Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Святині “Україна — це ми всі, і вона на нас чекає”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Походження української мови в інформаційній безпеці сучасної України

Слово Просвіти, №26 за 2025 рік

До славного ювілею академіка Григорія Півторака Володарка гран-прі співачка Ольга Угнівенко (Київ) люблюються в нашу українську культуру та підтримують Україну! Хорватія – країна, яка всіляко допомагає та сприяє розвитку культурних взаємин між нашими народами. Розчулюють до сліз виступи їхніх дорослих та дітей, які вчать українську мову, вважаючи її другою рідною. Мені особисто було приємно і водночас щемко, що і мій син Іванко Шевель не побоявся взяти участь у конкурсі декламаторів і позмагатися віршованим словом. Перша власна книга “ЛімИриків” зачепила всіх присутніх. На запитання, “з чим ти, сину, повернешся додому”, відповів, що “з Україною, мамо, бо Україна — це ми всі, і вона на нас чекає, як і тато, і місто”. Український фестиваль в Рієці – концентрат найвищих людських чеснот і талантів. Тут панує любов до України такої сили, що Адріатика виходить з берегів. Кожен і кожна, хто підіймалися на сцену, хто сиділи за суддівським столом чи у залі, – тримали її в серці як пісню своєї Вітчизни. Пісень пролунало багато і різних, у виконанні дітей і дорослих. І всі вони були про одне. Любов к Отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть Там грудь сильніша од гармат... От і ми так думаємо. Задля того, щоб зміцнюватися, зростати і перемагати, і задумувався цей фестиваль. А тепер його принципи ще актуальніші. Вітаємо всіх з перемогами на конкурсі “Українські солоспіви у Рієці” і радіємо за українські таланти, які сьогодні звучали найвищими вібраціями краси. Дякуємо дружній Хорватії, яка вміє слухати і чути Україну. Дякую народній артистці України, засновниці фестивалю Ользі Камінській. Дякую моїм друзям: письменнику Олександру Балабку та поетці і художниці Валентині Давиденко – “тим, хто пишуть і мандрують”. Український фестиваль пісні, музики, танців і художнього мистецтва у Рієці (Хорватія) відбувається за підтримки Ради з національних меншин Республіки Хорватія, Приморсько-Горанської жупанії. Представник української національної меншини Приморсько-Горанської жупанії Віктор Камінський. Інформаційний спонсор Фестивалю – тижневик ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка “Слово Просвіти”. Тарас ГОЛОТА, аспірант КНУ ім. Т. Шевченка, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара Сутність української мови, її окремішня ідентичність, місце в родовідній класифікації серед інших слов’янських мов, особливості та етапи генези впродовж століть були й нині залишаються предметом безсоромних антинаукових перекручень та найбрутальніших політичних спекуляцій. Напевно, історію жодної мови світу не фальсифікували й не фальсифікують так грубо і безжалісно. На початку ХІХ століття виникло порівняльно-історичне мовознавство, що запропонувало точні (дуже схожі на математичні!) методи відтворення давньої (дописемної) історії мов на основі порівняння пізніших (писемно зафіксованих) мовних фактів. Унаслідок розвитку цієї наукової дисципліни в Європі сформувалось об’єктивне уявлення про особливості, генезу та взаємовідношення різних мов. Але далеко не так було в царській росії (під окупацією якої тоді перебувала наддніпрянська Україна) – у цій терористичній недодержаві гуманітарні науки (мовознавство, літературознавство, фольклористика, історія, мистецтвознавство тощо) зазнавали небачених у світі політичних перекручень, завжди виконували пропагандистські функції як усередині країни, так і на міжнародній арені. Згідно з офіційною царською наукою, існував єдиний “рускій язик”, представлений трьома діалектами – “велікарускім”, “маларускім” та білоруським. Усякі спроби говорити про мовну окремішність України, самостійний статус української мови саме як мови, а не “діалєкта” жорстоко придушували як прояви “украинскава сєпаратізма”. Брутальні адміністративні заборони на використання української мови (валуєвський циркуляр 1863 року, емський акт 1876 року) калічили не тільки мовно-культурно-духовне функціонування українського суспільства, а й природний розвиток науки про українську мову як у самій Україні, так іза її межами. Видатну роль в утвердженні української мови як цілком самостійної суспільної та наукової сутності відіграв знаний ученийенциклопедист, перший ректор Київського університету (тоді – святого Володимира. А нині – імені Тараса Шевченка) Михайло Максимович. Досліджуючи українську історію, фольклор, літературу й особливо мову, він показав окремішню українську ідентичність іще в часи Київської Русі. Особливе суспільне значення мала його публічна полеміка з російським істориком Міхаілом Пагодіним, що, шукаючи собі “місця під сонцем” (він був сином кріпака й через те мав дуже обмежені можливості достойного соціального існування у консервативні феодально-становій імперії), вигадав антиукраїнську “гіпотезу”. Сутність цієї, як її називали, “Погодінської гіпотези” полягала в тому, що до монгольського завоювання середини ХІІІ століття українці начебто мешкали в Галичині, а наддніпрянську Україну заселяли… росіяни (“вєлікароси”, як тоді говорили московити). А після того українці нібито переселилися на Наддніпряншину, а росіяни – на північний схід. В основі цієї “недогіпотези” лежав простий мовознавчий факт: у галицько-волинських документах (зокрема, літописах) епохи Київської Русі знаходили більше специфічно регіональних мовних рис, ніж у києво-черніговопереяславських, належних до питомого ядра Русі. Пояснити це дуже просто. Писемна мова столичного Києва була результатом узагальненого переплавлення різних діалектів Русі, тоді як у письменстві Галичини активніше фіксували місцеві мовні особливості. Цю ситуацію науково узагальнив відомий мовознавець-поліглот Агатангел Кримський у праці “Давньокиївський говір”, де, висміявши незграбні антиукраїнські писання, стверджував, що “старокиївський говір є прямим предком нинішньої української мови північної та середньої Київщини та Чернігівщини з прилеглими частинами Полісся”. Кримський полемізував із московитським мовознавцем Алєксєєм Сабалєвскім, який продовжував та “розвивав” вигадки Пагодіна. За висновком Кримського (з його праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася”, що подосі не встратила своєї наукової вартості), українську мову фіксують уже в середині Х століття (за часів іще княгині Ольги!) назви Дніпрових порогів, зафіксовані візантійським імператором Костянтином Багрянородним. Слова з київського літописання можна зрозуміти й пояснити, на його переконання, лише на основі сучасної української мови. Як він узагальнює, “усією сукупністю своїх ознак жива мова півдня ХІ віку стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ віку – це цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця”, у якій він бачив прямого предка сьогочасної української мови. Істотну роль в аргументації українськості писемних пам’яток Київської Русі відіграв учитель Кримського Павло Житецький. Він на промовистих фактах показав, що задовго до монгольської навали у Києві і Галичі мешкали українці, що використовували ту саму українську мову. У київських текстах він знаходив численні мовні прояви, що дістали продовження в сучасній йому українській мові. Іронізуючи над науковою неспроможністю Сабалєвскава, Житецький запитував, як у київських текстах ХІ століття (Ізборниках Святослава 1073 та 1076 років) могли з’явитися чіткі визначальні риси української мови. Якби це не була саме українська мова? У часи срср зазнали змін деякі назви, але сутність антиукраїнської “концепції” принципово не змінилася. Було узаконено вважати, що українська мова, як і білоруська та російська, виникли після монгольської навали в XIV століття, а до того існував начебто їхній єдиний предок – “дрєвнєрускій язик” (який нерідко називали просто “рускім язиком старшава пєріада”). Свідома маніпуляція термінами (нерозрізнення в мові московитів слів і понять руський як належний до Русі і російський як належний до росії) закономірно призводила до того, що українські мовні пам’ятки Київської Русі розглядали як частину історії російської мови! У ті страшні для українства часи мовну історію Київської Русі включали до історії російської мови, брутально відсікаючи її (начебто як окрему мову!) від історії української мови. Тих дослідників, які включали києворуський період до історії української мови (Степан Смаль£Стоцький, Іван Огієнко, Юрій Шевельов), в срср таврували політичними звинуваченнями та забороняли. На відміну від вільного наукового розвитку українського мовознавства в діаспорі, лінгвістика в окупованій московитами Україні страшенно потерпала від брутально нав’язуваних імперських ідеологічно-пропагандистських штампів. Тепер замість трьох “діалектів” говорили про три “східнослов’янські” мови. В основу їх об’єднання (на противагу західнослов’янським і східнослов’янським мовам) було покладено насамперед так званий повноголос – вимову на зразок голова на відміну, скажімо, від польського глува та болгарського глава. Однак, як уже наприкінці ХХ століття показав Олександр Царук у дослідженні “Українська мова серед інших слов’янських: Етнологічні та граматичні параметри”, слід брати до уваги всю сукупність рис кожної слов’янської мови, а не окремі критерії. За цією сукупністю українська мова близька до західнослов’янських (що підтверджує й археологія, пов’язуючи Київщину з празькокорчацькими, а не пеньківськоколочинськими пам’ятками). Попри дискусійність окремих положень дослідження Царука, поставлені ним питання заслуговують детального наукового обговорення з погляду різних дисциплін. Перспективними видаються і спроби, зокрема Степана Смаль-Стоцького, Олекси Стрижака, Івана Ющука, шукати для давніх етапів історії української мови зв’язки з південнослов’янськими мовами, зокрема сербською. Цілісну сучасну наукову концепцію окремішньої генези української мови сформулював визначний мовознавець академік Григорій Півторак. Саме цей дослідник у фундаментальних енциклопедичних працях поєднав глибоку науковість із простотою популярного викладу, зробивши глибокі та складні мовознавчі істини доступними для найширшого кола читачів. Іще один московитський маніпулятивний прийом, використовуваний для фальсифікації історії української мови, – нерозрізнення усної мовної стихії і писемниих мовних свідчень Київської Русі. Усна мова на величезній різноетнічній території з тогочасними засобами транспорту та зв’язку не могла бути однаковою. Моделюючи давні мовні ситуації, варто усвідомлювати роль книгодрукування, преси, радіо, телебачення в уніфікації мови пізніших періодів. А в давні часи навіть при копіюванні євангелій (найвищою мірою сакральних текстів. Котрі мали переписувати максимально точно!) виявлялися численні фонетичні, граматичні та лексичні відмінності. До того ж у Київській Русі існувало водночас декілька літературно-писемних канонів, що функціонували у різних сферах суспільного життя. Ідеться про християнську літературу церковнослов’янською мовою, світські оповіді давньоукраїнською мовою (значною мірою базовані на усному поетичному епосі з язичницьким корінням), законодавчі документи та князівські грамоти (також майже позбавлені церковнослов’янського мовного впливу). У літописах як тогочасних енциклопедіях і в художніх творах панує давньоукраїнська мова, стилістично прикрашена церковнослов’янськими елементами. Це виразно показують запропоновані Юрієм Мосенкісом реконструкції давньоукраїнської поетичної мови. Нагальним завданням українського мовознавства як для внутрішнього, так і для міжнародного споживача є побудова моделі генези та розвитку української мови, вільної від московитської пропаганди. У цій сфері досвід Михайла Максимовича, Олександра Потебні, Павла Житецького, Агатангела Кримського, Степана Смаль-Стоцького, Івана Огієнка, Юрія Шевельова, Ореста Ткаченка, Василя Німчука, Григорія Півторака, Віктора Мойсієнка, Лідії Гнатюк, В’ячеслава Корнієнка, Ганни Межжеріної та інших дослідників має відіграти значну роль. На жаль, в Україні і впродовж ХХ століття, і на початку століття ХХІ дуже мало мовознавців спеціалізувались і спеціалізуються на мовних проблемах Київської Русі. Окремий курс “Походження української мови”, загострений не тільки на наукову проблематику, а й на суспільну рецепцію та контрпропаганду, вартий викладання у вищих закладах освіти не тільки філологам, а й принаймні ще історикам, а в ідеалі – усім гуманітаріям. Середня освіта так само потребує посилення уваги до історії української мови як найяскравішого й найціннішого критерію ідентичності.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин