4 “Україна здобула велику перемогу в нерівній боротьбі”. Мова єдина · с. 4сторінка оригіналу ↗
Конституція на захисті мови
Слово Просвіти, №26 за 2019 рік
Ігор АЛЕКСЄЄВ, член Ради Харківського ОО ВУТ “Просвіта” Нещодавно відбулася низка дуже сприятливих для української мови подій, серед яких найдовгоочікуванішим виявилося ухвалення закону про мову. Україна здобула велику перемогу в нерівній боротьбі. У суспільстві, де виборчим правом наділені симпатики ворогів усього людства та жеруни, — такий закон про мову є великим досягненням. Тепер же нам слід зосередитися на тому, щоби його не скасували і не змінили у гірший бік. Само собою — щоби він працював. Але не менш важливим є розуміння того, що буде за п’ять років, за п’ятнадцять, за сто, за тисячу; що нам треба буде робити за тих нових умов — на ці питання треба мати хоча би приблизну відповідь заздалегідь. Найважливіше — куди ми рухаємося, — уже час думати за глибше реформування нашого законодавства в український бік. Щоби коли буде можливість його вдосконалити, у нас уже була продумана ідея — як. Конституція має багато функцій і неюристи зазвичай зосереджені на її симболічному значенні, на викладенні у ній найбазовіших засад функціонування держави. Від них я багато разів чув побажання, щоби Конституція була якнайкоротшою та найпростішою і щоби її всі знали напам’ять. Я розумію, як це добре. На це, вважаю, має бути написана відповідним чином преамбула. А сама Конституція — це має бути викладення національної ідеї. Вона має бути написана так, щоби все хороше вона захищала і плекала, а нічого поганого не затесалось і не вилізло. Адже ще одна з функцій
Галина ВОЛОЩУК, доцент кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту Ключовою на форумі була доповідь “Голодомор і терор проти української мови” Міхаеля Мозера, професора мовознавства Інституту славістики Віденського університету, професора Українського Вільного Університету в Мюнхені та Католицького університету ім. Петра Пазманя в Будапешті та Пілішчабі, президента Міжнародної асоціації україністів (м. Відень, Австрія). Доповідач виокремив такі три питання: 1) інтернаціоналізація і українізація; 2) діалектика українізації, або ж “убивча” діалектика українізації; 3) українізація по-більшовицьки. “Активну працю над розвитком української стандартної мови та її поширенням передусім повинні виконувати українські інтелігенти-письменники та вчителі. Більшовики, зрозуміло, їм не довіряли. Письменники були під пильним контролем партії. Коли Микола Хвильовий висунув гасло “Геть від Москви!”, яке практично означало лише вимогу побудувати українську культуру і літературу за зразком європейських традицій незалежно від російських, то цю тезу 1926 р. миттєво затаврували як теоретичне оформлення українського фашизму”, — наголосив професор Міхаель Мозер. Упродовж двох днів учасники дискутували довкола комплексу важливих наукових проблем, широту яких засвідчують назви секцій: — Лінгвокультурні аспекти осмислення Голодомору. — Фольклорні тексти про Голодомор: розкодування закодованих смислів. — “Новояз” у радянському тоталітарному дискурсі. — Комунікативні практики в епоху і після Голодомору: приватний та публічний виміри. — Мова влади і влада мови в епоху Голодомору. — Наративи Голодомору і культурна свідомість української літератури. — Із вчителями — на урок. Нові академічні знання, міжпредметні зв’язки, інноваційні методики у викладанні теми Голодомору: як це працює. — Омовлення травми Голодомору: пошук нових стратегій мовомислення і наукового письма. Дослідники передовсім звернули увагу на масштаби мовного впливу тоталітарної конституції, і вона, на мою думку, основна, — це ранжування законів. Закони України всі мають однакову вагу, окрім Основного Закону. Він характеризується підвищеною стабільністю. Це виражається у тому, що він містить правила вчинення певних дій не простою більшістю голосів у ВРУ, а 2/3, 3/4 і, врешті-решт, перша її частина може бути змінена тільки шляхом проведення всеукраїнського референдуму. Зараз ухвалили вигідний нам закон про мову, а завтра можуть ухвалити невигідний. Для цього потрібна проста більшість голосів нардепів, для яких мова — не головне. Якби у Конституції була більш глибока і продумана стаття на підтримку української мови, цієї проблеми не було б. 1996 року народ України через парламентарів висловив у Конституції своє ставлення до мовного питання таким чином, що мова, і не одна, згадується десять разів. Власне ж українська мова згадується двічі. Конституцію, яка би сприяла українській мові більшою мірою, ухвалити не вдалося б. Українізація йшла дуже повільно, і ми весь час боялися, що вона може зупинитися. Прийнята від початку (і чинна досі) редакція статті про мову не завадила прийняти свого часу ворожий мовний закон. Вона не спонукала одразу і безповоротно вжити рішучих заходів для звільнення від рабського спадку. “Мовна стаття” міститься у першій частині Конституції, та змінити її можна тільки шляхом всеукраїнського референдуму. У нас зараз може не бути спільної точки зору, чи треба це взагалі робити і якщо робити, то як. Але зараз ми маємо час разом подумати. Прошу вельмишановних читачів “Слова Просвіти” ознайомитися з моїми міркуваннями щодо того, яке має бути становище української мови у Конституції України, щоби гарантувати права української мови. Конституції України повинна зрозумілим для кожного чином гарантувати, що: • українську знатимуть дедалі більше людей у світі; • українську вживатимуть як основну дедалі більше людей у світі; • літературна українська мова пришвидшено розвиватиметься задля поліпшення виконання своїх функцій, що збільшить її самоцінність і дасть їй конкурентні переваги. Я би виніс на Всеукраїнський референдум таку редакцію статті про мову: Українська мова — єдина державна мова України. Українська мова визнається найціннішою складовою культури Українського народу та основою держави Україна. Держава сприяє вдосконаленню української мови науковим методом. Нормування української мови має на меті збільшення її ефективности. Держава гарантує поширення української мови та сприяє її застосуванню як основної в усіх сферах у всьому світі. Україна сприяє збереженню і розвитку мов бездержавних народів, а також зв’язкам представників національних меншин із їхніми батьківщинами.
Держава сприяє реалізації української мови як мови міжнародного спілкування, а також вивченню інших мов міжнародного спілкування і тих мов, що потребують підтримки. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. Формулювання “єдина державна мова” — це краще, ніж просто “державна мова”, погодьтеся. Зауважте, що все більше з’являється зараз діячів, які не проти “другої державної англійської”. Питання, чи повинна українська держава спонсорувати чужі мови, стоятиме завжди, й у патріотів на нього повинна бути заготовлена рішуча відповідь. Також Конституція повинна промовисто пояснювати той факт, що мова — це дуже важливо. Що мова розвивається і це усвідомлений і скерований найвидатнішими нашими людьми процес. Що українізація повинна бути важливим державним завданням, за успішність виконання якого чиновники несуть персональну відповідальність. Що її треба провадити відповідно до реалій глобалізованого постінформаційного світу, де у кожній ніші українці мають право бути присутніми. Що меншина, у якої немає своєї держави, яка свою державу має і яка є резидентурою імперії — це меншини трьох різних ґатунків і ставлення до них має бути докорінно різним; що це питання не тільки національної безпеки — але і просто етики, совісті. Що зафіксоване у Конституції сприяння вивченню мов міжнародного спілкування є чудовою нормою, але воно має бути не на шкоду перспективам української мови, яка і може, і повинна сама стати мовою міжнародного спілкування.
Марина Варданян, доцентка Криворізького державного педагогічного університету, говорили про наративи Голодомору і культурну свідомість української літератури. Зокрема, Ірина Захарчук зауважила, що твори української літератури на тему Голодомору 1932—1933 рр. в Україні розкривають причини голоду, переживання людей на межі життя й смерті, а також містять ознаки документалістики, фактографічності і психологізму. Сучасна українська література, на думку професорки, шукає відповіді на виклики й дилеми трагедії Голодомору. Пізнавальною та цікавою була розмова про комунікативні практики в епоху і після Голодомору. Практичний блок симпозіуму вели студенти-випускники ІІ Літньої школи міжнародної методлабораторії для освітян “Verba Magistri” Олександра Бикова, Сергій Колісніченко, Олена Яблуновська. Вони представили бінарний урок з історії України та української літератури, застосувавши інноваційні методики у викладанні теми Голодомору. Після уроку відбувся круглий стіл “Викладання у середній і вищій школах теми Голодомору — геноциду українського народу: нові змісти сучасної освіти”, під час якого обговорили способи посилення міжпредметних зв’язків у школах і вищих навчальних закладах, а також інтеграції історії України, української літератури, образотворчого і музичного мистецтв при викладанні тематики Голодомору. Отже, у фокусі симпозіуму перебував комплекс проблем, пов’язаних із осмисленням ціннісних параметрів мови радянського тоталітаризму і радянського дискурсу ненависті. Аналіз доповідей, виступів і дискусій засвідчив ефективність спільної праці вчених, зокрема літературознавців, істориків, лінгвістів, психологів, кінорежисерів, освітян, юристів та ін., а також потребу постійного діалогу науковців з суспільством. Адже, як зазначила науковець Леся Онишко, сьогодні видається доречним поширювати серед усіх верств населення правду про Голодомор як гуманітарну катастрофу ХХ століття, надавши їй загальнолюдського звучання. Вбивство мільйонів у 1932—1933 рр. — не статистика і не спроба примітивного змагання, а особистісна трагедія. Втрата кожного життя є недопустимою ціною за досягнення будьяких політичних або ідеологічних цілей. Нашу українську пам’ять треба вберегти та зуміти передати її наступним поколінням.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
