора щодо корупції, середовище якої насамперед – державні установи. Тому в Основному Законі треба було б передбачити: вчинені держслужбовцями, незалежно від їх посаді рангів, корупційні дії, інші злочини є обтяжними факторами при визначенні міри покарання. Ці упущення слід врахувати, коли можна буде вносити поправки до тексту Конституції. Насамкінець, геноцидна війна, яка триває, доленосна битва за державу і націю, героїзм ЗСУ і народу, реалії військової України і далекого від фронту села, жорстокість і нечувана підлість агресора, позиція наших партнерів, причини втрати швидкої перемоги над загарбником. Є кардинально відмінний від усталеного погляд на вселенське зло, його небезпеку. На 620 сторінках твору документалістика переплітається з художнім словом і образами, публіцистика – зі складними трагічними долями людей і епізодами, що викликають усмішку. Тут авторські вольності і тривожне сьогодення. Але головне – історія України, політичний портрет її ворога, корені зла. Автор зазначає, що той, хто не знає історії, – беззахисний, і наш ворог, який одночасно з гарячою веде масштабну й тонку, підлу кібервійну, багатьох наших громадян, навіть в нашому глибокому тилу, виключає із оборонців рідної землі, робить їх ухилянтами, зрадниками, убивцями, терористами, злодіями. Тому й поставив автор собі за мету – правду історії, її складові подати не академічно, а простою, дохідливою мовою. Тож ця українська національна читанка для тих, кому треба про складне сказати просто. Недаремно і в дарчих написах тим, хто придбав книгу, автор висловлює побажання: “Знаймо свою історію”. Два утинки з книги доповнять певну уяву і про авторський стиль. Ось далекий, двовіковий реверс, у минуле великого села Руде у глибинці Волинського Полісся. Тут всі сім’ї багатодітні, жителі носять однокореневі прізвища – Рудий, Рудюк. Та є, на диво, окремий куток, де всі з прізвищем Француз. Ще живий один із його засновників, у дуже поважних літах, Харитон. “Дякує Харитон синові за гостину, шкандибає до другого на кутку, який назвали Французьким. Бо майже всі тут мають його фамілію, родовий, можна сказати, куток. Все тут йому добре знайоме, мов свій двір. І хоча він, бодай на шматок землі права вже не має, синам пороздавав, все одно якась жила гордості у ньому починає грати: його кров у стількох дітях, онуках! І таки Французи вплели в історію села свою гілку, у їхніх дворах більше порядку. Руде споконвіку багате хіба що на злидні, болота і дітей. Ну, ще на руду глину. Тяжко звідси випнутись в люди. Книжка, кажуть, виводить. А за що тих дітей вчити? Малим Харитон теж хотів у школу, та на хотінні все й скінчилось. Навчився лиш замість хрестика проти своєї фамілії ставити “Хр” і гачечок маленький чіпляти. То означало Хранцуз. Бо хоч справжнє прізвище починалось з літери Ф, але попри всі старання ту фігурову букву не міг вивести своїми порепаними од вічної роботи пальцями. Три поти висиплять на лобі, а вона не піддається. Та хіба не все одно чи ти Хранцуз, чи Француз? В селі майже всі вимовляють першу. Від тих дітей, як від злиднів, – куди дінешся? У Рудому у всіх по багато, щонайменше, то сім’я із чотирьох – п’яти. Ті, хто вижив, бо чи не половина маленькими відходять. Ну, так, Бог дав, Бог взяв. То й не вельми тужать батьки, – бо якби повиростали всі, то й волосся на голові пооб’їдали. Зате, хто зостався, кривими душею і тілом рідко бувають. Так заведено в природі. Де густо росте соснина, березняк, дуб, дерева рівні, гінко, увись ідуть. А одинокі – то переважно карячкуваті, невисокі, кривогіллясті. На своїх дітей він не нарікає. Живуть не густо, але путні виросли. Одного Давида він ще не второпав: що з нього буде. Не такий як всі. Дітьми обростати не хоче. Не пішли йому в приклад сім’ї, де по вісім, п’ятнадцять дітей. В його не та мірка втіхи. Може й так. Бо що знав у тій глушині поліщук? Вічна воляча робота, злидні, бруд. Є церква чи костел. Вижити нема за що. Зостається нічка довга і темна. З неба ллє. “Дощ іде – гриби будуть, тисни бабу – діти будуть”, – жартують мужики і роблять те, як і щоденну роботу. Одна кімната, діти чують. Ну й що? Хіба вони дурні, не бачать, від чого корова приводить теля, кобила – лоша, свиня – поросята? Городська казка про бусла, комин і немовля їх тільки розсмішить. Проте розпуста в селі – це неслава така, як і злодійство. В селі Руде і люди вродою руді. Вже й приповідку насмішники склали: “Дід рудий, баба руда, син рудий, жінка руда, десять дітей – усі руді, кожен рудий руду взяв, бо рудую вподобав”. Навіть миші рудої масті. І люди по фамілії Руді чи Рудюки. Тут так тісно від цих фамілій, що є по дватри двійники, у яких однакове все: імена, по батькові. Хоч бери нумеруй, мов царів. Одного разу навіть староста Каленик, син Себастіяна, копаючись у якійсь скарзі, чортихнувся: “Та де вас насіялося стільки однакових? Ніби з усього світу”. Відомо де, сам теж з Рудих. Тому кожен має свою вуличну прозву: Аршин, Сметана, Вуж, Лисий, Звоняр… Охрестив хтось з спостережливих односельців – так і прилипне до тебе на весь вік і після нього. Ті ймення значили більше, аніж метричні, бо не повторювались. Навіть судді, для яких розгляд справ із цього села був надмір клопітним і тривалим, змушені були користуватись вуличними метриками, хоч вони не паперові, без печаток і позначок про грошові збори. Охочих порушити ту фамільну монополію не знаходилось, ніхто з чоловіків сусідніх сіл не брався. Багатих та гарних дівчат, бувало, вихоплювали, але щоб в прийми хто пристав, то ні. Бо що кращого він знайде у цій безпросвітній глушині. А от його, Харитона, предок, вельми близький, з якої то далечини прибився! Заніс вітер історії. Як война з французами була”. А ось інша оповідка. У с. Макарове незвичайна новина: єдиний в о. Бориса син Любомир після закінчення духовної семінарії, аби мирно допомагати Україні в боротьбі з ворогом, став волонтером. Коли рятував людей після підриву Каховської ГЕС, загинув від атаки дрона. Але матір і дитинка, яких він рятував, завдяки йому зостались живі. Їх прихистили у себе о. Борис з матушкою. Велелюдними були похорони Любомира в селі. “Місяць не правив службу о. Борис. Та перед неділею сказали, що вже буде. Прийшло багато людей. Пішов і я (в книзі це Роман Михайлович. – Авт.). Змарнів наш отець. Хоч службу провів добре, та в голосі вловлювався інший тон. Всі розуміли – біда не бадьорить. Далі те, що сталось, було потрясінням для прихожан. Сказав, що завершує священицький чин і звертається до нас з прощальною проповіддю. Храмова зала завмерла. “Радо мені було з вами служи" ти Богу. Як і вся Україна, мака" рівчани жили в злагоді, мирі і спо" кої, планували майбутнє. Я вчив вас вікувати в любові до ближньо" го, навіть ворога. Та до нас прий" шло зло, яке Богоданими духовни" ми цінностями перемогти немож" ливо. Господь карав своїх ворогів, звільняв світ від зла, цим чинив добро. В душах наших за страшні злочини ворога кипить ненависть. Її треба перелити у добрі справи. А добрі справи – це знищувати зло. Кращі сини України ради цьо" го не шкодують навіть життя. Це воїни Бога. Їхніми руками, ро" зумом, мужністю, зброєю він ни" щить зло. Але ворог сильний, жор" стокий, підлий. Я багато переду" мав після смерті сина. Як батько, як священник, як громадянин. І вирішив: настала мені пора тим" часово відкласти хрест і взяти до рук зброю. Бо це зло хреста не бо" їться. Він не зіб’є ворожий літак, не знищить танк, не зупинить на" вали, яка суне на Україну. Бога зло не вб’є, а Україну може. Я й праг" ну її захистити. У мене була довга і нелегка роз" мова з владикою. Ми не можемо брати до рук зброю, тим більше користуватись нею. За це він тимчасово відлучає мене від пас" тирської роботи. До неї я приєд" наюсь після перемоги. Тому скла" даю наперстний хрест, віддаю старості. Дорогі мої! Сьогодні не Прощена неділя, але я прошу прос" тити мені, якщо перед кимось за" винив. Я приєднуюсь до братства земних воїнів Бога. Тож благосло" віть мене, мої брати і сестри во Христі, на святу справу, як я сім літ благословляв вас”. Тиша, тиша бринить у храмі. Святі лики з образів, ікон так само, як і людські очі, обличчя, незворушні, мовчазні, суворі, не схвалюють і не осуджують вчинок. Мабуть, дуже мало часу, аби оцінити його. Беззвуччя ятрить серця і душі вірян: надто важке і складне просить сказати їхній духовний наставник. Щось неймовірне. Раніше він був їхнім порадником, суддею, а тепер… Тиша. Ніхто не наважується стривожити її. Людська німота найболісніше ранить пастирську душу. – Люди.., що ж ви.., – негучно наважується староста, чи то питає, чи осуджує. Безмова. І тут майже всі люди – хто на два, хто на одне коліно вклякають, чи в шанобі схиляють голови з прикладеною до серця долонею. – Дякую, дорогі, – витирає сльозу отець Борис. Прихожани тихо покидають храм, мовчки ідуть додому. Ми теж ішли мовчки. Безрозмовно лягли спати”. Видання за призначенням дещо незвичайне: це донат автора для бібліотек Волині, інших областей та ЗСУ. У Луцьку вже відбулись гарні, змістовні презентації – в обласній науковій бібліотеці ім. Олени Пчілки та обласній бібліотеці для юнацтва. На них та заявках читачів виручено 42 тисячі гривень, які перераховані діючим на фронті частинам ЗСУ. Разом з авторськими витратами на друк це 200 тисяч гривень пенсійного донату письменника. Збір продовжується. “Здається мені, – зізнався автор на презентації, – що найкращу і найоб’єктивнішу рецензію зробила проста сільська жінка Валентина Сінкевич із с. Хорохорин Луцької громади, яка одна з перших придбала і прочитала книгу. Зателефонувала мені і каже: “Таких книг я ще не читала. Треба, щоб її прочитало якнайбільше людей”. Тож автор для спілкування дає свій контакт: ([контакт приховано]. Прочитайте, не пожалкуєте. І ЗСУ задонатите.
Суспільство · “Люди хочуть повернути те втрачене, що ніколи не перестане бути для них рідним”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Донецько'Закарпатська взаємодія Суспільство гармонізуватиме любов, помножена на раціо

Сергій ЛАЩЕНКО Пригадую, як на початку 70-х мій брат, тоді ще школяр-старшокласник, їздив на Закарпаття. Привіз масу вражень, переважно хороших. Адже гарна природа, своєрідна архітектура, доброзичливі люди, які розмовляли дещо специфічною українською мовою, – все це не могло не сподобатись підлітку з Наддніпрянщини. Зрештою, Леонід і їхав туди, очікуючи на щось дуже яскраве. Перед тим встиг подивитися фільм “Тіні забутих предків”, тому й думав, що принаймні частина людей досі ходить у національному вбранні. Та й розмовляють там, як гуцули з фільму Параджанова. Проте дитячі припущення нев усьому підтвердилися. А стосовно мови, то спочатку було навіть певне розчарування. Бо перед тим брат побував у Чернівцях та Львові. У Чернівцях української мови на вулицях не більше 30 відсотків, а у Львові мовне співвідношення було 50 на 50. І лише в Ужгороді ситуація була оптимістичнішою. Українською, на його думку, розмовляло не менше 90 відсотків містян. Закарпаття тримало марку! *** Мій нинішній візит на Закарпаття більш як через пів століття після братового також став знаковим. Першим містом, де була можливість спокійно походити по вулицях і послухати мову, було Мукачево. А ще й вивіски прочитати. Трохи здивувався, коли побачив: “Хижина у діда Щукаря”. Пригадуєте, був такий персонаж у радянському романі Шолохова “Піднята цілина”? То що це – ностальгія за минулим? Важко було б уявити такий напис десь у Луцьку, Тернополі, Львові чи навіть у тому ж закарпатському Рахові. Але Мукачево і в радянські роки було трохи зросійщеним. Тому написи “Карнізи-Карнизы”, “У Крістіни”, “Сімейна копілка”, “Усі сюда”, “Дядя Вася” – тепер майже не дивують. Ну що ж, така специфіка краю. Певна дистанційованість від Галичини таки є. В усьому іншому питань не виникало – люди добрі, привітні, охоче відповідають українською. Дехто майже літературною, хоча багато людей вживають такі слова, як “нич” (нічого), “вшиткі” (всі), “айно” (так), “попозирай” (подивись), “добрі” (добре). Закарпатський колорит неодмінно присутній, коли місцеві спілкуються між собою. Але приїжджому мовних проблем не створюють, все розкажуть і покажуть. Зазначу, що дехто вважає місцеву говірку окремою “русинською” мовою, нагадуючи, що вона вже кодифікована і визнана кількома сусідніми країнами. Тай мені здалося, що закарпатський колорит тепер відчувається сильніше, ніж це було 10 років тому. У 2016 році я тут пробув кілька годин разом із донецькими дітьми. Тоді нас тепло приймали, бо їхали переважно діти з патріотичних родин. А тепер їдуть всякі, рятуючись від війни. Великий наплив біженців зі сходу України заставляє місцевий люд мобілізуватися, захищаючи своє. Чи звучить тут російська? Так. Інколи тиха, спокійна, інколи голосна, майже панська, але не сказав би, що її в Мукачеві аж так багато. Це в соцмережах дехто із закарпатців скаржиться, що російська наступає. Але, як на мене, то її в місті не більше 20 відсотків. Може, це суб’єктивна думка? Хочеться вірити, що державні органи колись оприлюднять точну статистику. Цікаво, яким буде вплив на Закарпаття великої кількості ВПО? Реалії та міфи Затятого бажання приїжджих домінувати на Закарпатті я не помітив. Їдуть сюди, втікаючи від війни, і нема кому займатися самоорганізацією проросійських структур. Навпаки: донеччани, харків’яни, кияни, одесити потроху пристосовуються, зокрема, масово пригадують українську мову, яку колись вчили в школі. В соцмережах вистачає тривожних повідомлень, мовляв, скоро багатії з Донбасу та інших областей сходу тут усе скуплять. І злочинність зросте. Може, якісь прецеденти вже були, але я помітив тенденцію до перебільшення загроз. Наприклад, дехто стверджує, що населення невеликого містечка Перечин (колись тут проживало близько 7 тис. осіб) незабаром зросте у кілька разів за рахунок переміщених. Проте інформація з інтернету не настільки тривожна: “У Перечині відкрили житловий комплекс для релокованих працівників – ВПО з Краматорська. Переселенцям пропонують 13 нових будинків, пільгові тарифи, школу й дитсадок. Житловий квартал фактично подвоїть населення міста. Також розпочато зведення великого сучасного освітнього закладу площею понад 20 тисяч квадратних метрів”. Ось бачите, населення “подвоїться”, а не зросте у кілька разів. Щоб писати про плюси і мінуси інтеграції донецьких у життя закарпатського краю на основі перечинського матеріалу, треба там, як мінімум, особисто побувати. Збираюся це зробити восени. Ідентичність під кутом зору колишньої волонтерки з Донбасу Поки що мені щастило, бо спілкувався переважно з проукраїнськими донеччанами, яких з рідних місць зігнала війна. Скажімо, Надія Овчаренко з Лиману ще в 2014 році волонтерила на Донеччині, допомагала нашим військовим. Причому ризикуючи своїм здоров’ям і навіть життям. Адже фанатів “незалежної Донецької республіки” тоді було хоч греблю гати! Її син вже тоді пішов у ЗСУ, рішуче зробивши вибір на користь України. Не відсиджувався і в 2022 році, а пізніше був учасником “Курської” спецоперації. Тому думка пані Надії тепер особливо цінна, коли йдеться про об’єктивну оцінку ситуації на Закарпатті. Вона приїжджа і разом з тим своя, україноцентрична. Коли я заторкнув тему русинського сепаратизму, Надія Вікторівна відповіла, що приїхала на Закарпаття в 2015 році майже одночасно з Геннадієм Москалем. Він тоді очолив Закарпатську обласну державну адміністрацію. Тому не могла з ним не познайомитись. Вони разом інтегрувалися в культурне життя краю: він, буковинець, івона – донеччанка. Обоє патріотичні люди, тож зрозуміти Закарпаття їм було неважко. Буковина була приєднана до УРСР в 1940 році, трохи раніше, ніж Закарпаття. Пережила ті ж проблеми: колективізацію, виселення, розбудову шкільництва. Тому Геннадій Геннадійович добре розумів специфіку цього краю, зокрема й питання ідентичності. А Надія Овчаренко про свою Донеччину сказала так: “Донецька область, як і Закарпаття, ніколи не була однорідною. Однорідність їй приписують. Насправді є райони з великою кількістю етнічних росіян, які здебільшого працювали на шахтах. Є чимало грецьких населених пунктів. Причому греки на момент переселення з Криму розмовляли двома мовами: урумською та румейською. Але пізніше більша частина з них зросійщилася, а частина, яка проживала в українських селах, добре засвоїла українську. Північ Донецької області – це взагалі Слобожанщина. Українська мова тут добре збереглася по селах. Тому, живучи на Закарпатті, я розуміла, що десь переважають українці, десь угорці, десь румуни. Скрізь шанобливо ставилася до місцевих традицій, як і Геннадій Москаль, до речі. Сепаратизму він не схвалював, але часто приходив на культурницькі заходи русинів. Міг і промову якусь виголосити, і закарпатську вишиванку одягнути. Місцевим це подобалося, його поважали. Мій водій також розмовляв зі мною закарпатським діалектом. І я його без особливих проблем розуміла. А інколи і сама переходила на його говірку, що колезі дуже подобалося. Тобто якихось особливих проблем зі спілкуванням у нас не було. Закарпатці непогано володіють українською літературною мовою, в державних установах саме нею і розмовляють. Хіба що в Берегівському районі є угорці, які можуть не зрозуміти українську. Думаю, з часом і там усі добре знатимуть державну мову”. Думка недавніх переселенців Тут спочатку треба сказати декілька теплих слів про маріупольку Оксану Стоміну. Бо є люди, без яких важко обійтися. Якби мене запитали: хто є “найкрутішою” українкою нашої доби, я без вагань відповів би, що Оксана. Вміє ця жінка помічати та згуртовувати навколо себе цікавих і позитивних людей. Тобто найкращих. Це рідкісна риса, і не у кожного вона є. Оксана відразу відгукнулася на моє прохання і підказала координати земляків, які з 2022 року проживають на Закарпатті. Едуард Зарубін з дружиною та Павло Жуков з батьками, дружиною і доньками. Всі маріупольці, як і Оксана. Всі пережили пекло війни. У кожного з них своє бачення ситуації, свої плани на майбутнє. Але й просвітянська школа відчувається. Ні, офіційно до організації вони не входили, але контактували з такими людьми, як Оксана та лідер маріупольської “Просвіти” Анатолій Мороз. З перших хвилин спілкування з колишніми мешканцями Азовського узбережжя у мене зникли сумніви, що вони можуть бути чимось гіршими від закарпатців. Тим паче, що батьки Лілі Зарубіної родом з Тернопільщини. Її син Віктор, як і належить патріоту, зараз перебуває в ЗСУ. Чим вони можуть відрізнятися від ужгородців? Зарубіни – медики і працюють (у мене склалося таке враження) практично без вихідних. Їхня потрібність закарпатцям не викликає сумніву. Українською володіють добре, історією краю цікавляться. Разом з Едуардом ми навіть побували в корчмі з чисто закарпатською назвою “Деца у нотаря”. Літературною мовою це мало б означати “Сто грамів у нотаріуса”. Власник закладу, Павло Чучка, є науковцем, відомою на Закарпатті людиною, яку шанують земляки і люблять журналісти. Він є сином відомого мовознавця, доктора філологічних наук Павла Чучки (1928–2016). Ми поспілкувалися з годинку на різні теми, зокрема політичні. Павло Павлович подарував кожному з нас свою книгу “Послання Павла до срібноземлян. 1973–2023”. Отже, визнав своїми! Тими, кому Закарпаття не чуже. Поясню, що “Срібна земля” – це одна з поетичних назв Закарпаття. А 1973 рік – це перший рік, коли син професора спробував себе на перекладацькій ниві. Не хочуть закарпатці “тикати” рідним, внутрішня культура не дозволяє. Ось цю культуру відразу відчувають переміщені з Донбасу. Принаймні, найінтелігентніші з них. У родині Жукових доньки вже вивчають ази закарпатського діалекту. Старенький сусід-угорець погодився допомогти дівчаткам інтегруватися в соціум. Може, з часом і за угорську візьмуться? В Ужгороді цієї мови не дуже багато, а от в Берегово нею розмовляє більшість містян. В Берегово деякий час проживав керівник Маріупольської “Просвіти” Анатолій Мороз. Його рідня живе там і зараз. Тож рано чи пізно угорську доведеться вивчати. До речі, мама Павла Жукова свого часу вивчила узбецьку мову, бо її батьки в роки Другої світової війни були там в евакуації. Тому коли родина, виїхавши з Маріуполя, деякий час проживала в Сімферополі, то донечку Марійку вирішили віддати в кримськотатарську школу. Це родичі так підказали, мовляв, кримські татари набагато толерантніші від контингенту російських шкіл. В душу маріупольцям лізти не стануть, перевіряти на лояльність до Путіна і Росії не будуть, навпаки, поголовно співчуватимуть. Бо прекрасно знають, що таке депортація і втрата малої Батьківщини. Марійка досі зберігає зошит з уроками кримськотатарської мови як пам’ять про відносно світлий період у житті. Краще вчити незнайому тюркську мову (бабуся ж вивчила узбецьку!), зате бути в оточенні рідних людей. Така толерантність до мов – це погано для Закарпаття? Ні, однозначно добре. І отримане щеплення проти сепаратизму – також добре. Найкраще об’єднує україноцентрична позиція Нещодавно вперше почув нову, створену патріотичними одеситами пісню. Там незмінне одеське почуття гумору поєднується з чіткою проукраїнською позицією. Слова і фрази з одеського лексикону дуже добре лягають на музику. Чому згадую про Одесу, коли пишу про Закарпаття? А тому, що під час війни нас і справді багато що об’єднує. Хіба відсіч орбанівським угорським реваншистам не є актуальною? Послухайте закарпатський гумор із вищезгаданої книги Павла Чучки: “Ми вже УнгвАр (Ужгород) ізбудували у тот далекий темний час, коли ші Арпад із Атіллом, попуд Уралом кози пас!” Спільні зустрічі одеситів, донеччан, закарпатців могли б стати дуже ефективними. Їх можна буде проводити у тій же новозбудованій перечинській школі, де вчитимуться діти з Краматорська. Головний краєзнавець Донеччини Валерій Романько готовий і літературою допомогти. Зокрема, передав для родини Зарубіних книгу “Донеччина: минуле і сучасність”. Головне, щоб підключилися креативні люди, як Оксана Стоміна, які вміють об’єднувати і які дуже хочуть повернути те втрачене, що ніколи не перестане бути для них рідним.
Національна еліта · “Валентина Данилівна разом із онукою Лесею готує до друку нотатки письменника – замальовки, ескізи творів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лентині Данилівні сподобався студентський літературний альманах “З когорти титанів”, приурочений роковинам письменника, вона особливо відзначила опубліковані кращі лінгвістичні етюди переможців конкурсу “Крилата метафора Олеся Гончара”. Надіслані нею фотопортрет Олеся Терентійовича та вирізка з газети “Літературна Україна” від 9 липня 1998 року з публікацією “До чистих джерел духовності” – звіту комісії з творчої спадщини Олеся Гончара, що починався переліком ювілейних заходів у Рівному й закінчувався фрагментом з мого листа до Валентини Данилівни, давно вже стали реліквіями в моїй родині. Листування з Валентиною Данилівною продовжилося й після того, як я переїхала до міста Луганська й працювала там у педагогічному університеті. Дружина митця відгукнулася на мій вітальний з Новим 2000 роком лист: Глибокошановна Валентино Миколаївно! Від душі дякую Вам за гарні побажання мені до Нового 2000"го Року, навзаєм бажаю й Вам всьо" го найкращого і Вашій родині та" кож. Мене радує те, що ви тепер повернулися до свого рідного краю, де так потрібні такі люди, як Ви, найперше маю на увазі Вашу наці" онально закорінену й творчо мис" лячу особистість, неабиякі знання й досвід, хоча й розумію, який складний час адаптації, які труд" нощі вам доведеться подолати, вживаючись в те середовище, де українська культура і її представ" ники, м’яко кажучи, не в достат" ній пошані. Тішить мене, як і Вас, що Вас розуміє молодь, наша надія, і що україномовна інтелігенція прагне до згуртування. Пригадується мені, що свого часу за життя Олесь Терентійо" вич прихильно й уважно ставився до творчості Миколи Малахути, а Олесь Гончар мав чуття на та" ланти. Отож подякуйте Миколі Да" ниловичу за добрий намір щодо ви" дання щоденників Олеся Теренті" йовича, я матиму це на увазі, хоча й знаю, що скрізь в Україні зараз скрутно з виданням української книжки. Про Ваші есе"роздуми, що над" руковані в журналі “Київ”, ті, хто їх читали, відгукуються схвально, публікація не пройшла непоміченою для прихильників твор" чості письменника. Ще хочу Вам сказати (може, Ви й не знаєте про це), що німці заснували премію Олеся Гончара втрьох номінаціях для молоді до 30 років. Одна з них за літературоз" навчі роботи про творчість пись" менника (500 нім. марок). Надси" лаю Вам публікацію журналіста Віталія Абліцова про премію, з на" дією, що, може, й у Вашому уні" верситеті знайдуться бажаючі позмагатися за цю премію. Надсилаю Вам збірник мате" ріалів про Олеся Терентійовича, може, це Вам знадобиться в робо" ті. а ще ласкаво прошу передати “Вінок пам’яті” Миколі Данило" вичу Малахуті з вітанням від ме" не. Успіхів Вам на Вашій новій життєвій дорозі. Щасти Вам! Ваша – Валентина Гончар. 30.01.2000 р., м. Київ. Надісланий Валентиною Данилівною збірник документів та матеріалів “Тернистим шляхом до храму: Олесь Гончар у сус-
Національна еліта · “Валентина Данилівна разом із онукою Лесею готує до друку нотатки письменника – замальовки, ескізи творів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Кожному письменникові треба знайти свою Валю…” До 100'річчя від дня народження Валентини Гончар

Валентина ГАЛИЧ, докторка філологічних наук, професорка 22 липня 2026 року сповнюється 100 років Валентині Данилівні Гончар – дружині Олеся Гончара, видатного письменника, класика української літератури. За тридцять один рік, що минув від часу, коли Олесь Терентійович пішов із життя, її ім’я часто з’являлося на сторінках журналів і газет: вона охоче давала інтерв’ю, відредагувала та опублікувала те, що не встиг за життя письменник, – повість “Білий лотос”, книгу щоденникових записів митця воєнних літ “Катарсис”, упорядкувала три томи його щоденників, опублікувала власну книжку спогадів про письменника “Я повен любові”, підготувала доповнене повне видання щоденників митця у 12-томному зібранні його творів, яке, на жаль, досі не здійснилося. Крім того, за її активної участі побачили світ книги “Вінок пам’яті”, “Листи”, котрі багатогранно та рельєфно представили постать Олеся Терентійовича як художника слова, публіциста, громадського діяча, гуманіста, політика і філософа. Це далеко не все, що зробила Валентина Данилівна для вшанування і збереження пам’яті про свого чоловіка, для того, щоб його творчість попри вилучення зі шкільних програм, оглядове вивчення її у вищій школі, критику новітніх постмодерних літературознавців мала масового читача, як і за життя письменника, стояла на сторожі історичної пам’яті й духовності українського народу, вчила громаду мудрості, жити гідно й у злагоді, гармонії з природою, щоб не розгубити спадщину попередніх поколінь. Варто згадати ще й підтримку молодих дослідників творчості Олеся Гончара та її живий інтерес до конкурсу на здобуття Міжнародної українонімецької премії імені Олеся Гончара для молодих письменників України, започаткованої в 1997 році німецькими письменницею і журналісткою Тетяною Куштевською та соціологом і культурологом Дітером Карренбергом. Незважаючи на поважний вік, Валентина Данилівна залишається в лавах гончарознавців: разом із онукою Лесею готує до друку нотатки письменника – замальовки, ескізи майбутніх творів митця, що розкривають його художні задуми, громадянський зміст яких у лаконічній формі втілився й у багатьох публіцистичних творах. Валентина Данилівна – воістину берегиня духовного спадку свого чоловіка У підручниках з української літератури не згадуються імена дружин письменників, тих, хто розділив їхню долю, був поряд із ними й у хвилини тріумфу, і в миті розпачу. Пощастило лише тим, які самі займалися художньою творчістю. Та й в історії української літератури можна знайти небагато прикладів співпраці митця зі своєю дружиною. Пригадаймо Пантелеймона Куліша і Ганну Барвінок, Бориса Грінченка і Марію Загірну, Григорія Косинку і Тамару Мороз- Стрілець, Павла Тичину і Лідію Папарук, Володимира Дрозда і Ірину Жиленко... Одним із прекрасних взірців такої співпраці, коли чоловік цінує жертовність рідної людини, бере до уваги її поради, є подружжя Гончарів. Валентина Данилівна спілкується з журналістами (2002 р.) Працюючи над кандидатською дисертацією “Антропонімія Олеся Гончара: природа, еволюція, стилістика”, я вже знала, що дружину Олеся Терентійовича звуть Валентина Данилівна, очевидно, ці відомості одержала з книги “Слово про Олеся Гончара”. Безпосередньо спілкуватися з Валентиною Данилівною довелося вже після того, як відійшов у вічність Олесь Гончар. Це було 1998 року, коли громадськість України відзначала 80-річчя від дня народження письменника. Я, тоді доцент кафедри української мови Рівненського державного педагогічного інституту, задумала низку ювілейних заходів. Студенти часто чули на моїх заняттях ім’я Олеся Гончара, його творчості був присвячений спецкурс, я постійно зверталася до слова письменника, беручи у нього уроки високої культури мови. Знали студенти і про два листи Олеся Терентійовича, які він написав у відповідь на мої звернення до нього, де він схвалив вибір теми для мого наукового дослідження, спираючись на власний літературний досвід, зазначив його новизну. Ці епістолярні тексти є гостро публіцистичними творами, де йдеться про майбутнє України, роль молоді в її розбудові, сучасний літературний процес, позначений іржею постмодернізму. Я рада, що ці роздуми митця стали здобутком масового читача, увійшли до окремого 10 тому (“Листи”) 12-томного зібрання творів письменника, упорядкованого товаришем Олеся Гончара Яковом Оксютою. Я написала тоді Валентині Данилівні про те, що збираюся організувати в Рівному до ювілею. 11 березня 1998 року вже одержала відповідь: Дорога Валентино Миколаїв" но! Глибоко схвильована одержа" ними від Вас матеріалами, що пов’язані з відзначенням 80"ліття незабутнього Олеся Гончара у Ва" шому педагогічному інституті на філологічному факультеті. Тільки те, що робиться з лю" бов’ю і від душі, здатне згуртува" ти людей, так як це вдалося Вам зі своїми студентами, щоб зреалі" зувати задумане Вами до 80" ліття письменника. Дякую Вам і Вашим вихо" ванцям і за відкрите заняття “Мій Гончар”, і за стінгазету, надто ж за літературний аль" манах, який читаєш з великим хвилюванням. Приємно мені було дізнатись про ту творчо" об’єднуючу атмосферу, що па" нувала серед ваших студентів, коли Ви працювали над втілен" ням задуманого. Передайте мою подяку Богданові Сологубу за його чу" довий поетичний етюд, який мені, як і Вам, теж сподобався своєю самобутністю і поетич" ним прочитанням авторського тексту. Та й етюди інших Ваших вихованців теж заслуговують на увагу й підтримку. Один примірник альманаху я залишу в нашому архіві, а другий передаю в музей Літератури, де працює в одній великій кімнаті постійно діюча виставка про Оле" ся Терентійовича. Надсилаю Вам звіт комісії з творчої спадщини Олеся Гончара, де добре сказано і про Вас та Ва" ших вихованців. Прийміть від мене на пам’ять фотографію Олеся Терентійови" ча, хай вона нагадує Вам про ньо" го, як про людину, яка з великою шаною ставилась до тих, хто мав у собі високу духовність і переда" вав її іншим. Всього Вам світлого і надійно" го! З вдячністю – Валентина Да" нилівна. Схвальний відгук дружини письменника про наші плани глибоко схвилював студентів, ще тісніше об’єднав їх навколо ідеї з почуттям національної й громадянської гідності та глибокої пошани до особистості митця відзначити його ювілей. Це не просто слова високої риторики: студенти всупереч позиції викладача методики української літератури, що ініціював вилучення зі шкільних програм роману “Прапороносці”, на сцені Рівненського педінституту поставили фрагменти саме цього твору. Щоденникові записи останніх літ Олеся Гончара, надіслані Валентиною Данилівною, були копійовані багатьма студентами і вчителями, і за чотири роки до видання першого тому щоденників письменника були вже відомі рівнянам. Особливо всіх схвилював запис Олеся Гончара, зроблений за 10 днів до смерті – 4 липня 1995 року: “Яка таки гарна в нас мова... Дякую Богові, що дав мені народитися українцем!”. Удруге я надіслала лист Валентині Данилівні вже після 3 квітня 1998 року, розповіла, що заплановане до ювілею письменника мені разом зі студентами вдалося реалізувати, і все те одержало високий громадський резонанс у місті. Відповідь прийшла в серпні: Глибокошановна Валентино Миколаївно! Одержала від Вас привітання на день жіночого свята з добрими побажаннями та гарними слова" ми на мою адресу, хоча дещо й пе" ребільшеними. А лист Ваш мене схвилював і морально підтримав, бо в ньому йдеться про те, як Ви і Ваші студенти шанобливо й при" хильно ставитесь до творчості світлої пам’яті Олеся Гончара і ці" нуєте його як Громадянина і Лю" дину. Дякую Вам за те, що маєте намір пошанувати Олеся Теренті" йовича з день його 80"ліття, про" вівши відкриту лекцію з такою зворушливою для мене назвою “Мій Гончар” або “Дзвони пам’яті”. Приємно мені було також діз" натись, як доброзичливо Ви відгу" куєтесь про своїх студентів, як вони душею сприймають твор" чість Письменника. Розумію, що це заслуга найперше Ваша, що Ви своїм словом, своєю любов’ю і сво" їм розумінням творів Олеся Гонча" ра, певне, вмієте заторкнути сер" ця своїх слухачів. Поділяю Ваші думки щодо ме" тодистів з Міносвіти та окремих літературознавців, а також Ва" ші міркування щодо ускладненого писання деяких молодших прозаї" ків, завжди пам’ятаючи слова Олеся Терентійовича: “Думай складно, пиши ясно”. Заходи, які Ви зі своїми сту" дентами приурочуєте до ювілею, небайдужі пошукові підходи до творчості письменника додають мені настрою до праці во ім’я світлої пам’яті незабутнього Олеся, який вважав, що цікаво тоді, коли творчо, що хвилює то" ді, коли – з душею. Ви питаєте про нашу родину. У нас двоє дітей: син Юрій, кан" дидат біологічних наук, та донька Людмила, вона закінчила романо" германську філологію в Київському університеті, деякий час викла" дала там англійську мову, тепер перекладає з англійської на укра" їнську, вийшло кілька книжок. Онука Леся, мабуть, буде писати, цими днями в журналі “Київ” №1"2 (1996) опубліковано її опові" дання, Олесь Терентійович схва" лював її роботу. А щодо мемуарів, то я маю такий намір, хоча теперішня моя завантаженість не дозволяє пов" ністю віддатись цій праці. Моє вітання Вашим студен" там та професорові Олександру Галичу. Вкладаю до листа ще кіль" ка сторінок зі щоденникових запи" сів Олеся Терентійовича, гадаю, вони будуть Вам небайдужі. Книжку спогадів, яка нещо" давно вийшла, Вам надішле на моє прохання секретар Комісії по спадщині Олеся Гончара Яків Ок" сюта. Всього, всього Вам найкращо" го. Сердечно, Валентина Данилів" на. Відчувалося, якою втіхою для дружини письменника було все зроблене нами. Я раділа, що Ва- Її називали Музою Олеся Гончара, коханою Жінкою, незрадливою Подругою, першим Читачем і Редакто% ром його творів… І в свята, і в будні Вона жертовно, але не приречено, а світло й одухотворено несла свою мі% сію дружини письменника.
Національна еліта · “Вона була його коханою жінкою, довіреною особою, великим другом”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

