Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №26 за 2022 рік

16 с. · 38 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 26 (1170), 4—10 серпня 2022

Так, ми виснажені. Так, у нас теж багато втрат і поранених. Так, техніки мало, а снарядів радянських калібрів майже не залишилось. Натівські системи кращі, однак їх теж ще недостатньо. Але жоден боєць не сумнівається, що ми переможемо. Кожен готовий робити все, щоб ця перемога настала якомога скоріше. Ми вже не програли і ми обов’язково переможемо. Слава Україні! 2 серпня 2022 р. тих побратимів: “Ми – “Азов”, Україна як держава і весь цивілізований світ нанесемо удар у відповідь, щоб росія запам’ятала це раз і назавжди. Ми вже з’ясовуємо імена виконавців та організаторів страти наших в’язнів. Ми їх знайдемо, де б вони не були – на окупованих територіях України, в росії чив третіх країнах. Україна як держава забезпечить справедливе покарання”. Трагедія і героїка, правда і кривда, честь і ницість, жага перемоги і помста. А над цим буревієм почуттів, надій і сподівань витає в просторі суворе запитання українців до світу. Якого злочинного рівня ще має сягнути моzковія, щоби держави, людство, ООН визнали, нарешті, це страхітливе зло державою-терористом. Не спонсором тероризму, а справжнім терористом, маніяком, людиновбивцею, у якого залишився єдиний вибір – бути знищеним. Бо “недоімперія рабів” нездатна нести людяність, добрі наміри, лише зло, рабство, геноцид, варварство. Вона конає і сконає. І місія України – “допомогти” в цьому ненависній кацапській сновиді, що опинилася за межами людськості, добра і світла. Слава Героям! Продовження на стор. 2
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Звернення до Президента України Володимира ЗЕЛЕНСЬКОГО

Ми, представники неурядових організацій, учасники круглого столу, присвяченого безпековій проблемі української нації та держави, усвідомлюючи всю критичність ситуації, яка склалася внаслідок підступного віроломного нападу РФ на Україну, звертаємося до Президента України з вимогою негайного формування у світі антирашистської (антипутінівської) коаліції задля порятунку української нації та світового правопорядку не лише шляхом оголошення Путіна – терористом № 1, а Росії – державою, яка сприяє тероризму, не лише наданням Збройним Силам України летальної зброї, а й відкриттям широкого фронту протидії агресору, включаючи збройні сили інших держав, аби захистити і світ, і Україну від ймовірної катастрофи. Українці всього світу, єднайтеся! Володимир Василенко, Надзвичайний і Повноважний Посол Павло Мовчан, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка Георгій Філіпчук, голова секретаріату Конгресу української інтелігенції Микола Жулинський, голова товариства “Україна – Світ” Іван Заєць, товариство “Україна – НАТО” Михайло Сидоржевський, голова НСПУ Євген Шевченко, координатор творчих спілок Петро Кралюк, проректор з навчально-наукової роботи Національного університету “Острозька академія” Степан Волковецький, голова Івано-Франківського ОО ВУТ “Просвіта” Юрій Щербак, Надзвичайний і Повноважний Посол Дмитро Павличко, Герой України, Надзвичайний і Повноважний Посол
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Олег Сенцов: ми обов’язково переможемо!

Писати щось останнім часом нема особливого бажання. Читати новини з тилу іноді дивно, а іноді – гидко. Все це більше нагадує якийсь паралельний світ або інформацію з космосу. Тим часом битва за Донбас добігає кінця, принаймні її активна фаза. Ворог зосередив свої останні зусилля на спробах захопити Бахмут, а на інших донбаських напрямках значно знизив активність. Рашисти перекидають свої основні сили на Південь, щоб захистити окупований Херсон і спробувати організувати там контрнаступ, щоб зупинити просування ЗСУ. Я сподіваюсь, що Бахмут ми відстоїмо, а Херсон звільнимо найближчими тижнями.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Воїни звитяги та свободи

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 31 липня. Невимовно боляче. Гнівно, зненавистю, люттю й непогамованим бажанням помсти сприймається все, що чинять нелюди-нацисти, моzковити-катівники на українській землі, що “творять” вони з нашими людьми, містами й селами, культурою, духовністю. Глибока, незагоєна рана українців ще більше кровоточить, коли бачать, дізнаються, переживши на собі, до якої мерзенності може дійти це дике “глубінноє насєлєніє”, що зветься моквою, виплодивши таке страхіття динозаврів (як і вони самі) – путіно-лаvровихшойгоvих… Стався черговий злочин, скоєний моz- ковськими людоїдами. Свідоме вбивство десятків військовополонених українців в окупованій роzією Оленівці Донецької області. Ці нелюдські, варварські звірства, вчинені загарбниками-моzкалями, є нечуваним актом злісного порушення Женевських конвенцій, найтяжчим воєнним злочином, який не має термінів давності. Але кремлівські фашисти знали, на що йдуть. Вони вбивали не просто полонених, а ВОЇНІВ-АЗОВЦІВ, які є і будуть навіки уособленим символом високого героїзму та відданості Україні, Українському народові. Ці орки підло вбивають найблагородніших, наймужніших, найвідданіших українських синів, “білу кістку” Української нації, українську військову аристократію, що народилася під звитягами, ідеалами Свободи, Суверенності, Державності, Національного Духу. Моzковити, скаженіючи від безсилля здолати Українців, зарубали собі на вузькому лобі, що з такими велетами людського духу й патріотизму, якими є героїчні Азовці, їм ніколи не вдасться підкорити Україну. Адже такі лицарі честі й відваги приведуть моzкаля лише до погибелі, до розритої ними ж своєї могили. Велика Правда прозвучала устами нинішнього командира полку “Азов” Микити Надточія. Правда про справедливу помсту роzійським окупантам та путіну за вби-
Суспільство · “Мова, Рідне Слово є нашою Єдністю, Безпекою, Силою та Прогресом”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

борантів та зрадників не лише вербуються, але й “виховуються” та готуються вже зга* дуваними “навчителями та керівниками”. Саме в них міститься причинність бага* тьох суспільних виразок, невдач, трагедій. Особливо, коли такими є відповідальні державні особи. Бо негоже, коли в тій же Верховній Раді України перебуває ціла ко* лона україноненависників. І ЩО?! Нічого. Бо не завжди цим переймаються на* родні обранці. Оскільки відкриті вороги продовжують жити нормальним життям на* віть у часи війни, ворота якій вони відкри* ли своєю зрадницькою діяльністю. Нато* мість нардепи 19 липня одним чохом під* вищили собі вдвічі зарплати та надбавки за рахунок надходжень до бюджету від між* народної допомоги. Справжнє “волонтерство” навиворіт у період воєнного лихоліття. А може, гуман* ніше та по*державницьки було б викорис* тати цю міжнародну допомогу для перемо* ги у війні, зокрема, віддавши кошти на сектор інформаційної безпеки, передусім підтримавши рештки конаючих україн* ських газет, журналів, часописів? Або, ска* жімо, профінансувати з гуманітарної між* народної допомоги унікальне просвітян* ське видання “Бібліотека Воїна”. Прикро, але подібні держкроки “самозабезпечен* ня” не зміцнюють довіри суспільства до окремих гільдій владоможців. Хоча добре усвідомлюю, хто є голов* ним ворогом. Бо ми, насамперед, ніколи не повинні вірити, терпіти нацистській мокві, харошім руzькім та “нашим” пла* кальникам за вєлікой руzкой. Нещодавно національний Митець Анатолій Палама* ренко зачитав, перегукуючись із нинішнім часом, знаковий вірш лавреата багатьох лі* тературних премій Богдана Стельмаха “Не вір москалеві, як псові”: Колись хлопці з лісу вечеряли в нас Постійно зі зброєю напоготові Казали мені на прощання не раз: Не вір москалеві, як псові. Справді, ще вчора ці фарисеї у Стамбу* лі ставили свої ганебні підписи під “зерно* вою угодою”, а вже за мить жорстоко бом* бардували Одесу, Кропивницький, Мико* лаїв, морські порти, де завантажують екс* портний хліб для голодних… Неправодоговірні дикуни! Людино*ди* тиновбивці! Брехуни і циніки! Підлі ра* шисти під брендом*лейбою “харошіх” моzковитів. Хай стане вічним проклятим клеймом для них відповідальність за геноцид, те* рор, вбивства, які кремлівські фашисти принесли на українську землю. Моzковія є держава*терорист; путлєр – злочинець і вбивця; гундяївська церква – від диявола; вє* лікая культура і магучій язік – знаряддя по* неволення і смерті. А весь цей орківський мотлох – смер* дючий матеріал для Міжнародного Трибу* налу. І ТАК БУДЕ. Але перед цим Український Народ пов* ноправно заявить моzковським душогу* бам, що за кожну невинно вбиту україн* ську дитину симетрично “відповідати* муть” виплодки путіних, лаврових, воло* діних, шойгових, мєдвєдєвих, соловйо* вих… Справедливо і не безкарно. Тому, не шановані Народом моzкво* фільські вболівальники, раджу не переста* ратись у піддавках руzькомірству, а прочи* тати те, що сказав наш поет*пісняр Вадим Крищенко про прихильників путіна і “руzzкого міра” у вірші “Перевертні”: …Мені гидотно згадувать ці лиця. Для виправдання не стачає слів. Покара не мине тих – сокрушиться Хто зрадив рід і заповідь батьків. Ми власні рани правдою загоїм. А зрадникам й перевертням – ганьба! Слава Нації! Смерть ворогам! Георгій ФІЛІПЧУК
Суспільство · “Мова, Рідне Слово є нашою Єдністю, Безпекою, Силою та Прогресом”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Воїни звитяги та свободи», с. 1

Воїни звитяги та свободи

Закінчення. Початок на стор. 1 28 липня. Нацист, терорист лавроv нині здійснює за дорученням свого пахана путлєра “африканське” турне, щоби якось, хоча б в Ефіопії, реанімувати бездиханну руzькомірську “велич”. Дарма, адже весь цивілізований світ уже остаточно переконався в тому, що моzковія здатна лише на “дипломатію” кривавого м’ясника. Такою є реальність й оцінка кровожерливої політики кремля. Сьогодні сенат США визнав роzію країною, що є спонсором тероризму. Хоча було б правдивіше державою*терористом ХХІ століття. 155*й день повномасштабної війни моzковських рашистів проти Українського народу підтверджує факт, що ця токсична для людства недоімперія орків асоціюєть* ся у світі як найбільше зло, яке руйнує без* пеку, розвиток, життя. 28 липня Україна вперше відзначила День Української державності. На жаль, в умовах віроломної агресії моzковитської орди, коли вся мапа України оповита три* вожними сиренами, руйнуваннями, смер* тями, які несуть путлєровські асвабадітєлі. Якось рвотно читаються слова турецького очільника про те, що “ми дивимося на путі* на як на друга, а не ворога”. Якими ж кри* теріями варто послуговуватися, щоби долі понад 10 мільйонів українців*біженців; де* сятки тисяч смертей мирних людей; 358 вбитих дітей та 693 поранених й покаліче* них окреслювалися такими “дружніми” оцінками щодо путіна, що є образою для всіх українців. Адже з ним неможливо асо* ціювати будь*яку людську подобу. Людо* жерна звірина. І треба, нарешті, переста* вати тішити себе ілюзіями, обманюючи людство, що ця бункерна істота, знищую* чи все живе, здатна до діалогу, комунікації, розуміння. Чому ж ті політики, котрі намагаються “зберегти обличчя” цієї людиновбивчої потвори, публічно не заявлять, що він є “носієм” “вєлікой культури” руzні, яка виплоджує вбивць, ґвалтівників, мароде* рів, що своїм дикунським розбоєм уже зруйнували в Україні 2197 закладів освіти (223 – дощенту), знищили понад 400 об’єктів культурних пам’яток. Моzковія несе не тільки смерть людям, але й жор* стоко руйнує історичні будівлі, церкви, музеї, пам’ятники, художні галереї, бібліо* теки, несучи духовну смерть українцям, їх* ній національній ідентичності. Недарма диктатор путін у годинному вереску*про* мові напередодні вторгнення в Україну закликав до “денацифікації”. Цю безпросвітну глупоту влучно про* коментував знаний у світі історик Тімоті Снайдер, зазначивши, що “нацист” – за визначенням путіна – це українець, який відмовляється визнати себе роzіянином. А якщо “відмовляється”, то підлягає зни* щенню народ, його держава, національна культура, ідентичність, рідна українська мова, віра, історична пам’ять. У цьому ко* роткому нацистському посилі міститься вся ідеологія кремлівського ординства, що тотожне фашизму й народовбивству. Тому злодійські удари по історичних, освітніх, наукових спорудах, пам’ятниках національної культури, мистецтва є спла* нованими воєнними злочинами (відповід* но до Римського статуту). Отже, перед Ук* раїною, що підписала Римський статут, нагальним завданням є його ратифікація. Бо лише в тому випадку уможливиться ефективна співпраця з Міжнародним кри* мінальним судом для розслідування зло* чинів про завдані руйнування та втрачені культурні цінності. Щоби не відбулося повторення “досвіду” з нерозслідуваними “культурними” злочинами в колишній Югославії. А ось Український інститут при МЗС України, що є, на жаль, мало публічним, нині мусить активніше розповідати про варварів*кацапів ХХІ століття, котрі впро* довж віків тільки й існували (вегетували) для того, щоби руйнувати, витолочувати, знищувати культурні та історичні об’єкти України. Однак цього разу не вдасться, бо віри* мо в Збройні Сили України, що захистять, збережуть, переможуть. Але щоби не окацапитись, маємо всі шанувати історію розвитку Української державної ідеї, яка завжди опиралася на найвищу цінність – БОРОТЬБУ, добре пам’ятаючи Шевченкове застереження, щоби не “кохалися” з москалями. “Бо мос* калі – чужі люде…”. Їх потрібно тільки до* лати й поборювати. Іншого не дано. Бо* ротьба з московитами мусить проявлятися всіма, скрізь і всюди, як безальтернатив* ний змаг та громадянський обов’язок. Понад 110 років тому Дмитро Донцов у статті “Шевченко і патріоти” напише: “відмова від боротьби (з москалем), від тіні протесту є симптомом морального пони* ження і розкладу”. Слава Богу, що на скри* жалях Української Держави гордо, на ці* лий світ, майорить та звучить: “Слава Ук* раїні! Слава Нації! Смерть Ворогам!”. Боротьба – наш оберіг і національний стяг. Українці – непереможні! 23 липня. На тлі війни та злочинів нелюдів*моzковитів нібито й не на часі розмова про наболілі мовно*культурні теми. Однак це не так. Адже поза національною матрицею будь*який народ, втрачаючи власну ідентичність, історичність, сакральність буття, імунітет державної живучості, стає жертвою чужинських експансій. Торкаюся цього чутливого суспільного нерва, оскільки натрапив на вислови співачки полякової, яка ще не так давно полюбляла в кокошнику наспівувати руzькомірські шлягери. Бо, на її думку, саме продаючись у такому асортименті, можна досягати “успіхів”, стаючи “знаменитістю”. Правда, сьогодні все ніби інакше. Вона майже імперативно стверджує, що розуміє, “хто для нас ворог. Ми його бачимо, і знаємо, як з ним боротися. З ним варто воювати. Проте ми влаштовуємо срачі всередині нашого суспільства з різних приводів. Останній хейт – це мовне питання. Суспільство розколюють, а це на руку нашим ворогам”. Погоджуюсь, що йде війна. Але розв’язана вона нацистською раzєєю, пут* лєрівськими орками, фашистським кацап* станом, здичавілими моzковитами, любі* тєлямі руzкого міра. А ще – внутрішніми запроданцями з їхнім магучім язіком. Наводжу приклад, який підкреслює, що війна йде повсюди, а загрози йдуть не від національно стурбованих, а від печер* них моzкворотих. Так, викладач Київської Політехніки насіров сьогодні настійливо пропагує (попри норми закону) викладання роzій* ською, не воліючи державну знати, вико* ристовувати, навчаючи студентів. Зміст проведеного ним зухвалого анкетування лише засвідчує живучість злоякісних пух* лин “руzькомірства” в освітньо*науковому просторі навіть у найбільш шанованих “національних” університетах. Бо коли читаєш: “Вы хотели бы лекции слушать на русском, как живой рассказ с англоязычными терминами или сухо и убого, но соловьиною?”, то стає лячно, усвідомлю* ючи, в яких мерзенних руках українофоб* них педагогів і науковців перебуває наша молодь, формується майбутня українська інтелігенція. Подібними “наставниками” з насірових досі засмічується освітній процесу низці наших університетів (і не тільки). Натомість окремі зарубіжні універси* тети, зокрема польські, пропонують укра* їнським студентам викладання україн* ською. Наприклад, Краківська Політехніка розпочинає в 2022/2023 навчальному році безкоштовне навчання інженерів україн* ською мовою для тих, хто має українське громадянство, втікає від війни та говорить українською. Формується унікальна мо* дель навчання на стратегічних для України напрямках, безпрецедентна в польській системі вищої освіти, що є виявом поваги до рідної мови українців та високого розу* міння значущості для Нації цінності Мо* ви. Промовистий факт для наслідування від європейської Нації, яка знає ціну і ве* лич материнського Слова. Водночас нага* давши нам, що Мова, Рідне Слово і є на* шою Єдністю, Безпекою, Силою та Прогре* сом. Доречно пригадати вчення відомого філософа Й. Фіхте про “рідну” і “чужі” мови, які містили свої синоніми “живого” і “мертвого” народів. Невже в Україні треба постійно дово* дити, що війна нацистської московії є ек* зистенційною, світоглядною? Невже не бачать, з якою люттю кремлівські нелюди нищать українські національно*культурні цінності, бібліотеки, музеї, дошкільні за* клади, школи, університети, академії, те* атри, історичні пам’ятники? Особливо нестерпною для них є Українська Мова, оскільки стала наймогутнішою зброєю проти моzковії впродовж 400 років. Віками війна для цієї здичавілої орди слугувала знищенню української мови, во* ни розуміли, що здолати Україну й Україн* ців можна, лише остаточно витолочивши цей духовний скарб Нації. Але цього ніко* ли не станеться, тому клятий москаль при* речений на згубу. Однак знаймо: навіть якщо припинять* ся бойові дії, то війна з моzковитами про* довжуватиметься. Адже їхньою метою є знищення України як Держави та Українців як Народу, Нації. Тому й здійснюватиметь* ся вона на всіх напрямах життєдіяльності і торкатиметься всіх – держави, громадян* ського суспільства, кожного сущого, вели* кого і малого. Мусимо знайти в цій борні своє місце громадянина, живучи найважні* шою місією ліквідації рашистської недоім* перії. Тому захищати всім і всюди Україн* ську Мову, оберігати, творити й розвивати її верховинну вартість є тотожним захисту України, Народу, Рідної Землі. І саме вона здатна консолідувати, інтегрувати всі наці* ональні сили антипутінського, антимоz* ковського, антиімперського характеру. Очевидно, що клуб любітєлєй “харо* шіх руzькіх” для цього нам не в поміч. Бо все пов’язане з моквою необхідно вичави* ти з національного організму, замінивши непотріб україноцентричними цінностя* ми, знаннями, досягненнями світової культури. Але не такими “прикладами”, якими час від часу нас “годують” окремі очільники. Не знаю, яке враження на ін* ших справило нещодавнє пішохідне ін* терв’ю мера столиці Української Держави Кличка відомому любітєлю “руzкості” Гордону. Неприємно й образливо. Київ* ський Голова української столиці, який мусить бути законодавцем державної, культурної, політичної “моди”, запропо* нував киянам та всім українцям у суспіль* ному національному просторі довготрива* ле й нудне цвенькання поганою кацап* ською мовою. У письменника Василя Герасим’юка є показовий для цього баговиння поетич* ний доробок – “Де гуцули?”. Тож невже отаким лахміттям владоможці й надалі збираються забавляти українців під час війни і після неї, забалакуючи, що Україна нарешті стане українською. Як Польща – польською, Франція – французькою, Ру* мунія – румунською. Бо якось живуть і процвітають фіни та шведи, практично ставши членами НАТО, які (на відміну від наших зверхників) ша* нують рідну (державну) мову, не назвавши жодну із своїх вулиць чи майданів пушкін* ськими, не читаючи захекано доzтоєвських “ідіотів” чи “бєсів”, не захоплюючись бул* гаківськими білогвардійцями, не витрача* ючи кошти та час на поклоніння пам’ят* никам єкатєрінам та асвабадітєлям. Зате їхні діти, студенти університетів, добре володіють двома іноземними мова* ми (рідна + дві іноземні), прекрасно обіз* нані не з “муму”, а з високою європей* ською культурою. А учні на естонських островах мають такі ж гарні успіхи в нав* чанні, як і школярі в Тарту чи Таллінні. І все життя їхнє чомусь добре ладиться без вєлікой культури і магучєго язика. Воєнний час з особливою суворістю за* питує нас, наших урядників, очільників міністерств та відомств, моzквощелепних мерів, а чи адаптивними є національно** культурна, освітня, наукова, інформаційна політика та практика щодо інтересів наці* ональної безпеки України? Чи відповіда* ють національним інтересам, забезпечу* ють життєствердність Нації та Держави нині діючі концепції та програми історич* ної, мовної, літературної, мистецької, ме* дійної, філософської освіти, зважаючи на світоглядний характер сучасної роzійсько-* української війни? Постає величезний фронт робіт. На* самперед, у зрощенні кадрового потенціа* лу, його ідейно*політичної, національно** патріотичної свідомості та функціональної компетентності. Адже судячи з того, що так багато зрадників України виявилося в структурах, на які, згідно з Конституцією, покладається “забезпечення державної без* пеки і захист державного кордону”, то на* гальною необхідністю стають якісні змінив змісті та системі підготовки, підбору і розстановки кадрів. Значний масив кола*
Духовний простір · “Засудити доктрину “русского міра” та визнати її єретичною”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Лист схвалений на засіданні Священного Синоду Православної Церкви України 27 липня 2022 р.

