Листи з мережі · “ Ось уже у нас є своя Герніка, свої Освенцім і Бухенвальд... Але набагато страшніші!” · с. 8сторінка оригіналу ↗
Війна і люди
Слово Просвіти, №26 за 2022 рік
Завтра Сергій ТАТЧИН в останній день липня думається про хороше згадуються якісь речі – задавнені непроговорені чую бабусю що кличе мене обідати – Сіроожка! Сіроооожаа! кидай вже тії вудки бо горе з тобою – ой горе мені! бачу птахів що тримаються за висхідні потоки майже нерозрізнимі на білому і вицвілому синьому вгадую рибалку на тому березі що рибалитиме – аж доки не пізнаємо його батька і не увіруємо що він Син Йому чую дідуся що клепає косу між яблунею і горіхом уявляю як він торкається пальцем зазубреного леза як галасливі горобці вовтузяться довкола сусідської стріхи – і так спокійно на серці і разом з тим – так весело! якась знемога розлита в повітрі якесь тремке хотіння фантазується про дівчинку через чотири вулиці можна годинами спостерігати за хмарами і їхньою тінню чи як сонце до неба горнеться а воно над всіма сутулиться час ніби зупиняється – надміру густий і сповільнений а все із-за спеки що пополудні уже нестерпна я нікому нічого не винен – іще невпокорений вільний і завтра життя триватиме бо завтра ж – серпень! он він – біля околиці – такий високий і статний і ця земля йому подобається і він їй личить як це не оглядатися б... як оце перестати... треба іти обідати – бабуся кличе
Щоб ми могли жити! Людмила ФЕДЧЕНКО, м. Вінниця Мимоволі підслухала розмову військового, який, розгублено переступаючи з ноги на ногу, говорив у телефон. “Саньок*, у мене 22 грн в кармані, шукатиму, як дістатись до вокзалу і скільки це коштує, а потім шукатиму потяги, щоб дістатись до частини. Проситимусь, може, візьмуть.., буду показувати документи, військовий квиток...” Далі я вже нічого не чула: сумнівів, що можу допомогти, – не було. Підказала, як дістатись вокзалу, знайшла зручний потяг. Завела розмову… Лежав у госпіталі з черепно-мозковою травмою, зламаною щелепою… підлікувався, віддали документи і потрібно повертатись. Як? Сказали, що “вертоліт ніхто не пришле, шукай сам, як дістатись”. Його рідної домівки в селищі під Ізюмом більше немає. Воює на Донецькому напрямку (шкодує, що не на Харківському, бо ж знає там кожне дерево)… Має двох синів 22 та 24 роки, які теж на передовій. – Зачекайте, я зараз повернусь! – Нічого не потрібно, я буду тікати! – Будь ласка, зачекайте! – зайшла на роботу, взяла кошти, печиво. Повернулась і не побачила його, розхвилювалась, що пішов. Але, то просто форма гарно допомагає маскуватись, він неподалік стояв біля дерева, знову розмовляв із Саньком… – Вона несе мені печиво і гроші, це жесть, хіба я на таке заслуговую. Вона мене побачила, допомогла, а тепер ще й нагодувати хоче… – і сльоза покотилась по його вустах... – Будь ласка, візьміть! У мене брати, близькі воюють, я допоможу вам тут, а їм хтось там. Це найменше, що я можу зробити, – в серці тримаю величезну подяку кожному, хто нас боронить. По той бік слухавки командир подякував і передав: “Перемога здобувається в бою, на передовій. А кується вона в тилу” – ви б чули, з якою енергією і вдячністю нам, цивільним, це було сказано. – Без вас у нас не було б можливості працювати і жити! – Я буду пам’ятати вас усе своє життя…
– слів, сліз та емоцій він вже не стримував. – Дякую! – Дякую вам! Куплю собі знеболювальне і буду їхати, потрібно вас захищати… Як багато хотіла я ще сказати, але спазм у горлі узяв верх... Сльози текли самі, як лише зайшла за ворота будинку, а потім ще, при кожній згадці цієї історії… Дякую, вам, ЗАХИСНИКИ!
* Саньок, як потім дізналась, – командир.
Усі межі подолано... Олександр БАЛАБКО, м. Київ Де б ми не були нині, що б не робили – чи то сиділи перед комп’ютером, чи працювали в полі, слухали музику чи були на літургії – рани в наших душах і серцях продовжують кровоточити. Біль то притлумлюється, то наростає знову... Ось уже у нас є своя Герніка, свої Освенцім і Бухенвальд... Але набагато страшніші! Ні, ця країна не має існувати на мапі світу, навіть території колишнього Володимиро-Суздальського князівства їм забагато! І кожен росіянин, який був повнолітнім у 2014 році, має пожиттєво носити тавро вбивці. А в людних місцях, як це було в окупаційних зонах союзників у Німеччині після війни, мають висіти плакати: “Це сталося і через тебе!” Їх примусово треба буде водити до кінозалів і показувати відео вбивств, катувань, ґвалтувань рашистів в Україні! То чинять їхні чоловіки, сини, батьки! Із прив’язаними до стільців руками, аби не затуляли очі та вуха! А відплата може бути тільки в усіх містах рашки і білорусі! У нас уже достатньо зброї, аби чіпляти хоча б найближчі. Натомість Шольц гальмує, Байден має сумнів, Орбан знущається... Усі межі вже подолано, всі червоні лінії! Світова цивілізація на краю перед загибеллю! А газ, треба пам’ятати, з якою метою вже використовували у Європі... Світ цього очікує?
Ми перемагаємо хаос Люцина ХВОРОСТ, Харків – Варшава Роздвоєння, розщеплення свідомості. Ми живемо в часи величезної, античних масштабів трагедії – і водночас силкуємося підтримувати бодай позірну нормальність повсякдення. Як і вдома, суботу я розпочинаю з прибирання в хаті; як і вдома, дістаю задоволення від упорядкування простору навколо себе, хоча хата не моя, а наймана, а на згадку про мою, улюблену, покинуту, зі старосвітською гіпсовою ліпниною на стелях і шоколадними шпалерами в спальні, несамохіть зриваюся у сльози. Але вимушений переїзд – не трагедія, атак, легка пригода порівняно з тим, що випало на долю іншим. Нещодавно з подругою сумно іронізували щодо відносності
Олексій Вадатурський всього. Вона каже: “Не переймайся через самотність: у порівнянні з безробіттям і безгрошів’ям це марничка”. – “А безробіття і безгрошів’я – марничка порівняно з розбомбленим будинком, – продовжую я. – А розбомблений будинок – марничка порівняно з утратою рідних або каліцтвом унаслідок обстрілу...” Когось із наших нелюди катують, позбавляючи облич і перетворюючи на безіменний згусток первісного жаху, – а ми п’ємо чай. Від московських ракет гинуть у вогні найбеззахисніші, ті, хто не зміг чи не наважився виїхати, – а ми милуємося красою чужих міст. Розриваємось між природною людською емпатією, яка затягує в безмежний кошмар, та не менш природним прагненням закритися, вберегти себе. Абсурд, ненормальність, ситуація психотичної загрози. Але... Я часто згадую слова когось із моїх фейсбучних френдів, які дуже підбадьорили мене кілька років тому: “Життя – це ненастанна боротьба з хаосом”. Доки є в нас енергія на те, щоб прибирати в хаті, смачно куховарити, займатися спортом, наносити макіяж, умивати й одягати своїх дітей, працювати, волонтерити, писати вірші, картини, музику, – ми перемагаємо хаос. Проте варто впасти в апатію, махнути на себе і на все рукою, занедбати улюблені справи і звичайні повсякденні рутини, – і хаос, безсмертне аморфне чудовисько, знову постає з безодні. Він, як і Росія, має експансивну природу: поглинає рівно стільки територій, скільки ми йому дозволяємо.
*** Сергій ЧИРКОВ, м. Київ Не йде додому скрипка, ходить світом. Сама. Без мене. Висохла до струн. Наспівує мелодію стару, ту, що давно би мала відлетіти – у вирій, пам’ять, ще які краї, куди Господь збира надії й втрати. Ганяє вітер стиглі кураї, а скрипка – просто не забула грати. Не просить, не питає, не шука. Нічого їй від світонька не треба. Здійма свою мелодію до неба. Й ніхто не бачить, як тремтить рука.
Рашисти вбили Вадатурського Зоя КАЗАНЖИ – Ти знаєш, Вадатурський загинув, – сказала мені зранку знайома лікарка.
– В смислі? – не повірила я. – В прямому. У своєму будинку. Разом з дружиною. Ракетою рашистів. Був у Миколаєві. Нікуди не виїхав. – Ну а куди він мав їхати, він же у себе вдома, – кажу на якомусь автоматі і розумію, що кажу дурню. – Та він міг поїхати куди завгодно! На захід країни, за кордон! Йому за 70 років. Його ж ніхто не тримав! Він мав кошти і можливості! Знаєш, він дуже допомагав медикам під час ковіду… Лікарка з Одеси, підприємець із Миколаєва. Українські люди. Спільний біль. “Нібулон”, відродження суднобудування, сучасні підходи в аграрному секторі і новітні технології, великі внески на різні проєкти, в тому числі благодійні. Принципова україномовність, до речі. Безмежна і дієва любов до України. Потужна людина. Масштабна. Його спеціалізація – зерно. Виробник та експортер. Випадково та ракета в його досить таки примітний будинок поцілила? Чи все-таки наводчики постарались? Генерального директора компанії “Нібулон” Олексія Вадатурського та його дружину Раїсу Вадатурську вбили росіяни вночі у своєму місті, у своєму будинку і у своєму ліжку.
Божевілля Анатолій МАТВІЙЧУК, м. Київ Прицільно б’ють – У душі і серця. І свіжі рани посипають сіллю... В цім колі – ні початку, ні кінця. Господь, врятуй нас всіх Від божевілля. Ні наслідків уже, Ані причин – Імла кривава застилає очі. По кому б’є Цей божевільний дзвін? У чому нас переконати хоче?! Отак, зненацька. Кинуті у вир, Не зрозумівши навіть Що й до чого, Ми бачимо, Як точить кігті звір. І думає, що він здолає Бога! Мій Боже, З глузду з’їхати не дай. Коли зриває дах Ударна хвиля... Це пекло вже, Чи це такий наш рай?! Хай як там є – Аби не божевілля!
Довге прийняття (не)нормальності Жанна КУЯВА, м. Київ ...Сьогодні останній день моєї двотижневої відпустки. Завтра на роботу, тобто, до цілоденних занурень у виконання завдань, а ще– до цілковитого повернення в життя війни й життя у війні. Два тижні тому я вирвала себе із цього життя, поїхала до рідної дитини й провела з нею якийсь абсолютно божественний час. Вже даруйте за такі порівняння. Та я справді не знаю, чи буває в славнозвісному раю на Небі так добре, як буває матері з дитиною під час війни після довгої розлуки у відносному двотижневому мирі? Там, де мій син, також небезпека, вона зовсім поруч. І якщо ви спитаєте, на що я надіюся, я не знатиму, що відповісти. Хіба скажу: на чудо. Адже після всього, що ми всі дізнаємося про “творива” росіян із українцями, про звірячі вбивства й немислимі катування, – знову й знову перепитую себе: а як мені вдалося вижити? Як сталося, що мене вони відпустили, я ж була у їхніх вбивчих лапах? Як не розстріляли у спину за гроші чи просто так? Як віддали машину, яку збиралися відібрати, й дозволили поїхати цілою? Хтось Всемогутній подбав про моє виживання й життя, іншого пояснення поки не маю. До речі, відтоді я щиро боюся загинути. Надто після ракетного обстрілу супермаркету в Кременчуку стало до болю лячно за своє життя. Їхала вранці в машині на роботу й боялася, щоб ракета не влучила на дорогу, якою їду; сиділа за робочим столом і боялась за розгром стіни з великим вікном за своєю спиною, лягала спати й молилася
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