пільно-політичному житті України 60–80-х рр. ХХ ст.” спонукав мене до того, щоб у докторській дисертації з журналістики дослідити публіцистику письменника. Згодом Валентина Данилівна ще подарувала мені книжки “Поетичний пунктир походу” та “Катарсис” з незабутніми для мене підписами, у яких вона знайшла щирі й сердечні слова, звернені до мене, що вселяли впевненість у мої творчі сили, віру в здійснення наукових планів. Я недаремно подала повні тексти листів дружини письменника. Вони виявляють високу культуру їх адресанта: прекрасне знання української мови, витримку канонів епістолярного тексту, хист публіциста, а ще вони споріднені з листами Олеся Гончара за стилем, добросердністю змісту, духовною аурою, умінням спілкуватися. Публіцистичні мотиви вболівання за кризовий стан української літератури, віри в дієздатність молоді в їхніх листах переводять спілкування на рівень масового адресата. Благословення Валентини Данилівни 2001 року я вступила до докторантури Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Але перед цим я зустрілася з Валентиною Данилівною, хотілося дізнатися її думку стосовно обраної теми. Пам’ятаю, що в той погожий травневий день я після розмови зі своїм майбутнім науковим консультантом професором В. В. Різуном з букетом квітів поспішала на першу зустріч з Валентиною Данилівною. Дуже хвилювалася, адже йшла в дім Олеся Гончара, мучили запитання, яка вона, дружина письменника, чи сподобаюся їй? Двері відчинила жінка середнього зросту з ясними терновими очима, привітно запросила мене до кабінету Олеся Терентійовича, де все для мене пахло святістю. Тему мого дослідження Валентина Данилівна схвалила одразу, ще й відзначила, що рукописний архів письменника збиралася передати на зберігання в державні установи, а тепер дозволить мені попрацювати з ним. Це було справжнє благословення на тернистий шлях здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності “журналістика”. Наша розмова була перервана візитом одного з керівників Київської міської організації Спілки письменників України. Йому треба було уточнити окремі питання, що стосувалися відкриття пам’ятника Олесю Гончару. Валентина Данилівна представила мене як науковця з Луганська, яка збирається досліджувати журналістську, публіцистичну й редакторську діяльність Олеся Гончара. Реакція цього візитера була неочікуваною. Він вигукнув таку великодумну фразу: “Чи є щось спільне між грушею, столом, на якому вона лежить, і стільцем, що стоїть біля столу?”, яку можна порівняти хіба що з останніми словами перед стратою давньогрецького філософа Сократа “Не забудьте віддати півня Асклепію”, котру досі не можуть розтлумачити вчені різних країн. Щоправда, я зрозуміла, що це була реакція на те, що я “замахнулася” на “їхнього” письменника. Валентина Данилівна почувалася ніяково, а я одразу знайшла відповідь: “Грушу, стіл і стілець об’єднує господар, що виростив грушу, змайстрував стіл і стілець, так, як і художню, журналістську і публіцистичну творчість Олеся Гончара єднає автор, його слово, вироблена упродовж десятиліть естетична система”. Але тоді я промовчала, адже була вперше у світлиці Олеся Гончара, і дискутувати над тим, що, здавалось, і так зрозуміло, було недоречним. Уже тоді я зрозуміла, що опонентів у мого дослідження буде чимало, справді, знаходились такі, які говорили: “Ну який Олесь Гончар журналіст? Він письменник!”. Як не дивно, такі ультиматуми розпалювали в мене бажання якнайшвидше розкрити світу ще одну недостатньо відому сторінку творчої біографії Олеся Гончара. За активної допомоги Валентини Данилівни мені вдалося розшукати 1020 журналістських текстів Олеся Гончара, що відповідає практиці журналістської та публіцистичної діяльності письменників зі світовим ім’ям, звести їх до єдиної системи, реконструювати модель публіцистичної творчості Олеся Гончара. 2004 року у видавництві “Наукова думка” була опублікована 816- сторінкова монографія “Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності”, за яку я в 2009 році одержала літературну премію імені Олеся Гончара. У цій монографії, до речі, я подаю багато автографів публіцистичних творів письменника, які, як і художні тексти, позначені великою авторською правкою, наочно показують вдумливу копітку роботу Олеся Гончара над словом, зверненим до масової аудиторії. У січні 2005 року в присутності Валентини Данилівни була захищена дисертація “Публіцистична творчість Олеся Гончара: історія, поетика, прагматика”. Зараз, поринаючи в минуле, думаю, що якби тоді, у 2001 році, Валентина Данилівна не залишила вдома архів і не дозволила мені ним користуватися, чи змогла б я написати таку наукову роботу, а згодом упорядкувати публіцистику письменника для видання 12-томного зібрання його творчості (це 9-й том у 2-х книгах, де зібрано понад 1000 сторінок тексту)? Звичайно, цьому сприяло ще й спілкування з Валентиною Данилівною, її спогади про те, як писав Олесь Гончар. До слова, коли Валентина Данилівна велику частину архіву публіцистичних творів передала в Інститут рукописів Національної наукової бібліотеки імені В. І. Вернадського, то вони стали недоступними для науковців, бо впродовж чотирьох-п’яти років лежали нерозібраними у водонепроникних мішках, оскільки, як пояснювали моїм аспірантам, бракувало кадрів. А мої учні плідно скористалися скопійованими автографами публіцистичних текстів Олеся Гончара. Нині вони знаходяться в моїй луганській, поки що не відібраній окупантами квартирі, і доля їхня не відома. Мріялося, що передам їх Херсонській обласній науковій бібліотеці імені Олеся Гончара. У своїх спогадах я хотіла б розкрити людські якості Валентини Данилівни, її літературознавчу й громадську діяльність. Про гостинність цієї жінки не раз згадують у мемуарах ті, кому довелося бувати в затишному домі Гончарів. Наділена мудрістю й добротою того покоління, яке Валентина Гончар та Валентина Галич (2005 р.) пережило голод, війну, репресії, вона добре розуміла, що переобтяжену науковими клопотами людину необхідно підгодувати, напоїти чаєм. Валентина Данилівна жодного разу не відпустила мене, не почастувавши, і як це все було доречним (одержимі наукою мене розуміють). Не забулося, як у перший мій прихід я дуже поспішала на потяг, Валентина Данилівна швидко зібрала мені “тормозок” (а я справді з учорашнього вечора й краплі в роті не тримала, цілий день бігала по Києву, вирішувала свої справи), але її пиріжечки з’їла не всі, залишила для своїх рідних як гостинець… від самої дружини Гончара. І в час окупації російським агресором Луганська, коли я лишилася рідного дому й опинилася в статусі тимчасово переміщеної особи, вона всіляко підтримувала мене: і словом, і “подаруночками”. Але найбільш пам’ятним став подарований нею у січні 2022 року, напередодні повномасштабної війни, дзвіночок-тронка, переливами дзвону якого я нині у день світлої пам’яті Олеся Гончара (3 квітня) завжди завершую свої лекції в Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені Степана Дем’янчука, сповнюючи майбутніх журналістів почуттям національної гідності та історичної пам’яті. Воістину, лебедина пара! Валентина Данилівна була не тією дружиною видатного письменника, яка тішилася під парасолькою його слави. Вона була його коханою жінкою, довіреною особою, великим другом. Великодушність і толерантність Валентини Данилівни просто вражають. Перечитуючи щоденники Олеся Гончара, упорядковані його дружиною, я подивувалася, що вона зберегла всі записи про жінок, які траплялися в житті Гончара-фронтовика: і про студентське захоплення – Людмилу, з якою листувався в роки війни, і про небовий ключ – голубу квітку любові молодого письменника до словачки Юлії. Можна було б це й вилучити, мовляв, я єдина і неповторна, але тоді Олесь Гончар залишився б у нашій пам’яті іконним, не до кінця зрозумілим як людина. Якось поділилася цими думками з Валентиною Данилівною, а вона не ухилилася від розмови й сказала: “Це ж було до одруження, а в Олеся Гончара, коли він навчався в Дніпропетровському університеті, закохувалися всі дівчата. Ви помітили, як одухотворено в щоденнику він пише про жіночу красу?”. Нині, коли піддається ревізії творча спадщина класиків, розкриваються компрометуючі моменти в їхньому особистому житті. Навіть у часи найбрудніших злив на творчість Олеся Гончара – і в кінці 60-х, і на початку 90-х – ніхто не наважився кинути тінь на найсвітліше, що було в його долі, – на подружнє життя з Валентиною Данилівною. Кришталеву чистоту їх стосунків бачили всі! Учені-орнітологи відзначають, що лебедина вірність, змальована в піснях, коли після загибелі одного птаха з пари інший, склавши крила, падає з висоти на землю, є красивою метафорою. Насправді після загибелі одного з лебедів інший чотири-п’ять годин ходить навколо нього, а потім піднімається в небо.., щоб жити далі. Померти з горя простіше. Валентина Данилівна обрала складніший шлях після того, як пішов з життя її чоловік. Вона знайшла в собі сили відродитися, щоб жити далі, продовжити те, що лягло карбом на долю Олеся Гончара. Вона справді заповнила ту нішу в культурній аурі України, яку займав видатний письменник, і нині є уособленням сумління митця, недаремно до неї зверталися громадські організації, приватні особи, молоді науковці в пошуках підтримки, захисту, розради, так, як колись зверталися до Олеся Терентійовича. Воістину, це – Жінка з великої літери Валентину Данилівну часто запрошували на різні виставки, прем’єри, зустрічі. Одного разу вона й мене запросила на виставку художника Феодосія Гуменюка. Особливо нас привабили його полотна з мозаїчним стилем зображення, саме перед ними ми простоювали подовгу, а Валентина Данилівна все заохочувала мене вголос тлумачити їх зміст: “Інтерпретуйте, інтерпретуйте! У вас добре виходить!”. Валентину Данилівну впізнавали відвідувачі виставки, приязно віталися, раділи зустрічі з нею. Шанувальники творчості Олеся Гончара побажали сфотографуватися з його дружиною. Відтіснена ними від неї, я скромно стояла збоку. Раптом лунає її голос: “А де моя Валентина Миколаївна?”. Скрізь, куди запрошувала мене із собою Валентина Данилівна, вона зворушливо турбувалася про мене, щоб мені було комфортно в колі її друзів, знайомила мене з ними, намагаючись щось неординарне підкреслити в моїй особистості. Таким же емоційно насиченим було відвідування прем’єри документального фільму Ролана Сергієнка, присвяченого Григорію Сковороді, знятого 25 років тому, ще в радянські часи й тоді ж забороненого. На перегляд цього фільму Валентину Данилівну запросив сам режисер. Воістину, великодушність цієї жінки не має меж Валентина Данилівна має гарну філологічну освіту. Прекрасне чуття семантичних відтінків слова. Олесь Гончар прислухався до її порад, цінував її працю, пов’язану з передруком рукописних текстів. Його дружина була для нього уособленням наполегливості, терпеливості, розважливості. Вирушаючи в мандрівку, подружжя Гончарів частенько брало із собою роботу: щось переписати, відредагувати… Недаремно, поринаючи в спогади, письменник відзначив у своєму щоденнику: “Можна б порадити молодим прозаїкам такий метод співпраці (але перед цим кожному треба знайти свою Валю)”. Працюючи з архівом публіцистичних творів Олеся Гончара, я помітила, що всі їх, часто в багатьох варіантах, друкувала Валентина Данилівна. Рукописи цього письменника, ці палімсестні тексти, коли в процесі авторської правки на один варіант нашаровується інший, могла розібрати лише людина, яка не тільки знала почерк автора, а й відчувала невловимі порухи його думки. Це могла зробити лише Валентина Данилівна. У надрукованих варіантах можна інколи помітити вставлені або закреслені нею слово чи словосполучення. “Олесь Гончар довіряв мені, як собі”, – відповіла вона на моє запитання, як письменник сприймав утручання дружини до тексту. Тож по праву Валентину Данилівну можна вважати першим редактором творів Олеся Гончара. І в свята, і в будні Валентина Данилівна жертовно, але не приречено, а світло й одухотворено несла свою місію дружини письменника. Олесь Терентійович у своєму щоденнику часто відгукувався про високі людські якості Валентини Данилівни. Систематизація й аналіз цих записів можуть стати предметом окремої розвідки. Я ж лише наведу один з роздумів митця, що збирає всі мої спогади в сонячний вузол: “Ось хто зітканий весь із любові! Найвищим цим даром – даром повної самовіддачі – Валя володіє від природи, в цьому її вся вдача, вся душа, все її життя”. Важко одним словом сказати, ким для мене була і є Валентина Гончар. Минулого 2025 року в спогадах про мого чоловіка, професора Олександра Галича, у книзі його поезій “На хвилях пам’яті” вона відзначила: “Дружимо з Валентиною Миколаївною й донині”. Валентина Данилівна по-справжньому близька для мене людина. Це чистий кришталевий місточок, осяяний благословенням Всевишнього, між нами і творчістю великого письменника. Дякую долі, що на її перехрестях зустрілися такі одухотворені й світлі люди, як Олесь Гончар та Валентина Данилівна! 16.06.2026 р.
Подія року · “Якщо уявити, що кожне прізвище учасників – виноградинка, і викласти їх відповідно, – то утвориться гроно”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Десятий український фестиваль у Рієці (Хорватія) 18-21 червня 2026 р.

Квіти “Поетові і Птаху” 18 червня в Ловрані (Хорватія) відбулася знакова культурна подія – відкрився Десятий український фестиваль музики, пісні, танцю і художнього мистецтва. Його відкриття було наповнене святом серця, музикою слова, відчуттям єднання українства в усьому світі і вдячністю за те, що ми присутні на цій феєрії свята. Тут, у святому місці, пов’язаному з постаттю великого Івана Франка. Тут, на берегах прекрасної Адріатики, у дружній нам Хорватії, серед товариства друзів, які скрізь і завжди чуються українцями. Натхненниця й засновниця Фестивалю – примадонна Київської оперети і Рієкської опери, народна артистка України, очільниця Українського культурно-просвітницького Товариства “Дніпро”-Рієка Ольга Камінська. Саме УКПТ вже вдесяте організовує Фестиваль, наповнюючи його важливими сенсами і цінностями мистецтва, дружби і добра. У мальовничому Ловрані біля пам’ятного знака “Поет і Птах”, присвяченому Іванові Франку, церемонія відкриття пролунала піднесеним акордом. Цьогорічний Фестиваль відбувається під знаком двох ювілеїв – 155-річчя від дня народження Лесі Українки і 170-х роковин від дня народження Івана Франка. Урочистості відкрила Ольга Камінська. Далі ведучий, голова журі Міжнародного поетично-прозового ревю “Франкові зорі”, що проходить у рамках Фестивалю, письменник Олександр Балабко надав слово директорові Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богданові Тихолозу, який із фотокамерою зустрічав учасників урочистої ходи біля пам’ятного знака, автором ідеї якого він є: “Вшанування пам’яті Івана Франка у Ловрані через живе українське слово – це справжня культурна місія. Низький уклін Українському культурно-просвітницькому товариству “Дніпро”-Рієка та Ользі Камінській за цю неймовірну працю. Символічно, що Фестиваль відкривається саме біля знака “Поеті Птах” скульпторів Володимира і Василя Одрехівських, адже українська пісня завжди мала крила. Нехай фестивальні дні будуть наповнені натхненням, оплесками та теплом”. Далі виступали члени журі Фестивалю: голова Національної всеукраїнської музичної спілки Петро Андрійчук, голова секретаріату товариства “Україна-світ” Алла Кендзера, поетеса, журналістка, художниця Валентина Давиденко, публіцистка і письменниця, представниця одного з інформаційних спонсорів Фестивалю тижневика “Слово Просвіти” Галина Дацюк. “Я надзвичайно зворушена відкриттям нашого Фестивалю. Надто – словами пана Богдана Тихолоза про пісню і крила. Такі відгуки на адресу моєї громадської діяльності за велінням серця дають усвідомлення і віру в те, що хоч “людина не літає, а крила – має!” – сказала Ольга Камінська, народна артистка України, засновниця Фестивалю. Біля пам’ятного знака “Поет і Птах” запломенів вінок із живих соняхів у кольорах рідної землі. Пролунали вдячні слова українським воїнам, що захищали в ці хвилини небо і землю України. А учасники й гості Фестивалю тим часом поспішили у “Віллу Лаурель” на ще одну цікаву подію. “Українське гроно у Ловрані” Олександр БАЛАБКО, письменник, голова творчого об’єднання прозаїків Київської організації НСПУ У “Віллі Лаурель” в ці десять днів лунатиме лише українська, адже всі номери зайняті посланцями нашої держави. Коли ми з очільницею оргкомітету Фестивалю, народною артисткою України Ольгою Камінською добирали назву, то вивіряли, чи є слово “гроно” у хорватській. З’ясувалося, що є! Тож якщо уявити, що кожне прізвище учасників – виноградинка, і викласти їх відповідно, – то справді утвориться гроно. Я віддавна мріяв про такий вечір... Адже після виходу у вересні 2022 року мого роману “Кімоно для Баттерфляй. Із життя Соломії Крушельницької” у чернівецькому видавництві “Букрек” було проведено низку вечорів і презентацій, де сторінки твору поставали у діалозі його героїв, музиці, співі, відео. На “ролі” Соломії Крушельницької були запрошені відомі в Україні та за її межами заслужені артистки Ірина Персанова, Каріна Карасьова, народна артистка України Світлана Мирвода, поетеса Вікторія Шевель, письменниця й науковиця Галина Дацюк – одна з “виноградинок” цього вечора і його прекрасна ведуча. Але я мріяв, аби зі мною в цій інсценізації чи першого роману, чи другого, “Ролі й манекени. Із життя Соломії Крушельницької”, взяла участь Ольга Камінська, яка у Рієкській національній опері імені Івана Зайця уславилася зокрема і в репертуарі Соломії. Тим паче, що Ольга – ще й землячка Крушельницької, з Тернополя. І ось вона – Соломія (увійшла в роль прекрасно!), від автора – Галина Дацюк, а я – маестро хореограф Енріко Чекетті й Серж Лифар. А це вже здійснення задуму роману – поєднати два мистецькі імена, такі дорогі для України – Лифаря й Крушельницьку. Ніде немає відомостей, що вони зустрічалися, але письменницька уява стверджує: а могли ж! Адже шляхи Крушельницької й Чекетті перетиналися у Варшавській опері, то чому б Соломії не заїхати на його репетицію до Турина, де серед учнів – недавній втікач із більшовицького Києва Сергійко Лифар, який раптом при всіх читає напам’ять вірш Тараса Шевченка “І багатая я...”? А ще ж цього року я відзначаю 15 літ від часу виходу в тому ж “Букреку” мого першого твору про митця оперної і балетної сцени – “Київ, Іринінська, Лифарям”, створеного за листами артиста. І ось така нагода відзначити ювілей та ще й долучити фрагмент фільму “Серж Лифар”, моєї поки єдиної роботи на телебаченні (канал “УТР”), де я сценарист, ведучий і автор закадрового тексту! Було що розповісти й іншим “виноградинкам” – поетці й малярці Валентині Давиденко, науковиці й публіцистці Наталії Тихолоз, хормейстерові й викладачеві Петрові Андрійчуку, журналістці і письменниці Галині Дацюк, яка зачитала есей зі своєї книжки “Світло повертається”, присвячений народному заслуженому хору “Дарничанка”; співачці, поетесі, мисткині Ользі Угнівенко; поетці, публіцистці, Журналістка Галина Дацюк мисткині, секретареві Національної спілки письменників України по роботі з молоддю Юлії Бережко-Камінській. Головне, що хол “Вілли Лаурель” був заповнений вщент, ніхто його не покинув дочасно, і завдяки тому, що гості події придбали представлені примірники наших книжок та видань УКПТ “Дніпро”-Рієка, вдалося зібрати чималу суму коштів для Збройних Сил України. “Українське гроно” стало зоряним акордом потужного зачину Свята української культури. А попереду були два дні конкурсів – “Українські солоспіви у Рієці” та Третє прозово-поетичне ревю “Франкові зорі”. І про це ми будемо розповідати в наступних числах тижневика. А сьогодні – історія однієї учасниці, щоб наші читачі могли уявити, які яскраві особистості беруть участь в Українському фестивалі пісні, музики, танцю та художнього мистецтва. Дівчатко з шовковими бантами… Валентина ДАВИДЕНКО, письменниця, журналістка, художниця У музику вітрів Трсатського замку в Рієці вже заплелися шов- Валентина Давиденко і Валерія Попадинець ково українські наспіви вояцьких історичних пісень з голосу наймолодшої лавреатки Гран-прі ювілейного Міжнародного українського фестивалю пісні, музики, танцю і художнього мистецтва 13-річної Валерії Попадинець з Хуста. Голосу, який вразив нас усіх, членів журі і велику заповнену залу старовинної бібліотеки. Вражаючу палітру емоцій, усі багатобарвні тональні регістри, які були б очікувані від значно старшої і досвідченої співачки, продемонструвала дівчинка у старовинному національному вбранні свого рідного краю. І велику драму історії свого ж рідного народу, виспівавши “Пливе кача” таким високим і сильним голосом, як небесно-сповідальну молитву, від якої наповнилися сльозами очі у всіх присутніх. А про “мальовані оболочки, мальовані замки” і “сивого голубочка” та інші пісні я почула вже сама від Валерії, зацікавлена таким раннім і яскравим талантом. Дівчинка співала з ранніх літ, як розповіла її мама, скрипалька Валерія Попадинець. Але нові вражаючі характеристики її голосу розкрилися два роки тому. Відтоді вона вже лавреатка багатьох конкурсів, таких як “Веселковий передзвін”, “Зіркове майбутнє Срібної землі”, “Шовкова косиця”, “Червона рута”, фестивалів у Греції, Албанії, Словенії, Словаччині. Своїм становленням вона завдячує професійним наставникам: керівниці Закарпатського народного хору Наталі Петій-Потапчук та солістці хору Яні Садварій. Валерія показала мені відеозаписи, де вона також виконує у концерті партію солістки знаменитого хору. Маленька україночка з бантами у двох туго заплетених кісках та автентичною оздобою довкола чола. Дівчинка співає щодень і навіть вночі. Так, їй хочеться виспівати нові пісні і цікаві модуляції. Чи треба казати, що вона і танцює, бо так само змалку вчиться хореографії, а ще уроки з фортепіано. Та малює портрети своїх дорогих педагогів з народного хору. Карбований кам’яний лев зі старовинним літописом біля Трсатського замку, як і легендарний Дракон нагадують мені, що межа між казковою і земною реальністю стає умовною завдяки високому мистецтву. Дівчатко з шовковими бантами у туго заплетених кісках заплітає українські пісні в розу вітрів хорватського узбережжя... Вони звучать. Дослухайтеся. *** Коли перша публікація про Український фестиваль пісні, музики, танцю і художнього мистецтва з’явиться в тижневику “Слово Просвіти”, подія вже завершиться. І ми розповідатимемо про неї детальніше у наступних номерах. Але важливо розповісти про неї вже тепер, поки ми у Хорватії, щоб ця новина оперативно поширювалася по світу. Бо наша газета – надійний інформаційний спонсор Фестивалю, на чому наголошувалося не раз. Для нас честь мати надійних друзів в особі Українського культурно-просвітнього товариства “Дніпро”-Рієка, очолюваного народною артисткою України Ольгою Камінською та громадським діячем, представником національної меншини у Приморсько-Горанській жупанії, членом Ради національних меншин Республіки Хорватія Віктором Камінським. Цей Фестиваль не лише про конкурси і перемоги. Він насамперед про місце зустрічі, що єднає творчих людей, культурні товариства, друзів України з цілого світу. Тут звучить Україна і б’ється українське серце. Тут мистецтво стає джерелом нашої сили, ознакою нашої ідентичності, голосом нашої Вітчизни, яка бореться за волю, світло і добро. Дякуємо за подвижництво подружжю Ользі та Віктору Камінських, які докладають до проведення великий талант організаторів і власне серце. Фестиваль підтриманий Радою національних меншин Республіки Хорватія, представництвом національних меншин Приморсько-Горанської жупанії, Посольством України в Хорватії. Підготувала Галина ДАЦЮК, спеціальна кореспондентка Фестивалю, м. Рієка (Хорватія) Світлини з відкритих джерел Зліва направо: Олександр Балабко, Віктор Камінський, Ольга Камінська, Наталія Тихолоз, Богдан Тихолоз на відкритті Українського фестивалю в Хорватії, Ловран
Слово многоцінне · “Заповідається на нові пошуки та відкриття, обрій за обрієм, на шляху до повернення нашої Держави до родини європейських народів”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

раїнсько-бельгійські літературні взаємини Тетяна Добко, відома журналістка, зокрема з бельгійської проблематики, Людмила Лук’янченко, знакові діячі літератури і мистецтва Тетяна і Юрій Пероганичі, Інна Ковальчук, Карина Кравець, Євген Ільїн, Віталій Білозір, Леся Пронь та інші. Зворушливим передфіналом презентації стали музичні перлини незабутнього класика української музики Володимира Губи, який присвятив бельгійській поезії понад 40 вокальних та інструментальних творів, тож пролунали твори на вірші Моріса Метерлінка, Шарля Ван Лерберга та Марселя Тірі з фондових записів Українського Радіо у виконанні заслуженої артистки України Олени Гончарук, лавреатів міжнародних конкурсів Олени Єсипової та Маркіяна Свята. А у фіналі відділ мистецтв презентував масштабну виставку видань творів Метерлінка різних років, серед яких справді рідкісні, а також добірку матеріалів про творчість видатного письменника, яка зацікавила багатьох. Подальше тепле, тривале спілкування в унікальному Відділі мистецтв Публічної бібліотеки імені Лесі Українки засвідчило, що творчість Моріса Метерлінка цього вечора стала добрим знаком співдружності між Україною та Бельгією, тож заповідається на нові пошуки та відкриття, обрій за обрієм, на шляху до повернення нашої Держави до родини європейських народів, серце яких б’ється нині у Брюсселі... саме в собі шукає опертя. І є природа. І немає смерті. Є тільки різні стадії буття. Вийдемо на той рівень, де немає смерті перед страхом. Бо її немає. Вийдемо на світ волхвів, перед якими було відкрите небо, з якого вони зчитували мудрість. Відродимо козацьке характерництво. Вийдемо самі на себе і самі до себе дорівняємося. Почуємо голос своєї душі і станемо вільними. Україна-світлиця буде світла і ясна і сіятиме національною ідеєю. Сміття чужинецьке буде виметене, бо так нам заповів пророк Тарас. І за Франком глянемо, “як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі…” Україна понад усе! І тому бути…
Слово многоцінне · “Заповідається на нові пошуки та відкриття, обрій за обрієм, на шляху до повернення нашої Держави до родини європейських народів”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Моріс Метерлінк – у Києві!

Юрій МОСЕНКІС, Почесний академік НАМ України 19 червня у Відділі мистецтв Публічної бібліотеки імені Лесі Українки відбулася знакова подія – презентація видання “Вибраних творів” класика світової літератури, лавреата Нобелівської премії Моріса Метерлінка (Київ: Видавництво Жупанського, 2025) у перекладах знаного письменника й науковця, лавреата Премії Федерації Валлонія- Брюссель у галузі художнього перекладу, заслуженого працівника культури України Дмитра Чистяка, за участі Посольства Королівства Бельгія в Україні, Французького Інституту в Україні, а також знакових діячів української культури та науки. Відкриваючи презентацію, завідувач Відділу мистецтв, відомий театрознавець, заслужений діяч мистецтв України Леонід Криворучко наголосив на особливій місії театральних проєктів у київському мистецькому житті, адже на кону “Театру на Великій Житомирській” успішно презентували твори Юкіо Мішіми та Райнера Марія Рільке, а після них настала черга Моріса Метерлінка. У вітальному слові Надзвичайного і Повноважного Посла Королівства Бельгія в Україні Люка Якобса наголошувалося на визначальній ролі Моріса Метерлінка у становленні бельгійської літератури, в також на знаковості цього імені у розбудові українсько-бельгійських культурних зв’язків. Слід зауважити, що бельгійські дипломати щиро підтримували багатоманітні культурні ініціативи літа за літами: не лише знакові видання творів Франсуа Емманюеля, Шарля Ван Лерберга, Поля Віллемса, Марселя Тірі, Марґеріт Дмитро СЕБІЙ, голова Волинської обласної організації Гельсінської спілки України Коли козакові була вибита шабля з рук, то Бог послав Україні пророка Тараса. Україна – то є Божа сутність. Як казав Дмитро Павличко, де немає України, там і Господа нема. Нація, щоб відбутися, мусить мати духовний хребет. Він має служити своїй нації, а не обслуговувати світових паразитів, які мають намір з нашої землі зробити пасовисько для себе. За Тарасом Шевченком українська нова хата має бути виметена від чужинецького сміття, а “кропилом будем, брате, нову хату вимітати”. Юрсенар, Жака Де Деккера, збірки “Срібне століття бельгійської поезії”, спеціальних випусків бельгійської літератури та бельгійської драматургії журналу “Всесвіт”, але й численні наукові, освітні, мистецькі ініціативи, які в наш переступний час явили багатьох справжніх друзів України у Бельгії. Відома культурна діячка у сфері Франкофонії Валентина Стукалова переказала вітання учасникам презентації від колег із Французького Інституту в Україні, наголосивши на підтримці Програми “Сковорода” представлення українському читачеві творів бельгійських франкомовних авторів Моріса Метерлінка, Франсуа Емманюеля та Марґеріт Юрсенар у перекладах колись студента Київського національного університету імені Тараса Шевченка, в тепер – професора кафедри романської філології, кавалера Ордена Академічних пальм від Уряду Французької Республіки Дмитра Чистяка, згадавши про літа плідної співпраці з надією на подальші творчі проєкти. Надзвичайне мистецьке враження на учасників презентації справили уривки з майбутньої постановки майстерного режисера “Театру на Великій Житомирській” Дмитра Курилова за участю талановитих акторів Оксани Данилової та Станіслава Крушинського знакового твору світової драматургії, драми Моріса Метерлінкпа “Пелеас і Мелісанда”, яка явила оригінальне, але й органічне осмислення генія письменника, адже сучасна драматургія осягає і перевтілює глибини і вершини авторської картини світу в нове мистецьке відкриття. Після бурхливих оплесків виставі відбулося цікаве, фахове обговорення видання та постановки в колі відомих науковців та культурних діячів. Авторитетний дослідник франкомовного театру, академік-секретар відділення теорії та історії мистецтв Національної академії мистецтв України, професор Владислав Корнієнко окреслив здобутки, проблеми і перспективи співпраці на теренах культурної дипломатії між Україною та франкомовними країнами, відзначивши вагомий внесок творчості Метерлінка у розвиток новітнього європейського театру, а відтак актуальність його представлення українському читачеві та глядачеві. Знаковий дослідник-мистецтвознавець, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, професор Олексій Роготченко окреслив глибинні зв’язки між українським та європейським мистецтвом доби символізму й модернізму, наголосивши на винятковій ролі творчості Метерлінка на формування українського мистецького процесу початку ХХ століття та її перспективах у наш час. Відомий перекладач і громадський діяч, голова Творчого об’єднання перекладачів Київської організації Національної спілки письменників України Тарас Марусик наголосив на проблемі збагачення нашої мови завдяки новим перекладам, поділився спогадами про стажування у франкомовних країнах, зокрема у Бельгії, для вивчення досвіду у сфері мовної політики. Головний редактор столітнього журналу іноземної літератури “Всесвіт”, секретар Національної спілки письменників України Дмитро Дроздовський поділився спогадами про літа спільної роботи з Дмитром Чистяком із представлення понад 50 бельгійських авторів на сторінках часопису, зокрема антологій поезії, малої прози, драматургії, знакового роману “Проїздом у Києві” Марселя Тірі, етапних творів Моріса Метерлінка “Принцеса Малена”, “Пелеас і Мелісанда” та добірки його поезій, а також нагадав про уведення твору “Блакитний птах” у шкільну програму, за ініціативою незабутнього академіка Дмитра Наливайка. Відомий перекладач, кавалер Ордена літератури і мистецтв Міністерства культури Французької Республіки Олег Жупанський розповів, як прихильно відгукнувся на спроби перекладів бельгійських символістів студента Чистяка, а через 20 літ загітував до видання “Вибраних творів” Метерлінка у кількох томах, тож попереду ще багато роботи... Тепло вітала гостей презентації директорка Публічної бібліотеки імені Лесі Українки Ольга Романюк, наголосивши на давній і щирій приязні між київськими письменниками та бібліотекарями, висловивши надію на те, що міжнародні мистецькі проєкти набиратимуть обертів у наш переступний час. Серед учасників презентації також були представники Департаменту суспільних комунікацій КМДА, телеканалу “Київ” та Київінформу, ілюстраторка творів Метерлінка Інна Казімірова, співукладачка бібліографічного покажчика про укзав’язали у хитрий гордіїв вузол, який не розв’язується, щоб ми над ним ґлубалися. А над ним не треба ґлубатися, а взяти козацьку шаблю і зробити мах нею. Такий мах, якого ще не бачив світ! І той вузол розрубати… Мусимо за Сковородою підтягнутися увись і відкрити в собі Бога, який себе цілого уклав у наше тіло видиме. “Це нетлінне – у тліннім, невидиме – у видимім, вічне – у невічнім, Бог – у тілі, тіло – в Бозі. Але не тіло – Бог і Бог – не тіло”. Тоді будемо за Шевченком творити діла добрі і світлі. “Діла добрі озобновляться. Діла злих забудуть”. І вийдемо на свою філософію світла, яку чітко виписала Ліна Костенко: І все кружляє в дивній круговерті,
Слово многоцінне · “Заповідається на нові пошуки та відкриття, обрій за обрієм, на шляху до повернення нашої Держави до родини європейських народів”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Двох правд не буває

Мусимо вийти на Шевченкову правду. Він нам чітко виписав: За що ж тебе, світе-брате, В своїй добрій, теплій хаті Оковано, омурано (Премудрого одурено). Багряницями закрито І розп’ятієм добито? Двох правд не буває. То чому нам підносять другу правду, що темного просвітили? Постає питання: “А хто були оті просвітителі?” Чи не ті, які об’явили війну відунам і відункам, зробивши їх нечистою силою? Відьмаками і відьмами… Виловлювали і спалювали або топили. Чи не ті, які в 1600 році спалили на вогні Джордано Бруно? Божого посланника, який був посланий Богом, щоб їм відкрити, що Земля, як кулька, бігає навколо свого Сонця. А ми те знали ще за Трипілля, мавши знак мудрості – Сваргу, Свастя – бігуче небо. Ото просвітили так просвітили. Аж в очах потемніло. Вирахували, скільки Шевченко виписав слово “Бог”. Але ніхто не наважився сказати, як Шевченко розумів Бога. І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби його – ми люде! То по якому праву, згадуючи Тараса, робимо його рабом? А чи не занадто при нашій довірливості нас впеленали в пелени брехні, гріха і страху? І все це стягнули мотуззям рабства. І
Про-читання · “Українці – народ непереможний, бо з нами – могутня сила: любов до волі й до України”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ленні глибокі фізичні й моральні рани. З фронтів та із закордоння до отчих домівок повернуться до мирної праці сини й доньки Вітчизни. Тому й оптимістично твердить: “Ми возведемось феніксом з руїни” (“Ненька"Україна”). Українці – народ непереможний, бо з нами – могутня сила: любов до волі й до України. “Україна – це незмінно! Україна – це назавжди!”, підкреслює авторка у патріотичному творі “Україна – це назавжди!”. Наші витязі, вої, герої силою волі та зброї переможуть “державу диких головорізів та ординців” — московитів. Як резюме: збірка Любови Сердунич якраз на часі, бо “є потреба про чин слово мовити гоже”, як пише вона. Ця книга – своєрідний гімн-славень нашому рідному Слову, вболівання за долю Неньки-України, захоплення нашою прадавністю, рідними звичаями, світоглядом наших пращурів. “ШаБлія” – книга адекватного, активного відображення мисткинею властивих нам рис, подій минувшини й сьогодення Батьківщини без романтичного обману, без жодних ілюзій чи вимислів, без ідеологічних інсинуацій. Кожне слово, рядок, строфа невтомної трудівниці зважені авторкою на точних терезах Правди й надії на світле майбуття України, яке можливе за умови народження нової, активної еліти, котра підніматиме з колін. Тому авторка й пише: Доля дала мені зброю: не шаблю, а стилос, От і гаптує він, щоб підіймати з колін. І ще в одному дворядку: Гостре перо і правдива душа – також зброя. Доля дала мені стилос – замість меча (“Замість меча”, розділ “Україна – фортеця духу”). Загалом же у збірці сім розділів: “Україна – фортеця духу”, “З мовою ми – нація”, “Вишиванковий код”, “Нам треба чину!”, “Українці – нація поетів”, “Пора кохання” (Гумор і сатира), “Шаблевіршя” (Катрени). Надіюся, збірка “ШаБлія” неминуче справить глибоке патріотичне, пізнавальне, моральне й естетичне враження на справжніх шанувальників національної культури. Втім, нам, читачам, авторка щиро подарувала чергову свою ваговиту, чудову роботу, якою вкотре відкрила двері свого небуденного таланту, доброго, чесного серця й щирої, чутливої душі патріотки. Шаблею Слова — Правди – просякнута чергова (27-ма) високо-творча її висота. Сучасна Україна якраз і потребує нової, дієвої політичної еліти, здатної подолати суспільно-економічні й політичні кризи.
Про-читання · “Українці – народ непереможний, бо з нами – могутня сила: любов до волі й до України”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Слово правди Любови Сердунич

Броніслав СОХАЦЬКИЙ, доктор філософії, м. Львів Над всіх старшин найстарша правда. Леся Українка У багатогранній творчості Любови Сердунич вагоме місце займають теми, пов’язані з висвітленням нею проблем ролі й значення Слова в житті нашого народу. Свідчення цього – створена нею велика, потужна книга з інтригуючою назвою: “Ша- Блія”. Саме слово “правда” вжите письменницею у вузькому й широкому значеннях. У першому варіанті це адекватні істини, аксіоматичні знання про суспільство та природу; а в другому – свобода, справедливість, соціальна рівність. Обидва варіанти цього складного феномену включають у своє єство об’єктивні та суб’єктивні умови людського існування. Прообраз згаданого явища – це суспільне буття Вітчизни. У поетичному здобутку Любови Сердунич виокремлено основні об’єктивні та суб’єктивні умови, в яких нині існує наше суспільство. Саме вони й послужили авторці як предмети для створення багатьох персонажів та образів у поезіях громадянського звучання. Вельми уважно розглядаючи й оцінюючи нинішню політичну владу, поетка викриває, критикує дуже серйозні, небезпечні недуги: хабарництво, корупцію, безвідповідальність, уседозволеність, невігластво, зраду… Звинувачує авторка й нині сущого Президента держави Зеленського за популізм, авторитарні замашки. Він ревно обіцяв виборцям скрутити голову корупційній гідрі – тепер обома руками чіпляється за надто насиджене президентське крісло. Не було в авторки кредиту довір’я й до попередніх очільників нашої влади, всіляких віртуальних патріотів, які перед виборами невідчепно, словоблудливо, настирливо торочили довірливим масам про свою їм відданість. Про це – у таких поезіях: “Свобода”, “Майдан”, “Гендлярі”, “Василеві Стусові”, “Кисільні береги”, “Мойсеї”, “Де"путани”, “Віртуальні патріоти”… Виразним, переконливим художнім образом у збірці бачимо образ української мови. На мою думку, кожна вільна людина, її всебічний розвиток неможливий без рідної мови та виконання нею відомих життєтворчих функцій. Таке істинне узагальнення ми подибуємо у багатьох патріотично наснажених віршах Любови Сердунич. Напр.: “Зі словом рідним”, “З мовою ми – нація”, “Найдавніша із мов”, “О слово!”, “Мово превелична”, “Рідна мово”, “Стежка слова” й інших. Поетка нагадує, що впродовж багатьох століть українську мову хотіли вбити чужинці та “свої” вороги: байдужі малороси, хохли, манкурти. Проте на зло всім її ворогам наша мова все-таки вистояла, не дала згубити себе і нині має у своєму складі понад 256 тисяч слів. Любов Сердунич рішуче виступає за збереження мовного арсеналу від засмічення всілякими суржиками, сленгами, нецензурщиною. Ця її думка суголосна з мудрою думкою світлої пам’яти незабутнього Д. Павличка, який у вірші “Мово рідна, радосте й тривого” писав, що матюки – це страшніше за штики, це, по суті, отруйні змії. Характерно: Любов Андріївна, будучи носієм величезного мовного багатства, і сама творить нові власні слова. Ось деякі з них: шаблія, впершень, завкраїнені, світлодуша, народець"збродець, ословитися, шаблевіршя, розвиднень, начворили, аборигеньмо, чужизна, злотобатон, завесниться, висниться, переословлюю, перевисную, віршень, гайно, віршороби, набреха, щасливість… Її неологізми – це свідчення високої ерудиції, таланту, унікального працелюбства мисткині в доволі важкій галузі: красному письменстві. В ньому вона, безперечно, вже досягла європейського рівня. Водночас із великою повагою мисткиня ставиться й до багатої народної мудрості: прислів’їв. Вона називає їх невід’ємним складником духовної культури талановитого українського народу. Читачам шляхетно пропонує прислів’я, завіршовані нею у райках (жанр поезії) і в класичних віршах: життя – не казка; гідність – усьому вища; хто очі має – не пітьма; хто йде з мечем – від меча і загине; зі стежок народжується шлях; злоба породжує злобу; ненависть перейде у лють; мовчати легше, аніж говорити; кохання – спрага серця; не має той майбутнього, хто не шанує пращурів; без серця нема людини; миру нема без любови; душа літає птахом; ночі нема без дня… Перелічені тут прислів’я фактично дотичні до змісту та лейтмотиву рецензованої мною книги. Крім міркувань поетки про соціально-політичну й економічну якість нашого суспільства, є в авторки певні притомні глибокі розмисли і про стан природного середовища, нашого довкілля. За змістом і формами їх можна поділити на два основних типи: радісний та сумний. Перший – це її думки про такі явища природи, як сонце, земля, вода, жито, пшениця, яблуня, ліс, трави, бджоли, небо, надри. Вони дають людям матеріальне й душевне задоволення, це необхідна умова людського існування. Другий тип – це роздуми авторки про меркантильне, нерозумне ставлення багатіїв, олігархів до не безмежних ресурсів країни, особливо до її надр, землі, водойм, лісів. Про це Л. Сердунич із болем пише у вірші “Пливуть Карпати”: “Ідуть ліси на меблі нам без міри. Рубаємо, вивозимо…”, “Добрались до лісів, і вод, і надр”. У лісовому царстві природолюбка бачить красу, наснажується мелодіями різних птахів: солов’їв, зозуль, горобчиків… Доморощені товстосуми в шаленій гонитві за безмірними прибутками перетворили колись найбільш заліснений край України (Карпати) на лисі місця. Добрались вони вже й до земель і річок. Природне довкілля України, на жаль, понад 14 років люто нищать і рашисти-фашисти, які нанесли йому збитків уже на астрономічну суму: понад 7 трлн гривень! У “ШаБлії” чимало мовлено і про найцінніше духовне добро, скарб: любов. Вона, як твердить Л. Сердунич, володіє великою силою впливу на свідомість і поведінку людей. Поетка виокремлює і всебічно осмислює конкретні, усталені в нашому суспільстві такі типи любови, як: любов батьків до своїх дітей, любов дітей до мами й тата, любов до Неньки-України, до батьківською історією. У Києві та на Львівщині покази відбулися за участю пані Наталії Осьмак. На думку Марії Яремчук, найкращий спосіб перетворити глядача, який раніше ніколи не дивився документалістику, на поціновувача історичного неігрового кіно, – це особистий контакт на творчих зустрічах, щини, друзів. А ще проводить паралелі між такими почуттями, як любов і закоханість. Найвищий тип любови, на її думку, – це материнська любов. Сама ж посада “материнство”, як вона слушно мислить, – це найвища, найпочесніша з-поміж усіх нині знаних людству посад. У зворушливому вірші “Хата і жінка” читаємо: “Хату утримує жінка // За три, кажуть, кутики. В небі ще рясно зоринок – // Жінка вже крутиться”. І далі – про коло споконвічних обов’язків, які виконують наші невтомні матері та дружини. Берегинь родини наші чоловіки й діти повинні шанувати і бути вдячними за науку, як жити, за їхню саможертовність, працьовитість і терпеливість, не напружувати їхні чуттєві нерви нікчемними вчинками і сварками. Багатьма полум’яними віршами славить поетка і патріотичну любов, тобто любов до України. Назву лише деякі з них: “Шевченкова любов”, “З Чернечої гори”, “Україна – це назавжди”, “Моє Поділля”, “Мені Україна потрібна!”, “Боротись варто!”, “Служи Вкраїні!” та багато інших. Ця форма важливого, благородного почуття, наголошує мисткиня, нині має величезне значення у боротьбі нашого народу за волю, рівність, незалежність, рідну культуру. Для Любови Сердунич взірцями були і є славні лицарі України: козаки, звитяжні воїни УПА, шістдесятники, герої Небесної Сотні. Їхні подвиги нині героїчно повторюють захисники на фронтах сучасної московитсько-української війни, з яких за нашу свободу загинуло уже понад 55 тисяч воїнів. Щиро вірить авторка-патріотка у нашу неминучу перемогу над нелюдамивиродками з “росії”. Вона іменує їх неандертальцями, які можуть лише грабувати і вбивати. Про війну мовить у чудовому вірші “Фашистам із рф – капут!”: “В нас біль породжує любов. … Ми миру прагнемо й прогресу, А з раші тхне капеересом”. Після цієї кровожерливої війни, твердо надіється поетка, наш народ своєю невтомною працею й розумом загоїть чиспрезентаціях. Вивчення історії – найефективніший спосіб розвитку критичного мислення, вважає режисерка, адже, знаючи, чим завершилася подія, ми можемо неупереджено її проаналізувати. Під час туру команда завітала не лише в обласні центри. 13 із 22 кінопоказів відбулися в районних центрах та невеликих сільських громадах, де немає кінотеатрів. “Якщо ми не будемо активно просувати українське кіно до глядача, спонукати не лише до розваг та відпочинку, а й до пізнання нового, місце українського контенту з легкістю займе ворожий”, – вважають автори фільму “неВідомі українці. Кирило Осьмак”. “Тому ми вдячні всім, хто допоміг нам розповісти історію Президента УГВР глядачам”, – підсумовують творці стрічки. За інформацією соціальних мереж Любов Сердунич. “ШаБлія” (Громадянська поезія. Харків: “Укр-Паблишер”, 2025, 362 с.: іл.).
Про-читання · “Українці – народ непереможний, бо з нами – могутня сила: любов до волі й до України”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Невідомий Кирило Осьмак

В межах промотуру за підтримки Державного агентства України з питань кіно (Держкіно) у травні-червні відбулися покази документального історичного фільму режисерки Марії Яремчук “неВідомі українці. Кирило Осьмак”, створеного за підтримки Українського культурного фонду (УКФ). Головна героїня стрічки – Наталія Кирилівна Осьмак – дочка Президента УГВР – розповідає про свій тридцятирічний шлях із пошуку інформації про батька та наполегливу роботу з повернення його імені до української історії, літератури, культури. Упродовж двох місяців автори фільму провели 22 творчі зустрічі у п’яти областях України, які зібрали 1500 глядачів. Серед них: молодь, військові, освітяни, працівники сфери культури, люди, котрі цікавляться україн-
Пошта “СП” · “Це щирі розмови про лідерство, стійкість, мотивацію, розвиток і відновлення”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Чим жила українська громада Катеринослава понад 100 років тому

Сергій ТЮТЮННИК, Січеславська “Просвіта” Чим жила українська громада Катеринослава напередодні великих потрясінь ХХ століття? Які книги читали, які п’єси ставили та як рятували традиції в часи війни? Документ, який понад століття зберігався в архівах, тепер став доступним кожному. Працівники Харківської наукової бібліотеки імені В. Короленка відсканували й виклали в інтернет “Звідомлення Товариства “Просвіта” у Катеринославі за 1914 рік” – книгу, видрукувану в катеринославській друкарні К. Андрущенка ще в 1915-му. Ця книга на понад 60 сторінках є справжнім літописом життя української громади Катеринослава у надзвичайно складний історичний період. Зі сторінок звіту можна дізнатися максимум деталей про діяльність товариства. Ось найцікавіші факти. На початку звіту Рада товариства ділиться радісною новиною: наприкінці року відомий діяч Володимир Хрінников безкоштовно надав “Просвіті” дві кімнати у своєму будинку на розі Проспекту та вулиці Первозванівської. Це дозволило товариству переїхати в нове гарне приміщення. Перша половина року пройшла під знаком підготовки до 100-річчя Тараса Шевченка. 1 березня “Просвіта” провела грандіозний вечір з живими картинами (зокрема, за поемою “Катерина”), великим хором і бюстом Кобзаря, освітленим рефлектором. Успіх був надзвичайним, але він дуже налякав владу. Одразу після 1 березня поліція заборонила проведення будь-яких подальших шевченківських свят у місті, а 16 березня губернатор несподівано взагалі закрив Шевченківський комітет. Війна і “волонтерство” початку ХХ століття. Влітку 1914 року почалася Перша світова війна, і діяльність товариства докорінно змінилася. “Просвіта” почала активно допомагати постраждалим. Зокрема, організували великий благодійний концерт, гроші з якого передали місцевому лазарету. У серпні на Мандриківці відкрили дешеву їдальню для сімей військових, яких призвали на фронт. Це був колосальний проєкт: лише за чотири місяці волонтер-уперше почули про НБУ для дітей, були вражені її роботою і обіцяли завітати до книгозбірні зі своїми дітьми. На заході був присутнім Ахтем Сеітаблаєв – режисер, актор, військовослужбовець ЗСУ, який однаково добре знає ціну мистецтва, війни і боротьби за свою країну. Його слова про відповідальність, людяність і силу залишатися собою відгукувалися кожному в залі. Надзвичайно сильне враження залишила розмова з Тетяною Яловчак – жінкою, яка втратила дім у Донецьку, почала життя з чистого аркуша, стала першою українкою, яка підкорила сім найвищих вершин семи континентів і перепливла Босфор, а сьогодні тренує і веде в гори ветеранів після важких поранень і ампутацій, повертаючи їм віру в себе, демонструючи світу силу українського духу. Тішила піснями Олена Білоконь. Ми раді, що знайомство пані Олени з Валентином Острижним відбулося у стінах саме нашої бібліотеки, і тепер пані Олена своєю творчістю допомагає жінкам-військовослужбовцям НГУ шукати сили, відновлювати себе і переживати найважчі часи. Цінним був і практичний досвід – мінітренінг із риторики від Даяни Гаврилюк. Бо вміння впевнено говорити, доносити свої думки і підтримувати інших сьогодні є не менш необхідними, ніж фахові навички. Особливу атмосферу цього дня створили музика і гумор. Виступ гумористичного дуету “Бампер і Сус” став нагадуванням про те, що навіть у найскладніші часи сміх залишається великою силою. Такі теплі й щирі зустрічі мотивують захисниць і цивільних наполегливо рухатися вперед, не зупинятися, знаходити нові сенси, сили для розвитку, служби і життя, попри всі випробування; створюють простір довіри, підтримки та внутрішнього зміцнення. Людмила БАЦАЙ ки “Просвіти” видали 13664 порції, нагодувавши майже 17700 людей. До речі, на Різдво їдальня приготувала для нужденних багату і голодну кутю, шануючи українські традиції. Що читали катеринославці? У звіті є цікава статистика бібліотеки-читальні імені Т. Шевченка. Щоб залучити більше людей, Рада зменшила плату за читання до 10 копійок. Найчастіше читачі брали твори Бориса Грінченка (його книги прочитали 84 рази), Володимира Винниченка, Івана Франка та Івана Нечуя-Левицького. Незважаючи на війну, “Просвіта” не забувала про дітей. “Ялинкова комісія” організувала різдвяні свята у селах (Мануйлівка, Діївка, Кам’янка). Дітям роздавали цукерки та книжки у спеціальних торбинках, на яких безкоштовно надрукували гасла: “Шануйте рідний Край!” та “Згадуйте Просвіту!”. У звітах із сіл писали, що для місцевих дітлахів гра на грамофоні та книжки у подарунок були справжнім дивом. У виданні вміщено окремі звіти філій у селах Перещепине, Діївка та інших. На початку року вони активно ставили українські вистави (наприклад, п’єси Тобілевича та Кропивницького), але восени діяльність завмерла. Як сумно констатує звіт із Перещепиного: “Друга половина року в житті Т-ва нічим не відзначалася через те, що більшість членів філії забрано на війну”. Якщо поглянути на списки членів товариства на 1915 рік, ми побачимо весь цвіт української інтелігенції регіону. Серед почесних членів – історик Дмитро Яворницький та родина Дмитра й Наталії Дорошенків. Друга (окремо пронумерована) частина книги повністю присвячена роботі ювілейного Шевченківського комітету. Це справжній бюрократичний детектив про те, як українці намагалися вибороти право офіційно відсвяткувати ювілей Кобзаря, пропонуючи назвати вулицю його іменем або заснувати стипендії, і як влада чинила цьому перепони. Особливо вражає опис промови Дмитра Яворницького, який живим, колоритним словом доводив велич Шевченка як “апостола правди”. Там же зібрані зворушливі телеграми від селян, робітників та студентів з усієї імперії, які збирали по копійці на вінки та свято.
Пошта “СП” · “Це щирі розмови про лідерство, стійкість, мотивацію, розвиток і відновлення”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

В чім сила жінки

Генеральну директорку Національної бібліотеки України для дітей наші друзі та партнери – Головне управління Національної гвардії України – запросили до участі у проєкті “Сучасна сила жінки” в культурно-мистецькому хабі “НГУ Sound Recovery”. У своєму виступі Алла Гордієнко розкрила суть роботи бібліотеки у час війни, її важливу місію зі збереження пам’яті, культурної спадщини, високих моральних цінностей, розповіла про роль книги сьогодні та тісну співпрацю із Силами оборони України. Особливу увагу зосередила на національно-патріотичних проєктах і програмах книгозбірні та партнерській участі НГУ в них. Щиро подякувала Національній гвардії України, безпосередньо командувачу НГУ генерал-майору Олександру Півненку та заступнику командувача НГУ бригадному генералу Валентину Острижному, за системну підтримку бібліотечних ініціатив, усебічне сприяння зростанню національно-свідомого молодого покоління. “Сучасна сила жінки” – ініціатива, започаткована у квітні 2026 року ГО “Платформа розвитку”. Вона об’єднує цивільний і військовий сектори навколо розвитку, взаємопідтримки та посилення психологічної стійкості жінок, які служать у Національній гвардії України. Це про людей, які вміють підтримати одне одного, про довіру, про відновлення і силу, яка народжується, коли військові й цивільні об’єднуються заради спільної мети. Це щирі розмови про лідерство, стійкість, мотивацію, розвиток і відновлення. Багато жінок
Пошта “СП” · “Це щирі розмови про лідерство, стійкість, мотивацію, розвиток і відновлення”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Не забули генерала УНР

Днями в Рівненському обласному краєзнавчому музеї відбувся захід “Сто років пам’яті: Володимир Оскілко – герой, заколотник чи трагічний державник?”, присвячений 100-річчю від дня загибелі генерал-хорунжого Армії УНР, військового діяча та політика Володимира Оскілка. Захід розпочався з патріотичних пісень у виконанні головного спеціаліста відділу регіональної культурної політики управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації Назара Волощука. Відкриваючи захід, директорка музею Алла Жижкевич наголосила, що Володимир Оскілко є однією з найяскравіших і водночас найсуперечливіших постатей українського визвольного руху. Вона запросила присутніх до роздумів і дискусії над питанням: ким же був Володимир Оскілко – героєм, заколотником чи трагічним державником? Старший науковий співробітник музею, модератор заходу Олександр Булига представив архівні матеріали та маловідомі сторінки біографії Володимира Оскілка. Особливу увагу він приділив формуванню Північної групи військ Директорії УНР, боротьбі з більшовицькими військами та конфлікту із Симоном Петлюрою, який завершився виступом у Рівному 29 квітня 1919 року. Кандидат історичних наук Олександр Крупка доповнив виступ Олександра Булиги, відзначивши талант Оскілка як військового командира та його роль в одному з найсуперечливіших політичних виступів доби Української революції. Краєзнавець Микола Федоришин розповів про вшанування пам’яті Володимира Оскілка на Рівненщині, встановлення першого пам’ятника на його могилі та перевидання важливих історичних джерел, зокрема книги Володимира Тимошевського “Шлях до катастрофи” і мемуарів самого Оскілка “Між двома світами”. У жвавій дискусії взяли участь науковці, музейники, просвітяни та краєзнавці. Вони обговорили військову й політичну діяльність Володимира Оскілка, його роль у національно-визвольній боротьбі, командування Північною групою військ Армії УНР та громадську діяльність на Волині. Серед учасників обговорення – Богдан Яськів, Валерій Скоцик, Олег Кашуба, Микола Вельгус, Ярослав Семенюк та ін. Зворушливим став виступ журналістки Людмили Марчук – матері загиблого українського воїна. Вона передала музею в дарунок свою книгу “Я живий, мамо” та провела паралелі між сучасною боротьбою України за незалежність і подіями столітньої давнини, коли жив і діяв Володимир Оскілко. Підсумовуючи захід, його учасники відзначили, що постать Володимира Оскілка й досі залишається однією з найбільш дискусійних в українській історії. Попри суперечливість оцінок, його життя та діяльність є важливою складовою історії Рівненщини й української боротьби за державність. Як зазначила директорка Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки Валентина Ярощук, нинішня імпреза стала вдалою нагодою для осмислення складних сторінок нашої минувшини та жвавого обговорення історичних подій. За інформацією Рівненського обласного краєзнавчого музею
Шевченкіана · “Без усвідомленого розуміння краси людина не побачить всемогутнього Бога в маленькому листочку найменшої рослини”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: “Чекаю тебе, мого щирого друга” Розмова з Тарасом Шевченком про “благодать Божу” та “повітряні замки” – теми, довірені лише Броніславу Залеському

Броніслав Залеський (1820–1880) – польський громадський діяч, журналіст, історик і художник%аматор. Належав до гуртка польських полі% тичних засланців. З Тарасом Шевченком познайомився й потоваришував у 1849–1850 роках в Оренбурзі, допомагаючи йому опрацьовувати мате% ріали Аральської описової експедиції. За його словами, “від того часу зав’язалися в мене близькі з ним зносини”. Під час Каратауської експе% диції влітку 1851 року Тарас Григорович, який тоді багато малював, жив із Залеським у казахській кибитці і зобразив його на малюнку “Серед това% ришів”: “Шевченко рисував і чувся свобідним”. Отримав звання офіцера, звільнився від служби у 1856 році й повернувся на батьківщину, в родо% вий маєток Рачкевичі Слуцького повіту Мінської губернії. Залеський ма% теріально підтримував Шевченка, сприяючи нелегальному продажу його малюнків. Їхня щира дружба й зворушливо близькі стосунки, взаємна до% віра увіковічені в багатому й надзвичайно цікавому листуванні 1853–1860 років: збереглося 16 листів Шевченка до Залеського й 11 йо% го листів до поета. Звісно, розмова з Тарасом Шевченком уявна, але поетові тексти ре% альні, справжні, не зачеплені чужим “ніже яким словом”. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка – Дорогий Тарасе Григоровичу, всебічно дослідивши ваші стосунки з Агатою Усковою – дружиною коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Ускова1, я дійшов висновку, що лише в листах до Броніслава Залеського ви дозволили собі вповні висловити своє захоплення нею та почуття вдячності цій жінці за щасливі хвилини спілкування… – Ця прекрасна жінка для мене є істин" на благодать Божа. Це одне"єдине ство" ріння, з яким я захоплююся іноді навіть до поезії. Отож, я більше чи менше щасливий, можна сказати, що я цілком щасливий2, тай чи може бути інакше у присутності висо" коморальної і фізично прекрасної жінки? – Це дивовижне, неймовірне зізнання вирвалося з глибини вашого щирого серця у жовтні 1854-го, тобто через півтора року після знайомства з Усковою, а ще чотири місяці по тому знову не стримали почуттів, які переповнювали вас… – Яке чудесне, дивне створіння непороч" на жінка! Це найблискучіша перлина у вінку творінь. Якби не це одне"єдине, рідне моєму серцю, я не знав би, що з собою робити. Я полюбив її піднесено, чисто, всім серцем і всією вдячною моєю душею. Не допускай, друже мій, і тіні чогось порочного у непо" рочній любові моїй. – Отут-то необхідно підтвердити – справді Агата Ускова свідчила: “Розмови про його сердечні почуття у нас ніколи не було: чоловік мій був людиною серйозною, Шевченко таких розмов не вів ні з ним, ні зо мною”. Утім, невдовзі в листі до Броніслава Залеського в квітні 1855 року з’явилися зовсім інші характеристики “прекрасної жінки” в контексті повного краху Шевченкової надії на амністію політичних засланців, яка не поширилася на нього… – Упродовж восьми років, здається, можна було б привчити себе до всіх невдач і нещасть, – нічого не бувало. Справжнє горе так страшно потрясло мене, що я ледве во" лодів собою. Я до цих пір ще не можу прий" ти до тями. У таких випадках серцю по" трібний найщиріший, найбезкорисливіший друг. Напівучасті тут не місце, вона гірше холодного егоїзму… – Та виявилося, що Агата Ускова не готова була нести хрест безкорисливого друга, більше того, направду, дружина коменданта не повинна була й не могла цього робити. Незалежно від того, які риси вдачі вона насправді мала, чи від того, якими рисами ви її самі наділили… – Агата, моя моральна опора, моя єди" на опора, і та похитнулася й раптом стала пустою і безжиттєвою. Картярка, нічого більше. Або це мені здається так, або на" справді так є… – Але чому картярка? – Вечорами взимку вона грала в карти й була жахливо не в дусі, коли їй не вдавалося скласти партію… Огидно бачити молоду прекрасну жінку за таким безглуздим за" няттям. Я тоді зовсім розчаровувався… – До речі, саме в листі до Броніслава Залеського у червні 1856 року ви довірливо повідомили про іншу, справді важливу причину, сказати б, духовного розриву з Агатою Усковою… – А чи знаєш, що у нас трапилося ма" леньке контро? Агата мала необережність дорікнути мене своїми благодіяннями, і я обтрусив прах од ніг моїх і повторюю слова великого флорентійського вигнанця Данте: Горек хлеб подаяния И жестки ступени чужого крыльца. Подія неприємна. Але я тепер почуваю себе значно спокійніше й вільніше, ніж под опікою цих, по суті, добрих людей. – Говорячи словами відомого вашого біографа Павла Зайцева, Шевченко “свою “моральну опору” втратив… Платонічний роман скінчився”. У нас немає змоги докладно розкривати подробиці цього контро, бо домовилися говорити лише про зізнання, довірені Залеському. Прошу лише, гордий і волелюбний пане Тарасе, підтвердити, що насправді ви залишалися в дружніх стосунках з Агатою Усковою та її сім’єю до самого від’їзду з Новопетровського укріплення, про це навіть є прямий запис у Щоденнику… – На городі, або в саду – літня резиденція нашої комендантші, увесь вільний час тепер я проводжу в її сімействі; у неї двоє милень" ких дітей, Наташенька і Надійка, і це єди" ний мій відпочинок у цій огидній глушині… – Знаю, що дорогою із заслання в листах до Іраклія Ускова ви, добрий і вдячний Чоловіче, незмінно вітали всіх їх, скажімо, в листопаді писали з Нижнього Новгорода… – Чи весело у Вас? Чи здорова Агафія Омелянівна? Чи здорові мої великі друзі Наташенька і Надій" ка?.. Свідчу мою найглибшу поша" ну Агафії Омелянівні. І залишаюся вдячний вам Тарас Шевченко… – А ще так само шанобливо вже з Петербурга – 4 липня 1858 року… – Як"то ви там поживає" те?... Свідчу мою найглибшу по" вагу Агафії Омелянівні… – З цими словами хай і залишаться в нашій пам’яті непорочні стосунки Тараса Григоровича з Агатою Омелянівною. Подякуємо жінці за щасливі миттєвості, які вона подарувала вам уже однією своєю присутністю. Тепер прошу вас, найдорожчий співрозмовнику, перейти до наступних історій, котрі в листі до Броніслава Залеського в лютому 1857 року ви назвали “поемами” чи “повітряними замками”. Вони пов’язані з поверненням із заслання та прекрасними мріями про спільне навчання в Академії мистецтв. – Перше, або перша поема. Інтродуксіо: розставання з пустелею, в якій я стільки років терпів… Потім пауза до Москви. По" тім Москва… Потім, потім… ось який фі" нал. Замість петербурзької залізної дороги, я вибираю просту поштову дорогу, смолен" ську або віленську, і приїжджаю прямо в Рачкевичі3. Тут починається друга частина поеми. Зустрічаюся з тобою, плачу і цілую руки твоєї щасливої матері, цілую твого щасли" вого батька, сестер… Відпочивши від цієї повної радості, я майже силою беру тебе з обіймів твоєї щасливої матері й одного прекрасного ранку ми з тобою молимося пе" ред образом Божої Матері Остробрам" ської. Вільно так само дороге мені за спога" дами моєму серцю, як і твоєму4. З литов" ської столиці по варшавському шосе ми ле" тимо прямо в Академію мистецтв і допов" нюємо наше і без того повне щастя двома роками студентського затворницького життя. А скільки радості в цьому затвор" ницькому житті! Ця радість і це щастя зрозумілі тільки тому, хто любить божес" твенне мистецтво так, як ми з тобою йо" го любимо. Чи не правда, прекрасний, роз" кішний і не зовсім повітряний замок? Фун" дамент майже ручається за його здійснен" ність і міцність. – Яка надзвичайна, романтична, радісна, красива, божественна, фантастич- Т. Шевченко. Серед товаришів. 1851 р. Тарас Шевченко – за столом, ліворуч – Броніслав Залеський на мрія! Та ви й самі, незламний засланцю, геніальний Поете, відзначили в тому ж листі, що то був “вищий градус моєї сердечної фантазії”. Бо надія в той час була на швидку вістку про майбутнє звільнення, що невдовзі таки прийшла, а тоді… – Пошта прийшла 14 лютого і не при" несла мені нічого такого, на чому б я ґрун" туючись, міг продовжувати свої припущен" ня. Передчуття, віра, надія. І нічого більше. – Це було немало і дозволило вам витворити другий повітряний замок або поему… – Другий повітряний замок або поема на ту саму тему. Вступ той самий. Сцена у Москві та сама. Але замість смоленської дороги вибрана петербурзька залізна, і я в Петербурзі, у скромній квартирі з двох кім" нат вивчаю мистецтво гравірування аква" тинта5 і чекаю до себе тебе, мого щирого друга. Ти приїхав. Живемо ми з тобою скром" но, майже бідно, в маленьких кімнатках, невтомно працюємо, вчимося й насолоджу" ємося своїм навчанням. Два роки проліта" ють непомітно над нами, і ми, якщо не пов" ні, то, принаймні, свідомі артисти6, через Вільно і Слуцьк повертаємося в Рачкевичі, цілуємо твою щасливу матір, батька, сес" тер… – Неймовірно, як у творчій, образній уяві ви, неперевершений Артисте, створили реальну, житейську, живу, земну картину бажаного співнавчання із Залеським… – Друга моя поема трохи прозаїчна, але, по суті, повніша першої. Так чи інакше, а ти повинен бути в Академії мистецтв, бо залишиться щілина, не зашита діра у тво" єму і моєму житті. Недостатньо бачити, любуватися прекрасним, розумним, добрим чолом людини, необхідно намалювати її на папері й любуватися нею, як творінням живого Бога. Ось що потрібно для повноти нашої радості. Для повноти нашого жит" тя… Я бажаю бачити і цілувати мого друга досконалого, а для твоєї довершеності не" обхідна Академія мистецтв. Без усвідомле" ного розуміння краси людина не побачить всемогутнього Бога в маленькому листочку найменшої рослини… – Слухаю вас, великий мрійнику й дивовижний реалісте, затамувавши подих і згадую, як радили Залеському… – Я забув тобі сказати, щоб ти ходив у вільний час у парк або в гай і робив етюди живописних дерев… – Не йде з пам’яті ваш лист до Залеського в листопаді 1856 року, в якому ви, старший за віком друг, прямо, безпосередньо запитували у нього… – Як ти збираєшся розпоряди" тися своїм майбутнім. Кого ти на" мірений з себе зробити – артиста чи чиновника? І на тому, і на іншо" му поприщі сердечно бажаю тобі успіху. Але мені щиро хотілося, щоб ти вибрав поприще артиста… – Отже, найголовніше в “повітряних замках” – щире побажання художнику-аматору Залеському закінчити Академію мистецтв і радісне прагнення працювати з ним у цій творчій царині. На жаль, якраз цього не сталося тав історичній перспективі має значення лише те, що ви, великий Артисте, навчили нас творити “повітряні замки”… – Для душ, які співчувають і люблять, повітряні замки міцніші й прекрасніші матеріальних палат
Письменники і час · “Через театралізовану оповідь автору вдається достукатися до глибин дитячих серденят”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

егоїста. Ця психологічна істина незрозумі" ла людям добропорядним. Жалюгідні ці доб" ропорядні люди. Вони не знають найповні" шого, найбільшого щастя на землі, вони, одурманені себелюбством, позбавлені цього безмежного щастя. Раби, позбавлені свобо" ди! І нічого більше. – Що відповів вам Броніслав Залеський? – Ах, поема твоя, друже ти мій!.. Я ще досі опам’ятатися не можу й іноді запитую ще себе, чи не сон все це?.. Коли ти писав до мене і створював чудову, сердечну поему… звисока зійшло на тебе натхнення… Мати моя, ця свята жінка, не могла втриматися від сліз, і навіть батько, – вони тебе бла" гословляють… – Характерно, що перший лист, який ви, дорогий Тарасе Григоровичу, написали, звільнившись із Новопетровського укріплення, був адресований Броніславу Залеському, і в ньому вчорашній засланець знову згадав про “повітряні замки”… – П’ятнадцятого серпня понесе мене пароплав із Астрахані в Нижній Новгород, а звідти диліжанс в Москву, а із Москви па" ровоз в Петербург. Весело, друже мій єди" ний, невимовно весело, коли наші чарівні по" вітряні замки починають бути відчутни" ми… – І тут уже не важливо, що з Астрахані ви, дорогий Тарасе Григоровичу, виїхали на тиждень пізніше, а в Нижньому Новгороді понад п’ять місяців вимушені були чекати дозвіл на в’їзд в імперські столиці – головне, що цього разу маршрут повернення із заслання справдився… Звісно, що ви відразу повідомили своєму другові про необхідність зустрічі з ним… – Я так само, як і ти, сповна й цілком вірую, що ми з тобою побачимося, але коли і де не знаю… До побачення, мій друже єди" ний, не забувай свого щирого друга і тепер вільного художника Тараса Шевченка… – Вільний художник! Ось основне посилання другові, з яким ви, Кобзарю, на щастя, зустрічалися в 1859–1860 роках у Петербурзі, коли той як член-експерт редакційних комісій з проведення селянської реформи перебував у місті: “Питання селянське завело мене до Петербурга, і він живо був ним зайнятий – тоді видалися часто”. На завершення висловлю впевненість, що ви назавжди запам’ятали щиросердні слова Броніслава Залеського з листа, який він відправив у серпні 1857-го з Рачкевичів, тільки-но дізнавшись про ваше звільнення… – Не забувай мене – оточать тебе те" пер багато найрозумніших і кращих людей – дай Боже! Але вір, друже мій дорогий, що мало хто щиріше від мене любити тебе буде. – Доземний уклін вам, єдиний Кобзарю, за неперевершену науку людяності й дружби, за світлі й чисті думки, за мудрі й далекоглядні мислі. ______ 1 Див. Мельниченко В. Подробиці Шевченкового життя. К., 2021. С. 213–222. 2 Шевченкознавиця Марієтта Шагінян свого часу зауважила, що “в листах із заслання Шевченко дуже рідко і тільки дуже близьким проговорювався про те, коли бував щасливим…” 3 Цікаво, що вже на другий день ведення Щоденника – 13 червня 1857-го – засланець зафіксував свою мрію саме в Рачкевичах, “обнявши свого друга і товариша по ув’язненню Броніслава Залеського через Вільно проїхати в Петербург”. 4 Тарас Шевченко жив у Вільно козачком у поміщика Павла Енгельгардта з осені 1829 року до літа 1831-го. 5 Через чотири з половиною місяці Шевченко записав у Щоденнику: “А я думаю присвятити себе повністю гравюрі акватинта”. 6 Пам’ятаємо, що слово “артист” означає людину, яка займається творчою діяльністю в сфері мистецтва. ну оповідь автору вдається достукатися до глибин дитячих серденят, які, беручи безпосередню участь у втіленні ідей творів на перших у житті сценічних виходах і з’явах перед ровесниками, утверджують в них закономірну гордість за належність до народу, котрий успішно відстоює свою волю і свободу”. У деяких творах письменника казка немовби відступає на другий план, це стосується передусім повістей-казок “Михайлик-Насміхайлик”, “Таємниця Смерекового замку”, “Забавні пригоди Андрійка-Незгоди” (з реальним документальним героєм, видатним закарпатським фольклористом Іваном Хлантою), “Чупакабра”, роману-фентезі “Про Василька, Марсіяну і НЛО”. Цікаві у доробку автора твори пригодницько-фентезійні, детективні та автобіографічні: повість-детектив “Бітанга”, закарпатський детектив “Гірський живчик на контрабандній рані”, пригодницька повість-казка “Житіє Зайчика-Контрабандиста”, автобіографічна повість “Небезпечна краса” (і тут зображено важливу роль збирача народних пісень і казок Івана Хланти у становленні письменника-казкотворця, уважного до народної мови, фольклору). Хоч і кажуть, що на колір і смак товариш не всяк, усе ж лаконізм, сюжетна інтрига (хай навіть із передбачуваним закінченням) повісті “Бітанга” засвідчують творчий успіх Василя Шкірі. Це підтверджено й промовистими фактами визнання: за книгу “Бітанга” письменник удостоєний двох всеукраїнських літературних премій: імені Юрія Яновського та імені Василя Юхимовича. Одне з найновіших видань “Хоча я й не чарівник, але без мене ранок не приходить” 2025 року відзначене всеукраїнською премією імені Василя Скуратівського. Творам Василя Шкірі притаманне мовне багатство (особливо фразеологічне, влучні прислів’я та приказки чи не в кожному діалозі); зображення сучасних здобутків цивілізації – предметів, механізмів, обладнання (лімузин, телевізор, комп’ютер, смартфон), що ними користуються герої-тварини; нова лексика сьогоденного побуту (інтернет, оптимізація, тренд, хайп). Часом і загадка народна стає в нагоді: “Що кожен хотів би досягти, а, досягнувши, – не радіє?” (відгадка: “Старості”) – п’єса “За тиждень до весни”. Отже, в особі Василя Шкірі маємо досвідченого майстра слова, чиї твори заслуговують на увагу широкого кола читачів-дітей та й не залишать байдужими дорослих, адже казка – це духовний хліб на все життя.
Письменники і час · “Через театралізовану оповідь автору вдається достукатися до глибин дитячих серденят”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Казкотворець Василь Шкіря

Микола ДМИТРЕНКО, доктор філології, професор, письменник, м. Київ У сучасному тривожному світі, за умов воєнного стану набуває особливого значення майстерне письменницьке слово, звернене не лише до дорослих, але й до дітей. Це слово пізнавальне, розважальне, лікувальне. Наша дитяча література (література для дітей) багата на таланти. Не так давно пішли у кращі світи Всеволод Нестайко, Ганна Чубач, Володимир Рутківський; плідно й оригінально працюють Галина Малик, Іван Андрусяк, Зірка Мензатюк, Марина Павленко, Віктор Васильчук, Леся Мовчун, Сашко Лірник, молода Маруся Щербина. До когорти помітних авторів належить і казкотворець із Іршави на Закарпатті Василь Шкіря. Його твори відомі юному й дорослому читачеві. Це понад двадцять книжкових видань, зокрема: “Сльоза лелеки” (1991), “Як Осел вогонь сховав” (1992), “25 казочок для маленьких діточок” (1994), “Три бажання”, “Візок казок” (1998), “Іван Сила і брати-розбійники” (2005), “Майстер Нехай” (2008), “Чупакабра” (2013), “Бітанга” (2020), “Пригоди Бджілки Джавелінки та її друзів” (2023), “Хоча я й не чарівник, але без мене ранок не приходить” (2024). Василь Шкіря зовсім не випадково взявся за перо: зростав у фольклорному середовищі, де панувала ідеалізована картина життя трудівника через обряди й звичаї, пісні, легенди, родові перекази, а надто – народні казки. Почуті казки від земляків, читання казок, міфових оповідей, легенд, переказів у записах Володимира Гнатюка, Федора Потушняка, Петра Лінтура, Петра Пойди, Івана Сенька, Івана Хланти й інших збирачів та дослідників фольклору, численних літературних творів українських та зарубіжних авторів розбурхували дитячо-юнацьку уяву, вабили до написання фантастично-метафоричних сюжетів, осмислення давньої й сьогочасної йому дійсності, образного втілення побаченого, прочитаного, пережитого. Народився літератор 21 травня 1958 року в селі Загаття Іршавського району на Закарпатті. Після 8-го класу місцевої середньої школи юнак вступив на режисерський відділ Хустського культурно-освітнього училища, щоправда, провчився недовго. Здобув згодом спеціальність зоотехніка, після служби в армії (ракетні війська) заочно закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. З весни 1980 року працював кореспондентом і впродовж понад чотирьох десятиліть редактором Іршавської районної газети “Нове життя”. Глибоко пізнав світ флори і фауни рідного краю, людей різних професій, а відтак зі знанням справи написав десятки різножанрових творів про братів наших менших – тварин, а також про дітей, дорослих персон. У творчому доробку письменника переважають казки, притчі, повісті-казки, п’єси-казки. Особливість цих творів – поєднання фантастичного з реалістичним, уявного, вигаданого з дійсним. А це дійсне – переважно актуальне сьогодення з віялом проблем життя, боротьби й виживання. Традиційні герої-тварини живуть і діють за сучасних воєнних обставин російсько-української війни. От, скажімо, притча “Бджілка Джавелінка” – про Бурого і Білого Ведмедиків. У царстві Бурого – “всяка всячина: бочки з медом, медовуха, гриби, горіхи, малина, фрукти, ягоди, свіжа риба… На краю полярного царства не тільки холодно, а й голодно. Останнім часом стосунки Білого і Бурого Ведмедиків добряче зіпсувалися. І винен завжди у цьому сам полярний клишоногий: він не гребує нічим, зазіхає на чуже. То привласнить що-небудь, то знищить, то наклеп на когось зробить. Забрав півострів, відбатав чималеньку територію двох східних областей. Ще й зловтішно усміхається, що то, мовляв, споконвіку його земля. Останнім часом вирішив розширити свої володіння за рахунок сусіда. І пішов гелікоптерами, танками, бронетехнікою і ракетами”. На захист рідного краю стали Бурий Ведмедик, лісові звірята і Бджілка Джавелінка з численними подружками. Таки прогнали непроханого нахабу. Білого Ведмедика як агресора й окупанта зображено й у п’єсі-казці “Все буде Ранок!”. Тут домашні тварини, захищаючи рідне обійстя, перемагають чужинців-зайд. Патріотичний мотив, україноцентричність, родоцентризм – властиві ознаки творів письменника. Його тварини-герої, персонажі – світлі сили, які борються із силами зла, темряви й перемагають. У вступному слові “Іршавський чарівник” до книжки “Шаркань” Євген Баран зазначив, що казки, повісті-фентезі Василя Шкірі “читаються легко, просто. Нічого зайвого, нічого надскладного. Сюжет впізнаваний – про наше з вами життя не на Марсі; про заробітчанство; про економічні скрути і біди; про дітей, яких виховують самотні бабусі, а в той час їхні батьки зачепилися за роботу “по заграницях” і заробляють доляри… Про Чупакабру. Але що все-таки привертає увагу в творах Шкірі? Його добре володіння інформацією, знання побутової конкретики, увага до соціально-побутової деталі; якась народна дидактика, ненав’язлива, але по-селянськи мудра і вічна, розлита на сторінках його книги”. Справді, казки Василя Шкірі доступні для дитячого сприймання, хоч і містять елементи цілковито дорослих проблем суспільно-політичного плану (зокрема, виборчих баталій – ток-шоу “Демократія в хащі”), застерігають від екологічних катастроф, виживання людства (п’єси “Лісове збіговисько”, “Пригоди Ковідика”), морально-етичного вибору й прогнозування майбутнього тощо. Борис Кушнір, головний редактор видавницвта “Карпати”, в якому вийшла не одна книжка Василя Шкірі, зауважив: “Природно, що якраз через театралізова-
Культура без провінції · “Музей9садиба – це місце сили, де збережено автентичний простір життя мистця”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

“ТОБЕЖ” – як курсова робота теж Третьокурсники факультету мистецтв ТНПУ ім. В. Гнатюка підготували комедію за п’єсою сербського драматурга Б. Нушича

Микола ШОТ Світлини автора “ТОБЕЖ” з-під пера сербського драматурга з’явився майже сто років тому. Але теми, які він порушив у своєму творі, й нині – на злобу дня. Насамперед читачу поясню, що “ТОБЕЖ” – не якесь чергове слово, яке зараз безкінечно витягують з різних, переважно англійської, мов, щоб засвідчити свою “велику освіченість”. “ТОБЕЖ” – це абревіатура, що означає “Товариство белградських емансипованих жінок”. Понад десяток пані зібралися в цій організації. Виконавиця ролі голови цієї структури – пані Лазич – студентка Ніка Сорока, можливо, трохи й загостро, але водночас по-простому визначила сенс зібрань учасниць “ТОБЕЖу” та тему самого драматичного твору: “Це п’єса про 12 ідіоток, які нічого не збираються робити вдома, не дивляться за дітьми, не прагнуть будувати та тримати міцну сім’ю, а хіба займаються начебто корисними справами, насправді ж збираються й пліткують”. На вушко почув, що, коли студентам запропонували як курсову роботу підготувати саме “ТОБЕЖ”, вони без ентузіазму прийняли цей задум. Серед причин – багато акторської праці треба докласти, та й ресурсів. Адже треба було подбати про придбання чи пошиття костюмів, суконь, іншого реквізиту. Але вже після прем’єри, коли відчули сповна синергію, що підсилила і гру молодих акторів, і щире сприйняття глядачів, переконалися, що справа варта вистави. Скажу від себе: постановку сприйняв на одному диханні. Схоже, студенти славно попрацювали, кожен “вріс” у свою роль, старався донести її глядацькому загалу правдиво, так, як розуміє, клопоти, турботи, викрутаси, наївність і ще чимало проблем та емоцій своїх персонажів. “Ми намагалися додати до образу дійової особи щось із власного життя чи тих людей, яких бачимо навколо себе”, – зазначив виконавець ролі пана Лазича Святослав Топорівський. Тим часом режисер-постановник, професор В’ячеслав Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства Фото Т. та Ю. Пошивайлів У сучасному світі музеї дедалі частіше перестають бути місцем лише зберігання експонатів. Особливу роль відіграють музеї-садиби – простори, де збережено не лише речі, а й атмосферу життя, творчості, думок і духовного світу видатних особистостей. Саме там відвідувач має можливість відчути живий зв’язок із людиною, яка творила історію, культуру чи мистецтво свого краю. Музей-садиба – це не лише будинок із меморіальними речами. Це місце сили, де збережено автентичний простір життя мистця. Такі музеї мають особливу ауру. На відміну від традиційних музейних експозицій, вони дозволяють побачити людину не лише через її творчий доробок, ай через повсякденне життя. Там можна пройти стежками, якими ходив майстер, зазирнути до його майстерні, побачити предме- Хім’як переконаний, що, дивлячись виставу, глядачу “треба і глибоко задуматися над проблемами, що порушують персонажі, і похвилюватися, увімкнути емоції, десь навіть сплакнути чи посміятися”. Тож розумію тепер, чому вибір В’ячеслава Антоновича випав саме на “ТОБЕЖ”. Зрештою, ця п’єса Б. Нушича захопила його не лише своєю соціальною темою, а й багатством характерних ролей. Тут їх цілий пишний букет. І справді, яку пані чи пана з персонажів не взяти, кожен залишається чимось пам’ятний для глядача й важкою, але знаковою творчою справою для молодого актора чи акторки. Жанр цієї вистави виконавці визначили як комедія, власне, за автором. Хоча В’ячеслав Антонович каже, що, залежно від кута зору режисера, її можна поставити “як глибоку драму із сарказмом, як фарс, сатиричну комедію”. Він же вирішив балансувати й поєднав у своїй комедії драму та сатиру. Від слів автора старався не відходити, хіба глядачу хотілося заспівати разом із героями сучасну веселу й жартівливу пісню “Колись в мене була хлопців рота”. А от серед третьокурсників, які представили “ТОБЕЖ” як свою курсову роботу, хлопців не те що роти нема, навіть відділення не назбирати. Точніше, їх на курсі лише три бравих молодці. Святослав Топорівський зіграв пана Лазича – чоловіка голови товариства “ТОБЕЖ”, Станіслав Коржевський – пана Сушича, а Ігор Новіков – пана Марковича. Доля їхніх героїв? Аби збагнути, варто лише як приклад навести одну сцену. Ось хтось телефонує, пан Лазич піднімає слухавку й каже: “Дружини немає вдома. Коли буде? Звідки мені знати. Іноді забігає, іноді – ні. Після-вчора я її, здається, бачив”. Такий стан справ призвів до того, що їхня донька завагітніла, народила дитину, а вони й не відали про це тривалими місяцями, зате активно займалися власними справами. Тим часом пан Маркович теж розшукує дружину, яка вчора пішла й не повернулася. Згодом дізнається, що вона опинилася аж у Львові. У пана Сушича клопоти теж неабиякі – дружина все засідає в товаристві та забуває своїй двомісячній дитині “залишити груди”. Тож він, “Сіма Сушич, начальник державного арбітражу, зобов’язаний возити дитячий візок зеленими вулицями сонячного Белграда”. І знаєте, чого бажає через власну безпорадність, невдалі спроби змінити поганий стан речей? “Хочу, щоб на мене всі вказували пальцем, хочу стати міським божевільним, вуличною примарою, хочу, щоб газети рясніли моїми фотографіями”, – зізнається в компанії чоловіків. Гурт жінок, звісно, живе своїм життям – здебільшого із заздрістю переймається нарядами, поїздками учасниць товариства, не проти перемити кісточки одна одній, попліткувати тощо. Яскравими, запальними, владними, сильними в ролях таких жінок мені запам’яталися чи видалися насамперед студентки Ніка Сорока, Катерина Шелудько, Тамара Вощило, Софія Юзьків, Марія Бойко та інші. Виставу творили командою, гуртом. І не лише силами третьокурсників. Адже їх просто кількісно не вистачає, щоб вивести всіх дійових осіб “ТОБЕЖу” на сцену. Тож у деяких ролях були зайняті також студенти першого курсу, а образ Душка втілив четвертокурсник Владислав Невгад. “Пишаємося їхньою згуртованістю, взаємопідтримкою, готовністю допомагати одне одному та тією дружньою, творчою атмосферою, яка панує на нашій кафедрі”, – прочитав на сторінці кафедри театрального мистецтва в одній із соцмереж. Постановку, чи то пак курсову роботу, з великим задоволенням подивився-перевірив також ректор ТНПУ ім. В. Гнатюка, професор, член-кореспондент НАПН України Богдан Буяк. “Курсова робота була крута, – зазначив Богдан Богданович. – У п’єсі та виставі є багато пересічених із сучасністю тем. Тому постановка актуальна й для нашого часу. Студенти відобразили ті вічні проблеми дуже вдало”. не лише професією, а способом мислення, частиною їхньої душі. Незабутнє враження залишає й Меморіальний музей-садиба гончаря Василя Омеляненка – одного з найяскравіших майстрів української глиняної скульптури. Там збережено особисті речі майстра, його інструменти, предмети побуту та численні твори. Нині в процесі створення перебувають ще три садиби: Музей-садиба художниці-керамістки Наталі Кормелюк (Музей кераміки української діаспори), Музей-садиба гончарського містицизму Андрія Ільїнського та Музей-садиба гончаря-характерника Сергія Радька. Після відвідин Національного музею-заповідника українського гончарства виникає просте, але дуже сильне відчуття: сюди хочеться повернутися ще раз. Бо це не лише музейні садиби. Це живі історії людей, які перетворили глину на мистецтво, а своє життя – на частину культурної спадщини України. Не минуло й 12 років, як у Тернополі у сценічному дійстві вже вдруге звернулися до драматургічної спадщини відомого сербського автора%класика Браніслава Нушича. У 1880%ті роки він, зокрема, написав сатиричну комедію “Народни посланик”, тобто “На% родний депутат”. І зі сторінок цього твору темні справи передвиборної кампанії “сплили” в комедії, точніше, в політичній сатирі під назвою “Народний депутат”, яку поставив у Тер% нопільському академічному драмтеатрі ім. Тараса Шевченка народний артист України В’ячеслав Жила. Тепер героїв Нушича на підмостки вивели майбутні професійні актори, наразі – третьокурсники факультету мистецтв (кафедра театрального мистецтва) Терно% пільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Хлопці та дівчата зіграли в постанов% ці народного артиста Украї% ни, професора В’ячеслава Хім’яка “ТОБЕЖ”. Студенти9актори взялися після вистави вітати з успіхом режисера9поста9 новника “ТОБЕЖу”, народного артиста України, професора В’ячеслава Хім’яка Зліва направо: Станіслав Коржевський у ролі пана Сушича, Святослав То9 порівський – пана Лазича, Ігор Новіков – пана Марковича
Культура без провінції · “Музей9садиба – це місце сили, де збережено автентичний простір життя мистця”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Феномен Опішного

Музеї'садиби як простір живої пам’яті та творчої енергії ти, яких торкалися його руки. Саме тому такі місця дають змогу глибше зрозуміти особистість мистця та відчути джерела його натхнення. Яскравим прикладом такого підходу є мережа меморіальних музеїв-садиб Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному – знаній Столиці українського гончарства. Там збережено оселі людей, які своїм талантом, працею й світоглядом сформували культурний образ цього унікального осередку. Особливе місце займає Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів. Саме там можна відчути атмосферу традиційного родинного гончарства, яке передавалося від покоління до покоління. Садиба розповідає не лише про майстерність окремих мистців, а й про родинні цінності, без яких неможливе збереження народних традицій. Особливий світ постає перед відвідувачами в Меморіальному музеї-садибі гончарині Олександри Селюченко. Її творчість стала унікальним явищем української народної культури. Створені майстринею образи випромінюють щирість, доброту й народну мудрість. У її оселі легко уявити, як із грудки глини народжувалися дивовижні персонажі, що сьогодні захоплюють шанувальників мистецтва далеко за межами України. Не менш важливим є Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа. Це місце нагадує, що культура живе не лише завдяки творцям, а й завдяки тим, хто її досліджує, осмислює та зберігає для наступних поколінь. У цьому просторі особливо відчувається сила думки, інтелектуального пошуку та любові до української культури. Інтер’єр Меморіального музею9садиби гончаря Василя Омеляненка У Меморіальному музеї-садибі гончаря Миколи Пошивайла відвідувач потрапляє у світ справжнього народного майстра. Усе довкола промовляє про нерозривний зв’язок творчості з повсякденним життям. Тут особливо чітко проявляється, що гончарство для опішненців було
Театр · “Самого задуму недостатньо – для його втілення необхідні залученість, відповідальність і спільна праця кожного”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

заслуженої артистки України Віри Синєок. Також до постановчого процесу долучалися Андрій Демещук та Людмила Стахник. Оскільки кожна наша постановка є спільною роботою всього колективу, ми завжди відкриті до творчих ініціатив учасників. Наприклад, танці Лісових страхіть були доповнені елементами хіпхопу, які запропонувала та поставила студентка 4 курсу Катерина Ільченко. Ми завжди підтримуємо прагнення артистів і учасників максимально розкривати свій творчий потенціал та втілювати власні ідеї. До виконання оперної постановки були залучені всі артисти ансамблю “Благовість”, які втілили багатогранний світ міфологічних персонажів опери. У сценічній дії вони виконували ролі русалок і лісових страхіть, створюючи цілісний образ потойбічного світу, що є одним із ключових елементів драматургії твору. Центральний жіночий образ – Нову Русалку, яка за сюжетом рятує козака від загибелі та стає провідницею між світом людей і надприродними силами, – втілила заслужена артистка України Олена Кумановська. Роль Козака виконав В’ячеслав Крижановський, переконливо передавши образ героя, який опиняється на межі реального та містичного світів. Взаємодія цих персонажів формує основну сюжетну лінію опери та розкриває її ліричний і філософський зміст. Заслужена артистка України Віра Синєок з неабиякою харизмою втілила образ Відьми. Її виконання вирізнялося вмінням органічно поєднати академічну оперну традицію з живою енергією фольклору – два світи, що в її інтерпретації злилися в єдине художнє ціле. Чудово впоралися зі своїми ролями виконавиці партій Першої Русалки – Аліна Сердека та Другої Русалки – Яна Садова, які зачарували глядачів виразністю та тембровою палітрою. Дует Дениса Печененка та Олени Стародуб створив по-справжньому драматично насичені образи, які не залишили глядачів байдужими. Окремо варто відзначити Ксенію Гах, яка виконала одну з ключових ролей – роль Обраниці. Це дівчина, яку щороку обирала громада, аби вона ставала головною русалкою – провідницею між світом живих і потойбіччям. Артисти ансамблю “Калина” разом із солістами та артистами балету повністю занурили глядача у фольклорну стихію, наповнивши сцену автентичним звучанням і виразною хореографією. Окремої уваги заслуговує робота художниці-постановниці Марії Дуки, яка зуміла глибоко відчути ідейний задум вистави та переконливо втілити його засобами сценографії й відеомистецтва. Створені нею відеообрази не лише доповнювали сценічну дію, а й розширювали художній простір постановки, посилюючи атмосферу таємничості, притаманну світу народної демонології та міфологічних уявлень. Вагомим елементом постановки стали також костюми, повністю розроблені й пошиті майстрами ансамблю спеціально для цього проєкту. Творча команда свідомо відмовилася від прив’язки до конкретної історичної епохи чи локальної етнографічної традиції. Натомість було створено цілісний художній образ, що поєднує риси слов’янської фольклорно-міфологічної естетики, архетипні символи та образи народної уяви. Таке рішення дозволило сформувати позачасовий світ, у якому гармонійно співіснують історична пам’ять, фольклорна традиція та авторське художнє бачення. Саме завдяки поєднанню музики, сценічної дії, відеографії та оригінального костюмного рішення постановка набула цілісності й виразності, відкриваючи для сучасного глядача багатий і малодосліджений світ української міфологічної культури. Попри те, що колектив уже втретє звертається до цієї постановки, нинішня версія стала абсолютно новою – як у режисерському, так і в композиційному плані. Вперше було здійснено настільки органічне поєднання оперної та фольклорної складових, і цей досвід відкриває нові творчі горизонти. Ми плануємо й надалі вдосконалювати цю концепцію та включати постановку “Русалчині луки” до майбутнього репертуару. Серед наших найближчих творчих планів – гастрольний тур чоловічого балету “Калини” спільно з театром імені Івана Франка до Івано-Франківська, де глядачі матимуть змогу побачити виставу “Троянство”. Ця співпраця відображає наше прагнення до нових партнерств і розширення мистецької географії, щоб дарувати українській аудиторії унікальні сценічні враження.
Театр · “Самого задуму недостатньо – для його втілення необхідні залученість, відповідальність і спільна праця кожного”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Що розкаже нам русалка?

Український академічний фольклорно%етнографічний ансамбль “Калина” спільно з кафедрою хореографії Київського столичного університету імені Бориса Грінченка представив на сцені “Київської опери” фольк%оперу%балет “Русалчині луки” за мотива% ми опери Миколи Леонтовича “На русалчин Великдень”. Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини надано УАФЕА “Калина” “Русалчині луки” – фолькопера-балет із прологом та епілогом. В основі постановки – народні вірування про Русальний тиждень: семи містичних днів після Трійці, коли, за давнім повір’ям, між світом живих і потойбіччям стоншується невидима грань, а русалки – душі тих, хто загинув передчасно або неприродньою смертю – виходять з води на землю. Центральну частину вистави посідає лірико-фантастична опера Миколи Леонтовича “На русалчин Великдень”, музика якої пронизана духом українського мелосу. Опера обрамлена прологом та епілогом, які створені на основі обрядодійств в оригінальній обробці Анастасії Комлікової, утворюючи цілісний та фантастичний світ на основі глибинних українських вірувань. Про роботу над виставою ми попросили розповісти генеральну директорку УАФЕА “Калина” Анастасію Комлікову. – Опера Миколи Леонтовича “На русалчин Великдень”, створена за мотивами однойменної казки Бориса Грінченка, багато років тому вже була в репертуарі УАФЕА “Калина” в редакції Мирослава Скорика. В основу твору покладено сюжет про зустріч козака з русалками на берегах Дніпра під час Русального тижня – особливого календарного періоду, який у народній традиції пов’язувався з пробудженням потойбічних сил і душ померлих. Це період так званих Зелених свят, що триває тиждень після Трійці. Літературна основа твору тісно переплітається з традиційними міфологічними уявленнями українців. Образи русалок пов’язані з мотивом межового переходу між людським і надприродним світами. Завдяки цьому опера виходить за межі звичайної літературної інтерпретації та відтворює цілісний художній світ, сформований на перетині авторського задуму Бориса Грінченка та багатовікової фольклорної традиції. Тому ми як фольклорно-етнографічний колектив поставили за мету поєднати на сцені традиційні народні вірування з оперним мистецтвом. Для втілення цієї ідеї ми об’єднали творчі зусилля з кафедрою хореографії Київського столичного університету імені Бориса Грінченка і створили українське музичне фентезі “Русалчині луки”. Упродовж багатьох років нашу національну ідентичність цілеспрямовано знищували. Проте саме фольклорні традиції сьогодні дають нам найглибше розуміння того, ким ми є і звідки походить наша культурна спадщина. Ми маємо можливість розповідати про ці традиції широкому колу глядачів зі сцени й вважаємо це своєю важливою місією. Наше сьогодення – це страшна війна. В українській традиції русалками називали душі тих, хто пішов із життя передчасно або загинув неприродною смертю. Саме тому особливо важливо згадувати всіх, кого вже немає поруч із нами, зберегти пам’ять про них і віддати їм належну шану. Пролог та епілог до опери були створені повністю на основі фольклорного матеріалу. Фольклористка Алла Пустовіт опрацювала етнографічні записи та наукові праці дослідників фольклору, відібравши найкращі зразки русальних пісень. Нашим завданням було сценічно відтворити обряд максимально достовірно та водночас органічно поєднати його з основною оперною дією. І нам це вдалося. Значну роль у цьому відіграли аранжування фольклорного матеріалу заслуженої артистки України Анастасії Комлікової, яка майстерно підкреслила та збагатила автентичне музичне звучання. Головний балетмейстер-постановник, заслужений артист України Андрій Демещук, у творчому тандемі з хореографкою-постановницею, заслуженою працівницею культури України Людмилою Стахник, застосували новаторський підхід до народно-сценічної хореографії. Виключно засобами танцю вони відтворили складні обрядові дії, зокрема годування парою русалок та ритуальне вогнище. Важливою складовою постановки став оркестр народних інструментів під орудою диригентки Інни Гук. Для досягнення кінцевого результату диригентка здійснила кропітку роботу над партитурою Леонтовича-Скорика, яка до того існувала лише в рукописі. В свою чергу для ще глибшого занурення глядача в традиційну культуру хормейстер “Калини” Назарій Тарасенко у роботі з хором прагнув зберегти автентичну манеру виконання та правдиве фольклорне звучання русальних пісень. Кожна нова постановка – це новий виклик. Саме в таких проєктах найяскравіше проявляються творчість, командна взаємодія та синергія всіх учасників колективу. Адже самого задуму недостатньо – для його втілення необхідні залученість, відповідальність і спільна праця кожного. У нашому колективі кожен учасник відчуває свою причетність до спільної справи та усвідомлює власну важливість, і саме тому ми постійно розвиваємося та реалізовуємо нові творчі проєкти. Після перегляду вистави особливо відзначали те, чого нам вдалося досягти на рівні драматургії: фольклорна та оперна частини не існували паралельно, а були органічно поєднані сюжетно й змістовно. Пролог, балетна та оперна частини склали єдиний цілісний твір, незважаючи на те, що музика належить двом абсолютно різним композиторам і різним епохам. Саме в цьому полягає унікальність нашої постановки – у здатності поєднати фольклорну традицію та оперне мистецтво в єдине художнє висловлювання, створивши цілісний і самобутній сценічний твір. Опера – це зовсім інший стилістичний матеріал. Саме тому постановкою оперної частини займалися режисерка Любов Канюка та художня керівниця ансамблю солістів “Благовість”, народна артистка України Тетяна Кумановська. Вони спиралися на сюжет лірико-фантастичної опери Миколи Леонтовича “На русалчин Великдень” – класичний зразок оперної драматургії. Особливості балетної частини полягають у тому, що до постановки були залучені студенти кафедри хореографії факультету музичного мистецтва і хореографії Київського столичного університету імені Бориса Грінченка під керівництвом балетмейстерів-постановників – доктора філософії зі спеціальності “Хореографія” Костянтина Калієвського та
16 Спадщина · “Мандруючи по світу, Георгій Нарбут не зраджує своїй ідентичності. Навпаки, у його творах частіше з’являються українські мотиви”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нополя, Дрогобича. Потім 15 років пропрацював головним художником Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка, оформив понад 250 вистав. “Червоною ниткою” у творчості Д. Нарбута було відтворення української ідентичності – дух героїчного епосу, козацькі думи, народні пісні. Багато робіт присвячено історії Київської Русі, зображення українських свят і обрядів, історичних героїв. Шедевром спадщини художника стала ціла портретна галерея українських гетьманів і полковників. За серію портретів “Сподвижники Богдана Хмельницького”, “Гетьмани України”, а також за полотна “Страшний суд”, “Покрова Пресвятої Богородиці” митець отримав Шевченківську премію. Останньою серією прекрасних його робіт стали “Квіти України”, про які він сказав так: “…це не просто квіти. Квіткою може бути дівчина, жінка і також може бути квіткою солдат…”. Власне, у цій серії виділяються два типи образів – молоді жінки та старенькі люди. До “молодих” відносяться картини “Маки”, “Поділля. Мальви”, “Куль-Баба. Весна” – як утвердження життя та процвітання молодості. До “стареньких” – “Мати”, “Баба Люська”, “Дід Корній” – праобрази життєвої мудрості. І хоч художник свої образи романтизує, для глядача вони є простими та доступними. Незакінченою його роботою залишилася ікона “Всі святі України”.
16 Спадщина · “Мандруючи по світу, Георгій Нарбут не зраджує своїй ідентичності. Навпаки, у його творах частіше з’являються українські мотиви”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Династія Нарбутів

Мирослава ОЛІЙНИК (БУЧКІВСЬКА) Його життя було як спалах яскравої зірки: проживши 34 роки, зірка не погасла, вона сяє. Його називали “батьком українських грошей”. Він – один із засновників і ректор Української академії мистецтв, у період Гетьманату Павла Скоропадського розробив дизайн для герба та печатки Української Держави. Народився 25 лютого (9 березня) 1886 року на хуторі Нарбутівці Чернігівської губернії (нині Сумська область), у родині дрібного службовця. З раннього дитинства проявилися природні здібності хлопчика. “З малих років, скільки себе пам’ятаю, вабив мене живопис. За відсутністю фарб, яких я не бачив, поки не потрапив у гімназію, і олівців, я використовував кольоровий папір: вирізав ножицями і клеїв борошняним клеєм” (Г. Нарбут). Так початкову художню освіту він здобув самотужки. У віці 10 років хлопець вступив у Глухівську чоловічу гімназію, яку закінчив 1906 року. Одного разу вчитель приніс до класу копію Остромирового Євангелія, і Георгій, захопившись писаними літерами кирилиці, перемалював їх усі. Опісля, не послухавши батька, вирушає до Санкт- Петербурга. Там удосконалює свою майстерність – у відомих художників Івана Білібіна та Мстислава Добужинського. У 1909 році їде до Німеччини і продовжує шліфувати свій талант у школі Шимона Голлоші. Мандруючи по світу, Георгій Нарбут не зраджує своїй ідентичності. Навпаки, у його творах частіше з’являються українські мотиви. Мандрує Нарбут і Україною. Тому сміливо можна назвати його знавцем стародавнього мистецтва та геральдики. На рахунку творчої спадщини – багато гербів, ілюстрації та оформлення, наприклад, Малоросійського гербовника, “Гербів гетьманів Малоросії”, “Старовинної архітектури Галичини”, “Стародавніх садиб Харківської губернії” та ін. Малював ілюстрації до казок Андерсена та байок Крилова. У 1910 році митець оформив серію дитячих книжок-зошитів за замовленням видавця І. Кнебеля. Георгій Нарбут не просто малював – він творив образ молодої України. Створені ним герби, банкноти чи поштові марки ставали частиною нової української ідентичності. І то була не тільки праця – це була любов та відданість наці- ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. ональній ідеї. Кожна буква чи знак мовби оживали в руках майстра та милували око. Міжнародне визнання до нього прийшло у 1914 році – на Всесвітній книжковій виставці в Лейпцигу отримав золоту медаль і диплом. Під час Першої світової війни Георгій Нарбут перебував на військовій службі у Царському селі. Його роботу “Троянди в келиху” купила царська сім’я за 800 золотих. У 1915 році, за рекомендацією Лукомського (відомий український та російський історик, геральдист і генеалог), був запрошений на службу до Гербового відділення Сенату, де займався відродженням геральдичних традицій. 1917 року митець повертається до Києва. Цього ж року стає професором графіки новоствореної Української академії мистецтв, а пізніше – її ректором. Він поселився біля Золотих воріт, і з вікон квартири було видно Софію Київську та браму Заборовського. Прикро, що Нарбут вимовив такі слова: “Під цією брамою й померти можна”. Слова виявилися пророчі: у віці 34 років він пішов із життя. Багато ще можна написати про великого Майстра. Наприклад, “лебединою піснею” називають написану ним “Українську абетку”. Це графічний шедевр (1917–1919) мистецтва. “Абетка” Нарбута вважається еталоном національного шрифту та ілюстрації, поєднуючи мотиви українського бароко, народної творчості та модерну. Працює і над оформленням обкладинок до книг. Талановитим виявився і син Данило (1916–1998) – відомий живописець, художник театру, народний художник України, лавреат Шевченківської премії, член УНА–УНСО. Цього року випадає і його ювілей – 110 років від дня народження. Йому було лише чотири роки, коли помер батько. Крім матері, Данило був оточений турботливою опікою видатного митця-колориста Федора Кричевського та художника-графіка і етнографа Антона Середи. У сім років хлопчик почав відвідувати приватну студію художника Юхима Михайлова. Паралельно навчався живопису у професора Василя Кричевського. А з 4 класу займався в дитячій студії при Київському художньому інституті. Пізніше художник влаштувався у Київський оперний театр, у якому з 1932–1933 рр. працював декоратором у майстерні – так він пов’язує своє життя із театром. Тут формуються в нього націоналістичні погляди, особливий вплив на що справив арешт НКВД шкільної вчительки Марії Тобілевич – доньки Івана Карпенка-Карого. Подальше життя Данила Нарбута можна назвати не тільки складним, а й драматичним. Арешт і заслання на будівництво Біломорканалу, участь у фінській війні, мобілізація у 1941 році, полон та ув’язнення в нацистських таборах. Але в 1945 році йому пощастило уникнути радянських репресій. Після війни здійснилася мрія стати театральним декоратором – він оформлював вистави в театрах Чернівців, Луганська, Івано-Франківська, Коломиї, Тер- Цього року виповнюється 140 років від дня народження Георгія Нарбута, художника-графіка, ілюстратора, автора перших українських державних знаків, банкнот і поштових марок УНР.
16 Спадщина · “Мандруючи по світу, Георгій Нарбут не зраджує своїй ідентичності. Навпаки, у його творах частіше з’являються українські мотиви”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Спадщина · “Мандруючи по світу, Георгій Нарбут не зраджує своїй ідентичності. Навпаки, у його творах частіше з’являються українські мотиви”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин