Долі · “Пісні – не лише спогад про страшні часи. Це нагадування, що жити варто і що ми будемо жити.”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Люди з Міста Марії
Слово Просвіти, №26 за 2023 рік
Олена БОНДАРЕНКО
Продовження. Початок у ч. 20, 23—25 за 2023 р.
Оповідь п’ята. Ліна
Ця жінка осяяна внутрішньою спокій" ною красою, яку породжують упевненість і віра. Здається, вона завжди була такою. Бо зовні не помітно тієї чорної вирви, що разі назавжди поділила життя на “до” і “піс" ля”… Ліна Кургузова працювала на метком" бінаті Ілліча – це, крім ”Азовсталі”, ще один маріупольський гігант. Олег, чоловік, заробивши на комбінаті ”гарячий” стаж і певні проблеми зі здоров’ям, перекваліфі" кувався на далекобійника. Обоє заробляли непогано, відкладали гроші на безбідну старість. Ліна: – Якось чоловік натрапив на інформацію про сонячні бата" реї. Це пристрої, що перетворю" ють сонячну енергію на елек" тричний струм. Ми постанови" ли, що ”безбідна старість” ще далеко, і вирішили створити… електростанцію. У грудні 2021 року встановили 56 сонячних батарей. Донбаська паливно"е" нергетична компанія брала у нас енергію, відповідно, плати" ла. Ми порахували, що протя" гом трьох"шести років вкладені гроші повернуться. Але працю" вала наша електростанція лише два місяці… У серпні 2021"го паралізува" ло батька. Купили ліжко на пульту. Жили неподалік, тож я бігала туди"сюди. Проти ночі 24 лютого якраз узяла три дні за власний рахунок, ночувала у та" та (мама на той час вже помер" ла). Аж ось вранці телефонують із роботи: комбінат переводять на ”тихий хід”, працівників від" пускають додому. Невдовзі приїхав мій рідний брат. Спочатку організували підвал у нашому будинку (неза" баром це буде майже перша лі" нія фронту). Потім перейшли до татового. Тим часом гупало все ближче… Розмови про можливий на" ступ росіян були, але мало хто ставився до цього всерйоз. 2014 року ворог не взяв Ма" ріуполь, і ми гадали, що так буде й цього разу. Пересидимо днів зо три"чотири в під" валах, наші проженуть ворога – і знову бу" де мир. Маргарита, донька, 12 років: – 24 лютого батьки сказали, щоб я швидко зібралася – приїде брат і забере мене в центр, бо там безпечно. Я не зовсім розуміла, що відбувається. Страшно стало, коли зник зв’язок із батьками, вибухи ближчали, ми спали в коридорі. У будинок навпроти прилетіло, від осколків загинув чоловік… Ліна: – 26 лютого пішли ми з Олегом, моїм чоловіком, додому погодувати пса, і тут до сусідів ”прилетіло”. Будинки горять, усе довкола вибухає, люди кричать… Побігли ми чимдуж знову до тата. Біжу, а довкола такий звук, наче хтось палицею по заліз" них воротах б’є. Чоловік кричить: ”Лягай, це осколки!” Дякувати Богу, добігли. Об" городили батькове ліжко залізом, яке було. Затулили, чим було, вікна. Сидимо втрьох – чоловік, брат і я – у підвалі, а вгорі все двигтить, як землетрус. Щопівгодини вискакуємо нагору, до батька. 2 березня влучило у двір, де стояли на" ші панелі. Частину розтрощило, частина потріскалася. Біжу до підвалу, а літак ки" дає й кидає бомби. Впала, вибила передні зуби – це вже у Дніпрі вставила… Того дня ми зібралися за 15 хвилин. Чоловік побіг у гараж за мікроавтобусом, слава Богу, він вцілів. Завантажили неру"
хомого батька. Забрали собаку й кота. Спакували три наплічники – документи, білизна. Навіщось ухопили пів мішка кар" топлі. Не полишало відчуття якогось пекель" ного сюрреалізму. Прорвалися до центру. Маргарита вже була там, у свахи, невістчиної мами. Поки дісталися, я, мабуть, посивіла – за дитину переживала. Маргарита: – Коли по мене приїхали батьки, вони так мене обіймали й цілували! Ліна: – До кінця лютого люди були впевнені, що в центрі безпечно, навіть коли все по" чалося, працювали кав’ярні, сім’ї гуляли вулицями… …Підняли ми батька на шостий по"
Мама і донька верх. Того ж дня він помер. Спустили тата вниз. Розібрали сидіння в машині, покла" ли його. Наступного дня поїхали шукати, де поховати. Їздили з татом два дні. На" решті знайшли дільничного поліцейсько" го, він сказав везти до себе, ховати у дворі, а це вже було неможливо. Дістали зреш" тою довідку від лікаря, поїхали в похорон" ну службу, отримали пакет, бо труни не бу" ло. Самі поклали батька. Дізналися, що в похоронному будинку на виїзді є відповід" на бригада. Рвонули туди. На трасі наші солдати риють окопи, крутять біля скроні – мовляв, ви божевільні. Все відбувається під суцільним вогнем, на шаленій швид" кості. Привезли до того ”будинку”, там сол" датики чергували. Забрали тата, наказали швидко втікати. Я доторкнулася, сказала: ”Пробач, татку”. І ми помчали знову до центру. Де батькова могила, не знаю… У свахи жили до 16 березня. Жили як усі: чоловіки ходили до річки по воду, ру" бали дрова, жінки варили якусь їжу. Мій Олег має золоті руки – зробив у дворі пі" чечку, всі на ній готували. Люди були дружні, допомагали одне одному. Не всі вижили. Сусідський хлопець загинув від уламків. Найгірше було без зв’язку. Не знали, як жити, куди їхати, що робиться в місті, в Україні. 15 березня промайнула чутка, що в багатоповерхівці ”ловить” зв’язок. Я пробралась на дванадцятий поверх і звідти побачила: Маріуполь помирає. Додзвонилася до братової дружини – вона саме була в селі під Маріуполем – і до родичів у Дніпро. Перше запитан" ня: що з Києвом? Плакала з радос" ті, коли дізналася, що Київ стоїть. Значить, стоїть Україна... 16 березня вскочили в машину й рушили. Було нас восьмеро, та ще пес і кіт. Якраз проминали драмтеатр, коли в нього влучило. Був страшенний гуркіт. Люди ки" далися на капот, благали: ”Візь" міть нас!”. Родину з трьох людей та їхню кицьку взяли. Люди розтрі" пані, в піжамах, налякані до смер" ті, розповідають про жахливі кри" ки під драмтеатром. Висадили цю родину перед Мелекиним, завезли брата і знайо" мих, куди просили. І погнали на Дніпро. У Мангуші стояли в дов" железній черзі до блокпосту. Жінка й дитина роздавали бутерброди й чай. Уявляєте: ніч, комендантська година, територія в руках ворога – і сім’я пригощає чаєм. Святі наші люди… Дорогою бачили безліч ворожої техніки, з їхніми ”зетками” та “вешками”. Вряд стояли артустановки, валили що" миті. Я гадала, що вони сунуть лише на Маріуполь, а виявилося, що й далі їх безліч. Зупиняли машину, тицяли чоловікові в чоло, роздягали, шукали синці від зброї, татуювання. До Запоріжжя їхали 32 години. Нарешті бачимо: на дорозі, біля при" ватного сектора, стоять наші вій" ськові. Один каже: ”Ви в безпеці, на українській території”. Як же жінки голосили… Маргарита: – Коли виїжджали з міста, пам’ятаю лише, як вибухнув драмте" атр, та ще як хрещена мене обіймала. І що дуже довго їхали до Запоріжжя. Я страшенно боялася російських блокпостів. Люди на них так диви" лись на мене, що хотілося зникнути. А ще вони могли забрати тата і брата. Нарешті побачили наших. Вій" ськовий спитав, чи є в машині діти, а тоді дав паляницю і яблук. Я думала, що вже не вмію усміхатись, але усмі" халась і дякувала. Ліна: – Під Запоріжжям пішли до ”Метро”, купити їжі. Бачимо: люди купують шпале" ри, наче нічого не відбувається. Охопив нас величезний подив. У Дніпрі зупинились у родичів, вони нам сильно допомогли. Записала Риту до школи. І директор, і завуч, і вчителі гарно нас прийняли, сприяли, чим могли. Пере" жили стан: ”Бігти, бігти далі!” – і лишили" ся. Маргарита: – Мама дбає, щоб я постійно була при ділі. Займаюся повітряною гімнастикою, малюю, переглядаю мультики. Навіть на" магаюся вчити японську мову. Хочу ко" лись побувати в Японії. Але жити хочу тільки в Україні. Ліна: – У Маріуполі ні в кого з нас не було ні
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