Його Всесвятості Варфоломію, Архієпископу Константинополя – Нового Риму, Вселенському Патріарху Ваша Всесвятосте! Відповідно до рішення Архієрейського Собору від 24 травня цього року, звертаюсь до Вас із проханням ініціювати на всепра* вославному рівні розгляд і осудження ді* яльності Московського патріарха Кирила Гундяєва та етнофілетичного і расистсько* го вчення про “русскій мір”, яке він про* повідує. 24 лютого 2022 р. Російська Федерація підступно, без формального оголошення війни, розпочала повномасштабну вій* ськову агресію проти України. Війна, розв’язана Росією в центрі Європи ще в лютому 2014 р., ведеться з метою знищен* ня української державності та вражає ви* нятковою жорстокістю. На очах усього сві* ту відбувається справжній геноцид україн* ського народу. Агресор руйнує мирні укра* їнські міста, обстрілює лікарні і школи, ґвалтує та піддає тортурам жінок та непов* нолітніх, вбиває та калічить дітей. Серед вбитих російськими військами – священ* нослужителі Православної Церкви Украї* ни, релігійні наставники інших сповідань. Майже 200 релігійних споруд, в основному православних храмів, повністю або час* тково зруйновані внаслідок російських обстрілів. Росія – країна, що впродовж століть пов’язувала свою ідентичність з правос* лав’ям. А втім, упродовж останніх десяти* літь, християнська віра у Росії піддавалася паганізації – підступно підмінялася гро* мадянською релігією, що позірно спира* ється на православну традицію, але чужа духу Євангелія та змісту святоотецької православної віри. Чимало вояків РФ, що вторгнулись до нашої країни, ідентифіку* ють себе з православ’ям. Однак справи, що чиняться окупантами, свідчать про них як про злочинців, які втратили живий зв’язок із Христом та Його Церквою. Кожна вбита дитина, кожна зґвалтова* на жінка, кожен зруйнований житловий будинок та храм — це не лише воєнний злочин, але й акт зречення Христа, внаслі* док якого злочинець опиняється поза бла* Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Альфа-Банк, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДР- ПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: годатною огорожею Церкви. Утім мораль* на відповідальність за скоєні злочини ля* гає не лише на безпосередніх виконавців, але і на їх ідейних натхненників – Москов* ського патріарха Кирила та однодумних з ним ієрархів, які впродовж десятиліть про* пагували етнофілетичне і расистське вчен* ня про “русскій мір” і зараз благословля* ють напад на Україну. Багато хто з обранням на патріаршу ка* федру митрополита Кирила (2009) пов’язували певні надії на відродження церковного життя. Однак сьогодні, коли минуло дванадцять з половиною років піс* ля того, як Кирил посів Московську ка* федру, цілком очевидно, що анонсовані реформи не відбулися, а єдиними реаль* ними досягненнями 16*го патріарха Мос* ковського стали концентрація влади у ру* ках однієї людини при повній деградації реальної церковної соборності та повна за* лежність Церкви від російської держави. Митрополит, а згодом патріарх Кирил ніколи не був еталоном сповідання пра* вославної віри. Деякі богословські вислов* лювання владики Кирила – наприклад, ототожнення Третьої Іпостасі Пресвятої Трійці з “Божественною енергією, яка од* вічно походить від Бога Отця” – навіть викликали суперечки та спокусу серед клі* риків Російської Церкви. Від повного ви* падання у простір єресі Кирила убезпечу* вала майже повна його байдужність до бо* гословської проблематики. Ситуація змі* нилася, коли ієрарх, увага якого вже давно була сфокусована на геополітичних питан* нях, вирішив долучитися до створення доктрини “русского міра” – націоналіс* тичної етнофілетичної теорії про особливу роль російської нації та держави у світі та в Церкві. 15 березня цього року, у Неділю пра* вослав’я була оприлюднена Декларація про “русскій мір”, під якою спочатку пос* тавили свій підпис понад 340 православ* них богословів з різних країн світу, число яких нині зросло до тисячі. Як зазначено у цій Декларації, “русскій мір” – це непра* вославна, єретична доктрина, близька до вчення етнофілетизму, що було засуджене на Константинопольському соборі 1872 року. “Ми відкидаємо єресь “русского мі* ра” і ганебні дії російської влади щодо розв’язання війни проти України, яка спричинена цим мерзенним вченням, що не має виправдання – за потурання Росій* ської Православної Церкви, як дії глибоко не*православні, не*християнські” – заз* начають православні богослови, що підпи* сали Декларацію. Аналогічні оцінки були висловлені й у іншому публічному доку* менті – Відкритому Зверненні до Предсто* ятелів Православних Церков. Це Звернен* ня підписали 437 клірики Московського Патріархату в Україні, які звернулися до глав Православних Церков з проханням надати вченню про “русскій мір” оцінку з точки зору православного вчення і, – в ра* зі засудження цієї доктрини як єретичної – притягнути Кирила Гундяєва до кано* нічної відповідальності, позбавивши його права обіймати патріарший престол. Поділяючи більшість тверджень, що містяться у згаданих Зверненнях, ми хоче* мо також звернути увагу Вашої Всесвятос* ті на інший єретичний аспект доктрини “русского міра”, що суттєво спотворює православну антропологію. Йдеться про заперечення прав народів на історичне са* мовизначення або історичний фаталізм, що властивий доктрині “русского міра” в інтерпретації патріарха Кирила. Згідно з міфологічною історичною концепцією ос* таннього, росіяни, українці та білоруси ні* бито належать до спільної цивілізації “рус* ского міра” і як такі не мають морального права на подальше історичне самовизна* чення. Зроблений у минулому вибір ніби* то довічно зобов’язує їх бути частиною “русского міра” або ж і російської держа* ви. Заперечення свободи цілих народів по* єднується у світогляді патріарха Кирила та його однодумців з расистською за своїм духом теорією, відповідно до якої Росія та “русскій мір” є чимось принципово кра* щим та вищим за інші народи, а історичні сусіди Росії – українці та білоруси – мають право на існування та майбутнє винятково як частина російської дійсності. Цілком логічною у рамках цієї расистської кон* цепції, що ділить народи та держави на “справжні” та “штучні”, виглядає і прин* ципове заперечення права народу України на повну канонічну церковну самостій* ність (автокефалію) та власне державне буття. Разом з тим важливо розуміти, що іде* ологія сучасної РПЦ містить загрозу не лише для України, але й для цілого правос* лавного світу. “Так само, як Росія вторгла* ся в Україну, так і Московський патріархат, очолюваний патріархом Кирилом, став за* гарбником у Православній Церкві, нап* риклад, в Африці, спричинивши розкол і чвари” – зазначають у вже цитованій нами Декларації православні богослови. Важли* во усвідомлювати зв’язок між доктриною “русского міра” та конкретними церков* ними рішеннями, ініційованими патріар* хом Кирилом в останні роки – від розриву євхаристійного спілкування зі Вселен* ським Патріархатом (15.10.2018) до ство* рення “Патріаршого екзархату Африки” (29.12.2021) та активної підтримки зброй* ної агресії РФ проти України (2022). Почи* наючи як мінімум з жовтня 2018 року, усі дії патріарха Кирила підпорядковані кон* кретній політичній меті. Він прагне ради* кально збільшити присутність РПЦ за ме* жами Росії, максимально послабити Все* ленський Патріархат та грекомовні Поміс* ні Церкви й у такий спосіб нав’язати пра* вославному світові гегемонію і диктат Московського патріарха. У ситуації, що склалася, вкрай важли* во, аби Кафолична Церква належним чи* ном відреагувала на виклики, що походять від паганізованого російського право* слав’я. Як свідчить Євангеліє, “усяке доб* ре дерево і плоди добрі родить, а погане де* рево і плоди погані родить” (Мф. 7:18). Ді* ючи за цим, заповіданим нашим Спасите* лем принципом, Церква соборно має виз* нати, що дерево, яке приносить сьогодні “плоди війни”, є отрутним, тобто засудити доктрину “русского міра” як єретичну. Ми закликаємо Вашу Всесвятість та Предстоятелів Помісних Православних Церков також якнайшвидше розглянути діяльність патріарха Кирила, пов’язану з його протистоянням Вселенському Патрі* архату та багатьом Помісним Православ* ним Церквам, і, – в разі якщо ця діяль* ність буде визнана такою, що містить оз* наки схизми, – притягнути Московського патріарха до канонічної відповідальності. З огляду на викладене вище, ми проси* мо Вашу Всесвятість та Блаженнійших Предстоятелів Помісних Православних Церков канонічно кваліфікувати кілька рі* шень Священного Синоду Російської Православної Церкви, ухвалених впро* довж 2018–2021 років, які, на нашу думку, не відповідають засадам православної ек* лезіології та загрожують всеправославній єдності: • рішення про розрив (в односторон* ньому порядку) євхаристійного спілкуван* ня зі Вселенським Патріархатом, Олексан* дрійським Патріархатом, Церквою Кіпру та Церквою Греції; • рішення про створення – всупереч канонічній традиції та шостому правилу Першого Вселенського Собору – церков* них структур Московського Патріархату на канонічній території давнього Олексан* дрійського Патріархату. Від імені архієреїв нашої Церкви та численних жертв війни Росії проти Украї* ни, яку патріарх Московський відкрито і однозначно публічно схвалює та підтри* мує, звертаємося до Вашої Всесвятості та Предстоятелів Помісних Православних Церков з проханням: • засудити доктрину “русского міра” та визнати її єретичною; • кваліфікувати дії патріарха Кирила на канонічній території Олександрійсько* го Патріархату як схизматичні; • позбавити Кирила Гундяєва права посідати Московський патріарший пре* стол. З щирою братньою любов’ю у Христі ми просимо Вашу Всесвятість та Блажен* нійших Предстоятелів Помісних Право* славних Церков і надалі підносити свої молитви за стражденний народ України та вдовольнити прохання, висловлене у цьо* му листі, – об’єктивно, у відповідності до віровчення та священних канонів Святої Православної Церкви, розглянути діяль* ність нинішнього очільника Російської Церкви. Від імені та за дорученням Архієрейського Собору Православної Церкви України – Епіфаній, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Православної Церкви України
Духовний простір · “Засудити доктрину “русского міра” та визнати її єретичною”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ЗЗввееррннеенннняя

до наших читачів, передплатників, просвітян 1. В. П. Живилко — 500 грн. 2. М. С. Тимошик — 1000 грн. 3. М. П. Рябцев — 200 грн. 4. В. С. Дробенко — 1000 грн. 5. Х. О. Бучма — 1000 грн.
Читацьке віче · “Думаймо і розмовляймо чисто, світло, гарно. Не засмічуймо небо над Україною московитськими матюками!” · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

мій добрий приятель (ще з часів ув’язнення нас совєтською вла* дою) український філолог Ва* силь Овсієнко. Так, ми свого часу достатньо наслухалися цих матюків від конвоїрів. Василь Стус навіть називав “вєлікій рускій” язи* ком канвоя. Ця московитська матєрщи* на нічого більшого не могла у нас викликати, окрім огиди. Шановні журналісти, коли нечистий підштовхує вас до ма* тюків, подумайте про журналіс* та Валерія Марченка, який за* гинув у концтаборі за відстою* вання та захист української мо* ви, подумайте про поета Василя Стуса, котрого замордували в концтаборі за любов до україн* ського слова. Врешті, згадаймо Тараса Шевченка: Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!.. То ж “Знать, од Бога” були Тарасові слова, що пішли “меж люди” його “Кобзарем”, що став потім нашою національ* ною Євангелією. А було ж 10 років москов* ської солдатчини з муштрою і матюками. Не причепилося, не приклеїлося. Нечистому не вда* лося захопити цю світлу душу. Пам’ятав, що “Спочатку було Слово, а Слово в Бога було і Слово було Бог” (Ів. 1:1). М. Є. Полякова. “Молитва за наших захисників” лені картини маріупольських ху* дожників, яким довелося зали* шити своє рідне зруйноване міс* то. Картини “Плач Маріуполя” Павла Пономаренка, “Маріу* поль. Нескорене місто” Сергія Папроцького, “Маріуполь. Вули* цями старого міста” Володимира Харакоза, “Хліб. Дівчинка на танку”, “Поранене місто” Олек* сандра Лук’янова, що ввійшли до циклу “Маріуполь – душа Украї* ни”, – ще один доказ військових злочинів рф, що має на меті зни* щити нашу державу та всіх укра* їнців. В цьому році виповнюється 30 років маріупольській організа* ції Спілки художників України, але окупація розбомбленого ра* шистами міста не дає можливості відзначити цей ювілей у рідному місті. На превеликий жаль, чима* ло робіт маріупольських худож* ників через війну втрачено. Але не втрачено творчий дух митців.
Читацьке віче · “Думаймо і розмовляймо чисто, світло, гарно. Не засмічуймо небо над Україною московитськими матюками!” · с. 4сторінка оригіналу ↗

SOS! SOS! SOS!

Микола ГОРБАЛЬ, багатолітній в’язень комуністичного режиму Цим загальновідомим між* народним кличем тривоги – “Рятуйте наші душі!” – хочу вдарити на сполох. Можливо, я не перший, хто б’є у цей дзвін, але коли душі українського на* роду загрожує небезпека, не можу інакше. Останнім часом щось жах* ливе коїться в мовному середо* вищі української спільноти – на наших очах відбувається повзуча окупація України мос* ковитськими матюками. Отак підкріплюють демонів москов* ської війни своєю енергетикою, духовно обкрадаючи і знесилю* ючи український народ. Не маю ні найменшого сум* ніву, що ми переможемо моска* лів у цій війні, але боюся, що московити можуть досягнути перемоги на духовному фронті, спотворивши душу нашого на* роду, адже мова – душа народу. І неважко здогадатися, хто заці* кавлений спотворити її до не* впізнання. В Україні ніколи не було ма* тюків, ця зараза прийшла до нас із Московії, і замість того, щоб бридитися цієї гидоти, ос* терігатися її, складається вра* ження, що декому з наших жур* налістів та політиків це починає подобатися, навіть смакують цю мерзоту. Колись таку “нецензурну лексику”, коли вона траплялася в того, в кого беруть інтерв’ю, в ефір не випускали, “пікали” на цьому місці, але зараз цей бруд ллється з екранів прямим тек* стом. Шанований (раніше) мною журналіст Роман Скрипін якісь свої обурення, можливо, навіть цілком справедливі, починає в прямому ефірі оскаржувати “трьохповерховим” кацап* ським матом. Так і хочеться ви* гукнути: “Романе Андрійовичу, бійтеся Бога! Ви що, не знаєте, що сквернослів’я – гріх? Я вже не кажу, що це непристойно. Батьків би своїх посоромилися та своїх учителів, бо хіба цього вони вас учили? Не уподібнюй* теся москалям!” “Спочатку було Слово, а Слово в Бога було і Слово було Бог”, – саме так починається Євангеліє від улюбленого Христового учня, апостола Іва* на. І саме на такому Божому Слові в подальшому формував* ся український етнос. Сатана ж прагне замінити це Боже Слово на матюк. Матюки – мова пек* ла. Так, у Московії батьки роз* мовляють зі своїми дітьми ма* тюками і діти зі своїми батька* ми теж спілкуються матюками. Це може шокувати нормальну людину, але не москалів, для них це природно, оскільки во* ни – етнос демонізований. При перехопленні телефон* них розмов окупантів з їхніми рідними диву даєшся, як вони люб’язно спілкуються між со* бою матюками. Колись читав, як хлопці з УПА виявляли ворожих лазут* чиків. НКВД мало спеціальні школи для підготовки таких ла* зутчиків, де їх навіть навчали галицьких діалектів. Але вида* лити з язика москаля матюки жодна школа не здатна. На цьо* му і палилася московська аген* тура. Немислимо, щоб воїн УПА послуговувався московитською лексикою. Хочеться вірити, щой сьогоднішні наші воїни дос* тойні цього прикладу. В іншому випадку заклинаю: “Бійтеся Бога! Пам’ятаймо, що кожна наша думка, кожне наше слово несе в собі енергію, що випро* мінюється у всесвіт. Думаймо і розмовляймо чисто, світло, гар* но. Не засмічуймо небо над Ук* раїною московитськими матю* ками!” Особливо боляче слухати, коли такі матюки виходять із жіночих уст. Українка завжди була взірцем цнотливості. То що ж коїться тепер з нами? До* рогі, милі, любі наші, ті уста, що дані вам для пісень, молитов та поцілунків коханих, не пе* ретворюймо на московські по* мийні ями. На Україну зараз покладена Богом велика місія: очистити не тільки Україну від цієї нечис* ті, а й звільнити людство від цього планетарного зла. Це вій* на Бога із сатаною. І українські воїни в ній – воїни Світла. Те, що витворяли московит* ські ординці в Бучі, Ірпені, Ма* ріуполі, інакше як буйством са* тани не назвеш. Поза сумнівом, тільки сатана міг спонукати їх на такі звірства. Вони мають на це дозвіл керманича своєї імперії. Імперії зла... Скажіть на милість, чи мог* ла стати чекістом людина, кот* ра вірить у Бога? Очевидно, що ні. Бо усі оті енкаведе, чека, ка* ґебе були мечем безбожної біль* шовицької влади. Від самого початку чекісти були націлені на війну з Богом. Сьогодні імперію москови* тів очолює саме такий чекіст. А його злочини “благословляє” і “освячує” колишній агент каґе* бе “святєйший” Кіріл Ґундяєв – глашатай “рускава міра”. А там, де рускій мір, – там завжди війна. “Ані ідут по трупам защі* щать матоязичноє насєлєніє”, – якось так оцінив це явище
Читацьке віче · “Думаймо і розмовляймо чисто, світло, гарно. Не засмічуймо небо над Україною московитськими матюками!” · с. 4сторінка оригіналу ↗

На художніх полотнах – духовна сила народу

Олександр Лук’янов (Маріуполь). “Поранене місто” Георгій ЛУК’ЯНЧУК своїми творами на запрошення до виставкових залів у такий складний час, коли йде війна Ро* сії проти України. Є полотна глибоко філософ* ські, є такі, що відображають тра* гізм сьогодення, а є, і їх біль* шість, які вселяють оптимізм і стверджують: “Будемо жити!”. Виставкові зали ЦБХ давно не бачили такої кількості поцінову* вачів мистецтва. Серед відвідува* чів дня відкриття – військово* службовці, волонтери, військові капелани, музиканти, актори, студенти і власне художники – автори представлених картин. Можна припустити, що ці робо* ти, сповнені трагізму, болю й лю* бові, зможуть побачити незаба* ром і поціновувачі живопису в Європі. Усі полотна – художнє осмислення війни, розпочатої рашистською росією проти на* шої держави, та подвигу ЗСУ і всіх, хто воює за суверенітет і те* риторіальну цілісність України. І художні виставки сьогодні – це Національна спілка художни* ків України за сприяння Міні* стерства оборони України та Міжнародної благодійної органі* зації “Фонд Добра та Любові” да* ла старт проведенню Всеукраїн* ських культурно*мистецьких проєктів “Нескорена Україна” та “Маріуполь — душа України”. У виставкових залах Центрального будинку художника представлені твори всіх видів образотворчого та декоративно*ужиткового мис* тецтва майже з усіх куточків краї* ни. Тут розміщено близько 300 творів від майже 200 майстрів пензля з Києва, Чернігова, Хар* кова, Дніпра, Маріуполя, Одеси, Кривого Рогу та інших міст Укра* їни. Після трагічного для всієї України 24 лютого – це перша виставка, яка відкрилась у Цен* тральному будинку художника, і її організатори були приємно вражені, що чимало художників з різних міст України відгукнулися гендарних азовців. У центрі шеренги – три командири “Азову”: Прокопенко, Волин* ський, Калина. Це на* ші Герої. Про їхній подвиг має знати вся Україна, весь світ”, – каже художниця. Особлива увага під час відкриття мистецьких проєктів була прикута до художників і пред* ставників культури ге* роїчного міста Маріу* поля, яких присутні тепло привітали. При назві міста Маріуполя у багатьох наверта* ються сльози... Нам усім болить доля марі* упольців, їхні страж* дання й невимовне горе втрат. Тож не ви* падково на виставці окремо орга* нізовано проєкт творів художни* ків “Маріуполь – душа України”. У проєкті здебільшого представ* потужний мистецький фронт, на якому б’ються серця українських художників в унісон з бійцями, а їхні роботи проймають нас і спо* нукають робити добрі справи. Серед інших представлена на виставці і одна з робіт військово* го капелана – отця Миколи Ме* динського на дошках ящиків з*під боєприпасів. Капелан, кот* рий здавна займається іконопи* сом, зауважує: “Моя функція як іконописця – перетворити ці дошки на паростки життя, вдих* нути пензлем у них духовну силу. Щодо сьогоднішньої виставки, то це своєрідне вікно у світ сак* рального незламного духу україн* ського народу”. Увагу відвідувачів виставки привертає полотно відомої київ* ської художниці Марини Сочен* ко “Молитва за Маріуполь”. “Не могла ночами спати, серце боліло за тими, хто страждав і гинув під російськими обстрілами, за на* ших бійців. На картині намалю* вала захисників Маріуполя – ле* Олександр Лук’янов (Маріуполь). “Хліб. Дівчинка на танку”
Читацьке віче · “Після Перемоги над російськими агресорами нинішнє покоління українців розвіє над безоднями ворожу психологію малоросійства”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“Харошиє русскіє”: хто вони?

Юрій КИСЕЛЬОВ, член ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Луганськ – Умань Однією з головних ментальних проб* лем, на які натрапило українське суспільс* тво після початку повномасштабного кремлівського вторгнення 24 лютого 2022 року, є ставлення до росіян, які висловлю* ють критичні оцінки воєнним діям, ініці* йованим їхнім зверхником В. Путіним, і навіть виявляють відвертий протест проти несправедливої, загарбницької війни, що фактично вилилася в масове й безглузде вбивство беззбройних цивільних україн* ців. Такі громадяни Росії вже отримали за* гальновживане визначення – “харошиє русскіє”. Справді, як бути з ними? На перший погляд, усе гранично просто – будь*які ви* яви незгоди з аґресивною політикою Кремля, що грубо суперечить усім нормам міжнародного права й руйнує базові за* гальнолюдські цінності, треба вітати. Саме так, якби не одне “але”. Цим “але” є вся багатостолітня історія російсько*україн* ських взаємин, що визначили (ми про це писали раніше) екзистенційний характер протистояння Руси*України та москов* ської орди. Через що навіть найрадикаль* ніші російські ліберали на кшталт “каде* тів” у 1905*1917 рр. або демократів 1991 р. зупиняли вилив свого демократизму, як тільки заходило про Україну. “Російська демократія закінчується там, де почина* ється українське питання”, – влучно за* значив у 1915 р. наш видатний співвітчиз* ник Володимир Іванович Вернадський. І сьогодні багато російських інтелекту* алів гостро засуджують Путіна, очолюва* ний ним режим і ним же розв’язану війну. Це дуже різні люди, так само різними є й мотиви, що сформували їхню політичну й громадянську позицію. Зокрема, значна частка нинішніх російських опозиціонерів у минулому перебували у владному середо* вищі (А. Ілларіонов, М. Касьянов, І. По* номарьов та ін.), деякі віддавна є “диси* дентами” (Д. Биков, Г. Каспаров, О. На* вальний) або змушені стати еміґрантами (Є. Кисельов, О. Невзоров, Ю. Швець). Так що ж єднає багатьох із них, що змушує нас до них ставитися неоднозначно? Під час виступів “хароших русскіх” можна, поряд із засудженням кремлівської воєнщини, часто чути висловлюваний десь на підсвідомому рівні жаль за втраче* ними можливостями російсько*україн* ської інтеґрації. Звичайно, йдеться про рух України до Росії. Ці діячі – люди цілком розумні – прекрасно усвідомлюють, що путінське повномасштабне вторгнення стало точкою неповернення, за якою нес* прийняття, а часто й відверта ненависть українців до всього російського лише зростатимуть. Тому для таких опозиційних росіян війна є бідою, що унеможливлює повернення до спроб “інтеґрувати” Украї* ну мирним шляхом. Яскравим прикладом “харошева рус* скава” є постать журналіста Олександра Невзорова, чия історія з отриманням ук* раїнського громадянства стала скандаль* ною. Цей ексцентричний телеведучий не* одноразово змінював свою позицію щодо базових цивілізаційних питань. Розпо* чавши свою діяльність на хвилі “перебу* дови” як демократ, він незабаром став со* вєтським патріотом, чи великоросій* ським шовіністом, прославляючи штурм вільнюського телецентру в січні 1991 р. (документальний фільм “Наші”), в ході якого загинули мирні люди, які стали на захист щойно відновленої литовської дер* жавності. Авторові не все відомо про сві* тоглядну еволюцію журналіста впродовж наступних 20*25 років, лише наприкінці 2010*х він, різко засуджуючи путінський режим, став постійно висловлюватися проти російської аґресії щодо України. Звичайно, це дуже добре, що О. Невзоров не уподібнився Д. Кисельову чи В. Со* ловйову. Але чи надовго вистачить пітер* ського телепубліциста в його проукраїн* ськості? На нашу думку, питання відкри* те, а отже – щодо таких українцям треба бути пильними. Принаймні, з наданням громадянства не поспішати, поки вони не виявлятимуть себе впродовж кількох ро* ків. Згідно з опитуваннями громадської думки, близько 80*85% росіян підтриму* ють політику Путіна. Отже, решта 15*20% – це “харошиє русскіє”. Можливо, серед інтелектуалів цей відсоток є дещо біль* шим. Але й вони, засуджуючи війну, не по* лишають ідеї “собіранія” Москвою зе* мель, тільки іншими методами. То що, всі росіяни однакові у своїй ім* перськості? Звичайно, ні. З*поміж “харо* ших русскіх” є невеличка щопта справді адекватних росіян, які не визнають так званої “слов’янської єдності” (яка є без* глуздям, адже більшість слов’янських на* родів давно зробили вибір на користь Єв* ропи й НАТО) і не сумніваються у праві українців на власне самовизначення. Але в разі активного висловлювання своєї пози* ції їхня доля може стати трагічною. Взір* цем таких росіян була Валерія Новодвор* ська, чия раптова (а чи випадкова?) смерть припала саме на час початку кремлівської експансії до України в 2014 р. Або взяти леґіон “Свободная Россия”, який нині во* ює на боці нашої держави проти рашистів. Це вільні духом росіяни, які на фронті – не словом, а ділом – щоденно втілюють давнє гасло Антибільшовицького блоку народів: “Свобода народам! Свобода лю* дині!”. Отже, межу між “харошимі русскімі” та справді адекватними росіянами можна провести таким чином: “хароший русскій” виступає проти Путіна й війни як методу повернення України в орбіту Росії, бажає демократичних реформ у своїй країні, але при цьому далі бачить нашу державу у сфе* рі інтересів Москви, а російську історію починає від старокиївських князів. Нато* мість, справді адекватний росіянин вважає Україну рівною Росії, визнає за українця* ми належну їм давньокиївську спадщину, а минуле свого народу починає від північ* них лісів і боліт, серед яких згодом і поста* ла Москва. Чи означає це, що “харошимі русскімі” українці мають нехтувати? Ні, бо до пев* ного часу вони нам однозначно корисні. Поки Путін і його прихвостні при владі в Кремлі, для України позитивом є все, що їхню владу підточує. Але користь від росій* ських демократичних діячів не буде для нас вічною. Прийшовши до влади, вони, найімовірніше, завдаватимуть Україні шкоди. Тобто, єднання з “харошимі рус* скімі” для українців може мати лише так* тичний характер. Спільне стратегічне ба* чення для нас можливе з тими одиницями з числа росіян, які повністю відкидають концепцію “братніх народів” чи, тим біль* ше, “єдінава народа”. Особливо з леґіоне* рами, кров’ю поєднаними з українськими воїнами. Українці завжди з повагою ставилися до всіх народів. Але в умовах війни здоро* ва недовіра та пильність рятують життя. Цілої нації. Отож, поважаймо своїх добро* зичливців, але пильнуймо, чи немає, бува, серед них ворогів.
Читацьке віче · “Після Перемоги над російськими агресорами нинішнє покоління українців розвіє над безоднями ворожу психологію малоросійства”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Хто плодить сепаратистів, колаборантів і зрадників?!

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського націо* нального університету ім. Івана Франка Наше життєве середовище потужно дихає величезним героїзмом національно свідомих борців з російськими мутантами за незалежну, соборну українську Україну. Водночас в інформаційний простір врива* ється гнівне засудження сепаратистів, ко* лаборантів, зрадників, які своєю ницістю ганьблять світлу українську землю. Заче* пило навіть генерального прокурора, голо* ву Служби безпеки, Офіс президента Ук* раїни. Виникає запитання: “Звідки беруться сепаратисти, колаборанти, зрадники?” На мою думку, ці ганебні істоти живляться от* руйною малоросійською гнилизною. Про малоросійство як історичну заразну хворо* бу писали Євген Маланюк, Юрій Шеве* льов, Микола Рябчук та інші видатні укра* їнці. Актуальною нині є також монографія Євгена Наконечного “Украдене ім’я: Чому русини стали українцями”. У романі Володимира Винниченка “Хочу!” читаємо: “Знаєте, що таке мало* рос? Ні! Паршивець, просто кажучи, ні те, ні се. Він, бачте, собі з походження – укра* їнець, з виховання – руский, з переконань – неук у всьому, що торкається рідного на* роду, по вдачі – боягуз, себелюб і раб. От це – малорос”. Отже, малорос – не пришелець з іншої планети, не чужинець. Малорос – україн* ський витвір. Це – особливий тип людини. Це – національно дефективна, психоло* гічно, духовно покалічена людина, у якої немає українського патріотичного, націо* нального інстинкту, національно*держав* ницької гідності і переконання. Все визна* чальне українське, глибоко національне, окрім борщу, сала і вареників, малоросу осоружне. Він залюблений у чуже – росій* ську мову, пісню, літературу, культуру, зви* чаї, обряди, засліплений сорокаповерхо* вими матюками. Малорос – це зросійщене перекотиполе, яке соромиться, гидиться свого природного українського походжен* ня. Малоросійство як чужорідну історич* ну, морально*духовну хворобу цілеспря* мовано прищеплювали українцям за часів царської Росії, московського комуністич* ного Радянського Союзу. Та й нині це не* гативне, зловороже явище ще плекають партійці “Опозиційної платформи – за життя”, запліснявілі комуністи, соціаліс* ти, шарійці та інші слуги путінського ра* шизму. Доцільно нагадати, що малороса злії люди почали витворювати ще у XVII сто* літті. Кульмінаційним був 1721 рік. Тоді Петро І украв нашу давньоукраїнську наз* ву “Русь” і назвав Московію Руссю, по* грецькому Росією. Відтоді ординську Мос* ковщину почали іменувати “Российским государством”, Великоросією. Україну ж московіти стали наполегливо називати Малоросією. Мовляв, є Велика Русь – Ро* сія, Великоросія, а її молодшою сестрою Мала Русь – Мала Росія, Малоросія. На* чебто жодної України, жодної Гетьман* ської України, жодної Галицько*Волин* ської держави не було, немає і бути не мо* же. Московські асимілятори всіма спосо* бами, методами зросійщували українців. Психологічно отруювали, позбавляли на* ціональної честі, формували у них меншо* вартісну, малоросійську, проросійську сві* домість, нав’язували тезу, що великороси і малороси, тобто росіяни і українці – один великоросійський, русскій народ із серцем у Москві. За часів російсько*царського, росій* сько*совєтського зловісного панування московські колонізатори наплодили 480 циркулярів, указів, постанов, ухвал, роз* поряджень про заборону української мови, культури, духовності. Безпардонно нав’язували думку, що малороси, тобто ук* раїнці не здатні побудувати свою націо* нальну державу, що українці приречені іс* нувати тільки у лоні російської імперії, а їхньою рідною мовою, культурою, літера* турою, церквою, звичаями, обрядами має бути все московське, російське. Так московська, ординська ідеологія і політика геноциду, етноциду, лінгвоциту витворювала малоросів – грязь Москви. Прикро про це казати, але на різні щаблі влади у нинішній Україні також підступно позалазили малороси, які інтенсивно по* роджують сепаратистів, колаборантів, зрадників. Психологією малоросійства заражені також окремі здорові чоловіки, які нази* вають себе українцями, але всілякими способами ухиляються, відмовляються йти до Української Армії, не хочуть здобу* вати військові знання, щоби професійно, кваліфіковано захищати Україну від чор* ної ординсько*російської навали, яка ге* ноцидно, терористично знищує україн* ців. Переконаний, що після Перемоги над російськими агресорами нинішнє поко* ління українців розвіє над безоднями во* рожу психологію малоросійства. У душах усіх новорожденних українців життєдайно засяє українська велич морально*духовної гідності, патріотизму і націоналізму, а в усіх клітинах суспільного, державного і церковного організму навічно запанують незгасна українська мова, культура, духов* ність.
«Просвіта» сьогодні · “Допомога з рук у руки – це щирі обійми, розуміння і слова підтримки від просвітян”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Не втрачати своєї виховної ролі

Михайлина БОДНАР, завідувачка культурно*масовою роботою обласної “Просвіти”, м. Івано*Франківськ Через війну зали, коридори, кабінетні приміщення і внутріш* ній двір НД “Просвіта” зайняті військовим приладдям і споряд* женням, гуманітарною допомо* гою, про які подбали хлопці із Прикарпатського добровольчого батальйону “АЗОВ”. Останнім часом додалася гуманітарна до* помога з*за кордону, організова* на “Просвітою”. Проте культурно*масовий сектор не зосереджується тільки на підтримці ЗСУ. “Просвіта” має бути “Просвітою”, хоч би як важко нам не було. Вона не по* винна втрачати своєї виховної ролі, інакше ми би не мали сьо* годні таких відданих патріотів на війні, якими захоплюється цілий світ. Тож попри все ми проводи* мо різні просвітні заходи. Біля Катедрального і Митро* поличого собору Святого Вос* кресіння провели Великоднє свя* то з патріотичними гаївками “Карпатські гори, зсувайтесь в долину: стрільці січовії, прийдіть на годину…”, “Най воскресне тая слава, що п’ятсот літ в степу спа* ла…”, “Біла гречка, чорні кінці – Єднаймося, українці…” та інші гаївки. У Музеї Героїв Небесної сотні провели Майданівські чи* тання, присвячені Всесвітньому дню поезії. На день народження Т. Шевченка організували віче бі* ля пам’ятника Поету. За участю просвітян, науковців, митців, студентів, школярів організували захід, приурочений річниці пере* поховання Т. Шевченка в Україні. До Дня Матері організували ве* чір для матерів, дружин, чиї чолові* ки і сини на війні. В центрі міста провели просвітянський концерт “Тобі, Україно, мій мужній народе, складаю я пісню святої свободи”, де зібрали кошти для потреб ЗСУ. Наші просвітяни взяли участь у круглому столі до річниці Консти* туції України. В цей період у НД “Просвіта” ми відкрили школу для молодих батьків “Батьківська ві* тальня”, яка користується попи* том. Також провели вечір, присвя* чений українській письменниці, поетесі*шістдесятниці, лавреатці Шевченківської премії, премії Ан* тоновичів Ліні Костенко. 7 липня відбулось друге за* няття “Батьківської вітальні”, де вчила ввічливості й доброти член Ради обласної “Просвіти”, кан* дидат педагогічних наук, доцент Любомира Калуська. Просвітян* ка ознайомила з традицією свята Івана Купала. Це сприятиме творчому підходу батьків у справі морального виховання дитини.
«Просвіта» сьогодні · “Допомога з рук у руки – це щирі обійми, розуміння і слова підтримки від просвітян”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

До уваги членів ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка

20 липня сесія Головної ради Всеукраїнського то* вариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка ухвалила створити Український світовий антирашистський рух. “Просвіта” була в почині всіх організацій, що об’єднували українців. Вона й сьогодні залишається національним ядром українства у світі. Саме тому просвітяни вважають своїм обов’язком виступити з ініціативою об’єднання українців всього світу в бо* ротьбі з ворогом. Також було розглянуто питання проведення ХІ з’їзду “Просвіти” та ухвалено рішення відтермінувати проведення з’їзду до закінчення дії воєнного стану в Україні.
«Просвіта» сьогодні · “Допомога з рук у руки – це щирі обійми, розуміння і слова підтримки від просвітян”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Усі зусилля “Просвіти” – задля відсічі ворога й перемоги!

Війна вбиває і руйнує. Війна змінює наші погляди на звичні речі. І ті, хто в тилу, відкладають звичне життя на задній план, бо спочатку – боротьба до перемоги. Так само і просвітянська діяль* ність відійшла від звичного русла. Зараз наша активність зосеред* жена на потребах військового ча* су – на взаємодії, підтримці та всебічній допомозі одне одному. У перший же день російсько* го вторгнення в Івано*Франків* ську на базі Народного дому “Просвіта” було створено Штаб оборони Прикарпаття. Про спектр їхньої самовідданої робо* ти можна писати окремий мате* ріал, адже це той максимум, який можуть зробити в кооперації пат* ріоти*однодумці. Військові, доб* ровольці, волонтери перебували тут цілодобово і безперебійно ор* ганізовували роботу та надавали допомогу. Також поруч зі Штабом діє обласний Центр реєстрації та розміщення внутрішньо перемі* щених осіб. До “Просвіти” долу* чаються щоразу більше активістів та волонтерів, у співпраці з яки* ми ми робимо те, що в мирний час здавалося неможливим… Авто для фронту. Під таким хештегом у фейсбуці можна знайти ініціативу нашого просвітянського волонтера та доброго друга Юрія Літвішка. Він займається пошуком, придбанням, ремонтом та передачею авто для потреб ЗСУ. “Просвіта” всіляко сприяє його важливій справі і разом вже придбали і привезли з*за кордону кілька автівок на фронт. Безпосередньо на передову Звісно, авта для фронту не їдуть порожніми. Їх заповнюють вщент. “Просвіта” постійно до* лучається до доукомплектування автівок провіантом для бійців ЗСУ. Передавали також партію спальників, карематів та засобів гігієни – для хлопців, які від* правляються на військові збори, а також передали пластунам со* лодощі та засоби гігієни для від* правки в Запоріжжя. Якщо маємо в наявності – то передаємо медикаменти для ап* течок, які шиють і наповнюють наші друзі*просвітяни. Наш друг із Чеської Республі* ки Олександр Кучерак організував придбання та передачу безкош* товної партії футболок для пора* нених бійців, що перебувають у госпіталях на Прикарпатті. Вже неодноразово ми готували та пе* редавали бійцям комплекти одя* гу, білизни та засобів гігієни. Співпраця з ООН Раді також відзначити, що ко* манда “Просвіти Прикарпаття” продовжує співпрацю з МОМ (ІОМ) – Міжнародною організа* цією з міграції ООН у проєктній діяльності. Просвітяни відвідали кілька десятків центрів колектив* ного проживання внутрішньо пе* реміщених осіб у всіх громадах регіону з метою оцінки їхніх по* треб. Адже від початку війни Прикарпаття стало прихистком для близько 143 тисяч українців, які прибули в нашу область з тих регіонів країни, які найбільше постраждали від збройної агресії окупанта. Ті, кому немає куди повертатися та немає змоги знай* ти окреме чи більш комфортне житло, досі перебувають у органі* зованих центрах, переважно це заклади освіти та гуртожитки. ІОМ в найближчі терміни опра* цює всі запити та потреби і вже незабаром забезпечить центри ВПО всім необхідним для ком* фортного та безпечного прожи* вання. А “Просвіта”, в свою чер* гу, є партнерською організацією та всіляко сприяє плідній спів* праці, налагоджує зв’язки між донорами та потребуючими. Заступник голови, відпові* дальний секретар Михайло Січка взяв на себе всю координаційну та організаторську складову про* цесу. Він знаходить партнерів, планує доставки, шукає спонсо* рів, веде переговори та організо* вує роботу. Культурно-просвітницька робота Між тим не припиняється культурно*масова діяльність, ад* же це не менш важлива ніша ак* тивної допомоги в тилу. Тому просвітянські колективи “Виши* ванка” та “Пшеничне перевесло” беруть участь у міських заходах, просвітяни вшановують історич* но*релігійні постаті та відзнача* ють ключові дати, завідувачка культмасовою роботою Михай* лина Боднар організовує тематич* ні заходи та, наприклад, ініцію* вала щомісячну “Батьківську ві* тальню”, де разом з кандидатом педагогічних наук, професоркою Любомирою Калуською проводить виховні та розвиваючі заняття для дітей та їх батьків. У літній період до волонтер* ської роботи долучаються діти – молоді просвітяни. Їм важливо допомагати та відчувати свою причетність до спільної справи. Вони з радістю долучаються в якості помічників при роздачі благодійної допомоги, відвідують просвітянські заходи, вливають* ся в процес щоденної рутинної роботи і таким чином краще ро* зуміють важливість ролі “Просві* ти”. Інформаційна складова про* світянської роботи зараз на тен* дітних плечах головної редактор* ки “Галицької Просвіти” Ірини Шумади. Та й в цілому увесь ко* лектив просвітян щоденно пра* цює, волонтерить та всебічно до* помагає кожен на своєму місці. Важливо зазначити, що така нова для нас волонтерська робота не обходиться без додаткових фі* нансових витрат, особливо на транспорт, пальне, матеріали, на друк просвітянського тижневика. Вагомий фінансовий внесок ро* бить голова обласної “Просвіти” Степан Волковецький та наші американські колеги Богдан та Віра Боднаруки, за що їм велика повага та вдячність. Бо це такий найбільш вичерпний і найнеоб* хідніший ресурс для нашої з вами роботи, для нашого внеску у пе* ремогу! Книги Через масовий вимушений переїзд українських жінок та ді* тей за кордон там зріс попит на українські книги. Бібліотеки та культурні центри постійно над* силають запити на дитячу літера* туру, художні видання та розвива* ючі ігри. “Просвіта” не залиши* лася осторонь і вже кілька разів, разом з владою міста, бібліотека* ми та іншими громадськими ор* ганізаціями, долучилася до збору літератури. Акцію провели спіль* но з Політехнічним університе* том з міста Вроцлав (Республіка Польща). Польський інститут книги підтримав ініціативу Укра* їнського інституту книги “Книж* ки без кордонів”. Представники Політехніки Вроцлавської у травні прибули до Івано*Франківська, щоби переда* ти благодійну допомогу Штабу оборони Прикарпаття, яку вони зібрали в Польщі для людей, що ті* кали від війни. Назад, до рідного міста, вони повезли українські книги, які ми зібрали для діток, що вимушено перебувають у Польщі. Книга рідною мовою дозволить їм почувалися більш комфортно у чу* жому мовному середовищі. Передали кілька сотень при* мірників журналів про Прикар* паття, різножанрову літературу та найбільше – дитячих книжок. Зокрема, просвітянка, головна редакторка журналу “Дзвіночок” Леся Пилип’юк передала поль* ським волонтерам кілька тисяч примірників дитячих книжок, журналів та художньої історичної літератури. А ще десятки англо* мовних журналів про Прикарпат* тя волонтери розвезли в Німеч* чину, Австрію, Англію, Італію. Медицина для лікарень Лікарні Прикарпаття прийня* ли багато хворих з регіонів зони бойових дій. Тому існує постійна потреба у засобах по догляду за важкохворими, літніми людьми, дітьми. Раді, що можемо допома* гати потребуючим завдяки гума* нітарним вантажам, які нам пе* редали Іван Гарасимко та Укр* трансбезпека. На потреби Міської клінічної лікарні № 1, Клініки ІФНМУ та Військового госпіта* лю Івано*Франківська передали медикаменти, перев’язувальні матеріали, постільну білизну, ковдри, пледи, рушники та бага* то іншого. Завітали до Центру ле* геневих захворювань ОФПЦ в дитяче відділення, де передали для діток постільну білизну, сма* колики, засоби гігієни, підгузки. Нещодавно просвітяни*волонте* ри за сприяння Юрія Літвішка привезли з Перемишля велику партію медикаментів та медично* го обладнання, які ми розподіли* ли відповідно до запитів медзак* ладів, зокрема допомогу отрима* ли: Військовий госпіталь, Добро* вольчий шпиталь, Міська лікар* ня № 1, Обласний онкодиспан* сер, Коломийська лікарня та ін. Допомога тим, хто потребує Чи не щодня формуються ін* дивідуальні та комплексні про* дуктові та гігієнічні набори для внутрішньо переміщених осіб та відправляються у різні куточки області. Зокрема волонтери від* возять продукти у центри тимча* сового проживання вимушено переміщених осіб у громадах. На* ші партнери – GEM UKRAINE, Укртрансбезпека, з якими маємо налагоджену співпрацю, регуляр* но відгукуються на запити та на* дають все необхідне для подаль* шої роздачі потребуючим. Це продукти тривалого зберігання, снеки, солодощі, напої та багато іншого. Також ми радо ділимося наявними у нас засобами гігієни, підгузками, дитячим харчуван* ням та постіллю. Вживані речі, які нам привез* ли доброчинці, також вимагали сортування та розподілу. Завдяки діяльності “Просвіти” в проєкті з оцінки місць проживання ВПО, ми маємо перелік центрів і по* треб їхніх мешканців. Тому се* зонний одяг передається в добрі руки, а непотрібний – на плетін* ня маскувальних сіток. Кожен пакунок – це окрема непроста історія про втечу, втрати і потреби в елементарному. Це сором і радість водночас, бо до* помога з рук у руки – це щирі обійми, розуміння і слова під* тримки від просвітян. Оля БОЙЧУК, просвітянка, прес*секретарка Івано*Фран* ківського обласного об’єднання “Просвіта” ім. Т. Шевченка
«Просвіта» сьогодні · “Віримо у нашу Перемогу і наближуємо її всіма силами”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Культурно6освітній фронт Рівненської “Просвіти”

“Гримотить над світом люта битва…” за Україну, за право українців бути нацією, жити на власній землі, мати українську державу і розмовляти українською мовою. У цій боротьбі маємо протиставити московському окупантові не лише міцнішу зброю, відвагу, фізичну силу і витривалість, а й вищі морально-етичні засади. Московити спопеляють наші міста і села, руйнують музеї, пам’ятники, школи, університети; б’ють по лікарнях, дитячих установах, вбивають мирних мешканців. Українці “у славній борні” відстоюють цивілізаційні цінності свободи, демократії та гуманізму, демонструючи світові високий рівень і військової майстерності, і загальнолюдської культури, в основі якої – істина, добро, краса, справедливість. Тому з нами сьогодні – демократичний світ, і ми – зі світом. У цій війні духовність, освіта та культура – на передовій. Наталія САВЧУК, членкиня правління Рівненсько* го обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевчен* ка, членкиня журі конкурсу “Краща книга Рівненщини – 2022” “Гримотить над світом люта битва…” Василь Симоненко “Краща книга Рівненщини” У Рівному вшанували пере* можців XII обласного конкурсу “Краща книга Рівненщини”, зас* нованого Рівненським обласним відділенням Української бібліо* течної асоціації з метою виявлен* ня кращих видань місцевих авто* рів; виховання культури читання та любові до книги серед дітей та молоді. Співорганізатори кон* курсу: Рівненська обласна уні* версальна наукова бібліотека, об* ласні бібліотеки для молоді та ді* тей, публічні бібліотеки області, управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації, обласні відділення творчих спілок та громадських організацій. Традиційний співор* ганізатор конкурсу – Рівненська “Просвіта”. Цьогорічний конкурсний від* бір тривав від 1 вересня 2021 року до 1 лютого 2022 року. Було опи* тано понад 10 тисяч читачів. На завершальному етапі члени журі конкурсу, до складу якого входять науковці, письменники, худож* ники, відомі громадські та куль* турні діячі краю, з*поміж 701 книги у різних номінаціях обрали кращі видання. Ними стали: “Краща поетична збірка” – книга “Моє королівство”, автор* ка Любов Пшенична; “Краще прозове видання” – книга малої прози (повістини, оповідання, окрушини, силуети) “Завія”, автор Борис Боровець; “Краще видання для юнацтва та молоді” – книга малої прози “Буде добре”, авторка Євгенія Гембаровська; “Краще видання для дітей” – поетична збірка “Віршики із со* лом`яного кошика”, авторка Віра Правоторова; “Кращий літературний де* бют” – поетична збірка “Та, що виходить на світло”, авторка Людмила Марчук; “Краще історико*краєзнавче видання” – “На межиріччі Льви та Ствиги. Краєзнавчі нариси про заповідні куточки та минув* шину Рокитнівщини”, автор Юрій Хмильовський; “Краще видання з мемуаристи* ки та документалістики” – книга “Із глибин просвітянського сер* ця: денники Рівненської “Прос* віти””, авторка Євгенія Гладуно* ва*Борейко; Галина Вокальчук “Краще довідкове видання” – альбом “Архітектура міжвоєнно* го Рівного в документах і публі* каціях 1921–1939 років”, упоряд* ники Ольга Михайлишин та Вік* тор Луц; “Краще художнє оформлення” – видання “Мазепа. Крок до правди. Mazepa. A Step toward Truth”, автор та ілюстратор Юрій Журавель. “Краще поліграфічне видання” – фотоальбом “У фокусі – орбіта “2616 Lesya”: фотомандрівка від Звягеля до Сурамі”, автори про* єкту Олександр Харват (його ж дизайн і видавництво), Галина Вокальчук; літературний редак* тор Євген Вокальчук. Відзнаку від Рівненської об* ласної бібліотеки для молоді от* римала книга “Кубик Рубіка”, ав* торка Ксенія Циганчук. Рівненське обласне об’єднан* ня Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка відзначило книги: “Забери мене в літо своє”, авторка Тетяна Марци* нюк; “Календар патріотів”, автор* ка Ірина Сичик; додатково відзна* чено авторку проєкту Галину Во* кальчук за фотоальбом “У фокусі – орбіта “2616 Lesya”: фотоман* дрівка від Звягеля до Сурамі”. “Із глибин просвітянського серця” Книга відомої рівненської просвітянки Євгенії Гладунової* Борейко “Із глибин просвітян* ського серця: денники Рівнен* ської “Просвіти””, яка стала пе* реможницею обласного конкурсу “Краща книга Рівненщи* ни–2022”, номінація “Краще ви* дання з мемуаристики та доку* менталістики”, вийшла у Дрого* бицькому видавництві “Коло” 2021 р. У цій унікальній книзі*лі* тописі в хронологічному порядку вміщено денники Рівненської “Просвіти”, що їх вела Євгенія Гладунова*Борейко, одна з фун* даторок і багаторічна старша ре* ферентка Рівненської “Просві* ти”, впродовж 1988–2020 років. Зважаючи на неоціненний вне* сок пані Євгенії у процеси укра* їнського державотворення, док* ладніше акцентую увагу на цій непересічній постаті, посилаю* чись на текст із обкладинки кни* ги. “Євгенія Михайлівна Гладу* нова*Борейко, борець за неза* лежність України у ХХ столітті, народилася 10 липня 1936 року на Лемківщині (Польща, Краківське воєводство) у селянській родині. Закінчила філологічний факуль* тет Львівського державного уні* верситету ім. І. Франка. Працю* вала у школах та дошкільних уста* новах області та міста Рівного. У 1988 р. – одна із засновни* ків першого в Рівному Товарис* тва шанувальників української мови та культури ім. Тараса Шев* ченка. У 1993–2003 рр. – стар* ший референт, член правління Рівненського обласного товарис* тва “Просвіта”. У 1995–1998 рр. – помічник народного депутата В. Ковтунця. Із 2003 р. – член ра* ди міського товариства “Просві* та”. Була в числі фундаторів Рів* ненської організації “Союз украї* нок”. Є. Гладунова*Борейко є ав* торкою книг “Літопис Рівнен* ської “Просвіти””: (1988–1998)”, ““Просвіта” і просвітяни” (2003), багатьох публікацій в газетах “Дзвін”, “Демократична Рівнен* щина”, “Сім днів”, “Панорама”, “Нова Волинь”, “Слово Просві* ти”, у виданнях Діаспори тощо. За багаторічну професійну та Лавреати “Книга року” та просвітяни просвітянську діяльність Є. Гла* дунову*Борейко нагороджено медалями “За трудову доблесть”, “Будівничий України”, “25 років Незалежності України”, “100 ро* ків Рівненській ”Просвіті””, дипломом “За заслуги перед міс* том” та багатьма почесними гра* мотами обласної державної адмі* ністрації, міської ради, а головне – і цим вона пишається найбіль* ше – рідної “Просвіти”. “В юності я мріяла стати письменницею”, – любить згаду* вати п. Євгенія. Книга*лауреат “Із глибин просвітянського сер* ця: денники Рівненської “Прос* віти”” свідчить про те, що мрія знаменитої просвітянки, борця за незалежність України у ХХ сто* літті, здійснилася. Особисте та громадське життя відданої просвітянки, яка нині має поважний вік, переплелися в одне нероздільне ціле – понад 30 років “Просвіта” є її диханням, натхненням, способом мислен* ня. Свій твір вона присвятила ко* ханому чоловікові – видатному просвітянину та видавцю св. п. Михайлові Борейку, який видав понад 60 рідкісних, заборонених комуністичним режимом книг, збережених українцями в діаспо* рах США, Канади, Англії, Поль* щі, Франції та інших країнах, з якими подружжя Борейків мало постійний зв’язок. Михайло Бо* рейко посилав свої книги у біблі* отеки, музеї Черкас, Полтави, Києва, Канева, Кролевця, Одеси, Сіверсько*Донецька, просвітя* нам Кролевця, Тольятті, Іркут* ська, Охтирки, Одеси, інших ку* точків України та поза її межами. Книга вийшла завдяки на* шим просвітянським лідерам – голові Рівненського обласного об’єднання Всеукраїнського то* вариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Івану Вєтрову та голо* ві Рівненської міської “Просві* ти” Катерині Сичик. Вдумлива редакторка Зоя Дідич майстерно опрацювала розрізнені, писані від руки нотатки, зробивши з них вартісну книгу, яка принесе ко* ристь дослідникам історії “Прос* віти” і просто зацікавленим чита* чам. Окрім цієї, ще дві книги ро* боти Зої Дідич стали лауреатами конкурсу “Краща книга Рівнен* щини”, а саме: книга її авторства “Фіалки тюремних мурів. По* вість про Кохання” (2014) та “Просвітянське століття Рівнен* щини: наукові статті, спогади” (2018), де вона, разом із Іваном Вєтровим, є співупорядником та співавтором. До речі, ця книга увійшла до топ*10 Всеук* раїнського бібліотечного Біогра* фічного рейтингу–2018 Націо* нальної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. У числі реда* гованих нею книг, виданих за сприяння Рівненської “Просві* ти”, також – “Спадкоємці” Ми* коли Жулинського (2021). Послідовна фіксація подій, в яких Євгенія Гладунова*Борейко брала активну участь, ретельне висвітлення імен перших борців за незалежність України супро* воджується власними спостере* женнями, оцінками, роздумами про долю України, які є актуаль* ними і сьогодні. Здобувши разом із побрати* мами та своїм любим чоловіком немало великих перемог, пере* живши чимало розчарувань, пані Євгенія зберегла радість серця та несхитну віру в майбутнє Матері* України. “Нас не буде, а вітер історії гортатиме сторінки цих денни* ків, чи хронік, або літописання (кожен, хто читатиме, дасть їм свою ціну), писаних серцем у найпрекраснішу пору життя – в роки нашої з Україною молодості і мужніння, сподівань і розчару* вань, втрат і здобутків; у час, ко* ли серця наші горіли нестрим* ною жагою особистої свободи і національної незалежності”, – цими словами закінчується книга Євгенії Гладунової Борейко. Та битва за право жити у вільній державі, такій любимій нею Ук* раїні, триває. І Рівненська “Просвіта”, як завжди, у центрі подій. Міцне ядро просвітян, від* даних українській справі, у тому числі Іван Вєтров, Катерина Си* чик, Мирослава Косарєва, Лілія Овдійчук, Петро Куделя, подруж* жя Зої та Богдана Дідичів з Кос* тополя, Мирослава Жовтан, Ок* сана Приходько з Києва, Євгенія Гладунова*Борейко, Людмила Грекул, Лариса Ткач, Наталія Войтович, Андрій Пастушенко та багато інших, як і в попередні пе* ріоди боротьби за Незалежність, стоять в обороні волі. Збираємо для Збройних Сил України кош* ти, закуповуємо ліхтарики, бро* нежилети, медичні аптечки, раді* останції, прилади нічного бачен* ня, миючі засоби, плетемо сітки, допомагаємо транспортом. Під* тримуємо біженців продуктами, одягом, посудом, шукаємо жит* ло, розподіляємо допомогу. Вида* ємо високодуховні книги, прово* димо патріотичні заходи, вихову* ємо пострадянське покоління і молодь. Дякуємо за суттєву допомогу нашим давнім друзям – Товарис* тву української мови Чикаго (США), керівниця Віра Бодна* рук; парафії церкви св. Ольги та Володимира з Чикаго (Христина Сютрик). Віримо у нашу Перемогу і наближуємо її всіма силами.
Листи з мережі · “ Ось уже у нас є своя Герніка, свої Освенцім і Бухенвальд... Але набагато страшніші!” · с. 8сторінка оригіналу ↗

Війна і люди

Завтра Сергій ТАТЧИН в останній день липня думається про хороше згадуються якісь речі – задавнені непроговорені чую бабусю що кличе мене обідати – Сіроожка! Сіроооожаа! кидай вже тії вудки бо горе з тобою – ой горе мені! бачу птахів що тримаються за висхідні потоки майже нерозрізнимі на білому і вицвілому синьому вгадую рибалку на тому березі що рибалитиме – аж доки не пізнаємо його батька і не увіруємо що він Син Йому чую дідуся що клепає косу між яблунею і горіхом уявляю як він торкається пальцем зазубреного леза як галасливі горобці вовтузяться довкола сусідської стріхи – і так спокійно на серці і разом з тим – так весело! якась знемога розлита в повітрі якесь тремке хотіння фантазується про дівчинку через чотири вулиці можна годинами спостерігати за хмарами і їхньою тінню чи як сонце до неба горнеться а воно над всіма сутулиться час ніби зупиняється – надміру густий і сповільнений а все із-за спеки що пополудні уже нестерпна я нікому нічого не винен – іще невпокорений вільний і завтра життя триватиме бо завтра ж – серпень! он він – біля околиці – такий високий і статний і ця земля йому подобається і він їй личить як це не оглядатися б... як оце перестати... треба іти обідати – бабуся кличе Щоб ми могли жити! Людмила ФЕДЧЕНКО, м. Вінниця Мимоволі підслухала розмову військового, який, розгублено переступаючи з ноги на ногу, говорив у телефон. “Саньок*, у мене 22 грн в кармані, шукатиму, як дістатись до вокзалу і скільки це коштує, а потім шукатиму потяги, щоб дістатись до частини. Проситимусь, може, візьмуть.., буду показувати документи, військовий квиток...” Далі я вже нічого не чула: сумнівів, що можу допомогти, – не було. Підказала, як дістатись вокзалу, знайшла зручний потяг. Завела розмову… Лежав у госпіталі з черепно-мозковою травмою, зламаною щелепою… підлікувався, віддали документи і потрібно повертатись. Як? Сказали, що “вертоліт ніхто не пришле, шукай сам, як дістатись”. Його рідної домівки в селищі під Ізюмом більше немає. Воює на Донецькому напрямку (шкодує, що не на Харківському, бо ж знає там кожне дерево)… Має двох синів 22 та 24 роки, які теж на передовій. – Зачекайте, я зараз повернусь! – Нічого не потрібно, я буду тікати! – Будь ласка, зачекайте! – зайшла на роботу, взяла кошти, печиво. Повернулась і не побачила його, розхвилювалась, що пішов. Але, то просто форма гарно допомагає маскуватись, він неподалік стояв біля дерева, знову розмовляв із Саньком… – Вона несе мені печиво і гроші, це жесть, хіба я на таке заслуговую. Вона мене побачила, допомогла, а тепер ще й нагодувати хоче… – і сльоза покотилась по його вустах... – Будь ласка, візьміть! У мене брати, близькі воюють, я допоможу вам тут, а їм хтось там. Це найменше, що я можу зробити, – в серці тримаю величезну подяку кожному, хто нас боронить. По той бік слухавки командир подякував і передав: “Перемога здобувається в бою, на передовій. А кується вона в тилу” – ви б чули, з якою енергією і вдячністю нам, цивільним, це було сказано. – Без вас у нас не було б можливості працювати і жити! – Я буду пам’ятати вас усе своє життя… – слів, сліз та емоцій він вже не стримував. – Дякую! – Дякую вам! Куплю собі знеболювальне і буду їхати, потрібно вас захищати… Як багато хотіла я ще сказати, але спазм у горлі узяв верх... Сльози текли самі, як лише зайшла за ворота будинку, а потім ще, при кожній згадці цієї історії… Дякую, вам, ЗАХИСНИКИ! * Саньок, як потім дізналась, – командир. Усі межі подолано... Олександр БАЛАБКО, м. Київ Де б ми не були нині, що б не робили – чи то сиділи перед комп’ютером, чи працювали в полі, слухали музику чи були на літургії – рани в наших душах і серцях продовжують кровоточити. Біль то притлумлюється, то наростає знову... Ось уже у нас є своя Герніка, свої Освенцім і Бухенвальд... Але набагато страшніші! Ні, ця країна не має існувати на мапі світу, навіть території колишнього Володимиро-Суздальського князівства їм забагато! І кожен росіянин, який був повнолітнім у 2014 році, має пожиттєво носити тавро вбивці. А в людних місцях, як це було в окупаційних зонах союзників у Німеччині після війни, мають висіти плакати: “Це сталося і через тебе!” Їх примусово треба буде водити до кінозалів і показувати відео вбивств, катувань, ґвалтувань рашистів в Україні! То чинять їхні чоловіки, сини, батьки! Із прив’язаними до стільців руками, аби не затуляли очі та вуха! А відплата може бути тільки в усіх містах рашки і білорусі! У нас уже достатньо зброї, аби чіпляти хоча б найближчі. Натомість Шольц гальмує, Байден має сумнів, Орбан знущається... Усі межі вже подолано, всі червоні лінії! Світова цивілізація на краю перед загибеллю! А газ, треба пам’ятати, з якою метою вже використовували у Європі... Світ цього очікує? Ми перемагаємо хаос Люцина ХВОРОСТ, Харків – Варшава Роздвоєння, розщеплення свідомості. Ми живемо в часи величезної, античних масштабів трагедії – і водночас силкуємося підтримувати бодай позірну нормальність повсякдення. Як і вдома, суботу я розпочинаю з прибирання в хаті; як і вдома, дістаю задоволення від упорядкування простору навколо себе, хоча хата не моя, а наймана, а на згадку про мою, улюблену, покинуту, зі старосвітською гіпсовою ліпниною на стелях і шоколадними шпалерами в спальні, несамохіть зриваюся у сльози. Але вимушений переїзд – не трагедія, атак, легка пригода порівняно з тим, що випало на долю іншим. Нещодавно з подругою сумно іронізували щодо відносності Олексій Вадатурський всього. Вона каже: “Не переймайся через самотність: у порівнянні з безробіттям і безгрошів’ям це марничка”. – “А безробіття і безгрошів’я – марничка порівняно з розбомбленим будинком, – продовжую я. – А розбомблений будинок – марничка порівняно з утратою рідних або каліцтвом унаслідок обстрілу...” Когось із наших нелюди катують, позбавляючи облич і перетворюючи на безіменний згусток первісного жаху, – а ми п’ємо чай. Від московських ракет гинуть у вогні найбеззахисніші, ті, хто не зміг чи не наважився виїхати, – а ми милуємося красою чужих міст. Розриваємось між природною людською емпатією, яка затягує в безмежний кошмар, та не менш природним прагненням закритися, вберегти себе. Абсурд, ненормальність, ситуація психотичної загрози. Але... Я часто згадую слова когось із моїх фейсбучних френдів, які дуже підбадьорили мене кілька років тому: “Життя – це ненастанна боротьба з хаосом”. Доки є в нас енергія на те, щоб прибирати в хаті, смачно куховарити, займатися спортом, наносити макіяж, умивати й одягати своїх дітей, працювати, волонтерити, писати вірші, картини, музику, – ми перемагаємо хаос. Проте варто впасти в апатію, махнути на себе і на все рукою, занедбати улюблені справи і звичайні повсякденні рутини, – і хаос, безсмертне аморфне чудовисько, знову постає з безодні. Він, як і Росія, має експансивну природу: поглинає рівно стільки територій, скільки ми йому дозволяємо. *** Сергій ЧИРКОВ, м. Київ Не йде додому скрипка, ходить світом. Сама. Без мене. Висохла до струн. Наспівує мелодію стару, ту, що давно би мала відлетіти – у вирій, пам’ять, ще які краї, куди Господь збира надії й втрати. Ганяє вітер стиглі кураї, а скрипка – просто не забула грати. Не просить, не питає, не шука. Нічого їй від світонька не треба. Здійма свою мелодію до неба. Й ніхто не бачить, як тремтить рука. Рашисти вбили Вадатурського Зоя КАЗАНЖИ – Ти знаєш, Вадатурський загинув, – сказала мені зранку знайома лікарка. – В смислі? – не повірила я. – В прямому. У своєму будинку. Разом з дружиною. Ракетою рашистів. Був у Миколаєві. Нікуди не виїхав. – Ну а куди він мав їхати, він же у себе вдома, – кажу на якомусь автоматі і розумію, що кажу дурню. – Та він міг поїхати куди завгодно! На захід країни, за кордон! Йому за 70 років. Його ж ніхто не тримав! Він мав кошти і можливості! Знаєш, він дуже допомагав медикам під час ковіду… Лікарка з Одеси, підприємець із Миколаєва. Українські люди. Спільний біль. “Нібулон”, відродження суднобудування, сучасні підходи в аграрному секторі і новітні технології, великі внески на різні проєкти, в тому числі благодійні. Принципова україномовність, до речі. Безмежна і дієва любов до України. Потужна людина. Масштабна. Його спеціалізація – зерно. Виробник та експортер. Випадково та ракета в його досить таки примітний будинок поцілила? Чи все-таки наводчики постарались? Генерального директора компанії “Нібулон” Олексія Вадатурського та його дружину Раїсу Вадатурську вбили росіяни вночі у своєму місті, у своєму будинку і у своєму ліжку. Божевілля Анатолій МАТВІЙЧУК, м. Київ Прицільно б’ють – У душі і серця. І свіжі рани посипають сіллю... В цім колі – ні початку, ні кінця. Господь, врятуй нас всіх Від божевілля. Ні наслідків уже, Ані причин – Імла кривава застилає очі. По кому б’є Цей божевільний дзвін? У чому нас переконати хоче?! Отак, зненацька. Кинуті у вир, Не зрозумівши навіть Що й до чого, Ми бачимо, Як точить кігті звір. І думає, що він здолає Бога! Мій Боже, З глузду з’їхати не дай. Коли зриває дах Ударна хвиля... Це пекло вже, Чи це такий наш рай?! Хай як там є – Аби не божевілля! Довге прийняття (не)нормальності Жанна КУЯВА, м. Київ ...Сьогодні останній день моєї двотижневої відпустки. Завтра на роботу, тобто, до цілоденних занурень у виконання завдань, а ще– до цілковитого повернення в життя війни й життя у війні. Два тижні тому я вирвала себе із цього життя, поїхала до рідної дитини й провела з нею якийсь абсолютно божественний час. Вже даруйте за такі порівняння. Та я справді не знаю, чи буває в славнозвісному раю на Небі так добре, як буває матері з дитиною під час війни після довгої розлуки у відносному двотижневому мирі? Там, де мій син, також небезпека, вона зовсім поруч. І якщо ви спитаєте, на що я надіюся, я не знатиму, що відповісти. Хіба скажу: на чудо. Адже після всього, що ми всі дізнаємося про “творива” росіян із українцями, про звірячі вбивства й немислимі катування, – знову й знову перепитую себе: а як мені вдалося вижити? Як сталося, що мене вони відпустили, я ж була у їхніх вбивчих лапах? Як не розстріляли у спину за гроші чи просто так? Як віддали машину, яку збиралися відібрати, й дозволили поїхати цілою? Хтось Всемогутній подбав про моє виживання й життя, іншого пояснення поки не маю. До речі, відтоді я щиро боюся загинути. Надто після ракетного обстрілу супермаркету в Кременчуку стало до болю лячно за своє життя. Їхала вранці в машині на роботу й боялася, щоб ракета не влучила на дорогу, якою їду; сиділа за робочим столом і боялась за розгром стіни з великим вікном за своєю спиною, лягала спати й молилася
Листи з мережі · “Переможемо дикого ворога, спробуємо жити по-новому – працюючи, люблячи і довіряючи один одному, дбаючи про країну”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

про те, щоб уранці прокинутись… Власне, я навчилася жити із цим бажанням: вижити. У нібито безпечному, захищеному, але, попри все, ранимому Києві. …Мої орендовані дві крихітні кімнатки в Ірпені дочекалися на мене, знов-таки, незачепленими ані окупантами, ані мародерами. Вони два місяці зяяли покинутими вибитими вікнами, в одній із кімнат повалилася на спальний диван стеля – очевидно, від вибухових хвиль. Але все інше – вціліло і це видиме чудо, несусвітня, нереальна правда. Ми з Сергієм усе полагодили. Самі. Не чекаючи жодної помочі від маститих майстрів, бо вона потрібна людям із значно більшими втратами. І коли я знову думаю: як так сталося, що всі мої одежі, намиста, синові іграшки й гардероб, чоловікові улюблені приладдя для дому, – все дочекалося нас, то у відповідь знову чую від самої себе: це ніщо інше як чудо. А ще – глибоко в душі я таю одну думку, поділюся нею з вами: може, то земля, в яку я так укорінена й вросла, яку люблю аж до болю і яку під страхом смерті боялася покинути (аби тільки не втікати за кордон, аби тільки не на чужину, аби тільки якщо й втікати, то кудись у найглухіші українські закутки, – молюся весь цей час), може, то вона, моя найдорожча й наймиліша у світі українська земля так віддячує мені за мою вірність, що творить чудеса? Мама каже: повір після всього всім серцем у Бога. А я вірю в маму і її молитви. Певно, то вони всемогутні. …Тижні три тому, в неділю, прокинувшись на світанку у тихому Ірпені, я довго пила на балконі каву, слухала тишу і не вірила вухам. Потім, удень, лягла на диван, дивилась на криву забілену стелю, з якої ще недавно зяяла діра, а тепер убачалась дорогоцінна, бо хоч невміла, але старанна робота Сергія, розглядала акуратно розкладені книжки на полиці, кожну з яких протерла від пилюки (за кілька вихідних я вимила й протерла від пилу кожну “клітиночку тіла” хоч і невласної, але любленої хатки), ввімкнула плазму й почала дивитись якийсь старий голлівудський фільм. Лежала тоді і піймала себе на думці, що мені страшно. Я боялась цієї нормальності. Потім дійшла думки, що насправді боюся ненормальності. Адже що тут такого, це ж просто неділя, просто телевізор і просто диван, я просто лежу... і боюся: чиж це правда? Не знаю також, чи нормальним, чи вже ненормальним є й моє бажання: вижити у цій війні? Тепер (після всього і під час цього всього) нормальне видається ненормальним. І навпаки. І я це прийняла. Що ж, наразі дякую, що так. Обіймаю всіх своїх. Таке давнє... І таке доречне... Богдан ТОМЕНЧУК Літа... Літа... Як на привалі військо. І місяць в небі, як похІдний горн... А ти стоїш неторканим дівчиськом, Клубком у горлі – витонченість форм. Мені в похід... Мені вести служивих, А ти, здається, й не молилась вслід... І тільки очі, як серпневі сливи, І тільки спогад крізь увесь похід... Всього було, лиш зради ні на йоту. І обрії в скривавлених бинтах, Пора б уже й вертатися з походу. І карбувати дати на хрестах... Але не видно в той похід охочих, Жита такі над прірвою в житті... І тільки очі... Ті сливові очі... Такі серпневі... Справжні... Саме ті... ...Ну здрастуй, незабуване дівчисько. Оце мої натомлені стрільці... І тихо-тихо так зітхає військо, Коли мене цілуєш у рубці... Світ вічної Марії Людмила ЛИСЕНКО ...Марно було чекати від себе зниження градусу шалених емоцій після відкриття виставки Марії Приймаченко у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького – це вже невиліковний діагноз, але я з ним буду жити довго і щасливо... Там, у намоленому святим мистецтвом палаці – вільно й свобідно! – оселився до осені дивовижний приймаченківський світ народно-фантастичних звірів і небувалих квітів, світ українських пісень, казок і приповідок. Оселився – і почав усе переповнювати духом добра, краси, правди і Маріїної любові – вистражданої, чистої, світлої та непогасної... З першої хвилини відкриття виставки Приймаченківські персонажі почали поводитись досить незалежно, сміливо конкуруючи з раритетами нашої історії, бо вони ...і самі унікуми й раритети, знають собі ціну, бо вони теж – слава України! Хтось із болотнянських персонажів пішов знайомитися з нашими славними Гетьманами – ніби в древлянських хащах... Хтось себе – постчорнобильських (розумних – з чотирма головами!) показував, лякаючи виображення розумників... Попід стелею “космосу” ...почали літати крилаті коні, плавати окрилені риби... Хтось утирав рясні сльози на могилах наших героїв, а інші злітали до небес від окриленості найвищого у світі почуття... Дослухайтеся моєї поради: обов’язково відвідайте виставку без усяких коментарів! Якщо Прима – Крива Марія ще з 30-х років пробилася до свідомості найвидатніших авторитетів мистецького Парижа, а потім тріуміально прошествувала 60-ма країнами світу, то наш український розум напевно осилить цей дивосвіт! Постійте, подумайте, спробуйте себе поставити на місце цієї красуні-каліки на одній нозі, згадайте про її одну-єдину за довге життя любов – і ви все збагнете! Приймаченко – не така собі селючка, колишня колгоспниця, наївна малярка! Вона – геній всеземної краси, мудрості та невмирущості українського духу. Саме так, не сумнівайтеся! Один раз побачивши її картини, але серйозно вдумавшись у їх сенс, зрадівши відкритому єству, опечалившись жіночим болем – зло-щастям, гірко розплакавшись та стерши сльози. Ви її ніколи не забудете... Ви скрізь побачите, упізнаєте її руку. Шлейф львівських спогадів про роботу і зустрічі на виставці Марії Приймаченко водному з найкращих музеїв України та Європи досі гріє мені душу. І я ще і ще раз дякую вам, відомі і невідомі, але дорогі, за співпричетність до святої справи. Мені сказали, що виставка вже заробила 100 тис. грн для ЗСУ! – це знаменно! Спасибі, дорогі! А ще я сердечно дякую за прийом, пам’ять, хвилюючу уяву любов – від того щастя час ніби пішов навспак і тепер допомагатиме мені жити і працювати над завершенням роману про нашу геніальну малярку. Ми з вами ще неодмінно зустрінемося, вельмишановні пані й панове! Переможемо дикого ворога, спробуємо жити по-новому – тяженько й щасливо працюючи, люблячи і довіряючи один одному, дбаючи про країну, творячи її у своїх душах і мистецтвах, цінуючи мир, будуючи його щодня і скрізь, прагнучи повноти щастя, яке має бути першопочатковим і незнищен- На виставці ним! Відкривайте для себе світ вічної Марії, бо фронт її життя за українську душу, національний дух і його корінь – один із найвизначальніших у нашій близькій перемозі! Усупереч усьому любіть свій героїчний час і його побідних творців на фронтах і тилах щиро, самовіддано, по-синівськи гаряче й тихо, але щомиті й предметно... Любіть! особливо сьогодні, у дні важких випробовувань і трагічних втрат... Я знаю, що кажу і що засвоїла від генія Приймаченко: щастя – це не тільки дар Бога, а пожиттєве відкриття усього живого і сущого. Це пожиттєва плідність вашої живої, красивої, мудрої і сильної української душі! Псалми незрадженої волі Сергій ШЕЛКОВИЙ Є Бог і Слово, Батько й Син І мати, що очима долі Бентежить пам’ять зі світлин В часи, де Дух нестримно плаче Про кров, що най би недарма Лилася... Воїне-юначе, Даруй, що хижа ця зима Вломилась в юне твоє літо... Пробач, мій краю, грішних чад За згубне егоїзмів мито, За недолугість Рад і зрад... Йде судний час – Щоб відповісти, Чи є ми, а чи нас нема, Ми всі – й бійці, і гітаристи, Всі, хто дивився в небо чисте, Хто жив і дихав недарма... На війні я зловила кайф – бажання жити, просто жити Тетяна ЧОРНОВОЛ Це бажання виникає гостро і часто. Тут так цінуєш життя! Те, на що ніколи раніше не звернула би увагу, – любиш безмірно, милуєшся миттєвостями та відтінками повсякденного. Так багато спраги до життя, до простих речей. От наприклад, третя година ночі, іду на розвідку, каву хапаю з собою в авто. Перші 10 км майже безпечні. П’ю каву в цей час з неймовірною насолодою і розслабленістю кішки перед стрибком. Це не пояснити. Жартуємо. Цінуєш кожне почуте слово від побратимів. Ці слова, щиро теплі. Не важливо, хто що говорить – просто тепло. За вікном місяць – тонкий серпик. Щось висить поряд – низько, що це? Безпілотник? О ні, прекрасна Венера! Весь космос з нами. Село, куди ідемо, поганюче – між ним і ворогом лише річка – 15 метрів. Під обстрілом цілодобово. Під’їжджати на авто – почують. Краще пішки... Йдемо, навколо, де не випалено касетними боєприпасами – сухостій. Південне літо в кінці липня вже не буяє фарбами, як в червні, суцільна охра, з квітів – будяки. Але які ж розкішні ці будяки. Милуюся. Все притрушено пилом, але цей пил зі смаком кориці... А з пагорба видно далеко, до кінця світу – балочки, поля, горби, лісосмуги, край неба палає світанком. Особливо приємно – там ворога вже немає, відвоювали. Тепер тут безпечна видимість. Тепер можна подивитися, надивитися. Степ лише прокидається – тихо. Яка чудова тиша, “виходів” немає. В темноті під деревами тіні – піднімаються корови, і упливають в суху траву мирно помахуючи хвостами... Кайф. Через годину все міняється, назад нас вже проводжає салют: АГС, і 30 гармата, і міномет. Все не по нас, луплять навмання, але дуже поряд. І жити хочеться ще більше, хоча нічого гарного не бачиш і навіть навпаки лежиш в ямі, повній сміття, і це та яма, в яку... пісяла навесні. Але життя видається таким прекрасним. І це лише п’ята година ранку! І повірте, коли день почався з такої любові до життя і ніхто не постраждав – він минув пречудово... Один із багатьох хороших днів. Я згадую своє депутатство і потім, після депутатства, коли не було жодного хорошого дня, і так часто не хотілося жити. Так гостро і сильно не хотілося. І як це було часто... Мені було не просто важко, а нестерпно. Коли всі в країні тебе знають, впізнають і ненавидять, і цю ненависть ти відчуваєш в повсякденності, вона так гнітить івона така несправедлива... Коли, наприклад, вибираєшся на відпочинок з дітьми, десь за столиком в кафе обов’язково підсяде якийсь бик і почне тебе при дітях матюкати. І всі дивляться...І не має поряд чоловіка, щоб зарядив тому в писок, а сама ти не можеш, бо поряд вже знімають “депутата”, щоб викласти в мережу, яка ти навіжена... Але це пів біди, ця загальна ненависть. Гірше, що вона несправедлива, що вона за хороші справи. Гірше, що ти Сама і проти ненависті і проти несправедливості. Скільки самотності, коли так потрібна спину прикрити! І так роки за роками і нікого-нікого поряд, кому можна поплакати на плечі. І тоді розумієш, що не надбаєш просте людське оточення і ставлення ніколи, бо всі твої контакти остерігаються, щоб ти не потягнула на дно... в кримінальну справу – помсту, під проплачені гівномети, тому що наслідок паплюження – це коли ти стаєш брудна для всіх, навіть для тих, хто давно тебе знає... Тому так не хотілося жити. Так часто не хотілося жити... А тепер так хочеться. Не треба, щоб справедливо. Не треба, щоб зло було покаране. Не треба навіть поряд нікого, хто зрозуміє. Ця війна стала для мене наукою, що навіть притрушений пилом будяк – це великий сенс для життя. Всю несправедливість всього світу, недосконалість людської природи, примітивні інстинкти суспільства і навіть зраду я готова пробачити життю за одну мить замилування будяком... Я хочу жити! І так, це чудово – хотіти жити!
Герої не вмирають · “Я світанок у полі зустріну, І побачу, крізь ранок бездонний, Бог до сонця за руку веде Україну – Камуфляжну, щасливу мадонну”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

наче магічний код. Скрипне радіо – “Прийняв. Тримайтеся, пацани”. Решту слів не почую. Бо знову накрив “приход”. Оживе на позиції стадо сталевих слонів, Поверне свої хоботи в сторону наших бід. І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів, Для швидкої доставки – без декларацій і мит. Навіть янголи завмерли в небі – як театральний зал, Небо теж полюбляє сипати – снігом, градом, дощем. Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп. Другий, третій, а потім іще і ще. А над нами небо луснуло наче віконне скло, Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт. Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело. Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа. “Що там, брате? Прийом? – Та все по плюсах, братан! Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!” Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта! Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма... У передмові до збірки Гліба Бабіча “Вірші та пісні” (Київ: Видавництво “Біл* ка”, 2021, 240 с.) йдеться про те, що його перша двомовна поетична збірка чесна до щему та потужна, як зброя. “Коли працю* ють пушки, Музи мовчать” – не про твор* чість Гліба. Його несамовиті музи кричать уголос, заглушаючи розриви, переносячи кожного з мирного, тихого, ситого життя у чорно*білий світ війни. А ще вони співа* ють голосом “Козак систем”, доповнюю* чи музикою пронизливі тексти. Добрим Мольфаром, Людиною совісті і чину залишається в серцях багатьох укра* їнців Гліб Бабіч. Поети, на жаль, не вічні. Але вічні їх твори, їх слова пророчі й свя* ті... Гідні справи і гідне продовження зали* шає по собі на цій землі Гліб Бабіч, його мрії й прагнення і надалі несе людям до* нечка, поетка Дарка Бабіч, для якої втрата батька найболючіша і найважча: Ти вже не почуєш, як я тут читаю вірші. Стою на Майдані. Він вільний, Як ти і хотів. Я знаю, що серед усіх кольорових світів Ти вибереш мій. Ти будеш за мене молитись, Дивитись на мене із неба. Ти вже не почуєш, Але ж мені треба, Так треба, Щоб ти похвалив… Сказав, що я знов молодець, Що можеш гордитися мною. Поспи, віддавай свою зброю. Вона тобі не знадобиться. Мені в цьому домі не спиться. Він надто порожній і темний… Якщо мене бачиш із неба, Скажи, що я маю робити? Я маю писати, любити, Але ти про це не почуєш, Але ти нічого не скажеш… Татусю, я буду сильніша. Але мені поки що важко. Дарка Бабіч Війна триває. А значить, кожний пат* рон і кожний вірш стане у нагоді! Світла пам’ять Герою, Поету, який тримає високе і вільне небо над Україною. Незалежно від щільності бою, Не хвилюйся – все буде, як треба. Що б не сталося, знаєш, завжди над тобою Твої діти утримають небо. Підготувала Ірина ГОЛОВАЙ
Герої не вмирають · “Я світанок у полі зустріну, І побачу, крізь ранок бездонний, Бог до сонця за руку веде Україну – Камуфляжну, щасливу мадонну”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Коли йдуть Поети ГГлліібб ББааббіічч –– ввооїїнн іі ппооеетт

Українців вразила звістка про загибель захисника України, активіста, волонтера, поета Гліба Бабіча. Народився в Миколаєві в 1969 році. Доброволець ЗСУ, у 2014–2019 рр. брав участь в Антитерористичній операції і Операції об’єднаних сил. Шість ротацій. Дебальцеве, курган Могила Гостра, Де* бальцеве, Золоте, Мар’їнка – Красного* рівка, Широкине – Водяне, Попасна – Золоте, Кримське – Трьохізбенка. Вій* ськовослужбовець, активіст ГО “Справа громад”, поет, автор пісень, до 2019 року прапорщик 10*ї ОГШБр ЗСУ. Пройшов п’ять років війни та шість бойових рота* цій. Із початком повномасштабної війни з лютого 2022 року – знову у лавах ЗСУ, на захисті України. Небайдужа Людина з великим серцем і поетичною душею. 2021 року було видано збірку поезій Гліба Бабіча “Вірші та пісні”, вона вийшла друком у видавництві “Білка”. Ще Гліб Бабіч написав тексти для пі* сень, які виконує відомий гурт Kozak System. Серед них – “Подай зброю мені, брате”, “Мольфар”. Вони стали дуже по* пулярними. Ось як боляче й щиро відгукується про втрату товариша соліст гурту Kozak System Іван Леньо: “Дорогий мій, Друже. Дорогий мій, впертий і добрий, Друже. Ти прийшов в це життя як світлий Янгол. Біля тебе було завжди тепло і драйвово. Ти завжди мріяв і робив. Ти знав чого хочеш, і був переконливим в своїй правоті. Ти був унікальним поєднан* ням справжнього воїна і справжнього поета. Ми написали з тобою “Подай зброю”, “Сила і зброя”, “Досить сумних пісень”, “Свобода наче любов”, “Мольфар”, “Ті, що тримають небо над Різдвом”. У нас залишилася одна пісня, яку ми мали видавати буквально на днях – “Не покинь”. Ніколи б не подумав, що саме вона стане прощальною в нашому з то* бою житті...” Слова і пісня “Мольфар” стали знако* вими і пророчими для Гліба Бабіча. Зали* шилися цікаві спогади самого автора: “Мольфар” з’явився за один день. Раптом. Не спитавши навіть мене – чи хочу я цьо* го тягаря? Напередодні був особливий ві* зит KOZAK SYSTEM до фронту. Ми зніма* ли кліп до нашої спільної пісні “Подай зброю”. Зйомка відбувалася просто на пе* редовій. Ми знімали чесний фронтовий кліп. Тому в ньому брали участь також бій* ці з моєї 10*ї гірсько*штурмової бригади. Напередодні “Козаки” дали польовий концерт для хлопців та дівчат. Прямо у бе* тонному приміщенні укриття, майже без апаратури – наживо. І, природно, було ба* гато спілкування з людьми, які ось хвили* ну тому повернулися з передової, послуха* ли концерт, поспівали разом – і пішли на* зад у війну. Того ж вечора, наступного ран* ку і в процесі зйомок на мене сипалися де* сятки запитань. Козаки завжди приймали близько до серця і війну за свободу (вся їх* ня творчість народжена Свободою), і долю тих, хто воює за Україну. Але після такого щільного спілкування їм захотілося вник* нути, відчути і зрозуміти набагато більше. Я розповідав. Відповідав на запитання. Утому числі й на питання щодо взаємин зі смертю на війні. Згадував загиблих побра* тимів. Ми говорили про те, наскільки на* ше суспільство цінує ризик та жертву своїх воїнів. Говорили про пам’ять. Про щи* рість. Про співчуття. Багато про що. Вранці я відвіз їх до Краматорська і по* садив на поїзд до Києва. І на зворотному шляху до Попасної у мене почали виника* ти музика та слова Мольфара. Мольфар прийшов одразу. Цілісним чином, ідеєю та формою. Мабуть, вплинули наші розмови напередодні. Мольфар – це наша совість, пам’ять, щира скорбота та розуміння сен* су війни за свою країну та Свободу. Це все – про тих, хто сплачує максимальну ціну за спільне благо. І містична здатність до самопожертви. Жертвуй собою – щоб дати жити іншим. Саме такі люди боронять Ук* раїну. Мольфар – це бажання зберегти найкращих. І біль від того, що це часто бу* ває неможливим. І намір зберегти хоч би пам’ять про них. Світлу та довгу. І вдяч* ність. Коли я доїхав до Попасної – я вже знав, як звучатиме пісня. Якою буде музи* ка. І які емоції будуть у голосі та виконан* ні Івана Леньо. Точніше, передчував. Тому що пісня створювалася саме для KOZAK SYSTEM. Я відчував, що краще за них ніх* то не передасть те, що змусило мене напи* сати цю пісню. Це було як передчуття ди* ва. І диво сталося. За кілька днів я приїхав у коротке відрядження з фронту до Києва. Прий* шов на репетицію, увімк* нув мікрофон і заспівав Мольфара. Просто так, без жодного супроводу. Спер* шу було кілька хвилин повної тиші. А потім вони взяли інструменти та поча* ли грати. А Іван – співати. Саме так, як я уявляв. Без жодного слова з мого боку “як треба”... А Іван не просто співав – він ставав Мольфаром. З самого пер* шого виконання він не співав – проживав пісню. Йому діставалося найбіль* ше. Він говорив – Моль* фар за одне виконання ви* чавлює з мене більше сил та емоцій, ніж двогодин* ний концерт. Але співав знову і знову. Піс* ня народилася за день. Саме у такій формі, як її почують зараз. Але містика на цьому не скінчилася. Минуло чотири роки. Але пісня ніяк не могла дійти до слухачів. З різних причин. Головне – не складалося з тими, хто зніме для пісні максимально відповідне відео. Начебто Мольфар тримав її до головного часу. Коли почалося повномасштабне вторг* нення, ми зрозуміли – чому. Бо все загос* трилося у десятки, сотні, тисячі разів. Бо смерть збирає найщедріші жнива за останні вісімдесят років. Бо усвідомлення того, що ми стоїмо на порозі знищення – перетво* рили подвиг на спосіб життя цілої армії та цілої Нації. Вона потрібна саме зараз. І як же ж шкода, що це “зараз” таки настало...” Неповторний талант мав поет Гліб Ба* біч. Його зболені слова проростають ней* мовірною енергією, любов’ю до України. *** Не схиливши в покорі коліна, Не піддавшись брехні і прокльонам, Посміхається Богу моя Україна – В камуфляжному вбранні мадонна. Незалежна від смерті і страху, Попри біль кайданів і полону, Ти відправлена, навіть, катами на плаху, Королевою сходиш до трону. Твоє серце – любов і надія, А душа і простори – безмежні. Ти навчила дітей воювати за мрію, Від числа ворогів незалежно. Ти навчила – нащо ми, і хто ми. Щоб триматися навіть в облозі. Ти покликала йти незалежно від втоми, По прямій і тернистій дорозі. Ти як пісню співаєш свободу, Колискову – святу і бентежну. Ти джерельну, живу, незабруднену воду – Нам з долоней даєш обережно. Незалежно від щільності бою, Не хвилюйся * все буде як треба. Щоб не сталося, знаєш, завжди над тобою Твої діти утримають небо. Я світанок у полі зустріну, І побачу, крізь ранок бездонний, Бог до сонця за руку веде Україну – Камуфляжну, щасливу мадонну. 2018 *** Ти бачив сльози пшениців? Їх стогін, ніби породіллі, Святу осанну у хрестів І буйне зілля... мертве зілля... Чи чув сьогодні крик сича? Що заколисував останню Молитву спраглу від меча, Зомлілу на світанні. Ти бачив вишитий рушник, Розп’ятий днесь на вишні? Геройський лик... Господній лик, Святий у світі грішнім... Чи бачив сльози пшениців?.. Чи чув сьогодні крик сича?.. Рушник торкався до хрестів, Розп’ятий од меча... Летів до неба крик сича... *** Коли смерть присяде на бруствер, спитає – “Ну що тут ти?” Коли нас, як тісто, місить вогняний вал, Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти. У піхоти з артою і Богом – завжди прямий канал. Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни, Продиктую чарівні цифри,
Національна еліта · “Присутність у нинішньому просторі України постаті Ірини Калинець є не лише очевидною та затребуваною, але й видається необхідною”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Символ громадянської стійкості та бійцівської мужності До роковин пам’яті Ірини Калинець

