Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №26 за 2019 рік

16 с. · 35 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 26 (1026), 27 червня — 3 липня 2019 Дорогі друзі, колеги, соратники!

15 липня 2019 року відзначає 80-ліття відомий український письменник, громадський діяч, політик, лауреат Шевченківської премії Павло МОВЧАН. З цієї нагоди о 17 годині (15 липня 2019 року) в Українському домі (вул. Хрещатик, 2) відбудеться дружнє віншування нашого ювіляра, голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, члена НСПУ, автора десятків книг Павла МОВЧАНА. Просимо долучитися до Мовчанового кола. ЧЕРЕЗ ТЕРНИ — ДО ЗІРОК...
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Надія наша в Конституції… Яку виконують всі — від президента до коміків

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ Хоч дуже часто у нас у всіх відмінках звучить слово “конституція”, проте рідко хто задумується, що воно означає. У всіх енциклопедіях про неї сказано, що це основний державний документ (закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов’язки держави, суспільства та громадян. Інші закони держави, як правило, спираються на конституцію. Цей і правовий, і політичний термін походить від латинського слова constitutio — установлення, устрій, порядок. В енциклопедіях зафіксовано, що перші конституції з’явилися у середині XVIII ст. 17 вересня 1787 року Основний Закон прийняли США. І він вважається найстаршою Конституцією світу. Нас, українців, часто закликають на неї рівнятися, забуваючи, що саме українська політична думка народила, точніше, відродила традицію суспільних договорів, які нині звуться конституціями. Йдеться про документ, відомий як Бендерська Конституція гетьмана Пилипа Орлика. Її вважають першою європейською конституцією в сучасному розумінні. Була вона написана 1710 року для встановлення вільної Запорізько-Української Республіки за підтримки короля Швеції Карла XII. Примітна тим, що створила демократичні стандарти поділу влад в управлінні між законодавчою, виконавчою та судовою гілками задовго до опублікування (в 1748 р.) трактату “Про дух законів” французького філософа Монтеск’є. Ця Конституція також обмежила виконавчі повноваження гетьмана та створила козацький парламент, що обирався демократично, під назвою Генеральна Рада. На жаль, тодішні європейські еліти не розуміли значення України для загальної безпеки Європи. За це нерозуміння довелося заплатити сотні мільйонів життів, які були обірвані у спровокованих або прямо розв’язаних ненаситною Росією війнах. Тому прагнення тодішньої української політичної еліти до здобуття Україною державної політичної самостійності не підтримала Європа, а відтак Конституція Пилипа Орлика ніколи не була реалізована. Тому на нас, українців, світ ще й нині дивиться крізь призму права й ментальності росіян. Світ також дуже мало знає не лише про найстаршу новочасну європейську конституцію, а й про другу за датою її ухвалення — про Конституцію острівної держави Корсика, ухвалену 1755 року. Звертаю на неї увагу не через рік її ухвалення, а через трагічну долю Корсики. Коли одна частина мешканців клала голови за незалежність, інша частина цього колись італійськомовного (а точніше, одного з діалектів італійської) острова вела сепаратні переговори з французами про продаж острова Франції за борги! Моторошно про таке читати. Бо щось подібне відбувається нині у нас. Коли частина цвіту нації кладе голови на захист незалежності й соборності, інша частина, яку давно назвали моральною і політичною гниллю, веде сепаратні переговори з нашим ворогом про “дешевий газ”. І розповідає нам різні казки про федералізм, хоч у чинній Конституції чітко сказано, що Україна є унітарною державою. І це не тільки порушення Конституції. Коли у наших сусідів поляків опозиція на початку червня заговорила про потребу поглиблення децентралізації Польщі, вся владна “машина” пропаганди заговорила на повну потужність, що це дуже небезпечний крок до федералізації держави, і що федералізація є загрозою існуванню держави! Закінчення на стор. 2 ЧИ СТВОРИМО ЧАС ЛЮДИНИ? ЛИЦАР СЛОВ’ЯНСЬКОГО ДУХУ
2 “Якщо якийсь закон можна тлумачити двояко, то такий закон є сумнівним”. Гаряча тема · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Надія наша в Конституції… Яку виконують всі — від президента до коміків», с. 1

Надія наша в Конституції… Яку виконують всі — від президента до коміків

Закінчення. Початок на стор. 1 І це кажуть там, де російський вплив, а відтак і російська загроза, на порядок менші від впливу і загрози, яку для України становить нині до краю розгнузданий Путіним режим російського шовінізму. Мені дивує, чому за майже 40 днів президентства Володимира Зеленського не було публічних коментарів з приводу тих “ініціатив” путінських лакеїв, які з кожним днем дедалі активніше закидають у голови політично безвідповідального населення України. Чи це лише політична легковажність, без розуміння, до чого така концепція “майбутнього” України може привести? Чи, може, для “приколу” це мовчазне схвалення страшної концепції самознищення держави? І це аж ніяк не пов’язане з відносно молодим віком Конституції України. Їй щойно 23 роки. Хоч людина в такому віці несе повну відповідальність за вчинки й слова. На тлі приблизної дати (2300 рік до н. е.) появи найдавнішого серед відомих кодексів, виданого королем Шумеру, Основний Закон України є дуже молодим. Найдавніші з відомих науці законів звільняли від сплати податків сиріт і вдів, а також захищали бідних від лихварства з боку багатих. Для мене велика загадка, яка ж то — чи гуманітарна, чи якась інша — катастрофа мусила статися на Землі у сиву давнину, і коли вона сталася, що людство в XVIII— XX ст. мусило створювати правову базу, про яку згадується в дуже давніх історичних джерелах. Для мене відповідь на це питання дозволила б глибше зрозуміти причини великої російської політичної катастрофи 2000 р., коли переважна більшість населення РФ проголосувала на тодішніх дочасних президентських виборах за Володимира Путіна. Залежно від того, як об’єктивно виражена воля законодавця, розрізняють дві групи конституцій: писані й неписані. Писані конституції складено у вигляді юридичних документів та, своєю чергою, поділяються на кодифіковані (єдиний акт у систематизованій формі) та некодифіковані (сукупність кількох документів). Більшість держав світу, зокрема Україна, має писані кодифіковані конституції. Прикладами некодифікованих конституцій є конституції Ізраїлю та Швеції. Неписані конституції становлять рідкісний виняток. До них умовно можна віднести конституції Великої Британії, Нової Зеландії та Канади, де крім писаних документів є й неписані (конституційні звичаї, судові прецеденти, традиції тощо). До часу більшовицького перевороту в Росії 1917 року, а відтак окупації України більшовицькою Росією, на території України також окрім писаного права дуже поширеними було і неписане, відоме у нас під назвою звичаєвого права. Мало воно коріння в часах Київської Руси або й набагато глибших. Відгомін його сили впливу ще й нині можна знайти у фольклорі, приповідках і народному побуті. Більшовики, окупувавши Україну, нещадно боролися з українським звичаєвим правом, яке, нарівні з мовою, було одним з ідентифікаційних кодів нації. Часто у фаховій літературі зустрічаємо твердження, що за два покоління в Україні було повністю знищено звичаєве право. Мені важко з тим погодитися, бо на початку 1990-х рр., коли став працювати в Києві, зазвичай звільняли місце у громадському транспорті старшим людям. А нині масовим стало явище, коли літня жінка “висить” у метро над дівулями, які, всадивши, як кажуть у народі, “сліпаки” у смартфони, не бачать світу. На цьому прикрому, антикультурному прикладі саме тут наголошую, бо це яскраве свідчення, що не тільки у більшості “покоління смартфонів”, а й у їхніх батьків знищено елементи культури і добропорядності, які може формувати тільки звичаєве право. Важко очікувати, щоб людина, з душі якої вихолостили цей елемент національної самоідентифікації, могла з належною повагою ставитися до Конституції та усієї системи права, яка покладає якісь зобов’язання на громадянина. Тому дуже часто чуємо претензії різного виду гомосовєтікусів (не лише “раждьонних в СРСР”, а й тих, хто народився після відновлення Україною незалежності): а що мені держава дала, що я маю їй бути чимось зобов’язаний? Нині ні від кого не чув я давно повторюваної легендарним Михайлом Горинем у середині 1990-х рр. трошки пристосованої до українських умов цитати з історичної інавгураційної промови (20 січня 1961 р.) 35-го Президента США Джона Фітцджеральда Кеннеді: “Не питайте, що Україна може зробити для вас, — питайте, що ви можете зробити для України”. Цьому політику належить ще одна дуже важлива для України сентенція: “Відсутність мрії губить народ”. На цьому активно спекулювали під час президентської виборчої кампанії. Виходячи з нинішніх українських умов, ця думка вимагає деякої модифікації: “Мрія, побудована на брехні та фальшивих сподіваннях, може згубити і народ, і державу”. Д. Кеннеді казав: “В умовах демократії непоінформованість одного виборця може зашкодити всім іншим”. А у нас фальшиво поінформованих були мільйони, що поставило Україну на небезпечну грань. Одна з причин цього — путінсько-олігархічна брехня. Але це не єдина причина. За радянських часів СРСР керували люди, а не закони. Уява, сформована в радянські часи про систему управління державою, не дуже змінилася. Тому в обивателя немає довіри і поваги до закону. Зокрема й до Основного Закону, який мав би бути найвищою святістю у законодавчому полі держави. Але не є ним. З одного боку, багато посадовців демонстративно порушує Конституцію України. З другого боку, не сприяє повазі Конституції норма, згідно з якою рішення Конституційного суду мають більше політичний, аніж правовий характер. Якщо з приводу якоїсь конституційної проблеми думки суддів поділилися, то це вже означає політичне рішення. Правовим у свідомості громадянина може сприйматися лише таке рішення, яке ухвалено консенсусом. Якщо якийсь закон можна тлумачити двояко, то такий закон є сумнівним. І він ніяк не сприяє формуванню правової та конституційної культури в суспільстві. І це не лише українська особливість. У інших країнах також є норма, згідно з якою рішення ухвалюють більшістю, а не консенсусом. Україна на тому тлі має досить пристойний вигляд, бо рішення ухвалюється більшістю від усього складу Конституційного суду, а не більшістю від групи суддів, яка веде ту чи ту конституційну суперечку. Не лише в Україні поширеними є відчуття несправедливості від ухвалених рішень. Працюючи недавно над темою моралі в сучасній Церкві, натрапив я на шокуючу констатацію одного з мешканців Німеччини. За його словами (він виграв справу), рішення сучасних суддів (у цьому випадку німецьких) залежать передусім від того, наскільки потужних адвокатів ти можеш найняти, а не від того, чи правда на твоєму боці… Усе це лише поглиблює успадковану від часів СРСР патологію, коли “неписаний закон” є сильнішим від писаного. Керуючись саме “неписаним законом” радянського минулого, населення дедалі нахабніше заявляє, що воно “будєт дєлать, как єму камфортно”, а не як велить закон. Після історичної конституційної ночі (з 27 на 28 червня 1996 р.) у мене була велика надія, що тому ганебному явищу нарешті покладено край. Однак тодішній міністр юстиції Сергій Головатий радив не дуже втішатися ілюзіями. За його словами, для того, щоб Конституція могла належним чином запрацювати, потрібно впродовж двох років ухвалити низку законів для її імплементації. І потрібна воля з боку керівництва держави, аби Конституція запрацювала. Нині з жалем констатуємо, що не було ухвалено законів, потрібних для імплементації Конституції. І не було волі з боку тодішнього президента України Леоніда Кучми. А чому? Це питання ще вимагає дослідження. Чи це була звичайна недбалість? Чи маленька особиста помста Україні, що Верховна Рада України ухвалила не той варіант Конституції, який Л. Кучма збирався винести на референдум? А може, переслідуючи власні інтереси, схиляв Леоніда Кучму до пасивності в питанні імплементації Конституції одіозний “адвокат” Стуса? Відомо, що від 1995 року Віктор Медведчук уже був в оточенні Кучми. А від 1996 року був його радником. Нині він активно “радить” українцям, а точніше, “насєлєнію” без національної самоповаги, не виконувати українських законів. Передусім закону про мову. І кличе жити у полоні комуністичних цінностей. У такій ганебно важкій атмосфері украї нська нація зустрічає 23-ту річницю ухвалення Конституції України. У нинішньому році це подвійно особливий день. Річниця Конституції випадає напередодні 40-го дня (29 червня) влади Володимира Зеленського. Християнство нас учить, що душа, яка переноситься в інший світ, ще 40 днів блукає у світі, де жила в людському тілі. Багато хто і в Україні, і за її межами констатує (хто зі здивуванням, а хто зі страхом), що душа президента Зеленського 40 днів активно кружляла у старому світі — пародії і комедії. Його інавгураційний виступ 20 травня з чужомовними заносами — тому свідчення. 15 червня дав він “клас” (у стилі коміка, а не глави поважної держави) на фестивалі “Вільний Маріуполь”. “Мнє чєсно всьо равно, на каком язикє ви ґаваріте. Ви всєгда украінци. Ми всє друґ друґа панімаєм (…) Рєбят, всьо, что сможем, ґарантірую, будєм дєлать”. На жаль, подібне ми чули 1994 року від Леоніда Кучми та 2010-го від Віктора Януковича. Витівка Кучми загальмувала на роки процес українського відродження. З жахом згадую мовні “суперечки” в Адміністрації президента Кучми, де нам відповідали: “А мнє презідєнт разрєшіл разгаварівать на русском”… Мовні заноси Януковича вилилися у трагічний закон Ківалова-Колесніченка. У що виллються мовні заноси Зеленського, коли за 40 днів його влади чуємо “заяви”: “Буду разгаварівать, как мнє удобно”? Є багато симптомів, які вказують, що готується ревізія законів про українську мову і про освіту. Є багато симптомів, які вказують, що це може призвести до нового Майдану! У багатьох стискається серце, коли чують повідомлення, що пропагандисти реваншистських ідей виходять з тіні і прагнуть впливати на українську освіту, медіа та політику. В інтерв’ю телеканалу “Еспресо.TV” міністр освіти і науки Лілія Гриневич повідомила про факти проросійського тиску, що здійснюються на авторів підручників з історії України: “Наприклад, учора одному з моїх колег, автору “Новітньої історії України” — підручника для 11 класу, який уже отримав гриф Міністерства, зателефонували і сказали: “Вы должны изменить в вашем учебнике “русско-украинская война” на “гражданский конфликт”. Коли він сказав: “Я не буду цього робити, і мій підручник уже отримав гриф Міністерства освіти”, йому відповіли: “Но сейчас ситуация идеологически меняется!”. За словами міністра Гриневич, “ситуація є тривожною, підвалини української державності опинилися під загрозою”. Проте жодного коментаря з приводу інсинуацій реваншистів з боку президента я не знайшов. Він же сказав у Маріуполі, що йому “чєсно всьо равно”, на яких підвалинах будується національна держава. Його більше турбує, куди перенести офіс президента. І роз’їдають його дрібні амбіції, які мають дуже мало спільного з великою державною мудрістю і відповідальністю. Стаття 106 Конституції України виразно говорить, що “президент України (…) здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави”. Однак, за словами народного депутата України, керівника української делегації у ПАРЄ Володимира Ар’єва, оприлюдненими ним у Facebook, новий президент України відмовився підтримати українську делегацію в ПАРЄ. Таке, наголошує парламентар, сталося вперше: “На моє прохання провести таку зустріч з президентом Зеленським, щоб скоординувати дії, щоб заручитися підтримкою нової влади, ми отримали мовчання”… “І коли звучать заяви від європейських політиків про те, що делегацію РФ потрібно повертати в ПАРЄ тільки тому, що позбавлені можливості захищати свої права в європейських судах, то, з огляду на агресію РФ проти України, це скидається на політику подвійних стандартів. А щодо українських громадян, які продовжують страждати від окупації, взагалі — як цинічне блюзнірство”, — стверджує український політик. Відмова президента Зеленського зустрічатися з парламентською делегацією змушує шукати відповіді на запитання: “Чому?” у ширшому плані. У ніч з 24 на 25 червня Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію про зміну санкційного механізму, в якій запросила Росію для повернення до роботи у ПАРЄ без обмежень права голосу. Найбільшими лобістами цього питання були Франція та Німеччина. Кілька днів тому з державним візитом у тих країнах був президент України. Треба шукати у закордонних ЗМІ інформацію, чи не сталося таке, що Володимир Зеленський, як людина без досвіду у політиці й дипломатії, “ляпнув” десь, що Україна не заперечуватиме проти повернення Росії до ПАРЄ… Усе це одних уже нині змушує говорити про новий Майдан, а інших про політичну еміграцію. Уже кілька разів з моменту зміни президентської влади в Україні чув я від успішних талановитих людей, що “ситуація з кожним днем стає дедалі більш дебільною і треба виїжджати і будувати свою маленьку Україну десь, скажімо, в Канаді, якщо не годен побудувати велику Україну на рідній землі. Надто боляче бути діаспорою у рідній хаті”… Ось такі невеселі роздуми напередодні 40-го дня президентства Зеленського. Тим паче, що після нічного голосування “російського питання” у ПАРЄ дуже похитнулася моя віра, що світ розуміє небезпеку з боку Росії. У цій ситуації, як казав великий митрополит Шептицький, “надія наша у Бозі”… Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Події, факти, коментарі · “Правда, ніби вакцина, формує імунітет суспільства до історичних маніпуляцій”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Архів минулого заради майбутнього В Україні постане архів таємних радянських спецслужб

Український інститут національної пам’яті показав 24 червня приміщення, де зберуть усі архівні документи ЧК-НКВД-КГБ. Наразі вони зберігаються в архівах силових органів України в столиці та обласних центрах. Але поліція і спецслужби демократичної країни не мають працювати з історичною інформацією. Отож централізований Архів віднині розміститься в Києві на Лівому березі на вул. Пухівській, 7, корпус № 5. (На цій же території розташовано нині Монетно-банкнотний двір Нацбанку України). Кабінет міністрів передав для цього одне з приміщень Національного банку площею понад 11 тисяч кв. метрів, котре планують реконструювати до 18 тисяч кв. метрів, щоб у ньому помістити 4 млн вже досліджених справ та 3 млн тих, що очікують на дослідження… Таким є черговий етап реформи декомунізації в Україні. Створюється цивільна архівна установа для доступу до колишніх урядових таємниць СРСР. До архіву перевезуть документи 1917— 1991 років, які нині зберігаються у Службі безпеки, Службі зовнішньої розвідки, Міністерстві внутрішніх справ, Національній поліції, Національній гвардії, Міністерстві оборони, Державній прикордонній службі, органах прокуратури та судах. Щоб отримати ці документи для ознайомлення, потрібна буде лише заява і документ, що посвідчує особу. У презентації взяли участь Володимир В’ятрович — голова Українського інституту національної пам’яті, Народ у нас вирішує тепер конституційні конфлікти! Тоді потрібно ліквідувати Конституційний суд України, бо КСУ констатував, “що рішення конституційного конфлікту народом шляхом проведення позачергових виборів до Верховної Ради “відповідає” вимогам Конституції”. Ну що ж, так нахрапом, напролом, на рівні випускника не найкращої юридичної школи? — підсумовують рішення КСУ більшість юристів-конституціоналістів країни. “Посилаючись на статтю 5-ту Основного Закону, де вказано першочерговість влади українського народу та посилання КСУ на конфлікт президента і парламенту, — можна “обґрунтувати” абсолютно будьяке рішення в нашій країні! Але ж ми повинні відрізняти пряму демократію і представницьку. Ми маємо справу з Указом президента, вибраного через представницьку форму правління”, — наголошують правники. Така кількість спірних моментів і правова колізія наштовхують на думку, що рішення КСУ було політичним, а не правовим, як мало бути! І воно є надзвичайно вигідним нинішній владі, яка намагається цю владу монополізувати. За даними останнього соціологічного опитування, у пропрези- Приміщення для нового архіву Ігор Кулик — директор Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті, Андрій Когут — директор Галузевого державного архіву СБУ. Виступаючи перед журналістами під час прес-конференції “Таємні архіви радянських спецслужб переїдуть до спеціального архіву” перший віце-прем’єр-міністр України Степан Кубів зазначив: “Здавна у Москві було винайдено один із найбільш жорстоких методів репресій — репресію правди. Бо правда, ніби вакцина, формує імунітет суспільства до історичних маніпуляцій, запобігає перекрученням та обману. Тепер, коли Уряд передав Українському інституту національної пам’яті цю будівлю для архіву, всі документи стануть загальнодоступними в одному приміщенні. У перспективі це дозволить провести цифровізацію каталогів та документації, оцифрувати самі документи для зручності пошуку та користування. Доступність архівів допоможе спростувати радянські міфи та маніпуляції, переосмислити власну історію та краще планувати майбутнє. Я щиро дякую всім, хто долучився до створення архіву, але найбільше дякую героям-захисникам України усіх часів. Ваші імена, можливо, були засекречені, приховані від сучасників і нащадків. У таємниці залишалися також імена ваших катів. Але сьогодні ми зробили черговий крок до повного відкриття правди. Ваша пам’ять і ваш подвиг більше не будуть таємницею”. Володимир В’ятрович пояснив, навіщо це потрібно і для держави, і для суспільства: “Перше: зручність для користувачів. Усе в одному місці, комфортні читальні зали, для доступу достатньо лише звернення і паспорт; не буде зайвої паперової тяганини, як зараз, щоб зайти в режимне приміщення СБУ чи МВС. І друге: українські спецслужби мають зберігати українські таємниці. Ми забираємо у силовиків спокусу регулювати доступ до інформації про наше минуле”. Андрій Когут розповів, що за чотири роки впровадження реформи значно зросла кількість зацікавлених історією України. Це люди, які шукають правду про долю рідних, та науковці, багато з-за кордону: “Щоб зберегти сталість доступу і відповісти на запити людей, що зростають, Галузевий державний архів СБУ уже зараз готовий розпочати передачу документів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму до архіву УІНП”. Щоправда, для цього спочатку потрібно облаштувати відповідно приміщення майбутнього централізованого архіву. Ігор Кулик окреслив найближчі плани: “Ми прагнемо створити сучасний архів, максимально зручний для ко- Виступає Володимир В’ятрович ристувача. Головне його призначення — забезпечити вільний доступ до архівних документів. Це буде архів минулого заради майбутнього. Зібрана доказова база злочинів, вчинених комуністичною владою, не лише дасть змогу не допустити їх повторення в прийдешньому, а й дозволить краще розуміти практики, якими й сьогодні користується Росія в гібридній війні проти України та загалом у світі”. Довідка: Сталий доступ до архівних матеріалів репресивних органів гарантований кожному на виконання Законів України та Рекомендації № R (2000) 13 Комітету міністрів Ради Європи країнам-членам стосовно європейської політики доступу до архівів, яка вважає можливість об’єктивно вивчати власну історію невід’ємною ознакою демократії. У складі декомунізаційного пакета законів 9 квітня 2015 ухвалено Закон України “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років”, відповідно до якого запроваджується вільний доступ до архівів та передача їх зпід відомств силових органів до Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті. Закон розроблявся за участі громадськості, зокрема Центру досліджень визвольного руху та Реанімаційного пакету реформ. Після падіння комуністичного режиму Польща, Чехія, Болгарія, країни Балтії та Центрально-Східної Європи зробили доступними секретні документи каральних органів і таємної поліції та передали їх цивільним відомствам — аналогам Українського інституту національної пам’яті. Україна — одна з країн пострадянського простору, де доступ до архівів КДБ найпростіший. Такий висновок зробили автори аналітичного звіту “Європейські законодавчі практики декомунізації: висновки для України”, який презентували у Києві. Для доступу до архівів КДБ потрібні мінімальні вимоги — достатньо вказати в запиті інформацію про людину, про яку шукають відомості. За доступ не потрібно платити, копіювання документів теж безкоштовне. В українських архівах працювати одне задоволення. Те, що в Росії, як і раніше, “цілком таємно” (справи жертв радянських репресій), в Україні загальнодоступно. Розсекречення документів періоду комунізму не може вплинути на якість суспільного життя. Колишнім донощикам, співробітникам комуністичних спецслужб буде важче вдавати з себе моральних авторитетів чи претендувати на важливі державні посади. Натомість, жертви комуністичного режиму матимуть докази того, що їх переслідували. Дуже важливо, щоб кожен міг подивитися на складну історію ХХ століття крізь призму історії своєї сім’ї. Одна справа, коли говорять про історичні події, які не мають стосунку до конкретної людини. І зовсім інша річ — бачити, як ця історія пов’язана з тобою. Для того, щоб забезпечити сталість такого високого результату, необхідне завершення реформи — створення Архіву Українського інституту національної пам’яті. тєво послаблює всю державницьку владу в Україні, що внаслідок розв’язаної п’ять років тому й досі не припиненої гібридної війни, ставить українську націю на межу повної поразки від московської путінської неоімперії. Фактично це історія про те, як російський шаховий майстер, приятель відомого українського олігарха, вигадав систему, за якої чинний президент нашої країни має на дострокових парламентських виборах отримати конституційну більшість і повний контроль над Україною... Саме тому всі патріотичні організації України та окремі патріоти мають негайно об’єднатися, протистояти реальним загрозам національній безпеці України та смертельним викликам українській Державності, Незалежності та Соборності. Адже 17 стаття Конституції України прямо говорить: “…захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу”.
Події, факти, коментарі · “Правда, ніби вакцина, формує імунітет суспільства до історичних маніпуляцій”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Роздуми про реалії країни — першої у світі Конституції Конституційний суд України не зміг визначитись щодо конститу% ційності рішення, але незаконні вибори вирішив не відміняти...

дентської партії є реальний шанс взяти більшість у майбутньому парламенті. А це пряма можливість сформувати не тільки коаліцію, а й у майбутньому і “свій” Кабінет міністрів. Тож політичне рішення Конституційного суду щодо конституційності Указу президента про розпуск Верховної Ради, ухвалене на догоду команді “Слуги народу”, ставить перед нами надважливе питання: що робити із загрозами для національної безпеки України, через те, що результат політичного рішення КС веде до узурпації влади та можливої диктатури? Які ж суттєві загрози сьогодні постають перед українською державністю? 1. Внаслідок прийняття КСУ політичного рішення триває процес узурпації влади, що може перерости з часом у промосковську диктатуру на кшталт “бацьки лукашенки”, при цьому будуть грубо порушені конституційні норми, які гарантують українцям їхні права і свободи. 2. Внаслідок одного лише застосування певних технологій програмування свідомості виборців через контрольовані промосковськими силами в Україні ЗМІ та нищення московськими спецслужбами іміджу патріотичних конкурентів, прихід до президентської влади слабкої і непідготовленої особи та відповідної йому команди в Адміністрацію президента та до майбутнього парламенту, а згодом, відповідно, і до українського уряду, сут- Матеріали підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК Протестна акція патріотичної громадськості проти розпуску парламенту під КСУ
4 “Україна здобула велику перемогу в нерівній боротьбі”. Мова єдина · с. 4сторінка оригіналу ↗

Конституція на захисті мови

Ігор АЛЕКСЄЄВ, член Ради Харківського ОО ВУТ “Просвіта” Нещодавно відбулася низка дуже сприятливих для української мови подій, серед яких найдовгоочікуванішим виявилося ухвалення закону про мову. Україна здобула велику перемогу в нерівній боротьбі. У суспільстві, де виборчим правом наділені симпатики ворогів усього людства та жеруни, — такий закон про мову є великим досягненням. Тепер же нам слід зосередитися на тому, щоби його не скасували і не змінили у гірший бік. Само собою — щоби він працював. Але не менш важливим є розуміння того, що буде за п’ять років, за п’ятнадцять, за сто, за тисячу; що нам треба буде робити за тих нових умов — на ці питання треба мати хоча би приблизну відповідь заздалегідь. Найважливіше — куди ми рухаємося, — уже час думати за глибше реформування нашого законодавства в український бік. Щоби коли буде можливість його вдосконалити, у нас уже була продумана ідея — як. Конституція має багато функцій і неюристи зазвичай зосереджені на її симболічному значенні, на викладенні у ній найбазовіших засад функціонування держави. Від них я багато разів чув побажання, щоби Конституція була якнайкоротшою та найпростішою і щоби її всі знали напам’ять. Я розумію, як це добре. На це, вважаю, має бути написана відповідним чином преамбула. А сама Конституція — це має бути викладення національної ідеї. Вона має бути написана так, щоби все хороше вона захищала і плекала, а нічого поганого не затесалось і не вилізло. Адже ще одна з функцій Галина ВОЛОЩУК, доцент кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту Ключовою на форумі була доповідь “Голодомор і терор проти української мови” Міхаеля Мозера, професора мовознавства Інституту славістики Віденського університету, професора Українського Вільного Університету в Мюнхені та Католицького університету ім. Петра Пазманя в Будапешті та Пілішчабі, президента Міжнародної асоціації україністів (м. Відень, Австрія). Доповідач виокремив такі три питання: 1) інтернаціоналізація і українізація; 2) діалектика українізації, або ж “убивча” діалектика українізації; 3) українізація по-більшовицьки. “Активну працю над розвитком української стандартної мови та її поширенням передусім повинні виконувати українські інтелігенти-письменники та вчителі. Більшовики, зрозуміло, їм не довіряли. Письменники були під пильним контролем партії. Коли Микола Хвильовий висунув гасло “Геть від Москви!”, яке практично означало лише вимогу побудувати українську культуру і літературу за зразком європейських традицій незалежно від російських, то цю тезу 1926 р. миттєво затаврували як теоретичне оформлення українського фашизму”, — наголосив професор Міхаель Мозер. Упродовж двох днів учасники дискутували довкола комплексу важливих наукових проблем, широту яких засвідчують назви секцій: — Лінгвокультурні аспекти осмислення Голодомору. — Фольклорні тексти про Голодомор: розкодування закодованих смислів. — “Новояз” у радянському тоталітарному дискурсі. — Комунікативні практики в епоху і після Голодомору: приватний та публічний виміри. — Мова влади і влада мови в епоху Голодомору. — Наративи Голодомору і культурна свідомість української літератури. — Із вчителями — на урок. Нові академічні знання, міжпредметні зв’язки, інноваційні методики у викладанні теми Голодомору: як це працює. — Омовлення травми Голодомору: пошук нових стратегій мовомислення і наукового письма. Дослідники передовсім звернули увагу на масштаби мовного впливу тоталітарної конституції, і вона, на мою думку, основна, — це ранжування законів. Закони України всі мають однакову вагу, окрім Основного Закону. Він характеризується підвищеною стабільністю. Це виражається у тому, що він містить правила вчинення певних дій не простою більшістю голосів у ВРУ, а 2/3, 3/4 і, врешті-решт, перша її частина може бути змінена тільки шляхом проведення всеукраїнського референдуму. Зараз ухвалили вигідний нам закон про мову, а завтра можуть ухвалити невигідний. Для цього потрібна проста більшість голосів нардепів, для яких мова — не головне. Якби у Конституції була більш глибока і продумана стаття на підтримку української мови, цієї проблеми не було б. 1996 року народ України через парламентарів висловив у Конституції своє ставлення до мовного питання таким чином, що мова, і не одна, згадується десять разів. Власне ж українська мова згадується двічі. Конституцію, яка би сприяла українській мові більшою мірою, ухвалити не вдалося б. Українізація йшла дуже повільно, і ми весь час боялися, що вона може зупинитися. Прийнята від початку (і чинна досі) редакція статті про мову не завадила прийняти свого часу ворожий мовний закон. Вона не спонукала одразу і безповоротно вжити рішучих заходів для звільнення від рабського спадку. “Мовна стаття” міститься у першій частині Конституції, та змінити її можна тільки шляхом всеукраїнського референдуму. У нас зараз може не бути спільної точки зору, чи треба це взагалі робити і якщо робити, то як. Але зараз ми маємо час разом подумати. Прошу вельмишановних читачів “Слова Просвіти” ознайомитися з моїми міркуваннями щодо того, яке має бути становище української мови у Конституції України, щоби гарантувати права української мови. Конституції України повинна зрозумілим для кожного чином гарантувати, що: • українську знатимуть дедалі більше людей у світі; • українську вживатимуть як основну дедалі більше людей у світі; • літературна українська мова пришвидшено розвиватиметься задля поліпшення виконання своїх функцій, що збільшить її самоцінність і дасть їй конкурентні переваги. Я би виніс на Всеукраїнський референдум таку редакцію статті про мову: Українська мова — єдина державна мова України. Українська мова визнається найціннішою складовою культури Українського народу та основою держави Україна. Держава сприяє вдосконаленню української мови науковим методом. Нормування української мови має на меті збільшення її ефективности. Держава гарантує поширення української мови та сприяє її застосуванню як основної в усіх сферах у всьому світі. Україна сприяє збереженню і розвитку мов бездержавних народів, а також зв’язкам представників національних меншин із їхніми батьківщинами. Держава сприяє реалізації української мови як мови міжнародного спілкування, а також вивченню інших мов міжнародного спілкування і тих мов, що потребують підтримки. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. Формулювання “єдина державна мова” — це краще, ніж просто “державна мова”, погодьтеся. Зауважте, що все більше з’являється зараз діячів, які не проти “другої державної англійської”. Питання, чи повинна українська держава спонсорувати чужі мови, стоятиме завжди, й у патріотів на нього повинна бути заготовлена рішуча відповідь. Також Конституція повинна промовисто пояснювати той факт, що мова — це дуже важливо. Що мова розвивається і це усвідомлений і скерований найвидатнішими нашими людьми процес. Що українізація повинна бути важливим державним завданням, за успішність виконання якого чиновники несуть персональну відповідальність. Що її треба провадити відповідно до реалій глобалізованого постінформаційного світу, де у кожній ніші українці мають право бути присутніми. Що меншина, у якої немає своєї держави, яка свою державу має і яка є резидентурою імперії — це меншини трьох різних ґатунків і ставлення до них має бути докорінно різним; що це питання не тільки національної безпеки — але і просто етики, совісті. Що зафіксоване у Конституції сприяння вивченню мов міжнародного спілкування є чудовою нормою, але воно має бути не на шкоду перспективам української мови, яка і може, і повинна сама стати мовою міжнародного спілкування. Марина Варданян, доцентка Криворізького державного педагогічного університету, говорили про наративи Голодомору і культурну свідомість української літератури. Зокрема, Ірина Захарчук зауважила, що твори української літератури на тему Голодомору 1932—1933 рр. в Україні розкривають причини голоду, переживання людей на межі життя й смерті, а також містять ознаки документалістики, фактографічності і психологізму. Сучасна українська література, на думку професорки, шукає відповіді на виклики й дилеми трагедії Голодомору. Пізнавальною та цікавою була розмова про комунікативні практики в епоху і після Голодомору. Практичний блок симпозіуму вели студенти-випускники ІІ Літньої школи міжнародної методлабораторії для освітян “Verba Magistri” Олександра Бикова, Сергій Колісніченко, Олена Яблуновська. Вони представили бінарний урок з історії України та української літератури, застосувавши інноваційні методики у викладанні теми Голодомору. Після уроку відбувся круглий стіл “Викладання у середній і вищій школах теми Голодомору — геноциду українського народу: нові змісти сучасної освіти”, під час якого обговорили способи посилення міжпредметних зв’язків у школах і вищих навчальних закладах, а також інтеграції історії України, української літератури, образотворчого і музичного мистецтв при викладанні тематики Голодомору. Отже, у фокусі симпозіуму перебував комплекс проблем, пов’язаних із осмисленням ціннісних параметрів мови радянського тоталітаризму і радянського дискурсу ненависті. Аналіз доповідей, виступів і дискусій засвідчив ефективність спільної праці вчених, зокрема літературознавців, істориків, лінгвістів, психологів, кінорежисерів, освітян, юристів та ін., а також потребу постійного діалогу науковців з суспільством. Адже, як зазначила науковець Леся Онишко, сьогодні видається доречним поширювати серед усіх верств населення правду про Голодомор як гуманітарну катастрофу ХХ століття, надавши їй загальнолюдського звучання. Вбивство мільйонів у 1932—1933 рр. — не статистика і не спроба примітивного змагання, а особистісна трагедія. Втрата кожного життя є недопустимою ціною за досягнення будьяких політичних або ідеологічних цілей. Нашу українську пам’ять треба вберегти та зуміти передати її наступним поколінням.
4 “Україна здобула велику перемогу в нерівній боротьбі”. Мова єдина · с. 4сторінка оригіналу ↗

Лінгвістика — в центрі обговорення теми Голодомору

Нещодавно в Національній академії наук України (м. Київ) відбувся Міжнародний науковий симпозіум “Епоха Голодомору у мовній та концептуальній картинах світу”, де вперше в новітній історії України мовознавчий та літературознавчий дискурси стали центральними при обговоренні цієї теми. В партнерстві організаторами заходу виступили Український науково-дослідний центр вивчення Голодомору (HREC in Ukraine), Український інститут національної пам’яті, Інститут історії України НАН України, Науковоосвітній консорціум вивчення Голодомору (HREC, Канада). У форумі взяли участь понад 40 науковців з різних регіонів України. Долучилися до дискусій також відомі вчені з Австрії, Канади, Польщі та ін. системи на особистість, вбачаючи в “новоязі” засіб придушення духовності, індивідуальності, свободи думки. Про це говорила, зокрема, Лариса Масенко, професорка кафедри української мови Національного університету “Києво-Могилянська академія”, виголосивши доповідь на тему “Концепт “простої радянської людини” як інструмент знеособлення суспільства”. Окрему увагу науковець приділила осмисленню деструктивних явищ у родинних стосунках та безпрецедентній уніфікації націо нального життя народів СРСР у період панування комуністичного режиму. Важливі думки висловив (по скайпу) Роман Сербин, професор-емерит Квебецького університету (м. Монреаль, Канада), котрий наголосив на тісному зв’язку між трагедією Голодомору 1932—1933 рр. і лінгвоцидом української мови, представивши їх складовими геноциду українського народу. Водночас вчена секретарка Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності Леся Онишко розповіла про укладання словника радянськоукраїнських термінів “Евфемізми періоду/ доби Голодомору”, означивши, що влада часто зверталася до їхнього використання для маніпулювання свідомістю людей. Завідувач відділу фольклористики Інституту народознавства НАН України, професор Василь Сокіл (м. Львів) та професорка кафедри української фольклористики ім. Філарета Колесcи ЛНУ ім. Івана Франка Ганна Сокіл (м. Львів) розкрили компаративні засоби вираження та емоційно-експресивну лексику в фольклорній прозі про Голодомор. Ірина Захарчук, професорка кафедри української літератури Рівненського державного гуманітарного університету,
“Велика любов у професора до українства і України”. · 5 Такі вони, просвітяни · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

фесори О. В. Скидан, нинішній ректор агроекологічного університету, В. В. Тарасова, В. І. Никитюк, Ю. В. Богоявленська, М. М. Костриця. Наукова діяльність — невід’ємна складова всього творчого шляху професора Ходаківського. Він — автор низки монографій, серед них “Методологія наукових досліджень в парадигмі енергетики”, яка удостоєна першого місця серед кращих наукових праць у номінації “Психологія управління” (п’ять видань), “Економіка та менеджмент праці”, “Інтелектуальна власність” (три видання), “Провидіння”, “Синергетична парадигма економіки” та ін. Нині розпочав цикл праць наукової публіцистики книгою “Кароль Войтила — вчений, працезнавець, релігійний діяч, святий і цивілізаційна перспектива розвитку людської” (2018 р.) та ін. А ще є “солодке” — глибокоособисте — потяг до поезії, віршування. Як лишається на самоті — приходить до нього прекрасна Кліо і нашіптує милі серцю римовані рядки, в яких синівська любов до матері — України, образне осмислення життя, людських стосунків, елегія природи. Видав уже три віршовані збірки. Окрема тема до творчої біографії цієї талановитої людини — сім’я. Є ще одна велика любов у професора: любов давня, глибока, яка з ним усі ці роки — до українства і України. Вона — на все життя. Оте материнське рідне слово живе в ньому і бринить на струнах душі мелодією рідного краю, шумом древлянської пущі, дзюрчанням весняних ручаїв після довгої зими, ячанням журавлиних та лелечих зграй, що повертаються навесні з ирію на рідне Полісся. Хоч би де довелося бувати — лишався вірний тій музиці, леліяв її в душі, навчав цього дітей і онуків. Оця любов і вірність українським звичаям і традиціям привела його до “Просвіти” — громадської організації, що налічує вже півтори сотні літ і яка привела Україну до розуміння окремішності нашого народу, його право мати свою незалежну державу на своїй, Богом даній, землі. Тут, у Житомирській “Просвіті”, зустрів професор Євген Ходаківський щирих однодумців, для яких Україна і українство — над усе. Тож спільно проводять багато заходів для утвердження серед земляків пошани до своєї Незалежної держави. Особливо тепер, коли так звані “московські брати”, зневаживши міжнародне право безпеки, розв’язали проти України неоголошену війну на Донбасі, загарбали Крим і погрожують устами свого біснуватого кремлівського фюрера знищити і нашу державу, і мову, культуру, духовність, і зрусифікувати всю українську людність. Приємно і радісно бувати йому на просвітянських зібраннях, слухати змістовні доповіді голови обласного товариства Святослава Васильчука, журналіста, письменника. Змістовні й глибокі виступи просвітян, викладачів агроекологічного університету Геннадія Махоріна, Володимира Фещенка, Володимира Харчишина, молодого аспіранта Миколи Приставського. Вміло дискутують Яків Грищук, Петро Костюк, Микола Духнич, Василь Мельничук, Михайло Шворобей, Юлія Шевчук, Наталія Ковшевна, Юлія Давидюк, Генадій Цвік, Петро Левківський, Віктор Митюк, Володимир Туранський, Людмила Ковальчук. Користуються великою популярністю в глядачів виступи заслуженого майстра народної творчості України Валерія Березівського, неперевершеного майстра гри на духових народних інструментах, “короля сопілки”, який до того ж, реставрує старі й виготовляє нові музичні інструменти. Перший отаман першого відновленого козацького осередку на Житомирщині 1990 року. Значна заслуга Житомирської “Просвіти” в реалізації Закону України про декомунізацію, адже просвітяни брали безпосередню участь у роботі відповідних комісій при місцевих органах влади. Отакий він, професор, доктор економіки, академік Євген Іванович Ходаківський, що вступив нещодавно в дев’ятий десяток своїх літ. ————————— *Per aspera ad astra (лат.) — через терни — до зірок
“Велика любов у професора до українства і України”. · 5 Такі вони, просвітяни · с. 5сторінка оригіналу ↗

Per aspera …*

С. КАРПЕНКО, м. Житомир Навіть упродовж багатьох прожитих літ людина до дрібниць пам’ятає своє дитинство, а події дорослого життя, зосібна, в старшому віці, пам’ятаються далеко не всі. Це може підтвердити й професор Євген Іванович Ходаківський, доктор економічних наук, викладач Житомирського національного агроекологічного університету, де десятки літ несе юному поколінню житомирян світло знань і науки. У думках лине на рідну поліську Коростенщину, а у них спливають одна за одною картинки пам’яті, змінюючись, як у багатосерійному фільмі… Ось вони в січні 1944 р. з мамою та сестричкою Валентиною випроводжають до совєцького війська батька Івана Степановича, сільського трудівника, улюбленця дітвори. Працівники польового мобілізаційного військкомату, двоє здорових дядьків у погонах, підганяли: — Бистрєє, бистрєє, некагда с вамі царємоніцца, вєчєром поєзд атходіт на сборний пункт в Новоград-Волинскій. Вайна січас, на фронтє нужни падкрєплєнія, і чєм пабольшє, — і штовхнули батька в буду машини… — Коли ж тебе чекати, чоловіченьку, якої пори? Як же хаті без господаря, дітям без батечка? — заламувала в голосінні руки матуся Надія. — Пусть паваюєт, і другіє тоже. А то ви зажралісь под нємцами на вольних хлєбах. — Та хіба з доброї волі пішли ми під німця? Чого ж Красна Армія лишила нас, а сама драпала аж до Москви? — Мимоволі відказала мама. — Пагаварі мнє єшо, так табой НКВД займьотца, тагда пажалєєш, — гримнув на неї один із військових. Мама злякано вмовкла: НКВД — то було страшно. Голод і розстріли 30-х усі добре пам’ятали. Більше батька не бачили. Був кулементником на передовій. Як потім розповідав фронтовик із сусіднього села, що покалічений повернувся з фронту, їх, новомобілізованих (а то були тисячі хлопців та чоловіків з Житомирщини віком від шістнадцяти до п’ятдесяти п’яти років), навіть не перевдягали у військовий одяг, воювали вони у своєму, домашньому. Політрук Аксьонов із Поволжя казав прямо: — А зачєм ім обмундіраваніє? Всьо равно чєрез мєсяц бальшінство пагібнєт, так єщо тратіть на ніх ваєнную адєжду? Політрук знав, що казав. Полк, у якому служили коростенці, йшов на захід. Великі бої були за місто Славуту. Тут і скосили німецькі кулі сотні житомирян, серед них — Івана Ходаківського. Там, у братській могилі, лишився він назавжди, аби мостити шлях до влади кривавому вождеві та його посіпакам. Із університетського кабінету професора виднілися зелені дерева Старого Бульвару. Там поважно прогулюються молоді мамці з дитячими візками, дбайливо везучи своє малесеньке сонечко-щастя, хлопчиків та дівчаток. В альтанці палко дискутує гурт студентів, енергійно жестикулюючи на допомогу своїм мовленим аргументам. Тепліє на серці в Євгена Івановича: то — нова Україна, вільна і непідлегла, якій іти у прийдешнє, будувати заможне і щасливе життя в своїй державі на своїй, Богом даній, землі. Радіє професор, адже у нього вже росте двоє онуків. — Євгене Івановичу, вам час, за п’ятнадцять хвилин у бібліотеці розпочнеться літературно-мистецька конференція пам’яті Тараса Шевченка. Ви — один із доповідачів, — нагадує методист кафедри Настя Пугачова. Викладач поспішає до зали університетської бібліотеки, заповненої студентами та викладачами. Й не лише: прийшов і голова Житомирської “Просвіти” Святослав Васильчук, заслужений журналіст України, почесний професор їхнього університету, лауреат Всеукраїнської премії імени Івана Огієнка — вченого, політичного та релігійного діяча, родом із Брусилова на Житомирщині. Тут же викладачі — просвітяни Геннадій Махорін, Володимир Фещенко, Володимир Харчишин, голова “Молодої “Просвіти” аспірант Микола Приставський. Відкриває конференцію завкафедри суспільних наук вишу доктор історичних наук Ігор Мельничук. Натхненно говорять про Тараса доповідачі, наголошуючи, чого вартий для української літератури та історії Тарас Шевченко. Біля трибуни — професор Євген Ходаківський: — Тарас Шевченко — борець, йому було чуже пристосуванство, вислужництво, угодовство. Саме з його вуст пролунав громовий заклик до свого народу: Вставайте... кайдани порвіте, І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Професор звертається до молоді: вчіться в Тараса любити Україну, працювати щиро для неї, а за потреби збройно відстоювати наше найдорожче здобуття — незалежну українську державу. Як те роблять кращі сини України, воюючи на Донбасі проти імперської Росії, що має на меті знищити нашу державу, зруйнувати наш український світ, нашу мову, культуру, літературу, зробити з нас манкуртів і перевертнів… Увечері Євген Іванович досліджує тернистий життєвий і громадський шлях видатної світової особистості — папи Римського Яна Павла ІІ, Кароля Войтили, який мав українське коріння: його мати Емілія Качуровська була українкою з Кременця, батько — поляк, поручник польського війська. Тож учений написав науково-публіцистичне видання “Понтифік”, до 100-річчя від дня його народження, що відзначатиметься через рік. Телефонний дзвінок перебив хід думок, дзвонила сестра Марія з Коростеня: — Женю, братику, наш дорогий професоре, як здоров’я, робота, життя-буття? Коли подаруєш нову книжку своїх наукових праць? Знай, ми гордимося, що маємо такого вченого брата. Дзвінок розбурхав рій думок і спогадів. Гірких і приємних. Ось він, семирічний хлопчак, іде до школи. А вдома — голодно і холодно: що то сільській сім’ї без батька, без господаря. Матуся, хоч була малограмотною, заохочувала сина: вчися, наука веде з лісу, а нев ліс. Ходив до школи аж до села Хотинівки, за одинадцять кілометрів. І був найкращим учнем у класі з-посеред сорока дітей. Малював. Співав. І коли після отримання атестату зрілості однокласники Микола та Петро Дідківські їхали вступати до Білоцерківського сільгоспінституту і покликали з собою Євгена — з радістю згодився. Так розпочалася в його житті зовсім інша смуга: в науці, серед поважних і мудрих викладачів, які дивували сільського хлопця обширом знань і розумінням світу. Ось у руках інститутський диплом, з зазначенням набутої кваліфікації “вчений агроном”. І направлення до майбутньої праці — на Тернопільщину, м. Борщів. Згодився, і радів гостинності галичан. А говорили ж про них і в нас на Житомирщині чого тільки… “Бендери, воювали в бандах ОУН-УПА проти совєцької влади”. На все життя запам’ятав доброту і чуйність цих людей. Розмовляв лише українською, бо шанував мову батька-матері, виростав в українській пісні, звичаях, віруваннях древлянської землі й не уявляв себе поза цим українським дивосвітом. Ганьба й горе тому, хто знехтував і зрадив те слово, і “до сусід пристав наймитувати за пару постолів і шкварку на обід”, як вбивчо точно написав згодом молодий поет Василь Симоненко, знищений за це комуністичним московським режимом. Якось при зустрічі випускник-однокурсник нахвалявся, працючи на Рівненщині: “Я на работє в сєлє только па-руські гутарю, вєдь я же вчоний чілавєк, а ані прастиє калхозніки, да єшо западєнци”. Отакий злидень, адже й сам був родом із сільської родини з Київщини. Та захоплювала наукова діяльність, тому повернувся на рідну Коростенщину, дев с. Грозіно діяв науково-дослідний інститут нечорноземної зони України “Полісся”. Зважаючи на чималий практичний досвід у галузі, його прийняли на посаду старшого наукового співробітника. Відчував, що здатен на більше, і через кілька років вступив в аспірантуру Інституту в Києві. Через три роки — блискучий захист кандидатської дисертації на тему “Ефективність праці в картоплярстві”. Було це 1977 року. Відтак — посада проректора Житомирського сільськогосподарського інституту, займався перепідготовкою сільськогосподарських кадрів. Та не зупинився, вирішив досягти вершин науки — здобути вчений ступінь доктора. Наполегливо торував шлях до зірок через численні житейські труднощі та злигодні. І досягнув своєї зірки 1992 року, здобувши вчене звання “доктор економіки”. Тоді — праця на викладацькій ниві в Житомирському сільгоспінституті (нині — Національний агроекологічний університет) та політехнічному інституті. Спілкування з викладачами, студентською молоддю ставить дедалі вищі планки. Особлива теперішня молодь: патріотична, допитлива, доскіплива, яка прагне знати правдиву історію України, не сфальшовану вислужниками і псевдонауковцями старої тоталітарної системи, яка вже не має комплексу національної меншовартості, яка шанує правдивих героїв України. Серед них і ті, що воюють нині на Донбасі. В такій важливій ситуації потрібно чітко знати, хто твій друг, а хто — ворог. А це — агресивний загарбницький московський імперіалізм, що розв’язав війну проти України й прагне знищити нашу вільну державу. Пізнати такі складні істини допомагає студентам професор Ходаківський. Ще один важливий напрям його діяльності — підготовка для вишу викладацьких кадрів. За час праці в університеті під його науковим керівництвом захистили кандидатські та докторські дисертації понад два десятки викладачів. Це доктори наук про-
Слово многоцінне · “Як порвати з гнилою епохою, що живиться нашою кров’ю і печерними страхами?” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Стежка поліського вовка: золотий перетин Павлюк І. Перевізник мрій: книга лірики / Ігор Павлюк. — Харків: Майдан, 2019

Антоніна ЦАРУК, м. Кропивницький Чиї мрії про кохання і смерть перевозить поет, беручи напрямок то Ноя, то Харона? Чому почувається самотнім вовком, чиї стежини, як і “проклятих поетів”, нагадують “падіння-прірви і падіння-злети”? Де золотий перетин між засвітом і світом? Риторичний наратив речника епохи, який усвідомив, що всі земляни: “політики і медіа, / Сільські дядьки, поети, торгаші” — пасажири одного “Титаніка”, які забули, що обрані жити на берегах райської ріки й що “Шлях Чумацький — старший брат Дніпра”. Чому ж досі моляться на ліплених на крові богів і чують на собі погляд Місяця, схожий на посмішку Сталіна? Як порвати з гнилою епохою, що живиться нашою кров’ю і печерними страхами? Ігор Павлюк свідомий того, як викликати збридження до себе вчорашніх: він шокує читача статусом мимовільної причетності кожного до видива сліду на Землі як нашарування екскрементів. Він провокує вибух художньої енергії зіштовхуванням високого і ницого, прекрасного і потворного. Як тут не згадати класичний вислів Анни Ахматової: “з якого сміття ростуть вірші”, і філософський закон про єдність і боротьбу протилежностей, коли стають на герць божественне й інфернальне: “Майданних шин палаючий димок / Нагадує то ангела, то звіра”. Піднесення народного духу стає згірклим історичним спомином, у ніжні “домашні” спостереження тремкої людської гармонії у світі: “Весна — це коли все іще святе. / І дід журавлів пасе” — вплітається кармічний мотив, каяття у власній причетності до колективної провини — втрати людиною свого призначення бути щасливою на своїй землі. В абсурдно розбалансованому кризово-воєнному світі поетова сповідь “між хрестом і плахою” метафорично густа вербалізацією станів роздвоєння — тіла, вкоріненого в Інтернет, і душі, що прагне висот, сподівається на вирішальну зустріч Бога-поета з “олюдненим” бісом. Завдання порятунку розглядається як триєдність: “Тіло й світ рятуючи від розпаду / І країну зболену мою”. Іманентний мотив збірки, інтонаційні особливості, координатну систему образів презентовано в творі, що її відкриває, визначає і щільність поезописьма, й органічну сув’язь мотивів. Тож методом повільного прочитання спробуємо декодувати закладені смисли. Опертя художнього світу — вертикаль “земля—небо”, вісь духовного єднання з померлими. Циклічні повернення ліричного героя до екзистенційного стану втрати найрідніших передано як сутінки світу, зумовлені руйнацією його гармонії: “Вже й небо стемніло — як перша земля на труні. / Струна обірвалася — лінія фронту душевна” — і викликає алюзію “Сутінків богів”. Горизонталь у системі координат окреслена лінійним рухом за визначеним маршрутом: “і чахкає поїзд”. Приземлена заданість буття викликає гіркоту не стільки усвідомленою повільністю пересування, якоюсь приреченістю пасажира-заручника, скільки образом дешевої повії, що сміється. І той сміх, вочевидь, змушує ліричного героя виринути зі спогадів, розгледітися навколо, відволіктися від внутрішнього болю, аби наразитися на біль від суспільних метаморфоз: “Базарна печаль України в мені і кругом”. Настрій повії дисонує з кордоцентричною печаллю ліричного героя, з висловленими ним народними настроями в епоху базарювання, дикого капіталізму й нівелювання цінностей. Геометрія зв’язків наповнюється кров’ю і нервом, проростає кольором і рухом, де простір болить, як трепетна струна між материним лоном і Лоном космічним, а життя усвідомлюється як прелюдія смерті. Чи не тому відчуття непоправної втрати супроводжується станом невагомості. Невагомості як покинутості чи втрати осердя… Ще герой прагне сховати біль за усмішкою (“Смішна невагомість. Так легко — що аж нецікаво…”), та болісну броню сміху пробиває відчайно-самотня сльоза, запита ранковою кавою, що символізує повернення з нічного Всесвіту мрій і страждань до повсякденної марноти зустрічей-прощань. Нескінченні роздуми над сутністю буття неначе приводяться в рух навіяним образом веретена долі довкола проминального людського життя — свічі: “І тане намотана ніч на могильну свічу”. А образ могильної свічі стає поштовхом до нового витка сповідальності й сутнісного оцінювання реалій (“А даль шоколадна виблискує кров’ю солоно”) та риторичного запитання: “Невже / Збулися всі сни кольорові?..” Між двома полюсами — матеріально-тілесним і духовно-небесним, божественним і диявольським у людині — на помежів’ї між життям і смертю розгортається трагічна візія ірраціональності любові в жертовному вимірі. Книга “Перевізник мрій” містить лірику І. Павлюка 2011—17 років, тому віддзеркалює зміни світовідчуття, зумовлені і суспільною ситуацією (зневіра у відстоюванні українським політикумом національних інтересів, війна, девальвація цінностей), і особистісною (смерть батька, втрата друзів), що не могло не вплинути на кореляцію естетичного канону, бо, як відомо, поет — сам собі канон і норма: “А я життя стискаю до метафори, / Як Всесвіт хтось в уранове ядро, / Чи як вино тисячолітні амфори…”, “Вже поеми мої на слова розбирають, / Як храми на цеглу”. Оскільки майже одночасно побачили світ ще дві збірки поета — “Salt” англійською мовою (Нью-Йорк), переклади на російську “Трещина” — й готова до друку лірична збірка “Чорний льон”, можна стверджувати, що попри апокаліптичні візії-рани словом-болем, словом-ниткою родової пам’яті з вірою в живе насіння народу торується духовна вертикаль відродження. “Що проживе народ наш — опиши. / Проговори біль світу, як умієш” — сенс творчості, і поет описує майданний дим Вітчизни — “болючий шлях до Господа й до себе”. І хоч би що він говорив, хоч би які художні візії часу оприявнював медитаційними зануреннями, щоразу говорить про себе, про своє сирітство, про приреченість душі переживати найважливіші моменти буття самотою. І зарадити цьому не можуть ні соціальний статус, ні фахова реалізованість, ані сімейний тил, ані творчі здобутки. Якщо вірші початку нового десятиліття рясніють спогадами ліричного героя про тихі втечі від реалій у світ уяви, де свідком поетичних виливів бував “стакан водки” і, як наслідок (через окуляр жіночої логіки), зрада т. зв. “друзів”, а отже, образа на весь світ, відчуження, що супроводжуються русизмами, натяками на прихильність осіб, що позиціонують себе поза законом, іноді складається враження моделювання спроб викликати жалість, подибуються маніпуляції ненормативною лексикою, що сприймається як втеча від тягаря відповідальності таланту (щось на кшталт єсєнінського циклу “Москва кабацкая”), що межує з нервовим зривом, то надалі вибудовується вектор проходження ініціації: дитя-сирота—блазень—правдошукач—монах—сліпий поводир у досконалу гармонію Всесвіту душі. Простежується перетікання самоспоглядання у плекання своєї іншості, романтичний конфлікт-виклик світові поєднується із зізнанням у невимовній язичницькій любові. Самотність прагне бути почутою. Людина шукає Бога в собі. Поет реалізується в лаконічній афористичності, ніби підбиваючи підсумок пройденого: “Тривожать душу ті, кого люблю. / Гартує душу стернена дорога”. Власне про “ходіння по муках” своєї епохи поет сповідався в романі-медитації у віршах “Паломник” (2017). Істину сенсу життя знайдено: “Різко померти усі уміють, / А от повільно…/ Це значить — жити / На цій планеті”. Філософська концепція, оприявлена в збірці, тяжіє до перелицювання світу, до класифікаційної стрункості, укладеної в номінативні ряди між двома полюсами — “чорна слава і біле прокляття”, “Поміж хрестом і плахою / Грішники і святі”. Тож риси сучасного світу — “машини, церкви, осот…”, людство — “воїни, артисти, торгаші”, або “мавки і мавпи”. Торкнувшись перехрестя давньоукраїнської історії: “вікінг, грек, монгол”, І. Павлюк акцентує увагу на образі внутрішнього ворога: “Коли ми — / Мов кораблі в пляшках. / Коли долі писані курсивом, / А доноси — / Кров’ю по кістках…” — і трагічних наслідках асиміляції: “Плавають у небі два лелеки / Над гніздом / Як над труною хрест”. Номінативні низки: “Журавлі і метелики…/ Конячина гніда. / Апокаліпсис в “те-ліку”. / Дим. / Велика Вода” — як семантичні згустки образів нереалізованих мрій (журавель у небі), короткого щастя (янголи як метелики) і виснажливої роботи, маркер якої — конячина. Явища уподібнюються за домінантною ознакою святості: “І церквиця, як матінка, / І калина, й хрести…”, а образ слави навіюється глорією (хвалебним співом) та виворотнім боком хвали, де “троянди із жабами, / Зрада і НЛО”. Не може не впасти в око частотність вживання Павлюком порівнянь. О. Потебня слушно стверджував визначальну роль порівнянь в осягненні світу дитиною. Це її спосіб пізнання сутності речей та явищ і — справжнього поета, котрий у будь-якому віці лишається дитиною. Безумовно, це одна з візитівок стилю — свіжість бачення світу крізь лінзу порівнянь. У збірці “Перевізник мрій” вони утворюють цілі грона, набувають властивостей мікроі телескопічних, надають то філософського, то приземленого звучання, зближують несумісне, вибухають парадоксами, створюють ореол таємничості знань і розбивають вщент пієтетне ставлення до об’єкта зображення-вираження: “Люблю вмирати, як вмирає час. Але, як простір, не люблю вмирати”, “душа скоріша, аніж кулі”, “Сни приходять мені, / Як у Рим синьоокі вандали”, “Гнізда душ — мов склянки на шаблях”, “Життя — наче рибна ловля / З утопленого човна”, “А мій Пегас закушує вудила, / Бо Музу, як Феміду, жде сліпу”, “Так сумно, як на похороні Бога”, “Смерті великі очі — / Як у бджоли чи мухи”. Отже, відома сентенція, що в літературі головне не те, про що пишеться, а як це зроблено, в ліричній книзі І. Павлюка, де обсервуються стани душі нашого сучасника, набуває поліфонічності відповіді, як ведеться в розбалансованому світі людині з наднизьким больовим порогом. Власне нюансування психологічних станів душі делеговано прислівникам способу дії: “Дико і безбожно стало в світі <…>/ де усе продажне, навіть вітер”, тому журавлі летять “цвинтарно”, “штильно фестивалить автомат”. Палітра станів широка: від “пуповинно”, “страшно й самотньо”, “порожньо, як на старому цвинтарі”, “біло і болюче”, “сонно, динозаврово”, “лабіринтово”, через “лаврово-терново”, “зоряно, розорено, незорано”, “очищально і горньо” аж до “льодяно, людяно, юдино” і “гидко, пекельно і голо”. Автор тонко зіштовхує слова, близькі за звучанням: монах — монарх, шампанське — шаманське, мавки — мавпи, сподіваюсь — сповідаюсь, оперує повторами, притаманними народнопісенній традиції: “Довго-довго здавались дороги нам синіми венами, / Тихо-тихо нам падали зорі — йодована сіль. / Тяжко-тяжко дивилися в себе…”. Іноді вірш нагадує відкриття-обживання Слова, смакування його звукопису і тонкого бриніння семантики, вібрацій смислу, осягнених першовідкривачем: “Сніжинка в сні жінки”, “Биття буття”, “Травми. Трамваї. Трави”. Поет прагне народної простоти і ємкості вислову, нутром відчуває, що народ швидше повірить не крові, а сльозі, тому потверджує “кругообіг сльози”, але не сльозливості, долі кровної, хоч і п’яної, і смерті — рідної. Прагнення внутрішньої первісної чистоти душі в крихких координатах земного буття реалізується в образі самотнього вовка: “Переймаю у вовка поліського позу мисливця, / Власну душу сховавши, / Мов кулю в стволі”, “Зоря моя, немов сльозина вовча <…>/ Від мене звір у мене лиш втече” — і розпочинає новий виток внутрішніх борінь за право жити і готовність вмерти, за власну духовну місію — правдиву печаль пісні до намоленої ікони зорі “і свічі з бандерівського схрону”. Нова збірка лауреата Народної Шевченківської премії, чиї твори перекладено кількома мовами світу, вражає еманацією тихого світла і цим суголосна неприборканій “Останній книзі” (1998) поезій Бориса Нечерди: “Удаймо: так. І будьмо вкрай щасливі, / що хоч би як уміло / ганяли нас, а й збилися зі сліду”.
Культура · “В Україні нині настала епоха волонтерів, доброчинців”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лег має дар гуртувати біля себе завжди привітна та енергійна, сповнена нових ідей Світлана Винограденко. Вже саме її прізвище символізує насолоду від краси природи та мистецтва і творчої праці на благо людей; духовно багатого життя; поєднання духовного і сущого, божественного і земного; діянь людського розуму і фізичної праці; краси людського життя. Її сподвижники — працьовиті і невтомні у своїй Любові до ближніх люди щедрої душі. Про таких кажуть, що на них тримається Божий світ. Назву імена благодійників, які засвідчені на початку цього видання: родина Винограденків — Світлана і Геннадій (м. Київ), Тетяна Долінська (м. Київ), Бандурко Ірина (м. Київ), Бандурко Ірина (м. Харків), Бібіки Тетяна та Ігор (м. Київ), Бойко Анатолій (м. Одеса), Дубенська Ксенія (м. Київ), Бурбеза Юлія (м. Київ), Когут Ігор (м. Київ), родина Кукурудз — Олена та Назар (м. Київ), родина Павлових — Соня та Віктор (м. Київ), Шипілова Юлія (м. Київ). Побажаймо ж їхньому дружному, діяльному товариству подальших успіхів у щоденних трудах та на безмежних просторах Любові у творенні й утвердженні Краси і Добра. щенко та Сергієм Ареф’євим, запальний український танок Оксани Гузь та Івана Гладкова, вдало дібрані декорації заповнювали музичний простір. Темпоритмом вистави замість диригента уміло керувала концертмейстер Галина Брюзгіна. А доречним ведучим був актор Микита Мисник. Це вже друга експериментальна оперна спроба Алли Хоменко, що виявилася ще професійнішою, ніж “Євгеній Онєгін” Петра Чайковського. Проєкт підтримує як вдячний глядач ректор Олександр Самойленко. На фото Вікторії Борисюк: Одарка — Тетяна Дяченко, Карась Дмитро Бутрей
Культура · “В Україні нині настала епоха волонтерів, доброчинців”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Добром нагріті серця

