“Музика — це потреба чутливої душі. Одвічна і довічна”. Культура 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
За прикладом Цезаря
Слово Просвіти, №26 за 2019 рік
Василь ПИЛИПЧАК, композитор, заслужений артист України Це воістину писані послання одного села з глибини століть. “З духовними скарбами предків”, як зазначено в анотації. Насамперед із весільного обряду, забутих пісень, магічних замовлянь. Звісно, дехто, гортаючи сторінки цієї книги, приємно подивується, мовляв, ось така пісня мені відома, але з іншим зачином, іншим закінченням. Напевно, автор розраховував на таку варіантність, вдаючись до різних носіїв фольклору в рідному селі Цибулівка, що в Тростянецькому районі на Вінниччині. Судячи з дослідження “За давніми звичаями”, що по суті є передмовою, Іван Малюта ґрунтовно опрацював велику кількість опублікованих збірників народних пісень у записах фольклористів і письменників другої пол. ХІХ — першої пол. ХХ ст. Зробив ретельний огляд весільного обряду в різних краях України, зокрема на Поділлі. Зазначив, що мелодії майже не відрізняються одна від одної і вирішив не звертатися по наукову допомогу до музичного етнографа. Але цю прогалину ще можна надолужити, організувавши повторну етнографічну експедицію з музичними етнографами “по гарячих слідах”. І таким чином відкрити ще один острівець етнографічної культури України. Схожість текстів спостерігається і в наспівах з Буковини, Галичини, Закарпаття та Волині. І це не дивує, бо звичаї на цьому дійстві однакові: славити наречених, дякувати їхнім батькам і родичам. Це спостеріг автор у записах фольклористів, зокрема Євгенії Ярошинської, Марії Руденко, М. Шубравської і письменників Степана Руданського, Лесі Українки, Івана Манжури, Маркіяна Шашкевича та ін. Чи не найбільше враження на І. Малюту при опрацюванні справила книга “Пісні Поділля. Записи Насті Присяжнюк в с. Погребище 1920—1970 рр.” (“Наукова думка”, 1976). Пісенний набуток цієї фольклористки співмірний хіба що із записами Гната Танцюри від легендарної Явдохи Зуїхи. Одна з переваг автора у тому, що він “вдався до деталізації весільного дійства”. Традиційно підготовчий період його починається у четвер, коли наречений у хаті обраниці повідомляє про свій намір одружитися й запрошує “на хліб-сіль, на весілля”. Тоді ж — спільна вечеря і пісні про коро-
Ольга КУШНІРУК, кандидат мистецтвознавства Джерелознавчі пошуки відомого знавця історії вокального мистецтва України, автора справжнього бестселера окресленої галузі — “Словника співаків України” (1997, 2018), заслуженого діяча мистецтв України Івана Максимовича Лисенка поповнила нова праця, яка висвітлює ще одну грань співочого контексту. Це — енциклопедичний довідник “Зарубіжні співаки в Україні” (Кам’янець-Подільський: ТОВ “Друкарня “Рута”, 2019). Цього разу ракурсом дослідницького інтересу автора обрано діяльність на теренах України співаків із зарубіжжя, котрі своїми гастрольними виступами чи працею в оперних театрах, філармоніях, державних та приватних навчальних закладах формували разом із місцевими митцями загальнохудожній простір України, сприяли його інтенсивному розвитку, зрештою, долучилися до становлення підвалин професіоналізму у цій царині. Автор не ставив за мету подавати вичерпні відомості про своїх героїв, натомість фокусував увагу на фактах, які пов’язували митців з українською сценою. У передмові він наголошує засадничу для цього процесу роль діяльності італійських артистів в Одесі, прикметним явищем акумуляції якої постало відкриття Італійської опери (середина ХІХ ст.), що діяла аж до початку ХХ століття. Словник не лише задовольняє читацькі бажання дізнатися нові факти з життя відомих митців або ж імена співаків, котрі лише раз-двічі побували в Україні (як-от естонець Хендрик Крумм, турок Суна Корад, француженка Марго Кафталь, канадієць Луї Ківай: “А в нашої печі, / Золотії плечі, / Золотії крила, / Щоб коровай гнітила”. У п’ятницю пекли якомога більше калачів, якими запрошували на весілля. У суботу — чи не найзворушливіші моменти. У хаті молодої, коли розплітають косу. А в неділю викуп нареченої, знімання вінка та фати, прощання з дівоцтвом. На превеликий жаль, не досліджено весільне дійство виходу молодих з хат (молодий і молода окремо зі своїх хат, чи вже разом з музикою, чи без музик?) до церкви на вінчання (а у радянські часи до розпису у сільраді). Наступного дня (у понеділок) переважають жартівливі пісні. Родичі молодої застерігають сватів од кривди. А ті запевняють: “Невістко наша жадана, / Та не рік ми тебе ждали, / Сім літ сорочок не прали, / Та все в куточок складали, / Поки тебе, жадану, діждали”. Гості тішилися з пританцівками, жартівливими наспівами про дарунки господаря, що їх привозив із базару:
“Щоб я йому правду казала, /Щоб я його голубом звала”. Погоджувалася лукава жіночка лише після останнього “гостинця”: “Нагаєчка на стіні, /Вона їздить по мені, / Тепер буду правду казати, /Тепер буду голубом звати”. Тоді ж краяли коровай. А весільний вівторок — переважно без музик. Вигадують комедійні ситуації, наприклад, обсновують ворота мотузком, щоби взяти викуп за наречену. І гості удавано обурюються: “Що це за голота / Стоїть у воротах? / За пляшку горілки / Не пускає до дівки”. А пересмішники змушують зятя помити ноги тещі й взути в подаровані чоботи — з натяком догоджати їй. Весільне дійство супроводжується співами. Серед цих пісень є унікальні, що не зустрічаються в інших фольклорних збірниках. Це — коли покривають молоду. Якщо вона має братів, то вони “Радоньку радять, / Чим зятя дарувать”. Бо той з гонором: “А зять коня взяв, / Шапочку не
Золтана Кодая, мадярського композитора, етнографа, викладача запитали: “Коли потрібно починати навчати музики дитину?” Він відповів, що за справу потрібно братися за 9 місяців до народження дитини, але згодом спростував свою думку:“За 9 місяців до народження матері дитини!” Це потреба чутливої душі. Одвічна і довічна. Почути чудову українську народну пісню і завмерти од солодкого щему. Саме тому журналіст і письменник Іван Малюта назвав свою книгу “На потреби душі” (“Український пріоритет”, 2018). На її зміст налаштовує підзаголовок “Фольклорні релікти отчого краю”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