Галина РАЙБЕДЮК, професорка, лавреатка премії імені Ірини Калинець, м. Ізмаїл Оце єднання в слові та у крові, оце єднання дай нам днесь! Не просим, Боже, вічної любові, але єднання, що сильніш над смерть... Ірина Калинець Усесвітньо відома мисли* телька, активна учасниця спротиву тоталітарним ре* жимам і нацистській ідеології Ханна Аренд писала, що “навіть за найтемніших часів ми маємо право сподіватися бодай якогось промінця”, і що є такі люди на землі, які своїм життям і працею за будь*яких обставин спроможні засвітити оте “мерехтливе і не* зрідка кволе світло”, котрим ося* гають визначений їм на землі строк. З*посеред таких непере* січних особистостей, пасіонаріїв нашого народу, здатних у склад* них обставинах “українського безчасся” (І. Дзюба) Словом і Чином освячувати його духовний поступ, вирізняється постать Ірини Калинець – полум’яної Українки, Героїні світу, дисиден* тки*правозахисниці, багатоліт* ньої бранки комуно*московських політичних таборів (1972–1981), авторки глибоко ліричної поезії, художньо досконалої прози, ці* кавих творів для дітей, ґрунтов* них наукових праць та пристрас* ної публіцистки, енергійно*нев* томної громадської діячки на те* ренах державотворення. Вона “достойно пройшла життєвий шлях і залишила живим у спадок взірець чесного служіння матері* Україні”. “Непоборне прагнення до волі, почуття високої патріо* тичної відповідальності, громад* сько*політичної і християнської гідності, активної життєвої пози* ції, безперечно, дають підстави говорити про Ірину Калинець са* ме в контексті плеяди видатних українок, власне, у сенсі отієї священної присяги “Я вийду са* ма проти бурі / І стану, – поміря* єм силу!” [відомі рядки Лесі Ук* раїнки з її вірша “У чорную хмару зібралася туга моя”. – Г. Р.]”. Біографія Ірини Калинець – яскравий приклад рідкісного подвижництва та стоїцизму в бо* ротьбі за право українського на* роду мати власну державу, мову й культуру, освіту й науку, дихати своїм повітрям, будувати рідну оселю, робити самостійний вибір щодо усіх сфер національного буття. “Одержима духом непоко* ри” (Л. Сеник), вона була люди* ною гідності й честі, яка не лише літературно, але й біографічно явила “зразок національної пов* ноти і великого національного серця” (ці слова Є. Маланюка про Г. Чупринку цілком відпові* дально можна стосувати й до Іри* ни Калинець). Усепроникний і всеосяжний феномен її кипучої життєдіяльності й різногранної творчості визначило глибинне рефлексування національної ідеї та багатоаспектна практична реа* лізація смисложиттєвих проблем українського народу, котрі “зачі* пають не лише інтелект, а цілу людську істоту, отже, є насущни* ми для буття національної спіль* ноти в усій його ціннісно сприй* нятій людиною конкретності”. “З вершин сьогоднішнього дня виникає враження, що Ірина Ка* линець мовби працювала на істо* рію та своє місце в ній, – зазна* чає М. Осадчий у передмові до книги поезій “Шлюб із полином” (2012 р.). – Але протягом довгих років особисто спілкуючись з по* еткою, ми застерігаємо від подіб* ної здогадки. Кожний крок, кож* на мить, кожна життєва ситуація для Ірини Калинець “аж через вінця” сповнені беззастережної громадянської й особистої відпо* відальності за долю окремої лю* дини й України загалом як най* значущішої цінності життя”. Ірина Калинець є доволі зна* ною особистістю, тому перепові* дати віхи її життєвого й творчого шляху, мабуть, немає потреби. Усе ж варто нагадати принаймні пунктирно найважливіші з них, аби зрозуміти, чому для українс* тва її постать стала “символом гро* мадянської стійкості і бійцівської мужності” (М. Маринович). Як відомо, вона належала до тих па* сіонаріїв*інакодумців (Іван Гель, Михайло Горинь, Ігор Калинець, Стефанія Шабатура та ін.), котрі у Львові в 1960*х роках формува* ла національно зорієнтоване ін* телектуальне й культурно*мис* тецьке середовище. З настанням пори гонінь на український сво* бодопростір, однозначно прий* няла позицію протистояння ре* жиму: відкрито виступила на за* хист арештованого історика Ва* лентина Мороза, разом із В’яче* славом Чорноволом ініціювала “Комітет захисту Н. Строкатої” у відповідь на арешт 6 грудня 1971 року дружини відомого довголіт* нього політв’язня С. Караван* ського. Незважаючи на погроз* ливі численні попередження кар* них органів, вона не припиняла й літературної творчості, вже на ту пору офіційно визнаної “небла* гонадійною”. Її проникливі пое* зії, як і гострі радикальні виступи проти національної руйнації інк* римінувались за статтею 62. 1 КК України як “державний злочин”. Тут доречно навести один із фраг* ментів обвинувального висновку (10. 07. 1972): “Калинець І. О. з метою пропаганди антирадян* ських націоналістичних ідей на* писала значну кількість віршів, які проникнуті антирадянською націоналістичною ідеологією […] закликами до боротьби за “від* родження” України”. Жорстокий вирок (6 років та* борів суворого режиму й 3 роки заслання) не зламали патріотич* ного духу й твердих переконань Ірини Калинець – ні під час судо* во*слідчих процесів, ні в період неволі. Її стійкість і бійцівська мужність варті подивування та глибокого пошанування. Відомий правозахисник М. Маринович в інтерв’ю газеті “Християнський голос” (2012 р.) з цього приводу свідчив: “Якщо серед чоловіків* політв’язнів “зеківським генера* лом” був В’ячеслав Чорновіл, се* ред жінок*політбранок таким ге* нералом, наважуся припустити, була Ірина Калинець. Не перелі* чити протестів, до яких вона вда* валася за часів свого ув’язнення; численними були також і карце* ри, якими її карали за правдо* любство і вільнолюбство”. У не* вільничих умовах мужніло грома* дянське й творче “прямостоян* ня” (за В. Стусом) Ірини Кали* нець, употужнювалось її націє* центричне “Я”, міцніла тверда ві* ра в те, що “ще життя не скінчене твоє [...] Бо ще тебе чекає Украї* на”. Усі життєві випробування сприймалась нею “не як нещастя, удар долі, а навпаки, як дарунок долі, богопомазаництво, як хрест, узятий на себе свідомо і добро* вільно понесений кривавою, але радісною дорогою на Голгофу”. Символом прийдешнього, заради якого доводилось офірувати жит* тя, в невольничій ліриці поетки виступає домінантний образ свіч* ки (свічника) як знак утверджен* ня ідеї вічності, єдності з рідною землею, з “промінчиком неба Ук* раїни”, з Усевишнім: “І цей свіч* ник ще заясніє знову, / коли покличе полум’ям, як словом, / в цю землю повернутися назад, / щоб освяти* ти з рідного порогу / твій шлях до неї і на суд до Бога”. Роки неволі не затьмарили світіння національної душі й не знизили високої напруги безком* промісного слова й активного чину Ірини Калинець. До поезії вона більше не поверталась, ске* ровуючи дієвий патріотизм і пасі* онарну снагу в русло практичної діяльності. Вельми важливою та незамінною з цього погляду ви* дається її плідна й результативна праця в гуманітарній площині тав царині державотворення. Про це свідчить ефективна робота у Верховній Раді першого скли* кання як голови підкомісії з пи* тань освіти й науки та члена депу* татської групи “Незалежність” (голова – Л. Лук’яненко), чис* ленні відкриті листи*звернення до різних інстанцій та посадових осіб, публічні виступи з націо* нальних питань. В обстоюванні націєохоронних позицій Ірина Калинець завжди була послідов* ною, непоступливою та безком* промісною. Злодійський напад осоружних московитів на нашу землю “оголив” немало її перед* бачень і застережень. Так, вона викривала ворожу місію москов* ського патріархату в Україні, гнівно засуджувала “сатанинську руйнацію” його прислужниками духовного простору українців: “Вони ж з амвонів своїх благослов* ляли вбивць і злодіїв, вони ж сла* вословили богохульникам і мовчали перед брехнею, вони ж одягнули коштовні ризи задля власної вигоди [...] Очі їхні не бачать піднесених високо скрижаль Господніх...”. (Яка прозора алюзія на сьогоден* ня!). Ці перейняті ненавистю до ворога слова з її “ТРЕНОСУ у ти* сячоліття хрещення України”, датованого 1988 роком, гостро резонують у нашому нинішньому протистоянні російському оку* панту, коли “нещасні в убогості духа свого” й у “погорді до Духа Святого” московити в попів* ських рясах освячують своїх па* рафіян на жорстокі вбивства ук* раїнців. Для Ірини Калинець, іс* тинної патріотки й фахового фі* лолога, особливо важило питан* ня удержавлення й повноприсут* ності в усіх сферах української мови як ключового коду націо* нально*духовної ідентичності на* роду. Відтак настійними були її вимоги щодо повсюдної деруси* фікації, а виступи супроти то* тального зросійщення україн* ського простору – систематични* ми й аргументованими. Віддаючи багато сил справі реформування системи освіти в Україні, вона зо* середжувала акценти на потребі закриття російських шкіл, наго* лошуючи, що “їх спонсорує во* рожа нам держава – росія”. Ще у ранньому вірші “Чигирин” (цикл “Дорошенко”) поетка зневажли* во й саркастично, у стилі Шев* ченкових інвектив говорила про москву як про “облудну, фальшю перегірклу, / безвстидну, як повій* ну дівку”. Світоглядним осереддям ки* пучої діяльності Ірини Калинець була ідея державності духовної України як святині – особистої та загальнонаціональної. В інтерв’ю газеті “Поступ” (від 28 травня 2006 року) вона з цього приводу свідчила: “Коли життя добігає схилу, радше питаєш: чи хоча б якісь із твоїх ідеальних мрій здій* снилися? Україна. Незалежність… Відколи себе пам’ятаю, проголо* шення незалежності уявлялося ме* ні сповнене дзвонами всіх церков. І Україна – як град небесний…”. За її переконаннями, потужною державою Україна відбудеться лише тоді, коли “нарешті україн* ський народ стане повноправним господарем на своїй землі і буде визначати характер української держави”. А збудувати її здатні “лише свідомі українці, які бу* дуть позбавлятися від рабської психології меншовартості, які ус* відомлюватимуть свою ідентич* ність, знатимуть свою історію, шануватимуть свою мову, культу* ру, традиції, коли до малоросів повертатиметься національна гідність і гордість”. У статті “Бо славу ми вже маємо й неславу” чітко окреслено ті ключові пріо* ритети, на яких мала б вибудову* ватись концепція державності: 1) духовне, моральне і фізичне здоров’я нації; 2) освіта; 3) обо* рона”. Смислова інтерпретація різних рівнів національного сен* су буття є наскрізною в усьому доробку Ірини Калинець, більша частина якого репрезентована впорядкованим Ігорем Калинцем восьмикнижжям, що побачило світ у львівському видавництві “СПОЛОМ” у 2012–2014 рр. Ро* ком пізніше з’явився додатковий том “Метелики над могилою”, до якого увійшли не включені до по* передніх книг художньо*публі* цистичні твори та мемуаристика. Прочитання й осмислення вмі* щених у цьому виданні матеріалів переконує, що місце й роль Іри* ни Калинець у духовному поступі українського народу має ту енер* гетичну вагу, яку до певної міри можна вважати й стратегічною – з огляду на художнє візіонерство та цілісну, реалізовану на практи* ці програму (філософсько*есте* тичну, культурологічну, релігійну й державницьку). Свою мислен* нєву енергію, сенс життя й твор* чості в усі періоди життя (дов’яз* ничний, невільничий і післязас* ланський) вона спрямовувала на утвердження висоти й незнищен* ності національного духу, явивши біографію вольової українки з ідеалами християнських чеснот. ...Цьогоріч минає десять років відтоді, як Ірини Калинець немає з нами в земному світі. 31 липня 2012 року її життєве коло завер* шилось, але “коло духу триває і воно не має кінця”, озиваючись до нас, нині сущих, “сплеском сло* ва” її заповітів: “Учімося боронити свої ідеали”; “Не поклоняймося чу* жим ідолам”; “Засівайте землю свою і бережіть дари її”; “Хвалу возздайте Богові нашому”; “Не йдіть за більшістю на зло, і не від* ступайте від правди”; “...не будь* те, як народ, що втратив розум і живе без сенсу!”. Присутність у нинішньому просторі України постаті Ірини Калинець є не ли* ше очевидною та затребуваною, але й видається необхідною. По* дібна важливість великою мірою зумовлена тим, що будь*яка роз* мова про неї зазвичай виходить далеко поза межі літератури чи дисидентської біографії, що є зримою розгадкою таємниці фе* номену цієї унікальної пасіонар* ної особистості, однієї з ключо* вих постатей національного ду* ховного життя останніх десяти* літь. Вона “залишила нам пам’ять про мужність і незламність, а ще – свою творчість” (Звенислава Ка* линець*Мамчур). На могилі “бе* регині нашого духу” (Л. Киянов* ська) викарбувано рядок з її вірша “Софійське графіті”: “Я на день воскресіння прийду...”. Сьогодні ця пора настала. З нечуваною силою гартується крицева міць і непере* можна снага нації, а з нею воскре* сає Слово великої Українки – пристрасний заклик до “єднання, що сильніш над смерть” у боротьбі з осоружним окупантом: “Во ім’я волі і синів / нехай веде нас чистий гнів!”. У статті “Вибір”, опубліко* ваній на сторінках “Вечірнього Києва” ще в березні 1994 року Ірина Калинець писала: “Те, що Україна вижила у вирі тисячоліть, зберегла свою ментальність (хай нині ще не масово виражену), ство* рила високодуховну ідеологію наці* ональної держави – є для нас наді* єю”. І цей вибір стає сьогодні ре* альною потребою не тільки укра* їнського народу, але й усього сві* тового ладу.
Незабутні · “Наша духовна нива давно вже зорана і засіяна золотими зернами державотворчого демократизму і гуманізму”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

коли десятки тисяч батьків і ма* терів, удів і сиріт гірко оплакують найдорожчих – убитих та покалі* чених захисників Вітчизни, – і сьогодні мій духовно замороже* ний, морально скам’янілий Пе* реяслав “надихає” путінських людинозаврів на нескінченну війну проти України!!!” Йдеться про “грандіозні архітектурні вит* вори”, які ще недавно бовваніли на велелюдних площах міста. На сьогодні ці пам’ятники нашій на* ціональній ганьбі частково знесе* но… А були вони зведені “на честь” 300*ліття возз’єднання України з Росією. А чи постане в Переяславі пам’ятник Володимиру Монома* ху – найвизначнішій постаті з усіх, хто там князював? І як тут не згадати той факт: ще 2002 року в газеті “Слово Просвіти” Іван Шпиталь цитував слова російського історика В. Со* ловйова: “духовний розвиток Ро* сії загальмовано і глибоко скалі* чено”. Уже тоді автор глибоко* патріотичних статей звертався до нас: “Українцю! Сподіваюся…, що й тому, хто вигрівається і в найдальшому кутку української суверенної печі, має бути зрозу* міло, що тільки чеченська кров зупиняє Москву від спокуси по* вернути свій танково*бетеерів* ський обоз із Кавказу в Україну”. В основу народної архітекту* ри – зокрема хати – закладалися підвалини з міцного дерева – ду* ба. Так практикувалося споконві* ку в лісостеповій Україні, звичай* но і на Переяславщині. Іван Шпиталь також не порушує буді* вельних традицій, коли присту* пає до “забудови” того чи іншого словесного об’єкту – у підвалини свого твору закладає міцне, ви* пробуване часом Шевченкове слово. Воно майже завжди стоїть на початку авторської оповіді як дороговказ, аби читачеві було лег* ше натрапити на свою українську дорогу, не блукати манівцями, на* тикаючись на орієнтири “черво* них академіків”, які можуть спря* мувати українця на “магістралі великорусской історії”. ...Перелопачено, перечитано, уточнено сотні багаторічних пуб* лікацій, якими рясніли сторінки зарубіжних і домашніх росій* ськомовних антиукраїнських ви* дань – злих, брехливих, продаж* них. Здається для однієї людини такий обсяг роботи непідйомний. Та куди подінешся, коли потріб* но, як той казав, перти україн* ського плуга. У кожному творі Шпиталево* го трикнижжя “Україна перед Богом і перед світом”, як і в кож* ній квітці яблуні, вгадується творча зав’язь плоду. У нашому ж словесному вираженні той плід іменується Українською Націо* нальною Ідеєю. Першокурсники: Василь Чехун, Іван Шпиталь, Петро Савченко, Борис Бєляков=Бєльський, Микола Рябий (?), Микола Сом. Київ, перші дні вересня 1952 р.
Незабутні · “Наша духовна нива давно вже зорана і засіяна золотими зернами державотворчого демократизму і гуманізму”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Козак Переяславського полку Замість некрологу

Петро ЗАСЕНКО 13 травня 2022 року на 91*му році життя у незвідану віч* ність відійшла прекрасна неза* бутня Людина – Іван Григорович Шпиталь. Праця, Честь і Гідність цієї особистості варті глибокого пошанування. У час перебування на землі в переболілій душі пись* менника, журналіста, поета жила доленосна Україна, зокрема рідна йому Переяславщина, що двигті* ла тривожною дорогою до осмис* лення Правди Історії і засуджен* ня несправедливості й тяжких образ для України. Народився Іван Шпиталь 1931*го року у знаменитому селі В’юнищі, яке Тарас Шевченко називав “земним раєм”. У ран* ньому віці в хаті під сільською стріхою майбутній письменник повноцінно звідав “сталінське щасливе дитинство”: довелося пережити смертельну голодовку 1932–1933*го, а пізніше і голо* довку 1946–1947 років. У поневіряннях було пережи* то і лихоліття Другої світової вій* ни 1939–1945 років. Після закін* чення сільської В’юнищанської школи 1952 року Іван Шпиталь вступив на філологічний факуль* тет (відділення журналістики) Київського державного універси* тету імені Т. Г. Шевченка. Через два роки назване відділення на* бере наукової сили і сформується в окремий факультет журналісти* ки. То відбувалося після смерті тирана Сталіна, і в університет* ському середовищі вже тоді не* зримо витав дух майбутнього шістдесятництва. Складається враження, що сини і дочки бать* ків*колгоспників пробилися у столичний університет, наче дот* римувалися сільськогосподар* ського календаря – починали по* сівну кампанію на духовній укра* їнській ниві в час потепління, а са* ме в “хрущовську відлигу”. Казав же Григір Тютюнник: “Літературі, як хлібові і яблуку, погоди треба”. В університетському середо* вищі в присутності таких профе* сійно порядних і морально*етич* них особистостей, як Арсен Олексійович Іщук – декан філо* логічного факультету, Матвій Михайлович Шестопал – декан факультету журналістики форму* валося виразно*індивідуальне журналістсько*літературне това* риство – талановите з чітко ви* значеною національною свідо* містю. Члени цієї цікавої сту* дентської родини стануть духов* ною окрасою нації: Василь Си* моненко, Віктор Близнець, Тама* ра Коломієць, Борис Олійник, Василь Діденко, Микола Сом, Анатоль Перепадя, Василь Кос* тюк, Борис Рогоза, Володимир Крижанівський… Серед цього збірного това* риства Іван Шпиталь набирався творчого досвіду, прислухався до рідного слова, думками укоріню* вався в глибини народної чорно* земної долі. Після навчання в університеті працював газетярем, зокрема в газеті “Вечірній Київ”, коли на той друкований орган передплат* ники влаштовували довгі черги. Пізніше працював науковим ре* дактором у щорічнику “Наука і культура. Україна”. Поряд із ор* ганізаційною і редакторською роботою Іван Шпиталь виступав як журналіст*нарисовець, глибо* ко висвітлюючи на сторінках ви* дання історичні розвідки науко* вого, мистецького, письмен* ницького, театрального життя України. Свої кореспонденції він підписував псевдонімом – “Іван Переяславський”. Почуття при* в’язаності, любові до рідного ні* коли не вивітрювалося із його ду* ші. Ось як він писав: “На думку сучасних переяславських істори* ків (а я з цією думкою прожив ці* ле життя), тут немає ніякої ви* падковості. Тарас обрав Перея* славщину як своє Духовне На* гір’я з високого повеління Гос* поднього. Щоб урятувати, вирва* ти Україну із “царської кабали”, Шевченко мусив з’явитися саме в Переяславі, де 1954*го року скої* лася перша наруга над Україною Козацькою”. Іван Шпиталь заходив у літе* ратуру, як заходять у храм, – без галасу, глибоко усвідомлюючи і відчуваючи духовну присутність великих мучеників, майстрів Слова. Отже, Шевченків Переяслав і село В’юнище – це місце будите* ля національної свідомості укра* їнців. У В’юнищах лише у грудні 1845 року Тарас Шевченко напи* сав найвизначніші твори: поему “І мертвим, і живим, і ненарод* женим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посла* ніє”, поезію “Холодний Яр”, “Псалми Давидові”, “Маленькій Мар’яні”, “Минають дні, мина* ють ночі…”, “Три літа”. 1975 року було скоєно другу не менш тяжку наругу при будів* ництві Канівської ГЕС – тоді В’юнище разом з навколишніми селами (з історичними козацьки* ми кладовищами) було потопле* не водою. Розказували: ще довго на місці поховань до схід сонця шуміли води, наче чулося чиєсь дихання… У душі письменника Івана Шпиталя на все його ос* таннє життя лишалася невимов* на туга. Занотував: “Останні в’юнищани Парасковія Матвіїв* на Бойко та її дочка Марія з хат* німи пожитками та незрадливою корівчи* ною із наддніпрян* ського лугу перебрали* ся у Циблі – нове село, витворене радянським генієм на високому бе* лебні, де одвіку ніхто не селився, хіба що де* сятки вітряків крильми вимахували”. Нечисленна родина Шпиталів також пере* селилася в Циблі. “Тільки в зоні Канівської водойми (нині, вва* жай, гнилосховище) було вируба* но понад 64 тисячі гектарів лісу. Пам’ятаєте, у Шевченка: Попід горою, яром, долом, Мов ті діди високочолі, Дуби з гетьманщини стоять. Достоялися. Могутні окорен* ки отих високочолих витязів не могла повантажити й вивезти на* віть техніка “епохи великих будов комунізму”. Отож їх ховали на місці: зсували бульдозером у спе* ціально викопані траншеї й за* гортали землею”. 177 років тому саме у В’юни* щі Тарас Шевченко прорік до нас – до українців слова, які й на сьо* годні анітрішечки не втратили первісного звучання: Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра. Тоді Іван Шпиталь, осілий колишній козак, більше часу пе* ребував у селі Циблях – все ж та* ки якось ближче до незабутнього В’юнища. 2019 року повноцінна, як сповідь, вийшла в трьох томах праця “Україна перед Богом і пе* ред світом”. У трикнижжі Івана Шпиталя цілий пласт історико*публіцис* тичних творів виражених профе* сійним досвідом автора, напов* нених високим рівнем націо* нально*патріотичного думання і глибоким усвідомленням мовної культури. Складається враження, що всі його публікації щойно ви* хоплені з горнила – вони диха* ють гарячими вустами україн* ського колоритного мовлення. Осягаючи цей багаторічний пов* ноцінний доробок Майстра ху* дожнього публіцистичного слова Івана Шпиталя, переконуємося, що наша духовна нива давно вже зорана і засіяна золотими зерна* ми державотворчого демократиз* му і гуманізму. Яка ж вона, Україна, в зобра* женні письменника? “Комусь Україна зовсім не* знана (terra incognito); комусь аб* солютно байдужа; хтось про неї знає тільки погане, а правди не знає і знати не хоче; хтось її лю* бить до самопожертви; хтось не* навидить зоологічно. А комусь вона, м о я В к р а ї н о н ь к а, та* ка утішна та люба, така жадана та необхідна, що той дехто ой як палко жадає, аби її, м о ю В к р а ї* н о н ь к у, “вмєстіть в собствен* ном тєлє”. Ба вже й почав заков* тувати по частинах: Крим, Дон* бас… А хочеться – всю*всю! І то щоб уже – навік*віки!” Автор – письменник і журна* ліст не просто перераховує пере* можні й трагічні дати подій, яки* ми так насичена українська зем* ля, коли вороги навіснілі “во зло* бі” – з*під наших же ніг вибивали нашу землю, а людність розвію* вали по Соловках та Сибірах. “Ніколи, ніколи не забудемо й того, скільки кривавих сорочок було злуплено, даруйте, з україн* ського народу від самого Перея* слава – 1654. Хто й коли полі* чить, скільки десятків мільйонів життів було вилучено з України для удобрення російських прос* торів, скільки українських геніїв та й просто роботящих рук і умів утоплено в широтах вічної мер* злоти Росії. Час би й Україні вис* тавити свої рахунки за загублені Московською імперією мільйони українських життів та неоплатну рабську працю на каторжних ро* ботах у Росії, а й навіть за повер* нення награбованих коштів укра* їнських вкладників Ощадбанку!” Іван Шпиталь уміє свою не* байдужість до сподіяного воро* гом зла передавати читачеві без набридливих менторських наста* нов, без повчальної дидактичної принуки. Він каже правду і в тому – безперечне переконання. Автор знаменитого трикниж* жя “Україна перед Богом і сві* том” порушує одну за другою найсуттєвіші, найболючіші теми нашого зовнішнього і внутріш* нього співжиття, які є відвертими бесідами з читачами “Про аван* тюрну мрію московського імпері* алізму: “удержать Україну в тєлє Россії”, “Русскій мир”: фасад і утроба (з ким Україна воює, тор* гує, дружить, братається та хиляє “з московської чаші московську отруту”), “Московський націо* налізм як ідейний автомат Ка* лашникова, бесіда “Про патріо* тизм та “бандитизм” (Повертай* мо славним – славу, безчесним – ганьбу!), “Переяслав: “Навіки разом!” Навіки? З Ким? З братом чи ворогом???” (Про історію, яку знаємо погано або й зовсім не знаємо і знати не хочемо) і десят* ки інших. Моторошно читати: “Над ук* раїнським Кримом, над україн* ським Донбасом кружляє мос* ковський двоголовий трупоїд, на* зираючи козацькі очі. Поживи повно. Тяжкий рік (писано 2018 року – П. З.) жахливого крово* пролиття. Десятки тисяч убитих, покалічених, осиротілих – бать* ків, дружин, діток… “Хотят ли русские войны?” Хочуть, ще й як! Вони завжди її хотіли. “Я проли* вал кровь, ручьями. Содрогаюсь… Горжусь тем, что я – Россиянин!” (Зі щоденника А. Суворова). Іван Шпиталь перекидає гли* бину свого невтішного пережи* вання в наше тривожне сьогоден* ня: “І тепер, на тридцятому го* дочку нашої святої Незалежності,
Незабутні · “Берегти єдність зараз, працювати разом на перемогу – це найважливіше національне завдання, яке всі ми обов’язково виконаємо”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

28 липня – День Української Державності

Євген БУКЕТ Україна вперше відзначила День Української Держав* ності 28 липня. Відзначила в час неймовірно жорстокої вій* ни – на шостому її місяці, після восьми років бойових дій на Дон* басі, в протистоянні з москов* ською ордою, що триває впро* довж кількох століть. День Української Державнос* ті покликаний утверджувати зв’язок українців, які живуть те* пер, з нашими пращурами, які впродовж багатьох поколінь бу* дували державність українського народу. Це свято має виховати в кожного громадянина України розуміння того, що державотвор* чому досвіду українців, нашій культурі, нашій самобутності, ук* раїнському характеру не одна ти* сяча років. З огляду на наявну джерельну базу український народ почав ут* верджуватися в своїй державності понад 2000 років тому. Перші державні утворення на території сучасної України – Кіммерія, Скіфія, Боспорське царство, ан* тичні міста*держави існували ще до нашої ери. А от початковою точкою, від якої маємо право вес* ти родовід сучасної державності, є Антський племінний союз, що існував від IV до початку VII ст. Саме в цей час було засновано місто Київ. Нащадками антів були русичі, які заснували Русь – середньовіч* ну феодальну монархічну держа* ву зі столицею в Києві. День Ук* раїнської Державності невипад* ково відзначається саме 28 липня – в день Хрещення Русі. Адже са* ме ця подія, що ознаменувалася створенням Київської митрополії та призначенням до Києва пер* шого митрополита Михаїла, оз* начала перетворення Русі на пов* ноправну в християнському світі державу. Це був цивілізаційний вибір, який вплинув і продовжує впливати не лише на українські землі, а й на багато сусідніх країн. За право володіти Києвом змагалися кілька поколінь на* щадків легендарного князя Рю* рика. А представниці роду київ* ських князів є в генеалогічних де* ревах чи не всіх нинішніх монар* хів Європи. У 1240 році владу над Києвом отримав князь Данило Романович Галицький, який в наступні роки домігся підтвер* дження її і від Батия, і від Папи Римського Іннокентія IV. У 1253 році папський легат абат Опізо коронував князя Данила. Пере* творення Русі на королівство ут* вердило європейський вектор розвитку нашої країни, хоча її ге* ографічне розташування прово* кувало процеси, коли за київську спадщину змагалися не тільки за* хідні, а й східні монархи. Люблінська унія 1569 року засвідчувала, що “Київ був і є го* ловним містом Руської землі”. Згідно з документом, Київське князівство прилучалося до Коро* ни Польської на конфедератив* них засадах, зберігаючи той са* мий обсяг самостійності, що й Волинська земля. Очільником обох цих адміністративно*тери* торіальних утворень тоді був Костянтин Костянтинович, князь Острозький, Київський, маршалок Волинський і староста Володимирський. За визначенням Володимира Винниченка, державність – це устрій усього матеріального і ду* ховного буття цілого народу, ком* плекс тих інститутів економіки, політики, культури, що діють на території, населеній національ* ним колективом, і зв’язують його в компактну цілість, забезпечу* ють розвиток у сучасному та май* бутньому. Історія вчить, що лише власна держава є найкращим способом збереження життя і розвитку як цілого народу, так і кожної особистості. Скориставшись правом на повстання, закріпленим у юри* дичних документах XVII століття, гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький після за* хоплення Києва в 1648 році був коронований на князя Русі, за* снувавши першу українську дер* жаву модерного типу. Адже наці* онально*визвольна війна під проводом Богдана Хмельницько* го разом із Англійською револю* цією та тридцятирічною війною в Європі заклали основи сучасного світового порядку — поділу світу на національні держави і появу пов’язаних з цим принципів між* народного права. Саме з 1648 ро* ку походять: пріоритет націо* нальних інтересів, принцип ба* лансу сил, пріоритет держав — націй, принцип державного суве* ренітету, право вимагати невтру* чання у свої справи, рівність прав держав, зобов’язання виконувати підписані договори та інші атри* бути відносин між країнами. Вимушена військово*полі* тична угода Війська Запорозько* го з Московією, підписана в 1654 році, призвела до чотирьох укра* їнсько*московських воєн, які за* вершилися повним розгромом московитів на чолі з царем і са* мопроголошеним патріархом петром І під час Прутської кам* панії 1711 року. Але інтересами української козацької держави великі імперії пожертвували тоді заради 25*річного миру… Багато років поспіль гетьман Війська Запорозького і останній князь Русі*України Пилип Орлик намагався дипломатичним шля* хом відновити права козацької нації на власну державність. Про* те, європейські правителі, палко підтримуючи його, опікувалися лише власними національними інтересами. Тим не менше, масив документів того часу переконли* во доводить, що Україна була не* залежною самодостатньою дер* жавою, з власною Конституцією, ще на початку XVIIIстоліття, а не від 1922 року, як декому ввижа* ється… Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Ку* ліш, Михайло Драгоманов, Воло* димир Антонович, Олександр Кониський, Іван Франко, Леся Українка, Микола Міхновський, Михайло Грушевський та інші ін* телектуали ХІХ – початку ХХ століть обґрунтували доктрину українського конституціоналізму. Вони проклали міцні мости між державницькими традиціями ки* єво*руської, литовсько*руської і козацької доби та майбутньою незалежною українською держа* вою, яка народилася у вирі Пер* шої світової війни і проголосила незалежність 22 січня 1918 року. Українська революція 1917– 1921 років вплинула на геополі* тичні процеси в Європі. Україн* ська держава в межах етнічної те* риторії хоч і ненадовго, проте стала реальністю. Й ідея соборної України стала провідною у виз* вольних змаганнях ХХ століття. Спроби відновити українську державність чи вибороти її вій* ськовим шляхом тривали впро* довж 1930*х – 1950*х років, проте змогли реалізуватися тільки 24 серпня 1991 року. Незважаючи на те, що україн* ську радянську соціалістичну республіку складно трактувати як форму української державності, від неї Україна успадкувала статус засновника Організації об’єдна* них націй та адміністративно*те* риторіальний устрій, що закріп* лений у Конституції 1996 року. Важливо зазначити, що су* часна Україна є правонаступни* ком не тільки урср, а й Україн* ської Народної Республіки. 14–15 березня 1992 року надзви* чайна сесія Української націо* нальної ради 10*го скликання, законодавчий орган УНР в екзи* лі, ухвалила рішення про переда* чу повноважень й атрибутів дер* жавної влади УНР легітимним державним органам влади Украї* ни. Ця подія вкотре засвідчила, що традиція української держав* ності не має розривів і нині ус* падкувала всі засадничі ознаки, накопичені впродовж тисячі ро* ків. Невипадково зараз у багатьох подвигах наших воїнів, у мудрос* ті наших людей у боях, навіть просто в розмовах звичайних ук* раїнців про те, що відбувається, ми можемо побачити, ми можемо почути і зрозуміти приклади та* ких же характерів, як сотні років тому. Можемо побачити прикла* ди такої ж хоробрості, такого ж ставлення до життя і найголовні* ше – ставлення до України й до ворога. Лише ті, хто абсолютно не знає правди історії й абсолютно не відчуває її сенсу, могли ухвали* ти рішення атакувати Україну. На жаль, Київ, як центр тисячоліт* ньої митрополичої кафедри, досі залишається об’єктом особливо* го інтересу москви, яка поклала Володимирове хрещення наших пращурів в основи своєї неофа* шистської ідеології “русского мі* ра”. Росія ненавидить українців як націю, бо не може змиритися з українською державністю, на* шою незалежністю і нескореніс* тю. Але після всього, що пройшов наш народ, після всього, чого ми навчилися за століття, українці ніколи не віддадуть своєї неза* лежності. І вже не зламаються зсередини, як це бувало не раз. Адже сьогодні ми нарешті маємо національну єдність – обов’язко* ву умову збереження державності. Берегти єдність зараз, працю* вати разом на перемогу – це най* важливіше національне завдан* ня, яке всі ми обов’язково вико* наємо. А отже, зможемо зробити те, що не вдавалося зробити рані* ше попереднім поколінням. Це стосується й нашого захисту в цій війні за незалежність, і нашого руху в об’єднану Європу до пов* ноправного членства у ЄС, і на* шої здатності стати однією з най* більш сучасних держав світу.
Незабутні · “Берегти єдність зараз, працювати разом на перемогу – це найважливіше національне завдання, яке всі ми обов’язково виконаємо”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Жив і працював, не будучи ангелом, але старався завжди бути гідною людиною”

Так написав про себе в одній із просвітницьких книжок наш колега і товариш, багаторічний керівник інформаційно*техніч* ного центру ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка Михайло Панте* леймонович Сопівник. В останній день липня ми попрощалися назавжди з паном Михайлом, який прожив на біло* му світі 80 літ і три місяці, і відій* шов до Бога, маючи задум пре* зентувати свою нову книжку, про яку казав: “Я не шукаю якоїсь слави, а вважаю своїм обов’язком описати ті події на терені мого се* ла (Блищанка Заліщицького по* віту на Тернопіллі, де народився 8 травня 1942 року), якому в 2030* му буде 500 років... Зберегти в пам’яті і передати знання про життя і долі моїх односельців, які боролися, каралися, пройшли че* рез тюрми і табори совітських гу* лагів, а повернувшись, знову за* лучалися до боротьби, яка пока* зала всьому світові, що прагнен* ня до Волі українського народу були і є споконвічними”. Михайло Сопівник мав вищу поліграфічну освіту. З 1973 року жив і працював у Києві. Очолю* вав Раду старійшин Міжнародної асоціації “Козацтво” у званні ге* нерал*полковника, член науко* во*методичної ради Науково* дослідного інституту козацтва, Інституту історії НАН України. Член Спілки офіцерів України у званні капітана Збройних Сил України. Написав і видав: “Битва під Берестечком” (2014), “Україна – козацька держава” (2015), “Ко* нотопська битва” (2016), “Укра* їнський полководець Іван Богун” (2017), “Повстанська родина” (2019), “Рідні стежки” (2021), “Україна від самостійності до не* залежності” (у співавторстві, 2018), упорядкував книжку “Іван Мазепа” (2015). Мав відзнаки й нагороди. Лю* дина надзвичайно світла і роз* важлива, Михайло Сопівник був твердим і сміливим, коли йшлося про українську справу. Він надру* кував сотні тисяч листівок часів Руху, становлення Товариства ук* раїнської мови, просвітянських мітингів, двох Майданів, учасни* ком яких був. З гордістю говорив: “Моя партійність – українець”. Так і є. Ми з болем і сумом попроща* лися з Михайлом Пантелеймоно* вичем, якого відспівали в Мико* лаївському храмі на Аскольдовій могилі і поховали на Байковому кладовищі. Висловлюємо глибокі спів* чуття родині та друзям покійно* го. Ми назавжди збережемо пам’ять про Михайла Сопівника – просвітянина, Будівничого Ук* раїни. Центральне правління, Секретаріат ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка
Незабутні · “Берегти єдність зараз, працювати разом на перемогу – це найважливіше національне завдання, яке всі ми обов’язково виконаємо”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Гідна особистість і світла душа

Олена Євтєєва: Ми по* прощалися з видатним українцем, просвітником Миколою Павловичем Корпанюком, людиною* смолоскипом, людиною* дороговказом. Він один із тих, завдяки кому було відновлено дер* жавність України – актив* ний діяч Товариства укра* їнської мови імені Тараса Шевченка, Народного Руху України, ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка. Він обстоював національну ідею з 1980*х років. Гідна Особистість і світла Душа. Науковець – доктор філологіч* них наук, професор, керівник єдиного в Україні центру Сково* родинознавства, літературозна* вець*медієвіст, ідеальний педагог і наставник. Провести Миколу Павловича зійшлася інтелектуальна еліта Переяслава – його побратими і посестри по боротьбі, знані му* зейники, викладачі університету. Всі вони констатують непоправ* ну втрату. Знати українця такого мас* штабу, спілкуватись з ним, вчи* тись у нього – велика честь. Тіло не вічне, життя не тривале. Однак слава того, хто служив величній ідеї вільної соборної України та виховував послідовників набага* то довша, ніж земне життя. Велика вдячність за Ваш Шлях, Миколо Павловичу. Спра* ва Ваша невмируща. Світла пам’ять. Честь, Вчителю. Світлана Шевченко: Не стало доброї, порядної, розумної, принципової людини – професора Миколи Корпанюка. Він не тільки любив Україну, а вчив усіх нас любити її понад усе. Щирі співчуття моїй дорогій однокласниці Роксолані Цирук і всій родині. Царство Небесне Миколі Павловичу. Віталій Коцур: Перестало битися серце Миколи Павловича Корпанюка, справжнього патріота України, доктора філологічних наук, професора кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Багаторічний ідейний нат* хненник, борець за українські ідеї та державність, керівник цен* тру Сковородинознавства в Укра* їні – це лише короткий начерк життєвого його кредо. Сумуємо, співчуваємо близь* ким, пам’ятаємо і впевнені, що його ідеї будуть жити вічно, адже він залишив по собі тисячі свідо* мих учнів, які присвячують своє життя боротьбі за українську на* цію.
Наші обереги · “Раптом заспівав Птах. Постав Феніксом серед попелу. Розбудив людей. Вдихнув любов, як колись йому Майстер”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ка), С. Денисенко, Г. Можаров* ська. Про все кажу в минулому часі. Бо, на жаль, Васильківський ма* йоліковий завод – візитівка не лише міста, а й України, – вия* вився менш стійким до навко* лишніх потрясінь, ніж бородян* ський півник. З 2019 року під* приємство, що могло дивувати світ, заробляти гроші, творити красу і зберігати та примножува* ти самобутню гончарну тради* цію, припинило існування. На* прикінці XIX – на початку XX століття у Василькові налічувало* ся до 150 майстрів. Тепер прак* тично всі заводи, які пов’язані з керамікою, майолікою, порцеля* ною – стоять. Погасли печі, зу* пинилися гончарні круги… І коли здавалося, що вже ні* чого не можна вдіяти, щоб вос* кресити знамените на весь світ високохудожнє виробництво ва* сильківської майоліки, раптом заспівав Птах. Постав Феніксом серед попелу. Розбудив людей. Вдихнув любов, як колись йому Майстер. Ввімкнув нам інстинкт самозбереження. І вже за ініціа* тивою Васильківської міської го* лови Наталії Баласинович плану* ється відновити виготовлення знаменитої Васильківської кера* міки. Зокрема Півника, який те* пер співає на весь світ під іменем Бородянський. Його фігурка віднедавна є у Бориса Джонсона, прем’єр*мі* ністра Великої Британії, яка до* помагає Україні вистояти і пере* могти рашистів, що розв’язали проти нас криваву війну. Виставка в Національному музеї українського народного де* коративного мистецтва тривати* ме до кінця серпня. організації Національної спілки письменників України за під* тримки Експертної ради при КМДА під керівництвом давньо* го друга Олександра Алфьорова має з’явитися й вулиця імені Гри* горія Порфировича, поряд із його славним учителем Миколою Зе* ровим. Від численних колег із рідної для Марії Леонідівни Національ* ної спілки письменників Украї* ни, від колег*перекладознавців із університетської громади, від за* рубіжних письменників*перек* ладачів, та й від себе особисто зи* чу нашій Берегині наснажливих мирних здорових літ на численні нові пошуки й відкриття, творен* ня й перетворення – для слави української культури, адже ві* риться, як і заповідав Григорій Порфирович, що “мов вітер, що спокійно дихає // і плине полем неозорим, // ми скромним сло* вом правди тихої // стозвукий га* лас переборем...”. Многая літа, благая літа!
Наші обереги · “Раптом заспівав Птах. Постав Феніксом серед попелу. Розбудив людей. Вдихнув любов, як колись йому Майстер”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Добрі звірі з Василькова

Галина ДАЦЮК, журналістка У Національному музеї укра* їнського народного декоративно* го мистецтва триває виставка “Український фенікс. Васильків* ська майоліка”, на якій представ* лено близько 90 творів з музейної колекції, значна частина яких – із серії робіт художників Валерія та Надії Протор’євих “Добрі зві* рі”. Організована Національним Музеєм Революції Гідності та Національним музеєм україн* ського народного декоративного мистецтва виставка привернула увагу тисяч відвідувачів і стала помітною культурною подією не лише в Києві, а й Україні. Звісно, найголовнішим експонатом вия* вився керамічний півник з Боро* дянки. …Він народився на Василь* ківському майоліковому заводі наприкінці минулого століття. Подібних виробів “широкого вжитку” завод випускав тисячі. Вони розліталися по українських оселях, слугуючи посудом для ви* на чи узвару або прикрасою в мисниках. Шафку з посудом, на якій поселили півника, міцно прибили до стінки, і на її вершеч* ку птах почувався в безпеці. Тре* нував горлечко, як ніхто не чув, господарював на кухні, коли ніх* то не бачив. Інколи господиня чистила його пір’я, і тоді по* лив’яний хвіст злітав угору на кілька сантиметрів. Птах перегу* кувався з сонцем і чумацьким шляхом, заводив будильник на любов, прокидався раніше від усіх, щоб вартувати час і служити цим прекрасним людям. Так жив він багато років, аж поки в одну мить його заведене серце ледь не розірвалося. Хтось страшний і нахабний розбудив його вибухами і обпік гребінь по* лум’ям. Від тривоги й болю пів* ник закричав, проте вмить опа* нував себе. І як дім здригнувся вдруге, птах з усіх полив’яних сил уперся лапками в шафку, щоб не впасти. Коли розвіявся дим, при* биті горем люди, глянувши вгору, побачили відважного півника, що стояв на тому самому місці, де стояв завжди. Народжений у Ва* силькові він вижив у пеклі Боро* дянки. Нині під іменем “боро* дянський півник” він відомий на увесь світ. Проте на цьому місія півника не закінчилася. Він не лише уособив стійкість народу, серед якого народився, а привер* нув увагу до майстрів, які його створили. Він зацікавив світ ви* датним культурним явищем – “васильківською майолікою”. Тимчасово птах стоїть у Му* Дмитро ЧИСТЯК, професор, заступник голови Київської організації НСПУ Не віриться, що славне 80* ліття відзначає нині дивовижна Марія Леонідівна Кочур, відома актриса, громадська діячка, зас* лужена працівниця культури Ук* раїни, берегиня творчої спадщи* ни видатного українського пись* менника ХХ століття Григорія Порфировича Кочура. Для укра* їнського перекладознавства вне* сок Марії Леонідівна й Андрія Григоровича Кочурів у співдруж* ності з колегами – неоціненний: видання вибраних перекладів “Третє відлуння” (К.: Україн* ський письменник, 2008), двото* мові літературознавчі праці “Лі* тература та переклад” (К.: Смо* лоскип, 2008), шекспірівський “Гамлет” (К.: Альтерпрес, 2003), двотомова “П’єрова книга” Ана* толя Франса (К.: Пінзель, 2019), листування “Кочур*Лукаш” (К.: Пінзель, 2019), спогади “Що зеї, де триває виставка, на сторо* жі “Добрих звірів”. Його сусіди – коники, баранці, пташки, корів* ки, кози і звісно півники – до* машній світ з бешкетним настро* єм, який зворушує і захоплює. Глибокі відтінки коричнево*зеле* ної фарби створюють барвисте розмаїття, яке кожен, хто це ба* чить, домальовує власною уявою. “Я тримаюсь!” – промовляє пів* ник, і ви, мовляв, тримайтеся. І ми не перестаємо дивуватись йо* го силі, що врятувала птаха у страшній лютневій вирві війни. Видно, міцний був заміс і неви* черпна енергія любові, яку вдих* нув у птаху Майстер. Словосполучення “васильків* ська майоліка” я вперше почула від народного художника Михай* ла Івановича Денисенка понад тридцять років тому. Михайло Іванович, родом з Олешні, що на Чернігівщині, тривалий час був головним художником Василь* ківського майолікового заводу. У 1991 році громадськість готувала* ся відзначити 135*річчя від дня народження просвітительки і державної діячки Софії Русової у її рідному селі Олешні, і Михайло Іванович з групою художників працювали над пам’ятним зна* ком до цієї дати. Тоді ж познайомилася з на* родним художником Григорієм Павловичем Денисенком, побра* тимом і троюрідним братом Ми* хайла Івановича, та з усією твор* чою родиною Денисенків, з діда* прадіда славними олешнянськи* ми гончарами, які приїхали тво* рити красу на Київщину у Ва* сильків. Васильківська майоліка – частинка особистої ра* дості і захоплення. Гонча* риня Леся Денисенко стала подругою. Люблю з нею яр* маркувати, розглядати її предивних звірів на вистав* ках. Знаю, що найсмачніші борщі – з Лесиних полу* мисків, життєстійких, як бородянський півник. І ко* ли я вперше побачила бо* родянського півника, то не сумнівалася, що він родом з Василькова. Васильківська майоліка впізнавана не лише коло* ристичним рішенням, а й особливою єдністю худож* ника і майстра, які черпали наснагу в народній тради* ції. Тут і особлива мова, знаки, метафора, стиль. Саме таку особливість ху* дожніх керамічних виробів підкреслила Ірина Бекето* ва, науковиця музею, кураторка виставки. А починалася історія василь* ківської майоліки майже сто ро* ків тому. 1928 року на базі куста* рів*одинаків, що працювали ро* динами, була створена артіль “Керамік”. Спочатку майс* три артілі робили простий посуд. Згодом стали виго* товляти більше художнього, майолікового: випалену глину покривали глазур’ю і декорували орнаментами. А вже 1934 року на базі гон* чарної артілі “Керамік” за* снували завод. З 1948 року підприємство стало випус* кати лише декоративно*по* бутовий посуд та декоратив* ну майоліку, тут працювали лише місцеві народні майс* три. 1950 року в колектив прийшли скульптори Григо* рій та Михайло Денисенки та випускники Київського училища декоративно* прикладного мистецтва На* дія та Валерій Протор’єви. На початку 60*х завод було реконструйовано, тут об* лаштували тунельну та елек* тричну печі, цехи відливання у формах і штампування виробів зі збереженням ручного розпису. Відтоді Васильківський майолі* ковий завод став одним із провід* них підприємств української ху* дожньої промисловості. Велика кількість творів не лише з успіхом експонувалася на основних вис* тавках декоративного мистецтва в Україні і за кордоном, а стала масовою заводською продукцією й надходила до магазинів багатьох міст, набувши найширшої популярності. Основу асортименту ста* новила колекція посуду й декоративних виробів, ви* конана в традиційному ук* раїнському стилі. Завод випускав вироби більш ніж 70 найменувань виробів. Тут і набори для моло* ка, квасу, води, десерту, ва* реників, салатниці, вази, вазони для квітів, декора* тивні тарілки, горщики для печені, сувеніри, ані* малістична скульптура, іг* рашково*сувенірна про* дукція, посуд тощо. Посуд округлих, простих за силу* етом форм, декорований ручним розписом ангобами (кон* турним розписом і фляндрівкою) або вкритий поливами брунатно* го, зеленого і жовтого кольорів. У декорі використовувалися рос* линні та геометричні орнаменти, зображення птахів. Пластика і окремі зразки посуду прикраша* лися рельєфним орнаментом та наліпами. Продукція заводу екс* портувалася у понад 30 країн (зокрема до Чехії, Словаччини, Канади, Японії, Лівії, Йорданії). Роботи майстрів та художників заводу експонувалися на мис* тецьких виставках в Україні та за кордоном. Серед місцевих народ* них майстрів – П. Бідасюк, М. Бібик; художники*керамісти за* воду – М. Денисенко, Г. Дени* сенко, Валерій і Надія Про* тор’єви, Н. Ісупова, В. Ковален* ко (автор бородянського півни*
Наші обереги · “Раптом заспівав Птах. Постав Феніксом серед попелу. Розбудив людей. Вдихнув любов, як колись йому Майстер”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Берегиня кочурівської спадщини

пам’ять зберегла” (К.: Пінзель, 2021), двотомовий біобібліогра* фічний покажчик “Григорій Ко* чур” (Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2006), низка видань міжнарод* них наукових перекладознавчих конференцій, білінгви збірки по* езій “Інтинський зошит” (рос. пер. М. Каганцова; Харків: Пра* ва людини, 2018), численні пуб* лікації в українській і зарубіжній пресі. Меморіальний Музей Григо* рія Кочура в Ірпені вже давно став центром паломництва для шанувальників української літе* ратури, науковим і просвітниць* ким осередком. Впродовж років нашої спільної праці в комітеті Міжнародного фестивалю пись* менників*перекладачів “Кочур* Фест” в Ірпені її ненастанне муд* ре наставництво створює непов* торну творчу атмосферу, яка по* любилася нашим численним ук* раїнським і зарубіжним гостям. У трагічні воєнні дні Марія Леоні* дівна до останнього оберігала ко* чурівську спадщину і ледь уникла смертельної загрози, буквально під обстрілами вивозячи цінності за кордон, де нині триває її нев* томна просвітницька робота. Сподіваюся, після повернен* ня Берегині нам пощастить знову зустрітися на оновленому Фести* валі письменників*перекладачів імені Григорія Кочура в Ірпені й Києві, де з ініціативи Київської
Театр · “Одна з провідних тем антифашистської п’єси Альбера Камю, що абсолютна влада – це велике зло”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

яскраво і незвичайно передала заслужена артистка України Оль* га Когут. В її трактуванні ця геро* їня вийшла у чомусь комічна, в чомусь трагічна, а в чомусь легко* важна чи навіть наївна. Цікаві і гротескні брати Віта* лій (начальник вокзалу) та Євген (Ікім, Кондуктор, Селянин) Ов* чарови. Якщо Віталій служить у театрі вже більше п’ятнадцяти років, то Євген значно менше, але вже встиг запам’ятатися гля* дачам своїми ролями у виставах “Джульєтта і Ромео”, “Що тра* пилося в зоопарку”, “Каліка з острова Інішмаан” та ін. Моментально після виходу на сцену викликає симпатію Станіс* лав Бобко, який вдало грає вчи* теля музики Удрю, інтелігентного композитора*новатора. А режисер вистави грає Гріга. Як зізнався Євген, цей образ ще перебуває у процесі творення.
Театр · “Одна з провідних тем антифашистської п’єси Альбера Камю, що абсолютна влада – це велике зло”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

У пошуках власного щастя

Кожна нова вистава Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки – справжнє свято для шанувальників театру. Особливо цінні прем’єри сьогодні, у трагічні дні війни. Вони дарують віру в нашу Перемогу. Подією стала нова вистава театру “Безіменна зірка” за мотивами однойменної п’єси Михаїла Себастіана. Поставив її заслужений ар* тист України Євген Лунченко. Театралам він запам’ятався за ро* лями у виставах “Пасажир без ба* гажу” (Метр Юспар), “Олек* сандр Вертинський. Бал Госпо* день…” (Вертинський), “Янго* лятко, або Сексуальні неврози наших батьків” (витончений Пан) та багатьма іншими, у яких створив яскраві і життєві образи. Поруч з цікавими ролями Єв* ген все частіше звертається до ре* жисури. Наділений тонким по* чуттям гумору разом зі своїм ко* легою по сцені, народним артис* том України Сергієм Озіряним він підготував кілька театральних капусників, а згодом – дві великі програми, присвячені ювілеям рідного театру. 2016 року поставив свою пер* шу повноцінну виставу – “Вітер шумить у тополях” за п’єсою Же* ральда Сіблейраса. Ця історія – своєрідна сага про трьох літніх чоловіків, які пройшли війну. Во* ни доживають свій вік в богаділь* ні, при цьому зберігаючи у собі величезну любов до життя, один до одного, бажання рухатися до заповітної мрії, почуття гумору і непохитність перед труднощами. За сюжетом твору однієї вес* няної ночі в заштатному провін* ційному містечку Румунії неспо* дівано зупинився столичний екс* прес*потяг, який завжди прохо* див повз. У потягу їхала надзви* чайна пасажирка, в якої не вия* вилось квитка. Волею долі на то* му ж вокзалі опинився молодий чоловік, талановитий вчитель космографії, який забіг до на* чальника вокзалу забрати довгоо* чікувану книжку. Певно тієї ночі зірки зійшлися, аби ці двоє зус* трілися! Вона – Мона, вишукана красуня. Він – Марін Мірою – романтичний філософ. Та чи дійсно все так добре, як промовляли зірки? Чи вдасться закоханим зберегти свої почуття? На чию користь Мона зробить свій вибір, що і хто буде керувати нею? З чим залишиться Марін Мірою? Адже за його словами: “Жодна зірка ніколи не відхиля* ється і ніколи не зупиняється на своєму шляху”. Глядачі намага* ються знайти відповіді на спо* конвічні запитання разом з геро* ями вистави “Безіменна зірка”. Всі події вистави відбуваються менш ніж за одну добу, але за цей час кожен персонаж встигає про* жити ціле життя... Ця вистава була самостійною роботою Євгена Лунченка і всіх задіяних у виставі акторів. На перших репетиціях був художній керівник театру, народний артист України Михайло Резнікович, він дав режисерові та акторам багато корисних порад, які були вико* ристані під час підготовки виста* ви. Творчу працю перервала вій* на. Але згодом саме робота над цією постановкою стала тим ря* тівним колом, яке повернуло ак* торів до повноцінного життя. Ви* рішили перекласти виставу укра* їнською мовою, тож багато що довелося починати спочатку. Од* нак творча команда відмінно впоралася з цим завданням. Багато хто з глядачів після пе* регляду вистави зазначав, що са* ме таких постановок сьогодні не вистачає. Тут гармонійно пере* плелися талановита акторська гра, режисура, сценографія, кос* тюми та хореографія з візуальни* ми ефектами. Образ Мони у виставі створи* ла заслужена артистка України Ірина Новак. Їй вдалося прекрас* но передати образ світської леви* ці, часом манірної, десь наївної чи примхливої, а десь – пристрас* ної. Вдала знахідка художниці з костюмів Олени Дробної – шов* кова біла сукня героїні з шаликом – так само виразна, як і її гра. Щирий у своїх переживаннях і коханні до Мони – Олексій По* ліщук (Маріан Мірою, вчитель космографії). У харизматичного та талано* витого актора Артема Ємцова у цій виставі невелика роль пана Паску, але він зумів подати образ дуже яскраво. Це людина*феєрія, людина*свято. Образ, завдяки якому спектакль засяяв новими барвами. Образ суворої класної дами Він не настільки однозначний, як може видатися на перший пог* ляд. Хоча намагається вдати з се* бе циніка, а насправді закоханий у Мону і дуже дорожить нею. Сценографічне рішення та костюми, створені Оленою Дроб* ною допомагають повірити у дос* товірність того, що відбувається на сцені. На особливу увагу зас* луговує її ідея поєднати книжки та зірки у квартирі Мірою. Музи* ка у виставі виступає як повно* цінний персонаж. А те, чого не договорюють герої, за них “про* мовляють” рухи (пластичне рі* шення Ольги Голдис). Вистава ще в процесі творен* ня, але бурхливі овації, якими глядачі зустріли перші покази, свідчать про те, що режисерська та акторські роботи вдалися. За* лишається побажати, аби “Безі* менна зірка” надовго увійшла до репертуару театру. визнані актори: Тетяна Міхіна, Людмила Смородіна, Олена Хох* латкіна, Ксенія Баша, Олександр Печериця, Дмитро Рибалев* ський, Акмал Гурєзов. Я їх усіх добре знаю, всіх люблю. Ми зро* били разом не одну виставу. Це був цікавий творчий процес. А з Романом Ясіновським, який нещодавно прийшов до Те* атру Франка, я працював уперше. Це теж дуже цікава творча осо* бистість. Бачив його в інших вис* тавах, а зараз відкрив для себе зовсім в іншій іпостасі. Сценографічне рішення робив Петро Богомазов, з яким ми ство* рюємо вже не першу виставу. Він зробив простір, у якому дуже зручно працювати і який дає бага* то можливостей робити виставу внутрішньо мобільною. Костюми створювала Тетяна Овсійчук, з якою я робив “Безталанну”. П’єса писалася в середині ХХ століття, саме цієї доби і костюми. Як відомо, Калігула любив перевдягатися в жіночий одяг та одяг богів, ми вирішили це об’єд* нати і вийшов образ Венери. Хо* тів би сказати, що мені комфор* тно працювати разом із Петром і Тетяною. Сподіваюсь, що це на* ша не остання спільна робота. Музичним оформленням я займався разом із Олександром Кришталем. Підібрали музику сучасних композиторів, яка, на нашу думку, суголосна подіям, що відбуваються на сцені. Наступні покази вистави “Ка* лігула” – 16, 19 та 30 серпня. Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр · “Одна з провідних тем антифашистської п’єси Альбера Камю, що абсолютна влада – це велике зло”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Якщо безмежна влада у безумця

Калігула. Це ім’я реальної особи, римського імператора з династії Юліїв*Клавдіїв, багато століть, починаючи з книги істо* рика Свєтонія “Життя 12 Цеза* рів” (бл. 120 р. н. е.) асоціюється з жорстокістю, для якої не існує жодних меж, безкарністю тира* нії, збоченнями, що сягають аб* сурду. Водночас його по*своєму тра* гічна доля інтригує, заворожує таємничою парадоксальністю, певною одержимістю. Що стоїть за його зневагою, подекуди від* вертою ненавистю до всіх і кож* ного, з якої виникає тваринна жорстокість? Отже, Калігула у версії Альбера Камю... – Вже давно хотів поставити цю п’єсу, – розповів режисер* постановник Іван УРИВСЬКИЙ. – Вона цікавила мене своєю складністю і важкою філософ* ською лінією. Запропонував пос* тавити цю виставу керівництву Театру Франка, і наші інтереси збіглися. П’єса здавалася акту* альною, хоча це було влітку ми* нулого року. Звісно, тоді вона сприймалася по*іншому, ніж за* раз. З початком війни змінилося її прочитання. У ній ми поруши* ли багато тем, кожен глядач від* криє для себе щось своє. Одна з провідних тем антифашистської п’єси Альбера Камю, що абсо* лютна влада – це велике зло. А якщо абсолютну владу поєднати з божевіллям, то можуть відбувати* ся жахливі речі всесвітнього мас* штабу. Стає зрозуміло, чому нас* тільки актуальна ця тема саме те* пер. Більше половини репетицій ми провели до війни. Зізнаюся, повертатися до репетиційного процесу було важко і морально, і психологічно. Але ми вирішили не зупинятися посеред дороги і продовжили підготовку пре* м’єри. Наступні репетиції відбу* валися в період повномасштабної війни, яка змінила не лише тему вистави, а й кожного з нас. П’єса Камю велика і складна. Я зробив суттєві скорочення і за* лишив п’ять дійових осіб. Виста* ва триває годину і двадцять хви* лин, думаю, на сьогодні така три* валість – оптимальний варіант. На щастя, змогли зібратися тим складом, що планувався спо* чатку. Роль Калігули в одному зі складів виконує Віталій Ажнов. Він грав у моїх попередніх виста* вах – “Лимерівна” та “Безталан* на”. А з другим виконавцем го* ловної ролі Олександром Рудин* ським працювали разом у “Пер Гюнті” та “Лимерівні”. За нашою концепцією вони обоє чудово підходять на цю роль. У них є мо* лодість і той темперамент, який потрібен для ролі Калігули. У цій роботі також задіяні Першою прем’єрою Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка під час війни стала вистава Івана Уривського “Калігула” за п’єсою Альбера Камю. Прем’єрні покази відбулися на новій сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки.
16 Презентація · “Я не знаю, чи врятує мистецтво світ, але поки існує література і театр – надія є!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Цілюща “Отрута” від Богдана Гнатюка

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора На презентацію завітали давні та нові шанувальники творчості Богдана. – На наше переконання, бути разом, говорити про літературу, мистецтво, творити – це так само важливо, як бити ворога на фронті, – наголосив ведучий презентації, батько автора книжки, народний артист України Анатолій ГНАТЮК. – Адже варвари хочуть знищити нашу культуру, мову та історію, нашу ідентичність, знищити нас як націю. Ворогу потрібно, аби ми зупинилися, склали руки. Але такого ніколи не станеться. Ми живемо і творимо! Вже зараз будуємо майбутнє нашої нації. Пишемо пісні, п’єси, поезії, ставимо вистави і знімаємо кіно. А сьогодні зібралися, щоб у дружньому колі порадіти виходу нової книжки – збірки оповідань Богдана Гнатюка “Отрута, від якої неможливо відмовитися”. Наше щире і сердечне спілкування – це найкращий сценарій для сьогоднішнього свята. Оскільки Богдан пише не лише прозу, але й п’єси, то ми вирішили познайомити вас із деякими його драматичними творами – зіграти уривки з кількох вистав. Мені дуже приємно бути на святі мого сина. Це вже його третя книжка. Це справжнє свято для Богдана, нашої родини і всіх, хто сьогодні зібрався на презентацію… Присутні мали можливість переглянути уривок із вистави “Кафе “Республіка”. Це перша п’єса Богдана, поставлена на професійній сцені, і вистава, в якій він дебютував як режисер. Відбулося це п’ять років тому в театрі “Сузір’я”. А дав можливість здійснити цю постановку керманич театру, народний артист України Олексій Кужельний. Роль офіціанта виконав заслужений артист України Олексій Паламаренко, а Харитона – актор Назарій Барушок. До речі, діда Богдана Гнатюка звали Харитін. Він його добре пам’ятає. Напевно, тому у персонажа таке ім’я. Рік тому у творчості Богдана Гнатюка з’явилася нова п’єса “Ідеальний шторм”. Про неї розповів меценат, політик, аграрій і науковець Віталій СКОЦИК. – Напевно, є різні підходи до того, як книжки народжуються, пишуться, – зазначив пан Віталій. – Але для тих, хто їх дійсно не пише, а народжує, – цей процес як народження дитини. Ти ловиш момент, коли відчуваєш, що зараз можеш писати. Якщо ти його не зловиш, то більше такого моменту вже не буде. І тоді книжка вийде зовсім інша. Щиро вітаю Богдана з народженням прекрасної книжки. Це велике щастя. А коли люди читають твою книжку і діляться з автором своїми враженнями, це ще більша насолода. У нас із Богданом народився творчий тандем. За моєю книжкою “Ідеальний шторм” він поставив виставу, яка йде з аншлагами в театрі “Сузір’я”. Ця вистава вперше з’явилася трохи більше року тому на великій сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Коли ми вперше зустрілися з Богданом та Анатолієм, у нас був лише рукопис. І ми вирішили за книжкою, яка не є художнім твором, поставити виставу. Жанр абсолютно незвичний. Треба віддати належне генеральному директору – художньому керівнику Театру Франка Михайлу Захаревичу, який погодився піти на такий експеримент і дав велику сцену для вистави. У нас із Богданом була домовленість, що я не читатиму сценарій і не матиму жодного стосунку до підбору акторів. А прийду, як і всі глядачі, 31 травня 2021 року і подивлюсь, що з цього вийшло. Дякую Богдану за співпрацю, дякую батьку за прекрасного сина! – Я хотів би подякувати за ту прозорливість, з якою рік тому видав свою книжку Віталій Скоцик, – продовжив Анатолій Гнатюк. – Це наукова праця, в якій він передбачив події, що відбуваються сьогодні. Не можна не дивуватися внутрішньому відчуттю Всесвіту, притаманному Богдану. Він рік тому про все це написав. Майже вгадав дату. Написав, що з четверга на п’ятницю прийдуть дивні істоти на нашу землю, а вони прийшли з середи на четвер. І все там було описано: і заміновані поля, і земля, яку у нас хочуть забрати, і снайпе- Богдан Гнатюк ри, які стріляють по українцях, і як нас намагаються труїти. Все це написано рік тому! Уривок з вистави “Ідеальний шторм” зіграли народний артист України Володимир Ніколаєнко (Кіріл), Олег Терновий (Савелій), Ірина Сопіт і Тетяна Кришталь (чарівні мавки степові, польові). – Жодними словами не висловити вдячності моєму батькові та друзям-акторам за те, що вони зробили цю презентацію, – зізнався Богдан ГНАТЮК. – Актор здатен на все, може виконати будь-яке завдання. Мої друзі презентували книгу, грали яскраво. Велике щастя споглядати в театрі “Сузір’я”, як професіонали сценічної гри відтворюють те, що я написав, знаходять нові барви до певних слів і діалогів. Завдяки їм у моєму житті поєдналися театрі література. Презентація вийшла оптимістична. Сьогодні світ руйнується, і митець повинен про це говорити. Я не знаю, чи врятує мистецтво світ, але поки існує література і театр – надія є! Актори прочитали також уривки з оповідання Богдана Гнатюка “Таємниця військового госпіталю” і повісті “Метелики летять на фронт”. А Анатолій Гнатюк та Ірина Сопіт виконали кілька пісень. Того ж вечора на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” показали виставу за п’єсою Богдана Гнатюка “Украдена краса” в постановці автора. У Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” відбулася презентація збірки оповідань письменника Богдана Гнатюка “Отрута, від якої неможливо відмовитися”, що включає життєві історії наших сучасників, які перенесли випробовування війною, пережили почуття першого кохання й гіркоту важких втрат.
16 Презентація · “Я не знаю, чи врятує мистецтво світ, але поки існує література і театр – надія є!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Ми не зупинимося, не втомимося

Тут гаряче. Дуже. Наші стоять до кінця. Дай Боже, дожити до перемоги і до онуків. Розповім їм, що бачив живих богів війни. Справжніх, не лукавих. Сила духу яких сягає неба. Моліться за них, люди, і будьте вдячні повік! Зараз в Україні відбувається справжня народна війна. Україна не впаде. Ми не зупинимося та не втомимося. Ми налаштовані на запеклу боротьбу – стільки, скільки це буде потрібно, аби захистити свою землю та людей. Анатолій ГНАТЮК 1 серпня 2022 р. П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 22 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
16 Презентація · “Я не знаю, чи врятує мистецтво світ, але поки існує література і театр – надія є!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 66 ннаа 11 ммііссяяццьь 28 грн 14 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 79 грн 42 коп. ннаа ппііввррооккуу 152 грн 84 коп. ннаа 1111 ммііссяяцціівв 276 грн 54 коп.
16 Презентація · “Я не знаю, чи врятує мистецтво світ, але поки існує література і театр – надія є!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел./факс)
16 Презентація · “Я не знаю, чи врятує мистецтво світ, але поки існує література і театр – надія є!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Володимир ЖИГУН Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Емблема «Просвіта»Просвітянин