“Головне, щоб не стиралася людська душа”. · 9 Гість редакції · с. 9сторінка оригіналу ↗
Олександр КРАВЧЕНКО: Олександр КРАВЧЕНКО:
Слово Просвіти, №26 за 2019 рік
Олександр Кравченко — народний артист України, соліст-вокаліст Київського національного академічного театру оперети, поет, автор проекту Національної оперети “Поетичний театр”, професор Національної музичної академії України ім. Петра Чайковського. 30 червня митець відзначає свій ювілей. Олександр Іванович — гість “СП”.
— Як хлопець з невеликого села на Чернігівщині став артистом? — Виступав у художній самодіяльності. У нашому селі школи не було, до сусіднього щодня долав 10 км. Повертався додому пізно і, щоб було не так страшно, складав вірші. Доля привела мене до Київського театрального інституту (нині Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого). Тут набирала курс народна артистка України Олександра Захарівна Смолярова. Вона в мені нічого не побачила і сказала: “У вас немає ніяких здібностей, ви не для театру. Ви відмінник, гарно вчилися в школі, але ніколи не будете артистом”. Я зрозумів, що не вступлю. Сів і написав вірш, який вирішив прочитати перед приймальною комісією як відповідь Смоляровій: Чому так певно чую цю брехню, Чому так певно все роблю напевно? Нікого не прошу, нічого не молю, Бо то усе дурне, даремне.
Позамикалися в скафандрах власних душ, Зійшли на геть в своєму першорусі. Вам є чуже падіння теплих груш Чи профіль синьої оси на груші.
Я в цьому жив, я був кущем, В мені ховались молоді зайчата. Усі тікали від дощу, я залишився під дощем, Бо я хотів рости і виростати.
І виріс я, і маю вже ім’я, Але немає груш, немає зайченяти. І кущ мені вітається здаля, Я хочу знов рости, і знову виростати. Коли я зачитав вірш, хтось із членів приймальної комісії запитав, хто його автор. Посоромився сказати, що це я, і сказав, що Тарас Григорович Шевченко. Комісія розсміялася, тому що виконав я його непогано. Але подумали, що я з них глузую. Однак поставили відмінно. Проходжу перший тур, другий, граю на акордеоні, співаю. І мене — беруть. Після цього нас зібрала Смолярова і радить одному прочитати “Дворянське гніздо”, іншому — “Грозу”, ще комусь — “Підступність і кохання” Шиллера. А до мене: “Сашо, а ви походіть по Києву, подивіться, в якій руці тримають виделку, а в якій ложку”. Саме поруч проходила жінка, яка зупинилася і подивилася на мене: “Ви студент?” Відповідаю: “Так, наче вже прийняли”. А вона: “Я Юлія Іполитівна Солнцева — дружина Олександра Довженка. Хочу вас запросити на зйомки фільму “Незабутнє”. І все це при Смоляровій. Я виїжджаю на зйомки. Так почалося моє акторське життя, мої перші університети. У фільмі мені довірили невеликий епізод, є крупний план. Потім ми знайшли спільну мову і працювали зі Смоляровою. А невдовзі до нас прийшов Борис Петрович Ставицький, який вів до останнього курсу. — Багато років Ваше життя було пов’язане з Миколаєвом. — Завжди згадую цей період життя з величезною любов’ю. Навколо були прекрасні люди. Досі директором Миколаївського академічного українського театру драми і музичної комедії працює Микола Берсон. Дружу з ним і понині. Там я отримав звання народного, зіграв ролі, про які можна тільки мріяти. Це Містер Ікс з однойменної оперети, Барінкай з “Циганського барона”, Данило з “Веселої вдови”, Едвін з “Сільви”. Про мене писали цікаві статті. Серед авторів — мій друг, лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь, який, на жаль, нещодавно помер. Також були роки роботи в Миколаївському академічному художньому російському драматичному театрі. Грав багато головних ролей, працював з легендарними режисерами Літком, Оглобліним. — І все ж Ви вирішили переїхати до Києва? — Мене кілька разів запрошував Віктор Шулаков, який був тоді художнім керівником Київського театру оперети. Спочатку я відмовився і сказав, що не люблю оперету, я драматичний актор. Хоча тоді вже виконував провідні ролі в оперетах. Віктор запросив мене вдруге. А коли сказав, що ставитиме “Циганського барона” і йому потрібен актор на роль Барінкая, я не міг відмовити. На той час уже був народним артистом України. Працював у Миколаївській філії Київського інституту культури. Було багато студентів, серед яких зараз уже відомі актори. А моя дочка вже закінчила театральний інститут і працювала спочатку у столичному театрі ім. Лесі України, а потім — на телебаченні. Так, у Миколаєві я був провідним актором. Але Київ — це творчий ріст, більші можливості, до того ж цікаво було почати працювати у такому відомому театрі. Сьогодні у мене є нові плани. Ось-ось має вийти збірка віршів. Рік присвятив роботі над книжкою “Недопита філіжанка кави Богдана Струтинського”. Пишу про нашого художнього керівника театру. Про Богдана Дмитровича вже написано чимало хороших матеріалів, але в жанрі есе про нього ще ніхто не писав. За філіжанкою кави він розповідає про особливі речі, свою творчість, життєві моменти. Частина цих есе друкувалася в газеті нашого театру, сподіваюсь, невдовзі побачить світ окремим виданням. — Ваша дружина теж актриса? — У нас цікава романтична історія. Свою акторську кар’єру я починав у Житомирському театрі. До нас прийшла красива молоденька дівчина, актриса. Ми з нею зустрічалися, через рік одружилися. З того часу щороку приїздимо до Житомира. Ходимо тими стежечками, де колись гуляли. Тому Житомир для нас такий дорогий. У травні ми знову були там, сиділи в тому скверику, де бували молодими. — У Київській опереті Ви працюєте вже 22 роки. Як за цей час змінився театр? — З приходом на посаду генерального директора-художнього керівника Богдана Струтинського театр надзвичайно змінив-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
