Сторінка · с. 12сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №26 за 1996 рік
Слово Просвіти, №26 за 1996 рік
(ново ПРОСВІТИ
Сидіти за редакційним столом, навіть у «Літературній Україні», все одно, що очікувати край моря погоду. Приходять відвідувачі -- переважно зі скаргами, зрідка з проханням надрукуватися й лише врядигоди -- з якоюсь потайною справоо, -- але все це далеке від твоїх особистих уподобань. А за осіннім вікном стоїть під золотим промінням барвистий клен і в тиші повагом струшує із себе листочок за листочком
Зненацька скрипнули важкі різьблені двері. Нудьгуючи, задля ввічливості, кинув збайдужа: «Будь ласкаї» -- та поріг переступила неприхованої вроди й водночас ахматовської величі з голубливоїо ніжністю и тендітним усміхом гостя. Я мимохіть підвівся їй назустріч, заворожений. «Проходьте!» -- й підставив стільця. Вона скромно відрекомендувалась: «Олена Компан...» Якби був у кімнаті Олексій Дмитренко, то віп ураз би перехопив її на правах завідувача відділу публіцистики, а відсутній Їван Білик неодмінно заговорив би з нею вкрадливо, з інтелігентськоїо вишуканістю. Але в залі нікого з публіцистів не виявилося, та й Олена Компап спитала, геть «знищеного», мене: «Ви будете Мико-
Вона дістала -- НІ, НІ, Не З МОДНОГО ТОДІ редикюля, а мало не з «авоськи» блакитнясту течку з текстом 1, без найменшого запобігання, передала її до моїх рук: «Ось» Я хотів було, за звичкою, покласти машинопис до шухляди |«Прийдете завтра!»), але на мене подіяв гіпноз ш присутності, й умить виникло бажання познайомитися з написаним чарівного жінкоо.
Від статті я не міг відвести зору: читав, прицмокував та іноді зітхав од задоволення. А потім не втримався: «Сюди пасує назва - «Український Ренесанс...» -- «Але ж у мене по-іншому: «Роздуми...» -- «Нічого Вони стануть підзаголовком: «Роздуми історика над проблемами мистецтвознавства».
Навдивовижу, ця царственної краси 1 світлого розуму вчена погодилась зі мною без найменшого спротиву, й це, мабуть, ще більше зблизило наші думки, погляди, переконання. Я, щиро розкошуючи серед свіжих, не затертих міркувань, уголос проказав мало не цілий уривок: «Шляхи людства стеляться не на рівнині. Звивисті ий тернисті, вони долають круті перевали. І щоразу на осягнутій вершині люди знову й знову намагаються осмислити власний досвід, підсумувати зрошений потом 1 крово набуток. Найкоштовніші самоцвіти того надбання -- плоди мистецького інтелекту».
І далі: «Усвідомлення духовних цінностей вже здавен відкарбувалося в мудру й лаконічну форму: не єдиним хлібом живе людина. Поетичний дух народу, особливості його мови, світосприймання, зміст щоденної праці, ідеали і змагання за їх досягнення - все це завжди наснажувало кращі твори діячів культури. Митці розмовляли із глядачем не менпі пристрасно й запально, аніж полум'яні оратори. Тож не випадково образотворче мистецтво назвали в давні часи на Україні «книгою для неписьменних».
Історія будь-якого народу, втиснута в рамки продуктивних сил і вироблених відносин, не показова з боку духовного розвитку нації, більше того, вона не тільки не повна, а й дуже далека навіть од приблизно точного відтворення минувшини. Звідси й таке зацікавлення істориків щойно виданими першими двома томами шеститомної «Історії українського мистецтва». Можна сказати, що ця праця, попри всі її якості, не без вад. Та не про похибки, цілком можливі в такому величезному дослідженні, мова, а про те, наскільки ця робота правдиво висвітлює минуле нашого народу».
Для мене письмо Олени Компан було взірцем наукової публіцистичності, що межувала з художньою образшістіо; мовної довершеності думки, яка сягала рівня гейнівського вислову -- «проміння, загорнутого в папір», краси мудрого стилю, де добірне слово спалахувало своєю найсяйнішою гранню. Досі лише в рукописах дисидентської літератури, та и то здебільшого у ключі мистецької метафори, вживалися поняття й терміни з таким змістовним павантажениям, як, скажімо, відродження, Але автор статті, ісСТОрик За фахом і покликанням, проникає б самісіньку суть цього явища: «Одниші перед нами ставиться завдання висвітлити історію не лише відродження, а й
перевідродження, гак чітко окресленого на прикладах образотворчого мистецтва»
Дослідниця вважає, що твори живопису -- «одне з важливих, а часом 1 унікальних джерел історичного пізнання» Упертантня ло мистецької спадщини може полегшити й поглибити працю вчених. є Багато з того, -- що раніше було лише тумайтим здогадом або припущенням, - переконує ектог" - нині стає науковим висновком. С гпворіоється можливість зліквідувати білі
плями у
Є УС жд в/5 в16
вітЧИЗНЯНІЙйЙ Кеофадорій б зокрема, якнайяскравіше висвітлити добу українського відродження. Доречно відзначити користь окремого видання творів українського Ренесансу з відповідними коментарями. Думається: спільна праця мистецтвознавців та істориків над такоіо темоїо сприяла б успіхові цієї справи».
Звідси й запозичений мною той «Український Ренесанс», не просто «Відродження», а значимо, світово-урочо -- «Ренесанс». У 1967 році це багато важило, за півмісяця з лишком до півВСТОЛІТНЬОГО ювілото «Першого дня» комунототалітарного суспільства. І, певне, Олена Компан у ті часи «повзучої сірої рідини» єдина підняла голос за покривджену націо, за цілком зрадянщену Україну. З гордістіо и гідністю патріота вона повертає людям витравлене тоді з їх пам'яті минуле, «Наші предки, - завершується та стаття, -: не були якимись перехожими біля чужого вогнища. На тернистих шляхах іСсТОри ВОНИ розкладали споє багаття. Із глибини століть доходить до пас його живодайне проміння, нагадуючи про нетлінність ітелектуальної праці, про святий обов'язок берегти ду: ховні надбання спого народу»
Кілька разів до кімнати так, «між шшиму». ваходив головний редактор газети Іван Зуб, Він узагалі не мав звички висіти над головою, а тут не міг усидіти у своєму кабінеті. Коли ми попрощалися з апторкою, я провів її до Хрещатика, мене попереди: ли, що зпову заглядав шеф 1 викликав до пього «па килим», Можна було 0 і відкласти задоволейнтя погомоюнати з пачальством, але чомусь захотілося вилити перед ним душу Та пже відчиняючи редакторські двері, я шунопацька передумав: «Злукапліо»
«Як матеріалі» -- відразу, притьмом Поставтеся серйозно. Це ж величина, доктор наук, дружипа пидатного пис і МІСНІ ММКА
ПИ РУ Р ПО В ЕР со и
- Р нний уаовннх
вана Сенченка.» -- «Так собі... -- притамував захоплення. -- Рецензія на Бажанову «Історію мистецтва». Можна було 06 1 краще» -- «Та що ви? - аж зрадів редактор. - Готуйте в номері!»
Я зрозумів: довірливого шефа вдалося обвести навколо пальця. А дамі буде, що буде... Ніякої крамоли ніхто не запідозрить. Та й в обороні -- вчене звання, надійне плече чоловіка. Бодай і названо його не визначним, а лише видатним, як і Самбук, Севєров чи Кашин...
«Літературка» вийшла 1/7 жовтня. Вид: но, в четвер. А о друттй половині того ж дія зателефонувала Олена Станіславівна Компан і подякувала за «оперативність». Крім того, пнатякшула, що директор пиституту історії академік Скаба -- колишній ідеолог ЦК КПУ, вже цікавився п публікацієо; навіть йому принесли з кіоска газету. Десь надвечір 1 мене покликав редактор до кабінету й, витираючи долонеїо спітніле чоло, скрушно сказав: «Прошкапили ми з тобою, Миколо...»
Події розігралися з наступного тижня Мене, певна річ, трохи покарали в редакції та зауважили під час летучки А р стінах Інституту зчинилася справжня буча. Як сповістила мені Олена Станіславівна, газегу п них УСІ «питають, вивчатоть 1 мало що пе переглядають па світло; мовляв, пишеукують протягувайня націоналістичних поглядів... Однак нещодавно бут телефоппийдазпінокод Миколи Платоновича Бажана з «ЄСициклоподії» »- вітав із виходом у світ грунтовної рецензії, А він, знаний політичний боягуз, не міг не рахуватись 14 виниклими обставинами й 1!
Справді, скоїлось щось неймовірно. Перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест урочисто вручив тгемсеку Брожиєпу ойнциклопедичні томи «Їстори українського мистецтва», І тоді ж хтось 13 кромлінських
РН - ожини 00 ни ан о шення Дні Р цій
ие 0 нанні о
Р
клеркір необачно спитав, чи була вже преса на Це, як писловміовались, істОричне видання. І тут запобігливо подали рецензію... Одени Компан Із «Літературної України». Після цієї «придибенциі? довелося давати відбій у Києві. Тож, ! вберіг цей випадок сумлінну |і ВАУМЛИВУ дослідницю украї ркого Середньовіччя від партиного самосуду. Щоправда, меч Дамокла, занесений пад пою, й надалі! загрожував п науковій
кар'єрі П
Відтоді ми й заприязнилися з Оленою Станіславівною. Я ніколи не сподівався, що ця «найукратитшша З українок» виросла на Донеччині в сім'ї польського інженера Ейсмонта й росіянки Любові Миколаївни з купецького роду Батько приїхав до Єнакієва, коли йому виповнилося десь під п'ятдесят; матір же доля з Поволжя закинула у вугільний край Подружжя жило в мирі та злагоді, виховувало четверо дітей: двох синів - В'ячеслава 1 Євгена та двох доньок -- Олену й Ганну. Виростали вони розважливими, слухняними. За винятком старшої сестри. Зачитувалась вона мМайном Рідом і Джозефом Конрадом,. Луї Буссенаром 1 Рейдаром Кіплінтом Ця література й вибила п з родинного кола. Чотирнадцятирічною дівчинкою зібралася Олена й подалася світ за очі, до Києва. Ні знайомих, ні родичів. Та п прихистили в місті добрі люди, влаштували в гуртожитку; там закінчила вона середню школу, а потім із атестатом зрілості навчалася в польському учительському інсСТИТУТІ
Студенткою й зустрів Олену вихова-
нець КПІ ІОрій Компан. Побралися вони, о
коли їй сповнилося дев'ятнадцять. Працювати у школі не випало. Чоловіка послали на роботу в щойно приєднані Чернівці. Там подружжя пробуло два роки й десь напередодні війни повернулося до СТОЛИЦІ. В сім' панували щастя 1 взаєморозуміння Плекали вони свого первінця сина Ярослава Та несподівано, вдосвіта, на місто впали фашистські бомби. ТЇОрій, маючи відстрочку, все-таки добровільно випросився на фронті загинув у бою першого ж року. А дружина з молодшим братом Євгеном, старим батьком чоловіка та з маленьким Ярчиком на руках, слідом за біженцями, кинулась у глибокий тил, до Середньої Азії. Там, в Узбекистані, за місяць прилаштувалася в бавовнярському кишлаку в долині Фергапи, Поруч із місцевими дехканами, Олена як справдешній землероб, розбивала кетменем важке, спечене на сонці сутлинисте груддя. Навколо себе вона згуртувала цілий загін земляків-євреїв із-під Деражні. Всі вони скорялися їй, своїй ланковій. Та Олена дбала не лише про себе, а й про колгоспних жінок, що залишилися без чоловіків. Пішки туди й назад Ходила вона до райцентру, щоб виклопотати їм якесь полегшення. По ВІЙНІ голова сільськогосподарського колективу не відпускав Льолі-хан додому, обіцяючи їй незабаром відступити навіть свого посаду Але перемогло відчуття рідної землі. І вона взимку сорок третього року -- знову В Києві
Мати померла від «вибуху крові» Після арешту чоловіка. Батько ж, якого в тридцять сьомому році забрали за «шпіОНнаж», усе-таки повернувся з неволі, бодай 1! З підточеним здоров'ям, і помер на руках у дочки. Юрій так і не подав із фронту жодної вістОЧКИ -- Обізвався сумною похоронкоїо... А жити треба, не для себе -- хоча б для сина Добрі люди поселили в комунальши квартирі на вулиці Михайла Коцюбинського Шукала заробітку, де могла. Працювала друкаркого. Водила екскурсії по місту. Потім досвідченого гіда запросили на роботу до Державного історичного музею
Зрештою спробувала себе на твори пити, Через сестру, яка викладала українську мову и літературу в школі, запізпналася з гешальним скульптором і кінорежисером їданом Кавалерідзе. Гаписала для нього, гианого й пересмдуваного, але пезламного духом, літературний сценарій про український фарфор (порцеляну). На жаль постапити мого не пощастило А отже робот а на вітер -- Осз оплати. Але ЧОГО варте було це знайомство з такого модиною -- митцем 1 «рілДОСОФОМ! У його майстерні Олепа зустрілася із визпачним-таки письмепнником ПОПОЛІСТОМ І поматіистом Ізаном Сепченком. Він був старший від неї па п'ятнадцять років, та зімонем 1 ДОСВІДОМ у літературі. А щойно написаний широкозасижний тТиїр «Мого покоління» мав прекрасний розголос, до того ж, пропонупали за пього чергову Сталійську премио.
Їзан й Олена якраз побралися Тільки замість лауреатства -- інфаркт серцевого м'яза, письмошницька знедоля гавро
помтичноОго закляття на «потім» спо! творчі задуми, а жити з перекладу. Граціював не задля шматка хліба, а па совість. Йому так влалося передати украшською мовою Оунтівлиту
Допелос чл підкласти
п В Р и
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
