Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ятаємо! · “Пам’ятника Євгенові Чикаленку, чиє ім’я стоїть одним із перших у національному пантеоні, й досі нема”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Будитель української нації

Слово Просвіти, №26 за 2019 рік

У листі до Євгена Харлампійовича Володимир Винниченко написав: “Вірю, що доведеться вибирати вулицю для пам’ятника Вам...”. Відтоді минуло майже сто років... Пам’ятника Євгенові Чикаленку, чиє ім’я стоїть одним із перших у національному пантеоні, й досі немає… Георгій ЛУК’ЯНЧУК, голова Міжнародного громадського об’єднання “Соловецьке братство” Будителем української нації поряд з Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою називала Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861—1929) вся національно свідома українська інтелігенція початку ХХ століття. Сіячем, будівничим нації називали його сучасники. Політичний і громадський діяч, видатний агроном, літератор, меценат, видавець, журналіст. Важко знайти, до чого б Євген Чикаленко не доклав своїх рук. Після переїзду до Києва “з головою занурився в українську громадську діяльність”. Він тісно співпрацював з Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Михайлом Коцюбинським, Сергієм Єфремовим, Дмитром Дорошенком та багатьма іншими видатними українськими діячами того часу, котрих підтримував матеріально, надзвичайно багато зробив для захисту української мови й правдивої історії України. З 1905 року разом із Володимиром Леонтовичем і Василем Симиренком узявся за видання української газети “Громадська думка”, згодом “Рада”. Це була єдина щоденна українськомовна газета у царській Росії. Любов Євгена Чикаленка до України дивовижно поєдналася з обов’язком говорити правду, часом гірку, про власний народ, і “перти плуга”, підіймаючи борозни національної цілини… Нині широковідома його крилата фраза — “Легко любити Україну до глибини серця, значно важче до глибини кишені”. 1917 року Євген Чикаленко серед ініціаторів і членів Української Центральної Ради, один із найавторитетніших українських діячів. З ним радилися найвідоміші українські політики революційної України, хоча, на превеликий жаль, не завжди дослухалися до його мудрих порад. З 1919 року він в еміграції. Тривалий час працював у Подєбрадах в Українській сільськогосподарській академії. З-під пера Чикаленка 1897 року вийшло п’ять книжок (українською мовою), півмільйонним накладом! — “Розмови про сільське господарство”. А ще — “Розмови про мову” двома накладами. просвітянському подвижнику. Не було й дивом, що саме Олексій Іванович створив науково-громадську інституцію “Інститут Грінченкознавства” та очолив її. Автор понад 350 наукових і науковопопулярних публікацій з літературознавства, історії педагогіки України, фольклористики, методики викладання української мови і літератури, понад 700 публікацій у періодичній пресі, виступів на радіо й телебаченні, він 2013 р. у Львівському національному університеті імені Івана Франка захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук “Наукова біографія і творча спадщина Григора Тютюнника: джерелознавча і текстологічна проблематика”. Це перша в Україні докторська дисертація за спеціальністю “Літературне джерелознавство і текстологія”. Цього ж року був рукоположений у сан диякона в УПЦ КП. Після вимушеного переселення з окупованого Луганська в серпні 2014 р. працював на посаді професора кафедри філософії і економіки освіти Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського та за сумісництвом — кафедри філологічних дисциплін рідної alma-mater у Старобільську та СНУ імені В. Даля у Сіверськодонецьку. Вірив, що повернеться у звільнений від проросійських найманців Луганськ. О. І. Неживий — автор багатьох окремих видань, упорядник та редактор низки книг, дослідник літературознавчих процесів у Донбасі і на Луганщині зокрема. Як член НСПУ, НСЖУ, НСКУ, Полтавської спілки літераторів друкувався в багатьох періодичних виданнях. Вважав за честь плідно співпрацювати зі “Словом Просвіти”. Впродовж 20 років луганці йому довіряли бути членом міського та обласного об’єднань ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, обирали делегатом просвітянських з’їздів. Серед численних відомчих нагород просвітянські: медаль “Будівничий України”, лауреат всеукраїнських премій Івана Огієнка, імені Бориса Грінченка. Національна спілка письменників України удостоїла його відзнаки НСПУ, літературних премій імені Володимира Сосюри, Василя Симоненка, Дмитра Нитченка та інших. У своїх останніх літературознавчих студіях “Зізнання”, що побачила світ у видавництві “Полтавський літератор”, він зізнався у любові до Луганщини і Полтавщини, бо його життєва доля поєднала два рідних краї через призму літературно-мистецького, наукового та громадського життя. І немає сумнівів, що ця любов взаємна. Центральне правління ГО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Правління Луганського обласного об’єднання ГО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Один із прем’єрів уряду УНР В’ячеслав Прокопович у спогадах про Євгена Чикаленка сказав: “Якби існувала незалежна Українська держава, вона б вшанувала пам’ять Євгена Чикаленка достойним способом”. Відновлена 1991-го держава існує вже майже 30 років, але ім’я видатного національного діяча, на жаль, все ще не вийшло з тіні забуття”. Про це говорили на круглому столі, який відбувся 20 червня в Києві в Музеї шістдесятництва. Учасники обмінялись думками про роль Євгена Чикаленка в українській історії та увічнення його пам’яті в Києві — пам’ятником та в назві однієї з центральних вулиць. Голова “Просвітницького Центру національного відродження ім. Є. Чикаленка” Юрій Гнаткевич (справа), директор Музею української революції 1917—1921 років, історик Олександр Кучерук (зліва) та інші учасники круглого столу за обговоренням

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин