Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Наша духовна нива давно вже зорана і засіяна золотими зернами державотворчого демократизму і гуманізму”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Козак Переяславського полку Замість некрологу

Слово Просвіти, №26 за 2022 рік

Петро ЗАСЕНКО 13 травня 2022 року на 91*му році життя у незвідану віч* ність відійшла прекрасна неза* бутня Людина – Іван Григорович Шпиталь. Праця, Честь і Гідність цієї особистості варті глибокого пошанування. У час перебування на землі в переболілій душі пись* менника, журналіста, поета жила доленосна Україна, зокрема рідна йому Переяславщина, що двигті* ла тривожною дорогою до осмис* лення Правди Історії і засуджен* ня несправедливості й тяжких образ для України. Народився Іван Шпиталь 1931*го року у знаменитому селі В’юнищі, яке Тарас Шевченко називав “земним раєм”. У ран* ньому віці в хаті під сільською стріхою майбутній письменник повноцінно звідав “сталінське щасливе дитинство”: довелося пережити смертельну голодовку 1932–1933*го, а пізніше і голо* довку 1946–1947 років. У поневіряннях було пережи* то і лихоліття Другої світової вій* ни 1939–1945 років. Після закін* чення сільської В’юнищанської школи 1952 року Іван Шпиталь вступив на філологічний факуль* тет (відділення журналістики) Київського державного універси* тету імені Т. Г. Шевченка. Через два роки назване відділення на* бере наукової сили і сформується в окремий факультет журналісти* ки. То відбувалося після смерті тирана Сталіна, і в університет* ському середовищі вже тоді не* зримо витав дух майбутнього шістдесятництва. Складається враження, що сини і дочки бать* ків*колгоспників пробилися у столичний університет, наче дот* римувалися сільськогосподар* ського календаря – починали по* сівну кампанію на духовній укра* їнській ниві в час потепління, а са* ме в “хрущовську відлигу”. Казав же Григір Тютюнник: “Літературі, як хлібові і яблуку, погоди треба”. В університетському середо* вищі в присутності таких профе* сійно порядних і морально*етич* них особистостей, як Арсен Олексійович Іщук – декан філо* логічного факультету, Матвій Михайлович Шестопал – декан факультету журналістики форму* валося виразно*індивідуальне журналістсько*літературне това* риство – талановите з чітко ви* значеною національною свідо* містю. Члени цієї цікавої сту* дентської родини стануть духов* ною окрасою нації: Василь Си* моненко, Віктор Близнець, Тама* ра Коломієць, Борис Олійник, Василь Діденко, Микола Сом, Анатоль Перепадя, Василь Кос* тюк, Борис Рогоза, Володимир Крижанівський… Серед цього збірного това* риства Іван Шпиталь набирався творчого досвіду, прислухався до рідного слова, думками укоріню* вався в глибини народної чорно* земної долі. Після навчання в університеті працював газетярем, зокрема в газеті “Вечірній Київ”, коли на той друкований орган передплат* ники влаштовували довгі черги. Пізніше працював науковим ре* дактором у щорічнику “Наука і культура. Україна”. Поряд із ор* ганізаційною і редакторською роботою Іван Шпиталь виступав як журналіст*нарисовець, глибо* ко висвітлюючи на сторінках ви* дання історичні розвідки науко* вого, мистецького, письмен* ницького, театрального життя України. Свої кореспонденції він підписував псевдонімом – “Іван Переяславський”. Почуття при* в’язаності, любові до рідного ні* коли не вивітрювалося із його ду* ші. Ось як він писав: “На думку сучасних переяславських істори* ків (а я з цією думкою прожив ці* ле життя), тут немає ніякої ви* падковості. Тарас обрав Перея* славщину як своє Духовне На* гір’я з високого повеління Гос* поднього. Щоб урятувати, вирва* ти Україну із “царської кабали”, Шевченко мусив з’явитися саме в Переяславі, де 1954*го року скої* лася перша наруга над Україною Козацькою”. Іван Шпиталь заходив у літе* ратуру, як заходять у храм, – без галасу, глибоко усвідомлюючи і відчуваючи духовну присутність великих мучеників, майстрів Слова. Отже, Шевченків Переяслав і село В’юнище – це місце будите* ля національної свідомості укра* їнців. У В’юнищах лише у грудні 1845 року Тарас Шевченко напи* сав найвизначніші твори: поему “І мертвим, і живим, і ненарод* женим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посла* ніє”, поезію “Холодний Яр”, “Псалми Давидові”, “Маленькій Мар’яні”, “Минають дні, мина* ють ночі…”, “Три літа”. 1975 року було скоєно другу не менш тяжку наругу при будів* ництві Канівської ГЕС – тоді В’юнище разом з навколишніми селами (з історичними козацьки* ми кладовищами) було потопле* не водою. Розказували: ще довго на місці поховань до схід сонця шуміли води, наче чулося чиєсь дихання… У душі письменника Івана Шпиталя на все його ос* таннє життя лишалася невимов* на туга. Занотував: “Останні в’юнищани Парасковія Матвіїв* на Бойко та її дочка Марія з хат* німи пожитками та незрадливою корівчи* ною із наддніпрян* ського лугу перебрали* ся у Циблі – нове село, витворене радянським генієм на високому бе* лебні, де одвіку ніхто не селився, хіба що де* сятки вітряків крильми вимахували”. Нечисленна родина Шпиталів також пере* селилася в Циблі. “Тільки в зоні Канівської водойми (нині, вва* жай, гнилосховище) було вируба* но понад 64 тисячі гектарів лісу. Пам’ятаєте, у Шевченка: Попід горою, яром, долом, Мов ті діди високочолі, Дуби з гетьманщини стоять. Достоялися. Могутні окорен* ки отих високочолих витязів не могла повантажити й вивезти на* віть техніка “епохи великих будов комунізму”. Отож їх ховали на місці: зсували бульдозером у спе* ціально викопані траншеї й за* гортали землею”. 177 років тому саме у В’юни* щі Тарас Шевченко прорік до нас – до українців слова, які й на сьо* годні анітрішечки не втратили первісного звучання: Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра. Тоді Іван Шпиталь, осілий колишній козак, більше часу пе* ребував у селі Циблях – все ж та* ки якось ближче до незабутнього В’юнища. 2019 року повноцінна, як сповідь, вийшла в трьох томах праця “Україна перед Богом і пе* ред світом”. У трикнижжі Івана Шпиталя цілий пласт історико*публіцис* тичних творів виражених профе* сійним досвідом автора, напов* нених високим рівнем націо* нально*патріотичного думання і глибоким усвідомленням мовної культури. Складається враження, що всі його публікації щойно ви* хоплені з горнила – вони диха* ють гарячими вустами україн* ського колоритного мовлення. Осягаючи цей багаторічний пов* ноцінний доробок Майстра ху* дожнього публіцистичного слова Івана Шпиталя, переконуємося, що наша духовна нива давно вже зорана і засіяна золотими зерна* ми державотворчого демократиз* му і гуманізму. Яка ж вона, Україна, в зобра* женні письменника? “Комусь Україна зовсім не* знана (terra incognito); комусь аб* солютно байдужа; хтось про неї знає тільки погане, а правди не знає і знати не хоче; хтось її лю* бить до самопожертви; хтось не* навидить зоологічно. А комусь вона, м о я В к р а ї н о н ь к а, та* ка утішна та люба, така жадана та необхідна, що той дехто ой як палко жадає, аби її, м о ю В к р а ї* н о н ь к у, “вмєстіть в собствен* ном тєлє”. Ба вже й почав заков* тувати по частинах: Крим, Дон* бас… А хочеться – всю*всю! І то щоб уже – навік*віки!” Автор – письменник і журна* ліст не просто перераховує пере* можні й трагічні дати подій, яки* ми так насичена українська зем* ля, коли вороги навіснілі “во зло* бі” – з*під наших же ніг вибивали нашу землю, а людність розвію* вали по Соловках та Сибірах. “Ніколи, ніколи не забудемо й того, скільки кривавих сорочок було злуплено, даруйте, з україн* ського народу від самого Перея* слава – 1654. Хто й коли полі* чить, скільки десятків мільйонів життів було вилучено з України для удобрення російських прос* торів, скільки українських геніїв та й просто роботящих рук і умів утоплено в широтах вічної мер* злоти Росії. Час би й Україні вис* тавити свої рахунки за загублені Московською імперією мільйони українських життів та неоплатну рабську працю на каторжних ро* ботах у Росії, а й навіть за повер* нення награбованих коштів укра* їнських вкладників Ощадбанку!” Іван Шпиталь уміє свою не* байдужість до сподіяного воро* гом зла передавати читачеві без набридливих менторських наста* нов, без повчальної дидактичної принуки. Він каже правду і в тому – безперечне переконання. Автор знаменитого трикниж* жя “Україна перед Богом і сві* том” порушує одну за другою найсуттєвіші, найболючіші теми нашого зовнішнього і внутріш* нього співжиття, які є відвертими бесідами з читачами “Про аван* тюрну мрію московського імпері* алізму: “удержать Україну в тєлє Россії”, “Русскій мир”: фасад і утроба (з ким Україна воює, тор* гує, дружить, братається та хиляє “з московської чаші московську отруту”), “Московський націо* налізм як ідейний автомат Ка* лашникова, бесіда “Про патріо* тизм та “бандитизм” (Повертай* мо славним – славу, безчесним – ганьбу!), “Переяслав: “Навіки разом!” Навіки? З Ким? З братом чи ворогом???” (Про історію, яку знаємо погано або й зовсім не знаємо і знати не хочемо) і десят* ки інших. Моторошно читати: “Над ук* раїнським Кримом, над україн* ським Донбасом кружляє мос* ковський двоголовий трупоїд, на* зираючи козацькі очі. Поживи повно. Тяжкий рік (писано 2018 року – П. З.) жахливого крово* пролиття. Десятки тисяч убитих, покалічених, осиротілих – бать* ків, дружин, діток… “Хотят ли русские войны?” Хочуть, ще й як! Вони завжди її хотіли. “Я проли* вал кровь, ручьями. Содрогаюсь… Горжусь тем, что я – Россиянин!” (Зі щоденника А. Суворова). Іван Шпиталь перекидає гли* бину свого невтішного пережи* вання в наше тривожне сьогоден* ня: “І тепер, на тридцятому го* дочку нашої святої Незалежності,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин