На часі · “Треба виховати бодай два покоління національно свідомих, освічених громадян, для яких Україна – не територія, а найвища цінність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Місія парламентаризму: усувати найгірше, залишаючи найкраще», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1 Місія парламентаризму: усувати найгірше, залишаючи найкраще
Слово Просвіти, №25 за 2026 рік
автор Декларації про незалежність: “Турбота про людське життя і щастя, а не про їх знищення, – перше і єдине законне завдання будь-якої влади”. Мабуть, це і є універсальним індикатором оцінки, поза яким пошук інших ціннісних вимірів парламентаризму (та інших гілок влади) видається маловартісним. Саме вона (означена цінність) й була закладена в засадничу статтю Конституції України, стверджуючи, що “Людина, її життя… визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. Такі гуманні посили щодо української людини в своїй вільній державі закладалися в Конституції Пилипа Орлика та Універсалах Української Республіки, багатьох інших правових актах, творених борцями за українську Державність, продовжуючи неперервну тяглість торжества ідеалів суверенності, незалежності України, честі й гідності громадянина. Очевидно, що парламентська діяльність мусить (зобов’язана) фокусуватися саме на цих двох стрижневих конституційних величинах – Українська Держава та Українська Людина. Але для такого виміру, передовсім у законотворчому процесі та державній політиці, необхідно мати не тільки добропорядних правителів, але й свідомих підвладних, які обирають, доручаючи владоможцям, зокрема парламентарям, вершити загальнонаціональні справи. Однак владці завжди мусять пам’ятати, що, згідно з Конституцією (ст. 5), “єдиним джерелом влади в Україні є народ”. На парламентаризмі, який також причетний до формування влади, лежить політична й етична відповідальність за те, що “маємо те, що маємо”. Така “солідарна” модель співучасті народу і влади у життєтворенні Нації і Держави не є витвором нових епох, бо існує з часів формування античної демократії, метою якої було творення “досконалої держави”. Там закладено те, що нині особливо є затребуваним і чутливим для суспільства. Платон у своїй знаменитій роботі “Держава” писав, що тоді політики і громадяни “свою дер" жаву облаштовували, як могли, щоб зробити найкращою, добре знаючи, що тільки в досконалій державі повинна справдитися справедливість”. Політики і гро" мадяни?! Разом, спільно, відпо" відально. Резонно. Адже подібні взаємини є уроком античного ді" алогу, якого так бракує нині, ко" ли замість “сили аргументу”, на" родженого в діалозі, сповна за" панував “аргумент сили”, пі" дім’явши під себе і справедли"
вість, і вічно “гнану правду”. Але державу творять все-таки не сильні “світу цього”, а люди. Якою їй бути (справедливою чи навпаки), залежить саме від людей, які “повинні займатися тими заняттями, що потрібні державі (справедливій!), і саме тим, у чому виявляються їхні природні здібності”. Однак, спостерігаючи за “міндічгейтами” чи засиллям злочинного москвофільства, в орбіту яких ввійшли окремі державні мужі та парламентарі, важко уявити, що наш парламентаризм справляється зі своїм обов’язком “облаштовувати” державу, в якій справджується справедливість. Бо начисто забута, відкинута узбіч ота сковородинівська мудрість “спорідненої праці”, зрощена античністю, коли все добре на своєму місці, коли важливо “робити свою справу і не пхати носа в чужу”, не знаючи й не розуміючи її сутності, і є тим началом, без якого не зможе утверджуватися державна справедливість. Бо й сама держава (за Платоном) опирається на три якості (мудрість, мужність, розсудливість). Остання є особливою, оскільки потребує здатності “налаштовувати все на свій лад, змушуючи і слабше, і сильніше, і середньо натягнуті струни звучати в гармонії між собою, якщо бажаєш, з допомогою розуму, або сили, або кількості й багатства чи всього іншого. Ця узгодженість і є розсудливістю, коли наявна природна співзвучність гіршого й кращого”. Проте сьогодні “краще” все частіше поступається “гіршому”. Це – глобальна тенденція, що не оминула й наше національно-державне середовище, сотворивши одне з найбільш згубних не тільки для парламентаризму та влади, але й для безпеки Народу і Держави, суспільно-політичне явище – доморощений олігархат. Парламент на рівні багатьох скликань так і не зміг упродовж 35-річної незалежної України здолати цей злотвір, імення якому “український” олігархат. Свідомо окреслено “лапками”, оскільки нічим українським, національним, державним там навіть не пахло, адже для цілого сонмища цих нуворишів Україна ототожнювалася (-ється) лише з територією, де формувалися (-ються) не зовсім праведні їхні статки. Проте чи міг парламент, в якому вкрай рідко народжувалася критична маса українськості, все-таки здолати цю злоякісну виразку? Мабуть, ні. Адже майже жоден парламент (окрім перших, в яких переважала номенклатура) не обходився без олігархічних
“партій”, які туди впевнено “прамцували” під різномастими назвами, бірками, лейблами. Інколи здавалося, що навіть “кухарчині діти” ульянова мали б “достойніший” від багатьох нових облич вигляд. Характерною рисою такої олігархічної політики парламентаризму була її всепроникність. Доволі часто офісні, публічні і навіть “закордонні” служки успішно десантувалися в парламент завдяки єдиній змагальності – всеперемагаючому “капіталу” олігархів, який слугував доїльним апаратом не лише для провладних, алей для нібито “опозиційних” фракцій та груп. І донині за спиною багатьох народних обранців видніється (за Франком) “писок…” того чи іншого олігарха. І ця проблема зовсім не заземлена на дискурс про багатих і бідних. Вона мусить сприйматися крізь призму національної безпеки України, бо саме олігархічна політика прямо й опосередковано спричинила трагедію війни, демографічну катастрофу і відтік найдорожчого національного багатства – людського капіталу, запроданство і колабораціонізм, низьку якість життя українців. Такою бідою для доброчесного парламентаризму завжди була і є олігархія. Саме від такої “демократії” застерігав свого часу Платон, переконуючи суспільство в “неможливості наситити олігархічний потяг до багатства та нехтування усім іншим задля наживи, що занапащують олігархію”, яка в свою чергу нищить демократію і справедливість. Зазвичай цей національно зневоднений клас нуворишів ніколи не тратився на українську справу, ніби всіма своїми діяннями запрошуючи москвина до “асвабаждєнія”. Адже те, що творилося задовго до війни в Криму, на Донбасі, в інших змосковлених областях, було результатом кримінального зговору продажного олігархату з так званою парламентською “елітою”. Хіба харківські угоди, парад “мовних суверенітетів” у 15 областях, мовний українофобний закон “ка-ка”, здача частиною “свідомих” парламентарів національних інтересів “новообраному” януковичу, “торгівля” українськими Севастополем і Кримом на догоду москві, звернення до Сейму Польщі 148 народних депутатів України в червні 2013 року щодо визнання Волинської трагедії геноцидом поляків та вимогою “засудити злочинні діяння українських націоналістів” не є гріхом сучасного українського парламентаризму?! На жаль, орган, що здійснює також парламентський контроль за іншими гілками влади, “промовчав” навіть тоді, коли в 370- тисячному Севастополі було відкрито на догоду лужковим та жириновським аж 12 філіалів московсько-пітерських університетів, що працювали повністю за стандартами ерефії. Тому біда українського парламентаризму, що десятками років вища представницька законодавча влада “від народу” на рівні значної частини народних обранців так і не спромоглася донині умовно “відповісти” на
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
