Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Пуповина предків – це їхній дух, успадкованість його наступними поколіннями, вірність рідній землі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Книга, яка щойно побачила світ, вже воює на фронті

Слово Просвіти, №25 за 2026 рік

Зінаїда ВОРОБЕЙ, працівниця Музею історії Луцького братства В українську літературу волинянин, фаховий журналіст, народний депутат України першого скликання Андрій Бондарчук влився за віком надто пізно – у 2008 році. Але за цей час написав більше десяти книг, які одразу розійшлися. Дві з них є у Конгресовій бібліотеці США, а “Уклін ангелу” – дві повісті про долю двох підлітків в часи Голодоморів 1932–1933, 1946–1947 років, яка двічі видавалась, – торік вийшла в Італії італійською мовою. Кілька історичних книг повернув до другого життя. Нині ж книгою з інтригуючою і глибокозмістовною назвою “Пуповина предків” розпочав свій поважний ювілейний рік. Після солідного, 940-сторінкового видання про історію рідного села “Сереховичі: з історичної пам’яті”, це його чергова книга. Автор визначив її жанр дещо незвично – рваний роман. Справді, роман нестандартний, багатоплановий: зміст, жанр, форма розповіді, часові події багатовекторні, сфокусовані в назві твору. Пуповина предків – це їхній дух, успадкованість його наступними поколіннями, вірність рідній землі. Дійові особи з різними характерами і світоглядом. Природна допитливість до пізнання минулого, попри обставини, допомогла простій сільській людині докорінно переосмислити своє життя, історію України, стати її патріотом, а захоплення краєзнавством – зробити засобом для прозріння земляків. У дещо незвичній формі подано спроби збагнути стосунки людини і природи, реалії життя і постулати віри. Автор особливо наголошує, що ігнорування законів природи, її безоглядне пограбування, зневага до неї, підміна моральних, духовних цінностей матеріальними, жадобою до всеосяжної земної влади, наживи – це шлях до апокаліпсису. Андрій Бондарчук як один із засновників держави, член Конституційної комісії у першому скликанні парламенту, не обходить гострих проблем сьогодення. В тому числі упущень у тексті Основного Закону, що негативно позначилось на сучасній ситуації в державі. “До авторів нашої Конституції, депутатів, які її ухвалювали, у мене як громадянина виникає запитання: чому про обов’язок захищати Вітчизну сказано так кволо, сором’язливо, невиразно, що навіть може викликати лукаве двозначне трактування – це просто обов’язок громадянина. Хочу виконую, хочу ні. Обов’язків у людини багато. Однак далеко не всі їх виконують. У даній статті Конституції чомусь щезло дуже важливе визначення обов’язку – “почесний”. Ще краще – “святий”. В Законі про Тимчасовий устрій Гетьманату П. Скоропадського у 1918 році було записано: “Захист Вітчизни є святий обов’язок кожного козака і громадянина Української Держави”. Відчуваєте різницю? В проєкті Основного Державного Закону УНР часів С. Петлюри наголошено, що це обов’язок усіх громадян. Тому до статті про захист теж слід додати, що це святий обов’язок кожного громадянина, де б він не працював, яку б посаду не займав, які б статки не мав, якої б політичної, релігійної орієнтації не був. Адже перед Основним Законом, як він проголошує, усі рівні. Зрозуміло, йдеться про допомогу, сприяння. Роботу громадянина в держустанові треба оцінювати з позицій обов’язків захисника Батьківщини”. А от погляд автора щодо корупції, середовище якої насамперед – державні установи. Тому в Основному Законі треба було б передбачити: вчинені держслужбовцями, незалежно від їх посаді рангів, корупційні дії, інші злочини є обтяжними факторами при визначенні міри покарання. Ці упущення слід врахувати, коли можна буде вносити поправки до тексту Конституції. Насамкінець, геноцидна війна, яка триває, доленосна битва за державу і націю, героїзм ЗСУ і народу, реалії військової України і далекого від фронту села, жорстокість і нечувана підлість агресора, позиція наших партнерів, причини втрати швидкої перемоги над загарбником. Є кардинально відмінний від усталеного погляд на вселенське зло, його небезпеку. На 620 сторінках твору документалістика переплітається з художнім словом і образами, публіцистика – зі складними трагічними долями людей і епізодами, що викликають усмішку. Тут авторські вольності і тривожне сьогодення. Але головне – історія України, політичний портрет її ворога, корені зла. Автор зазначає, що той, хто не знає історії, – беззахисний, і наш ворог, який одночасно з гарячою веде масштабну й тонку, підлу кібервійну, багатьох наших громадян, навіть в нашому глибокому тилу, виключає із оборонців рідної землі, робить їх ухилянтами, зрадниками, убивцями, терористами, злодіями. Тому й поставив автор собі за мету – правду історії, її складові подати не академічно, а простою, дохідливою мовою. Тож ця українська національна читанка для тих, кому треба про складне сказати просто. Недаремно і в дарчих написах тим, хто придбав книгу, автор висловлює побажання: “Знаймо свою історію”. Два утинки з книги доповнять певну уяву і про авторський стиль. Ось далекий, двовіковий реверс, у минуле великого села Руде у глибинці Волинського Полісся. Тут всі сім’ї багатодітні, жителі носять однокореневі прізвища – Рудий, Рудюк. Та є, на диво, окремий куток, де всі з прізвищем Француз. Ще живий один із його засновників, у дуже поважних літах, Харитон. “Дякує Харитон синові за гостину, шкандибає до другого на кутку, який назвали Французьким. Бо майже всі тут мають його фамілію, родовий, можна сказати, куток. Все тут йому добре знайоме, мов свій двір. І хоча він, бодай на шматок землі права вже не має, синам пороздавав, все одно якась жила гордості у ньому починає грати: його кров у стількох дітях, онуках! І таки Французи вплели в історію села свою гілку, у їхніх дворах більше порядку. Руде споконвіку багате хіба що на злидні, болота і дітей. Ну, ще на руду глину. Тяжко звідси випнутись в люди. Книжка, кажуть, виводить. А за що тих дітей вчити? Малим Харитон теж хотів у школу, та на хотінні все й скінчилось. Навчився лиш замість хрестика проти своєї фамілії ставити “Хр” і гачечок маленький чіпляти. То означало Хранцуз. Бо хоч справжнє прізвище починалось з літери Ф, але попри всі старання ту фігурову букву не міг вивести своїми порепаними од вічної роботи пальцями. Три поти висиплять на лобі, а вона не піддається. Та хіба не все одно чи ти Хранцуз, чи Француз? В селі майже всі вимовляють першу. Від тих дітей, як від злиднів, – куди дінешся? У Рудому у всіх по багато, щонайменше, то сім’я із чотирьох – п’яти. Ті, хто вижив, бо чи не половина маленькими відходять. Ну, так, Бог дав, Бог взяв. То й не вельми тужать батьки, – бо якби повиростали всі, то й волосся на голові пооб’їдали. Зате, хто зостався, кривими душею і тілом рідко бувають. Так заведено в природі. Де густо росте соснина, березняк, дуб, дерева рівні, гінко, увись ідуть. А одинокі – то переважно карячкуваті, невисокі, кривогіллясті. На своїх дітей він не нарікає. Живуть не густо, але путні виросли. Одного Давида він ще не второпав: що з нього буде. Не такий як всі. Дітьми обростати не хоче. Не пішли йому в приклад сім’ї, де по вісім, п’ятнадцять дітей. В його не та мірка втіхи. Може й так. Бо що знав у тій глушині поліщук? Вічна воляча робота, злидні, бруд. Є церква чи костел. Вижити нема за що. Зостається нічка довга і темна. З неба ллє. “Дощ іде – гриби будуть, тисни бабу – діти будуть”, – жартують мужики і роблять те, як і щоденну роботу. Одна кімната, діти чують. Ну й що? Хіба вони дурні, не бачать, від чого корова приводить теля, кобила – лоша, свиня – поросята? Городська казка про бусла, комин і немовля їх тільки розсмішить. Проте розпуста в селі – це неслава така, як і злодійство. В селі Руде і люди вродою руді. Вже й приповідку насмішники склали: “Дід рудий, баба руда, син рудий, жінка руда, десять дітей – усі руді, кожен рудий руду взяв, бо рудую вподобав”. Навіть миші рудої масті. І люди по фамілії Руді чи Рудюки. Тут так тісно від цих фамілій, що є по дватри двійники, у яких однакове все: імена, по батькові. Хоч бери нумеруй, мов царів. Одного разу навіть староста Каленик, син Себастіяна, копаючись у якійсь скарзі, чортихнувся: “Та де вас насіялося стільки однакових? Ніби з усього світу”. Відомо де, сам теж з Рудих. Тому кожен має свою вуличну прозву: Аршин, Сметана, Вуж, Лисий, Звоняр… Охрестив хтось з спостережливих односельців – так і прилипне до тебе на весь вік і після нього. Ті ймення значили більше, аніж метричні, бо не повторювались. Навіть судді, для яких розгляд справ із цього села був надмір клопітним і тривалим, змушені були користуватись вуличними метриками, хоч вони не паперові, без печаток і позначок про грошові збори. Охочих порушити ту фамільну монополію не знаходилось, ніхто з чоловіків сусідніх сіл не брався. Багатих та гарних дівчат, бувало, вихоплювали, але щоб в прийми хто пристав, то ні. Бо що кращого він знайде у цій безпросвітній глушині. А от його, Харитона, предок, вельми близький, з якої то далечини прибився! Заніс вітер історії. Як война з французами була”. А ось інша оповідка. У с. Макарове незвичайна новина: єдиний в о. Бориса син Любомир після закінчення духовної семінарії, аби мирно допомагати Україні в боротьбі з ворогом, став волонтером. Коли рятував людей після підриву Каховської ГЕС, загинув від атаки дрона. Але матір і дитинка, яких він рятував, завдяки йому зостались живі. Їх прихистили у себе о. Борис з матушкою. Велелюдними були похорони Любомира в селі. “Місяць не правив службу о. Борис. Та перед неділею сказали, що вже буде. Прийшло багато людей. Пішов і я (в книзі це Роман Михайлович. – Авт.). Змарнів наш отець. Хоч службу провів добре, та в голосі вловлювався інший тон. Всі розуміли – біда не бадьорить. Далі те, що сталось, було потрясінням для прихожан. Сказав, що завершує священицький чин і звертається до нас з прощальною проповіддю. Храмова зала завмерла. “Радо мені було з вами служи" ти Богу. Як і вся Україна, мака" рівчани жили в злагоді, мирі і спо" кої, планували майбутнє. Я вчив вас вікувати в любові до ближньо" го, навіть ворога. Та до нас прий" шло зло, яке Богоданими духовни" ми цінностями перемогти немож" ливо. Господь карав своїх ворогів, звільняв світ від зла, цим чинив добро. В душах наших за страшні злочини ворога кипить ненависть. Її треба перелити у добрі справи. А добрі справи – це знищувати зло. Кращі сини України ради цьо" го не шкодують навіть життя. Це воїни Бога. Їхніми руками, ро" зумом, мужністю, зброєю він ни" щить зло. Але ворог сильний, жор" стокий, підлий. Я багато переду" мав після смерті сина. Як батько, як священник, як громадянин. І вирішив: настала мені пора тим" часово відкласти хрест і взяти до рук зброю. Бо це зло хреста не бо" їться. Він не зіб’є ворожий літак, не знищить танк, не зупинить на" вали, яка суне на Україну. Бога зло не вб’є, а Україну може. Я й праг" ну її захистити. У мене була довга і нелегка роз" мова з владикою. Ми не можемо брати до рук зброю, тим більше користуватись нею. За це він тимчасово відлучає мене від пас" тирської роботи. До неї я приєд" наюсь після перемоги. Тому скла" даю наперстний хрест, віддаю старості. Дорогі мої! Сьогодні не Прощена неділя, але я прошу прос" тити мені, якщо перед кимось за" винив. Я приєднуюсь до братства земних воїнів Бога. Тож благосло" віть мене, мої брати і сестри во Христі, на святу справу, як я сім літ благословляв вас”. Тиша, тиша бринить у храмі. Святі лики з образів, ікон так само, як і людські очі, обличчя, незворушні, мовчазні, суворі, не схвалюють і не осуджують вчинок. Мабуть, дуже мало часу, аби оцінити його. Беззвуччя ятрить серця і душі вірян: надто важке і складне просить сказати їхній духовний наставник. Щось неймовірне. Раніше він був їхнім порадником, суддею, а тепер… Тиша. Ніхто не наважується стривожити її. Людська німота найболісніше ранить пастирську душу. – Люди.., що ж ви.., – негучно наважується староста, чи то питає, чи осуджує. Безмова. І тут майже всі люди – хто на два, хто на одне коліно вклякають, чи в шанобі схиляють голови з прикладеною до серця долонею. – Дякую, дорогі, – витирає сльозу отець Борис. Прихожани тихо покидають храм, мовчки ідуть додому. Ми теж ішли мовчки. Безрозмовно лягли спати”. Видання за призначенням дещо незвичайне: це донат автора для бібліотек Волині, інших областей та ЗСУ. У Луцьку вже відбулись гарні, змістовні презентації – в обласній науковій бібліотеці ім. Олени Пчілки та обласній бібліотеці для юнацтва. На них та заявках читачів виручено 42 тисячі гривень, які перераховані діючим на фронті частинам ЗСУ. Разом з авторськими витратами на друк це 200 тисяч гривень пенсійного донату письменника. Збір продовжується. “Здається мені, – зізнався автор на презентації, – що найкращу і найоб’єктивнішу рецензію зробила проста сільська жінка Валентина Сінкевич із с. Хорохорин Луцької громади, яка одна з перших придбала і прочитала книгу. Зателефонувала мені і каже: “Таких книг я ще не читала. Треба, щоб її прочитало якнайбільше людей”. Тож автор для спілкування дає свій контакт: ([контакт приховано]. Прочитайте, не пожалкуєте. І ЗСУ задонатите.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин