Пам’ятаємо! · “Пам’ятника Євгенові Чикаленку, чиє ім’я стоїть одним із перших у національному пантеоні, й досі нема”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Світлої пам’яті О. І. Неживого Слово про побратима
Слово Просвіти, №26 за 2019 рік
Гірка звістка приголомшила широкий просвітянський загал. 17 червня у Полтаві на 63-му році життя відійшов у засвіти наш побратим Олексій Іванович Неживий. Полишив нас безкорисливий подвижник, один із яскравої когорти романтичного племені Дон Кіхотів. Людина великої Душі, таланту, працездатності, любові до отчої Полтавщини та набутої другої малої батьківщини — Луганщини, яким, як і Великій Матері-Україні, присвятив до останку все своє свідоме буття. Не витримав. Не подужав. Не здолав. Не встиг втілити в життя свої численні задуми і плани. Поліг у борні за утвердження української державности, її духовности, її моральности та щасливого майбуття. О. І. Неживий 1980 р. переїхав до Луганська, де 1984 р. з відзнакою закінчив українське відділення філфаку місцевого педагогічного інституту. Навчання поєднував із журналістською роботою в газетах “Трибуна студента”, “Молодогвардієць”, прес-центрі обласного штабу студентських загонів. У Луганську Олексій Неживий працював у кількох вишах та середніх навчальних закладах. Але базовим для нього залишався Луганський національний Шевченківський університет: там виконував обов’язки завідувача кафедри, там створив літературно-краєзнавчий кабінет-музей, там був обраний першим головою Луганського міського “ТУМ-Просвіта”, став членом редколегії, а потім — в. о. відповідального секретаря всеукраїнського науково-просвітянського журналу “Бахмутський шлях”. Та й кандидатська дисертація “Педагогічна спадщина Бориса Грінченка” не випадково була присвячена
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