Тетяна МАЙДАНОВИЧ, письменниця Сучасні процеси перетворень у сфері науки і культури в Україні, на жаль, не завжди конструктивні. В останні роки, через брак достатньої державної підтримки, пішла в небуття низка київських часописів, які висвітлювали культурне життя українського народу. Подібна доля спіткала і видавництво “Криниця”, що нині, на початку 2019 року, сходить з видавничих перегонів: вже оголосило про припинення своєї діяльності. Незабаром у Національному музеї літератури України буде презентовано останню книгу зі славного списку видань “Криниці”: великоформатний альбом-дослідження П. В. Нестеренка “І оживе добра слава, слава України… Шевченкіана в екслібрисі, 1917—2017” (“Криниця”-КВІЦ, 2019). Серед знакових книг у біографії Л. І. Андрієвського як художника-оформлювача — видання “Україна у старій листівці” (упорядники М. Забочень, О. Поліщук, В. Яцюк; “Криниця”, 2000) та монографічний альбом Володимира Яцюка “Шевченківська листівка як пам’ятка історії та культури, 1890—1940” (“Криниця”, 2004, 2008). Це унікальне видання продовжило різножанрову криничанську серію “Скарби Тарасової Гори”. І саме воно привабило до цього видавництва мистецтвознавця Петра Нестеренка, названій книзі якого судилося стати вінцем у славній 20-літній історії “Криниці” 1998—2019 років. Представлені у книзі екслібриси, а їх тут зібрано 1120, розглядаються в історико-художньому контексті як оригінальний пласт книжкової графіки малих форм і свідчення всенародної любові до нетлінного духовного єства поета, прозаїка, художника. Вона адресована науковцям, митцям, працівникам бібліотек і музеїв, колекціонерам, а також усім, хто захоплюється високим образом Кобзаря. Видання вже було заявлене до плану програми Державного комітету телебачення і радіомовлення України “Українська книга” на 2017 рік, та з’ясувалося, що ця програма припинила своє існування. Новостворений Інститут книги не впорався з її продовженням. Настали часи, коли автор втратив надію на те, що ця книга вийде у світ. Але… сталося чудо. У реальність нашого драматичного сьогодення втрутився Божий Промисел. На творчому заході, присвяченому Дню Незалежності України, в Колонному залі Київської міської держадміністрації зав’язалися міцним перевеслом патріотизму добрі стосунки Петра Нестеренка з успішними людьми, підприємцями і громадськими діячами, які завжди ставили перед собою високі гуманістичні цілі. У художній виставці “Україна — держава моя” брали участь творчі родини міста. Урочисте нагородження переможців конкурсу відбувалося за матеріальної підтримки благодійників, серед яких була й родина Винограденків — Світлана і Геннадій. Незабутня зустріч із людьми, чиє життєве кредо — творити добро, стала початком подальшої співпраці з видавництвом “Криниця”. Світлана Винограденко вирішила допомогти видати екслібрисну Шевченкіану, захопившись цим видавничим проектом, і залучила до цієї благородної справи свою колегу Тетяну Долінську та їхніх друзів з Києва, Харкова й Одеси. Перейнявшись проблемами видання книги, Світлана Володимирівна побувала у видавництві й особисто познайомилась з директором і головним редактором; зацікавилася наявним книжковим асортиментом. Високо оцінила якість продукції видавництва, книги якого читають у багатьох країнах світу. З’ясувавши, що для виходу книги у світ необхідна фінансова підтримка, організувала закупівлю книжок для дитячих бібліотек та шкіл Києва і Київщини, рідної їй Харківщини, Чернігівщини та інших регіонів. Серед них такі популярні, як “Шевченкова Криниця. Збірник афоризмів із творів Т. Шевченка”, “Пісенний вінок. Українські народні пісні з нотами”, “Любов славетних письменників у листах і в житті”, “Книга про Батька. Антологія укр. поезії”, численна словникова серія “Криниці”, а з дитячих — книги Т. Майданович “Охоронниця Слова”. “Казки і казкові історії”, “Країна Українія”, “Калиновий птах” (вірші і пісні, разом з композитором Л. Левченко-Бутухановою) та інші. В Україні нині настала епоха волонтерів, доброчинців, без активної і самовідданої праці яких відбулася б загальна руйнація культурного буття. А на полі української культури діють свої герої… “Доброчесна людина не самотня, неодмінно знайдуться однодумці”, — кілька тисячоліть уже справджується ця мудрість, висловлена Конфуцієм. А ще я виписала для роздумів його дивний вислів, з яким моїй душі було важко погодитися: “Я не бачив, щоб люди любили добро так само, як красу”. Невже це так? І от моя особиста співпраця зі Світланою Винограденко, із її родиною і друзями, що триває вже 5-й рік, дала мені підстави не погодитися з цим твердженням славнозвісного китайського філософа. А може, мені просто пощастило?... Може, і вам так пощастило, шановні читачі? Бо я таки побачила людину, яка любить добро так само, як красу, — і це насамперед Світлана Винограденко. Вона успішний підприємець, міжнародний експерт з бізнесу і здоров’я, кандидат психологічних наук, громадський діяч — голова правління міжнародної громадської організації “МОЗІРОН” (Міжнародна організація за збереження і розвиток народу). В її активі багато благодійних справ, назву кілька, щоб окреслити їхнє різноманітне спрямування. Це створення клубу для літніх людей “Весела хата” в с. Білий Колодязь на Харківщині, благодійна підтримка дитячих будинків у різних областях України, багаторічна участь у нагородженні переможців всеукраїнського фестивалюконкурсу військово-патріотичної пісні “Пам’ять серця”, цільова допомога ветеранам праці та війни тощо. А найчастіше на цих різноманітних заходах Світлану Винограденко, разом із її друзями-колегами, можна побачити з ніжними барвастими квітами, які гармонійно доповнюють її щиру усмішку. І я була не раз присутньою при тому, як із вишуканими квітковими букетами вона завершує різні благодійні справи, даруючи учасникам, крім матеріальної підтримки, особливу радість Краси Божого Буття. Саме такою вона постала на обкладинці газети “Справи Сімейні” (№2, 2017), яка виходить у кольорі в журнальному форматі. Благодійність Світлани Винограденко — справді справа сімейна. Ще бабуся, мамина мати, в’язала шкарпетки, шила дитячий одяг і дарувала в дитячі будинки. Цю естафету перейняла й Світлана. Громадська організація “Федерація жінок за мир у всьому світі”, яка сприяє спільній роботі жінок з метою консолідації зусиль у побудові громадянського суспільства, створення здорових родин, виховання культури миру, формування духовних, моральних та сімейних цінностей для створення мирної світової родини, обрала Світлану Винограденко “Жінкою року”—2017 в номінації “Багатодітна мати”. Світлана Володимирівна має дві вищі освіти — педагогічну та медичну, займалася науковою роботою, разом із чоловіком виростила четверо дітей: Катерину, Олександра, Юліану й Анну. Та своїми вважає Світлана Володимирівна ще й багатьох знедолених дітей, якими постійно опікується. Вона багато працює в інформаційно-оздоровчому центрі у Києві, по вул. М. Приймаченко, 8; має численних друзів, залюбки ділиться досвідом, знаннями з усіма, хто потребує її допомоги. Близьких до душі друзів і ко-
Культура · “В Україні нині настала епоха волонтерів, доброчинців”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Оперна удача Ніжинського вишу

Надія ОНИЩЕНКО Мрія про блаженний край звучить у фіналі комічної опери Семена Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”, уперше поставленої в Санкт- Петербурзі 1863 року. Історичні події про переселених у Туреччину січових козаків близькі й сучасним українцям, котрі люблять свою Батьківщину. Такими є викладачі та студенти факультету культури і мистецтв Гоголівського вишу. У рамках проєкту старшого викладача кафедри вокально-хорової майстерності Алли Хоменко “Вокальні традиції Ніжинської вищої школи” дванадцять учасників через автентичні костюми, прекрасні голоси та органічний артистизм обдаровували нас високим естетичним переживанням. Натхненні мелодизмом і поезією композитора й автора лібрето, вони переживали разом з ним тугу за рідним краєм. Кохання Оксани й Андрія у трепетному виконанні Маріанни Тисевич і Ярослава Йотки невіддільне від любові до України. Заради отого райського куточка вони готові переплисти Дунай. І навіть гультяка Іван Карась не може забути своє козацьке коріння, перевтілюючись у турка-османа. Його комічний дует з Одаркою природно переливався зі сцени басом Дмитра Бутрея і сопрано Тетяни Дяченко та правдивим, нештучним гумором. Арія Султана, проспівана Сергієм Гладарьовим, народні пісні дівчат і парубка, виконані Нелею Несин, Тетяною Ступак, Анастасією Тере-
“Не можна змінити минуле, але можна змінити майбутнє”. · 8 Від першої особи · с. 8сторінка оригіналу ↗

Микола КНЯЖИЦЬКИЙ: Микола КНЯЖИЦЬКИЙ: «Ми живемо в непростий час!»

“Я вірю, що українську націю охороняє Господь…” — Ліна Костенко писала: Той самий чад, ті ж самі казани, лиш інший диявол дрова підкидає. На Вашу думку, чи справді ми вчаділи на декілька століть? — Я думаю, що нам весь час намагаються пустити газ, і на дуже багатьох цей газ діє, але, все-таки, Україна відбулася і відбувається. Хоч таких вчаділих людей серед українців дуже багато. — Який диявол підкидає нам дрова? — Диявол — це завжди той, хто є антиподом Бога і Господніх замислів. Я вірю, що українську націю охороняє Господь. Тож диявол – це той, хто хоче, щоб ця держава була зруйнована, а українці були позбавлені тієї свободи, яку дарує Бог. Бог дає вибір людині між свободою і несвободою, між добром і гріхом, а диявол спокушає на те, щоб люди не вибрали цю свободу, і цьому сприяє. В цьому випадку диявол — це, очевидно, — Росія. — Як виникла ідея проведення Міжнародного Форуму Via Carpatia? Хто його придумав? — Це була моя ідея, пов’язана з тим, що гуцули — один із небагатьох українських субетносів, які, на відміну від знищеної культури Лемківщини чи індустріалізованої і частково знищеної Бойківщини, змогли зберегти цю свою культуру завдяки багатьом історичним обставинам. І українські інтелектуали завжди милувалися цією культурою і досліджували її. Коли я почав їздити на Гуцульщину, то побачив, що і культура гуцулів, на жаль, у непростій ситуації зараз перебуває, а тим більше — пам’ять про тих корифеїв української культурної, літературної і суспільно-політичної думки, які на початку ХХ ст. відвідували Гуцульщину. Ця пам’ять стирається, а музеї, які там збереглися, — в жалюгідному стані, і економічно Верховинський район є найбіднішим районом Івано-Франківщини зараз. Для того, щоб відновити цю пам’ять і цю традицію, потрібно привернути до цього увагу українців і нагадати їм. — Сергій Жадан сказав: “Україна — це цікава країна, яка має що сказати світові”. Але невже світ не бачить, що московська загроза готова поширюватися не тільки на Україну? — Світ дуже часто багато чого не бачить, зокрема і московських загроз. Світ не бачив цих загроз перед початком Другої світової війни, у міжвоєнний період і воліє не бачити їх зараз. На цеє кілька причин. По-перше, очевидно, світ і Європа поділяють з нами спільні цінності, однак забезпечене суспільство, яке давно живе в мирі і в якому культ грошей є дуже великим, розглядає Росію як можливість заробити додаткові статки. І щоб їх заробити, їм не потрібні санкції — їм потрібно отримувати газ, нафту, кошти звідти. Україна стає на заваді цьому, тому що поведінка Росії у ставленні до України, очевидно, суперечить європейським цінностям. Тож у європейських суспільствах відбувається внутрішня дискусія — між тими людьми, для яких найважливішими є цінності, і тими, для кого ці кошти — головне. Це один із важливих аспектів. Ми не повинні забувати, що серед наших сусідів є і такі, які не дуже бажають, щоб Україна відбулася. Є ультраправі рухи, які піднімають голову в багатьох європейських суспільствах — і не просто піднімають голову, а й фінансуються РФ. Є і традиційно шовіністичні настрої в європейських народів. Україна ніколи не була імперською нацією — Україна завжди була нацією, яка хоче побудувати добробут для українців і захистити себе. — Коли Вам вдалося стати добрим другом Петра Порошенка? — Я не можу сказати, що ми з Петром Олексійовичем друзі, але я з ним дуже давно знайомий. Ще не будучи депутатом Верховної Ради України, я займався медіа, ЗМІ, і він — теж. Ми багато спілкувалися, і Петро Порошенко завжди був прихильником національно-демократичних сил, ще за часів Помаранчевої ре- Про те, в який час ми живемо, я вирішив розпитати у відомого українського журналіста, народного депутата України 7-го та 8-го скликань, в минулому — керівника різних медійних компаній, а нині голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. Отже, пропонуємо читачам нашу щиру розмову. волюції. Я не був у його партії, але я погодився зараз брати участь у виборах від його партії ЄС, бо вважаю, що ми маємо зберегти всі ті позитивні досягнення, які мали за останні 5 років, і які б без Петра Порошенка не відбулися. До частини з них я сам мав безпосередній стосунок: очолюючи Комітет з питань культури і духовності, ініціював перші закони, які забороняли розповсюдження фільмів, серіалів країни-агресора, які підтримували створення українського кіно, очевидно, закон про функціонування української мови як державної, і також ми відповідали за питання законодавчого регулювання релігійних процесів — саме в нашому комітеті народжувалися перші листи до Варфоломія. А згодом — звернення від Верховної Ради до Варфоломія з проханням надати Томос українській церкві. Я думаю, що те, чого нам вдалося досягти в національному будівництві за останні 5 років, ми ніколи не досягали раніше в час української незалежності — це був найрадикальніший поступ. І зараз наше головне завдання в умовах, коли антиукраїнські сили піднімають голову, їхні рейтинги ростуть, — по-перше, зберегти наші завоювання, а по-друге, їх розвивати. І тут не можна бути самому — треба шукати команду людей, для яких це теж є цінності. І в партії Порошенка я бачу дуже багатьох таких людей, бо, крім самого Петра Олексійовича, це, очевидно, і Андрій Парубій, і Володимир В’ятрович, і Андрій Левус, і Мустафа Джемільов, який послідовно бореться за свободу кримськотатарського народу, проти російської окупації Криму, і Яна Зінкевич — волонтер, яка створила перший батальйон, що надавав допомогу львівським військовим, і командир 95-ї бригади Забродський — відомий український десантник, і багато інших. — Маємо лідера, який не є досвідченим, сказали Ви. То ж як Ви збираєтеся організовувати підтримку Зеленському для блага України? — Я би сказав, що нам треба працювати, допомагати і пильнувати. Ми повинні критикувати ті кроки, які, як мені здається, можуть бути загрозою для України, і підтримувати ті кроки, які є позитивними для національного будівництва. Це не лише моя позиція, а й партії ЄС. — 2009-го я брав інтерв’ю у члена римського клубу, директора Міжнародної школи менеджменту Богдана Гаврилишина. Він сказав: “Українці успішніші у світі скрізь, крім України”. Прокоментуйте це. — Я дуже шанував покійного пана Богдана Гаврилишина. Ми з ним товаришували. Я і зараз підтримую школу для молодих лідерів, яку створила родина Богдана Гаврилишина. Безумовно, пан Богдан мав на увазі, що Україна, як постколоніальна і постгеноцидна нація, яка весь час перебуває під атакою сусіда, надзвичайно складно відбудовується. Натомість коли українці, сильні й талановиті люди, потрапляють у демократичні суспільства, вони, загартовані постійною боротьбою і за виживання, і за те, щоб захистити свій талант, безумовно стають успішними в цих демократичних суспільствах. І наше завдання — зробити так, щоб і наше українське суспільство було демократичним. “Слово для українців важить дуже багато…” — Євген Баран 1999 року писав так: “Мали Час Убивць, живемо в Час Єзуїтів — чи створимо Час Людини?” То в якому часі нині живемо? — У перехідному періоді: від єзуїтів до людини — я б так сказав. І саме час додати до тих гасел, які були частиною передвиборної кампанії Петра Порошенка — “Мова, Віра, Армія”, — слово “Людина”. — Чи нині влада під керівництвом Зеленського вдало проводить міжнародну політику? — Якщо Зеленський хоче зберегти українську незалежність, — а в нього немає іншого виходу, — мені здається, він буде проводити ту саму міжнародну політику, яку проводив президент Порошенко. Очевидно, буде дуже багато впливів на нього з різних сторін — і Європи, і США, і передусім РФ, щоб він пішов на ті поступки, яких вона від нас вимагає. І в нього є дуже велика спокуса це зробити, бо йому здається: ідучи на такі поступки, можна досягти компромісу з Путіним і захистити український інтерес теж. Але це ілюзія. Компромісу з загарбником, який хоче знищення твоєї держави, досягти буде неможливо. Мені здається, Зеленський з кожним днем розуміє це дедалі чіткіше. — Незадовго до свого відходу Іван Драч писав так: Росія для України — дуже близько: смерть! І дуже далеко — смерть... Як нам бути з тією Росією? — Виконати гасло Хвильового — “Геть від Москви!” Немає іншого способу захиститися від Росії, як зробити внутрішні реформи і стати членами і ЄС, і НАТО, і зробити так, щоб кордон і ЄС, і НАТО проходив по східному кордону України. — 51 % українців за 2018 рік не прочитав жодної книжки. Куди йдемо? — Попри все, торік було видано найбільше українських назв. Люди мало купують з кількох причин — частина читає книжки в електронному вигляді, не всі купують у книгарнях. Безумовно, ми повинні створювати програми з популяризації читання, приділяти цьому серйозну увагу. Я ініціював закон про створення Українського інституту книги — і тепер є головою його Наглядової ради. Інститут книги ефективно почав працювати лише торік, коли його очолила Олександра Коваль, яка заснувала Львівський книжковий форум. — Юрій Шевельов свого часу констатував: “Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини — живуть сьогодні”. Який ворог найбільший? — Складно назвати якийсь один. Але очевидно, що два інші походять від Москви. Тому що ми були провінційними, оскільки були колонізовані Москвою. А комплекс Кочубеївщини підтримала Москва. Тому вони пов’язані між собою. “Українці — сильна нація!” — Чи хотіли б Ви щось змінити в своєму житті? — Не можна змінити минуле, але можна змінити майбутнє. Я намагаюся враховувати, досвід свого життя, зокрема і власні помилки, і вибір, який щоразу перед людиною ставить Бог. — Відомі слова Євгена Чикаленка: “Мало любити Україну до глибини душі — треба любити її до глибини своєї кишені”. Який відсоток багатих людей сьогодні реалізує це побажання? — Чикаленко, видавець газети “Рада”, зробив надзвичайно багато для розвитку української суспільно-політичної думки, був землевласником, який сам працював на землі і заробляв ці кошти, і був українцем за поглядами і системою цінностей. На жаль, сучасні багаті люди стали багатими не тому, що заробили кошти важкою працею, а через те, що банально вкрали ці гроші під час розподілу державного майна після розпаду Радянського Союзу. І такі люди, на жаль, часто в нас розглядають Україну не як перспективну державу, а як країну, з якої можна ці гроші витягнути, а потім втекти або вивезти їх в інші країни. І тим ці наші багаті люди відрізняються від Євгена Чикаленка — мецената, ідеаліста, землевласника, патріота і інтелектуала водночас. Таких людей у нас, на жаль, сьогодні одиниці. — Чи зможуть прийдешні вибори до Верховної Ради кардинально змінити долю держави? — На жаль, так. Кажу — на жаль, тому що може бути реванш, якого дуже хоче Росія і до якого готові деякі сили на Заході, для яких головне — заробляти гроші. Тому наша справа — зробити все, щоб цього не відбулося, і щоб ми могли розвивати ті позитивні здобутки, яких досягли на сьогодні. — Чи не були б Ви проти двопалатного парламенту? — Завжди виникає питання — заради чого? Якщо двопалатний парламент ініціюють прихильники федералізації України, то це — велика загроза для нашої країни. А якщо прихильники розвитку місцевого самоврядуванні, то це позитив — як, наприклад, у Польщі. В нас часто за гарними ідеями приховуються злі наміри. Спочатку ми маємо говорити про наміри і стратегію, а вже потім — про інструменти, за допомогою яких цього досягати. А двопалатний парламент — це лише інструмент. — Чи відчуваєте, що Львів — духовна столиця України? — Для мене особисто — так. Тому що центром мого життя було львівське виховання, те, що я тут виріс — на цих вулицях. Але шаную почуття одесита або харків’янина, який вважає своє місто духовною столицею. Вважаю, вони мають на це право. — “Людино, людино, людино! Збери себе всю у собі воєдино”, — закликає Ліна Костенко. Чи вдасться українцям зібратися для розвитку країни? — Вірю, що ми це зробимо. Українці — сильна нація. Якщо ми витримали таке буремне ХХ століття, коли українців загинуло більше, ніж будь-де у світі, — витримаємо і зможемо побудувати сильну державу. Бо для мене повна реалізація інтересів нації виявляється лише в побудові сильної ефективної держави, яка захищає кожного свого представника. Звичайно, це залежить від кожного з нас. Вірю, що сил у нас на це стане. Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК, м. Львів
“Головне, щоб не стиралася людська душа”. · 9 Гість редакції · с. 9сторінка оригіналу ↗

Олександр КРАВЧЕНКО: Олександр КРАВЧЕНКО:

Олександр Кравченко — народний артист України, соліст-вокаліст Київського національного академічного театру оперети, поет, автор проекту Національної оперети “Поетичний театр”, професор Національної музичної академії України ім. Петра Чайковського. 30 червня митець відзначає свій ювілей. Олександр Іванович — гість “СП”. — Як хлопець з невеликого села на Чернігівщині став артистом? — Виступав у художній самодіяльності. У нашому селі школи не було, до сусіднього щодня долав 10 км. Повертався додому пізно і, щоб було не так страшно, складав вірші. Доля привела мене до Київського театрального інституту (нині Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого). Тут набирала курс народна артистка України Олександра Захарівна Смолярова. Вона в мені нічого не побачила і сказала: “У вас немає ніяких здібностей, ви не для театру. Ви відмінник, гарно вчилися в школі, але ніколи не будете артистом”. Я зрозумів, що не вступлю. Сів і написав вірш, який вирішив прочитати перед приймальною комісією як відповідь Смоляровій: Чому так певно чую цю брехню, Чому так певно все роблю напевно? Нікого не прошу, нічого не молю, Бо то усе дурне, даремне. Позамикалися в скафандрах власних душ, Зійшли на геть в своєму першорусі. Вам є чуже падіння теплих груш Чи профіль синьої оси на груші. Я в цьому жив, я був кущем, В мені ховались молоді зайчата. Усі тікали від дощу, я залишився під дощем, Бо я хотів рости і виростати. І виріс я, і маю вже ім’я, Але немає груш, немає зайченяти. І кущ мені вітається здаля, Я хочу знов рости, і знову виростати. Коли я зачитав вірш, хтось із членів приймальної комісії запитав, хто його автор. Посоромився сказати, що це я, і сказав, що Тарас Григорович Шевченко. Комісія розсміялася, тому що виконав я його непогано. Але подумали, що я з них глузую. Однак поставили відмінно. Проходжу перший тур, другий, граю на акордеоні, співаю. І мене — беруть. Після цього нас зібрала Смолярова і радить одному прочитати “Дворянське гніздо”, іншому — “Грозу”, ще комусь — “Підступність і кохання” Шиллера. А до мене: “Сашо, а ви походіть по Києву, подивіться, в якій руці тримають виделку, а в якій ложку”. Саме поруч проходила жінка, яка зупинилася і подивилася на мене: “Ви студент?” Відповідаю: “Так, наче вже прийняли”. А вона: “Я Юлія Іполитівна Солнцева — дружина Олександра Довженка. Хочу вас запросити на зйомки фільму “Незабутнє”. І все це при Смоляровій. Я виїжджаю на зйомки. Так почалося моє акторське життя, мої перші університети. У фільмі мені довірили невеликий епізод, є крупний план. Потім ми знайшли спільну мову і працювали зі Смоляровою. А невдовзі до нас прийшов Борис Петрович Ставицький, який вів до останнього курсу. — Багато років Ваше життя було пов’язане з Миколаєвом. — Завжди згадую цей період життя з величезною любов’ю. Навколо були прекрасні люди. Досі директором Миколаївського академічного українського театру драми і музичної комедії працює Микола Берсон. Дружу з ним і понині. Там я отримав звання народного, зіграв ролі, про які можна тільки мріяти. Це Містер Ікс з однойменної оперети, Барінкай з “Циганського барона”, Данило з “Веселої вдови”, Едвін з “Сільви”. Про мене писали цікаві статті. Серед авторів — мій друг, лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь, який, на жаль, нещодавно помер. Також були роки роботи в Миколаївському академічному художньому російському драматичному театрі. Грав багато головних ролей, працював з легендарними режисерами Літком, Оглобліним. — І все ж Ви вирішили переїхати до Києва? — Мене кілька разів запрошував Віктор Шулаков, який був тоді художнім керівником Київського театру оперети. Спочатку я відмовився і сказав, що не люблю оперету, я драматичний актор. Хоча тоді вже виконував провідні ролі в оперетах. Віктор запросив мене вдруге. А коли сказав, що ставитиме “Циганського барона” і йому потрібен актор на роль Барінкая, я не міг відмовити. На той час уже був народним артистом України. Працював у Миколаївській філії Київського інституту культури. Було багато студентів, серед яких зараз уже відомі актори. А моя дочка вже закінчила театральний інститут і працювала спочатку у столичному театрі ім. Лесі України, а потім — на телебаченні. Так, у Миколаєві я був провідним актором. Але Київ — це творчий ріст, більші можливості, до того ж цікаво було почати працювати у такому відомому театрі. Сьогодні у мене є нові плани. Ось-ось має вийти збірка віршів. Рік присвятив роботі над книжкою “Недопита філіжанка кави Богдана Струтинського”. Пишу про нашого художнього керівника театру. Про Богдана Дмитровича вже написано чимало хороших матеріалів, але в жанрі есе про нього ще ніхто не писав. За філіжанкою кави він розповідає про особливі речі, свою творчість, життєві моменти. Частина цих есе друкувалася в газеті нашого театру, сподіваюсь, невдовзі побачить світ окремим виданням. — Ваша дружина теж актриса? — У нас цікава романтична історія. Свою акторську кар’єру я починав у Житомирському театрі. До нас прийшла красива молоденька дівчина, актриса. Ми з нею зустрічалися, через рік одружилися. З того часу щороку приїздимо до Житомира. Ходимо тими стежечками, де колись гуляли. Тому Житомир для нас такий дорогий. У травні ми знову були там, сиділи в тому скверику, де бували молодими. — У Київській опереті Ви працюєте вже 22 роки. Як за цей час змінився театр? — З приходом на посаду генерального директора-художнього керівника Богдана Струтинського театр надзвичайно змінив-
“Головне, щоб не стиралася людська душа”. · 9 Гість редакції · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

«Всі ми мусимо йти до мети»

ся. Богдан Дмитрович — менеджер навіть не європейського, а світового рівня. Театр докорінно змінив свій вигляд ззовні і зсередини. У нас одна з найкращих звукових апаратур в Україні, у нас яскраві, потужні постановки. Завжди аншлаги. І все це заслуга однієї людини, яка перевернула весь творчий світ театру. Серед наших проектів — міжнародні фестивалі “О фест” і “Карпатський простір”. Разом зі Струтинським ми придумали, щоб в опереті був “Поетичний театр Олександра Кравченка”. Зі своїми друзями по сцені в Арт-центрі ім. Івана Козловського створили поетичні вистави за творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, а також за моїми власними віршами. Хочу, щоб надалі проект мав не лише український, а й міжнародний характер. Наш художній керівник любить незвичні речі. Серед них моновистави за участю Дмитра Шарабуріна про Георга Отса та Асі Середи-Голдун. — Знаковою для театру стала вистава “Моя чарівна леді”, в який Ви створили колоритний образ Альфреда Дулітла. — Це була одна з перших постановок Богдана Струтинського у нашому театрі. Ми з ним довго думали над тим, яким буде мій персонаж, у чому його специфіка. Є люди, які ховаються за маскою якоїсь гри. Дулітл грає перед своїми друзями, перед масою людей, аби виманити з них гроші. Але все це лише маска. Насправді, вважаю, Альфред непересічна людина. “Усі ми боїмося, — говорить мій герой. — Ми жне знаємо, що нас чекає в нашій розірваній, розкраденій, розбитій країні”. Вистава, якій уже 15 років, надзвичайно сучасна. В ній кожному актору є що зіграти. І насамперед у цьому заслуга режисера. Він дав мені свободу, я можу фантазувати. — Також маєте цікаву роль у виставі “Фіалка Монмартру”. — Це остання постановка Сергія Сміяна. Я дуже любив цю людину. Сергій Костьович був прекрасним режисером, багато чого мене навчив. Він дав мені роль міністра вишуканих мистецтв — генерала Фраскатті. І такі керівники, як Фраскатті, були всюди. Приходили і до театру оперети партійні керівники, які вносили партійну філософію в життя театру. А насправді були такими ж недалекими, як і мій персонаж. Ще одного генерала — Харрісона Хауелла, граю у виставі “Цілуй мене, Кет”. Задоволений, що мав можливість попрацювати з Іраклієм Гогія — керівником театру “Ахметелі” з Тбілісі, який приїхав до нас на постановку “Хануми”. Він підійшов до мене і сказав, що хоче, аби я зіграв князя Вано Пантіашвілі, тому що не бачить іншого актора на цю роль. Я сказав, що я складна людини, зі мною важко працювати. “Ні, я знайду спільну мову, обіцяю тобі, ти гратимеш цю роль”, — сказав Іраклій. Мені надзвичайно сподобалася романтика його душі. Знов же таки, Богдан Струтинський дав мені можливість попрацювати з таким прекрасним режисером. І я дуже вдячний долі, що в мене була така можливість. Нещодавно у нас вийшла “Маруся Чурай” у постановці Сергія Павлюка. Вистава прекрасна. І я дуже радий, що мені довірили роль Богдана Хмельницького. Ще одна нова постановка Богдана Струтинського — “Скрипаль на даху”, де я граю Лазаря. Сподіваюсь, попереду ще багато ролей, які зможу зіграти. Специфіка роботи в театрі оперети вимагає від актора більше фахових можливостей: не лише мати драматичний хист, а й уміти танцювати і співати. Вимоги нашого театру надзвичайно високі. Часто кажуть, що в опереті “стираються” голоси. Не знаю, чи це справді так, але головне, щоб не стиралася людська душа. — Також займаєтеся викладацькою діяльністю? — Я професор Київської національної музичної академії України ім. П. І Чайковського. До цього 32 роки викладав у Національному університеті культури. Сюди перейшов за пропозицією Сергія Сміяна. У мене є свій режисерський курс. Серед студентів — прекрасні першокурсниці Аня Янчук і Віка Кузік-Добрянська. У них відкриті серця. Також два шестикурсники, які цього року випускаються. Це Олександра Шевельова і Сергій Воробйов. Вони вже без п’яти хвилин майстри, які вже виходять у широкий шлях оперного мистецтва. Є ще п’ятикурсник — соліст Національної опери України Андрій Маслаков. Надзвичайно талановита людина. Вже ставив вистави у Німеччині, на Кубі. Зараз хоче поставити “Моцарт-бок”. А я йому допомагаю у створенні режисерського рішення. Також у мене вийшов підручник “Риторика”, за яким навчаються студенти. — Над чим ще працюєте? — Завершую роботу над п’єсою. Вирішив спробувати себе і в цьому жанрі. Це буде твір на релігійну тематику. Ми завжди нестимемо свій хрест, який нам довірила доля. Але чи завжди усвідомлюємо свою відповідальність за ту місію, яку нам відведено у цьому світі? Буду щасливий, якщо п’єса зацікавить якийсь театр. Також є плани щодо моновистави. Над цим питанням працюю разом з головним балетмейстером нашого театру Вадимом Прокопенком. Ще над одним проєктом, можливо, працюватиму разом з головним художником Національної оперети України Сашком Білозубом. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Презентація · “Потім Загребельний розповів нам про драматичні сюжети життя Миколи Хомичевського, знаного нами як Борис Тен”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

глядаєшся в минуле — й бачиш обличчя видатних людей, яких ти мав щастя знати. І незрідка ловиш себе на думці, що в минулому таких людей значно більше, ніж у сучасному. Може, я помиляюся, оскільки коло моїх знайомств помітно звузилося проти того часу, коли я, впродовж восьми років працюючи у відділі критики “Літ. України”, був в епіцентрі всього літературного життя, а також є ще одна доволі істотна обставина: велике краще бачиться таки з відстані. Тому не ризикну робити такі поспішні заяви на взір: безнадійно дрібніє наша людність, генофонд переводиться і т. ін. Залишу ті теми для компетентніших і сміливіших у діагнозах. Не можу не розповісти про видатних людей і події з їхнього життя, які мене вразили. Це просто мій обов’язок — нагадати про великих. Відтворити свої враження від них. Ось він, сивоголовий, мужньовродливий і ще богатирської статури чолов’яга, важко ступає вузенькою алейкою поміж запахущого буйноквіття в Будинку творчості. Про те, що сюди приїхав Борис Тен, мені сказав Іван Дзюб, який говорить про нього майже з благоговінням. Якщо вже сам Дзюб — чоловік унікальний та екзотичний і своєю біографією, і сферою перекладацьких зацікавлень — дивиться на Бориса Тена, як на небожителя, то хто ж тоді Борис Тен?! Біля першого корпусу зустрічаюся з Загребельним, і він одразу каже: “Знаєш, яка тут подія? Борис Тен приїхав”, і в тоні його виразно відчутно респект до приїжджого. Загребельний — як чоловік ущипливий та іронічний — мало про кого може висловлюватися захоплено. Бо й не на кожному кроці трапляються видатні люди. Його творчий подвиг — переклад Гомерових “Одіссеї” та “Іліади”. Компетентні люди стверджують: переклад — конгеніальний. Життєвий і творчий подвиг цього чоловіка. Це ж не випадково: в літературних колах Бориса Тена називали Українським Гомером. Борис Тен уже йде нам назустріч. Кругловидий, уважноокий, велика голова гармонійно пасує до широких плечей. Приязно вітаються із Загребельним. Павло Архипович представляє славетному перекладачеві нас із Дзюбом. Він — як чоловік особливо вихований — каже нам якісь прихильні слова. Дзюба, як колегу по перекладацькому цеху, може, він і знає, а про мене, зеленого неофіта критики, навряд чи й чув. Однак тримається зі мною майже як із рівним. Оце справжній аристократизм і благородство вдачі — людина не наголошує на тому, що між нею і тобою велика соціальна дистанція. Ми з Дзюбом намагалися делікатно випитати в нього, де він такий феноменальний узявся? Бо ж ніхто спеціально не програмував у ньому поліглота й не наймав для нього здібних гувернерів та й не знав він ніяких творчих семінарів, котрими керують, спрямовуючи допитливих прозелітів на важливі орієнтири, велемудрі ментори. Просто, як мовиться, взявся сам од себе. Жартував: формувався в умовах “порівняльного мовознавства”. Здобуваючи середню освіту (і це — в селі!), вивчав давньогрецьку й латину. Від дядька, який ра-
Презентація · “Потім Загребельний розповів нам про драматичні сюжети життя Миколи Хомичевського, знаного нами як Борис Тен”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Людина, що звучала як Дніпро

Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос. Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві “Ярославів Вал” улітку. Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент. ніше жив у Парижі — його французька. Другий дядько — “американ” (він повернувся з Америки) — давав йому уроки англійської. А вчитель-німець охоче навчав старанного хлопця німецької. Поляки, яких чимало жило в Дермані, збагатили його польською. Сусіднє село було чи не всуціль чеським. От ізвідти його чеська. Після закінчення школи він продовжив освіту в Клеванському духовному училищі, а далі — у Волинській духовній семінарії. Останні два заклади не значилися в його офіційній біографії в довіднику Спілки письменників, як і жодним натяком там не йшлося про його стосунки з релігією взагалі і про церковну діяльність Хомичевського. Отож на час знайомства з ним ми про те зовсім не знали. Це дуже нагадувало мені історію Миколи Лукаша, який також сам створив себе. Не маючи ніяких опікунів та навчителів, без усяких студій чи семінарів, до тонкощів оволодів стількома мовами й став генієм літературного перекладу. Потім я глянув на Івана Дзюба, який повів мене до Бориса Тена, й мені — нарешті! — дійшло: він же також із тієї рідкісної породи людей. Здавалося б, абсолютно далекий од гуманітаристики чоловік. Доктор фізико-математичних наук, що чи не впродовж півстоліття займався науковими проблемами, “попутно” вивчав іноземні мови й випускав одну за одною книги в своїх перекладах. Здається, йому байдуже, з котрої — французької, італійської чи іспанської перекладати. Все робив (принаймні так виглядає збоку) мовби завиграшки. А потім самотужки вивчив японську й цілковито зосередився на перекладах японської літератури. Це все ті феномени, котрі нам, лінгвістично нездібним, просто важко збагнути. Мусимо визнати: є поміж нас, — але дуже рідко — люди, яких справді поцілував Господь. Бо ж усі інші пояснення звучать не переконливо. Ми часто ловимо себе на приємній думці, що могли б робити набагато більше, бо й наша “стеля” значно вища, аніж ми собі бачимо, але коли доходить до діла, то відразу з гіркотою допевнюємося, що ми просто собі лестимо. Але це — до слова. Таке приходить на думку, коли спілкуєшся з людьми унікального калібру на взір Миколи Лукаша чи Бориса Тена. У них усе трохи не так, як в інших. Віктор Жежера наголосив на цікавій подробиці (абсолютно в дусі Бориса Тена!): “Переклад “Одіссеї” вони з дружиною перевіряли під запис органної музики — протягом шести років”! Хто з перекладачів може розповісти про щось подібне зі своєї творчої практики?! До речі, про рівень перекладу та значення українських текстів Гомера у тлумаченні Бориса Тена. Беззаперечний авторитет у поетичному та перекладацькому мистецтві Микола Бажан стверджував, що цьому перекладові може позаздрити будьяка найрозвиненіша література світу. За визнанням російських філологічних експертів, саме Тенів переклад “Одіссеї” та “Іліади” художньо найдовершеніший з усіх, котрі є в слов’янських літературах. У деяких із них — і в російській також — лунають голоси про потребу осучаснити вже відчутно архаїчні переклади. (Тексти, як відомо, також старіють). А Тенів переклад, за висновком Рильського й Бажана, звучить дуже сучасно — здається, Борис Тен назавжди “закрив” тему українського Гомера. Пристрасний читач Загребельний атакує Бориса Тена запитаннями, хто з них — Есхіл, Евріпід, Арістофан, Софокл, Арістотель, Платон, Горацій — уже є в українських перекладах, бо більшість із них він читав у російських. Виявляється, що майже всіх їх Борис Тен перекладав. Його “труди і дні” (назва відомої Гесіодової поеми) — це ціла бібліотека античної літератури українською мовою. Потім Загребельний розповів нам про драматичні сюжети життя Миколи Хомичевського, знаного нами як Борис Тен. Про його арешт у тридцяті роки й ув’язнення. За що арешт? “А нізащо! — експресивно мовить Павло Архипович — Тоді серйозної причини для цього не шукали. Вхопили — й засудили!” Отже, ув’язнення. Аж занадто сприятливе місце для творчої роботи. Можна подумати, що їй підпорядкований увесь тамтешній режим. А подумати наївна людина може так тільки тому, що Хомичевський умудрявся перекладати великих греків та римлян і там. І робив це — уявімо собі — подумки, витягуючи зі своєї феноменальної пам’яті оригінали й заганяючи в неї перекладні тексти. До речі, до особистого знайомства з Борисом Теном я думав, що він перекладає тільки античних авторів. І яке ж було моє подивування та захоплення, коли я довідався: він знає не лише грецьку та латину, а й англійську, французьку, німецьку, низку слов’янських мов. У його інтерпретаціях зазвучали вкраїнською і Шекспір, і Верлен, і Міцкевич, і Пушкін. А потім — ще одне відкриття. Вечорами, коли ми прогулювалися серед дерев і квітів, Борис Тен читав свої вірші. Виявилося, що він — і поет. Але пояснив нам: не дуже спокушається покликами музи, бо ж так багато шедеврів світової літератури чекають перекладу на вкраїнську. Тому він свято переконаний: для нашої літератури незрівняно більша користь буде не від його віршування, а від його перекладання. Він поводився зі своїм літературним талантом так, як і його великі сучасники — Микола Лукаш та Григорій Кочур, теж були поетами, але всю свою енергію віддали перекладацтву. Вони були сильнішими за творчий егоїзм, котрий сидить у кожній обдарованій людині. Справжньою сенсацією для мене стало відкриття, що Хомичевський — ще й композитор. Писав музику. Організував поліський народний хор “Льонок” і довго ним керував. Мав педагогічну, музичну й духовну освіту. Священичий син Микола Хомичевський мав чимало талантів. Це ж саме про таких кажуть: якщо людина справді талановита, то вона талановита в усьому. Справді унікальний випадок. Перекладач Олекса Синиченко, який тривалий час очолював редакцію зарубіжної літератури Держлітвидаву (нині “Дніпро”) й співпрацював із Борисом Теном та зберіг благоговійне до нього почуття, розповів про його виняткову працелюбність і самовимогливість. Уже прийняті до видання переклади він переробляв і переробляв. У нього мало не силоміць доводилося виривати верстки, котрі він знову й знову перередаговував. Це було як пошуки абсолюту точного вираження, котрого, як відомо не існує. (Згадаймо популярний твір Оноре де Бальзака з однойменною назвою, в котрому зображено до маніакальності невтримно пожадливе прагнення митця досягти омріяний абсолют). “Коли Борис Тен відчув, що його земний час вичерпується, він поїхав до Києва, щоб попрощатися зі всіма своїм друзями. “Дуже важко було йому всіх обійти, але нічиєї оселі він не поминув…” — згадує Олекса Синиченко в автобіографічній книжці “Свій шлях широкий”. І довго довелося Україні чекати того, хто продовжить Тенову роботу на його високому творчому регістрі. Ще за життя великого перекладача робив перші свої кроки Андрій Содомора, який сьогодні самотіє високою творчою вершиною на полі українськомовної античності. Він підхопив естафету від Бориса Тена і показав себе гідним його творчим спадкоємцем. Може, це мені тепер так здається, а насправді під час ірпінських зустрічей цього й не було, бо ж молодість завжди динамічно спрямована в завтра й не дуже зосереджена на сьогоднішньому, але мені так хочеться думати, що тоді, дивлячися в пошрамоване зморшками обличчя цього літнього, але ще фізично міцного чоловіка, я відчував, що в нього позаду особливе життя. Що там так багато невідомого — того, що не дуже популярне для розмов, як на ті часи. Я не знав, що Василь Хомичевський був однією з помітних постатей в Українській автокефальній православній церкві. Усіх її священників репресували, митрополита Василя Липківського розстріляли, а Хомичевському, настоятелеві Київського Софійського собору, а потім храму Петра і Павла на Подолі, пощастило вціліти. Не знав я, що Хомичевський хрестив сина Костика свого доброго приятеля Миколи Зерова. Старший на сім років за нього, він став для Хомичевського і другом, і ментором. Під його поглядом та доброю опікою робив перші свої літературні кроки Хомичевський. Це було у ті ж двадцяті роки. Григорій Зленко дослідив публікації невідомого А. Лепського в часописі “Церква й життя” й аргументовано довів, що за цим псевдонімом стоїть Хомичевський. Такий псевдонім, на гадку Зленка, утворено від прізвища Халебського, знаного ще як Павло Алеппський, племінника православного патріарха Макарія; патріарх разом із Павлом побували двічі в Україні 1654-го та 1656-го роках. Павло Халебський лишив по собі цікаві спогади про мандри. Я видав в адаптованому Миколою Рябим варіанті фрагмент його подорожніх мемуарів “Україна — земля козаків”. Історик Сергій Білокінь також з’ясував чимало подробиць із того періоду життя Микола Хомичевського й опублікував низку невідомих матеріалів про особливості його церковної діяльності, що відзначалася творчим підходом. Знайшов Білокінь і допис у тодішній газеті, в якому йдеться про те, що Хомичевський — не тільки знавець мов, а й поет. І що цей церковник друкується під загадковим псевдонімом Бористен у вельми далекому від церкви й релігії взагалі журналі “Червоний шлях”. Тільки не йшлося там про його приязнювання з Миколою Зеровим і Максимом Рильським. Це, до речі, та сторінка життя Миколи Хомичевського, без котрої його біографія виглядає кастрованою. І, взнавши яку, розумієш, чому його допустили в Спілку письменників аж 1957 року. Тоді, коли було засуджено культ особи Сталіна. Далі буде. Борис Тен О
Пам’ятаємо! · “Пам’ятника Євгенові Чикаленку, чиє ім’я стоїть одним із перших у національному пантеоні, й досі нема”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Будитель української нації

У листі до Євгена Харлампійовича Володимир Винниченко написав: “Вірю, що доведеться вибирати вулицю для пам’ятника Вам...”. Відтоді минуло майже сто років... Пам’ятника Євгенові Чикаленку, чиє ім’я стоїть одним із перших у національному пантеоні, й досі немає… Георгій ЛУК’ЯНЧУК, голова Міжнародного громадського об’єднання “Соловецьке братство” Будителем української нації поряд з Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою називала Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861—1929) вся національно свідома українська інтелігенція початку ХХ століття. Сіячем, будівничим нації називали його сучасники. Політичний і громадський діяч, видатний агроном, літератор, меценат, видавець, журналіст. Важко знайти, до чого б Євген Чикаленко не доклав своїх рук. Після переїзду до Києва “з головою занурився в українську громадську діяльність”. Він тісно співпрацював з Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Михайлом Коцюбинським, Сергієм Єфремовим, Дмитром Дорошенком та багатьма іншими видатними українськими діячами того часу, котрих підтримував матеріально, надзвичайно багато зробив для захисту української мови й правдивої історії України. З 1905 року разом із Володимиром Леонтовичем і Василем Симиренком узявся за видання української газети “Громадська думка”, згодом “Рада”. Це була єдина щоденна українськомовна газета у царській Росії. Любов Євгена Чикаленка до України дивовижно поєдналася з обов’язком говорити правду, часом гірку, про власний народ, і “перти плуга”, підіймаючи борозни національної цілини… Нині широковідома його крилата фраза — “Легко любити Україну до глибини серця, значно важче до глибини кишені”. 1917 року Євген Чикаленко серед ініціаторів і членів Української Центральної Ради, один із найавторитетніших українських діячів. З ним радилися найвідоміші українські політики революційної України, хоча, на превеликий жаль, не завжди дослухалися до його мудрих порад. З 1919 року він в еміграції. Тривалий час працював у Подєбрадах в Українській сільськогосподарській академії. З-під пера Чикаленка 1897 року вийшло п’ять книжок (українською мовою), півмільйонним накладом! — “Розмови про сільське господарство”. А ще — “Розмови про мову” двома накладами. просвітянському подвижнику. Не було й дивом, що саме Олексій Іванович створив науково-громадську інституцію “Інститут Грінченкознавства” та очолив її. Автор понад 350 наукових і науковопопулярних публікацій з літературознавства, історії педагогіки України, фольклористики, методики викладання української мови і літератури, понад 700 публікацій у періодичній пресі, виступів на радіо й телебаченні, він 2013 р. у Львівському національному університеті імені Івана Франка захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук “Наукова біографія і творча спадщина Григора Тютюнника: джерелознавча і текстологічна проблематика”. Це перша в Україні докторська дисертація за спеціальністю “Літературне джерелознавство і текстологія”. Цього ж року був рукоположений у сан диякона в УПЦ КП. Після вимушеного переселення з окупованого Луганська в серпні 2014 р. працював на посаді професора кафедри філософії і економіки освіти Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського та за сумісництвом — кафедри філологічних дисциплін рідної alma-mater у Старобільську та СНУ імені В. Даля у Сіверськодонецьку. Вірив, що повернеться у звільнений від проросійських найманців Луганськ. О. І. Неживий — автор багатьох окремих видань, упорядник та редактор низки книг, дослідник літературознавчих процесів у Донбасі і на Луганщині зокрема. Як член НСПУ, НСЖУ, НСКУ, Полтавської спілки літераторів друкувався в багатьох періодичних виданнях. Вважав за честь плідно співпрацювати зі “Словом Просвіти”. Впродовж 20 років луганці йому довіряли бути членом міського та обласного об’єднань ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, обирали делегатом просвітянських з’їздів. Серед численних відомчих нагород просвітянські: медаль “Будівничий України”, лауреат всеукраїнських премій Івана Огієнка, імені Бориса Грінченка. Національна спілка письменників України удостоїла його відзнаки НСПУ, літературних премій імені Володимира Сосюри, Василя Симоненка, Дмитра Нитченка та інших. У своїх останніх літературознавчих студіях “Зізнання”, що побачила світ у видавництві “Полтавський літератор”, він зізнався у любові до Луганщини і Полтавщини, бо його життєва доля поєднала два рідних краї через призму літературно-мистецького, наукового та громадського життя. І немає сумнівів, що ця любов взаємна. Центральне правління ГО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Правління Луганського обласного об’єднання ГО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Один із прем’єрів уряду УНР В’ячеслав Прокопович у спогадах про Євгена Чикаленка сказав: “Якби існувала незалежна Українська держава, вона б вшанувала пам’ять Євгена Чикаленка достойним способом”. Відновлена 1991-го держава існує вже майже 30 років, але ім’я видатного національного діяча, на жаль, все ще не вийшло з тіні забуття”. Про це говорили на круглому столі, який відбувся 20 червня в Києві в Музеї шістдесятництва. Учасники обмінялись думками про роль Євгена Чикаленка в українській історії та увічнення його пам’яті в Києві — пам’ятником та в назві однієї з центральних вулиць. Голова “Просвітницького Центру національного відродження ім. Є. Чикаленка” Юрій Гнаткевич (справа), директор Музею української революції 1917—1921 років, історик Олександр Кучерук (зліва) та інші учасники круглого столу за обговоренням
Пам’ятаємо! · “Пам’ятника Євгенові Чикаленку, чиє ім’я стоїть одним із перших у національному пантеоні, й досі нема”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Офіцер, науковець, лікар...

Спілка офіцерів України з глибоким сумом сповіщає, що 16 червня 2019 р. пішов з життя справжній патріот України, активний член Спілки офіцерів України, нагороджений її вищою відзнакою — “Хрест заслуги”, капітан у відставці Микола Дмитрович Зозуля. Його життя — це шлях вірного і сумлінного служіння рідній землі та обраній справі, зразок людської гідності, добропорядності, уміння вимогливо і водночас терпляче працювати з людьми. Від нас пішла чесна і щира, чуйна людина, надійний і добрий товариш, турботливий сім’янин... Народився 13 грудня 1936 р. в с. Теліженці Ізяславського району Хмельницької області. Українець. Кандидат біологічних наук, доцент. 1959 р. закінчив Васильківське військово-технічне училище за фахом технік-механік з обслуговування літаків. 1959—1965 рр. навчався на лікувальному факультеті Київського медичного інституту ім. О. О. Богомольця. Отримав спеціальність лікаря. Паралельно в 1962—1968 рр. навчався на механіко-математичному факультеті Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Спеціальність — математика. 1965—1969 рр. — аспірант кафедри нормальної фізіології Київського медінституту зі спеціальності біофізика. У 1971 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: “Пошук оптимальної роботи м’язу при повторних навантаженнях та його модель”. Напрям наукової діяльності — математичне моделювання біологічних систем. Автор 36 наукових праць, навчальних посібників та навчальних методичних розробок. 1969—1971 рр. — інженер-програміст факультету кібернетики, а 1972—2001 рр. — асистент, ст. викладач, доцент кафедри біофізики біологічного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка. За свою порядність і чесність зазнав кримінальних переслідувань радянською окупаційною владою. Багатолітній незмінний голова Київського міського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів, активний член Спілки офіцерів України та Київського відділення спілки політв’язнів і репресованих. Усі, хто знав Миколу Дмитровича, любили і поважали його за чуйне ставлення до людей, велику душевну щедрість, мудрість і оптимізм. У ці скорботні дні Провід Спілки офіцерів України та всі члени нашої організації висловлюють щире, глибоке співчуття сестрі померлого, рідним, близьким та друзям покійного. Світла, добра пам’ять про Миколу Дмитровича назавжди збережеться в наших серцях. Слава Україні! Героям Слава! бельської премії за сатиру і гумор Олега Федоровича Чорногуза – Лідія Степанівна (1942 р. н.), кандидат медичних наук, лікар-кардіолог лікарні “Феофанія”. Вона є також матір’ю відомого поета, члена НСПУ, НСЖУ, Національної спілки кобзарів України, творчої спілки “Асоціація естрадних діячів України”, кобзаря-бандуриста, естрадного виконавця, лауреата фестивалю “Пісенний вернісаж” Ярослава Чорногуза. Національна спілка письменників України, КО НСПУ висловлюють щире спів& чуття родині спочилої. Сумуємо разом із вами.
Пам’ятаємо! · “Пам’ятника Євгенові Чикаленку, чиє ім’я стоїть одним із перших у національному пантеоні, й досі нема”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Світлої пам’яті О. І. Неживого Слово про побратима

Гірка звістка приголомшила широкий просвітянський загал. 17 червня у Полтаві на 63-му році життя відійшов у засвіти наш побратим Олексій Іванович Неживий. Полишив нас безкорисливий подвижник, один із яскравої когорти романтичного племені Дон Кіхотів. Людина великої Душі, таланту, працездатності, любові до отчої Полтавщини та набутої другої малої батьківщини — Луганщини, яким, як і Великій Матері-Україні, присвятив до останку все своє свідоме буття. Не витримав. Не подужав. Не здолав. Не встиг втілити в життя свої численні задуми і плани. Поліг у борні за утвердження української державности, її духовности, її моральности та щасливого майбуття. О. І. Неживий 1980 р. переїхав до Луганська, де 1984 р. з відзнакою закінчив українське відділення філфаку місцевого педагогічного інституту. Навчання поєднував із журналістською роботою в газетах “Трибуна студента”, “Молодогвардієць”, прес-центрі обласного штабу студентських загонів. У Луганську Олексій Неживий працював у кількох вишах та середніх навчальних закладах. Але базовим для нього залишався Луганський національний Шевченківський університет: там виконував обов’язки завідувача кафедри, там створив літературно-краєзнавчий кабінет-музей, там був обраний першим головою Луганського міського “ТУМ-Просвіта”, став членом редколегії, а потім — в. о. відповідального секретаря всеукраїнського науково-просвітянського журналу “Бахмутський шлях”. Та й кандидатська дисертація “Педагогічна спадщина Бориса Грінченка” не випадково була присвячена
Пам’ятаємо! · “Пам’ятника Євгенові Чикаленку, чиє ім’я стоїть одним із перших у національному пантеоні, й досі нема”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Сумуємо…

Київська організація Національної спілки письменників України повідомляє, що 21 червня 2019 року після тривалої хвороби померла дружина видатного українського письменника, журналіста, редактора журналів “Перець” та “ВУС”, автора численних книжок гумору та сатири, лауреата багатьох літературних премій, зокрема і Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського, імені Остапа Вишні, Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського, лауреата Но-
“Музика — це потреба чутливої душі. Одвічна і довічна”. Культура 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

зняв, / Низенько не вклонився. / Даруймо, браття, / свойого зятя, / Сестрою молодою, / А зять сестру взяв, / Шапочку ізняв, / Низенько поклонився”. Записано від Ірини Грабчак 13.11.1972 р. Доцільно виокремити й пісню за обідом, коли гості церемоняться, очікуючи запрошення: “Ми не годні по горі ходити, / Ми не годні голубців кришити, / Ми підемо по рівненькому, / Ми візьмемо по ціленькому”. За твердженням автора, то є винятково цибулівський витвір. І лише в цьому селі можна було почути й дотепне запрошення: “Посуньтеся, горшки й миски, / Нехай сядуть світилки!” Вочевидь, саме тутешні предки витворили й кілька куплетів при викупі нареченої: “В долині пшениця, / Всередині стрілка, / В нашій Цибулівці, / По сто рублів дівка”. Означити послідовність у весільному дійстві допомогли голоси Тетяни Давидчук, Ніни Медвідь і Сандри Гвинти-Захарченко, які самі одружувалися з обрядом вінчання у храмі. Понад 120 народних пісень увійшли до розділу “Пісенні обереги”. Можливо, слід було впорядкувати їх не лише за алфавітним порядком, а й за тематичним спрямуванням: історичні, родинно-побутові, баладні. Бодай деякі оригінальні пісні доцільно було б викласти у нотних записах. Цікаво було спостерігати варіантність наспівів на прикладі запису в Цибулівці “Ой, хотіла мене мати”. Він вигідно відрізняється од подібних зразків у більш повному виданні “Жартівливі пісні” (“Наукова думка”, 1967): “Хтіла мене мати”, “Сватав мене, матінко, перший”, “Хтіла мене мати за першого дати” та ін. Порівняно з розлогим записом від Явдохи Зуїхи аж ніяк не програє лаконічний наспів “Оженився щиглик”. Жартівливий, але водночас повчальний для тих, хто шукає легковажних “синичок”: “Оженивсярозтратився, / А її немає, / Один день побула / І вже покидає”. На мій погляд, оригінальні є купальські перегуки у записах від Ірини Грабчак та фольклористки повоєнного покоління Тетяни Курти-Десяк. Цікавий розділ “Помічні слова” з попереднім коментарем про вербальну (словесну) магію, основний лікувальний засіб у знахарів. Автор зазначає, що в деяких випадках можна самому вдатися до замовляння. Скажімо, перед виносом дитини стави), “Борис Годунов” М. Мусоргського (3 вистави), “Фауст” Ш. Ґуно (10 вистав), на сцені Київського театру “Соловцов” — партії Мефістофеля (тричі), Бориса (чотири рази). Джерелознавець наводить детальну хронологію появи артиста перед публікою Києва, Харкова, Одеси, Миколаєва, Катеринослава, Житомира. Важливою віхою для українців стала участь Ф. Шаляпіна в концерті пам’яті Т. Шевченка 4 квітня 1902 р. у Києві. До речі, у довіднику знаходимо рядки і про вчителя Шаляпіна — Дмитра Усатова (с. 246), російського тенора, який у Тифлісі (сучасне Тбілісі) мав приватну вокальну школу, де його учнем став Федір. Свого часу Д. Усатов дебютував у Харкові, кілька років співав у Київській опері, проте найцікавішим для нас є його композиторський досвід — романси на слова Т. Шевченка (“Дума”, “Думи мої, думи”, “Козак”). Чи не від нього прийшло захоплення Шаляпіна українськими народними піснями, поезією Кобзаря? Із книжки І. Лисенка дізнаємося про цікаві факти минулого і сучасності. Так, польська співачка Ганна Кернер на початку 1928 року в Києві представила серед творів і композиції Левка Ревуцького. Серед інших співаків, котрі в своєму репертуарі мали українські народні пісні, романси українських композиторів, — Сергій Лемешев, Ірма Яунзем, Марина Скибицька, Олександр Вікінський, Євдокія Стефанович, Іван Струков, Федір Стравинський. До речі, останній, батько реформатора музики ХХ століття Ігоря Стравинського, понад чверть століття служив солістом Маріїнської опери в Петербурзі, виконуючи басові партії. Також він вважався відомим інтерпретатором української музики, зокрема й
“Музика — це потреба чутливої душі. Одвічна і довічна”. Культура 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

За прикладом Цезаря

Василь ПИЛИПЧАК, композитор, заслужений артист України Це воістину писані послання одного села з глибини століть. “З духовними скарбами предків”, як зазначено в анотації. Насамперед із весільного обряду, забутих пісень, магічних замовлянь. Звісно, дехто, гортаючи сторінки цієї книги, приємно подивується, мовляв, ось така пісня мені відома, але з іншим зачином, іншим закінченням. Напевно, автор розраховував на таку варіантність, вдаючись до різних носіїв фольклору в рідному селі Цибулівка, що в Тростянецькому районі на Вінниччині. Судячи з дослідження “За давніми звичаями”, що по суті є передмовою, Іван Малюта ґрунтовно опрацював велику кількість опублікованих збірників народних пісень у записах фольклористів і письменників другої пол. ХІХ — першої пол. ХХ ст. Зробив ретельний огляд весільного обряду в різних краях України, зокрема на Поділлі. Зазначив, що мелодії майже не відрізняються одна від одної і вирішив не звертатися по наукову допомогу до музичного етнографа. Але цю прогалину ще можна надолужити, організувавши повторну етнографічну експедицію з музичними етнографами “по гарячих слідах”. І таким чином відкрити ще один острівець етнографічної культури України. Схожість текстів спостерігається і в наспівах з Буковини, Галичини, Закарпаття та Волині. І це не дивує, бо звичаї на цьому дійстві однакові: славити наречених, дякувати їхнім батькам і родичам. Це спостеріг автор у записах фольклористів, зокрема Євгенії Ярошинської, Марії Руденко, М. Шубравської і письменників Степана Руданського, Лесі Українки, Івана Манжури, Маркіяна Шашкевича та ін. Чи не найбільше враження на І. Малюту при опрацюванні справила книга “Пісні Поділля. Записи Насті Присяжнюк в с. Погребище 1920—1970 рр.” (“Наукова думка”, 1976). Пісенний набуток цієї фольклористки співмірний хіба що із записами Гната Танцюри від легендарної Явдохи Зуїхи. Одна з переваг автора у тому, що він “вдався до деталізації весільного дійства”. Традиційно підготовчий період його починається у четвер, коли наречений у хаті обраниці повідомляє про свій намір одружитися й запрошує “на хліб-сіль, на весілля”. Тоді ж — спільна вечеря і пісні про коро- Ольга КУШНІРУК, кандидат мистецтвознавства Джерелознавчі пошуки відомого знавця історії вокального мистецтва України, автора справжнього бестселера окресленої галузі — “Словника співаків України” (1997, 2018), заслуженого діяча мистецтв України Івана Максимовича Лисенка поповнила нова праця, яка висвітлює ще одну грань співочого контексту. Це — енциклопедичний довідник “Зарубіжні співаки в Україні” (Кам’янець-Подільський: ТОВ “Друкарня “Рута”, 2019). Цього разу ракурсом дослідницького інтересу автора обрано діяльність на теренах України співаків із зарубіжжя, котрі своїми гастрольними виступами чи працею в оперних театрах, філармоніях, державних та приватних навчальних закладах формували разом із місцевими митцями загальнохудожній простір України, сприяли його інтенсивному розвитку, зрештою, долучилися до становлення підвалин професіоналізму у цій царині. Автор не ставив за мету подавати вичерпні відомості про своїх героїв, натомість фокусував увагу на фактах, які пов’язували митців з українською сценою. У передмові він наголошує засадничу для цього процесу роль діяльності італійських артистів в Одесі, прикметним явищем акумуляції якої постало відкриття Італійської опери (середина ХІХ ст.), що діяла аж до початку ХХ століття. Словник не лише задовольняє читацькі бажання дізнатися нові факти з життя відомих митців або ж імена співаків, котрі лише раз-двічі побували в Україні (як-от естонець Хендрик Крумм, турок Суна Корад, француженка Марго Кафталь, канадієць Луї Ківай: “А в нашої печі, / Золотії плечі, / Золотії крила, / Щоб коровай гнітила”. У п’ятницю пекли якомога більше калачів, якими запрошували на весілля. У суботу — чи не найзворушливіші моменти. У хаті молодої, коли розплітають косу. А в неділю викуп нареченої, знімання вінка та фати, прощання з дівоцтвом. На превеликий жаль, не досліджено весільне дійство виходу молодих з хат (молодий і молода окремо зі своїх хат, чи вже разом з музикою, чи без музик?) до церкви на вінчання (а у радянські часи до розпису у сільраді). Наступного дня (у понеділок) переважають жартівливі пісні. Родичі молодої застерігають сватів од кривди. А ті запевняють: “Невістко наша жадана, / Та не рік ми тебе ждали, / Сім літ сорочок не прали, / Та все в куточок складали, / Поки тебе, жадану, діждали”. Гості тішилися з пританцівками, жартівливими наспівами про дарунки господаря, що їх привозив із базару: “Щоб я йому правду казала, /Щоб я його голубом звала”. Погоджувалася лукава жіночка лише після останнього “гостинця”: “Нагаєчка на стіні, /Вона їздить по мені, / Тепер буду правду казати, /Тепер буду голубом звати”. Тоді ж краяли коровай. А весільний вівторок — переважно без музик. Вигадують комедійні ситуації, наприклад, обсновують ворота мотузком, щоби взяти викуп за наречену. І гості удавано обурюються: “Що це за голота / Стоїть у воротах? / За пляшку горілки / Не пускає до дівки”. А пересмішники змушують зятя помити ноги тещі й взути в подаровані чоботи — з натяком догоджати їй. Весільне дійство супроводжується співами. Серед цих пісень є унікальні, що не зустрічаються в інших фольклорних збірниках. Це — коли покривають молоду. Якщо вона має братів, то вони “Радоньку радять, / Чим зятя дарувать”. Бо той з гонором: “А зять коня взяв, / Шапочку не Золтана Кодая, мадярського композитора, етнографа, викладача запитали: “Коли потрібно починати навчати музики дитину?” Він відповів, що за справу потрібно братися за 9 місяців до народження дитини, але згодом спростував свою думку:“За 9 місяців до народження матері дитини!” Це потреба чутливої душі. Одвічна і довічна. Почути чудову українську народну пісню і завмерти од солодкого щему. Саме тому журналіст і письменник Іван Малюта назвав свою книгу “На потреби душі” (“Український пріоритет”, 2018). На її зміст налаштовує підзаголовок “Фольклорні релікти отчого краю”.
“Музика — це потреба чутливої душі. Одвічна і довічна”. Культура 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

«Зарубіжні співаки в Україні»: новий довідник Івана Лисенка

ліко, бразилійка В. Орико, румун Іон Піссо, американець Жан Пірс, голландка Ерна Спооренберг, фін Харрас Хурст, бельгієць Шевальє, болгарин Костянтин Шекерлійський, поляк Клечинський та інші), чи то непересічні події (сольні концерти в Палаці спорту Іми Сумак 22 та 24 грудня 1960 р.; у палаці “Україна” — Монсеррат Кабальє 11.11.2008 та 14.04.2018 р., Лучано Паваротті 13.04.2005 р., Хосе Карераса 13.10.2010 р., Дмитра Хворостовського 16.12.2011, 30.01.2013 р., Деміса Русоса 8.03.2012 р. іт. д.), а й дає поштовх до різноманітних векторів наукового пізнання, як, наприклад, щодо мистецьких зв’язків України з різними країнами, про особливості творчого шляху того чи того співака. Зокрема, діяльність чеха за походженням, тенора Антона Барцала (1847—1927) виявилася окрасою Київської оперної сцени протягом 1870—77 років, також й одного сезону Одеської. Був особисто знайомим з Миколою Лисенком, популяризував його творчість, власне автор довідника наводить відомості, що 1875 року співак виконав у Петербурзі дві сцени і дуети з опери “Різдвяна ніч”. Цікавим прикладом концертмейстерської співпраці самого М. Лисенка з солісткою Великого театру Марією Климентовою став її концерт 8 травня 1885 р. у Києві. Значну симпатію до М. Лисенка виявляв російський баритон, соліст Маріїнського театру Леонід Яковлєв. Так, у сольному вечорі композитора 1886 р. у Києві він виконав його кілька романсів та арій. Постаті видатних Леоніда Собінова та Федора Шаляпіна автор показав як справжніх друзів української культури. Під керівництвом Миколи Бажана Л. Собінов, вивчивши українську мову, 1927 року співав нею свою коронну партію — Ленського (“Євгеній Онєгін” П. Чайковського) на сценах Київської (6 вистав), Одеської (2 вистави) опер, а також ваґнерівського Лоенґріна — у Харкові (1926). Артист охоче виступав у Києві, де публіка із захватом зустрічала його появу на театральному кону. Вперше він гастролював тут 1904 року, а вже в березні 1908 р. співав у чотирьох операх (“Манон” Ж. Массне, “Шукачі перлин” Ж. Бізе, “Євгеній Онєгін” П. Чайковського, “Ромео і Джульєтта” Ш. Ґуно). Примітним у творчій біографії Л. Собінова став сезон 1925—26 рр., коли понад три місяці він брав участь у виставах (до згаданих долучилися “Лоенґрін” Р. Ваґнера, “Травіата” Дж. Верді, “Галька” С. Монюшка, “Дубровський” Е. Направника). Окрім оперної сцени, співак чимало виступав в Україні і на філармонійних майданчиках (Київ, 1902, 1910, 1918, 1928, 1933; Харків, 1902, 1923, 1925, 1933; Одеса, 1910; Катеринослав, 1910). У довіднику І. Лисенко належним чином висвітлив постать легендарного баса Федора Шаляпіна у зв’язку з його численними оперними та концертними виступами в Україні (с. 264—266). Так читачі зможуть дізнатися, що у Київській опері він співав в операх “Життя за царя” М. Глінки (6 вистав), “Русалка” О. Даргомижського (4 ви-
“Допоки серце пісні просить, Ми не існуєм, а живем”. · 13 Письменник і час · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

на вулицю мати проказує з метою уникнути зурочин: “Своє село, свої люди, / Моїй дитині вади не буде”. А в разі зурочення кладе її на порозі, тричі переступає, облизує чоло, витирає пеленою і проказує: “Яка мати породила, / Така й одходила”. Високопоетичний зразок вишіптувань болячок, як виганяти їх “в очерети, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люди не ходять, де звірі не бродять, де голосу не чути, де півні не піють, де сонце не світить, де Бог шельму мітить”. Одначе знахарі, як правило, замовляють на конкретну недугу — на хворі зуби, пристріт (від недоброзичливих поглядів), на переляк, бородавки тощо. Майже все автор записав од неграмотної матері, яку втаємничила сусідка-знахарка Явдоха Загоруйко, застерігаючи од проклять. Є цікавий приклад магічного накликання, щоб привернути до себе коханого. Як виняток, наведено зразок чорної магії з метою повернути чоловіка, який покинув жінку. Вельми доречна засторога закінчувати молитви “словесним оберегом, що блокує переймання хвороби на себе”. Одначе не зовсім зрозуміло, до чи після вишіптування примовляти від себе: “Ходить плуг по землі, / Як не вадить землі, / Щоб так це нічим / Не вадило мені”. Насамкінець автор нагадує, що “Добре слово од семи болячок лікує, а зле словечко ранить сердечко”. У завершальному розділі книги — авторський роздум “Гой дай, Боже!” Йдеться, знову ж таки, про особливу місію народної пісні, що її називає “царицею фольклору” у всіх звичаях і обрядах. Високе небо хмари носить, Ущерть наповнені дощем. Допоки серце пісні просить, Ми не існуєм, а живем, — запевнила незадовго до смерті талановита поетеса Ганна Чубач у циклі “Сиві думки”. І треба погодитися з відомим фахівцем з фольклористики, професором Миколою Дмитренком, що Іван Малюта до кінця виконав “шляхетну місію митця: зібрати, підготувати до друку записи різних жанрів пісенної творчості”. Наразі слід подякувати меценатові видання — Василеві Гавриловичу Левицькому, директорові ДП “Левона — С”, також людині шляхетної душі, патріотові України “аж до глибини своєї кишені”. камерно-вокальних мініатюр М. Лисенка, а також ролей Миколи (“Наталка Полтавка” І. Котляревського—М. Лисенка), Миколи Бурлаки (оперета “Покійник Опанас” А. Янковського). У довіднику наведено чимало прикладів співочих доль зарубіжних артистів, котрі пов’язали своє професійне життя з Україною назавжди. До прикладу, росіянка, народна артистка УРСР Олександра Станіславова (1900—1985) після Саратова протягом 1938— 52 років працювала у Київському театрі опери та балету, виконуючи, зокрема, партії Оксани (“Запорожець за Дунаєм” С. Гулака- Артемовського), Наталки (“Наталка Полтавка”), Ганни (“Наймичка” М. Вериківського), Варвари (“Богдан Хмельницький” К. Данькевича), а у 1952—57 роках — солісткою Київської філармонії. До цієї ж низки належать співачки наступного покоління — грузинка Ламара Чконія та росіянка Галина Туфтіна, котрі активно займалися ще й педагогічною діяльністю. Внесок Івана Лисенка у джерелознавчий простір українського вокального мистецтва надзвичайно потужний — “Словник музикантів України”, “Енциклопедія української пісні”, “Словник опер”, “Словник українських приватних бібліотек”, “Втрачені шедеври України”, “Вогнища української культури”, “Валківська енциклопедія”, низка спогадів “Музична культура України”, двотомник “Українські співаки у спогадах”, книжки про окремих діячів — Івана Алчевського, Юрія Кипоренка-Доманського, Івана Стешенка. У цьому переліку як велика підмога у пізнанні оперно-концертного співочого життя України ХІХ—ХХІ століть прислужиться і нова праця дослідника.
“Допоки серце пісні просить, Ми не існуєм, а живем”. · 13 Письменник і час · с. 13сторінка оригіналу ↗

Душі вогонь і динаміт До 90-літнього ювілею Івана Гнатюка

Любов ПРОЦЬ, смт Дубляни, Львівщина Іван Гнатюк (1929—2005) — поет, народжений “з вогню Тарасового Слова”. Його найвищі “університети” — сталінські тюрми і табори. Не дивно, що свою життєву дорогу митець означив як “хресну”, бо шлях цей був устелений колючим терном: муками, стражданнями, болем… І все ж — “Кожний стукіт серця — Україна”! У цьому одному-єдиному рядку — весь Гнатюк: самовідданий і жертовний, незламний і непохитний. Патріот. Бунтар. Шевченківський лауреат. Лицар Слова і Духу. Незабутній Іван Гнатюк і в житті, і в літературі завжди був “не як усі”: різкий і гострий, непоступливий і безкомпромісний, імпульсивний і непередбачуваний… Одне слово, така собі цікава вибухонебезпечна суміш вогню і динаміту, з якою слід було поводитися вкрай обережно, інакше — спалахне й обпалить палючим дощем дошкульних слів: завжди об’єктивних і справедливих, хоч не завжди милих та приємних для вуха і серця. Він не вмів говорити пошепки, впівголосу. Навіть там, за “колючим плетивом дротів” лютої Колими, так і не навчився обходити гострі кути небезпечних ситуацій та прикрих розмов, — повсякчас прямий і гострий, як відточена стріла. Леонід Череватенко влучно “змалював” поета: “Невисокий на зріст. Гострі блакитні очі. Зодягнутий скромно, але охайно. Та головне — погляд: немов цвяхи забиває”. За своє довге і важке життя Іван Федорович не тільки встиг “обрости” недругами і недоброзичливцями, а й виплекав добірне гроно відданих друзів та вдячних шанувальників свого небуденного таланту, які засипали улюбленого письменника листами, сповненими любові й захоплення, а він здебільшого не мав ні сил, ні часу обізватися до них у такий же спосіб. Замість листів — нові рядки поетичних і прозових творів, такі ж болючі й палкі, як і в молодості. Має рацію Олена Никанорова: “Його вірші — такі, як він сам: різкі, максималістські, безкомпромісні… Можна було б і далі добирати означення з цього синонімічного ряду, бо саме правдивість, відсутність щонайменшого відтінку фальшу чи бажання пристосуватися до обставин усупереч власним принципам, невміння бути приємним і зручним ціною відмови від них і є тим головним, що приваблює в людській і творчій особистості поета, змушує поважати його позицію…” Іван Гнатюк — людина багатогранного таланту: поет, есеїст, перекладач, громадський діяч. Його автобіографічна повість “Стежки-дороги” увінчана найвищою літературною відзнакою держави — Національною премією України імені Тараса Шевченка. “І. Гнатюкові ідейно близький сам дух Шевченкового викриття, при цьому автор піднімається до рівня поетового пафосу. Тому його пристрасне розвінчування московської політики щодо України та українських провідників цієї політики — переродженців, лицемірів, фарисеїв, типів аморальних і продажних — звучить як історичне продовження пристрасті Шевченкової, воно особливо актуальне у нашу перехідну добу невпинних словесних баталій та дешевих обіцянок і такого ж невпинного руйнування Української держави. Водночас і любов поета до рідного краю — воскреслої Вітчизни — така ж глибока й свята, як і любов Шевченка”. Я йшов і йду по обраній путі, Живу лиш Україною й без страху Зустріну смерть, розп’ятий на хресті. Тернопільська журналістка Ірина Тиран, пройшовши Гнатюковими “Стежками-дорогами”, глибоко вражена: “Шлях автора інакше, як голгофним, назвати не можна. Те, що він звідав, називають “земним пеклом”, і диву даєшся, як він зумів вижити у м’ясорубці, де був приречений на свідоме знищення”. Вибіг на той страдницький шлях у світ із порога батьківської хати у селі Дзвиняча на Тернопільщині. Болючі віхи на ньому — втрата батька-фронтовика в останній день Берлінської битви; перший арешт органами КДБ (був тоді другокурсником Кременецького педучилища); ковточок волі — й арешт повторний; після чотиримісячного слідства майже смертний вирок, замінений на 25 років колимських спецтаборів за участь у національно-визвольному русі… У “Стежках-дорогах” читаємо: “Мій світогляд почав формуватися ще в сорок другому році, одночасно з повстансько-визвольною боротьбою народу проти завойовників”. Зовсім юним відшукав Іван Федорович своє місце у суспільному житті — в перших лавах “трагічного покоління”, яке …Жило і в боротьбі, І в муках рабського терпіння, Та не зневірилось в собі… Завжди: і коли на колимських нарах викашлював застуджену легеню, і коли мужньо змагався із сухотами вдома (уже списаний вмирати), і коли тяжко карався безсонням за долю сторозтерзаної України у наш каламутний час, — надійною опорою вразливій душі було рідне Слово. Воно йому — єдиний поводир у дрімучих хащах сумнівів, сонячний промінь у темних дебрях нинішнього безправ’я і беззаконня. О, як серце поетове ятрив немилосердний біль за безрадісне становище рідної мови в начебто вільній державі! І все ж — крізь муки, страждання, зневіру — зеленим пагінцем — віра й оптимізм: Були валуєви на нього, І циркуляри їх були. Але вони його, живого, Звести в могилу не змогли! Особливу сторінку в творчості І. Гнатюка складають поеми. Викликає щирий подив їхнє тематичне розмаїття (героїчне минуле, рідна мати, національні святині українського народу…), довершеність художньої форми: “Патріарх”, “Армагедон”, “Золотоверхий собор”, “Роковини”, “Сповідь Наливайка”… А при тім поет талановито випробував себе ще в одному складному жанрі — філігранні й барвисті його сонети, сплетені у вінок, — “Нива життя”. Кожен рядок, який вибігав з-під невсипущого пера незламного Івана Гнатюка, — до спалаху вигострений болем за трагічну українську історію, за наше гірке безталання… Читачі добре знають Івана Федоровича і в іншій іпостасі: м’яким, привітним, ніжним, люблячим. Бризки сонця і світла — в кожному рядку дивовижно ліричних циклів: “Різьба золотої тіні”, “Сонети родинної любові”, “Світло згаслої зірки”, “Первозданність”… І ще, і ще, і ще… Несть числа строфам, які п’єш, як дурманні пахощі травневих садів, — стільки в них аромату, легкості, радості. Крізь тонке мереживо поетичних рядків прозирає ясна глибочінь вистояної думки, зблискує сонце високого почуття: Відколосилось літо на поліття. Холоне обрій. Сивіє земля. Лиш запізнілі спогади про літо, Як журавлі, кричать мені здаля… Упродовж усіх своїх і печальних, і озвучених радістю днів Іван Гнатюк ніс у зболеному серці ніжну й трепетну любов до незабутньої матері, доброї і терплячої дружини, з якою його познайомила Колима, а ще — до своєї улюбленої вчительки Євдокії Федотівни Романенко (після заміжжя — Бабич). У другій книжці споминів “Бездоріжжя” письменник написав про неї, про те, як усе життя беріг її образ у пам’яті й серці. Вони знайшли одне одного через п’ятдесят чотири роки, коли Євдокія Федотівна, прочитавши в черкаській газеті статтю про свого колишнього учня, знайшла його листом у Бориславі. Цілий рік, приблизно раз на місяць, вони розмовляли листами, точніше — душами. У цьому листуванні відбилася щира приязнь між учнем і вчителем, головне — як учитель своєю добротою засівав у дитячому серці цю невмирущу любов і повагу до себе. “Саме з метою виховання взаємин учителя з учнем, — підкреслює Іван Гнатюк, — я й наважився ще за життя опублікувати своє листування з Євдокією Федотівною, яка назавжди залишилася не лише моєю найулюбленішою вчителькою, а світлою пам’яттю серця”. В розбурхані дні ще непевних жадань, Коли я горів у юнацькім пориві, Ти, наче зірниця у вранішню рань, Осяяла мрії мої бунтівливі, — написав поет ще 1953 року у колимській неволі. Творчість письменника давно відома українській діаспорі, її сприйняли з великим розумінням та захопленням. Ось думка Лесі Храпливої-Щур (Канада): “У нерозберимому хаосі обставин, подій та ідеологій, якими кишить і хворіє сьогоднішня Україна, голос Івана Гнатюка — необхідний. Для майбутньої стабілізації і встановлення духовних вартостей у поняттях всього народу. У зміцненні для тих, хто вірує. І щоб відкрилися очі тим, хто дав себе звести ворожим переконуванням та застрашуванням. Це слово, писане не лиш чорнилом, але й кров’ю мученика, повинно мати особливий послух та силу. Повинно стати на сторожі справжнього відродження”. Григорій Вишневий (Австралія): “Іван Гнатюк не тільки поет, а й мислитель. Його багатющий досвід щодо комуністичної системи не велить йому оптимістично дивитися в завтрашній день. Очевидно тому, що при владі все ще лишаються колишні комуністи, надія на так званих демократів також надто мала...” Марія Овчаренко (США): “Поет живе тільки думками про Україну, і мотив любови до рідного краю золотою ниткою проходить крізь безліч його творів…” Інколи складалося мимовільне враження, що письменника більше знають і публікують за кордоном, ніж вдома, в Україні… Невдячна справа — робити сухий статистичний підрахунок усього, що написав Іван Гнатюк за життя. Скажу просто: щедрий ужинок! Найдобірніші, найвартісніші (з погляду самого автора) твори об’єднав ваговитий том вибраних поезій під промовистою назвою “Хресна дорога” (понад вісімсот сторінок!) У післяслові читаємо: “Ще жодна моя книжка не виходила у світ з передмовою чи післясловом — обходилося, а до цієї книги… я сам узявся написати післяслово хоч невеличке. І хай воно буде моїм, так би мовити, заповітом: сам я її упорядковував і хотів би, щоб тільки ці вірші і поеми, що увійшли до неї, крім, звичайно, тих, які ще напишу, може, а також крім віршів та казок для читачів дитячого віку, залишилися моїм творчим спадком… Це, власне, мій творчий звіт перед читачами…” Україна — найсвятіша молитва усього життя Поета Івана Гнатюка. Вона — його перша й остання Сповідь, яка пристрасними рядками виболених творів допомагає відроджувати історичну пам’ять народу, затоптану національну честь і гідність, а нині вже й зі зброєю в руках боронити рідну землю. … Але й обернена в руїну Ти — непоклінна і жива, — За те так люто, Україно, Тебе й ненавидить Москва! Найвищим заповітом нам, нині сущим, звучать поетові рядки: Хай оскверняють ниці фарисеї Її ім’я і пам’ять лихоліть, — Любіть до смерті й, гинучи за неї, Своєю кров’ю — волю освятіть!
Цікаво знати · “У тому, що я роблю, є визначна частка слов’янського духу…” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

гу”), виконаний власноруч рок-музикантом. Востаннє зійшов він на сцену “лісової опери” Сопота 1979 року, де виконав свій хіт “Nim Przyjdzie Wiosna” (“Поки не прийде весна”) на зворушливі рядки поезій Ярослава Івашкевича, які зачіпають душу: “…Мене не буди, / я нічого не хочу. / Бо знаю: існую / у цьому безмір’ї, / у морі любові, / до людства існую”. То був якийсь невідомий Нємен, який захоплюється мелодією весни, де шепіт беріз та подих весни, як “мелодія тиха, мелодія дивна, якої й не чутно”. Вишукана поезія Івашкевича, сповнена музичних асоціацій, йде в унісон із запізнілим ліризмом Нємена, бунтаря у минулому. Цей музикальний шедевр, вшанований Grand Prix фестивалю, увійшов згодом в альбом “Postscriptum” та аннали рок-музики ХХ сторіччя. Не випадковий і поворот Нємена до поезій Івашкевича, видатного польського письменника українського походження, для якого музика була не лише джерелом творчості, а й найвагомішим предметом художнього сприйняття світу, невід’ємною частиною його життя (деякий час Івашкевич навчався у Київській консерваторії; його родичами були видатні музиканти світового рівня — Кароль Шимановський та Генріх Нейгауз). Останні роки Чеслав Нємен поступово відходить від колишніх своїх колег з творчого цеху, ігноруючи музичні “тусовки” й приділяючи дедалі більше уваги своїм експериментам із електронною музикою та комп’ютерною графікою. Творча криза, а згодом — тяжка хвороба (рак!) поступово усували Нємена від спілкування з аудиторією. Та все ж не забував він про білоруський край. Приїздив на рідну землю з концертами, спілкувався з Володимиром Мулявіним, лідером ансамблю “Пісняри”, жертвував чимало коштів на сільські школи. Чеслав мужньо тримав тяжкий удар безжалісної долі. З життя пішов 17 січня 2004-го, за 6 тижнів до того, як прийшла весна, про яку співав у Сопоті… Цю пісню й тепер пам’ятають: на фестивалі у Сопоті 2009 року її виконали з нагоди 70-річного ювілею видатного митця рок-музики. “Він дав нам взірець твердої, непоступливої людини, яка не гнеться, ідучи проти вітру, — міркує на сторінках журналу “Jazz Forum” відомий польський журналіст Марек Гашиньський щодо морального впливу особистості Нємена на суспільство, — він переконав нас, що дарувати краще, аніж відбирати…” Мистецтво Чеслава Нємена й сьогодні живе: воно для молоді, для тих, кому йти у майбутнє та вирішувати, як жити у цьому світі…
Цікаво знати · “У тому, що я роблю, є визначна частка слов’янського духу…” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Реквієм по Чеславу Нємену

Його мистецтво живе, воно для молоді, для тих, кому йти у майбутнє та вирішувати, як жити у цьому світі. За примхою долі поляк з Білорусі приголомшив Європу своїм знаменитим хітом “Dziwny Jest Ten Swiat” (“Дивний є цей світ”), який відкрив нову, слов’янську сторінку в історії рок-музики та став гаслом молодіжного покоління буремних 60-х. Чеслав Виджицький народився 80 років тому у білоруському селі Старі Василішкі, що біля річки Нєман: вона й дала йому своє ім’я. Останній його хіт “Nim Przyjdzie Wiosna” (“Поки не прийде весна”), вшанований Grand Prix фестивалю Сопот-79, став реквіємом по Чеславу Нємену, найвидатнішому польському музикантові, легенді європейського рок-авангарду ХХ сторіччя. Його й тепер виконують у Польщі й Білорусі… Володимир СКРИНЧЕНКО “У тому, що я роблю, є визначна частка слов’янського духу…” Чеслав Нємен Примхи долі Бруно Когатрікс, директор паризької “Олімпії”, звернувся до Чеслава, соліста рок-ансамблю Niebesko-Czarni, зі своєрідним проханням щодо псевдоніму. “У вас, росіян та поляків, дуже складні прізвища для вимови. Нам, європейцям, із цим не упоратись”, — стурбовано розпочав він. Чеслав не зрозумів відразу суть прохання мсьє Когатрікса. “Та чи не допоможете ви мені із псевдонімом, пане Чеславе?” — чемно поцікавився Бруно. “Нємен! — вигукнув він, — Відтепер я — Чеслав Нємен”. …Він згадав дитинство, рідне село Старі Василішки, що під Лідою, де народився, білоруський край, згадав і той день перед від’їздом до Польщі, коли прощався з рідним краєм. Чеслав усе стояв, наче заворожений, біля дзеркальної гладі Нємана, пильно вдивляючись у неї, щоб запам’ятати навіки. Дитинство його минало у музичній родині: батько був настроювачем фортепіано. Отже, до репатріації Чеслав ще співав у церковному хорі місцевого костьолу та навчався у Музичному ліцеї міста Гродно. Надалі музичну освіту здобував у Гданську, у Вищій Музичній школі, де поряд із навчанням по фаху фагота почав співати у самодіяльності. Як і його колеги з творчого цеху, розпочинав Чеслав з молодіжних клубів прибалтійського узбережжя. Співав рок-н-роли у стилі Елвіса Преслі, захоплювався й латиноамериканським репертуаром — самба, ча-ча-ча та bossa nova. Доля усміхнулася йому 1962 року, коли на І Фестивалі молодих талантів у Щецині він потрапив у “золоту десятку лауреатів”, а згодом — у найпопулярніший на той час рок-ансамбль Niebesko-Czarni на роль соліста та автора шлягерів. Саме тоді, вже після успіху в паризькій “Олімпії”, де виступав Чеслав поряд зі Стіві Уандером та іншими зірками шоу-бізнесу, до нього надійшло особисте визнання від легендарної Марлен Дітріх, яка виконала на сцені варшавської Sala Kongresova його перший хіт “Czy mnie jeszcze pamiкtasz?” (“Чи ще пам’ятаєш мене?”) у німецькій версії “Mutter, hast du mir Ярослав Івашкевич vergeben”. До слави йому лишався майже крок, але… Лицар слов’янського духу Нємен ніколи не був схожий на суперзірку — ані грана позерства, навіть дещо від Мартіна Ідена, героя однойменного роману Джека Лондона, але шалений його успіх, надзвичайний вплив на молодь та волелюбний дух однаково непокоїли його конкурентів з творчого цеху та владу, яка давно вже з підозрою спостерігала за його концертами. Для польської естради початку 60-х Нємен лишався отаким непослухом на зразок Ходжі Насреддіна з Бухари. А найбільше дратувало владу його небажання “прогинатися” перед нею: у принципах він був непохитний. Це ставало скандальною темою перших шпальт польської преси. За жорсткою критикою слідом йшли оргвисновки — заборона виступів. Та це не завадило Нємену посісти артистичний Олімп. 1967 року на небосхилі європейської рок-музики засяяла яскрава зірка цього непокірного артиста: в Ополі він став сенсацією конкурсу. Там і виконав свій найвизначніший хіт, із яким увійшов в історію рок-музики — “Dziwny Jest Ten Swiat”. Для тих, кому пощастило спостерігати його появу на сцені, це було потрясінням! Здавалося, що гнучкий й обурений тенор Нємена протестував проти хижацьких законів сучасного йому суспільства, яке жило за уявленнями джунглів: “Дивний є цей світ, / де ще чимало зла, / та й дивно мені, / що з віку у вік / зневажає чоловіка чоловік…” Протест Нємена йшов в унісон із протестом молоді проти традиційних буржуазних цінностей. Не дивно, що на хвилі молодіжної революції, що прокотилася усим світом, цей хіт мав надзвичайний резонанс і став гаслом молодого покоління буремних 60-х. На Нємена впала “золота злива” титулів і нагород. Його вшанували Grand Prix фестивалю Сопот-68; тоді ж у продажу з’явилися відразу три альбоми Нємена — “Dziwny jest ten świat”, “Sukces” (“Успіх”) й “Czy mnie jeszcze pa- miкtasz”. Та ще й “Золотий Диск” (Zіota Plyta) від фірми Polskie Nagrania за альбом “Dziwny jest ten świat” як перший за продажем в історії польської естради. Не забутий він за океаном: від американського тижневика “Billboard” отримав нагороду-статуетку — як “найпопулярніший польський співак 1968 року”. Він дедалі більше міркував над примхами долі шоу-бізнесу, який майже заполонив потік беззмістовних, пустопорожніх шлягерів. Нємен прагне збагатити інфантильну рок-музику джерелами польської поетичної класики. Його найулюбленішим поетом стає Ципріян Норвід, забутий польський поет ХІХ сторіччя, який найбільше вплинув на творчість Нємена. Думка — ось що найбільш імпонує Нємену у примхливій поезії Норвіда. Власне, поворот до класики — Норвіда, Асника й Івашкевича — надихнув його на нові творчі звершення. Це виявилося в альбомі “Niemen Enigmatic” (“Загадковий Нємен”), який фахівці вважають епохальним у творчості співака. Саме тоді він відмовляється від звичних музичних форм рокмузики, зокрема трихвилинного формату пісень, які звучали тепер як масштабні за часом вокально-інструментальні поеми. Збагачує свої твори не тільки композиційно, а й інструментально, використовуючи найсучасніші інструменти — Hammond-орган, синтезатор Mini-Moog, Mellotron, Fen- der piano та інші, які відтворюють магію електронної музики, залучає до своїх проєктів і польських джазменів-віртуозів, зокрема саксофоністів Збігнева Намисловського й Міхала Урбаньяка, із якими працював над альбомом “Niemen Enigmatic”. Вокал Нємена набуває яскравих рис і фарб: він органічно поєднує в собі характерну для блюзу манеру виконання у стилі soul з помітним впливом мугаму — азербайджанської вокальної школи, до якої належав видатний радянський співак Рашід Бейбутов. З часом, лише після смерті цієї видатної особистості і митця, фахівці у галузі популярних жанрів музики спроможні були повною мірою оцінити творчий внесок Скульптурне зображення Нємена у селі Старі Василішки Чеслава Нємена у рок-авангард ХХ сторіччя, загадковий світ його музичних уявлень, який осягнув він своєю творчістю. “Дивний світ його музики і філософії життя, — згадував про свого колегу Павло Бродовський, колишній бас-гітарист рок-ансамблю “Akwarele”, а згодом і головний редактор журналу “Jazz Forum”, — виник на зіткненні двох різних культур,.. двох відмінних цивілізацій: Сходу й Заходу, на стику традиції та сучасності, музики …народної й релігійної, популярної і класичної… Він був артистом Ренесансу, який продирався за межі стилів… Інфантильну рок-музику переніс він в іншій вимір та привніс до неї тексти від найсвятіших канонів великої поезії”. Наче величний фриз античного саркофага звучить Норвідова поезія у центральній композиції альбому “Niemen Enigmatic” — “Bema pamieci zalobny rapsod” — жалобній рапсодії на смерть польського генерала Бема, що пoлiг у боротьбі за волю угорського народу, яко “останній лицар” (за висловом Карла Маркса у промові на польському мітингу 1867 року). Ця дивовижна рок-- містерія у виконанні Нємена занурює нас у містичний ритуал похорону середньовічного лицаря, де присутні тіні минулого при свічках-смолоскипах, схрещені руки лицаря та й кінь, який “тужно танцює” у розпачі за своїм хазяїном. Здається, що й сам Нємен, який веде сольну партію за Hammond-органом, йде водночас у юрбі середньовічних плакальників, допомагаючи їм своїм драматичним співом. У альбомі “Człowiek Jam Ni- ewdzieczny” (“Чоловік я невдячний”) Нємен знов повертається до Норвіда — озвучує його поезії — Italiam! Italiam! (“До Італії! — Думко, плинь під хвилі гомін…”) та Aerumnarum Plenus (“Чого журюся? Звідки думи трудні? / Співати маю, а співати — час?”) Нємен завжди глибоко усвідомлював свою життєву місію: “У тому, що я роблю, є визначна частка слов’янського духу…” Коли прийде весна… Слава рушила за Нєменом на Захід, перетинаючи кордони, моря й океани… Йому аплодує Париж та Нью-Йорк, Делі, Москва і Рим, його показує Євробачення на Мюнхенській олімпіаді 1972 року. Але мрією його лишалося життя без гастролей: гіркий присмак слави втомив його. 70-ті роки. Нємен багато часу проводив у студії, де безперервно експериментував із електронною музикою, прагнучи віднайти свій алгоритм рок-авангарду — музики майбутнього. Тоді ж захопився й живописом: дизайн деяких з його альбомів, зокрема “Requiem dla Van Gogha” (“Реквієм по Ван Го-
Арт-калейдоскоп · “Сьогодні українське кіно вже конкурує зі світовим”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Мандрівка напередодні фестивалю

У ніч з 29 на 30 червня на столичному Арт-причалі відбудеться кінофестиваль українських фільмів “Відкрита ніч. Дубль 22”. Водночас з Києвом короткометражні фільми покажуть по 100 локаціях в Україні та за кордоном. Михайло Іллєнко “Відкрита ніч” — фестиваль, покликаний щоразу відкривати нові українські імена в галузі кінематографа та телевізійного виробництва, відбувається під девізом: “Ми. Для нас. Про себе”. Напередодні фестивалю його організатори запросили представників ЗМІ прогулятися по Дніпру на пароплаві “Омар Хайям”. Тут відбулася прес-конференція та неформальне спілкування з представниками та партнерами кінофестивалю. Під час зустрічі презентували програму 2019 року (дофестивальні покази, конкурсну, позаконкурсну та спеціальну, а також постфестивальну програми); повний склад журі; перелік офіційних майданчиків фестивалю по Україні та за кордоном; офіційний ролик заходу. — Традиційно розпочинаємо фестиваль в останню суботу червня, а завершуємо його в останню неділю. Фестиваль триває шість годин, — зазначив президент і арт-директор “Відкритої ночі”, кінорежисер Михайло Іллєнко. Є у нас і додаткова програма. За участю начальниці відділу програм мережі кінотеатрів “Лінія кіно” Ліани Плисецької та директора кінотеатрів “Бумер” і “Магнат” Сергія Зленка відбудеться дискусія на тему: “Кінотеатральна дистрибуція короткометражного кіно”. На телеканалі Суспільне: UA покажуть серію телевізійних випусків, присвячених фестивалю. У позаконкурсній програмі є кілька фільмів тривалістю по три хвилини. Це окрема програма Андрія Різоля “Дивись українське”. Наш фестиваль шукає фільми, де є герой, намагаємося нести надію. Ми представляємо українське кіно. Важливим, але не єдиним чинником є мова фільмів. Окремі стрічки без слів або російськомовні, але всі вони українські за змістом. Серед членів журі — композитор і поет Роман Коляда, продюсер Володимир Яценко, режисер та продюсер Валентин Васянович, актриса Ніна Набока, кінокритик Євген Стасіневич, звукорежисер Володимир Третьяков, продюсер Маріана Новікова, перекладач Катерина Поправка. Завдяки підтримці банку “Аваль” головний приз фестивалю цього року становить 100 тис. гривень. Загалом за 22 роки фестивалю показали понад 700 фільмів. — Фестиваль “Відкрита ніч” виник тоді, коли українського кіно фактично не було, — наголосив голова Державного агентства України з питань кіно України Пилип Іллєнко. — А цей фестиваль єдиний від самого початку був присвячений саме українському кіно, всі ж решта популяризували в Україні зарубіжне кіно. Вже пізніше інші кінофоруми почали створювати національні програми і національні конкурси. Сьогодні в Україні практично немає успішного кінематографіста, який би не брав участі у “Відкритій ночі”. Це один з головних стартових майданчиків українського кіно. Переконаний, що саме цей фестиваль — один із найважливіших чинників, завдяки якому можна говорити про відродження національного кінематографа. Фестиваль зберіг і реанімував ті процеси, які були практично знищені, ті залишки великого українського кіно, які існували у формі короткого метра. Сьогодні українське кіно вже конкурує зі світовим не лише на власному ринку, а й на престижних міжнародних кінофестивалях. І в цьому велика заслуга “Відкритої ночі”. Для голови Меценатської Ради фестивалю “Відкрита ніч” Андрія Різоля особливе значення мають емоції, які переповнюють учасників фестивалю і глядачів. Він має велику харизму і магнетизм. По суті, завдяки допомозі партнерів, цей фестиваль став наймасовішим в Україні. — Цього року “Відкрита ніч” відбудеться за підтримки Українського культурного фонду, — підкреслила речниця фонду Анастасія Герасимова. — Завдяки професіоналізму команди фестивалю, яка усвідомлює, наскільки важливо дотримуватися процедури, відповідально ставитися до бюджетних коштів, поєднувати творчу і технічну частини. Фестиваль “Відкрита ніч” посів перше місце у конкурсі Українського культурного фонду. Сподіваємося, що наша підтримка стане запорукою організації якісного фестивалю та поширення ідей кіно до аудиторії не тільки в Києві, а й на регіональних майданчиках. Цього року глядачі побачать програми, складені з нових фільмів дебютантів і відомих митців. Це буде 8 ігрових фільмів, 4 документальні, 6 анімаційних, 4 позаконкурсні та 3 ретроспективні. Як експеримент фестиваль запровадив конкурс реклами. На жаль, кількість поданих фільмів недостатня для повноцінного конкурсу, тому на фестивалі лише покажуть обрані рекламні ролики в окремій “Програмі реклами”.
Арт-калейдоскоп · “Сьогодні українське кіно вже конкурує зі світовим”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ВВооллооддииммиирр ККоош шууббаа ттаа ййооггоо уууччнніі

У Національному Будинку органної та камерної музики України відбувся концерт органної музики “Володимир Кошуба і його учні”. Так знаний український органіст, народний артист України відзначив 35-річчя своєї педагогічної діяльності. Володимир Кошуба — випускник Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, учень засновника української органної школи, легендарного професора Арсенія Котляревського. Був серед перших солістів-органістів, з яких починав історію Національний Будинок органної і камерної музики України. Ім’я виконавця відоме далеко за межами нашої країни. Його мистецтвом захоплюються слухачі на престижних міжнародних органних фестивалях. Протягом багатьох років Володимир Вікторович є президентом Всеукраїнської асоціації органістів та органних майстрів. Активну концертну діяльність поєднує з педагогічною. Вже 35 років викладає у Київській спеціалізованій музичній школі імені Миколи Лисенка, яку сам колись закінчив. Саме з ініціативи Володимира Кошуби, яку підтримала дирекція школи, придбали електроорган і відкрили єдиний в Україні органний клас. З вересня 1983 року Володимир Вікторович працює в рідній школі, виховав плеяду талановитих органістів. Розпочався концерт виступом учня сьомого класу Київської музичної школи ім. Миколи Лисенка Божена Царицина, який виконав твір Самуеля Шейдта “Відлуння”. Насиченою була програма виступу учениці восьмого класу цієї школи Софії Наконечної. В її виконанні прозвучали твори Йоганна Себастьяна Баха, Луї Лефебра- Велі, Жана Лангле, Каміля Сен- Санса і Джорджа Телбен-Болла. Володимир Кошуба, Софія Наконечна, Божен Царицин і Валерія Балаховська Завершив концерт відомий органіст і педагог Володимир Кошуба, у виступі якого було представлено і класику (“Так говорив Заратустра” Ріхарда Штрауса і “В стилі маршу” Вінченцо Петралі), так і сучасну музику (“Ave, Maria” В’ячеслава Самофалова). Інтерв’ю з однією з найвідоміших учениць Володимира Кошуби — заслуженою артисткою України Валерією Балаховською читайте у наступних числах “СП”. Зачарував виступ солістки Національної філармонії України Тетяни Жук-Сєдової. У своєму виступі пані Тетяна звернулася, зокрема, і до української музичної спадщини, подарувавши скерцо зі збірки “Карпатські дороги” Лесі Дичко. А заслужена артистка України Валерія Балаховська, яка продовжила ювілейну програму, вже не одне десятиліття працює солісткою Національного Будинку органної та камерної музики України. міла, що справжнім її покликанням є живе спілкування з дітьми, що дарує неймовірне емоційне задоволення. Дітище О. Руденко — художня студія “КЛЬОВО кольорово” відчинила свої двері дітям і дорослим майже рік тому в невеличкому селищі Калита, що на Київщині. Головний девіз студії: “З нами творчість доступна кожному!” А найважливішим завданням тут вважають навчити дитину отримувати задоволення й позитивні емоції від процесу малювання, а також допомогти їй позбутися психологічних проблем, страхів і бути впевненою в собі. Проект показує, як учні у своїх роботах розкривають барвисту морську тематику. Для юних митців надзвичайно важлива стороння думка про їхню творчість. Також виставка демонструє, що, використовуючи певну методику навчання та нетрадиційні техніки малювання, можна швидко досягти помітних результатів. Багатьом відвідувачам запам’яталися роботи “На сонячному острові” (автор Артем Кудін, 9 років), “Середземне море” (Анна Мяка, 11 років), “Маки на морі” (Дар’я Герасименко, 13 років), “Мушля” (Альбіна Твердохліб, 11 років), “Там є життя” (Анастасія Ковальчук, 10 років), “Штиль” (Анастасія Калита, 10 років). Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
Арт-калейдоскоп · “Сьогодні українське кіно вже конкурує зі світовим”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Таємничий світ акварелі

У Центрі української культури та мистецтва відбулися Міжнародний фестиваль акварельної мініатюри “Miniwa- tercolor Kyiv 2019” та виставка творів вихованців сучасної художньої студії “КЛЬОВО кольорово” — “Морська казка”. Міжнародний фестиваль акварельної мініатюри “Miniwater- color Kyiv” — це унікальний простір для обміну думками, досвідом, місце для пошуку нових творчих ідей. Фестиваль відбувається вже вдруге. Якщо торік у ньому взяло участь 83 учасники з 11 країн світу, то 2019-го увазі відвідувачів представили експозицію робіт від понад 150 учасників з 22 країн. Це художники-акварелісти з України, Білорусі, Чеської Республіки, Німеччини, Єгипту, Італії, Латвії, Молдови, Словаччини, Угорщини, Іспанії, Бангладеш, США, Канади, Грузії, Індії, Ісландії, Люксембургу, Мексики, Перу, Непалу, Польщі, Румунії, Португалії, Таїланду та Туреччини. Організатори фестивалю — Вікторія Григор’єва та Валентина Пітеніна. У програмі — майстер-класи досвідчених майстрів акварелі. Це обмін досвідом і можливість професійного спілкування. До незалежного і професійного нагородження дипломами і призами фестивалю запросили міжнародне журі у складі художників Anna Massinissa (Італія), George Politis (Греція), Franc Go- lob (Словенія) та мистецтвознавців з України Світлани Долеско й Анни Андерс. До проведення конкурсу долучилися поважні спонсори — виробники та дистриб’ютори художніх матеріалів найвищої якості: Daniel Smit (USA), Senne- lier (France), Artemiranda (Spain). А виставка “Морська казка” на загальний огляд представила близько 40 робіт 16 учасників віком від 7 до 13 років. Керівник студії — Олеся Руденко, педагог-художник із 14-річним досвідом роботи. Пані Олеся закінчила Корсунь-Шевченківське педагогічне училище ім. Тараса Шевченка. Навчалася у Національному педагогічному університеті ім. Михайла Драгоманова та Київському педагогічному університеті ім. Бориса Грінченка. Працювала в художніх школах м. Києва та Київщини, потім зайнялася науковою роботою. А згодом зрозу-
Культура без провінції · “Стоять на могилах хрести, До пам’яті кличуть іти”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

З шаною і любов’ю

У Полтаві відкрили пам’ятну дошку Панасові Мирному до 170-ліття від дня його народження Вічним леготом Зеленого Гаю освячена Полтавська околиця, де справжнім хранителем духу Панаса Мирного постає загальноосвітня школа І—ІІІ ступенів № 8, яка носить ім’я письменника. Подію, що відбулася з нагоди 170-ї річниці від дня народження класика української літератури — відкриття за сприяння міської ради пам’ятної дошки Панасові Мирному скульптора Дмитра Коршунова, приурочили Велетам Слова й захисникам України. Валентина ШЕМЧУК, голова Полтавського обласного відділення Міжнародної організації “Жіноча громада” Фото Світлани ЧИПЕНКО — Сімдесят років тому, 1949- го, до 100-ліття від дня народження українського письменника Панаса Мирного полтавській школі № 8 надали його ім’я, і встановлення пам’ятної дошки Панасові Мирному — це вияв глибокої шани великому синові України, — розпочала свято директор ЗОШ № 8 імені Панаса Мирного, спеціаліст вищої категорії, учитель-методист Світлана Богодиста. — Не одне десятиліття нас єднає щира співпраця з увічнення пам’яті Панаса Мирного і його однодумців Лесі Українки й Миколи Дмитрієва меморіальними дошками, які відкриті в Полтаві, Берліні та Тбілісі, незабаром з’явиться в Гадячі Олені Пчілці, — звернулася до учасників урочистостей заслужений працівник культури України, лауреат премії імені Панаса Мирного Полтавської обласної ради, ініціатор відкриття пам’ятної дошки Панасові Мирному Валентина Шемчук й уславила власними поетичними рядками подвиг Героїв-сучасників. Урочистості зібрали дітей і вчителів, очільників і депутатів обласної та міської рад, науковців, музейників, журналістів, бібліотекарів, художників. На фасаді школи, в якій звучать слова романів і лірики письменника, де гідно шанують його творчість, встановлена пам’ятна дошка Панасові Мирному. Право її відкрити надали кращим школярам — вихованцям Полтавського територіального відділення Малої академії наук України, переможниці Всеукраїнського конкурсуквесту “Чи знаєш ти Шевченка?” Надії Наконечній та голові учнівського самоврядування Богданові Раткевичу. Діти палко читали вірші на пошану Панаса Мирного. Патріотичні пісні ансамблю бандуристів “Веселка”, як ознака єдності пращурів і нащадків, завершили зібрання.
Культура без провінції · “Стоять на могилах хрести, До пам’яті кличуть іти”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Вшанування пам’яті Івана Мазепи миколаївцями

Інна БЕРЕЗА, Галина ЗАПОРОЖЧЕНКО, члени Миколаївського міського міжрайонного осередку “Просвіта” ім. Миколи Аркаса Просвітяни м. Миколаєва 16 червня відзначили ювілейні дати — 380-річчя від дня народження легендарного Гетьмана України Івана Мазепи та 310-річчя його останнього шляху Україною. Історичний масштаб цієї постаті ще за життя влучно означено приказкою “Від Богдана до Івана не було Гетьмана”. Це він 22 роки міцною рукою тримав булаву і поклав край сумновідомій Руїні. І хоча московська імперія не шкодувала чорних фарб, аби спотворити образ Івана Мазепи, він у пам’яті нащадків став справжнім символом українського спротиву Москві. Замість анафеми, яка була проголошена московськими попами за наказом Петра І, Іванові Мазепі належить світла пам’ять за його політичні, меценатські та будівничі діяння — справжня українська слава! Тож у День Святої Трійці у селі Лимани Вітовського району Миколаївщини відбулося вшанування Гетьмана — захопливе мистецьке дійство “Дорогою Мазепи”. Саме з цих місць на березі Дніпро-Бузького лиману проклав свій останній шлях Іван Мазепа з його вірним Пилипом Орликом та Карлом ХІІ. Просвітяни Миколаївського міського міжрайонного осередку “Просвіта” ім. Миколи Аркаса разом із миколаївським козацтвом поклали квіти до пам’ятних знаків на честь історичної переправи Гетьмана та його побратимів через лиман та на місці колишньої козацької церкви. Відбувся поминальний молебень пам’яті Івана Мазепи та усіх борців за волю й незалежність України, а після покладання квітів гості з Миколаєва та члени місцевої громади насолоджувалися театральним дійством і концертом професійних та самодіяльних акторів. Заслужені оплески отримали просвітяни — учасники театралізованої вистави “Останній шлях Мазепи”, в якій Гетьмана зіграв актор Микола Євтушенко, Пилипа Орлика — відомий миколаївцям учасник Майдану Гідності Олег Гілякін, Карла ХІІ — поет Олександр Мачула, а Понятовського — письменник Віталій Рогожа. Сценарієм, організацією та ініціативою товариство завдячує голові нашого осередку, заслуженому працівнику культури України, кавалеру ордена “За заслуги”, професору Омеляну Шпачинському. Під час концерту також виступали письменники, які в останні роки публікували книги про славного Гетьмана. Зокрема, І. Рогожа, автор історичного роману “Іван Мазепа” (остання книга трилогії “Запороги”), та (організатор — отаман миколаївського козацтва Сергій Параскун) та козацький куліш. Мешканці громади, студенти української філології Чорноморського національного університету імені Петра Могили на чолі з куратором Владленою Руссовою, просвітяни нашого осередку та Вітовського товариства отримали естетичне задоволення й дізналися чимало нового про історію боротьби України за незалежність. Всі щиро співали й Гімн України, і “Молитву за Україну” М. Лисенка, а також слухали пісню “Козацькі хрести” (муз. О. Білаша) у виконанні автора слів М. Євтушенка, що завершується рядками: “Стоять на могилах хрести, / До пам’яті кличуть іти”. Галина Запорожченко, яка написала поему “Іван Мазепа”. Лунали пісні “Україна рідна”, яку виконав Денис Лисанчук (сл. В. Рогожі, муз. виконавця), віночок з українських народних пісень у виконанні Ірини Лозової (артисти-вокалісти Миколаївської обласної філармонії). Самодіяльні актори з громади с. Лимани нагадали глядачам про автора “Наталки Полтавки” в ювілейний рік І. Котляревського аріями з однойменної опери М. Лисенка. Зворушила співом “Україна — це ми” та “Одна калина” вокалістка народної філармонії і член нашого осередку Ірина Сіра. Чудовим доповненням до концерту були виставка майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, козацькі забави Напередодні Дня Конституції України, 27 червня 2019 року, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно з партіями та громадськими організаціями національно-демократичного спрямування вшанують батька української Конституції Пилипа Орлика. Біля його пам’ятника (перехрестя вулиць Липської та Пилипа Орлика) проведуть публічний захід, де відбудеться вручення просвітянської премії імені Бориса Грінченка 2018 р. Початок о 10.00. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55 Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Культура без провінції · “Стоять на могилах хрести, До пам’яті кличуть іти”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Микола ЦИМБАЛЮК Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ЦИМБАЛЮК Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Емблема «Просвіта»Просвітянин